Повне зібрання короткої прози. Том 1

Спостерігач _{(пер. В. Корсун)}

Вони зайшли у велику залу. В її дальньому кінці над широченним освітленим столом купчилися техніки, слідкуючи за складним візерунком вогників, що постійно змінювався, виблискуючи, здавалось, нескінченними комбінаціями. Гули довгі ряди машин — комп’ютерів, якими керували люди та роботи, а кожен дюйм вертикальної поверхні покривали мапи. Хейстен обвів залу здивованим поглядом.

Вуд засміявся.

— Ходіть сюди, і я вам покажу дещо насправді цікаве. Ви впізнаєте це, правда? — він показав на величезну машину, оточену мовчазними чоловіками та жінками у білих лабораторних халатах.

— Так, впізнаю, — повільно промовив Хейстен. — Схоже на наш копач, тільки разів у двадцять більший. Де ви збираєтеся його використовувати, що переміщувати? І куди? — він доторкнувся до поверхні копача, потім присів і зазирнув у його пащу. Вона була щільно стулена; копач саме працював. — А знаєте, якби ми бодай здогадувалися, що він існує, відділ історичних досліджень давно б уже...

— Тепер ви знаєте, — Вуд присів поруч із ним. — Послухайте, Хейстене, ви перший не з нашого відомства, хто потрапив до цієї кімнати. Бачили охоронців? Ніхто не пройде сюди без перепустки, у охоронців є наказ знищувати будь-кого, хто спробує проникнути сюди нелегально.

— Щоб приховати це? Машину? Ви б стріляли, щоб...

Вони підвелись, і Вуд подивився на нього з кам’яним виразом обличчя.

— Ваш копач риється в античності. Рим. Греція. Пил і стародавні фоліанти. — Вуд торкнувся величезної машини. — Цей копач інакший. Ми охороняємо його ціною наших життів і життів інших. Знаєте, чому?

Хейстен подивився на машину.

— Цей копач налаштований не на античність, а... на майбутнє. — Вуд подивився Хейстену прямо у вічі. — Розумієте? На майбутнє.

— Ви копаєте у майбутньому? Та як ви посміли? Це заборонено законом, і ви це чудово знаєте! — Хейстен відступив. — Якщо Виконавча рада дізнається, вона рознесе всю цю будівлю вщент. Ви маєте усвідомлювати, наскільки це небезпечно. Сам Берковський це довів у своїй дисертації.

Хейстен почав сердито ходити туди-сюди.

— Я не розумію, навіщо використовувати копач у майбутньому? Щойно ви витягнете з майбутнього матеріал, ви автоматично введете нові фактори у теперішнє; майбутнє зміниться, і так до безкінечності. Що довше ви копатимете, то більше факторів потраплятиме у сьогодення. І для наступних століть створюватимуться нестабільні умови. Саме тому і був ухвалений закон.

— Знаю, — кивнув Вуд.

— І все одно продовжуєте копати? — Хейстен промовисто кивнув на техніків за машинами. — Припиніть, заради всього святого! Припиніть, поки ви не ввели якийсь летальний фактор, який потім не зможете ліквідувати. Чому ви продовжуєте...

Раптом Вуд знесилено опустив плечі.

— Гаразд, Хейстене, не треба нам читати лекцій. Надто пізно, все вже трапилося. Летальний фактор ввели під час проведення перших експериментів. Ми були впевнені, що знаємо, що робимо... — Він підняв догори очі. — Тому вас сюди і запросили. Сядьте... Зараз ви про все дізнаєтеся.

Вони сиділи за столом один навпроти одного. Вуд склав на грудях руки.

— Я одразу перейду до суті. Ви вважаєтесь експертом, найкращим експертом відділу історичних досліджень. Про часовий копач ви знаєте більше, ніж будь-хто з нині живих; саме тому вам і показали нашу роботу, нашу нелегальну роботу.

— І ви вже встигли наламати дров?

— Цілу гору, і кожна спроба подальшого втручання робить її все більшою. Якщо ми не залагодимо ситуацію, то залишимо по собі пам’ять найганебнішої організації в історії.

— Будь ласка, почніть з початку, — попросив Хейстен.

— Копач був санкціонований Радою політичної науки, там хотіли знати результати деяких своїх рішень. Спершу ми протестували, посилаючись на теорію Берковського, але ідея була неймовірно зваблива, самі розумієте. Ми здались, і так з’явився копач... Таємно, звісно.

Спочатку ми черпнули на рік уперед. Щоб захиститися від ефекту Берковського, ми перестрахувались і фактично нічого сюди не принесли. Цей копач запрограмований нічого не приносити. Він не зачерпує предметів, просто робить знімки з великої висоти. Потім плівка повертається до нас, ми її збільшуємо і намагаємось відтворити тамтешнє становище.

Перші результати нас втішили. Воєн не було, міста росли, виглядали набагато краще сучасних. Збільшені знімки вулиць показали безліч людей, безсумнівно задоволених життям. Ніхто нікуди не поспішав.

Потім ми заглянули на п’ятдесят років у майбутнє. Ще краще: кількість міст зменшується. Люди вже не так залежать від машин. Більше трави, парків. Все та ж загальна картина: мир, щастя, приємне дозвілля. Менше нестримного марнотратства, поспіху.

Ми копнули ще далі. Звісно, послуговуючись таким непрямим способом спостереження, ми не могли нічого сказати напевне, але все, здається, було в нормі. Ми передали отриману інформацію Раді, і вона взялася за свої проекти. Тоді це і трапилось.

— Що саме? — запитав Хейстен, подаючись уперед.

— Ми вирішили знову відвідати сфотографований нами період, років за сто. Ми вислали копач і повернули його з повною котушкою плівки. Її проявили, ми почали дивитися світлини... — Вуд замовк.

— І?

— Вони вже не були схожі на попередні. Вони були іншими. Все змінилося. Повсюди війна... війна і руїни, — Вуд здригнувся. — Ми всі сиділи перелякані; ми одразу відправили копач назад, щоб пересвідчитись, чи він, бува, не помилився.

— І що ви виявили наступного разу?

Вуд стиснув кулаки.

— Знову зміни, знову на гірше! Руїни, безмежні руїни. Люди вештаються, немов примари. Повсюди розруха і смерть. Шлак. Це був кінець війни, її остання фаза.

— Зрозуміло, — кивнув Хейстен.

— І це ще не найгірше! Ми передали новини Раді. Вона припинила роботу над усіма проектами і влаштувала двотижневу конференцію; вона скасувала всі накази і відкликала кожен план, побудований на результатах нашого рапорту. І через місяць знову з нами зв’язалась. Члени Ради хотіли, щоб ми спробували ще раз відправити копач у той самий період. Ми відмовились, проте вони наполягали. Переконували, що, мовляв, куди вже гірше.

Тож ми знову запустили копач. Він повернувся, і ми проглянули відео. Хейстене, бувають речі гірші за війну. Ви не повірите, що ми бачили. Людей не лишилося, взагалі жодної душі.

— І все в руїнах?

— Ні! Жодних руїн, великі міста, рівні дороги, високі будівлі, поля, озера. Проте людського життя немає; міста порожні, функціонують механічно, жодна машина, жодна дротинка не пошкоджена. Але ніде й сліду живої людини.

— Чому так?

— Ми відправили копач далі, за п’ятдесят років. І нічого.

Щоразу те саме. Міста, дороги, будівлі — проте людей немає. Їх усіх щось убило. Чума це була, радіація чи щось інше — невідомо. Але щось же їх убило! Звідки воно взялося? Ми не знаємо. Знаємо лише, що спочатку, під час наших перших черпань, його там не було.

Ми його якось викликали, цей летальний фактор. Ми його спричинили нашим втручанням. Коли ми починали, його там не було. Це ми винні, Хейстене, — Вуд пильно подивився на нього, його обличчя було білим мов крейда. — Ми його спричинили і тепер мусимо якимось чином його позбутися.

— І як саме ви плануєте це зробити?

— Ми побудували машину часу, здатну перемістити у майбутнє спостерігача. Ми пошлемо туди людину, щоб у всьому розібратися. Фотографії мало на що проливають світло, ми мусимо знати більше! Коли все почалося? Як? Якими були перші прояви? Що це? Дізнавшись, ми, можливо, і зможемо усунути його, цей фактор, прослідкувати його і вилучити. Хтось мусить вирушити у майбутнє і дізнатися, як саме все почалося. Це єдиний вихід.

Вуд підвівся, Хейстен також.

— Ви і будете цим кимось, — мовив Вуд. — Вирушити маєте ви, оскільки ви — найкомпетентніший фахівець у цій сфері. Maшина часу — на площі знадвору, під ретельною вартою. — Вуд подав сигнал, і двоє охоронців підійшли до столу.

— Сер?

— Підете з нами, — сказав Вуд. — Ми йдемо на площу, подбайте про те, щоб за нами ніхто не прослідкував. — Він повернувся до Хейстена. — Ви готові?

Хейстен завагався.

— Постривайте! Я повинен ознайомитися з вашою роботою, проаналізувати результати того, що вже було зроблено. Оглянути безпосередньо машину часу. Я не можу...

Двоє солдатів підійшли ближче, поглядаючи на Вуда. Той поклав руку Хейстену на плече.

— Даруйте, — промовив він, — але ми не можемо зволікати; прошу за мною.

Пітьма навколо нього раптом сколихнулась, закрутилася і відступила. Він сів за контрольну панель і витер піт з чола. Добре це чи погано, але він вирушив. Вуд коротко описав йому, як керувати машиною часу. Лише кілька хвилин інструктажу — і от машина вже налаштована, а металеві двері зачинені.

Хейстен роззирнувся довкола. У сфері було холодно; повітря розріджене та свіже. Якийсь час він спостерігав за рухом стрілок на циферблатах, але холод поступово давався взнаки. Він підійшов до шафки з обладнанням і розчахнув дверцята. Куртка, грубий светр, імпульсна рушниця. Він підняв рушницю і покрутив її в руках. Ще там були усілякі інструменти та прилади. Щойно він відклав рушницю, як слабкий гуркіт під ногами стих. Якусь секунду, що здалась йому нестерпно довгою, він немов завис у невагомості, та потім це відчуття минуло.

Кабіну заливало сонячне світло. Він вимкнув штучне освітлення і підійшов до ілюмінатора. Машина була налаштована на сторічну відстань. Підбадьоривши себе, Хейстен визирнув назовні.

Йому відкрилися луки, аж до горизонту порослі травою та квітами. Блакитним небом поволі повзли хмаринки. Віддаля, збившись у купу в тіні дерева, лежали якість тварини. Він розблокував двері й визирнув назовні. Назустріч сяйнуло тепле сонячне проміння, і йому одразу стало краще. Тепер він розгледів тварин — це були корови.

Уперши руки в боки, він довго стояв у дверях. Чи могло вимирання мати бактеріальну природу? Повітряно-крапельну?

Якщо, звісно, це було вимирання. Він насунув на голову захисний шолом. Береженого бог береже.

Він повернувся в машину і дістав із шафки рушницю. Потім вийшов на поріг сфери і перевірив замок, щоб пересвідчитись, що за час його відсутності ніхто не проникне всередину. Лише тоді Хейстен ступив на лугову траву. Зачинивши двері, він роззирнувся довкола і швидко пішов від сфери схилом пагорба з милю завдовжки. На ходу він перевірив маячок на зап’ясті, який має вивести його назад до металевої сфери машини часу, якщо він не зможе знайти дороги самостійно.

Він підійшов до корів, що лежали під деревом. Вони повставали і побрели геть. Йому впало у вічі те, від чого його аж морозом пробрало: їхні вим’я були маленькі та зморщені. Цих корів ніколи не доїли.

Вибравшись на верхівку пагорба, він зупинився і зняв з пояса бінокль. Удалечінь простягалася земля, милі і милі полів, нерозбитих, необроблених, вони котилися зеленими хвилями скільки бачило око. Невже більше нічого? Він повернувся, поглядом оббігаючи горизонт.

І раптом, напруживши зір, завмер. Дуже далеко, по ліву руку від нього, на межі поля зору, здіймалися невиразні вежі міста. Він опустив бінокль, потупцяв на місті і широкими кроками рушив із пагорба — йти було далеко.

Десь за півгодини Хейстен помітив метеликів. Вони раптово звились у повітря за кілька ярдів перед ним і затанцювали та запурхали в сонячних променях. Він спинився, щоб перевести дух, і почав за ними спостерігати. Вони були різнокольоровими — червоними, коричневими, синьо-блакитними, із вкрапленням жовтого та зеленого. Він ніколи у житті не бачив метеликів, більших за цих. Мабуть, їх колись тримали у якомусь зоопарку, а потім, коли людина покинула сцену, вони повтікали і здичавіли. Метелики все вище і вище здіймалися у небо. Вони його не помітили і полетіли у напрямку далеких шпилів міста; за мить вони вже зникли.

Хейстен знову поглянув у небо. Здавалась просто неймовірною думка про те, що йому загрожує якась небезпека, коли довкола метелики, трава і корови в тіні. Яким же тихим та милим став світ без людства!

Раптом з трави пурхнув ще один метелик — і просто йому в обличчя. Хейстен автоматично відмахнувся, і метелик вдарився йому в руку. Він засміявся...

Від раптового болю йому стало зле; він упав на коліна і, задихаючись, відчув, що його знудило. Ліг долілиць, скорчився, втиснувся лицем у землю. Руку пекло вогнем, у голові запаморочилось, і він заплющив очі.

Коли Хейстен нарешті перевернувся, метелика вже не було; він кудись полетів.

Якийсь час він лежав у траві, потім повільно сів і звівся на тремтячі ноги. Розірвав сорочку і оглянув руку та зап’ястя. Шкіра була чорна, тверда і вже напухла. Він подивився на неї, потім — на далеке місто. Метелики полетіли туди...

Він рушив назад до машини часу.

Хейстен добрався до сфери, коли сонце вже почало поринати у вечірні сутінки. Від його дотику двері від’їхали набік, і він зайшов усередину. Потім обробив руку маззю з аптечки, сів на стілець і, глибоко замислившись, став розглядати руку. Один нікчемний укус, швидше за все, випадковий. Метелик цього навіть не помітив. А якби вся зграя...

Він зачекав, поки сонце сіло за обрій і надворі запанувала цілковита темрява. Вночі всі бджоли та метелики мали спати, принаймні ті, про які йому було відомо. Що ж, доведеться ризикнути. Його рука все ще нила і пульсувала болем. Мазь не допомогла; його морозило, в роті стояв дивний присмак.

Перш ніж вийти, він відчинив шафку і повитягав звідти усі речі. Оглянувши імпульсну рушницю, він відклав її вбік. За хвилину він знайшов те, що шукав. Паяльну лампу і ліхтарик. Він поскладав усе інше назад і підвівся. Тепер він був готовий... якщо так можна сказати. Настільки готовим, наскільки це взагалі було можливо.

Він рушив у темряву, освітлюючи собі дорогу ліхтариком. Ішов швидко. Ніч видалась непроглядною і тихою; лише кілька зірок сяяли над ним — єдине природне світло. Він зійшов на пагорб і спустився по його протилежному схилу. Потім оминув якийсь лісок і опинився на широкій рівнині; світячи під ноги ліхтариком, він ішов до міста.

Коли він нарешті до нього добрався, у всьому тілі відчувалась страшенна втома, він важко дихав, адже довелось подолати чималу відстань. Попереду здіймалися велетенські примарні силуети будинків, вони зникали десь угорі, розчиняючись у темряві. Очевидно, місто було невеликим, але його архітектура здавалася Хейстенові дивною — більше вертикальних ліній та витягнутих угору споруд, ніж він звик.

Він зайшов у браму. Крізь бруківку пробивалася трава. Зупинившись, він подивився під ноги. Повсюди трава і бур’ян, а на перетині вулиць, під стінами будівель — кістки, маленькі купки кісток та пилу. Він пішов далі, освітлюючи променем ліхтарика стіни високих будівель, від яких глухо відлунювали його кроки.

Єдине світло, що проливалося на вулицю, було з його ліхтарика.

Будівель ставало дедалі менше, і якоїсь миті він опинився посеред зарослої кущами та лозою площі. Далеко попереду височіла найбільша споруда міста. Він рушив до неї через занедбану безлюдну площу, водячи променем з боку в бік, потім піднявся по обвалених сходах і вийшов на бетонний тротуар. Раптом він зупинився. Його увагу привернула одна будівля праворуч.

Серце закалатало. Промінь ліхтарика вихопив з темряви слово, майстерно вирізьблене над аркою входу:

Це було саме те, що він шукав. Він рушив по сходах, що вели до темного входу. Дерев’яні дошки прогиналися під його вагою.

Він спинився перед масивними дерев’яними дверима з металевими ручками. Потягнув за ручку, і двері відвалилися, прогуркотіли повз нього по сходах і зникли у темряві. На нього дихнуло запахом гниття та пилюки.

Він зайшов усередину і, продираючись крізь павутину, рушив по безмовних залах. Він наугад відчинив одну з кімнат і зайшов усередину. Довкола лежали купи пилюки і сіре кришиво кісток. Уздовж стін простягалися низькі столи та полиці. Він підійшов до полиць і витяг кілька книжок. Вони розсипалися в його руках, розлетілися шматками сторінок, що стирчали з понівеченої палітурки. Невже минуло лише сто років?

Хейстен сів за один із столів і розгорнув більш-менш вцілілу книгу. Вона була написана незнайомою йому мовою, очевидно романської групи, але, мабуть, штучною. Він перегортав сторінку за сторінкою. Зрештою, взяв навмання ще кілька книжок і попрямував до дверей. Раптом його серце закалатало. Він притулився до стіни, його руки тремтіли. Газети.

Він обережно підняв крихкі потріскані сторінки і присвітив ліхтариком. Та сама мова, звісно. Чорні жирні заголовки. Йому вдалося згорнути кілька газет і додати до купи книжок. Потім він вийшов у коридор і рушив до виходу з приміщення.

Коли він ступив на сходи, на нього налетів порив такого холодного вітру, що йому аж подих перехопило. Він роззирнувся довкола: зусібіч у небо здіймались тьмяні силуети будівель. Хейстен перетнув площу і обережно рушив далі. Він дійшов до брами міста і за хвилину, вийшовши за його межі на широку рівнину, вже крокував до машини часу.

Нахиливши голову, він, здавалося, брів вічно. Зрештою, втома змусила його спинитись, і він, глибоко дихаючи, захитався від знемоги. Він поклав на землю свою ношу і роззирнувся довкола. Далеко за обрієм тягнулась, поволі розростаючись, довга сіра смужка. Світанок. Сходило сонце.

Подув свіжий вітер і закрутився навколо нього. Нічний морок поступово почав розвіюватися, довкола сіріло, і дерева та пагорби стали набувати форми, чітких обрисів. Він озирнувся назад, щоб кинути на місто останній погляд. Його вежі здіймались у небо беззахисними тонкими силуетами. Якусь хвилинку він дивився, зачарований грою перших кольорів дня, що починали торкатись веж та башт міста. Потім барви поблякли, і між ним та містом ліг туман. Хейстен нагнувся, підібрав свій вантаж і квапливо рушив далі, прагнучи якомога швидше дістатися машини, відчуваючи, як його немов морозом сипнуло — з міста піднялася чорна цятка і ширяла в небі.

Минув час, багато часу, перш ніж Хейстен озирнувся. Цятка була все ще там... от тільки вона виросла. І вона більше не була чорною; у яскравому світлі дня цятка блищала, переливалася безліччю кольорів.

Хейстен наддав ходи; він збігав зі схилу одного пагорба, піднімався на інший. На мить він спинився, щоб увімкнути свій маячок. Той гучно запищав: сфера була вже неподалік. Він поводив у повітрі рукою, маячок пищав то слабше, то сильніше. Отже, праворуч. Витерши об штани спітнілі долоні, він рушив далі.

Кількома хвилинами по тому з узвишшя він побачив блискучу металеву сферу, що спокійно лежала на траві, волога від холодної нічної роси. Машина часу! Він щодуху помчав до неї, скотившись із пагорба.

У той момент, коли Хейстен штовхав плечем двері машини, над пагорбом з’явився перший рій метеликів і швидко понісся в його напрямку.

Він швиденько зачинив за собою двері, замкнув їх і кинув вантаж на підлогу. Рука все ще боліла і неймовірно пекла. Та в Хейстена не було часу займатися нею... Він поквапився до ілюмінатора і визирнув назовні. Метелики, виблискуючи різними кольорами, роїлися навколо сфери, пурхали і носилися над нею. Вони почали сідати на метал, на скло. Він і незчувся, як вже не було видно нічого, крім мерехтливих, м’яких та м’ясистих тілець. Їхні крильця тремтіли, немов суцільний живий килим. Він прислухався. Звідусіль долинав приглушений шум і луною відбивався всередині сфери. Кабіна машини поринула у темряву, так щільно метелики заліпили ілюмінатор. Він увімкнув штучне освітлення.

Час спливав. Хейстен проглянув газети, він не знав, що робити. Повертатися? Чи летіти далі? Мабуть, краще стрибнути вперед років на п’ятдесят. Метелики становили небезпеку, проте навряд чи ту саму, навряд чи вони були тим летальним фактором, який він шукав. Він поглянув на руку. Шкіра була чорною та твердою, некроз тканини поширювався. В голові закалатав дзвіночок тривоги — рука не гоїлась, навпаки.

Його почало дратувати і сповнювати неспокоєм шкряботіння, що долинало зусібіч, Він відклав книжки і почав ходити туди-сюди. Як могли комахи, навіть настільки великі, знищити людську расу? Люди спроможні боротися з ними: різноманітні порошки, отрути, спреї.

На його рукав упав крихітний шматочок металу. Він струсив його. За ним упав другий, потім посипалися ще. Він підскочив і витріщився на стелю.

У нього над головою формувалося коло. Праворуч починало з’являтися таке саме, потім третє. Скрізь навколо нього, на стінах та стелі сфери, починали виникати кола. Він підбіг до контрольної панелі і клацнув аварійним вмикачем. Панель загула. Він швидко, похапцем почав налаштовувати лічильники.

Тепер дощем металевих крихт на підлогу сипалися шматочки металу. З них виділялась якась ядуча речовина. Кислота? Природні виділення? За його спиною впав великий шматок металу. Він озирнувся.

У сферу почали проникати метелики, пурхаючи, крутячись навколо нього. Шматок, що упав, був металевим колом, рівно вирізаним з корпусу кулі. Навіть не подивившись на нього, він схопив і увімкнув паяльну лампу. Засичало полум’я. Щойно метелики до нього наближалися, він натискав на важілець лампи і спрямовував її сопло на комах. Повітря заіскрилось від охоплених вогнем тілець, що сипались навколо нього на підлогу. Сфера наповнилась нестерпним смородом.

Він клацнув останніми перемикачами. Лічильники замиготіли, підлога задвигтіла. Він смикнув за рубильник. Усе більше і більше метеликів пробивалося всередину, нетерпляче юрмилось і намагалося вибратись назад. Зненацька на підлогу упало друге металеве коло, впустивши всередину ще один рій. Хейстен поповз назад, прикриваючись паяльною лампою, яка все ще обпікала комах вогнем. Метеликів прибувало все більше й більше.

Зненацька запала тиша, така раптова, що він заморгав. Нескінченне наполегливе шкряботіння припинилось. Він був сам, якщо не зважати на хмару попелу та шматочки на підлозі та стінах — рештки метеликів, що проникли всередину сфери. Хейстен сів на стілець, він весь тремтів. Нарешті він був у безпеці, на шляху до свого часу, і не залишалося сумнівів, жодних сумнівів, що він виявив летальний фактор. Він там, у купі попелу на підлозі, в колах, бездоганно вирізаних у корпусі машини. Ядучі виділення? Він похмуро посміхнувся.

Останнє, що він встиг побачити, коли рій проник усередину машини, дало йому відповідь на запитання, яку він шукав. Метелики, що прогризли в її корпусі отвори, мали різці, крихітні різці. Вони прорізали собі дорогу, проточили її і проникли всередину разом зі своєю власною зброєю.

Він сів і став чекати, поки машина часу не завершить подорож.

Його зразу обступили охоронці відомства, допомагаючи вибратися з машини. З їхньою допомогою він зробив кілька невпевнених кроків.

— Дякую, — пробурмотів він.

До нього вже квапився Вуд.

— Хейстене, з вами все гаразд?

Той кивнув.

— Так. Хіба що рука.

— Швидше ходімо всередину. — Вони пройшли через двері до великої зали. — Сідайте. — Вуд нетерпляче махнув рукою, і солдат підсунув Хейстенові стілець. — Дайте йому кави.

Принесли каву, і Хейстен сидів, сьорбаючи її та насолоджуючись кожним ковтком. Нарешті він відставив чашку і відкинувся на стільці.

— То як, можете нам щось розповісти? — запитав Вуд.

— Так.

— Чудово! — Вуд сів навпроти нього. Ввімкнувся диктофон, і камера почала знімати обличчя Хейстена. — Кажіть. Що ви там знайшли?

Коли він закінчив, у кімнаті запала тиша. Жоден технік чи охоронець не насмілювався порушити мовчанки.

Вуд підвівся, він весь тремтів.

— Господи! То їх усіх убила токсична форма життя. Я очікував чогось подібного. Але метелики? З інтелектом? Сплановані атаки. Імовірно, швидке розмноження, стрімка адаптація.

— Можливо, допоможуть книжки та газети.

— Але звідки ж вони взялися? Мутація існуючого виду? Чи з іншої планети? Можливо, вони сюди прибули з космічними експедиціями. Треба дізнатися.

— Вони атакували лише людей, — сказав Хейстен. — Корів вони не чіпали. Тільки людей.

— Сподіваюся, ми зможемо їх спинити. — Вуд увімкнув відеофон. — Скликайте Раду на екстрену сесію. Дамо їм наші описи та рекомендації. Складемо програму, організуємо оборонні точки по всій планеті. Тепер, коли ми знаємо, в чому річ, у нас з’явився шанс. Дякую вам, Хейстене, можливо, нам і вдасться спинити їх вчасно!

Нарешті прибув оператор, і Вуд продиктував йому закодований лист для Ради. Хейстен із сумом спостерігав за його діями. Зрештою, він підвівся і почав походжати по кімнаті. Рука боліла немилосердно. Він вийшов надвір. Кілька солдатів з цікавістю роздивлялися машину часу. Хейстен глянув на них без жодної емоції чи думки.

— Що це, сер? — запитав котрийсь із них.

— Це? — стрепенувся Хейстен і підійшов ближче. — Це — машина часу.

— Ні, я маю на увазі ось це, — солдат вказав на щось на корпусі. — Сер, коли машина вирушала, цього не було.

У Хейстена аж похололо в грудях. Він протиснувся між ними і витріщився на корпус. Спочатку він не помітив нічого, крім роз’їденого металевого корпусу. А потім, охоплений нестямним жахом — затремтів.

Там, на поверхні сфери, було щось маленьке, коричневе і пухнасте. Він простяг руку і доторкнувся до нього. Мішечок, жорсткий маленький брунатний мішечок. Він був сухий, сухий і порожній. В ньому нічого не було, а з одного його краю зяяв отвір. Хейстен провів очима по корпусу. Вся поверхня машини часу була покрита маленькими коричневими мішечками, деякі все ще були повними, але більшість — уже порожніми.

Це були кокони.