Повне зібрання короткої прози. Том 1

За дверцятами _{(пер. Є. Поляков)}

Того вечора за обіднім столом він дістав його й поклав поруч з її тарілкою.

Доріс затулила рота рукою, витріщаючись на пакунок.

— Боже мій, що це? — вона підвела на чоловіка погляд, її очі сяяли.

— Ну ж бо, відкривай.

Доріс своїми гострими нігтями зірвала з квадратного пакунка стрічку і папір, її груди підіймалися й опускалися. Ларрі стояв і спостерігав, як вона підняла кришку. Він запалив цигарку й прихилився до стіни.

— Годинник з птахом! — вигукнула Доріс. — Справжній старий годинник з птахом, такий, як був у моєї матері. — Вона безперестанку крутила годинника в руках. — Достоту як був у моєї матері, коли ще був живий Піт.

На її очах зблиснули сльози.

— Зроблений у Німеччині, — сказав Ларрі й за мить додав: — Карл продав його мені за гуртовою ціною. Він знає когось у годинниковому бізнесі. Інакше я б не... — він затнувся.

Доріс видала дивний приглушений звук.

— Я хотів сказати, що інакше не зміг би його собі дозволити. — Він насупився. — Та що це з тобою? Ти ж отримала свого годинника, хіба не так? Хіба ти не цього хотіла?

Доріс сиділа, вчепившись у годинник, її пальці стискали коричневе дерево.

— Ну, — запитав Ларрі, — в чому річ?

Він зі здивуванням побачив, як вона підхопилася й вибігла з кімнати, не випускаючи з рук годинника. Він похитав головою: «Завжди всім незадоволена. Вони всі такі. Ніколи їм не вгодиш».

Ларрі повернувся за стіл і завершив свою вечерю.

Годинник з птахом був не дуже великим. Зате ручної роботи, весь у маленьких візерунках і орнаментах, вирізьблених на м’якому дереві. Доріс сиділа на ліжку, витираючи сльози й накручуючи годинника. Вона перевела стрілки, звіряючись зі своїм наручним годинником, і виставила їх на дві хвилини перед десятою, а потім перенесла годинника до шафки й обережно його там поставила.

Тоді вона всілася, поклавши зчеплені руки на коліна — в очікуванні, доки птах вилетить, коли проб’є десята.

Доріс сиділа і думала про Ларрі та його слова. А також про те, що відповіла вона, коли вже про це мова, — хоча її тут і не було в чому звинуватити. Зрештою, вона не могла просто вічно його слухати, не захищаючись. У цьому світі треба вміти цінувати свої здобутки.

Раптом вона приклала хустинку до очей. Навіщо він сказав, що купив його за гуртовою ціною? Навіщо йому треба було все зіпсувати? Якщо він не хотів, то й не треба було нічого купувати. Вона стиснула кулаки. Він був таким скнарою, таким до біса жадібним!

Але вона раділа маленькому годинникові, що стояв тут, невтомно цокаючи, з його боковими стінками, вкритими декоративними ґратками, й дверцятами. За дверцятами був птах, що чекав на свій вихід. Чи дослухався він, схиливши голову набік, чекаючи на удар годинника, щоб знати, коли вискакувати?

Чи спить він у проміжках? Що ж, вона скоро його побачить: вона зможе його запитати. І вона покаже годинника Бобові.

Йому він сподобається, Боб любить старовинні речі, навіть старі марки та ґудзики. Звісно, це здаватиметься трохи дивним, але Ларрі завжди так надовго затримувався в офісі, і це було дуже до речі. Якби тільки Ларрі не телефонував іноді, щоб...

Почулося гудіння. Годинник здригнувся, й дверцята вмить відчинилися. Жваво випурхнувши, з’явився птах. Він зупинився й урочисто роззирнувся, пильно розглядаючи її, кімнату та меблі.

Це він вперше бачить її, усвідомила Доріс, задоволено всміхаючись до себе. Вона підвелася й несміливо підійшла до нього.

— Ну ж бо, — сказала вона, — я чекаю.

Птах відкрив дзьоба. Він дзижчав і щебетав, швидко, ритмічно. Потім, після миті очікування, сховався. Дверцята з тріском зачинилися.

Вона була у захваті. Вона заплескала в долоні й зробила, пританцьовуючи, маленьке коло. Він був чудовим, бездоганним! І те, як він роззирнувся, вивчаючи, оцінюючи її. Вона йому сподобалася, вона була в цьому певна. І вона, звичайно, теж одразу беззастережно його полюбила. Він був саме таким, яким вона сподівалася побачити його за тими маленькими дверцятами.

Доріс підійшла до годинника. Вона схилилася над маленькими дверцятами, наблизившись губами до дерева.

— Ти чуєш мене? — прошепотіла вона. — Мені здається, ти найпрекрасніший птах у світі. — Доріс зніяковіло замовкла. — Сподіваюсь, тобі тут сподобається.

Тоді вона зійшла вниз, високо тримаючи голову.

Ларрі й годинник з птахом від початку не дуже ладнали. Доріс казала, що це тому, що він неправильно його накручує і що годиннику не подобається бути весь час лише наполовину накрученим. Ларрі передав цей обов’язок їй. Птах вилітав кожні чверть години й розкручував пружину без каяття, тож хтось мав наглядати за ним, аби накрутити знову.

Доріс дуже старалася, але часто забувала. Тоді стомленим відпрацьованим рухом Ларрі кидав свою газету і підводився.

Він йшов до їдальні, де годинник був прикріплений до стіни над каміном. Він знімав годинника, не забуваючи притримувати великим пальцем маленькі дверцята, й накручував його.

— Навіщо ти притримуєш дверцята пальцем? — запитала якось Доріс.

— Так і треба робити.

Вона звела брови:

— Ти певен? Чи, може, ти просто не хочеш, щоб він вилітав, доки ти стоїш так близько?

— Це ж чому?

— Можливо, ти його боїшся.

Ларрі розсміявся. Він почепив годинника назад на стіну й обережно забрав руку. Коли Доріс відвернулася, він оглянув палець.

На його м’якій частині й досі був слід від тоненького порізу. Хто — чи що — дзьобнув його?

Одного суботнього ранку, коли Ларрі працював в офісі над якимось важливими розрахунками, на порозі будинку з’явився Боб Чемберз і подзвонив. Доріс, яка саме була в душі, витерлася й одягнула халат. Вона відчинила двері, й Боб зайшов досередини, усміхаючись.

— Привіт, — сказав він, роззираючись.

— Усе гаразд. Ларрі в офісі.

— Добре, — Боб роздивлявся її стрункі ноги, прикриті халатом. — А ти сьогодні чудово виглядаєш.

Вона засміялася:

— Обережно! Може, мені не варто було тебе впускати.

Вони подивилися одне на одного напівздивовано, напівналякано. Зрештою Боб сказав:

— Якщо хочеш, я...

— Ні, заради Бога, — вона вхопила його за рукав. — Просто не стовбич у просвіті, щоб я могла зачинити двері. Там міс Пітерз через дорогу, ну, ти розумієш...

Вона зачинила двері.

— Я хочу показати тобі дещо, — сказала вона. — Ти цього ще не бачив.

Він зацікавився:

— Антикваріат? Чи що?

Вона взяла його за руку й повела до їдальні.

— Ти полюбиш його, Боббі. — Вона зупинилася з широко розплющеними очима. — Я сподіваюся, що ти його полюбиш. Ти мусиш, ти мусиш полюбити його. Це для мене так багато означає — він для мене так багато означає.

— Він? — насупився Боб. — Хто він?

Доріс розсміялася:

— Ти ревнуєш! Та годі тобі.

За мить вони стояли перед годинником, роздивляючись його.

— Він вилетить за кілька хвилин. Почекай, зараз ти його побачиш. Я знаю, ви чудово порозумієтеся.

— А що про нього думає Ларрі?

— Вони одне одного не люблять. Іноді, коли Ларрі тут, він не вискакує. Ларрі біситься, коли він вчасно не вилітає. Він каже...

— Що він каже?

Доріс опустила погляд.

— Він завжди каже, що його пограбували, навіть попри те, що він придбав його за гуртовою ціною. — Вона просяяла. — Але я знаю, що він не вискакує, бо не любить Ларрі. Коли я тут сама, він з’являється вчасно, кожні п’ятнадцять хвилин, хоча насправді має вискакувати тільки раз на годину.

Вона втупилася поглядом у годинника.

— Він вискакує для мене, тому що хоче. Ми розмовляємо, я йому багато чого розповідаю. Звичайно, я хотіла б тримати його нагорі, у себе в кімнаті, але це було б неправильно.

Біля вхідних дверей почулися кроки. Нажахані, вони поглянули одне на одного.

Буркочучи, до помешкання зайшов Ларрі. Він поставив портфель і зняв капелюха. А тоді помітив Боба.

— Чорт забирай! Чемберзе! — Його очі звузилися. — Що ти тут робиш?

Він пройшов до їдальні. Доріс безпорадно загорнулася в халат, відступаючи.

— Я... — почав було Боб, — тобто ми...

Він затнувся, поглядаючи на Доріс. Раптом задзижчав годинник. Птах квапливо вилетів, заходячись у крикові. Ларрі посунув до нього.

— Припини цей галас, — наказав він і погрозив птахові кулаком. Той різко замовк і заховався назад. Дверцята зачинилися.

— Так краще.

Ларрі пильним поглядом вдивлявся у Доріс і Боба, які мовчки стояли поряд.

— Я прийшов подивитися на годинника, — озвався Боб. — Доріс сказала, що це рідкісна старовина і що...

— Дурня. Я сам його купив. — Ларрі підійшов до нього. — Забирайся геть. — Він повернувся до Доріс: — Ти теж. І забери із собою цього бісового годинника.

Він зупинився, потираючи підборіддя:

— Ні. Годинника залиш тут. Він мій, я купив його і заплатив за нього.

У наступні тижні після того, як Доріс пішла, Ларрі й годинник з птахом ладнали ще гірше, ніж раніше. По-перше, птах майже увесь час залишався всередині, іноді навіть о дванадцятій годині, коли мав би бути при ділі. Якщо ж він навіть вилітав, то зазвичай виспівував раз чи двічі, але ніколи правильну кількість разів. І в його голосі була понура, затята нота, вібруючий звук, від якого Ларрі почувався незатишно й трохи злився.

Але він тримав годинника накрученим, оскільки в будинку було дуже німотно й тихо, і Ларрі нервувався, що ніхто не ходив кімнатами, розмовляючи чи впускаючи речі. Тому він був радий навіть дзижчанню годинника.

Однак він зовсім не любив птаха, хоч іноді й говорив до нього.

— Слухай, — сказав він одного вечора до зачинених дверцят. — Я знаю, що ти чуєш мене. Я хочу віддати тебе німцям — назад у «Блек Форест».

Він походжав туди-сюди.

— Цікаво, що вони зараз роблять, ці двоє. Той молодий нікчема зі своїми книжечками й антикваріатом. Чоловіка не має цікавити старовина, це жіноча справа.

Він стиснув щелепи:

— Хіба не так?

Годинник не відповів. Ларрі підійшов до нього упритул.

— Хіба не так?— повторив він. — Тобі немає чого сказати?

Ларрі поглянув на циферблат. Була майже одинадцята, за кілька хвилин до одинадцятої.

— Гаразд, я почекаю до одинадцятої, а тоді послухаю, що ти можеш мені сказати. Ти був дуже тихий останні кілька тижнів, відколи вона пішла.

Він криво посміхнувся.

— Можливо, тобі не подобається тут, відколи її немає. — Він насупився. — Що ж, я заплатив за тебе, і ти вилетиш, хочеш ти того чи ні. Чуєш мене?

Настала одинадцята. Далеко, на околиці міста, великий баштовий годинник сонно прогуркотів сам до себе. Але дверцята залишилися зачиненими. Ніщо не рухалося. Минула хвилина, однак птах не з’являвся. Він залишався десь всередині годинника, за дверцятами, мовчазний і байдужий.

— Гаразд, якщо тобі так зручніше, — пробурмотів Ларрі, його губи скривилися. — Але це нечесно. Твоя робота — вилітати. Усі ми маємо робити речі, які не любимо.

Він сумно поплентався на кухню і відкрив великий блискучий холодильник. Наливаючи собі випити, він роздумував про годинника.

Не було жодних сумнівів: птах має вилітати, є тут Доріс чи немає. Він завжди любив її, від самого початку. Вони добре ладнали, ці двоє. Загалом, Боб йому теж подобався — він бачив Боба достатньо часто, щоб його пізнати. Вони були щасливі разом, Боб, Доріс і птах.

Ларрі допив свій напій. Він відкрив шухляду біля раковини, дістав молоток і пішов з ним до їдальні. Годинник тихо цокав на стіні.

— Поглянь, — сказав він, розмахуючи молотком. — Знаєш, що тут у мене? А знаєш, що я збираюся цим зробити? І почну я з тебе. — Він посміхнувся. — Ви всі троє одного поля ягоди.

У кімнаті панувала цілковита тиша.

— То ти виходиш? Чи мені треба тебе звідти дістати? Годинник тихо дзеленькнув.

— Я чую, що ти там. Тобі треба багато чого сказати, виговоритися за останні три тижні. Мені здається, ти винен мені...

Дверцята розчинилися. Птах вилетів швидко і рвучко. Ларрі саме дивився вниз, насупивши в задумі брови. Коли він підвів погляд, птах влучив йому просто в око.

Ларрі впав додолу, разом з молотком і стільцем, зі страхітливим гуркотом вдарившись об підлогу. На мить птах зупинився, його тільце нерухомо застигло. Тоді він повернувся назад. Дверцята за ним щільно зачинилися.

Чоловік лежав на підлозі, незграбно простягнувшись з відхиленою вбік головою. Ніщо не рухалося, не ворушилося. У кімнаті залягла абсолютна тиша, чулося тільки цокання годинника.

— Зрозуміло, — сказала Доріс, її обличчя напружилося. Боб обійняв її, заспокоюючи.

— Лікарю, — сказав Боб, — чи можу я вас дещо запитати?

— Звісно.

— Наскільки легко зламати шию при падінні з такого невисокого стільця? Це ж невелика висота. Мене цікавить, чи могло це трапитися невипадково. Чи можливо, що це могло бути...

— Самогубство? — Лікар потер підборіддя. — Я ніколи не чув, щоб хтось учиняв самогубство в такий спосіб. Це був нещасний випадок, я впевнений у цьому.

— Я мав на увазі не самогубство, — пробурмотів стиха Боб, поглядаючи на годинника на стіні. — Я мав на увазі дещо інше.

Але його ніхто не почув.