Повне зібрання короткої прози. Том 1

I

Комісар Служби безпеки Рейнхарт квапливо піднявся сходами і заскочив до приміщення Ради. Охорона швидко розступилась, і його оточив знайомий гул машин. Із зосередженим обличчям, Рейнхарт прикипів поглядом до центрального комп’ютера Бюро статистичних досліджень і почав зчитувати показники, від хвилювання у нього блищали очі.

— Стабільний приріст протягом усього минулого кварталу, — зауважив Каплан, начальник лабораторії, і всміхнувся, немов це було його особистою заслугою. — Непогано, комісаре.

— Ми їх наздоганяємо, — погодився Рейнхарт. — Але до біса повільно. Нам потрібен ривок... і якомога швидше.

Каплан вочевидь був налаштований поговорити:

— Ми розробляємо нову наступальну зброю, вони — поліпшують оборону. І жодного зрушення з місця! Все постійно вдосконалюється, але ні ми, ні Центавр не можемо зупинитися, бодай ненадовго, щоб налагодити виробництво нових розробок і застосувати їх.

— Цьому буде покладено край, — впевнено сказав Рейнхарт, — щойно Терра створить таку зброю, проти якої Центавр не зможе побудувати захист.

— Проти будь-якої зброї є захист. Є аргумент, і є контраргумент. Так підтримується рівновага. Ніщо не може проіснувати достатньо без...

— Я розраховую на затримку, — роздратовано перебив його Рейнхарт, його очі наскрізь пропікали начальника лабораторії, і Каплан відступив назад. — Між створенням нашої зброї і їхнім ходом у відповідь є певна затримка. І вона постійно різна, — він нетерпляче махнув головою в бік рядів машин БСД. — Ви й самі це чудово знаєте.

У цей час, о дев’ятій тридцять ранку 7 травня 2136 року, показники статистики БСД заклякли на співвідношенні 21:17 на користь Центавра. Врахувавши всі фактори, машина була впевнена, що Проксима Центавра зможе вдало відбити атаку Терри. Цей розрахунок базувався на всій сумі інформації, якою володіли машини БСД, на поєднанні численних і нескінченних потоків даних, що надходили з усіх секторів обох систем: Сонячної і Центавра.

Центавр випереджав Терру із співвідношенням 21:17, але ще місяць тому було 24:18 на користь ворога. Ситуація покращувалась, повільно, але невпинно. Центавр, хоча й старший за віком, не міг угнатися за рівнем технологічного розвитку. Терра вибивалася вперед.

— Якби ми розпочали війну зараз, — замислено промовив Рейнхарт, — ми б програли. Ми ще недостатньо від них відірвалися, щоб наважитися на відкриту атаку. — Гримаса злості спотворила його вродливе обличчя, на щоках спалахнув яскраво-червоний рум’янець. — Проте шальки терезів схиляються у наш бік. Наші наступальні сили поступово перевищують їхні захисні.

— Аби ж тільки війна скоріше почалася, — погодився Каплан. — Ми всі вже на нервах. Це кляте очікування...

Війна скоро розпочнеться, Рейнхарт розумів це інтуїтивно. Саме повітря було сповнене напруженням, ентузіазмом. Він покинув приміщення БСД і поквапився коридором до свого добре захищеного кабінету в крилі Служби безпеки. Вона вже не за горами, він майже відчував, як доля гаряче дихає йому в потилицю, — і це було приємно. Його тонкі губи скривились в сухій посмішці, відкривши рівний ряд зубів, таких білих на тлі засмаглого обличчя. Його настрій поліпшився, він же так довго працював і стільки зусиль поклав на те, щоб війна нарешті стала реальністю.

Перший контакт сто років тому одразу перетворився на сутичку між сторожовою заставою Проксими Центавра та терранськими рейдерами-розвідниками: перестрілки, раптові викиди вогню, енергетичні удари.

А потім, протягом довгих одноманітних років, вороги не наважувалися на повторний удар, адже, щоб його завдати, треба було летіти кілька років, навіть на швидкості, близькій до швидкості світла. Обидві системи були однаково розвинені: екран проти екрана, військовий корабель проти захисних енергетичних систем. Імперія Центавра оточила Терру залізним кільцем, вже давно вкритим іржею. Але щоб прорватися крізь нього, Террі необхідна була принципово нова зброя.

У вікні свого кабінету Рейнхарт бачив нескінченні будівлі та вулиці, на яких метушилися терранці. Повсюди виднілись яскраві цяточки маршрутних кораблів — маленьких яйцеподібних апаратів, що перевозили бізнесменів та офісних працівників. Велетенські транспортні тунелі розвозили юрби робітників по заводах та трудових таборах. Усі ці люди чекали прориву. Чекали свого доленосного дня.

Рейнхарт клацнув вимикачем відеоекрана закритої лінії.

— З’єднайте мене з Відомством військових розробок, — суворо наказав він.

Напружившись, він сидів, чекаючи зв’язку. Раптом перед ним з’явилося щокате обличчя Пітера Шерікова, директора величезної мережі лабораторій під Уралом.

Упізнавши Рейнхарта, Шеріков насупився, густі чорні брови зійшлися на переніссі.

— Чого вам? Ви ж знаєте, я зайнятий. У нас повно роботи, ніколи варнякати з усякими... політиками.

— Я скоро буду у ваших краях, — байдуже промовив Рейнхарт, розгладжуючи рукав свого бездоганного сірого жакета. — Мені потрібен повний аналіз вашої роботи та дані про нові розробки.

— Ми вам відправили пластину з черговим відомчим звітом, подивіться у себе в кабінеті. Якщо ви його проглянете, знатимете все, що ми...

— Я не хочу цього знати, я хочу побачити, чим ви там займаєтесь. І я сподіваюсь, ви будете готові детально ознайомити мене з вашою роботою. Я скоро буду, за півгодини.

Рейнхарт обірвав зв’язок, і Шерікове масивне обличчя зменшилось і зникло. Рейнхарт розслабився, дихаючи на повні груди.

Шкода, що доводиться працювати з Шеріковим. Він ніколи йому не подобався. Цей видатний польський вчений був індивідуалістом і ніяк не хотів ставати частиною суспільства. Він тримався незалежно та відсторонено і розглядав концепцію індивіда як кінцеву мету, діаметрально протилежну до загальноприйнятого постулату взаємозалежного існування.

Але Шеріков був передовим науковцем і керував Відомством військових розробок, від яких залежало усе подальше існування Терри: перемогти Проксиму Центавра чи продовжувати задихатися, заблокованими у Сонячній системі, оточеними древньою ворожою імперією, яка хоч поступово і руйнується та занепадає, проте все ще не втратила своєї могуті.

Рейнхарт швидко підвівся і покинув кабінет. Він похапцем спустився до вестибюля і вийшов з приміщення Ради.

За кілька хвилин його швидкісний крейсер уже мчав світанковим небом в Азію, в напрямку велетенського Уральського гірського хребта і лабораторій Відомства військових розробок. Шеріков зустрів його на вході.

— Послухайте, Рейнхарте. Не думайте, що ви тут зможете мені наказувати. Я не збираюся...

— Заспокойтеся, — Рейнхарт підійшов до здорованя і разом з ним рушив повз КПП до приміщень лабораторій. — Ніхто нічого не збирається наказувати вам чи вашим людям. Ви можете продовжувати робити те, що вважаєте за потрібне... поки що. Давайте все одразу з’ясуємо. Я хочу, щоб ваша робота була спрямована на вирішення наших суспільних потреб. І поки я бачитиму достатню продуктивність...

Раптом Рейнхарт закляк на місці.

— Гарний, правда? — посміхнувся Шеріков.

— Що це в біса таке?

— Ми назвали його «Ікаром». Пам’ятаєте грецький міф про політ Ікара? Наш «Ікар» також незабаром полетить. — Шеріков знизав плечима. — Можете оглянути його, якщо хочете. Думаю, задля цього ви і прилетіли.

Рейнхарт повільно зробив кілька кроків уперед.

— Це і є та зброя, над якою ви стільки працювали?

— І як він вам?

Посеред приміщення здіймався зловісний темно-сірий металевий конус. Навколо нього метушилися техніки: зварювали оголені дроти. Рейнхарт окинув оком нескінченні трубки та жили, хитросплетіння дротів і клем, які нашаровувалися одне на одне.

— Що це? — Рейнхарт сів на край столу з інструментами і притулився широкою спиною до стіни.

— Ідея Джемісона Хеджа, того самого, що сорок років тому розробив нашу систему миттєвого міжзоряного відеозв’язку. Він працював над пошуками способу пересуватися на гіперсвітловій швидкості, поки сам не загинув, разом з усією своєю лабораторією. Після цього було припинено розробку гіперсвітлового двигуна. Ідея здавалася нежиттєздатною.

— Хіба не було доведено, що ніщо не може рухатись швидше, ніж світло?

— Міжзоряний відеозв’язок може! Ні, Хедж розробив справжній гіперсвітловий двигун. Йому вдалося надати об’єкту швидкість, яка в п’ятдесят разів перевищувала швидкість світла, але водночас розмір об’єкта починав зменшуватись, а маса — збільшуватися. Згідно зі звичними для двадцятого сторіччя уявленнями про трансформацію маси і енергії, так і мало бути. Ми припустили, що, почавши рухатись, Хеджевий об’єкт втрачатиме розмір та набуватиме масу, аж поки його розмір не дорівнюватиме нулю, а маса — безкінечності. Ніхто не уявляв, що буде далі.

— Продовжуйте.

— А трапилось ось що: Хеджевий об’єкт продовжував втрачати розмір та набувати масу, аж поки не досяг теоретично максимальної швидкості — швидкості світла. І тієї самої миті він, усе ще прискорюючись, просто зник. Не маючи розміру, він перестав займати місце у просторі. Він щез, проте не знищився. Об’єкт продовжував рухатися за інерцією і пощез, описавши по галактиці віддалену від Сонячної системи дугу. Він потрапив у якусь іншу сферу існування, яка лежить за межами нашого розуміння. Наступним етапом Хеджевого експерименту був пошук якогось способу уповільнити рух такого об’єкта до досвітлової швидкості, щоб повернути його назад у наш всесвіт. Зрештою, він розробив гальмівну систему.

— І чим закінчився експеримент?

— Смертю Хеджа і втратою майже всього обладнання. Його експериментальний об’єкт під час переходу у часово-просторовий всесвіт з’явився у просторі, вже зайнятому матерією. Маючи неймовірну масу, майже безкінечну, Хеджевий об’єкт вибухнув з катастрофічною потужністю. Стало очевидно, що з таким двигуном неможливі жодні космічні подорожі, адже, по суті, увесь космос складається з якоїсь матерії і повернення призведе до моментального вибуху. Хедж винайшов гіперсвітловий двигун і гальма для нього, але досі ще ніхто не міг знайти для них практичного застосування.

Рейнхарт підійшов до велетенського металевого конуса, Шеріков поквапився за ним.

— Не розумію, — сказав Рейнхарт. — Ви казали, що принцип його дії не годиться для космічних мандрівок.

— Так і є.

— Тоді навіщо він вам? Якщо корабель вибухає, щойно повертається до нашого всесвіту...

— Це не корабель, — хитро посміхнувся Шеріков. — «Ікар» — це перше практичне застосування принципу Хеджа. «Ікар» — це бомба.

— То це і є наша зброя, — промовив Рейнхарт. — Бомба. Велетенська бомба.

— Бомба, яка летить швидше, ніж світло. Бомба, яка не існує у нашому всесвіті. Центаврійці не зможуть її засікти або перехопити. Адже набравши швидкість світла, вона перестане існувати там, де її можна помітити.

— Але...

— «Ікар» запустять ззовні, з поверхні. Він з максимальним прискоренням полетить у напрямку Проксими Центавра. До того часу, як він долетить до пункту призначення, його швидкість перевищуватиме світлову у сто разів. «Ікар» повернеться до нашого всесвіту всередині власне самого Центавра. Вибух має знищити зірку і більшість планет системи... включаючи центральну портову планету Армун. Щойно «Ікара» буде запущено, вони жодним чином не зможуть його спинити. Проти нього безсила будь-яка оборона. Ніщо його не зупинить, і це реально.

— Коли він буде готовий?

Шеріков заморгав:

— Скоро.

— А точніше?

Огрядний поляк завагався:

— Річ у тому, що в нас виникла одна проблема.

Шеріков провів Рейнхарта в інший кінець лабораторії, відсторонивши з дороги охоронців.

— Бачите? — він постукав по напіврозкритій кулі розміром з Грейпфрут. — Це нас і затримує.

— Що це?

— Центральна контрольна турель. У потрібний момент ця штука виведе «Ікар» назад у наш всесвіт. Вона має бути бездоганно точною, адже «Ікар» перебуватиме всередині зірки якусь мікросекунду. Якщо турель неправильно працюватиме, «Ікар» проскочить зірку і вибухне за межами системи Центавра.

— Наскільки готова турель?

Шеріков невпевнено похитав головою і розвів руки:

— Хтозна? Працювати доводиться надзвичайно мініатюрними інструментами — мікроскопічні клеми та дроти невидимі неозброєним оком.

— Ви можете назвати приблизну дату?

Шеріков поліз до кишені і витяг великий жовтий конверт.

— Я виписав дані для машин БСД, вказавши дату завершення роботи. Можете ввести їх, я вказав десять днів як максимальний строк. Хай машини з цього і виходять.

Рейнхарт обережно взяв конверт:

— Ви впевнені щодо дати? Навіть не знаю, чи можна на вас у цьому покластися.

Обличчя Шерікова потемніло:

— Доведеться вам ризикнути, комісаре. Я довіряю вам не більше, ніж ви мені, і знаю, як би вам хотілося знайти якусь зачіпку, щоб замінити мене тут кимось зі своїх песиків.

Рейнхарт замислено подивився на кремезного вченого. Шеріков був міцним горішком. Відомство військових розробок звітувало перед Службою безпеки, не перед Радою. У Шерікова земля хиталась під ногами, проте він залишався потенційною небезпекою. Впертий індивідуаліст, який не бажає підпорядковувати своє життя загальному благу.

— Зрозуміло, — Рейнхарт повільно засунув конверт до кишені пальта. — Я внесу ці дані, але вам же краще нічого не наплутати. Ми не маємо права на помилку, надто багато залежить від наступних кількох днів.

— Якщо співвідношення зміниться на нашу користь, ви віддасте наказ про мобілізацію?

— Так, — кивнув Рейнхарт. — Віддам, щойно побачу, що співвідношення змінилося.

Рейнхарт стояв перед апаратом і нетерпляче чекав результатів. Була друга година дня. Стояв теплий травневий полудень, і життя на планеті текло звичним руслом.

Чи звичним? Не зовсім. Напруга витала у повітрі, набираючи сили з кожним днем. Терра надто давно чекала. Війна з Проксимою Центавра була неминучою, і що швидше вона розпочнеться, то ліпше. Давня імперія Центавра скувала Терру, замкнувши людську расу в її власній системі. Велетенські задушливі тенета, напнуті у небесах, відрізали планету від далеких яскравих зірок... Цьому треба було покласти край.

Машини БСД загули, і цифри на табло зникли. Якийсь час рахунок не висвітлювався. Рейнхарт застиг у напруженому очікуванні.

З’явився новий розрахунок.

Рейнхарту забракло повітря: 7:6. На користь Терри!

За п’ять хвилин по всіх відомствах уже мигали вогники оповіщення — запроваджувався надзвичайний стан. Рада на чолі з її президентом Дафф була скликана на негайне засідання. Все відбувалося дуже швидко.

Жодних сумнівів, 7:6 на користь Терри. Готуючись до засідання Ради, Рейнхарт почав із гарячковим поспіхом упорядковувати папери.

У Відділі історичних досліджень Фредмен швидко висмикнув із слота для конфіденційних сповіщень роздруківку із повідомленням і квапливо поніс її через усю лабораторію до начальника відділу.

— Погляньте на це! — Фредмен кинув на стіл роздруківку. — Дивіться!

Гарпер узяв її і швидко пробіг очима.

— Схоже на правду. Не думав, що ми доживемо до цього. Фредмен вискочив з кімнати і швидко побіг коридором, прямуючи до кімнати часової кулі.

— Де куля? — захекано запитав він, озираючись навсібіч. Один із техніків повільно підняв на нього очі:

— Десь за двісті років у минулому. Ми знайшли цікаву інформацію про війну 1914 року. Згідно з матеріалами, які нам вже встигла надати куля...

— Повертайте кулю у наш час. Всі дотеперішні завдання скасовуються. Віднині все обладнання мобілізується для військових потреб.

— Але... куля працює автоматично.

— Ви можете повернути її вручну.

— Це ризиковано, — завагався технік. — Але якщо цього вимагає надзвичайний стан, ми можемо спробувати вимкнути автоматику.

— Надзвичайний стан вимагає всього, — спересердя відрізав Фредмен.

— Але ж співвідношення може знову змінитися, — нервово промовила президент Ради Маргарет Дафф. — Воно будь-якої миті може стати таким, як і було.

— Це наш шанс! — вигукнув, втрачаючи самовладання, Рейнхарт. — Та що це в біса з вами? Ми ж роками чекали цієї миті!

Приміщення Ради наповнив схвильований гомін. Маргарет Дафф завагалася, її блакитні очі посіріли від хвилювання:

— Я розумію, що це слушна нагода. Принаймні, з погляду статистики. Але ж нове співвідношення щойно з’явилося, і як ми можемо знати, що воно — остаточне? Воно ж спирається лише на інформацію про нашу останню зброю.

— Ви неспроможні правильно оцінити ситуацію, — Рейнхарт ледве стримувався. — Так, саме зброя Шерікова змінила співвідношення на нашу користь, але все до цього йшло вже протягом багатьох місяців. Це було просто питанням часу. Рано чи пізно, але ми б здобули перевагу. І в цьому заслуга не тільки Шерікова, він — лише один з факторів. Це — результат праці всіх дев’яти планет Сонячної системи, а не однієї людини.

Один з членів Ради підвівся:

— Президент хоче впевнитися у тому, що вся планета прагне покласти край цьому очікуванню. Вся наша діяльність за останні вісімдесят років була спрямована на...

Рейнхарт підійшов до президента Ради, стрункої тендітної жінки:

— Якщо ви не оголосите війну, можуть початися масові заворушення. Громадська реакція буде рішучою, страшенно рішучою. І ви це знаєте.

Маргарет Дафф кинула на нього холодний погляд:

— Ви віддали наказ про запровадження надзвичайного стану, щоб прискорити події. Ви цілком усвідомлювали наслідки свого вчинку. Ви знали, що варто оголосити такий наказ, як дороги назад вже не буде.

Серед членів Ради прокотився гомін:

— Ми мусимо оголосити війну!.. Ми зобов’язані!.. Пізно повертати назад!

На Маргарет Дафф бурхливими хвилями звідусіль накочувалися крики та гнівні голоси.

— Я хочу війни не менше за вас, — різко відповіла вона. — Я лише закликаю бути стриманими. Міжсистемна війна — це вам не іграшки. Ми ж збираємося воювати лише тому, що машина вирахувала, що у нас є статистичний шанс на перемогу.

— Звісно, немає сенсу починати війну, якщо немає впевненості в перемозі, — мовив Рейнхарт. — А машини БСД повідомляють, що ми переможемо.

— Вони повідомляють нам про наші шанси на перемогу. Але нічого не гарантують.

— А що нам потрібно ще, окрім хороших шансів на перемогу?

Маргарет Дафф зціпила зуби.

— Гаразд. Я почула ваші вимоги. Я не стоятиму на шляху рішення Ради. Можете починати голосування, — її холодні очі пильно подивилися на Рейнхарта. — Тим паче, що у всі відомства вже розіслано наказ про запровадження надзвичайного стану.

— Добре, — Рейнхарт з полегшенням ступив крок назад. — Отже, вирішено. Нарешті ми можемо оголосити повну мобілізацію.

Мобілізація проходила швидко. Наступні сорок вісім годин все довкола кипіло.

Рейнхарт відвідав брифінг з питань воєнної політики, який у приміщенні Ради проводив командер флоту Карлтон.

— Наша стратегія така, — говорив Карлтон, показуючи рукою на графік, прикріплений до дошки. — Шеріков запевняє, що гіперсвітлова бомба буде готова за вісім днів. За цей час наш флот, який базується поблизу системи Проксими Центавра, займе позиції. Щойно бомба вибухне, флот нападе на центаврійські кораблі: деякі з них, очевидно, вціліють, але щойно Армуна не стане, наші мають з ними впоратися.

Після командера слово взяв Рейнхарт:

— Я хочу доповісти про стан нашої економіки. Кожен завод на Террі перейшов на виробництво зброї. Не маючи на нашому шляху Армуна, ми зможемо викликати масові повстання у колоніях Центавра. Цілісність міжсистемної імперії важко підтримувати навіть з кораблями, які рухаються зі швидкістю світла. Ми хочемо забезпечити лідерів повстанців зброєю, тому, щоб кораблі вчасно прибули на місце, їх доведеться відправити просто зараз. Зрештою, ми сподіваємось визначити якісь загальні засади розвитку, навколо яких зможуть об’єднатися колонії. Наші інтереси лежать радше в економічній, ніж політичній площині. Тому вони зможуть запровадити і підтримувати будь-яку форму правління, допоки слугуватимуть для нас ресурсними базами. Як, наприклад, вісім планет нашої системи.

Знову заговорив Карлтон:

— Щойно флот Центавра розсіється, ми переведемо війну у вирішальну фазу: десантуємо людей та припаси з кораблів, які чекають у всіх ключових точках навколо системи Центавра. У цій фазі...

Рейнхарт покинув брифінг. Важко було повірити, що минуло лише два дні з моменту оголошення мобілізації. Вся система немов ожила, сповнена гарячкової активності. Незліченну кількість проблем уже вирішено, проте лишилося ще чимало.

Він зайшов до ліфта і піднявся в приміщення БСД. Йому було цікаво, чи не змінилися цифри на табло машини. Вони не змінилися. Поки що все гаразд. Чи знає Центавр про «Ікар»? Безсумнівно, проте він нічого не зможе йому протиставити. Принаймні, протягом наступних восьми днів.

До Рейнхарта підійшов Каплан, перебираючи в руках щойно отримані документи, і дістав один із них.

— Тут надійшло цікаве повідомлення. Вас це може зацікавити.

Воно було з Відділу історичних досліджень.

Рейнхарт повернув пластину Каплану.

— Цікаво. Чоловік з минулого... втягнений у вир найбільшої війни в історії всесвіту.

— Дивні речі кояться. Цікаво, як відреагують на цей факт машини.

— Мабуть, ніяк. — Рейнхарт вийшов з кімнати і поспішив коридором до свого кабінету.

Там він насамперед зв’язався по закритій лінії з Шеріковим.

На екрані з’явилося обличчя поляка:

— Доброго дня, комісаре. Як справи з війною?

— Добре. А як там наша турель?

Лице Шерікова ледь помітно спохмурніло.

— Річ у тому, комісаре...

— У чому? — різко запитав Рейнхарт.

Шеріков почав, запинаючись, розповідати:

— Ви ж знаєте, як воно буває. Я приставив до турелі роботів. Вони можуть виконувати роботу набагото точніше за людей, проте не здатні приймати рішень. Тут необхідне щось більше, ніж просто точність. Тут треба... — він запнувся, добираючи потрібне слово, — тут потрібен митець.

Обличчя Рейнхарта скам’яніло:

— Послухайте, Шеріков. У вас є вісім днів, щоб закінчити бомбу. Дані, завантажені у машини БСД, спиралися саме на цей часовий проміжок. На цьому ґрунтується рахунок 7:6. Якщо ви не впораєтеся...

— Не хвилюйтеся, комісаре. Ми закінчимо її у визначений строк.

— Сподіваюсь. Зв’яжіться зі мною, щойно вона буде готова.

Рейнхарт перервав зв’язок. Якщо Шеріков підведе, він арештує його і розстріляє. Від цієї гіперсвітлової бомби залежала перемога у війні.

Відеоекран знову засвітився. Рейнхарт прийняв виклик, це був Каплан. Обличчя начальника лабораторії здавалося білішим за крейду.

— Комісаре, вам варто піднятись у приміщення БСД. Дещо трапилося.

— Що саме?

— Побачите.

Занепокоєний Рейнхарт вийшов з кабінету і поспішив коридором. Коли він зайшов до кімнати, то побчив Каплана, який стояв перед машинами БСД.

— Що трапилося? — владно запитав Рейнхарт і подивився на показники. Вони не змінилися.

Каплан боязко взяв роздруківку з повідомленням:

— Хвилину тому я завантажив це у машину, та, побачивши результати, негайно її витяг. Це роздруківка з тим повідомленням, що я вам показував. З Відділу історичних досліджень. Про чоловіка з минулого.

— І що змінилося, коли ви її завантажили?

Каплан поморщився:

— Самі побачите, зараз я знову її завантажу. — Він завантажив роздруківку у слот для прийому. — Погляньте тепер на цифри, — пробурмотів Каплан.

Рейнхарт напружено вдивлявся в екран. Якусь мить нічого не змінювалось. Все ще світилося 7:6. А потім... цифри зникли.

Після паузи машина видала новий рахунок: 4:24 на користь Центавра. Від раптового переляку Рейнхарту забракло повітря. Але й ці цифри зникли і з’явилися нові: 16:38 на користь Центавра, потім 48:86, 79:15 на користь Терри. А потім нічого. Машина гуділа, проте нічого не відбувалося.

Взагалі нічого. Жодних цифр. Екран спорожнів.

— Що це означає? — здивовано пробурмотів Рейнхарт.

— Дивовижно. Ми і не думали, що це можливо...

— Що трапилося?

— Машина не може впоратися з цією інформацією. Не може її опрацювати. Вона не може пов’язати ці дані з іншими. Не може використати їх як матеріал для прогнозу, тому видає випадкові цифри.

— Чому?

— Це... це змінна величина, — Каплан затремтів, губи на його блідому обличчі посиніли. — Щось, з чого не можна зробити жодного висновку. Той чоловік з минулого. Машина не може його передбачити. Це — чоловік-змінна!

II

Томас Коул гострив ніж точильним каменем, коли на нього налетів смерч.

Ніж належав леді з великого зеленого будинку. Щоразу, коли Коул проїжджав неподалік на своєму ремонтному возику, місіс треба було щось нагострити. Іноді вона пригощала його чашкою кави, гарячої чорної кави зі старого пом’ятого кавника. Йому це подобалося, він любив гарну каву.

Це був мрячний похмурий день, і справи йшли кепсько. Автомобіль налякав його конячок. У негоду люди рідше виходили на вулицю, тож Коулу доводилося самому злазити з візка і дзвонити у двері.

Але чоловік з жовтого будинку дав йому долар за ремонт електричного холодильника. Ніхто більше не міг його полагодити, навіть працівники заводу. Долара вистачить надовго. Долар — це великі гроші.

Ще до того, як його накрило, Коул зрозумів, що це смерч. Навколо панувала тиша. Він сидів, зігнувшись над точильним каменем, затиснувши віжки колінами і зосередившись на роботі.

Чоловік добряче постарався з ножем; той уже був майже готовим. Плюнувши на лезо, він підняв його, щоб роздивитись... і тоді налетів смерч.

Коула зусібіч оточила сіра стіна. Чоловік, його візок та коні, здавалося, опинилися на тихому клаптику землі посеред смерчу. А потім їх у мертвій тиші закрутило у вирі сірої мли.

І поки він гадав, що його робити і як повернути леді її ніж, смерч перевернув їх і гепнув на землю. Силкуючись підвестися, коні іржали від страху. Коул швидко скочив на ноги.

Де це він?

Сіра мла зникла, натомість довкола нього були білі стіни. Зі стелі лилося яскраве світло: не сонячне, проте дуже схоже. Коні потягли візок убік, перехнябивши його, інструменти та приладдя посипались на підлогу. Коул вискочив на козли і вирівняв візок.

І лише тоді він помітив людей.

Неподалік стояли заціпенілі від подиву чоловіки в якійсь дивній формі. Його охопило відчуття небезпеки.

Коул спрямував візок до дверей. Копита коней загриміли підковами по залізній підлозі. Розкидаючи в різні боки сторопілих людей, він вилетів за двері й опинився у широкому коридорі схожого на лікарню будинку.

Коридор розгалужувався. Зусібіч до нього збігалося все більше і більше людей.

Вони кричали і метушились від збудження, немов мурахи. Щось пронеслося повз нього — мов якийсь темно-фіолетовий промінь. Він обпік край візка, дерево задимілося.

Коул злякався і ляснув нажаханих коней. Вони поскакали до широких дверей і з розгону на них налетіли. Двері з гуркотом розчахнулися... і вони опинились на волі, під яскравим сонцем. Візок нахилився, і на якусь нестерпну мить здалося, що він ось-ось перекинеться. Але потім коні наддали ходи і помчали по голому полю до далекої зеленої смуги. Коул не випускав віжок із рук.

Позаду нього вибігали з будинку крихітні бліді чоловічки і, збившись у купу, почали несамовито жестикулювати. До нього ледь долинали їхні слабкі пронизливі крики.

Але він утік, був у безпеці. Коул притримав коней і перевів дух.

Ліс виявився штучно насадженим, чимось на кшталт парку, але цей парк був диким і встиг розростися. Тепер він здавався густими джунглями з переплетеними між собою рослинами, які буяли собі, недоглянуті та безладні.

Навколо було порожньо, ані душі. За розташуванням сонця на небі він міг сказати, що це був або ранок, або вже йшло під вечір, проте запах квітів і трави та росяне листя вказували все-таки на ранок. Але смерч налетів на нього ввечері, і тоді небо було повністю затягнуте хмарами.

Коул задумався. Очевидно, його таки далеченько закинуло. Лікарня, бліді чоловіки, дивне освітлення, вимовлені з акцентом слова, які до нього долетіли... усе свідчило про те, що він уже не в Небрасці, а можливо, навіть і не в Сполучених Штатах.

Якісь його інструменти загубилися по дорозі. Коул зібрав докупи ті, що залишились, і почав їх перебирати, з любов’ю проводячи пальцями по кожному з них. Пропали деякі маленькі зубила і стамески. Ящик для різців відкрився, і найменші з них повипадали. Він зібрав решту і акуратно переклав до ящика.

Потім узяв вузеньку ножівку, обережно змазав її промащеною ганчіркою і також поклав назад.

Над візком повільно піднімалося сонце. Примружившись, Коул приклав до очей мозолисту руку. Цей кремезний сутулий чоловік із сірим від щетини підборіддям був вбраний у пом’ятий брудний одяг. Він мав блідо-блакитні очі з чистим і ясним поглядом та дивовижно шляхетної форми руки.

У парку не можна було залишатися. Вони бачили, у якому напрямку він поїхав, і будуть його тут шукати.

Високо у небі щось промайнуло — маленька чорна цятка, яка летіла з неймовірною швидкістю. За нею мчала друга. Чоловік ледь встиг їх помітити, як обидві цятки миттю зникли: вони летіли абсолютно безшумно.

Коул стривожено насупився: ці цятки викликали у нього неспокій. Доведеться рухатися далі... і пошукати їжу. Живіт уже починав бурчати, жадаючи поживи.

Робота. Він міг багато чого робити: працювати в саду чи на городі, гострити ножі, ремонтувати різноманітні механізми та годинники, лагодити будь-які речі домашнього вжитку. Навіть фарбувати стіни, теслярувати і виконувати іншу повсякденну роботу. Загалом робити все, чого потребували люди. Зазвичай він працював за їжу та дрібні гроші.

Томас Коул хлиснув коней і поїхав далі. Зігнувшись, він сидів на козлах і пильно роздивлявся навсібіч, поки візок повільно котився сплутаною травою поміж здичавілих дерев.

Рейнхарт поспішав, він гнав свій крейсер на максимальній швидкості, супроводжуваний іншим кораблем — військовим ескортом. Земля проносилася під ним сіро-зеленою плямою.

Ось завиднілися руїни Нью-Йорка, потворні розвалини, порослі травою та бур’янами. Великі атомні війни двадцятого сторіччя перетворили майже всю приморську смугу у нескінченну шлакову пустелю.

Центральний парк став справжнім пустищем — лише згарище, чагарники, дикі зарості.

Попереду виникло приміщення Відділу історичних досліджень. Рейнхарт увійшов у піке і посадив крейсер на невеликий злітний майданчик для суден постачання, розташований за основними будівлями.

Щойно корабель Рейнхарта приземлився, до нього швидко підійшов Гарпер, начальник відділу.

— Чесно кажучи, ми не розуміємо, чому ви приділяєте цьому випадку стільки уваги, — занепокоєно промовив Гарпер.

Рейнхарт зміряв його холодним поглядом:

— Я тут вирішую, що є вартим уваги. Це ви віддали наказ про повернення кулі в ручному режимі?

— Безпосередньо наказ віддав Фредмен. У зв’язку з вашою директивою про необхідність підготовки всіх об’єктів до...

Рейнхарт попрямував до входу у дослідну лабораторію:

— Де Фредмен?

— Всередині.

— Я хочу його бачити. Терміново.

Фредмен зустрів їх у приміщенні. Він стримано привітав Рейнхарта, не виказуючи жодних емоцій:

— Пробачте, що створюю вам проблеми, комісаре. Ми намагалися підготувати станцію до війни. Хотіли якомога швидше повернути кулю. — Він запитально поглянув на Рейнхарта. — Звісно, ваша поліція скоро впіймає цього чоловіка з його візком.

— Я хочу знати все, що трапилось, у найменших деталях.

Фредмен знітився:

— Та, власне, нічого й розказувати. Я віддав наказ скасувати автоматичні налаштування і повернути кулю вручну. Тієї миті, коли до неї надійшов сигнал, куля рухалася весною 1913 року. Вийшовши з-під контролю, вона вирвала шмат землі, на якому стояв цей возик з чоловіком. Таким чином він і був перенесений всередині кулі у наш час.

— І ніякі ваші прилади не показали, що куля була чимось завантажена?

— Ми були надто схвильовані, щоб слідкувати за показаннями апаратури. За півгодини після увімкнення ручного керування куля матеріалізувалась у спостережній кімнаті. Її знеструмили, перш ніж хтось помітив, що саме вона принесла.

Ми намагалися зупинити того чоловіка, але він погнав візок до коридору, розкидаючи людей на своєму шляху. Налякані коні мчали щодуху.

— Який саме це був візок?

— На ньому був якийсь напис. Виведений чорними літерами з обох боків. Та його ніхто не встиг прочитати.

— Продовжуйте. Що трапилося далі?

— Хтось вистрілив йому вслід з лазера, проте схибив. Коні винесли його з приміщення на вулицю. До того часу, як ми вибігли надвір, візок був уже на півдорозі до парку.

Рейнхарт задумався:

— Якщо він усе ще в парку, ми скоро його спіймаємо, проте треба бути обережними.

Залишивши Фредмена, він вирушив назад до корабля. Гарпер ішов поруч з ним.

Біля крейсера Рейнхарт зупинився і кивнув кільком урядовим охоронцям, щоб ті підійшли.

— Візьміть адміністрацію цього відділу під варту. Їх судитимуть за зраду. — Він іронічно посміхнувся, помітивши, як смертельно зблідло Гарперове обличчя. — Іде війна. Вам пощастить, якщо залишитесь живими.

Рейнхарт піднявся у корабель і стрімко злетів. Його супроводжував другий корабель військового ескорту. Рейнхарт мчав високо над морем шлаку все ще хворої пустельної землі. Посеред сірого океану зненацька вигулькнув клаптик зелені. Рейнхарт дивився на нього, аж поки той зник з очей.

Центральний парк. Він бачив, як небом шугають поліцейські кораблі. Завантажені солдатами транспорти тримають курс на цей клаптик зелені. Наближаючись зусібіч до парку чорними вервечками, по землі гуркотіли важка артилерія і всюдиходи.

Скоро вони спіймають того чоловіка. А поки що екрани БСД мовчали. Тоді як від їхніх показників залежала доля перемоги у цій війні.

Опівдні візок доїхав до краю парку. Коул зупинився, щоб коні могли попастися в густій траві. Перед ним простягалася вкрита шлаком безлюдна пустка. Що ж тут трапилося? Ніщо ніде не ворушилося. Ні будівель, ні ознак життя. І хоча де-не-де крізь ожарину пробивалися трава та бур’яни, йому робилося дуже лячно від навколишнього краєвиду.

Тривожно вдивляючись у небо над собою, Коул повільно спрямував візок вперед. Тепер, коли він виїхав з парку, йому було ніде сховатись. Шлак був голий та одноманітний, мов океан. Якщо його помітять...

На небі з’явилася хмарка крихітних чорних цяточок і почала стрімко наближатися. Потім вони повернули праворуч і зникли. Це були аероплани, безкрилі металеві аероплани. Він подивився туди, де вони зникли, і повільно поїхав далі.

За півгодини попереду щось з’явилося. Коул натягнув віжки і примружився, щоб краще роздивитися. Шлак закінчився, він доїхав до його краю. Далі простягалась земля, чорна земля, поросла травою. Скрізь буяли бур’яни. Попереду виднілась лінія споруд, якихось дивних будинків. Чи ангарів.

Мабуть, все-таки будинків. Але не схожих на ті, які він коли-небудь бачив.

Усі будівлі були абсолютно однаковими. Як маленькі зелені черепашки, низки черепашок, кілька сотень. Перед кожною був невеличкий моріжок. Моріжок, стежка, ґанок і вузенька смужка живоплоту навколо кожної. Але кущі були всі однакові й невисокі.

Маленькі зелені черепашки вишиковувалися в акуратні ряди. Він обережно спрямував візок вперед, у бік будинків.

Ніде не виднілось ані душі. Він виїхав на вулицю між двома рядами будинків, і в навколишній тиші гучно відлунював звук кінських копит. Це було щось на кшталт містечка, але він не бачив ані дітей, ані собак. Все було охайне і тихе. Немов якийсь макет чи музейна експозиція. Йому стало незатишно.

Якийсь хлопець, що йшов тротуаром, побачивши Коула, від здивування роззявив рота. Юнак був дуже дивно одягнений, на ньому була схожа на тогу мантія до колін, пошита із суцільного шматка тканини, і сандалі. Або щось схоже на сандалі. І мантія, і взуття були з дивного тоненького матеріалу, який ледь мінився на сонці. Скоріше з металу, ніж з тканини.

На краю газону жінка поливала квіти. Вона випросталась, коли коні під’їхали ближче. Її очі округлилися від здивування... і страху, рот відкрився у беззвучному «о», а поливальниця випала з рук і тихо покотилась по траві.

Коул почервонів і швидко відвернувся. На жінці майже нічого не було! Він уперіщив коней віжками і погнав далі.

А жінка все так само сторопіло стояла. Він кинув квапливий погляд назад і хрипло гаркнув на коней, вуха запалали вогнем.

Йому таки не привиділось, на жінці були лише напівпрозорі шорти. Більше нічого. Просто шматочок того самого матеріалу, що переливався і світився. Решта її маленького тіла була зовсім голою.

Коул притримав коней. А вона була нічогенькою. Каштанове волосся, карі очі, яскраво-червоні губи. Та й фігура не підвела: стрункий стан, округлі стегна, довгі голі ніжки, пишні груди... Зусиллям волі він викинув геть з голови ці думки. Треба братися до роботи.

Коул зупинив візок і зістрибнув на тротуар. Він вибрав навмання будинок і нерішуче попрямував до ґанку. Дім був симпатичним: він мав якусь просту невибагливу красу, але виглядав благеньким... достоту як інші.

Він піднявся на ґанок. Дзвінка не побачив і почав шукати його, невпевнено обмацуючи поверхню дверей. Раптом щось різко клацнуло на рівні його голови. Коул перелякано подивився вгору і помітив, як секція дверей повертається на місце, ховаючи собою лінзу. Його сфотографували.

Поки він роздумував, що б це могло значити, двері раптом відчинилися. На порозі стояв огрядний чоловік у коричневій уніформі, перегороджуючи собою вхід.

— Чого вам? — непривітно запитав він.

— Я шукаю роботу, — пробурмотів Коул. — Будь-яку роботу. Я можу робити все, полагодити будь-яку річ. Ремонтую зламані речі. Все, що треба полагодити, — його голос перейшов у невпевнене белькотіння. — Будь-що.

— Зверніться до Відділу найму Федерального департаменту працевлаштування, — чітко проказав чоловік. — Ви ж знаєте, вони завідують трудотерапіею, — він допитливо подивився на Коула. — А чому це на вас такий стародавній одяг?

— Стародавній? Чому, я...

Чоловік поглянув повз нього на візок і пару сонних коней:

— Що це? Що це за тварини? Коні? — пильно розглядаючи Коула, чоловік потер підборіддя. — Дивно, — мовив він.

— Дивно? — стривожено пробурмотів Коул. — Чому?

— Коней немає вже років сто. Всі вони вимерли протягом П’ятої атомної війни. Тому і дивно.

Раптом Коул насторожився. Щось було у чоловіковому погляді, якийсь жорсткий пронизуючий блиск. Коул відступив з ґанку на стежку. Треба бути обачним. Щось тут не так.

— Я піду, — пробурмотів він.

— Коні зникли більше ста років тому, — чоловік наблизився до Коула. — Хто ви? Чому так дивно одягнені? Де ви дістали цей транспорт і тварин?

— Я піду, — повторив Коул, відходячи назад.

Чоловік вихопив щось з-за пояса, якусь тонку металеву трубку, і направив на Коула.

Це виявився скручений в трубочку тонкий лист металу. На ньому якимись дивними письменами були виведені слова. Він не міг розібрати жодного з них. Там були чоловікова фотографія, рядки чисел, якісь знаки...

— Директор Вінслоу,— відрекомендувався чоловік. — Федеральний відділ запасів. Краще швидко все розказуйте, бо за п’ять хвилин тут буде машина Служби безпеки.

Коул одразу зірвався з місця. Нагнувшись, він помчав назад по стежці до візка, що залишився стояти на вулиці.

Раптом його щось ударило. Якась сила збила його з ніг і кинула долілиць. Він простягся на землі, онімілий від подиву. Все тіло боліло. По ньому пробігали поступово стихаючі хвилі дрожу.

Коул насилу підвівся, ноги стали ватяними, у голові паморочилось, його нудило. Він відчував себе слабким, розбитим і увесь тремтів. До нього підходив чоловік з ґанку. Коул, важко дихаючи, кинувся до візка і ледь видерся на козли. Сполохані коні рушили з місця, і похитування візка викликало у нього ще один напад нудоти.

Він схопив віжки і спромігся вирівнятися на сидінні. Візок почав набирати швидкість і завернув за ріг. Коні все мчали. Коул ледве правив ними, з натугою переводячи дух. Будинки і вулиці зливались у суцільну лінію, а візок летів усе швидше і швидше.

Нарешті він виїхав з міста, залишивши охайні будиночки далеко позаду. Тепер він був на якомусь шосе. Обабіч нього мелькали великі будівлі, мабуть заводи, люди проводжали його здивованими поглядами.

З часом заводи також лишилися позаду, і Коул притримав коней. Що той чоловік мав на увазі? П’ята атомна війна, вимерлі коні. Якесь безглуздя! І у них були речі, про які він нічого не чув.

Силові поля, безкрилі літаки, та ще й зовсім безшумні...

Коул полапав руками по кишенях і витяг ідентифікаційну трубку, яку показував йому той чоловік. Тоді від хвилювання він схопив її і механічно засунув до кишені. Коул повільно розгорнув тонкий лист металу і почав його розглядати. Написи виявилися досить дивними.

Він довго їх вивчав і зрештою дещо зрозумів. Дещо, написане у верхньому правому кутку: «6 жовтня 2128 року».

У Коула потемніло в очах, все навколо немов оповило туманом. Жовтень 2128 року. Як таке може бути?

Але документ лежав у нього в руці. Тонкий металевий лист.

Немов фольга. Все сходиться. Правда була написана у правому кутку, вибита на аркуші.

Онімілий від подиву, Коул повільно згорнув трубку. Двісті років. У таке важко повірити, але все починало прояснюватися.

Він опинився у майбутньому, яке настане через двісті років!

Поки він намагався перетравити цей факт, у нього над головою з’явився швидкісний чорний корабель Служби безпеки і стрімко спікірував униз до запряженого кіньми візка, який повільно їхав дорогою.

У Рейнхарта загудів відеофон. Він швидко його увімкнув:

— Так?

— Рапорт Служби безпеки.

— З’єднуйте.

Рейнхарт напружено чекав. Екраном пробігли риски, і він знову ожив.

— Це Діксон. Західний регіональний округ, — перетасовуючи пластини з повідомленнями, офіцер прочистив горло. — Чоловік з минулого, як свідчить рапорт, рухається від межі Нью-Йорка.

— Куди саме?

— Назовні. Він оминув наших людей, які оточили Центральний парк, проїхавши одним із містечок на краю шлакової зони.

— Оминув?

— Ми думали, він уникатиме міст, тому наші люди і не оточували жодного з них.

Рейнхарт стиснув зуби:

— Продовжуйте.

— Він в’їхав у місто Петерсвіль за кілька хвилин до того, як ми зімкнули кільце навколо парку. Ми сподівалися схопити його, викуривши звідти, проте марно. На той час він уже зник. А за годину ми отримали повідомлення від жителя Петерсвіля, службовця з Федерального відділу запасів. У його двері постукав чоловік з минулого і попросив роботу. Вінслоу, службовець, завів із ним розмову, намагаючись затримати, проте той утік на своєму візку. Вінслоу одразу викликав Службу безпеки, але було вже запізно.

— Повідомте мене, щойно щось стане відомо. Ми мусимо його затримати... і якомога швидше, — Рейнхарт клацнув вимикачем екрана, і той погас.

Він сів зручніше у своєму кріслі і став чекати.

Помітивши корабель Служби безпеки, Коул миттєво зреагував. За секунду по тому, як він пронісся над ним, Коул, зашпортуючись та падаючи, мчав геть, подалі від візка. Він працював ліктями, повз, перекочувався по землі.

Раптом щось яскраво спалахнуло білим світлом, осліпивши його. На Коула дмухнуло гарячим вітром, відірвало від землі і підхопило, мов листок. Він заплющив очі і спробував розслабитися. А потім упав, глухо гепнувшись об землю, і дрібні камінці вп’ялись йому в обличчя, коліна та долоні.

Коул заволав від болю. Тіло пекло вогнем. Сліпучо-біла вогняна куля, всередині якої він опинився, здавалося, заповзялася його підсмажити. І вона збільшувалась, росла, набухала, немов велетенське сонце. Це був кінець. Йому не було на що сподіватися. Він заскреготав зубами...

І раптом ця ненажерлива куля заіскрилась і замерехтіла, а потім почала спадати і блякнути, лишивши після себе один попіл. Повітря сповнилося смородом, гірким в’їдливим запахом. Його одяг тлів і димівся, а земля під ним була гарячою, пропеченою досуха. Але він вижив. Принаймні, цього разу.

Коул повільно розплющив очі. Візка не було й сліду, а на його місці роззявленою пащею виднілася величезна яма, глибока рана посеред шосе. Над дірою здіймалась огидна хмара, чорна та зловісна, а високо в небі кружляв безкрилий літак, видивляючись будь-які ознаки життя.

Коул лежав, затамувавши подих. Час спливав. Нестерпно повільно по небу котилося сонце. Схоже, було вже близько четвертої пополудні. Коул прикинув, що за три години мало стемніти. Якщо йому вдасться протягнути до десятої...

Чи бачили з літака, як він вискочив з візка?

Він нерухомо лежав, і вечірнє сонце поливало його промінням. Йому стало зле: почало нудити, піднялася температура і пересохло в роті.

По простягненій руці бігали мурахи. Поступово велетенська чорна хмара почала розсіюватися, розпливаючись безформним згустком туману.

Візок зник. Ця думка хльоснула його і почала пульсувати в голові у такт з прискореним серцебиттям. Зник. Знищений. Перетворився на купку попелу та уламків. Він не міг у це повірити.

Нарешті літак перестав кружляти і полетів геть. Згодом він зник за горизонтом. Небо було чисте.

Коул повільно підвівся і тремтячими руками витер обличчя.

Все тіло боліло. Він сплюнув кілька разів, намагаючись прочистити горло. Ті, що в літаку, мабуть, уже надіслали рапорт. Скоро сюди мають прибути люди. Куди ж податися?

Праворуч від нього тяглося пасмо пагорбів, далекий зелений масив. Можливо, він і встигне до нього дістатися. І він повільно поплентався вперед. Треба бути обачним. Вони його шукають... і вони мають зброю. Неймовірно потужну зброю.

Йому пощастить, якщо він проживе до заходу сонця. Його коні та ремонтний візок знищені... разом з усіма інструментами. Коул поліз у кишені і почав з надією в них нишпорити. Він витяг кілька викруток, маленькі обценьки, моток дроту, трохи припою, точильний камінь і складаний ніж.

Лише дріб’язок. Він утратив майже все. Але без візка він почувався безпечніше, так легше переховуватися. Його, пішого, їм буде не так просто знайти.

Коул поквапився по рівному полю до далекого кряжу.

Рейнхарту зателефонували майже одразу. На відеоекрані з’явилось обличчя Діксона:

— У мене щойно отриманий рапорт, комісаре, — Діксон уважно подивився на роздруківку. — Гарні новини. Чоловік з минулого був помічений біля виїзду з Петерсвіля. Він рухався по 13-му шосе на візку, запряженому кіньми, зі швидкістю близько десяти миль за годину. Наш корабель одразу ж скинув на нього бомбу.

— Ви... ви в нього влучили?

— Пілот повідомляє про відсутність будь-яких ознак життя після вибуху.

У Рейнхарта ледь не зупинилося серце. Він відкинувся в кріслі:

— Отже, він мертвий!

— Ми не можемо знати напевне, поки не дослідимо уламків. Наземна машина вже їде до місця вибуху. Скоро ми матимемо повну інформацію. Ми повідомимо вас, щойно отримаємо рапорт.

Рейнхарт клацнув вимикачем екрана. Той погас. Чи влучили вони в чоловіка з минулого? Чи він знову втік? Що, як вони його знову не спіймають? Що, як його неможливо спіймати? А тим часом машини БСД мовчали, не виводячи на порожній екран жодних даних.

Рейнхарт сидів, поринувши у невеселі роздуми і нетерпляче чекаючи рапорту наземної машини.

Був вечір.

— Віддай! — кричав Стівен, женучись за братом. — Віддай, кому кажу!

— А ти дожени!

Ерл скотився зі схилу пагорба, оминув військовий склад, промчав уздовж паркану з неоволокна, і, зрештою, вискочив на задній двір місіс Морріс.

Стівен біг за братом, схлипуючи та задихаючись:

— Стій! Чуєш, віддай!

— Що він у тебе забрав? — запитала Саллі Тейт, раптом заступивши дорогу Стівенові.

Той зупинився, його груди ходили ходором.

— Мій міжсистемний відеопередавач, — його маленьке личко кривилось від люті та образи. — Хай він мені його віддасть!

Ерл, майже непомітний у теплих вечірніх сутінках, продовжував бігати навколо брата.

— Агов, я тут! — вигукнув він. — І що ти мені зробиш?

Стівен люто на нього зиркнув. А потім його очі прикипіли до квадратної коробочки у братових руках.

— Віддай його мені! А то... а то я татові скажу!

Ерл засміявся:

— А ти змусь мене!

— Тато змусить!

— Не вплутуйте сюди ще й батька, — сказала Саллі.

— Дожени мене! — крикнув Ерл.

Стівен відштовхнув Саллі з дороги і люто кинувся на брата, налетів на нього і збив з ніг. Коробочка випала з Ерлових рук, скотилась на бруківку і розбилась об ліхтарний стовп.

Ерл і Стівен повільно підвелися і подивились на понівечений передавач.

— Бачиш? — кричав крізь сльози Стівен. — Бачиш, що ти наробив?

— Це ти винен. Ти мене штовхнув.

— Це ти! — Стівен нагнувся і підібрав коробочку.

Він підніс її до світла, сів на бордюр і почав розглядати.

До нього повільно підійшов Ерл:

— Якби ти мене не штовхнув, вона б не розбилася.

Швидко споночіло. Кряж пагорбів, що бовванів за містом, уже майже розтанув у темряві. Де-не-де починали загоратися вогники.

Вечір був теплим. Десь далеко грюкнула дверима наземна машина.

Небо було сповнене гулом кораблів, на яких втомлені жителі околиць розліталися по домівках з велетенських підземних заводів.

Томас Коул повільно підійшов до трьох дітей, які стояли під ліхтарем. Він ледь плентався — все тіло нило від утоми. Настала ніч, проте він усе ще не відчував себе у безпеці.

Коул був геть виснажений і голодний. Він ішов дуже довго, і голод вже давно давався взнаки.

За кілька кроків від дітей Коул зупинився. Всю їхню увагу поглинала коробочка на Стівенових колінах. Раптом діти замовкли. Ерл повільно підняв очі.

У сутінках згорблена постать Томаса Коула виглядала особливо загрозливо. Його довгі руки безсило звисали по боках, а лице ховалось у тіні. Велетенська безформна фігура тихо та нерухомо стояла за кілька кроків від них.

— Хто ви? — ледь чутно запитав Ерл.

— Чого ви хочете? — мовила Саллі. Діти почали обережно відступати. — Ідіть собі.

Коул наблизився до них. Світло ліхтаря вихопило з темряви його обличчя: худий горбкуватий ніс, вицвілі блакитні очі... Стівен підскочив до нього, стискаючи коробочку відеопередавача:

— Забирайся звідси!

— Стривай, — Коул криво посміхнувся, його голос був хриплим. — Що там у тебе? — Він показав довгим тонким пальцем. — Ота коробочка в руках.

Діти мовчали. Зрештою Стівен осмілів:

— Це мій міжсистемний відеопередавач.

— Тільки він не працює, — додала Саллі.

— Ерл зламав його, — Стівен розлючено подивився на брата. — Ерл впустив його і розбив.

Коул повільно опустився на бордюр і полегшено зітхнув. Він так находився, що все його тіло нило від знемоги. Він був голодний і втомлений. Деякий час він просто мовчки сидів, витираючи піт з шиї та обличчя, надто виснажений, щоб говорити.

— Хто ви? — нарешті наважилася запитати Саллі. — Чому ви начепили на себе такий кумедний одяг? Звідки ви прийшли?

— Звідки? — Коул подивився на дітей. — Здалеку. Дуже здалеку. — Він потер скроні, щоб у голові бодай трохи прояснилось.

— А яка у вас трудотерапія? — поцікавився Ерл.

— Терапія?

— Чим ви займаєтесь? Де працюєте?

Коул набрав повні груди повітря і повільно видихнув.

— Я ремонтую речі. Будь-які речі. Що завгодно.

Ерл зневажливо посміхнувся.

— Ніхто не ремонтує речей. Коли вони ламаються, їх викидають.

Коул його не слухав. Йому раптом сяйнула одна думка, і він різко скочив на рівні.

— Ви знаєте, де мені знайти роботу? — запитав він. — Таку, де треба щось лагодити? Я можу відремонтувати будь-що. Годинники, друкарські машинки, холодильники, чайники, сковорідки. Латати дах. Я можу все полагодити.

Стівен протягнув йому свій відеопередавач.

— Відремонтуйте ось це.

Запала тиша. Погляд Коула повільно опустився на коробку.

— Це?

— Мій передавач. Ерл його розбив.

Коул взяв коробочку, перевернув і підніс до світла. Він насупився, уважно розглядаючи передавальний пристрій. Його довгі тонкі пальці обережно ковзали по поверхні, ніби вивчаючи її.

— Він його вкраде! — раптом вигукнув Ерл.

— Ні, — неуважливо похитав головою Коул. — Ви можете мені довіряти.

Його чутливі пальці намацали защіпки, які скріплювали коробочку. Він звичним рухом на них натиснув, і коробочка відкрилася. Всередині неї виявився складний механізм.

— Він його відкрив, — прошепотіла Саллі.

— Віддайте! — трохи налякано вигукнув Стівен і простяг руку. — Поверніть його мені!

Діти з побоюванням дивилися на Коула. Той помацав у кишенях, повільно дістав з них кілька невеличких викруток та обценьки і поклав поруч із собою на бордюр. Вочевидь, він не збирався повертати коробочки.

— Я хочу його назад, — заскиглив Стівен.

Коул вицвілими блакитними очима подивився на трьох дітей, що в сутінках стояли перед ним.

— Я його відремонтую. Ти ж казав, що хочеш, щоб я його відремонтував.

— Я хочу його назад, — Стівен переступав з ноги на ногу, його обступали сумніви та вагання. — Ви справді можете його відремонтувати? І він знову запрацює?

— Так.

— Добре. Тоді відремонтуйте його.

На втомленому обличчі Коула промайнула лукава посмішка.

— Зачекай-но хвильку. Якщо я його відремонтую, ти принесеш мені чогось поїсти? Я за просто так нічого не роблю.

— Щось поїсти?

— Їжі. Мені потрібна їжа. Можливо, чашка кави.

Стівен кивнув:

— Гаразд, я принесу.

Коул розслабився.

— Добре. Це добре, — і знову зосередився на коробочці, що лежала у нього на колінах. — Тоді я його полагоджу. Він неодмінно запрацює.

Пальці Коула замелькали над дротами та реле, вони досліджували їх і вивчали, намагаючись розібратися з принципом роботи міжсистемного відеопередавача.

Стівен прослизнув у дім крізь двері екстреного виходу і обережно, навшпиньки, пройшов до кухні. Він навмання понатискав кнопки на кухонній панелі, а серце у нього так і калатало. Немов розбуджене кошеня, завуркотіла духовка. По статусній шкалі почала рухатись лінія, наближаючись до позначки «готово».

Потім духовка відкрилась, з неї виїхала таця з паруючими стравами. Щось клацнуло, і механізми затихли. Стівен похапав тарілки і кинувся до дверей екстреного виходу, а далі в сад. Надворі вже геть споночіло, і Стівен пробирався дуже обережно. Йому вдалося дійти до ліхтаря, нічого не погубивши дорогою. Побачивши Стівена, Томас Коул повільно підвівся.

— Ось, — сказав Стівен і, переводячи подих, поклав свою ношу на бордюр. — Ось їжа. Передавач готовий?

Коул простягнув йому прилад.

— Готовий. Він був добряче пошкоджений.

Ерл і Саллі дивилися на нього широко розплющеними очима.

— Він що, працює? — запитала Саллі.

— Звісно, ні, — заявив Ерл. — Як він може запрацювати. Він же...

— Увімкни його, — штовхнула ліктем Стівена Саллі. — Подивимось, чи запрацює.

Стівен підніс коробочку до світла, роздивляючись перемикачі. Він натиснув на головний. Заблимав індикатор.

— Світиться, — сказав Стівен.

— Скажи тепер щось.

Стівен підніс прилад до губ:

— Алло! Алло! Це оператор 6-Z75. Ви мене чуєте? Це оператор 6-Z75. Ви мене чуєте?

А в темряві, подалі від ліхтаря, сидів Томас Коул, зігнувшись над їжею. Він їв вдячно і тихо. Їжа була смачною, добре приготованою та приправленою. Він випив баночку помаранчевого соку і ще якийсь, невідомий йому, солодкий напій. Більшість страв була для нього незвичною, проте йому було байдуже. Він довго йшов, і до ранку йому все ще треба було багато пройти. Інстинкт підказував, що до сходу сонця він має дістатися пагорбів, де серед дерев і буяння зелені він буде у безпеці... принаймні, наскільки це можливо.

Він квапився, налягаючи на їжу, і не розгинався, аж поки все не з’їв. Потім повільно підвівся і витер рота тильною стороною долоні.

Троє дітей стояли, збившись докупи, і клацали тумблерами відеопередавача. Кілька хвилин він за ними спостерігав. Вони були зосереджені та не відривали погляду від маленької коробочки.

— Ну? — нарешті запитав Коул. — Нормально працює? Через кілька секунд Стівен звів на нього очі, і в його погляді промайнуло щось дивне. Він повільно кивнув:

— Так. Так, він працює. Все гаразд.

— Це добре, — буркнув Коул і відвернувся. — Дуже добре. Діти мовчки проводжали його поглядом, аж поки постать Томаса Коула не розчинилась у темряві. Потім вони переглянулись і втупилися в передавач у Стівенових руках. Вони дивились на нього з наростаючим благоговійним трепетом. Трепетом, який переростав у страх.

Стівен розвернувся і подався у напрямку будинків.

— Треба показати це моєму тату, — вражено пробурмотів він. — Він має про це знати. Бодай хтось має про це знати!

III

Ерік Рейнхарт уважно оглянув відеопередавач з усіх боків.

— Отже, він усе-таки врятувався, — знехотя визнав Діксон. — Мабуть, за мить до контакту вискочив з візка.

Рейнхарт кивнув:

— Він утік. Він вислизнув від вас... двічі, — він відштовхнув відеопередавач і різко обернувся до чоловіка, який розгублено стояв перед його столом. — То як, ви кажете, вас звати?

— Еліот. Річард Еліот.

— А вашого сина?

— Стівен.

— Це трапилось минулої ночі, так?

— Так, близько восьмої.

— Продовжуйте.

— Стівен прийшов додому. Він якось дивно себе поводив. Тримав у руках свого міжсистемного відеопередавача, — Еліот тицьнув пальцем на коробочку на столі. — Оцього. Він був схвильований і збуджений. Я запитав, у чому річ. Спершу він не хотів говорити, але було видно, що він чимось стурбований. А потім він показав мені відеопередавач, — Еліот глибоко вдихнув, немов йому забракло повітря. — Я зразу побачив, що він якийсь не такий. Річ у тім, що я — електротехнік. Колись я відкривав його, щоб вставити нову батарейку, і чудово знаю, як він має виглядати. — Еліот запнувся. — Комісаре, його змінили. Майже вся проводка інакша. Переплетена по-чудернацькому. Реле з’єднувались не так, деяких деталей бракувало, на місці старих стояли нові. А тоді я помітив те, що змусило мене викликати Службу безпеки. Відеопередавач... працював.

— Працював?

— Розумієте, раніше він був просто іграшкою, сигнал якої досягав максимум кількох кварталів. І діти телефонували один одному зі своїх кімнат. Як з портативного відеоекрана. Комісаре, я хотів випробувати відеопередавач, натиснув на кнопку виклику і заговорив у мікрофон. Я... я з’єднався з кораблем. З лінкором, дислокованим у Проксимі Центавра за вісім світлових років звідси. На відстані, яку покривають лише справжні відеопередавачі. І тоді я одразу викликав Службу безпеки.

Якийсь час Рейнхарт мовчав, потім постукав по коробочці, яка лежала на столі.

— Ви зв’язалися з кораблем блокпоста... оцим?.

— Саме так.

— А якого розміру звичайні відеопередавачі?

Відповів Діксон:

— З двадцятитонний сейф.

— Так я і думав, — Рейнхарт нетерпляче махнув рукою. — Гаразд, Еліоте. Дякую, що надали нам інформацію. Ви вільні.

Працівники Служби безпеки вивели Еліота з офісу. Рейнхарт і Діксон переглянулися.

— Кепські справи, — насуплено промовив Рейнхарт. — У нього є безперечний хист, хист до механіки. Тільки геній міг таке зробити. Згадайте час, з якого він прибув, Діксоне. Початок двадцятого сторіччя. Незадовго до світових воєн. Унікальний був період. Світ вирував і змінювався. То був час неймовірного промислового зростання та відкриттів. Едісон. Пастер. Бербанк. Брати Райт. Винаходи і механізми. Люди виявляли надзвичайні здібності у роботі з технікою. Вони відчували її на інтуїтивному рівні... а ми — ні.

— Тобто...

— Тобто поява такої людини у нашому часі вже сама по собі до добра не доведе, не кажучи вже про воєнну ситуацію. Він надто відрізняється від нас. Він інакше думає і має здібності, яких нам бракує. Як от його вміння все лагодити. І тут ми йому програємо... Тепер я починаю розуміти, чому машини БСД не могли його врахувати. Ми неспроможні зрозуміти цю людину. Вінслоу каже, що він шукав роботу, будь-яку роботу. І запевняв, що може робити що завгодно і лагодити будь-що. Ви розумієте, що це означає?

— Ні, — зізнався Діксон. — То що це означає?

— Чи може хтось із нас щось полагодити? Ні. Ніхто не може. Ми всі, так би мовити, вузькоспеціалізовані. Кожен із нас має свій фах, виконує свою роботу. Я компетентний у своїй галузі, ви — у своїй. Еволюція йде шляхом усе вужчої й вужчої спеціалізації. Людське суспільство — це екосистема, яка змушує всіх до себе пристосовуватися. Постійне ускладнення унеможливлює якесь заняття поза сферою своєї роботи... Я не можу виконувати роботу чоловіка за сусіднім столом. Надто багато знань вимагає кожна галузь. А цих галузей — сила-силенна.

Цей же чоловік зовсім інакший. Він може ремонтувати будь-що і виконувати будь-яку роботу. Він не працює зі знаннями, з наукою — класифікованим нагромадженням фактів. Він нічого не знає. Він спирається на інтуїцію... його сила — в його руках, а не в голові. Він майстер на всі руки. Руки! Вони у нього, немов у художника. І цими руками... він незгірш за бритву може розпанахати наш світ.

— Ну, і що?

— А те, що цей чоловік, чоловік-змінна, прослизнув до Альбертинських гір. Тепер нам знадобиться до біса часу, щоб його знайти. Він розумний... по-своєму розумний. Немов якась тварина. Його буде нелегко спіймати.

Рейнхарт випровадив Діксона. За хвилину він зібрав стос звітів і поніс їх до машин БСД. Бюро було зачинене і опечатане Службою безпеки. Перед охоронцями стояв злий Пітер Шеріков, його борода тряслася від люті, а велетенські ручища впирались у боки.

— Що тут коїться? — запитав він. — Чому я не можу побачити розрахунку?

— Вибачте, — Рейнхарт махнув поліцейським, щоб ті розступилися. — Ходімо зі мною. Я все поясню. — Прохід звільнився, і вони пройшли всередину. Позаду них грюкнули двері, й поліцейські по той бік них знову зімкнулись охоронним півколом.

— Що завело вас так далеко від вашої лабораторії? — запитав Рейнхарт.

Шеріков знизав плечима.

— Кілька речей. Я хотів побачитися з вами. Я викликав вас по відеофону, та мені сказали, що ви поза зоною досяжності. Я подумав, що, мабуть, щось трапилось. То що сталося?

— Скажу вам за кілька хвилин. — Рейнхарт викликав Каплана. — У мене з’явилися нові дані. Негайно завантажте їх, я хочу подивитися, чи зможуть машини їх врахувати.

— Звісно, комісаре.

Каплан узяв пластини з повідомленнями і вставив їх у приймальне відділення. Машини загули.

— Скоро дізнаємося, — тихо промовив Рейнхарт.

Шеріков кинув на нього запитальний погляд.

— Дізнаємося що? Посвятіть і мене. Що тут діється?

— У нас проблеми. Вже близько двадцяти чотирьох годин машини БСД не видають жодної інформації. Просто порожній екран. Абсолютно порожній.

На обличчі Шерікова проступив сумнів.

— Але це неможливо. Якась пропорція існує завжди.

— Пропорція існує, але БСД не може її вирахувати.

— Чому?

— Тому що ми ввели змінний показник. Показник, яким машини не можуть оперувати. І на якому не можуть побудувати жодного прогнозу.

— А вони не можуть ним знехтувати? — лукаво запитав Шеріков. — Просто... просто проігнорувати його?

— Ні. Він існує, і це реальні дані. Тому він і впливає на факти, на загальну суму всіх інших незмінних. Відкинемо його — і результат буде хибним. Машини БСД не можуть ігнорувати ті чи ті дані і видавати при цьому правильний результат.

Шеріков похмуро поскуб свою чорну бороду.

— Мені цікаво: що це за фактор, з яким не може впоратися БСД? Я думав, що Бюро може опрацювати будь-які дані сучасного світу.

— Так і є. Але цей фактор не має нічого спільного із сучасним світом. У тому-то й біда. Повертаючи часову кулю з минулого, Відділ історичних досліджень перестарався і поквапився обірвати виконання програми. Куля повернулася з вантажем... з чоловіком з двадцятого сторіччя. Чоловіком з минулого.

— Зрозуміло. Чоловік з двохсотрічної давнини. — Поляк насупився. — Із радикально відмінним світоглядом. Жодних зв’язків з нашим теперішнім суспільством. Ніяк не залучений до нашої трудової системи. Це, мабуть, і спантеличило машини.

Рейнхарт посміхнувся.

— Спантеличило? Можна і так сказати. У будь-якому разі, вони ніяк не можуть обробити інформацію про цього чоловіка.

Про чоловіка-змінну. Ні статистики, ні прогнозів... І все пішло шкереберть! Ми залежимо від цієї пропорції. Вся підготовка до війни замкнулась на цих показниках.

— Цвяшок від підкови. Пам’ятаєте цей давній віршик? За браком цвяшка підкови не стало. За браком підкови кобили не стало. За браком кобили вершника не стало. За браком[4]...

— Саме так. Один-єдиний фактор, як оцей, одна людина може звести всю нашу роботу нанівець. Важко повірити, що якийсь індивідуум може похитнути підвалини всього суспільного укладу... проте він зміг.

— І до яких заходів ви вдалися?

— Поліція Служби безпеки влаштувала на нього загальну облаву.

— Є результати?

— Минулої ночі він утік до Альбертинських гір. Тепер його нелегко буде відшукати. Очевидно, що протягом наступних сорока восьми годин ми його не знайдемо, але цього часу вистачить, щоб зрівняти весь гірський хребет із землею. Має вистачити. А поки що...

— Готово, комісаре, — обірвав його Каплан. — Новий рахунок. Машини БСД закінчили обробляти щойно введені дані.

Рейнхарт і Шеріков поквапилися зайняти місця перед моніторами.

Деякий час екрани залишались чистими, а потім на своєму звичному місці з’явився розрахунок.

Шерікову перехопило подих: 99:2. На користь Терри.

— Це ж чудово! Тепер ми...

Розрахунок зник, потім з’явився інший: 97:4. На користь Центавра. Шеріков застогнав.

— Заждіть, — сказав йому Рейнхарт. — Не думаю, що це остаточний прогноз.

На моніторах замелькали числа, помчав несамовитий потік цифр, які блискавично змінювалися. Зрештою, екрани погасли.

На них нічого не було. Ні розрахунку, ані взагалі будь-яких цифр. Монітори були порожніми.

— Бачите, — пробурмотів Рейнхарт. — Та ж сама чортівня!

Шеріков замислився:

— Рейнхарте, у вас забагато англосаксонської крові, ви надто імпульсивні. Вам не завадить бодай ненадовго відчути себе слов’янином. Як ви самі сказали, його схоплять або ж просто ліквідують протягом кількох днів. А поки що ми всі удень і вночі працюємо заради перемоги. Військовий флот зосередився біля Проксими, зайнявши позиції для атаки на Центавр. Приготування до війни йдуть повним ходом. На момент запланованої дати атаки ми матимемо придатну до повномасштабного вторгнення армію, готову висадитися на далеких колоніальних планетах Центавра. На Террі оголошена повна мобілізація. Вісім планет забезпечують нас ресурсами. Робота не припиняється ані на мить навіть без ваших прогнозів. Задовго до атаки цей чоловік напевне буде мертвий, і машини знову зможуть вивести рахунок.

Рейнхарт замислився:

— Мене тривожить те, що цей чоловік досі на волі. Без жодного контролю. Чоловік, вчинки якого неможливо передбачити. Існування якого суперечить самій науці. Ми протягом двох століть проводили статистичний аналіз суспільства. У нас велетенська база даних, ми можемо спрогнозувати поведінку будь-якої людини за будь-якої ситуації, тільки не його. Він — змінна величина. Протилежність науці.

— Недермінована частка.

— А це що таке?

— Частка, яка рухається таким чином, що ми не можемо передбачити, де вона буде у заданий проміжок часу. Вона випадкова. Випадкова частка.

— Саме так. І це... це неприродно!

Шеріков саркастично засміявся:

— Не переймайтесь так цим, комісаре. Чоловіка спіймають, і все повернеться на круги своя. Ви знову зможете передбачувати поведінку людей, немов лабораторних пацюків у лабіринті. До речі, чому охороняється ця кімната?

— Я не хочу, аби довідалися, що машини не показують ніякого розрахунку. Це небезпечно для нашої воєнної кампанії.

— Хто саме довідався? Чи не Маргарет Дафф?

Рейнхарт неохоче кивнув:

— Вони надто полохливі, ці парламентарії. Якщо вони почують, що у нас немає розрахунку БСД, то захочуть припинити підготовку до війни і знову перейти до очікування.

— Надто повільно для вас, комісаре? Закони, дебати, наради, дискусії... скільки часу вивільняється, якщо вся влада зосереджена у руках однієї людини. Одна людина вказує людям, що робити, думає за них, спрямовує їх, спонукає.

Рейнхарт зміряв огрядного поляка оцінюючим поглядом.

— Добре, що нагадали. Як там справи з «Ікаром»? Як просувається робота над контрольною туреллю?

Широке обличчя Шерікова спохмурніло:

— Над контрольною туреллю? — Він непевно махнув рукою. — Загалом, усе гаразд. Графік ми наздоженемо.

Рейнхарт одразу насторожився:

— Наздоженете? Тобто ви все ще відстаєте?

— Ненабагато. Та ми впораємося. — Шеріков повернувся і рушив дверей. — Ходімте до кафетерію, вип’ємо по каві. Ви надто переймаєтесь усім цим, комісаре. Все буде добре.

— Мабуть, ваша правда. — Чоловіки вийшли у коридор. — Я вже на грані. Цей чоловік-змінна ніяк не йде мені з голови.

— Він уже щось накоїв?

— Та нічого особливого. Перепаяв дитячу забавку. Іграшковий відеопередавач.

— Правда? — зацікавився Шеріков. — Як перепаяв? Що саме?

— Я покажу, — і Рейнхарт повів Шерікова до свого офісу. Коли вони зайшли, Рейнхарт замкнув двері. Він дав Шерікову іграшку і пояснив, що саме змінив Коул. Шеріков наморщив чоло від подиву. Він знайшов защіпки на коробочці і натиснув на них. Коробочка відкрилась. Поляк присів на край столу і почав вивчати її вміст.

— Ви впевнені, що це зробив чоловік з минулого?

— Звісно. Причому майже мимохідь. Хлопчик випадково пошкодив його, коли грався надворі. Чоловік-змінна ішов повз, і малий попросив його полагодити. Він і полагодив.

— Дивовижно, — очі Шерікова так і прикипіли до приладу. — Такі крихітні реле. Як він міг...

— Що?

— Нічого, — Шеріков різко звівся на ноги і обережно закрив коробочку. — Я можу забрати цей передавач до своєї лабораторії? Я хотів би детальніше його вивчити.

— Звісно. Але навіщо?

— Жодних особливих причин. І ходімо нарешті пити каву, — Шеріков рушив до дверей. — Кажете, плануєте спіймати цього чоловіка за день-два?

— Знищити, а не спіймати. Ми усунемо його як одиницю даних. Саме зараз іде підготовка до атаки. І цього разу не буде ніяких промахів. Після наших бомб від Альбертинського хребта залишиться голе місце. Чоловіка треба знищити протягом наступних сорока восьми годин.

Шеріков неуважно кивнув:

— Звісно, — пробурмотів він із заклопотаним виразом обличчя. — Я вас чудово розумію.

Томас Коул грів руки, примостившись біля щойно розпаленого багаття. Уже починало світати, небо набувало фіолетово-сірої барви. Гірське повітря стало свіжим і прохолодним. Коул здригнувся і підсів ближче до вогню.

Вогонь приємно зігрівав руки. Його руки. Він поглянув на них, освітлених жовто-багряними спалахами. Нігті були брудними і поламаними. Майже на кожному пальці й долонях бородавки і мозолі. Але руки були гарними, з довгими тонкими пальцями. Він пишався ними, проте до кінця не розумів.

Коул сидів, глибоко поринувши в роздуми, обмірковуючи ситуацію.

Він провів у горах вже дві ночі й день. Перша ніч була найгіршою. Він зашпортувався і падав, обережно пробираючись по стрімких схилах, порослих колючими чагарниками та підліском...

Проте коли зійшло сонце, він був уже у безпеці, далеко в горах, між двома велетенськими вершинами. А коли сонце знову сіло, він уже встиг облаштувати собі сякий-такий прихисток і зібрати все необхідне для розпалювання багаття. Чоловік також змайстрував акуратну коробку-пастку, яка закривалась, якщо смикнути сплетену з трави мотузку. Один кролик уже впіймався, і пастка чекала наступного.

Поступово небо наливалося холодним темно-сірим металевим кольором. Гори були тихими і безлюдними. Десь далеко озвалася пташка, її щебетання відлунювало серед крутосхилів та ущелин. До першої птахи приєднались інші. У кущах щось зашаруділо, і звідти вискочило звіря.

Ось і настав день. Його другий день. Коул підвівся і почав відв’язувати кролика. Час снідати. А що потім? Він не мав подальших планів. Чоловік просто знав, що навіть ті інструменти, які вдалося врятувати, та його золоті руки дозволять йому прожити нескінченно довго. Він міг вполювати дичину і оббілувати її. Зрештою, він зможе побудувати собі житло, навіть пошити одяг зі шкури. А взимку...

Але так далеко наперед він не загадував. Коул стояв біля багаття, вперши руки в боки і вдивляючись у небо. Він примружив очі і раптом стрепенувся. Щось рухалось. Щось у небі повільно кружляло серед загальної сірості. Чорна цятка.

Він швидко затоптав вогонь. Що це може бути? Він напружив зір. Птах?

До першої цятки приєдналася друга. Дві цятки. Потім три. Чотири. П’ять. Вранішнім небом швидко рухався цілий флот. Рухався у напрямку гір.

У його напрямку.

Коул схопив кролика і кинувся до побудованого ним сховку з чагарнику. Там його ніхто б не зміг розгледіти. Але якщо вони бачили вогнище...

Він скорчився у своєму прихистку, спостерігаючи, як цятки поступово збільшуються. Це були літаки. Чорні безкрилі літаки, що наближалися з кожною секундою. Тепер він уже їх чув, віддалене глухе гудіння, що наростало, аж поки під його ногами не задрижала земля.

Перший літак зайшов у піке. Він рвонув униз, перетворившись на велетенську чорну брилу. Коул роззявив рота і припав до землі. Літак прогуркотів, виписуючи криву, і на бриючому польоті промчав над землею. Раптом з нього щось посипалося, якісь білі торбинки, розсіюючись, немов насіння.

Торбинки швидко падали, поки не приземлилися. Це виявилися люди. Люди в уніформі.

Тепер пікірував уже другий літак. Він прогуркотів над головою, скидаючи свій вантаж.

І знову у небі зароїлися торбинки. Спікірував третій літак, потім четвертий. Небо стало непроглядним від білих торбинок, якими немов засівали землю згори.

А внизу солдати шикувалися в групи. До принишклого в чагарниках Коула долинали їхні вигуки. Його охопив дикий жах. Вони приземлялися навколо нього. Він був оточений. Останні два літаки висипали десант за його спиною.

Чоловік підвівся і обережно вибрався зі сховку. Солдати знайшли залишки вогнища: попіл і вуглинки. Один нагнувся і доторкнувся рукою до згарища. Він махнув решті, вони підійшли до нього і почали перегукуватись, активно жестикулюючи. Котрийсь із них направив у небо щось на кшталт рушниці.

Інші розгортали мотки гнучких труб, змикаючи їх у якусь дивну споруду.

Коул побіг. Він помчав з пагорба, спіткнувся і покотився по траві. Біля підніжжя скочив на ноги і пірнув у чагарники. Гілки до крові дряпали його обличчя. Він знов упав, заплутався в чагарнику і відчайдушно засіпався, намагаючись звільнитись. Якби ж то можна було дотягнутися до ножа в кишені...

Голоси. Кроки. Позаду нього солдати збігали з пагорба. Коул несамовито заборсався у відчайдушних спробах виплутатися з чіпкого плетива лози. Він шматував її руками, мов звір пазурами.

Солдат упав на коліно і наставив на нього дуло рушниці. Інші все прибували, і кожен цілився.

Коул закричав. Він заплющив очі, і все тіло раптом обм’якло. Міцно стиснувши зуби, він чекав, а піт стікав по його шиї за пазуху і крапав на сплетіння лози та гілля навколо нього.

Тиша.

Коул повільно розплющив очі. Солдати перегруповувалися. З пагорба до них біг якийсь огрядний чоловік, на бігу вигукуючи накази.

Двоє солдатів пірнули у чагарник, і один з них підняв Коула за плечі.

— Не відпускайте його, — сказав, підійшовши, здоровань.

Його чорна борода випнулась уперед. — Тримайте.

Коул приречено зітхнув. Його схопили. Він більше нічого не міг вдіяти. Все більше солдатів стікалося до яру, оточуючи його зусібіч. Вони з цікавістю його розглядали, стиха перемовляючись між собою. Коул мовчав, лише втомлено хитав головою.

Бородань стояв прямо перед ним, вперши руки в боки і міряючи його поглядом.

— Не намагайтеся втекти, — сказав він. — Вам це не вдасться. Ви розумієте мене?

Коул кивнув.

— Ну от і добре, — чоловік махнув рукою. Солдати скували якимись металевими обручами Коулові передпліччя та зап’ястя.

Метал уп’явся йому в шкіру, і Коул зойкнув від болю. Такі самі обручі скували його ноги. — Потерпіть, доки ми не виберемося звідси. Дорога далека.

— Куди... Куди ви мене забираєте?

Перш ніж відповісти, Пітер Шеріков якусь мить розглядав чоловіка-змінну.

— Куди? Я відвезу вас до своїх лабораторій. Під Уралом. — Раптом він поглянув на небо. — Нам ліпше поквапитися. За кілька годин поліція Служби безпеки почне зачистку. Хочеться бути подалі звідси, коли тут це почнеться.

Полегшено зітхнувши, Шеріков усівся у своє зручне міцне крісло.

— Добре знову опинитися дома! — Він кивнув охоронцеві. — Усе гаразд, можете його звільнити.

З Коулових рук і ніг зняли металеві обручі. Він похитнувся і м’яко опустився на підлогу. Шеріков мовчав, не зводячи з нього погляду.

Коул сидів на підлозі, потираючи зап’ястя та ноги, і також мовчав.

— Ви чогось хочете? — запитав Шеріков. — Їсти? Ви голодні?

— Ні.

— Ліків? Вам зле? Ви поранені?

— Ні.

Шеріков поморщив носа.

— Але ванна вам не зашкодить. Пізніше ми це влаштуємо. Він запалив цигарку, оповивши себе хмарою сірого диму. Біля дверей стояли напоготові зі зброєю двоє охоронців лабораторії. Крім них, Шерікова та Коула, в кімнаті більше нікого не було.

Томас Коул так само сидів на підлозі, звісивши голову на груди. Він не ворушився. Його зігнуте тіло здавалося ще більш довгов’язим та сутулим, ніж зазвичай, нечесане волосся скуйовдилось, а підборіддя та щоки вкривала жорстка сива щетина. Одяг забруднився і порвався від повзання по кущах, шкіра була в порізах та подряпинах; на шиї, щоках і лобі запеклася кров. Він мовчав, лише груди здіймались і опускалися. Його вицвілі блакитні очі були напівзаплющені. Коул здавався старим висхлим чоловіком з густо помережаним зморшками обличчям.

Шеріков махнув одному з охоронців:

— Приведіть сюди лікаря. Я хочу, щоб цього чоловіка оглянули. Йому можуть знадобитися внутрішньовенні ін’єкції. Швидше за все, він давно нічого не їв.

Охоронець пішов.

— Я не хочу, щоб з вами що-небудь трапилося, — промовив Шеріков. — Перш ніж ми продовжимо, вас оглянуть. І позбавлять вошей.

Коул не реагував.

Шеріков засміявся:

— Ворушіться! У вас немає жодних причин погано себе почувати, — він нахилився до Коула і штовхнув його своїм товстим пальцем. — Ще кілька годин там, у горах, і ви були б мертві. Ви це знаєте?

Коул кивнув.

— Ви мені не вірите. Дивіться самі. — Шеріков підвівся і увімкнув вмонтований у стіну екран. — Дивіться уважно. Операція все ще має тривати.

Екран засвітився, на ньому з’явилася картинка.

— Це — конфіденційний канал Служби безпеки. Я перехопив його кілька років тому... заради власної безпеки. Те, що ми бачимо зараз, — справа рук Еріка Рейнхарта. — Шеріков посміхнувся. — Саме він влаштував те, що ви зараз бачите на екрані. Придивіться. Ви там були дві години тому.

Коул повернувся до екрана. Спочатку він не міг второпати, що там коїлося. На екрані показували велетенську схожу на піну хмару, яка скажено вирувала. З динаміків лунав тихий гуркіт, схожий на глибокий рик. Через якийсь час камера змістилася, показавши дещо іншу панораму. Раптом Коул напружився.

На його очах руйнувався цілий гірський хребет.

Картинка надходила з корабля, який завис над тим, що колись було Альбертинськими горами. Тепер на їхньому місці розросталася сіра круговерть, здіймаючи догори купи уламків та хмари пилу, що поступово опадали, розсіюючись в усіх напрямках.

Альбертинські гори змели, і від них нічого не залишилося, крім цих велетенських пилових хмар. Внизу розпростерлася пошматована і випалена вогнем рівнина. Земля розверзалась велетенськими бездонними дірами, кратерами, що простягалися скільки сягало око. Кратери і уламки. Немов на рябій поверхні Місяця. А лише дві години тому тут були пологі гори і байраки, порослі зеленими кущами та деревами.

Коул відвернувся.

— Бачили? — Шеріков вимкнув екран. — Ви були там не так давно. Це все... все через вас. Все через вас, містере чоловік-змінна з минулого. Все це влаштував Рейнхарт, щоб прикінчити вас. Я хочу, щоб ви це розуміли. Дуже важливо, щоб ви це усвідомлювали.

Коул промовчав.

Шеріков сягнув рукою у шухляду стола, обережно витяг звідти маленьку коробочку і простягнув її Коулу.

— Ви це перепаяли, так?

Коул узяв прилад. Якийсь час його втомлений розум ніяк не міг на ньому зосередитися. Що це у нього? Нарешті йому вдалося зібратися з думками. Так, це була дитяча іграшка. Міжсистемний відеопередавач, як вони її називали.

— Еге ж. Я його відремонтував, — він повернув коробочку Шерікову. — Він був зламаний, і я його відремонтував.

Шеріков пильно дивився на нього згори вниз, його великі очі блищали. Вчений кивнув, і його чорна борода і сигара описали вертикальну дугу.

— Добре. Це все, що я хотів почути, — він раптом підвівся, відштовхуючи крісло. — Бачу, лікар уже тут. Він про вас подбає. Повідомте йому все, що вас непокоїть. А ми з вами поговоримо пізніше.

Не протестуючи, Коул підвівся, дозволивши лікарю підтримати його під руку.

Коли Коула випустили з медичної частини, Шеріков знову зустрівся з ним у своїй особистій їдальні поверхом вище від власне лабораторії.

Поляк жадібно ковтав їжу і розмовляв з набитим ротом. Коул мовчки сидів навпроти нього, страв він не торкався. Його подертий одяг забрали, а натомість видали новий. А ще його помили і поголили, а також залікували всі подряпини і рани. Тепер він виглядав набагато молодшим та здоровішим, проте все ще був втомлений і сидів, зсутулившись, а у вицвілих блакитних очах застиг сум. Він мовчки слухав опис світу 2136 року.

— Тепер ви розумієте, — підсумував Шеріков, вимахуючи курячим стегенцем, — що ваша поява у нашому світі була дуже для нас небажаною. Тепер, знаючи більше про нас, ви маєте усвідомлювати, чому комісар Рейнхарт так зацікавлений у вашій ліквідації.

Коул кивнув.

— Рейнхарт, бачте, переконаний, що неполадки з машинами БСД — головна перешкода у підготовці до війни. Проте це зовсім не так! — Шеріков з гуркотом відштовхнув тарілку й одним махом випив чашку кави. — Зрештою, у війнах можна воювати і без статистичних прогнозів. Машини БСД просто окреслюють ситуацію. Вони — не більш ніж механічні спостерігачі. Самі по собі, вони не впливають на хід війни. Ми ведемо війну. Вони ж — просто аналізують.

Коул кивнув.

— Ще кави? — запитав Шеріков, штовхаючи пластикову посудину у напрямку Коула. — Пригощайтеся.

Коул налив собі ще одну чашку.

— Дякую.

— Розумієте, наша справжня проблема лежить у геть іншій площині. Машини лише роблять для нас швидкі підрахунки, які, зрештою, ми могли б робити й самі. Вони — наші слуги, інструменти. А не якісь боги у храмі, перед якими ми маємо вклякати з молитвами. Не оракули, що заглядають у наше майбутнє. Вони не бачать майбутнього, а лише роблять статистичні прогнози... Не пророцтва. Це зовсім різні речі, проте Рейнхарт і йому подібні почали ставитися до речей на кшталт машин БСД як до богів. Але я не вірю у богів. Принаймні у видимих.

Коул кивнув і сьорбнув кави.

— Я все це вам розповідаю тому, щоб ви зрозуміли, проти кого ми боремося. Терра оточена стародавньою імперією Центавра. Ця імперія існує вже сотні тисяч років. Ніхто не знає, скільки точно. Вона стара: крихкотіла і прогнила, розбещена і продажна. Проте вона тримає в покорі більшу частину галактики навколо нас, і ми не можемо вирватися за межі Сонячної системи. Я вже розповідав вам про «Ікар» та Хеджеву роботу над гіперсвітловим двигуном.

Ми маємо перемогти у цій війні з Центавром. Ми надто довго працювали задля цього і чекали на це, на час, коли ми прорвемося і знайдемо гідне місце серед зірок. «Ікар» має зіграти в цьому вирішальну роль. Дані про нього змінили рахунок на екранах машин БСД на нашу користь... уперше в історії. Успіх у війні проти Центавра залежатиме від «Ікара», а не від БСД. Розумієте?

Коул кивнув.

— Проте є проблема. Це — дані про «Ікар», які я завантажив у машини, де зазначено, що «Ікар» буде готовий за десять днів. Половина того строку вже минула, а ми все ще ні на крок не просунулись у монтажі контрольної турелі. Турель нас гальмує. Навіть я брався за неї, та марно. — Шеріков іронічно посміхнувся. — Вона така складна... і мініатюрна. У ній може бути купа досі нами не помічених всіляких технічних дефектів. Ми ж будуємо її вперше, зрозумійте. Це — експериментальна модель. Якби ми мали випробувані раніше...

— Але ж цю ви маєте, — зауважив Коул.

— Побудовану за кресленнями вченого, який уже чотири роки як мертвий... якого не було тут, щоб коригувати нашу роботу. Ми побудували «Ікар» власноруч тут, у лабораторіях. І він потягнув за собою цілу низку проблем. — Шеріков підвівся. — Ходімо до лабораторії, я вам його покажу.

Вони спустилися поверхом нижче. Шеріков ішов попереду.

Біля дверей лабораторії Коул раптом зупинився.

— Та не бійтеся ви, — заспокоїв його Шеріков. — Ми тримаємо його внизу, бо тут безпечно. Його добре охороняють. Заходьте вже, у нас багато роботи.

У центрі лабораторії височів «Ікар», сірий масивний циліндр, якому одного дня доведеться промчати космосом на швидкості, в тисячу разів вищій за швидкість світла, у напрямку серця Проксими Центавра, а це чотири світлових роки від Терри. Навколо циліндра гарячково метушилися чоловіки в уніформі, кваплячись завершити роботу в передбачений строк.

— Турель там, — Шеріков повів Коула в інший кінець кімнати. — Її охороняють, вся Терра кишить шпигунами Центавра. Вони все рознюхують, та й ми також займаємось тим самим. Саме таким чином ми отримуємо інформацію для БСД.

Напівпрозора куля, що й була контрольною туреллю, лежала на металевій підставці, з усіх боків оточеній озброєною охороною. При наближенні Шерікова вони опустили зброю.

— Ми не хочемо, щоб з нею щось трапилось, — сказав Шеріков. — Усе залежить саме від неї.

Він простяг до кулі руку. На півдорозі рука наткнулася на невидиму перешкоду.

Шеріков засміявся:

— Стіна. Вимкніть її.

Один з охоронців натиснув на запонку на зап’ясті, повітря навколо кулі замерехтіло і знову стало прозорим.

— Ось, — пальці Шерікова зімкнулись навколо кулі. Він обережно підняв її з підставки і підніс до Коула. — Це — контрольна турель для нашого велетенського друга. Це вона його сповільнить, коли він буде всередині Центавра. Він скине швидкість і знову з’явиться у нашому всесвіті, просто в центрі зірки. І... більше ніякого Центавра, — Шеріков аж сяяв. — Ніякого Армуна.

Проте Коул його не слухав. Він взяв у Шерікова кулю і почав вертіти її в руках, обмацувати пальцями, зазираючи усередину, і на його обличчі проступили захоплення та завзятість.

— Ви не побачите схему. Принаймні, неозброєним оком. — Шеріков кивнув, щоб принесли мікролінзи. Він примостив їх на Коулів ніс і зачепив дужками за вуха. — Спробуйте тепер. Ви можете регулювати зображення — збільшити його або зменшити. Зараз встановлене тисячократне збільшення.

Від подиву Коул аж зойкнув і похитнувся. Шеріков підтримав його. Коул розглядав кулю, ледь рухаючи головою, налаштовуючи окуляри.

— До них треба звикнути, але вони дозволяють виконувати багато робіт. Наприклад, мікроскопічне зварювання. Для цього є спеціальні інструменти, ну, ви розумієте, — Шеріков замовк і облизав губи. — Ми не можемо впоратися з ним належним чином. Лише кілька людей здатні зварювати електросхеми, користуючись мікролінзами та мікроскопічними іструментами. Ми спробували використати роботів, проте тут треба приймати надто багато рішень. А роботи не вміють цього робити. Вони можуть тільки діяти.

Коул мовчав. Він продовжував пильно вдивлятися всередину кулі. Його губи були міцно стиснуті, а тіло напружене й нерухоме. Шерікову стало якось не по собі.

— Ви схожі на одного з тих давніх ворожбитів, — жартівливо промовив Шеріков, проте по його спині немов морозцем сипнуло. — Верніть її краще мені, — і простяг руку.

Коул повільно повернув кулю. Потім, усе ще замислений, зняв мікролінзи.

— Ну? — запитав Шеріков. — Ви знаєте, чого я від вас хочу. Я хочу, щоб ви змонтували цю кляту штуковину. — Із суворим виразом обличчям Шеріков підійшов упритул до Коула. — Гадаю, ви можете це зробити. Я бачив, як ви її тримали... і бачив, що ви зробили з дитячою іграшкою. Звісно, ви б змогли її змонтувати за п’ять днів. Ніхто більше з цим не впорається. А якщо її не змонтувати, Центавр продовжуватиме верховодити в галактиці, а Терра — нидіти тут, у Сонячній системі. Одне крихітне поганеньке сонце, пилинка серед галактики.

Коул не відповів.

Шерікову почав уриватися терпець.

— Ну? То що скажете?

— А що буде, якщо я не змонтую цю вашу турель? Я маю на увазі, що буде зі мною?

— Тоді я передам вас Рейнхарту. А той з вами не церемонитиметься, порішить на місці. Він переконаний, що ви загинули під час бомбардування Альбертинських гір. Якщо ж він дізнається, що я вас врятував...

— Ясно.

— Я привіз вас сюди лише заради цього. Якщо ви змонтуєте турель, я відправлю вас назад у ваш часовий континуум. Якщо ж ні...

Коул замислився, його обличчя спохмурніло.

— Що ви втрачаєте? Ви б уже були мертвий, якби ми не витягли вас із тих гір.

— Ви справді можете повернути мене у мій час?

— Звісно!

— І Рейнхарт цьому не завадить?

Шеріков засміявся:

— А що він зробить? Як він мене спинить? У мене є свої люди, ви їх бачили. Вони тоді висадилися навколо вас. Вас повернуть.

— Так. Я бачив ваших людей.

— То ви згодні?

— Згоден, — промовив Томас Коул. — Я змонтую її для вас. Я закінчу контрольну турель... за наступні п’ять днів.

IV

Трьома днями пізніше Джозеф Діксон штовхнув своєму босу через увесь стіл роздруківку з повідомленням внутрішньої пошти.

— Ось. Це може вас зацікавити.

Рейнхарт повільно підняв аркуш.

— Що це? І ви аж сюди прийшли, щоб мені це показати?

— Саме так.

— А чому не по відеофону?

Діксон похмуро посміхнувся.

— Ви зрозумієте, коли це прочитаєте. Це з Проксими Центавра.

— З Центавра!

— Від нашої контррозвідки. Вони надіслали це одразу мені. Ось, я зараз для вас розшифрую. А далі розбирайтеся вже самі.

Діксон обійшов стіл і зупинився біля Рейнхарта. Він нахилився над плечем комісара, взяв роздруківку і нігтем великого пальця зламав печатку.

— Приготуйтеся, — мовив Діксон. — Це буде для вас ударом. Якщо вірити нашим агентам на Армуні, Верховна рада Центавра скликала надзвичайне засідання щодо проблеми неминучого нападу Терри. Центаврійські агенти доповіли, що терранська бомба «Ікар» вже майже готова і що робота над нею завершується в підземних лабораторіях на Уралі під керівництвом фізика Пітера Шерікова.

— Це я й так знаю, безпосередньо від самого Шерікова. Вас дивує, що центаврійцям відомо про бомбу? Вони скрізь на Террі мають шпигунів.

— Це ще не все, — Діксон похмуро провів по пластині тремтячим пальцем. — Центаврійські агенти повідомили, що Пітер Шеріков, аби завершити монтування турелі, переніс механіка-експерта з минулого часового континууму!

Рейнхарт схопився за стіл. Він заплющив очі, йому забракло повітря.

— Чоловік-змінна все ще живий, — пробурмотів Діксон. — Я не знаю, як йому вдалося врятуватися. Або чому. Альбертинські гори зрівняли із землею. І як, до біса, він перетнув півсвіту?

Рейнхарт повільно розплющив очі, його обличчя перекосилося від люті.

— Шеріков! Він витяг його звідти ще до атаки. Я сам сказав йому, коли вона мала початися. Йому потрібна була допомога... чоловіка-змінної. Інакше він не зміг би дотриматися графіка.

Рейнхарт скочив на ноги і почав снувати кімнатою туди-сюди.

— Я вже повідомив БСД, що чоловіка-змінну знищено. Тепер машини показують попередній рахунок 7:6 на нашу користь.

Але ж цей рахунок базується на хибній інформації.

— Доведеться вам завантажити в машину нові дані.

— Ні, — Рейнхарт похитав головою. — Так не можна. Машини мають працювати. Ми не можемо дозволити, щоб вони знову зависли. Це надто небезпечно. Якщо Дафф дізнається, що...

— Що ж ви тоді збираєтесь робити? — Діксон підняв пластину з повідомленням. — Не можна залишати машини з неправдивою інформацією. Це державна зрада.

— Дані не можна відкликати! Єдиний вихід — вони мають стати правдою. — Рейнхарт роздратовано ходив з кутка в куток. — Чорт, я був певен, що він загинув. Інакше й бути не могло.

Його треба ліквідувати... за будь-яку ціну.

Раптом Рейнхарт зупинився.

— Турель. Вона вже має бути готова. Так?

На знак згоди Діксон повільно кивнув головою.

— За допомогою чоловіка-змінної Шеріков, скоріш за все, випереджає графік.

Сірі очі Рейнхарта засвітилися.

— Отже, з нього більше жодної користі... навіть для Шерікова. Можна ризикнути. Навіть якщо він чинитиме активний опір...

— Ви про що? — запитав Діксон. — Що ви задумали?

— Скільки бойових підрозділів ми маємо для негайного реагування? Які сили ми можемо залучити прямо зараз?

— З огляду на воєнний стан ми можемо проводити мобілізацію двадцять чотири години на добу. Зараз ми маємо сімдесят повітряних загонів і близько двохсот наземних. Сили Служби безпеки підпорядковані керівництву армії.

— Люди?

— Близько п’яти тисяч солдатів готові виступати, вони все ще на Террі. Більшість з них зараз везуть до військових транспортів. Я можу спинити їх у будь-який момент.

— А ракети?

— На щастя, пускові установки ще не демонтували. Поки що вони на Террі. Ще б кілька днів, і їх би відправили для втихомирювання колоній.

— Отже, вони готові до негайного використання?

— Так.

— Добре. — Рейнхарт, прийнявши рішення, міцно зчепив пальці. — Так і вчинимо. Якщо я не помиляюся, Шеріков має лише півдюжини повітряних одиниць і зовсім не має наземних машин. І людей чоловік з двісті. Звісно, ще якісь захисні щити...

— Що ви надумали?

Рейнхартове обличчя закам’яніло.

— Віддайте наказ усім доступним одиницям Служби безпеки негайно об’єднатися під вашим командуванням. Вони мають бути готовими відправлятись сьогодні о четвертій годині дня. Нанесемо декому візит, — похмуро заявив Рейнхарт. — Неочікуваний візит. Провідаємо Пітера Шерікова.

— Зупиніться, — наказав Рейнхарт.

Наземна машина скинула швидкість і завмерла. Рейнхарт обережно визирнув назовні і окинув поглядом горизонт.

Зусібіч, скільки бачило око, їх оточувала піщана поросла чагарником пустеля. Ніщо ніде не рухалося. Безголосся. Праворуч здіймались трава та пісок, утворюючи велетенські гори, цілий хребет, що не мав кінця-краю і зникав за обрієм. Це був Урал.

— Туди, — сказав Рейнхарт Діксону, показуючи пальцем. — Бачите?

— Ні.

— Придивіться. Важко помітити, якщо не знаєте, що шукати. Вертикальні труби, схожі на вентиляційні. Це перископи.

Нарешті і Діксон їх угледів.

— А я б проїхав повз них і не зауважив.

— Їх добряче замаскували. А головні лабораторії за милю під землею. Просто під хребтом. Вони практично неприступні. Шеріков побудував їх багато років тому, подбавши про те, щоб вони могли витримати будь-яку атаку: з повітря, із землі, реактивними снарядами.

— Мабуть, там, унизу, він почувається в безпеці.

— Так і є, — Рейнхарт перевів погляд у небо. Там можна було розгледіти кілька крихітних чорних цяток, що повільно кружляли на висоті. — То не наші, так? Я ж віддав наказ...

— Ні, не наші. Всі наші сили за полем зору. Ці належать Шерікову. Його патруль.

Рейнхарт розслабився.

— Це добре, — він потягнувся і увімкнув бортовий відеофон. — Ця лінія захищена? Її не можна простежити?

— До нас — неможливо. Сигнал ненаправлений.

Екран ожив. Рейнхарт набрав пароль і в очікуванні відповіді відкинувся на спинку сидіння.

Через якийсь час на екрані з’явилося зображення: масивне обличчя з кудлатою чорною бородою і великими очима.

Пітер Шеріков дивився на Рейнхарта з подивом та цікавістю.

— Комісаре! Звідки ви телефонуєте? Що...

— Як просувається робота? — холодно обірвав його Рейнхарт. — скоро буде готовий «Ікар»?

Шеріков аж засяяв від неприхованої гордості.

— Він готовий, комісаре. Ми на два дні випередили графік. «Ікар» готовий до запуску в космос. Я намагався зв’язатися з вашим кабінетом, проте мені сказали...

— Я не в кабінеті, — Рейнхарт нахилився ближче до екрана. — Відчиняйте ваш вхідний тунель на поверхні. Приймайте гостей.

Шеріков заморгав.

— Гостей?

— Я приїхав побачитися з вами. І з «Ікаром». Негайно відкривайте тунель.

— А де ви саме, комісаре?

— На поверхні.

У Шерікова затремтіли повіки.

— Що? Але ж...

— Відкривайте! — гримнув Рейнхарт і поглянув на годинник. — Я буду біля входу за п’ять хвилин. Сподіваюся, він буде відчиненим.

— Звісно, — Шеріков збентежено кивнув. — Я завжди радий вас бачити, комісаре. Проте я...

— Отже, п’ять хвилин. — Рейнхарт обірвав зв’язок і повернувся до Діксона. — Залишатиметесь тут, як і домовлялись. Я спущуся з ротою поліцейських. Ви усвідомлюєте необхідність точної синхронізації дій?

— Ми не помилимось. Усе готово. Всі підрозділи на своїх місцях.

— Добре, — Рейнхарт відчинив для нього двері. — Приєднуйтеся до своїх підлеглих, а я поїхав до вхідного тунелю.

— Щасти вам, — Діксон вискочив з машини на піщаний ґрунт, і вітер заніс хмарку пилюки в салон до Рейнхарта. — Побачимося пізніше.

Рейнхарт захряснув двері і повернувся до групи поліцейських, що сиділи позаду, міцно стискаючи зброю.

— Ось і настав наш час, — пробурмотів Рейнхарт. — Рушаємо.

Всюдихід помчав піщаною дорогою в напрямку вхідного тунелю до Шеріковової підземної фортеці.

Шеріков зустрів Рейнхарта біля входу в лабораторію. Простягнувши руку, огрядний поляк рушив до комісара, він аж сяяв від гордості та задоволення.

— Радий бачити вас, комісаре.

Разом з групою озброєних поліцейських Служби безпеки Рейнхарт виліз із машини.

— Можемо святкувати, правда? — мовив він.

— Чудова ідея! Ми на два дні випередили графік, комісаре. БСД це зацікавить. З такими новинами розрахунок має одразу змінитися.

— Давайте спустимось до лабораторії. Я хочу на власні очі побачити контрольну турель.

Шеріков спохмурнів.

— Не варто відволікати працівників від роботи, комісаре. Останніми днями вони напружено трудилися, намагаючись вчасно завершити турель. Гадаю, зараз інженери працюють над останніми штрихами.

— Ми можемо подивитися на них по відеофону. Мені цікаво побачити їх за роботою. Це, мабуть, нелегко — монтувати такі мініатюрні механізми.

Шеріков похитав головою.

— Пробачте, комісаре. Там немає камер. Я не дозволив їх встановити. Це надто небезпечно і ризиковано. Все наше майбутнє залежить від цієї турелі.

Рейнхарт клацнув пальцями своїм поліцейським:

— Арештуйте цього чоловіка.

Шеріков зблід, у нього відвисла щелепа. Його одразу оточили поліцейські, навівши свої рушниці. Його швидко і вправно обшукали, відібравши кобуру з пістолетом та захисний енергоекран.

— У чому річ? — запитав Шеріков, його обличчя потроху почало наливатися фарбами. — Що ви собі дозволяєте?

— Вас заарештовано до кінця війни. Ви позбавляєтесь будь-яких повноважень. Відтепер Відділом військових розробок керуватиме моя людина. Коли закінчиться війна, ви постанете перед Радою та президентом Дафф.

Шеріков вражено похитав головою.

— Нічого не розумію. Що трапилось? Поясніть мені, комісаре.

Рейнхарт подав знак поліцейським:

— Приготуватися. Ми входимо в лабораторію. Можливо, доведеться застосувати зброю. Чоловік-змінна має бути поблизу бомби — працювати над контрольною туреллю.

Обличчя Шерікова скам’яніло, а темні очі спалахнули від люті.

Рейнхарт вдоволено розреготався:

— Ми отримали повідомлення нашої контррозвідки з Центавра. Ви мене здивували, Шеріков. Ви ж знаєте, що центаврійці мають скрізь своїх агентів. Ви б мали це розуміти...

Раптом Шеріков сіпнувся. Він миттєво вивільнився від поліцейських, розштовхавши їх своїм масивним тілом. Від несподіванки вони розсипались вусібіч, деякі попадали. Шеріков побіг... прямо на стіну. Поліцейські почали безладно стріляти йому вслід, Рейнхарт гарячково намацував свій пістолет.

Шеріков добіг до стіни, навколо нього заблискотіли енергетичні промені, він нахилив голову, з розгону налетів на стіну... і зник.

— На землю! — закричав Рейнхарт і упав на підлогу. Поліцейські не забарилися виконати наказ. Рейнхарт вилаявся і швидко поповз до дверей. Треба було вибиратись, і то негайно. Шеріков утік. Стіна була фальшивою і насправді виявилась енергетичним бар’єром, налаштованим на його дотик. Через нього він і прослизнув у безпечне місце. Він...

А навколо починалося пекло, над ними, навколо них, зусібіч здіймалося вбивче полум’я. Кімната вирувала палаючими нищівними язиками, що тяглися від стіни до стіни. Оточені стихією, абсолютно беззахисні, вони потрапили у пастку... смертельну пастку.

Рейнхарт вибрався у коридор і почав жадібно ковтати повітря. Він поволі звівся на ноги. Разом з ним врятувалося лише кілька поліцейських Служби безпеки. А позаду них, у пекельній кімнаті, корчились і кричали від нестерпного болю їхні товариші, яких спопеляли нескінченні спалахи вогню.

Рейнхарт зібрав рештки своїх людей. Охорона Шерікова також починала групуватися. З одного краю коридору виїжджала на позицію роботизована гармата із задертим догори дулом. Завила сирена. Повсюди бігали охоронці, поспішаючи на бойові пости.

Роботизована гармата відкрила вогонь. Частина стіни розлетілась на друзки. Поліцейських окутали отруйні хмари пилу та уламків. Насилу стримуючи нудоту, Рейнхарт та його люди почали відступати.

Коли вони вже майже дісталися головного перехрестя, до них з гуркотом покотилася друга гармата, намагаючись не випустити їх із прицільної зони. Рейнхарт вистрілив, цілячись у систему управління. Гармата різко зупинилась і конвульсивно засіпалася. Вона врізалась у стіну і розвалилася на шматки, а її механізми все ще скрипіли та ворушилися.

— Уперед! — зігнувшись, Рейнхарт побіг.

Він поглянув на годинник. Майже час. Ще кілька хвилин. Перед ним виросла група охоронців лабораторії. Рейнхарт вистрілив. З-за його спини поліцейські відкрили вогонь, і фіолетові енергетичні промені прошивали ворогів, щойно ті з’являлись у коридорі. Охоронців розкидало, вони падали і корчились на підлозі. Частині їх вдалося зникнути у густому диму, що клубочився в коридорі. Рейнхарт почав короткими перебіжками просуватися до лабораторії, ведучи своїх людей крізь купи уламків.

— Уперед! Не зупинятися!

Раптом звідусіль загримів гуркітливий голос Шерікова, підсилений рядами гучномовців, що висіли на стінах уздовж коридору. Рейнхарт зупинився і роззирнувся.

— Рейнхарте! У вас немає шансів. Вам ніколи не вибратися на поверхню. Киньте зброю і здавайтеся. Ви оточені. Між вами і поверхнею миля землі.

Рейнхарт помчав крізь хмари пилу, що наповнювали коридор.

— Ви впевнені, Шеріков? — пробурчав він.

Шеріков засміявся, його різкий металевий сміх хвилею вдарив по Рейнхартових барабанних перетинках.

— Я не хочу вас вбивати, комісаре. Ви життєво необхідні для війни. Шкода, що ви дізналися про чоловіка-змінну. Визнаю, ми не врахували того, що ви можете отримати інформацію опосередковано, від центаврійських шпигунів. Але тепер, коли ви про нього знаєте...

Раптом голос Шерікова обірвався. Від глибокого гуркоту здригнулася підлога, і по коридору прокотилась вібрація.

Рейнхарт полегшено осів на підлогу. Крізь хмари пилу він вдивився у цифри на годиннику. Саме вчасно. Ані секундою пізніше.

Вже падали перші водневі реактивні снаряди, випущені з будівлі Ради на іншому боці світу. Атака почалася.

Рівно о шостій Джозеф Діксон, що стояв на поверхні за чотири милі від вхідного тунелю, подав знак силам підкріплення.

Першочерговим завданням було пробити Шерікові захисні екрани. Реактивні снаряди мали впоратися з ними. За Діксоновим сигналом тридцять літаків Служби безпеки спікірували з висоти десяти миль і пронеслися над горами, прямо над підземними лабораторіями. Через п’ять хвилин захисні екрани було знищено, а всі наземні будівлі зрівняли з землею. Лабораторії залишилися без захисту.

— Поки що все йде так, як треба, — пробурмотів Діксон, оглядаючи місце бою з безпечної відстані.

Виконавши свою роботу, кораблі повітряної флотилії Служби безпеки з ревиськом помчали геть. Тепер через всю пустелю у напрямку входу в тунель сунула змієподібна колона наземних машин.

А тим часом сили Шерікова розгортали контратаку.

Встановлені на пагорбах гармати відкрили вогонь. На шляху бронетехніки, що невтримно наближалась, здійнялися вогняні стовпи. Машини зупинились і почали відступати, вся рівнина перед ними завирувала огненними вихорами, несамовитим хаосом вибухів. То тут, то там всюдихід перетворювався на хмару уламків. Групу машин, що відступала, раптом розкидало несамовитим вітром і підняло у повітря.

Діксон наказав подавити вогневі точки ворога. Над головою знову пронеслась армада поліцейських кораблів, і земля здригнулася від лиховісного гуркоту їхніх двигунів. Літаки злагоджено спікірували вниз на гармати, що обороняли пагорби.

Гармати забули про наземні машини і націлилися в небо, щоб відбити повітряну атаку. Знову і знову налітали кораблі, дроблячи гори титанічними вибухами.

Невдовзі гармати замовкли. Відлуння їхніх пострілів неохоче почало стихати і незабаром зовсім вщухло: бомбардування завдало ворогові нищівних втрат.

Діксон задоволено спостерігав за фіналом бомбардування. Літаки розсіялись у небі, мов мухи, що тріумфально розлітаються з мертвого кістяка, не чекаючи, поки займуть свої позиції екстрені роботизовані протиповітряні гармати, що вже почали пропікати небо вогнистими подихами енергії.

Діксон звірився з годинником. Ракети вже вилетіли з Північної Америки. Лишилося кілька хвилин.

Наземні машини, врятовані успішним бомбардуванням, почали перегруповуватися для нової фронтальної атаки. Вони знову поповзли вперед, крізь палаючу рівнину, долаючи понівечені гори, тримаючи курс на перекручені уламки, що до цього були захисними гарматами. Вони рухалися до вхідного тунелю.

Одинока гармата відкрила по них кволий вогонь, проте машини невблаганно наступали. Шерікові солдати квапилися з тунелю на поверхню, щоб там зустріти атаку. Перша машина виповзла з улоговини поміж пагорбів...

І тут уперіщив захисний вогняний дощ. Повсюди з’являлись малі роботизовані гармати, вони витикали свої тонкі дула з-за прихованих захисних екранів, дерев, кущів, скель та кам’яних брил. Поліцейські машини потрапили під цей перехресний обстріл, мов у розставлену під пагорбами пастку.

До застряглої техніки униз по схилах мчали охоронці Шерікова. Машини відкрили по людях вогонь, і рівнина закипіла від диму вибухів. Роботизована гармата припала, мов слимак, до землі, і з ревиськом почала розстрілювати найближчі машини.

Діксон нервово здригнувся. Лише кілька хвилин. Ось-ось. Він прикрив долонею очі і поглянув у небо. Поки що нічого не видно. І від Рейнхарта з-під землі ще не надійшло жодної звістки. Очевидно, комісар потрапив у халепу. Безсумнівно, там, у лабіринті тунелів, заплутаній павутині проходів, що пронизували землю під горами, йшла відчайдушна боротьба.

У небі, приймаючи нерівний бій, кілька Шерікових захисних кораблів висунули свої жала.

На рівнину висипали охоронці Шерікова. Низько пригинаючись, вони бігли до застиглих машин. Гуркочучи гарматами, на них накинулись поліцейські кораблі.

Діксон затамував подих...

Ось і перша ракета. Частина гори зникла, перетворившись на дим та оплавлені уламки. Теплова хвиля шмагонула Діксона по обличчю. Він швидко заскочив до свого корабля і злетів, забираючись подалі від того, що коїлось у горах. Він озирнувся. Наближалися другий і третій снаряди. Серед гір зяяли широченні вирви, нагадуючи ряд вищерблених зубів. Тепер можна було вдарити безпосередньо по підземних лабораторіях.

А на поверхні наземні машини завмерли на безпечній відстані, очікуючи, поки закінчиться ракетна атака. Щойно вдарила восьма, вони знову рушили.

Діксон розвернув свій корабель і знову взяв курс на гори. Лабораторія оголилася. Верхні її секції були знесені, і вона лежала, мов пошматована велетенським вибухом консервна бляшанка, виставивши на огляд свої горішні поверхи. Люди і машини сочилися всередину, змагаючись з охоронцями, що дерлися назовні.

Діксон спостерігав за боєм. Він бачив, як на вцілілих ліфтах люди Шерікова піднімають на поверхню важкі гармати, масивну роботизовану артилерію. Проте поліцейські кораблі знову лягли у віраж, в небі не лишилось Шерікових захисних патрулів. Винищувачі з ревом кинулись униз і описали дугу над оголеною лабораторією. Посипались невеличкі бомби, які точно вціляли у гармати.

Раптом у кораблі Діксона клацнув відеофон. Діксон різко повернувся до екрана. На ньому з’явилось обличчя Рейнхарта.

— Давайте відбій. — На ньому був подертий однострій, на щоці кривавила глибока рана. Він кисло посміхнувся Діксону і відкинув з обличчя пасмо скуйовдженого волосся. — Битву закінчено.

— А Шеріков...

— Він відкликав охорону. Ми уклали перемир’я. Все кінчено.

Досить. — Рейнхарт вдихнув на повні груди і провів рукою по шиї, стираючи бруд та піт. — Приземляйтесь і одразу спускайтеся сюди.

— А що чоловік-змінна?

— Про нього потім, — похмуро промовив Рейнхарт, витягаючи зброю. — А поки що спускайтеся вниз. Ви мені негайно потрібні тут.

Рейнхарт відвернувся від екрана. В кутку кімнати мовчки стояв Шеріков.

— Ну, — гримнув Рейнхарт. — Де він? Де ви його переховуєте?

Шеріков нервово облизав губи і подивився на Рейнхарта.

— Комісаре, ви точно...

— Війська відкликані. Лабораторії — в безпеці. Як і ваше життя. Тепер ваш хід, — Рейнхарт, стиснувши у руках зброю, почав підходити до Шерікова. — Де він?

Якусь мить Шеріков вагався. Потім знеможено кивнув головою.

— Гаразд. Я покажу вам, де він, — ледь чутно прошепотів він. — Нам треба спуститись. Ходімо.

Рейнхарт вийшов за Шеріковим у коридор. Поліцейські та охоронці швидко працювали, розчищаючи проходи від уламків та гасячи водневі вогнища, які ще повсюди палали.

— І без фокусів, Шеріков.

— Авжеж, без фокусів, — покірно повторив за ним Шеріков. — Томас Коул зараз сам. У найвіддаленішому крилі лабораторії.

— Коул?

— Чоловік-змінна. Його так звати, — поляк трохи повернув назад свою масивну голову. — У нього є ім’я.

Рейнхарт підняв зброю.

— Швидше. Я не хочу, щоб щось пішло не так. Я прийшов за ним.

— Ви маєте дещо пам’ятати, комісаре.

— Що?

Шеріков зупинився.

— Комісаре, з кулею нічого не повинно трапитися. З контрольною туреллю. Все залежить від неї: війна, весь наш...

— Я знаю. З цією клятою штуковиною нічого не трапиться. Ходімо.

— Якщо її пошкодити...

— Я прийшов не за кулею. Мене цікавить лише... лише Томас Коул.

Вони дійшли до кінця коридору і зупинилися перед металевими дверима. Шеріков кивнув у бік дверей:

— Він там.

Рейнхарт зробив крок назад.

— Відчиніть двері.

— Самі відчиняйте. Я не хочу брати в цьому участі.

Рейнхарт здвигнув плечима і підійшов до дверей. Тримаючив одній руці зброю, він підняв іншу і провів нею перед сенсорним замком. Жодної реакції.

Комісар насупився. Він штовхнув двері рукою, і раптом ті відчинилися. Рейнхарт зазирнув у невеличку лабораторію. Він побачив верстат, інструменти, купи обладнання, вимірювальні прилади і напівпрозору кулю в центрі верстата — контрольну турель.

— Коуле? — Рейнхарт швидко зайшов до кімнати, роззирнувся і раптом запанікував. — Де...

У кімнаті було порожньо. Томас Коул зник.

Коли ударила перша ракета, Коул завмер і перестав працювати.

Струснувши підлогу під його ногами, десь далеко землею прокотився віддалений гуркіт. На верстаті затанцювали інструменти та обладнання. Плоскогубці із дзенькотом упали на підлогу. Перекинулася коробка з крихітними гвинтиками, і ті покотилися в усі боки.

Якийсь час Коул дослухався. Потім обережно підняв з верстака напівпрозору кулю і ніжно пробіг по ній пальцями, замислено оглядаючи її вицвілими блакитними очима. Через якийсь час він поклав кулю на місце.

Роботу було завершено. Щоки чоловіка-змінної взялися блідим рум’янцем гордості. Куля — це найкраще з того, що він будь-коли майстрував, найдосконаліше його творіння.

Глибокий гуркіт припинився. Коул одразу насторожився.

Він схопився зі своєї табуретки, підскочив до дверей і постояв під ними, уважно дослухаючись до того, що діялося з протилежного боку. До нього долинали шум, вигуки, тупіт охоронців, що пробігали повз і тягли важке обладнання.

Коридором прокотився наростаючий гул і гупнув у двері.

Від поштовху він ледь встояв на ногах. Черговий енергетичний удар струсонув стіни та підлогу і кинув його на коліна.

Лампи заблимали і погасли.

Коул почав навпомацки пробиратись по кімнаті, шукаючи ліхтарик. Збій електропостачання. Він почув тріск проводки. Раптом лампи ожили, засвітилися неприємним жовтим кольором і знову погасли. Коул нагнувся і, присвічуючи ліхтариком, якого нарешті знайшов, оглянув двері. Замок виявився електромагнітним. З тих, що реагують на зовнішнє електричне замикання. Він схопив викрутку і підважив нею двері. Якийсь час вони не піддавалися, та зрештою відчинились.

Коул зробив обережний крок у коридор. Все навколо було зруйноване. Повсюди сновигали обпечені та напівсліпі охоронці. Двоє, стогнучи, лежали під купою понівеченого обладнання. Скрізь валялась оплавлена зброя, чадів метал. У повітрі стояв важкий сморід горілої проводки та пластику. Він почав задихатись і, ступивши у густу хмару диму, зігнувся навпіл від кашлю.

— Стій! — кволо викрикнув охоронець, намагаючись підвестися.

Коул проскочив повз нього і побіг коридором. Поруч квапливо ковзнули дві невеличкі все ще цілі роботизовані гармати і поїхали далі, до вируючого хаосу битви. Він пішов слідом за ними.

На головному перехресті тривав запеклий бій. Охоронці Шерікова, ховаючись за барикадами з уламків, відчайдушно відстрілювались від поліцейських Служби безпеки. І знову увесь підземний комплекс здригнувся, коли десь над ними прогуркотів вибух. Бомби? Снаряди?

Коул упав на землю, а повз його вухо пронісся фіолетовий промінь і розтрощив стіну в нього за спиною. Це стріляв наосліп очманілий поліцейський Служби безпеки. Один із Шеріковових охоронців поранив його, і рушниця поліцейського брязнула на підлогу.

Коли Коул пробирався перехрестям, то потрапив у приціл роботизованої гармати. Він побіг. Гармата за його спиною також покотилася, намагаючись взяти його в приціл. Коул зігнувся і, задихаючись, незграбно помчав далі. У миготінні жовтого світла він розгледів групу поліцейських Служби безпеки, що, стріляючи, наближалась до похапцем спорудженої Шерікововими охоронцями оборонної лінії.

Роботизована гармата змінила курс, щоб усунути цю перешкоду, і Коул утік, заскочивши за ріг.

Він опинився у головній лабораторії, великій залі, посередині якої широкою присадкуватою колоною височів «Ікар».

«Ікар»! Його щільною стіною оточували похмурі охоронці, в руках вони стискали рушниці та захисні щити. Проте поліцейським Служби безпеки не було діла до «Ікара». Ніхто не мав на меті його захоплювати чи пошкоджувати. Коул оминув одного з охоронців, що не відводив від нього погляду, і попростував у дальній кінець лабораторії.

Пошуки генератора силового поля забрали у нього лічені секунди. Проте не було перемикача. На якусь мить це його спантеличило... а потім він згадав. Охоронець керував ним за допомогою запонки на своєму зап’ясті.

Було запізно шукати інший спосіб. За допомогою викрутки Коул зняв кришку з генератора і смикнув за жменю дротів. Генератор вимкнувся, і він відтяг його від стіни. Хвала небесам, захисний екран зник. Йому вдалось перетягти генератор до бокового коридору.

Зігнувшись над генератором, Коул вивчав його своїми спритними пальцями. Він витяг на підлогу дроти і з гарячковим поспіхом почав складати нову схему.

Переналаштування виявилося простішим, ніж він очікував. Захисний екран з’явився під правильним кутом до проводки на відстані шести футів. Кожен дріт з одного боку був прикритий силовим щитом, а поле радіально розходилося назовні, залишаючи в центрі порожній конус. Він просунув дроти через пояс, вниз по штанах, під сорочкою і до зап’ясть та щиколоток.

Він саме знову схопився за важелезний генератор, як звідкись вискочили двоє поліцейських Служби безпеки. Вони навели на нього бластери і вистрелили впритул.

Коул увімкнув екран. По ньому прокотилася вібрація, у Коула заклацали зуби і затряслось усе тіло. Спотикаючись, він побрів геть, оглушений силою енергії, що вирувала навколо нього. Фіолетові промені знову врізались у поле і заломились, лишивши його неушкодженим.

Він був у безпеці.

Коул квапився далі коридором, повз зруйновану гармату та розкидані тіла, що все ще стискали у руках бластери. Навколо нього клубочилися густі хмари радіоактивної пилюги, і він нервово оминув одну з них. Повсюди лежали охоронці, конаючі і мертві, скалічені, роз’їдені солями металу, якими було просякнуте повітря. Він мав вибратися звідси якомога швидше.

У кінці коридору ціла секція фортеці лежала в руїнах. З усіх боків здіймалися стовпи полум’я. Один з реактивних снарядів пронизав наскрізь підземний поверх і вибухнув, зруйнувавши нижні рівні.

Коул відшукав усе ще працюючий ліфт, яким піднімалася на поверхню група поранених солдатів. Ніхто з них не звернув на нього жодної уваги. Полум’я бушувало навколо ліфта, ледь не облизуючи поранених. Робітники відчайдушно намагалися зрушити ліфт з місця. Коул заскочив усередину. За мить він уже рушив, лишивши позаду крики та вогонь.

Ліфт піднявся на поверхню, і Коул швиденько з нього вискочив. Охоронці нарешті його впізнали і кинулися слідом. Коул шмигнув за купу безладно нагромадженого покрученого металу, все ще розжареного до білого і огорнутого клубками диму. А потім побіг далі, зіскочив з краю зруйнованої башти захисного екрана на розплавлену землю і помчав униз схилом пагорба. Земля обпікала підошви. Він біг на межі своїх сил, жадібно ковтаючи ротом повітря, домчав до пологого схилу і почав на нього видиратися.

Охоронці, які його переслідували, відстали, щезнувши в клубах диму, що здіймався над руїнами підземної фортеці Шерікова.

Коул вискочив на верхівку пагорба. Він зупинився, щоб перевести подих та зорієнтуватися, куди бігти далі. Вже вечоріло, і сонце повільно котилося за обрій. В огорненому сутінками небі все ще кружляло кілька чорних цяток, що зненацька вибухали вогнем і зникали.

Коул стояв, обережно роззираючись. Довкола нього скрізь лежали руїни — розпечене горно, з якого він щойно вибрався. Хаос розжареного металу та уламків, понівечених, розтрощених ущент механізмів. Купи зруйнованої техніки.

Коул задумався. Всі, хто вижив, були зайняті гасінням пожеж та перевезенням поранених у безпечне місце. Вони нескоро помітять, що він зник. Та щойно помітять, одразу кинуться в погоню. Більшу частину лабораторії знищено. Там нічого шукати.

За руїнами здіймався Уральський хребет, нескінченні гори, що тяглися вдалечінь, скільки бачило око.

Гори і дрімучі ліси. Хащі. Там вони його ніколи не знайдуть.

Коул почав спускатися по схилу пагорба, ступаючи повільно та обережно, несучи свій генератор екрана під рукою. Можливо, серед цього безладу йому вдасться знайти сяку-таку їжу та інструменти, щоб завершити роботу над генератором. Слід лише дочекатися темряви, повернутись до руїн і там дещо прихопити. З кількома інструментами та вродженою кмітливістю він зможе довго жити, нічим не переймаючись. А потрібні лише викрутка, молоток, цвяхи, всякий дріб’язок...

Раптом він почув якесь низьке гудіння, що одразу переросло в оглушливе ревисько. Коул перелякано заметушився. Небо позаду нього затулила велетенська тінь, і з кожною секундою вона розросталася. Коул стояв заклякши, немов прикутий до місця. Щось прогриміло над його головою, а він все так само стояв, не маючи сил зрушити з місця.

Потім він незграбно, нерішуче побіг, спіткнувся, упав і скотився аж до підніжжя пагорба. Він спробував підвестися, його руки відчайдушно загрібали м’яку землю, водночас намагаючись втримати під пахвою генератор.

Потім щось блиснуло, і все навколо заіскрилося.

Тим спалахом його відірвало від землі і понесло, немов сухий листок. Він зойкнув від нестерпного болю, а навколо тріскотів пекучий вогонь, і це палаюче пекло шалено намагалося продертися крізь екран. У нього запаморочилась голова, і він провалився у вогняну хмару, в темряву, у глибоку прірву між двома пагорбами. Дроти відірвались, генератор вислизнув із рук і відлетів кудись убік. Силове поле одразу зникло.

Коул лежав у темряві біля підніжжя пагорба і корчився від пекельного болю, коли його торкався диявольський вогонь. Він перетворився на яскраво палаючу жарину, напівзгорілу головешку посеред мороку. Від болю він крутився та повзав, мов комаха, силкуючись заритися в землю. Він кричав, скавулів і стогнав, намагаючись урятуватися від жахливого вогню. Треба лише перетнути завісу темряви, за якою так прохолодно і тихо, де не реве вогонь і не пожирає тіло.

Напружуючи останні сили, він повз у пітьму, силкуючись дотягтися до неї. Поступово розжарена куля, що була його власним тілом, охолола. На нього опустилася рятівна ковдра ночі. Він дозволив їй вгамувати біль опіків.

Діксон вправно посадив корабель неподалік поваленої захисної башти. Він зіскочив на землю, що все ще курилася, і поквапився до входу в тунель.

З ліфта, в оточенні поліцейських Служби безпеки, вийшов Рейнхарт.

— Він утік! Він знову вислизнув від нас і врятувався!

— Він не врятувався, — відповів Діксон. — Я його власноруч ліквідував.

Рейнхарт від збудження аж затремтів.

— Як ліквідували?

— Ходімо зі мною. Сюди.

Двоє чоловіків, важко дихаючи, почали підніматися на схил поораного вибухами пагорба.

— Я саме приземлявся і побачив, як з ліфта хтось вискочив і, мов якась тварина, рвонув у гори. Коли той чоловік вискочив на відкриту місцевість, я зайшов у піке і скинув на нього фосфорну бомбу.

— Невже він... мертвий?!

— Я не уявляю, як можна вижити в епіцентрі вибуху фосфорної бомби.

Нарешті вони дісталися верхівки пагорба. Діксон зупинився і збуджено вказав на улоговину біля його підніжжя. — Там.

Вони почали обережно спускатися. Земля була вигоріла, немов розплавлена. У повітрі стояли хмари диму, і подекуди все ще блискали випадкові спалахи вогню. Рейнхарт закашлявся і нагнувся, щоб краще роздивитись те, що лежало на землі. Діксон чиркнув сигнальною ракетою і підніс її до тіла.

Тіло було обпечене, напівз’їдене палаючим фосфором. Воно лежало нерухомо, одна рука прикривала обличчя, рот роззявлений, ноги безпорадно розкидані. Здавалось, це валяється кинута у піч і обгоріла до невпізнання ганчір’яна лялька.

— Він живий, — пробурмотів Діксон і з цікавістю роззирнувся довкола. — Мабуть, у нього був якийсь захисний екран. Дивовижно, що людина змогла...

— Це він? Це справді він?

— Збігається з описом, — Діксон відірвав від нього клапоть обгорілого одягу. — Це — чоловік-змінна. Принаймні, те, що від нього лишилося.

Рейнхарт полегшено зітхнув.

— Отже, ми все-таки його дістали. Тепер завантажені в машину дані точні. Він більше не є фактором.

Діксон дістав свій бластер і замислено зняв його із запобіжника.

— Якщо хочете, я можу покінчити з ним просто зараз.

Раптом у супроводі двох озброєних поліцейських Служби безпеки з’явився Шеріков. Моргаючи чорними очима, він широкими кроками похмуро спустився з пагорба.

— Коул зміг... — він запнувся. — О господи!

— Діксон скинув на нього фосфорну бомбу, — сухо промовив Рейнхарт. — Він вибрався на поверхню і намагався втекти у гори.

Шеріков стомлено відвернувся.

— Він був дивовижною людиною. Під час атаки йому вдалося зламати замок на дверях і втекти. По ньому стріляли охоронці, а йому хоч би що — він якимось чином створив навколо себе щось на кшталт силового поля.

— Хай там як, а з ним покінчено, — відповів Рейнхарт. — Ви підготували про нього інформацію для БСД?

Шеріков витяг з кишені великий коричневий конверт.

— Тут уся інформація, яку я міг зібрати, поки він працював зі мною в лабораторії.

— Вона повна? Попередня була фрагментарна.

— Настільки повна, наскільки це можливо. Вона включає фотографії та діаграми внутрішньої будови кулі. Я ще не встиг навіть їх проглянути, — Шеріков показав на конверт. — Що ви збираєтесь робити з Коулом?

— Заберемо до міста... і офіційно умертвимо під наглядом Міністерстві евтаназії.

— Легальне вбивство? — губи Шерікова скривились. — А чому просто не зробити цього тут і не покласти всьому край?

Рейнхарт узяв конверт і засунув його до кишені.

— Я завантажу це в машини, — він кивнув Діксону. — Ходімо. Тепер можна наказати флотові готуватися до атаки на Центавр, — він швидко повернувся до Шерікова. — Коли «Ікар» буде готовий до запуску?

— Приблизно за годину. Саме зараз встановлюють на місце контрольну турель. Потрібно ще переконатися, що вона функціонує як слід, і тоді роботу буде завершено.

— Гаразд. Я сповіщу Дафф, щоб військовий флот чекав наказу.

Рейнхарт кивнув поліцейським, щоб ті відвели Шерікова до припаркованого поруч корабля Служби безпеки.

Пригнічений Шеріков ледь переставляв ноги, його обличчя посіріло і виглядало втомленим. Нерухоме тіло Коула поклали у вантажний відсік, який з гуркотом зачинили на замок.

— Цікаво буде подивитись, як машини відреагують на додаткові дані, — мовив Діксон.

— Рахунок має суттєво змінитися, — переконано сказав Рейнхарт і поплескав себе по кишені, де лежав конверт. — Ми на два дні випереджаємо графік.

Відштовхнувши стілець, Маргарет Дафф повільно підвелася з-за столу.

— Чи правильно я вас розумію: бомба готова і може летіти? Рейнхарт нетерпляче кивнув.

— Саме так. Техніки перевіряють кріплення турелі, аби впевнитись, що її правильно встановлено. За півгодини відбудеться запуск.

— Тридцять хвилин! А тоді...

— А тоді одразу розпочнеться атака. Я так розумію, флот готовий до бойових дій.

— Звісно. Він уже кілька днів як приведений у повну бойову готовність. Не можу повірити, що бомба нарешті готова! — Маргарет Дафф мовчки підійшла до дверей свого кабінету. — Це великий день, комісаре. Стара ера відійшла у минуле. Завтра Центавр припинить своє існування, і з часом ми завоюємо його колонії.

— Ми довго до цього йшли, — пробурмотів Рейнхарт.

— Ще одне. Ваш напад на Шерікова. Це неймовірно, що особа такого чину могла...

— Обговорімо це пізніше, — холодно обірвав її Рейнхарт, виймаючи з кишені коричневий конверт. — Я ще навіть не встиг завантажити додаткові дані у машини БСД. Якщо дозволите, я зроблю це просто зараз.

На мить Маргарет Дафф загаялася біля дверей. Вони мовчки дивились одне одному у вічі, жоден не зронив ні слова, на тонких губах Рейнхарта грала слабка посмішка, голубі очі жінки випромінювали ворожість.

— Рейнхарте, іноді мені здається, що одного дня ви зайдете надто далеко. А часом я думаю, ви вже зайшли надто далеко.

— Я триматиму вас в курсі будь-яких змін розрахунку, — Рейнхарт оминув її і широкими кроками вийшов з кабінету до вестибюля. Він квапився до приміщення БСД, і у ньому наростало нервове збудження.

За кілька хвилин він уже підходив до машин БСД. На екранах світився розрахунок 7:6. Рейнхарт ледь посміхнувся. 7:6. Неправильний розрахунок, побудований на неточній інформації.

Тепер він зміниться.

До нього підбіг Каплан. Рейнхарт вручив йому конверт, а сам підійшов до вікна і став спостерігати за тим, що коїлось унизу. Повсюди шалено метушилися люди і машини. Прибували посадовці і снували, немов мурахи, поспішаючи хто куди.

Війна почалася. Флоту, що так довго чекав біля Проксими Центавра, віддали наказ про наступ. Рейнхарта охопило відчуття тріумфу. Він переміг. Він знищив чоловіка з минулого і здолав Пітера Шерікова. Війна почалась, як і планувалося. Терра от-от прорветься. Рейнхарт посміхнувся кутиками вуст. Він свого домігся.

— Комісаре...

Рейнхарт повільно повернувся.

— Ну, що там?

— Комісаре...

Раптом Рейнхарт стривожився. У Каплановому голосі звучали якісь дивні нотки. Він кинувся до нього.

— Що?

Каплан дивився на нього широко розплющеними від жаху очима, блідий як полотно. Його рот то відкривався, то закривався, проте чоловік не міг здобутися бодай на слово.

— Що там? — вимагав відповіді Рейнхарт, ним почало тіпати. Він підійшов до машин і почав вчитуватися у показники.

І ледь не втратив свідомості від жаху. 100:1. Не на користь Терри!

Він не міг відірвати очей від цифр. Він онімів, заціпенілий, не вірячи своїм очам. 100:1. Що трапилося? Що пішло не так?

Турель змонтована і встановлена, «Ікар» готовий, флот отримав наказ...

Раптом знадвору долинуло низьке гудіння. Знизу почулися захоплені вигуки. Рейнхарт повільно повернув голову до вікна, його серце завмерло від страху.

Вечірнє небо прокреслив інверсійний слід, щомиті здіймаючись усе вище. Тонка біла смужка. Щось, постійно прискорюючись, піднімалось увись. Усі очі були прикуті до нього, на обличчях людей проступив вираз благоговіння.

Об’єкт набирав швидкість. Усе більшу й більшу. Потім він зник. «Ікар» мчав у відкритий космос. Атака почалася і її вже пізно було скасовувати.

А машини видавали рахунок сто проти одного, пророкуючи поразку. О восьмій вечора 15 травня 2136 року «Ікар» запустили в напрямку однієї із зірок Центавра. Наступного дня сталося те, чого чекала вся Терра — «Ікар» досяг зірки, рухаючись на швидкості, в тисячу разів вищій за швидкість світла.

Але... нічого не трапилось. «Ікар» не знищив зірки. Бомба не спрацювала.

У той самий час терранський військовий флот кинувся у наступ на передові загони ворога. Двадцять великих кораблів було захоплено, добру частину центаврійського флоту знищено. Багато окупованих систем повстали, сподіваючись скинути імперські кайдани.

Через дві години раптом з’явився об’єднаний центаврійських військовий флот з Армуна і вступив у бій. На половині планет системи Центавра розгорнулася велика битва. Корабель за кораблем яскраво спалахував і перетворювався на попіл. Два флоти билися цілий день, розтягнувши лінію фронту на мільйони миль космосу. Кожна зі сторін втратила незліченну кількість людей.

Зрештою, залишки розгромленого терранського флоту розвернулись і потяглися у зворотному напрямку... Від колишньої вражаючої армади лишилося небагато, кілька почорнілих неповоротких велетнів потрапили у полон.

«Ікар» не спрацював. Проксима Центавра не вибухнула. Атака провалилася.

Війна скінчилась.

— Ми програли війну, — промовила Маргарет Дафф із подивом та страхом. — Вона скінчилася. Все.

Члени Ради сиділи на своїх місцях за столом для нарад. Це були сивочолі чоловіки, жоден з яких не наважувався порушити тиші чи поворухнутися. Всі мовчки дивилися на величезну мапу зоряного неба, що простягалась уздовж двох стін кімнати.

— Я вже уповноважила відповідних осіб на ведення мирних перемовин, — тихо продовжувала Маргарет Дафф. — Віце-командеру Джессупу було наказано здаватись. Ми в безвихідному становищі. Командер флоту Карлтон підірвав себе разом із флагманом кілька хвилин тому. Центаврійська Верховна рада погодилася припинити бойові дії. Вся їхня імперія прогнила наскрізь. Ось-ось впаде під власною вагою.

Рейнхарт зігнувся над столом, обхопивши голову руками.

— Не розумію... Чому? Чому бомба не вибухнула? — тремтячими руками він протер лоба. Від його самовладання не лишилося й сліду. Він здавався розчавленим. — Що пішло не так?

З посірілим обличчям Діксон пробурмотів відповідь:

— Мабуть, чоловік-змінна навмисно зіпсував турель. Машини БСД знали... Вони проаналізували дані. Вони знали! Проте було вже надто пізно.

Рейнхарт підвів голову, його очі потемніли від розпачу.

— Чоловік-змінна нас знищив. Нам кінець. Століття праці, сподівань — і все нанівець! — Тіло Рейнхарта скрутило у пароксизмі люті. — І все через Шерікова!

Маргарет Дафф зміряла Рейнхарта холодним поглядом.

— Чому це через Шерікова?

— Він урятував Коула! Я із самого початку хотів його вбити. — Раптом Рейнхарт підхопився зі стільця, його рука стиснула руків’я пістолета. — Та він усе ще живий! Навіть попри те, що ми програли, я не відмовлюся від задоволення прошити з бластера Коулове серце!

— Сядьте, — наказала Маргарет Дафф.

Рейнхарт був уже на півдорозі до дверей.

— Він усе ще в Міністерстві евтаназії, чекає на офіційний...

— Ні, не чекає, — сказала Маргарет Дафф.

Рейнхарт завмер. Він повільно повернувся, не вірячи своїм вухам.

— Що?

— Коул не в Міністерстві. Я наказала перевезти його звідти і скасувала ваше розпорядження.

— То де... де ж він?

У голосі Маргарет Дафф прозвучала незвична для неї жорсткість:

— З Пітером Шеріковим. На Уралі. Я відновила всі повноваження Шерікова. А потім перевела туди Коула, помістивши під його опіку. Я хочу бути певна, що Коул одужає, щоб дотриматися даної нами йому обіцянки — повернути Коула назад у його час.

Рейнхарт відкривав і закривав рота. Кров відхлинула від його обличчя, а на щоці спазматично засіпався м’яз. За якийсь час до нього повернулася здатність говорити.

— Ви що, геть втратили здоровий глузд? Зрадник, відповідальний за найбільшу поразку в історії Терри...

— Ми програли війну, — спокійно відповіла Маргарет Дафф. Проте цей день не є днем поразки. Це — день перемоги. Найнеймовірнішої перемоги в історії Терри.

Рейнхарт і Діксон сиділи приголомшені.

— Що... — Рейнхарту, здавалося, забракло повітря. — Що ви... Уся кімната сповнилася гомоном. Члени Ради почали підводитись, і слова Рейнхарта потонули серед голосів решти.

— Шеріков пояснить, щойно прибуде сюди, — пролунав так само спокійний голос Маргарет Дафф. — Це він зрозумів, у чому суть. — Вона обвела поглядом недовірливих членів Ради. — Всім залишатися на своїх місцях. Ви всі маєте бути тут, коли приїде Шеріков. Життєво необхідно, щоб ви почули те, що він скаже.

Його новини кардинально міняють ситуацію.

Пітер Шеріков взяв у озброєного техніка портфель з документами.

— Дякую, — він відштовхнув стілець і замислено оглянув конференц-зал. — Усі готові мене слухати?

— Готові, — відповіла Маргарет Дафф.

Схвильовані члени ради, сиділи навколо столу, з дальнього краю якого Рейнхарт і Діксон занепокоєно спостерігали, як огрядний поляк виймає зі свого портфеля папери й уважно їх проглядає.

— Для початку я нагадаю вам, з чого почалася робота над гіперсвітловою бомбою. Джемісон Хедж був першою людиною, що надала об’єкту швидкість, вищу за швидкість світла. Як ви знаєте, наближаючись до швидкості світла, цей об’єкт почав зменшуватись у розмірах та важчати, а потім, досягши цієї швидкості, зник. В нашому розумінні він перестав існувати. Не маючи розміру, він не міг займати й простору. Він перейшов у інший вимір.

Коли Хедж спробував повернути об’єкт назад, стався вибух. Хедж загинув разом з усім обладнанням. Сила вибуху не піддавалася підрахунку, адже Хедж перебував у спостережному кораблі за багато мільйонів миль від місця проведення експерименту. Проте цієї відстані виявилось недостатньо. Він хотів розробити двигун, придатний для космічних подорожей, але після його смерті початкове значення цього винаходу забули.

І от, через багато років, ми створили «Ікар». Я бачив у ньому лише бомбу, надзвичайно потужну бомбу, здатну зруйнувати Центавр і знешкодити всі сили імперії. Повернення «Ікара» призвело б до знищення їхньої системи. Як довів Хедж, об’єкт з’явився б у просторі, вже зайнятому матерією, і це зумовило б катаклізм неймовірної сили.

— Але «Ікар» не повернувся, — вигукнув Рейнхарт. — Коул перепаяв усе по-своєму, щоб бомба не повернулася. Вона, напевне, все ще летить...

— Неправильно, — прогримів Шеріков. — Бомба повернулася. Просто не вибухнула.

Рейнхарт не вгавав:

— Хочете сказати...

— Бомба повернулася, скинувши швидкість до світлової, щойно потрапила всередину зірки Проксими. Проте вона не вибухнула. Катастрофи не сталося. Вона одразу була поглинута сонцем і перетворилася на газ.

— Чому ж вона не вибухнула? — допитувався Діксон.

— Тому що Томас Коул вирішив проблему Хеджа. Він знайшов спосіб повернути об’єкт, що рухається швидше, ніж світло, у наш світ без конфлікту. Без вибуху. Чоловік-змінна знайшов те, що шукав Хедж...

Усі члени Ради посхоплювалися з місць. Кімната сповнилася гамором, що переростав у справжній ґвалт.

— Не може бути! — Рейнхарту стало важко дихати. — Це неможливо. Якщо Коул вирішив проблему Хеджа, це означає... — він запнувся.

— Це означає, що гіперсвітловий двигун тепер можна використовувати для космічних подорожей, — жестом закликаючи до тиші, закінчив за нього Шеріков. — Чого і прагнув Хедж. Мої люди вивчають фотографії контрольної турелі, але вони все ще не знають, чому і як таке могло статися. Проте ми маємо повні записи роботи над нею. Ми можемо скопіювати схему, щойно відбудують лабораторію.

До присутніх у кімнаті почало доходити розуміння того, що трапилось.

— Тобто скоро стане можливо будувати гіперсвітлові кораблі, — вражено пробурмотіла Маргарет Дафф. — А якщо ми це зможемо...

— Коли я показав Коулу контрольну турель, він здогадався про її призначення. Не моє розуміння її призначення, а початкове призначення, яке вкладав у неї Хедж. Коул зрозумів, що насправді «Ікар» — лише недобудований космічний корабель, а ніяка не бомба. Він бачив те саме, що і Хедж — гіперсвітловий космічний двигун. І він зробив так, що «Ікар» запрацював.

— Ми можемо пролетіти повз Центавр, — пробурмотів Діксон тремтячими губами. — Поразка у війні нічого не означає. Ми залишимо імперію далеко позаду. Ми покинемо галактику.

— Перед нами відкритий увесь всесвіт, — погодився Шеріков. — Замість того, щоб змагатися із немічною імперією, ми зможемо розвідувати та досліджувати безмежний космос, безліч світів, створених Богом.

Маргарет Дафф підвелась і повільно підійшла до величезних зоряних мап, що висіли над ними у дальньому кінці кімнати. Вона довго стояла, розглядаючи міріади сонць, легіони систем, і це видовище викликало у неї трепет.

— Думаєте, він усе це розумів? — раптом запитала вона. — Те, що ми тут бачимо на мапах.

— Томас Коул — дивна людина, — промовив Шеріков немов сам до себе. — Очевидно, він інтуїтивно відчуває механізми, розуміє, як усе повинно працювати. І ця інтуїція радше в його руках, ніж у голові. Він — щось на кшталт генія, які трапляються серед художників чи композиторів. Та не серед науковців. Він не володіє ні вербальними знаннями про речі, ні семантичними співвідношеннями. Він працює із самими механізмами. Безпосередньо з ними. Сумніваюся, що Томас Коул міг спрогнозувати результати своєї роботи. Він дивився на кулю, на контрольну турель і бачив недопаяні реле. Він бачив незавершену роботу. Недобудовану машину.

— Щось, що потребує ремонту, — вставила своє Маргарет Дафф.

— Саме так. Щось, що потребує ремонту. Немов художник, він бачив перед собою вже готову роботу. Його цікавило лише одне: як за допомогою своїх рук зробити найкращу у своєму житті річ. А нам його вміння відкрило увесь всесвіт, безмежну кількість галактик та незвіданих систем. Нескінченних світів, небачених світів.

Рейнхарт непевно підвівся.

— Приступимо краще до роботи. Треба організувати конструкторські групи. Сформувати розвідницькі екіпажі. Ми маємо переорієнтуватися з воєнної промисловості на кораблевудування. Почати виробництво гірничого та геологорозвідувального обладнання для дослідницької роботи.

— Саме так, — сказала Маргарет Дафф, замислено подивившись на нього. — Проте вас це ніяк не стосується.

Рейнхарт усе зрозумів з виразу її обличчя. Він швидко витяг пістолет і позадкував до дверей. Діксон схопився зі стільця і кинувся за ним.

— Назад! — закричав Рейнхарт.

Маргарет Дафф подала знак, і навколо двох чоловіків зімкнулася фаланга урядових охоронців. Це були похмурі досвідчені солдати з магнітними наручниками напоготові.

Рейнхарт наводив бластер то на членів Ради, що сиділи приголомшені на своїх місцях, то на Маргарет Дафф, цілячись прямо в її яскраво-блакитні очі. Обличчя комісара спотворювала гримаса божевільного страху.

— Назад! Перший, хто наблизиться, тут і ляже!

Пітер Шеріков ковзнув зі свого стільця і одним широким стрибком подолав відстань до дверей. Його велетенський порослий чорним волоссям кулак метнувся у нищівному ударі. Рейнхарт відлетів до стіни, з глухим стуком врізався в неї і повільно сповз на підлогу.

Урядові охоронці швидко надягли на нього наручники і, смикнувши, поставили за ноги. Його тіло немов заціпеніло, з рота капала кров. Передні зуби комісара надщербились, очі посоловіли. Діксон стояв з роззявленим ротом, вражено спостерігаючи за тим, як на його руках і ногах заклацуються наручники.

Рейнхарта поволокли до дверей, його пістолет грюкнув на підлогу. Котрийсь із членів Ради підняв його і почав з цікавістю розглядати. Потім обережно поклав на стіл.

— Повністю заряджений, — пробурмотів він. — Хоч бери і стріляй.

Роз’юшене Рейнхартове обличчя потемніло від ненависті.

— Треба було всіх вас убити. Всіх до одного! — Його губи скривились у зневажливій посмішці. — Якби я лише міг звільнити руки...

— Не зможете, — сказала Маргарет Дафф. — Забудьте про це. — Вона подала знак охоронцям, і вони виштовхали Рейнхарта і Діксона, які скажено відбивалися, з кімнати.

Якусь мить у кімнаті було тихо. Потім члени Ради заворушились у своїх кріслах і нарешті змогли перевести подих.

Шеріков підійшов і поклав свою величезну лапу на плече Маргарет Дафф.

— З вами все гаразд, Маргарет?

Вона спромоглася на слабку усмішку.

— Так. Дякую...

Шеріков ледь доторкнувся до її м’якого волосся. Потім відійшов і почав ретельно складати папери у свій портфель.

— Мені вже час. Я зв’яжуся з вами пізніше.

— Куди ж ви? — нерішуче запитала вона. — Чому б вам не лишитись і...

— Мені необхідно повертатися на Урал, — Шеріков усміхнувся у свою чорну бороду і рушив до дверей. — У мене лишилася ще одна важлива невирішена справа.

Коли до кімнати зайшов Шеріков, Томас Коул сидів на ліжку. Більша частина його незграбного безвольного тіла була запечатана у конверт з прозорого герметичного пластику. Біля нього безупинно гуділи два обслуговуючі роботи, перевіряючи пульс, дослухаючись до дихання, міряючи тиск і температуру тіла пацієнта.

Коул зміг ледь повернутися до огрядного поляка, який поставив на підлогу свій портфель і присів на підвіконня.

— Як почуваєтеся? — запитав Шеріков.

— Краще.

— Бачите, як прогресує медицина? За кілька місяців ваші опіки загояться.

— Як іде війна?

— Війна скінчилася.

Губи Коула поворухнулись.

— А «Ікар»...

— «Ікар» полетів, як і очікували. Як ви очікували, — Шеріков нахилився в бік ліжка. — Коуле, я вам дещо пообіцяв і маю намір дотриматися слова... щойно ви одужаєте.

— Повернути мене у мій час?

— Так. Зараз це досить легко, тим паче, що Рейнхарта змістили з посади. Ви знову будете вдома, у своєму часі, у своєму світі. Ми можемо дати вам платинові зливки або щось інше так само вартісне, щоб налагодити ваш бізнес. Вам потрібен новий ремонтний візок. Інструменти. І одяг. Думаю, цьому зарадять кілька тисяч доларів.

Коул мовчав.

— Я вже зв’язався з відділом історичних досліджень, — вів далі Шеріков. — Часова куля буде готова, щойно готовими будете ви. Ми вам усі начебто зобов’язані, як ви, напевне, розумієте.

Ви дали нам можливість втілити в життя нашу мрію. Вся планета гуде від збудження. Ми переналаштовуємо нашу економіку з воєнних цілей на...

— То вони не тримають на мене зла, не проклинають через те, що трапилося? Бомба не вибухнула, купа людей мала почуватися досить паскудно.

— Спочатку. Та потім вони зрозуміли, що їх чекає у майбутньому. Шкода, що ви не залишитеся тут, щоб побачити це на власні очі, Коуле. Терра нарешті скине кайдани, люди полетять до далеких зірок. Вони хочуть, щоб гіперсвітловий корабель був готовий до кінця тижня! Ми отримали вже тисячі заяв, підписаних чоловіками та жінками, які прагнуть полетіти першим кораблем.

Коул ледь посміхнувся.

— Їх не зустрічатимуть оркестри. Їх не чекатимуть ані паради, ані привітальні комісії.

— Може, й ні. Можливо, перший корабель зникне у якомусь дикому світі, де немає нічого, окрім піску та висохлих морів. Проте кожен хоче летіти. Для них це немов свято. Люди бігають, кричать, викидають з вікон речі. Однак мені вже час — мушу повертатися до лабораторій. Там почалася масштабна реконструкція. До речі... — Шеріков засунув руку у свій туго напханий портфель. — Є одна невеличка справа. Поки ви тут одужуєте, не могли б ви проглянути це? — він поклав на ліжко пачку креслень.

Коул повільно підняв їх.

— Що це?

— Розроблений мною проект, — Шеріков підвівся і незграбно рушив до дверей. — Ми перебудовуємо нашу політичну систему, щоб не допустити можливості появи нового Рейнхарта.

Одна людина більше не зможе захопити влади, — він постукав товстим пальцем по кресленнях. — Я розділю владу між усіма громадянами, вона більше не належатиме групі людей, якою керує хтось один... як Рейнхарт керував Радою.

Ця штуковина дозволить порушувати і вирішувати питання безпосередньо народові. Йому не доведеться чекати, поки Рада досягне згоди. Кожен житель зможе виявити свою волю за допомогою такого приладу, повідомити центральне управління про свої потреби та автоматично отримати відповідь. Коли достатньо великий відсоток населення забажає, щоб щось було зроблено, ці маленькі прилади створять активні поля, що об’єднаються з іншими. Рішення не потребуватиме офіційного схвалення Ради. Народ не чекатиме, поки купка сивобородих стариганів збереться його обговорити.

Шеріков запнувся і насупився.

— Але є одна маленька проблемка...

— Яка саме?

— Я не зміг змусити модель працювати. Якісь збої... Мені ніколи не вдавалася така тонка робота. — Біля дверей він зупинився. — Що ж, сподіваюся побачити вас, перш ніж ви нас покинете. Якщо ви почуватиметесь достатньо добре, ми могли б ще поговорити. Можливо, якось пообідаємо разом. Га?

Та Томас Коул не слухав. Він сидів, зігнувшись над кресленнями, напружена зморшка перетнула його обвітрене чоло. Довгі пальці невгамовно ковзали по кресленнях, вздовж ліній схем та реле. Його губи ворушилися — він щось підраховував.

Якусь мить Шеріков постояв, потім вийшов з кімнати і тихо зачинив за собою двері.

Весело замугикавши собі під ніс, він широкими кроками пішов по коридору.