Повне зібрання короткої прози. Том 1

Леді, що пекла печиво _{(пер. І. Гарнік)}

— А куди це ти зібрався, Бабере? — гукнув Ерні Міл з протилежного боку вулиці, дістаючи з поштової скриньки газети.

— Нікуди, — відповів Бабер.

— Ти збираєшся з візитом до своєї подруги? — Ерні зайшовся сміхом. — Чого тобі треба у тієї старої леді? Поділися таємницею.

Не зупиняючись, Бабер завернув за ріг і пішов уздовж Елм-стріт. Незабаром у кінці вулиці в глибині обійстя він побачив будинок. Подвір’я заросло бур’янами, посохлим лабузинням, що шелестіло й потріскувало на вітрі. Сам будинок був схожий на невелику сіру коробку, занепалу і давно не фарбовану, з осілими вхідними східцями. На ґанку стояло пошарпане крісло-гойдалка, накрите шматком благенької тканини.

Бабер пройшов доріжкою, а коли ступив на розхитані східці, зробив глибокий вдих. Він уже відчував його запах, отой чудовий аромат, аж слина йому покотилася з рота. У нього частіше забилося серце в передчутті його смаку, і Бабер смикнув за шворку дверного дзвінка, що обізвався скреготливим деренчанням. Деякий час панувала тиша, а потім почулося човгання.

Двері відчинила леді Дрю. Це була дуже старенька бабуся, зовсім висохла, достоту схожа на лабузиння перед ґанком. Вона усміхнулась до Бабера і розчинила ширше двері, запрошуючи того увійти.

— Ти саме впору, — сказала вона, — заходь, Бабере. Нагодився дуже вчасно — воно вже готове.

Бабер пройшов до кухонних дверей і зазирнув досередини.

Він одразу його побачив: ціла тарілка свіжого печива, щойно з печі. З горіхами та родзинками.

— Ну, як воно тобі? — запитала леді Дрю, яка вслід за хлопчиком увійшла до кухні. — А може, дати тобі холодного молока?

Ти ж любиш печиво з холодним молоком.

Вона принесла із заднього ґанку глечик з молоком, що стояв на підвіконні. Налила йому склянку, поставила перед ним тарілочку з печивом і запропонувала:

— Ходімо до вітальні.

Бабер згідно кивнув. Леді Дрю перенесла склянку з молоком і тарілочку з печивом до вітальні і примостила їх на широке поруччя дивана. А сама всілася у своєму кріслі, позираючи на Бабера, що влаштувався біля тарілки і почав смакувати печивом.

Їв Бабер, як завжди, жадібно, не відриваючи очей від печива, зосереджено і мовчки, якщо не рахувати плямкання. Леді Дрю терпляче чекала, коли хлопчик насититься; його гладенькі боки заокруглилися ще більше. Покінчивши з тим печивом, що лежало на тарілці, Бабер кинув погляд на кухню, де на плиті стояла тарілка з рештою печива.

— Може, побудеш ще трішки і доїси й те? — запитала леді Дрю.

— Гаразд, — погодився Бабер.

— Воно тобі подобається?

— Смачнюще!

— Ну й добре, — старенька відкинулася на спинку крісла. — А чим ти займався сьогодні у школі? Як твої справи?

— Нормально.

Стара леді помітила, що хлопець почав неспокійно соватися, оглядаючи кімнату.

— Бернарде, — швиденько заговорила вона, — от якби ти залишився ненадовго та поговорив зі мною. — У хлопчика на колінах лежало кілька книжок, шкільних підручників. — І почитав би мені щось із твоїх книжок. Розумієш, я вже погано бачу і була б рада, якби ти мені щось почитав.

— А можна я потім доїм печиво?

— Ну звісно.

Бабер пересунувся на дивані, ближче до неї, і простягнув старенькій три підручники: «Всесвітня географія», «Основи арифметики», «Граматика» Гойта.

— Що вам більше до вподоби?

Вона завагалася:

— Мабуть, географія.

Бабер розгорнув навмання підручник: ПЕРУ. «На півночі Перу межує з Еквадором і Колумбією, на півдні — з Чилі, а на сході — з Бразилією та Болівією. Перу поділяється на три основні регіони. По-перше, це...»

Маленька стара леді спостерігала за хлопчиком, як той читав, як ворушилися його пухкі щоки, як ковзав його палець з рядка на рядок. Вона мовчки пасла його очима, уважно розглядала хлопчика, немов всотуючи у себе міміку його зосередженого обличчя, кожен рух рук і пальців. Вона злегка розслабилася, зручніше вмощуючись у кріслі. Хлопчик сидів дуже близько до неї, майже поруч. Між ними стояв лише маленький столик з лампою. Як славно, що він зайшов. Уже місяць, як хлопчик почав до неї ходити, відколи, якось сидячи на ґанку, вона побачила його біля свого будинку і подумала, що було б добре запросити його до себе і пригостити печивом.

Чому вона так вчинила? Вона не мала на це відповіді. Старенька так давно жила самотою, що вже почала невпопад говорити і робити дурниці. Вона лише зрідка зустрічалася з іншими людьми: коли виходила по їжу або листоноша приносив їй пенсію. А ще заїжджав сміттяр.

Хлопчина тихо бубонів. Старенька почувалася затишно, умиротворено і спокійно. Вона склепила повіки і поклала руки на коліна. І поки вона так сиділа, куняючи і крізь дрімоту слухаючи голос хлопчика, щось почало відбуватися. Невеличка стара леді почала змінюватися: її глибокі зморшки поступово розгладжувалися і щезали. Сидячи у своєму кріслі, вона молодшала, її сухеньке тіло наливалося молодою снагою. Посивіле волосся густішало, темніло, скуйовджені пасма перетворювалися на пишні кучері. Її руки округлилися, численні пігментні плями зникали, тіло засвітилося здоровим кольором, як то було раніше, багато років тому.

Леді Дрю сиділа мовчки і глибоко дихала. Вона відчувала, що щось відбувається, але не могла збагнути, що саме. Щось відбувалося, вона це усвідомлювала, і це щось було чудовим. Але вона ніяк не розуміла, що то було. Таке траплялось і раніше, майже щоразу, коли хлопчик приходив і сідав біля неї. Надто останнім часом, відколи вона пересунула своє крісло поближче до дивана.

Вона набрала повні груди повітря. Яке приємне відчуття, відчуття тепла, що наповнювало її охололе тіло — вперше за стільки років!

Сидячи у своєму кріслі, дрібненька стара леді перетворювалася на темноволосу кругловиду молодицю років тридцяти, жінку з налитими плечима і стегнами. Її губи набули червоної барви, а шия стала пружною, як ото було раніше, у давно забутому минулому.

Ураз читання урвалося. Бабер згорнув підручника і підвівся.

— Мені треба йти, — сказав. — Дозволите взяти решту печива? Вона моргнула, розплющила очі. Хлопчина порався на кухні, набиваючи кишені печивом. Жінка кивнула, заскочена словами малого й усе ще заворожена відчутим. Хлопчик підібрав усе печиво і пройшов вітальнею до дверей. Леді Дрю підвелася. Зненацька усе тепло її полишило. Вона відчула втому, сильну втому і порожнечу. Затамувала подих, а потім почала швидко дихати. Поглянула на свої руки — усі в зморшках і кістляві.

— О, — промурмотіла вона, і сльози затуманили їй погляд. Кінець, знову кінець відчуттю, щойно він піде. Вона прочовгала до дзеркала, що висіло над коминком, і поглянула на себе. Звідти на неї дивилися вицвілі старечі очі, глибоко запалі на зів’ялому змарнілому обличчі. Кінець, усьому кінець, щойно хлопчик піде додому.

— До побачення, — промовив Бабер.

— Прошу, — прошепотіла леді, — я тебе дуже прошу, приходь до мене ще. Прийдеш?

— Гаразд, — байдуже проказав Бабер і відчинив двері: — До побачення.

Він спустився східцями. За мить вона почула, як тротуаром протупотіли його черевики. Хлопчик пішов.

— А ходи-но сюди, Бабере! — сердито покликала Мей Серл, стоячи на ґанку. — Заходь у дім і сідай швидше за стіл.

— Іду, — Бабер неквапом піднявся східцями і зайшов до будинку.

— Що це з тобою? — вона схопила його за руку. — Де ти був? Ти часом не захворів?

— Я втомився, — Бабер потер лоба.

Тут з вітальні вийшов батько з газетами під пахвою:

— Що сталося? — запитав.

— Поглянь-но на нього, — сказала Мей Серл. — Та ж він геть виснажений. Ти чим займався, Бабере?

— А, він ходив до тієї старої леді, — здогадався Релф Серл. — Хіба ж не видно? Він завжди такий втомлений після візиту до неї. Ти чого до неї ходиш, Бабе? Що відбувається?

— Вона частує його печивом, — сказала Мей. — Ти ж знаєш, що він завжди не проти попоїсти. Він погодиться на будь-що за тарілку печива.

— Бабе, — мовив батько, — слухай сюди. Мені не подобається, що ти весь час товчешся у тієї старої божевільної. Чуєш мене? Мені начхати, скільки вона дає тобі печива. Ти повертаєшся від неї геть змучений! Відтепер — досить! Ти чуєш мене?

Бабер сперся на одвірок і втупився у долівку. Серце страшенно й натужно калатало. — Я пообіцяв їй, що прийду ще раз, — пробурмотів хлопчик.

— Гаразд, лише один раз, — згодилася Мей, переходячи до їдальні. — Єдиний останній раз. Скажи їй, що більше не зможеш її навідувати, і намагайся поводитися чемно. А тепер піднімися нагору і вмийся.

— Після вечері хай ляже відпочити, — сказав Релф, поглядаючи, як Бабер спроквола піднімався східцями, спираючись на поручні. Похитав головою: — Не подобається мені все це, — пробурмотів. — Йому взагалі не варто більше туди ходити. Ця стара якась дивна.

— Та хай вже востаннє сходить, — завершила розмову Мей.

Середа видалася теплою і сонячною. Заклавши руки в кишені, Бабер простував вулицею. Перед входом до аптеки Мак-Вейна на хвилину зупинився, із цікавістю роздивляючись комікси. Біля прилавка з напоями стояла жінка і пила з великої склянки крем-соду. Від побаченого у Бабера рот наповнився слиною. Це додало йому рішучості. Він повернувся і пішов далі, дещо прискоривши крок.

За кілька хвилин він уже був біля сірого перехнябленого ґанку і смикнув за шворку дзвінка. Внизу під вітром шелестіло й колихалося лабузиння. Була майже четверта година, а отже, у нього не вийде залишатися на довше. Принаймні, це має бути останній візит.

Розчинилися вхідні двері. Зморшкувате обличчя леді Дрю розпливлось у посмішці:

— Заходь, Бернарде. Рада тебе бачити. Щоразу, коли ти приходиш, я почуваюся значно молодшою.

Роззираючись, він увійшов до будинку.

— А я почну готувати печиво. Я ж бо не знала, чи ти прийдеш. — Вона подріботіла на кухню. — Просто зараз візьмуся за нього. Сідай на диван.

Бабер зайшов до вітальні і вмостився на дивані. Зауважив, що столик з лампою прибрано. Крісло стояло впритул до дивана. Він усе ще здивовано поглядав на крісло, коли леді Дрю бадьорим кроком увійшла до кімнати.

— Печиво вже печеться. У мене було готове тісто. — Зітхнувши, вона опустилася в крісло:

— Ну розкажи, як у тебе сьогодні справи? Які успіхи в школі?

— Добре.

Вона кивнула. Який він пухкенький, цей хлопчина. Бабер сидів майже поруч. А які в нього щічки — рожеві й кругленькі! Він був так близько, вона могла доторкнутися до нього. Її старече серце аж закалатало. О, як би то знову стати молодою! Молодість — це так багато. Молодість — це все. А який несправедливий світ до літніх людей! Тут їй згадалися рядки: Коли весь світ постаріє, мій друже...

— Ти б не почитав мені, Бернарде?

— Я не брав жодної книжки.

— Не біда, — кивнула вона, — я маю декілька. — Зараз принесу. Вона підвелася, підійшла до книжкової шафи, відчинила дверцята, і тут Бабер повідомив:

— Леді Дрю, батько заборонив мені ходити до вас. Я більше не зможу прийти. Він сказав, щоб це було востаннє. Я мав вам це сказати.

Вона зупинилась і сторопіла. Все довкола попливло у неї перед очима, а кімната пішла обертом. Вона тяжко, з острахом зітхнула.

— Бернарде, ти що, більше не прийдеш до мене?

— Так, батько мені заборонив навідувати вас.

Запала мовчанка. Стара жінка взяла навмання книжку і поволі повернулася до свого крісла. За мить тремтливою рукою простягнула хлопчику книжку. Бабер узяв її й байдуже поглянув на обкладинку.

— Прошу, Бернарде, почитай, прошу.

— Гаразд, — він розгорнув книжку, — звідки починати?

— З будь-якого місця, Бернарде. З будь-якого.

Він почав читати. Це був якийсь твір Троллопа, вона чула заледве половину слів. Приклала руку до лоба — шкіра була висохла, тонка і ламка, як стара газета. Серце заходилося з відчаю. Це — востаннє?

Бабер читав повільно і монотонно. На вікні дзижчала муха. Надворі вже сідало сонце, повіяло прохолодою. Попливли хмарки, вітер розхитував гілки дерев.

Стара жінка сиділа поруч з хлопчиком, ближче, ніж будь-коли, і слухала, як він читає, слухала його голос, відчуваючи, всотуючи його присутність. Невже це насправді востаннє? У її серці здійнявся острах, і вона намагалася його вгамувати. Востаннє! Вона дивилася на хлопчика, що сидів так близько до неї.

Врешті простягла свою худу, висхлу руку. Набрала повні груди повітря. Отже, він більше не прийде. Жодного разу, жодного.

Він востаннє тут сидить.

Вона торкнулась його руки.

Бабер відірвався від книжки:

— Що сталося?

— Я потримаю тебе за руку. Ти не проти?

— Зовсім ні.

І продовжив читання. Стара жінка відчула, як його молодість полинула до неї, охопила її пальці, потім всю руку. Молодість, що пульсувала і вібрувала так близько. Так близько, що її можна було торкнутись, і такого вона ще не відчувала. Її ошелешило, приголомшило враження від наповнення життям.

І враз це знову почалося, як бувало раніше. Вона заплющила очі, пропускаючи крізь себе це відчуття. Воно її наповнило, огорнуло її тіло, вливалося в неї через голос хлопчика і доторк його руки. Це був струмінь змін, що проходив крізь її єство — струмінь теплий, благодатний. Вона знову розквітала, життя надихало її усім своїм багатством, як то бувало колись, дуже давно.

Вона поглянула на свої руки: округлі, з чистими нігтями. А волосся? Знову темне. Вона відчула важкі чорні локони, що лежали на шиї. Торкнулася щоки: зморшки зникли, шкіра стала м’якою й еластичною. Її охопила втіха і радість, готова вихлюпнутися назовні. Вона роззирнулася навколо своєю кімнатою. Усміхнулася, відчула пружність своїх губ і міцність зубів. Враз скочила на ноги, впевнена у силі свого тіла. Жваво й граційно крутнулася на місці.

Бабер припинив читати:

— Що, печиво готове?

— Зараз гляну.

Її голос звучав соковито, глибоко, з відтінками, які вицвіли багато років тому. А тепер він повернувся до неї, вона знову його здобула, це був її голос, гортанний і почуттєвий. Вона квапливо рушила до кухні і відкрила духовку. Вийняла печиво і поскладала його у тарілку.

— Усе готово, — радісно повідомила вона. — Ходи сюди, пригощайся.

Бабер пройшов на кухню. Побачивши печиво, він пожвавився. А на жінку, що стояла біля дверей, навіть не глянув.

Леді Дрю поспіхом вийшла з кухні. Зайшла до спальні, щільно причинивши за собою двері. Потім повернулася до великого дзеркала, що висіло біля дверей. Молода! Знову молода, в ній аж бриніла снага, завзяття юності. Зробила глибокий вдих — груди заходили, очі засяяли. На губах розквітла усмішка. Вона крутнулась, аж спідниця пішла вихором. Молода й гарна. І цього разу все це не зникало.

Відчинивши двері до вітальні, вона побачила, як Бабер набиває рота і кишені печивом. Він стояв посеред кімнати з товстим, тупуватим лицем, що набувало смертельної блідості.

— Що сталося? — запитала леді Дрю.

— Мені вже час.

— Гаразд, Бернарде. Дякую, що почитав мені. — Вона поклала руку йому не плече. — Можливо, ще колись побачимося.

— Але ж мій батько...

— Я знаю. — Вона весело розсміялася і відчинила йому двері.

— До побачення, Бернарде. На все добре.

Вона простежила, як хлопчик поволі спускався східцями, по одному за раз. Потім зачинила двері і широким кроком подалася до спальні. Розстебнула сукенку і скинула її. Їй враз стала огидною зношена, сіра одіж. На якусь мить вона затримала погляд на своєму пишному, привабливому тілі, на руках, що спочивали на стегнах.

Ледь крутнувшись, вона від збудження засміялась, її очі засяяли. Торкнула свої розкішні перса — туга плоть. А справ тепер — непочатий край! Часто дихаючи, вона ще раз роззирнулась — так, справ чимало. Вона напустила води у ванну й заколола вгорі волосся.

Бабер плентався додому, а дорогою віяв вітер. Була вже пізня година, сонце сіло за обрій, небо почорніло і вкрилося хмарами. Зустрічний вітер був холодний і проймав хлопчину до кісток. Бабер стомився, у нього боліла голова, що кілька хвилин він зупинявся відпочити і потирав лоба, а серце аж заходилось. Він пройшов Елм-стріт і подався вгору по Пайн-стріт. Довкола завивав вітер, і від його подувів хлопчика хитало з боку в бік. Він труснув головою, намагаючись прояснити думки. Але був настільки зморений, що ледве рухав руками й ногами. Йому здавалося, що вітер його колошматить і шарпає навсібіч.

Глибоко зітхнувши, він з опущеною головою почвалав далі.

На розі зупинився і сперся на якийсь стовп. Небо вже геть почорніло, один по одному оживали вуличні ліхтарі. Врешті, зібравши залишки сил, він рушив далі.

— Ну де ж це той хлопчисько? — непокоїлася Мей Серл. Вона вже вдесяте виходила на ґанок. Релф увімкнув світло, і вони деякий час постояли там мовчки.

— Який жахливий вітер!

Вітер завивав і гудів над ґанком. Обоє вдивлялися в темну вулицю в обох напрямках, але ніде нічого не було видно, хіба що вітер гнав обривки газет і різне сміття.

— Ходімо додому, — сказав Релф. — Хай лишень прийде, я йому покажу.

Вони сіли вечеряти. Враз Мей відклала свою виделку:

— Слухай! Ти щось чуєш?

Релф прислухався.

Знадвору почувся якийсь слабенький звук, неначе хтось стукав у вхідні двері. Релф підвівся. Надворі ревів вітер, аж на стелі миготіли чорні тіні.

— Піду гляну, що там таке.

Він підійшов до вхідних дверей і прочинив їх. Якийсь принесений вітром мотлох бився об східці ґанку. Релф напружено вдивлявся у безформну масу, але не міг нічого розібрати. Щось схоже на жмут лабузиння, бур’ян і потріпане вітром ганчір’я.

Той жмут бився об його ноги. А потім порив вітру підхопив його і поніс вздовж стіни будинку. Тож Релф поволі зачинив двері.

— Що там було? — запитала Мей.

— Та нічого. Всього лише вітер, — відповів Релф.