Повне зібрання короткої прози. Том 1

Великий K _{(пер. В. Корсун)}

Йому повідомили три запитання лише тоді, коли настав час вирушати. Волтер Кент відвів Мередіта вбік від решти, поклав йому руки на плечі і пильно подивився у вічі.

— Не забувай, ще жоден не повернувся. Якщо ти повернешся — станеш першим. Першим за п’ятдесят років.

Тім Мередіт кивнув, знервовано, збентежено, проте вдячний Кенту за його слова. Зрештою, Кент, цей могутній дідуган із сивим волоссям з металевим відблиском та бородою, був вождем племені. Його праве око прикривала пов’язка, а на поясі висіли два ножі, в той час як усі носили по одному. А ще казали, нібито він знає літери.

— Дорога займе трохи більше дня. Ми даємо тобі пістолет. До нього є набої, проте невідомо, скільки з них іще годяться. У тебе є їжа?

Мередіт засунув руку в ранець і дістав звідти бляшанку з тушкованим м’ясом і прикріпленою до неї відкривачкою.

— Цього має вистачити, — сказав він, зваживши в руці бляшанку.

— Вода?

Мередіт струснув свою флягу, почувся плескіт.

— Добре.

Кент оглянув юнака. На ньому були шкіряний плащ, рейтузи та шкіряні черевики. Голову Мередіта захищала іржава металева каска, а на шиї, на шнурку із сиром’ятної шкіри, висів бінокль. Кент торкнувся цупких рукавиць на руках Мередіта.

— Це остання пара, — промовив він. — Таких ми більше ніколи не знайдемо.

— То, може, я їх залишу?

— Ми сподіваємося, що вони... і ти... повернетеся.

Кент узяв його під руку і відвів іще далі, так, щоб ніхто не міг їх підслухати.

Решта племені, чоловіки, жінки та діти, стояли, збившись докупи біля входу до сховища, і не відводили від них поглядів. Це було бетонне сховище, укріплене стовпами, які періодично міняли. Колись, у далекому минулому, над входом нависала маскувальна сітка, проте вона давно потрухла, а дріт, яким вона кріпилася, проржавів і порвався. В будь-якому разі, в небі більше не лишилося нічого, здатного помітити невеличке бетонне коло, що слугувало входом до численних підземних камер, у яких мешкало плем’я.

— Час, — сказав Кент. — Три запитання... — Він нахилився до Мередіта. — У тебе ж хороша пам’ять?

— Так, — відповів Мередіт.

— Скільки книжок ти довірив своїй пам’яті?

— Мені прочитали лише шість книжок, — пробурмотів Мередіт. — Але я знаю їх усі.

— Цього достатньо. Гаразд, тепер слухай. Ми весь рік думали над цими запитаннями. На жаль, поставити можна лише три, тож ми їх дуже ретельно підбирали.

Сказавши це, він прошепотів Мередітові на вухо три запитання.

На якийсь час запала тиша. Задумавшись над запитаннями, Мередіт усе прокручував їх у своїй голові.

— Як гадаєте, Великий К зможе на них відповісти? — нарешті запитав він.

— Я не знаю. Це складні запитання.

Мередіт кивнув.

— Так, дуже. Залишається тільки молитися.

Кент поплескав його по плечу.

— Ну от і все. Ти готовий. Якщо все буде гаразд, ти повернешся за два дні. Ми тебе виглядатимемо. Щасти тобі, хлопче.

— Дякую, — відповів Мередіт і повільно підійшов до решти. Не сказавши ані слова, Вілл Густавсон вручив йому пістолет, його очі поблискували від хвилювання.

— Ось компас, — промовив Джон Пейдж, відійшовши від своєї жінки і простягаючи Мередітові невеличкий військовий компас.

Його жінка, молода чорнявка, захоплена у сусіднього племені, підбадьорливо усміхнулась.

— Тіме!

Мередіт озирнувся. До нього бігла Енні Фрай. Він простяг до неї руки і стиснув її долоні.

— Зі мною все буде гаразд, — сказав він. — Не хвилюйся.

— Тіме, — погляд дівчини був безтямним. — Тіме, будь обачним. Пообіцяй мені.

— Обіцяю, — широко усміхнувшись, він незграбно провів рукою по її густому короткому волоссю. — Я повернусь.

Проте всередині у нього все похололо, немов замість серця у грудях забився шматочок стужавілої криги. Холодний подих смерті. Він різко відірвався від дівчини.

— Бувайте, — промовив він усім присутнім.

Плем’я розвернулось і пішло. Він залишився один. Не зоставалося нічого, окрім як іти. Він ще раз подумки повторив три запитання. Чому обрали саме його? Але хтось же мусив піти і запитати. Він рушив до краю просіки.

— Бувай! — вигукнув Кент, він стояв разом зі своїми синами.

Мередіт помахав їм у відповідь. А за мить він, міцно стискаючи в одній руці компас, а другою притримуючи ніж, вже зник у лісі.

Він ішов не спиняючись, розмахуючи поперед собою ножем і стинаючи лозу та гілки, що перекривали дорогу. Іноді з-під ніг кидались урозсип велетенські комахи і ховались у траві. Якось він навіть побачив фіолетового жука завбільшки зі свій кулак.

Цікаво, чи існувало щось подібне до Загибелі? Мабуть, ні. Одна із завчених ним книжок була про форми життя на планеті, ще до Загибелі. Про величезних комах там не згадувалося. Наскільки він пам’ятав, тварин тоді тримали в стадах і регулярно вбивали.

Ніхто не полював і не ставив пасток.

Заночував він на бетонній плиті, що колись слугувала підмурівком давно зниклій будівлі. Двічі він прокидався від шарудіння якихось істот, проте до нього так ніхто і не наблизився, тож, коли встало сонце, він був цілим та неушкодженим. Хлопець відкрив бляшанку з м’ясом, поснідав, зібрався і рушив далі.

Ближче до полудня лічильник на його зап’ясті загрозливо затріщав. Переводячи подих, він спинився і задумався.

Отже, руїни десь поблизу. Далі радіаційні плями траплятимуться постійно. Хлопець постукав по лічильнику. Обережно ступаючи, він пройшов ще трохи. Тріск лічильника стих — пляма лишилася позаду. Прорубуючи собі дорогу крізь зарослі лози, він почав підійматися на пагорб. Прямо йому в обличчя випурхнув цілий рій метеликів, і Мередіт відчайдушно замахав руками. Вибравшись на верхівку пагорба, він зупинився і підніс до очей бінокль.

Далеко попереду посеред безмежного океану зелені виднілася чорна пляма. Випалена ділянка. Понівечена земля, розплавлений метал і бетон. Він затамував подих. Починалися потрібні йому руїни, до них уже недалеко. Це вперше у житті він бачив руїни міста, колони і валуни, що колись були будівлями та вулицями...

В його голові зажевріла божевільна думка. Можна ж заховатися і нікуди не йти! Можна ж просто лягти в кущах і перечекати. А коли всі подумають, що він загинув, коли розвідники племені повернуться, він прослизне повз них і подасться на північ.

Північ. Там мешкало інше плем’я, численніше за їхнє. З ними він буде в безпеці. Там його ніхто не шукатиме, і, в будь-якому випадку, у північного племені є бомби і бактеріосфери. Якщо йому вдасться до них добратися...

Ні. Він глибоко зітхнув. Так не можна. Його відрядили в цю подорож. Щороку йшов один юнак, як оце він зараз, з трьома ретельно продуманими запитаннями. Складними запитаннями. Із запитаннями, на які жодна людина не знала відповіді. Він подумки повторив їх. Чи зможе Великий К на них відповісти? На всі три. Кажуть, Великий К знає все. Ось уже сто років, як він у руїнах свого величезного будинку відповідає на всі запитання. Якщо він не піде, якщо нікого туди не посилати... Хлопець здригнувся. Тоді Великий К викличе ще одну Загибель, як ту, попередню. Він уже якось зробив це, і може зробити знову. Вибору не було: треба йти.

Мередіт опустив бінокль і рушив схилом униз. Повз нього пробіг щур, великий сірий щур. Він вихопив ножа, проте пацюк уже зник. Щури... Від них одна біда. Вони розносять усілякі хвороби.

За півгодини лічильник знову затріщав, цього разу ще несамовитіше. Хлопець відступив назад. Попереду зяяла яма з уламками, вирва від бомби, яка ще не встигла порости чагарником. Від таких краще триматися подалі. Він пішов в обхід, повільно, обережно. Коротко, немов автоматна черга, лічильник ще раз затріскотів і затих. Він був у безпеці.

Пізніше, вже посеред дня, він з’їв ще частину пайка і сьорбнув із фляги. Лишилося небагато пройти. Він буде на місці ще до заходу сонця. Він піде по зруйнованих вулицях у напрямку купи руїн, брил та колон, що слугували йому домом. Потім він підніметься сходами. Скільки ж разів йому описували цей маршрут!

Там, вдома, у сховищі, кожен камінчик був ретельно нанесений на карту. Він чудово пам’ятав вулицю, що вела до цього будинку.

Він знав, що велетенські двері, вирвані та погнуті, лежать долі.

Він знав, як виглядатимуть темні порожні коридори. Пройшовши ними, він потрапить до просторої темної зали, засидженої кажанами та павуками, в якій навіть найменший звук відбивається луною. Там і буде він, Великий К. Він мовчки чекатиме, чекатиме на запитання. На три запитання... лише на три. Він вислухає їх, потім задумається, розмірковуватиме. А всередині нього щось гудітиме, блиматиме. Деталі, тяги, перемикачі та котушки: все рухатиметься. Перемикатимуться різні реле.

Чи знатиме він відповіді?

Хлопець ішов далі. А там, попереду, за милями дрімучого лісу, дедалі чіткіше проступали обриси руїн.

Сонце вже почало сідати. Видершись на гору валунів, він окинув оком те, що колись було містом. Потім зняв з пояса ліхтарик і клацнув вимикачем. Заблимало тьмяне світло, маленькі батарейки ліхтарика майже сіли, проте дозволили розрізнити зруйновані вулиці та купи каміння. Руїни міста, в якому колись жив його дід.

Зіскочивши з валунів, він глухо приземлився на тротуар. Лічильник розгнівано затріщав, проте хлопець не став звертати на нього уваги. Іншої ради не було. Це єдина дорога. З другого боку все перегороджувала величезна гора шлаку. Глибоко дихаючи, він неквапом рушив уперед. Западали сутінки, кілька пташок повсідалося на каміння, час від часу проповзала ящірка і ховалась у тріщині. Тут можна було вижити, проте не всім. Хіба що птахам і ящіркам, що пристосувалися до існування серед кісток та решток будівель. Годі було й думати зустріти тут когось окрім них: ані людських племен, ані великих ссавців. Більшість тварин, навіть дикі собаки, трималися осторонь таких місць. Цілком зрозуміло чому.

Хлопець рушив далі, спрямовуючи тьмяне світло ліхтарика то праворуч, то ліворуч. Потім довелось обходити зяючу яму — все, що лишилося від бомбосховища. Зусібіч незворушно бовваніли розгромлені гармати, валялися рушничні дула — погнуті та понівечені. Сам він ніколи не стріляв з рушниці. У їхньому племені було дуже мало металевої зброї. Їхнє виживання передовсім залежало від того, що вони могли зробити власноруч: списи, дротики, луки зі стрілами, якісь дрючки.

Раптом на його шляху виріс колос. Рештки велетенської будівлі. Він посвітив угору, проте промінь ліхтарика був занадто слабким, щоб окреслити її розміри. Це вже потрібний йому будинок? Ні. Той був далі. Він продовжив іти, ступаючи по тому, що колись було вуличною барикадою: по металевих планках, дірявих мішках з піском та колючому дроту.

За кілька хвилин він дістався до потрібного місця.

Мередіт зупинився, впер руки в боки і подивився на бетонні сходи, які вели до чорної розколини, що колись була входом. От він і на місці. Ще мить — і повертатися буде пізно. Пішовши далі, він прирече себе. Ступити на першу сходинку означає прийняти остаточне рішення. Лишилося пройти зовсім трохи: зяючі двері, а далі, по звивистому коридору в саме серце будівлі.

Застигши на місці, куйовдячи чорну бороду, Мередіт надовго задумався. Як же вчинити? Розвернутися і тікати тією дорогою, якою прийшов? З пістолетом він міг би вполювати достатньо здобичі, щоб не померти з голоду. А потім на північ...

Ні. На нього розраховують, він має поставити ці три запитання. Інакше це доведеться зробити комусь іншому. Не можна повертатися. Адже, по суті, він уже давно все вирішив. Вирішив ще тоді, коли його обрали. Тепер було вже надто пізно.

Освітлюючи шлях ліхтариком, він почав підніматися розтрощеними сходами. Біля входу він спинився. Угорі на камені були вибиті якісь слова. Сам він знав лише кілька літер. Що ж там написано? Він повільно прочитав: «ФЕДЕРАЛЬНА ДОСЛІДНИЦЬКА СТАНЦІЯ №7. ПРЕД’ЯВЛЯТИ ДОПУСК ЗА ВИМОГОЮ».

Ці слова були йому незнайомі. За винятком, хіба що, слова «федеральна». Він і раніше чув його, проте не знав, що воно означає. Хлопець здригнувся. Все це не мало значення. І він пішов далі.

Коридори скінчилися всього за кілька хвилин. У якийсь момент він помилково повернув праворуч й опинився у напівзруйнованому внутрішньому дворику, заваленому камінням й арматурою і порослому чорним липким бур’яном. Проте потім він таки знайшов правильний шлях і рушив далі, торкаючись стіни рукою, щоб знову не збитися. Час від часу оживав лічильник, проте хлопець не звертав на нього уваги. Зненацька в його обличчя війнуло сухим смердючим повітрям, і бетонна стіна, вздовж якої він ішов, раптово обірвалася. Він посвітив довкола себе ліхтариком. Попереду була арка. Отже, він таки добрався до місця. Хлопець роззирнувся і знову побачив якісь слова. Цього разу написані на металевій пластині, прикрученій до бетонної стіни.

Він посміхнувся. Слова, знаки, літери. Все це зникло, все забулося. Зрушивши з місця, він пройшов під аркою. На нього знову війнуло затхлим повітрям. Поруч пролетів переляканий кажан. По тому, як відлунювали його кроки, Мередіт зрозумів, що кімната була велетенською, більшою, ніж він собі уявляв.

Раптом він об щось спіткнувся, різко зупинився і присвітив ліхтариком.

Спочатку він не міг зрозуміти, об що саме спіткнувся. Вся кімната була заповненою якимись предметами, довгими рядами якихось штуковин, їх були сотні, вони були пощерблені, проте все ще стояли. Що це? Ідоли? Статуї? А потім він зрозумів. Ці предмети були створені, щоб на них сидіти. Довкола простягалися довгі ряди стільців, трухлих, розтрощених. Він штовхнув одного з них ногою, і той розсипався, здійнявши хмару пилу, що поступово розвіялась у темряві. Він голосно засміявся.

— Хто там? — пролунав чийсь голос.

Хлопець завмер. Він відкрив рота, проте не зронив ні звуку. Його кинуло в холодний піт. Мередіт сковтнув слину і потер губи неслухняними пальцями.

— Хто там? — повторив голос, металевий, неприємний, пронизливий, без жодного натяку на тепло.

Голос був бездушним. Голос зі сталі та міді. Голос реле та перемикачів. Голос Великого К!

Йому стало лячно, так лячно, як не було ніколи в житті.

Його почало лихоманити. Відчувши його присутність, Великий К оживав, пробуджувався зі сну. Заблимали індикатори, заклацали перемикачі та реле.

— Хто ти? — запитав Великий К.

— Я... Я прийшов із запитаннями, — Мередіт рушив уперед, у напрямку скупчення вогників, вдарився об металеве поруччя загородження і відсахнувся, намагаючись утримати рівновагу. — У мене три запитання. Я маю їх тобі поставити.

Запала тиша.

— Так, — зрештою промовив Великий К. — Знову настав час для запитань. Ти їх підготував?

— Так. Вони дуже складні. Навряд чи вони здадуться тобі простими. Можливо, ти взагалі на них не зможеш відповісти. Ми...

— Я відповім. Я завжди відповідаю. Підійди ближче. Мередіт почав просуватись поміж стільців, намагаючись оминати поручні.

— Так, я знаю відповіді на всі запитання. Це ти думаєш, що вони складні. Ви, люди, навіть не уявляєте, які запитання мені ставили у минулому. До Загибелі. Я відповідав на запитання, яких ви не можете й збагнути. Я відповідав на запитання, що вимагали кількох днів розрахунків. Люди б місяцями над ними думали.

Мередіт набрався мужності й запитав:

— А правда, що люди з усіх кінців світу приходили, щоб ста вити тобі запитання?

— Так. Науковці приїжджали з усіх усюд, запитували в мене, а я відповідав. Не було нічого такого, чого я б не знав.

— А як... Як ти з’явився?

— Це твоє перше запитання?

— Ні, — Мередіт швидко похитав головою. — Ні, звісно ні.

— Підійди ближче, — сказав Великий К. — Я тебе не бачу. Ти з того племені, що неподалік міста?

— Ага.

— Скільки вас там?

— Кілька сотень.

— Ваша популяція зростає.

— Дітей народжується все більше і більше. — Мередіт ковтнув слину і додав з гордістю: — У мене самого є діти від восьми жінок.

— Дивовижно, — мовив Великий К, проте Мередіт не зміг збагнути, що саме той мав на увазі.

На мить запала тиша.

— Я озброєний, — повідомив Мередіт. — У мене є пістолет.

— Невже?

Хлопець підняв зброю.

— Раніше я не стріляв з пістолета. У нас є набої, проте я не знаю, чи вони ще робочі.

— Як тебе звати? — запитав Великий К.

— Мередіт. Тім Мередіт.

— І ти, звісно, ще молодий, так?

— Так. А що?

— Тепер я тебе добре бачу, — сказав Великий К, проігнорувавши запитання. — Частина мого обладнання постраждала від Загибелі, але я все ще трохи бачу. Раніше я сканував математичні задачі візуально. Так було швидше. Бачу, на тобі каска і бінокль. І армійські черевики. Де ти їх дістав? Адже ваше плем’я не вміє їх виготовляти?

— Ми знайшли їх на підземному складі.

— Військове спорядження, що пережило Загибель, — мовив Великий К. — Судячи з кольору, це був склад ООН.

— А правда... Правда, що ти можеш спричинити ще одну Загибель? Як ту, першу. Ти справді на це здатен?

— Звісно! Я можу це зробити в будь-який момент. Хоч зараз.

— Як? — обережно запитав Мередіт. — Розкажи.

— Так, як і минулого разу, — ухильно відповів Великий К. — Я це вже робив, і ваше плем’я це чудово знає.

— За переказами, весь світ тоді охопило полум’я. Воно раптом стало страшенним через... через атоми. Кажуть, це ти придумав атоми і розніс їх по всьому світу. А потім скинув з неба на землю. Ми лише не знаємо, як саме ти це зробив.

— Цього я тобі ніколи не скажу. Надто страшно про таке знати. Хай воно лишається забутим.

— Нехай, якщо ти так кажеш, — пробурмотів Мередіт. — Люди ж завжди до тебе прислухалися. Приходили, запитували, прислухалися.

Великий К мовчав.

— А знаєш, — раптом промовив він, — мені вже дуже багато років. Я ще пам’ятаю життя до Загибелі. Я міг би багато чого розповісти тобі про ті часи. Тоді жили зовсім інакше. Ось ти носиш бороду і полюєш у лісах на тварин. До Загибелі не було лісів. Лише міста та ферми. А чоловіки були чисто поголеними. Багато хто з них ще носив білий одяг. Вони були вченими. І вони були хорошими. Вчені мене і сконструювали.

— А що з ними стало?

— Вони зникли, — не зовсім зрозуміло відповів Великий К. — Тобі знайоме ім’я Ейнштейн? Альберт Ейнштейн?

— Ні.

— Він був найвизначнішим ученим. Ти точно не знаєш цього імені? — голос Великого К прозвучав розчаровано. — Я відповідав на такі запитання, що навіть він не знав на них відповідей. Тоді були й інші комп’ютери, проте жоден не був таким великим, як я.

Мередіт кивнув.

— Яким буде твоє перше запитання? — перейшов до справи Великий К. — Скажи, і я на нього відповім.

Раптом Мередіта скував жах. У нього затремтіли коліна.

— Перше запитання? — пробурмотів він. — Зараз. Я маю подумати.

— Ти що, забув?

— Ні. Просто хочу вибудувати їх у потрібному порядку, — хлопець облизав губи і нервово погладив бороду. — Дай лишень трішки подумати. Першим я задам найпростіше з них. Проте навіть воно дуже складне. Вождь племені...

— Запитуй.

Мередіт кивнув, підняв очі і сковтнув слину. Він заговорив, його голос звучав сухо і хрипко.

— Запитання перше. Звідки... Звідки береться...

— Гучніше, — перебив його Великий К.

Мередіт набрав повні груди повітря.

— Звідки береться дощ? — нарешті вимовив він.

Запала тиша.

— Ти знаєш? — напружено чекаючи, запитав він.

Над його головою заблимали ряди лампочок. Великий К думав, розмірковував. Він тихо, поривчасто гудів.

— Ти знаєш відповідь?

— Із самого початку дощ береться з землі, в основному з океанів, — заговорив Великий К. — Випаровуючись, вода піднімається у повітря. Рушійною силою процесу слугує сонячне тепло. Ця волога набуває форми мініатюрних часток. Опинившись на достатній висоті, частки потрапляють у холодніші шари повітря. На цьому етапі відбувається процес конденсації, і волога збирається у великі хмари. Коли її кількість стає критичною, накопичена вода виливається на землю у формі крапель. Ці краплі ви й називаєте дощем.

Мередіт потер підборіддя і мовчки кивнув.

— Зрозуміло, — він знову кивнув. — То це так воно відбувається?

— Так.

— Ти впевнений?

— Звісно. Яке твоє друге запитання? Бо перше не було складним. Ти просто не усвідомлюєш, які знання та інформація в мене закладені. В колишні часи я давав відповіді на запитання, з якими не могли впоратися навіть найбільші уми людства. Принаймні, так швидко, як я. Яким буде твоє наступне запитання?

— О, воно набагато складніше, — Мередіт ледь посміхнувся: Великий К відповів на запитання про дощ, проте на друге запитання він не може знати відповіді. — Скажи мені от що, — повільно промовив він. — Скажи, якщо знаєш. Що змушує сонце рухатись по небу? Чому воно не спиняється? Чому не падає на землю?

У гудінні Великого К пролунали нотки сміху:

— Ти будеш здивований відповіддю. Сонце взагалі не рухається. Те, що тобі здається рухом, насправді є чимось зовсім іншим. Ти бачиш рух Землі, що обертається навколо своєї осі. Але, оскільки ти перебуваєш на Землі, тобі здається, що ти є нерухомим, а Сонце — рухається. Це не так. Навіть більше, всі дев’ять планет, включаючи Землю, обертаються навколо Сонця по сталих еліптичних орбітах. Вони залишаються незмінними вже мільйони років. Я відповів на твоє запитання?

Серце Мередіта закалатало. Його пройняла дрож. Зрештою, йому вдалося себе опанувати.

— Щось не дуже мені віриться. Ти точно кажеш правду?

— Для мене немає нічого окрім правди, — відповів Великий К. — У мене не закладено вміння брехати. Давай третє запитання.

— Зажди, — хрипко вимовив Мередіт. — Дай хвилинку подумати, — він позадкував. — Я маю подумати.

— Навіщо?

— Зажди.

Мередіт зробив крок назад і, сівши навпочіпки, безрадісно подивився на Великого К. Жодних шансів. Великий К без проблем відповів на перші два запитання! Але звідки він міг знати такі речі? Як узагалі хтось міг щось знати про сонце? А про небо? Великий К був в’язнем свого будинку. Як він міг знати, що сонце насправді не рухається? У нього ж замість мозку якісь котушки. Як він міг знати щось про те, чого ніколи не бачив? Ну хіба що з книжок. Хлопець потер голову, намагаючись зосередитися. Мабуть, ще до Загибелі, хтось читав йому книжки. Він насупився і міцно стиснув губи. Схоже, так і було. Він повільно підвівся.

— Тепер ти готовий? — поцікавився Великий К. — Запитуй.

— На це запитання ти вже точно не відповіси. Жодна жива істота цього не знає. Так от. Звідки взявся світ? — Мередіт посміхнувся. — Ти цього не можеш знати. Тебе ще не існувало до того, як з’явився світ. Тому бути не може, щоб ти це знав.

— Є кілька гіпотез, — неквапом почав Великий К. — Найприйнятнішою є небулярна гіпотеза. Згідно з нею, в результаті постійного притягання...

Мередіт приголомшено слухав, пропускаючи половину слів повз вуха. Невже таке може бути? Невже Великий К справді знає, звідки з’явився світ? Отямившись від потрясіння, він спробував не відволікатися.

— Існує кілька способів підтвердити цю гіпотезу, тому вона і вважається найдостовірнішою. Серед інших теорій дуже популярною, незважаючи на те, що вона не витримала випробування часом, є та, що колись до нашої зірки наблизилась інша зірка, викликавши сильний...

Великий К усе говорив і говорив, поступово розкриваючи суть питання. Очевидно, що тема йому сподобалася. Вірогідно, це було одне з тих запитань, які йому ставили у минулому, до Загибелі. Він відповів на всі три запитання, з легкістю відповів на запитання, над якими плем’я міркувало цілий рік. У це було неможливо повірити. Хлопець стояв приголомшений.

Тим часом Великий К закінчив:

— Ну що? — запитав він. — Ти задоволений? Як бачиш, я знаю відповіді. Невже ти справді думав, що я не зможу відповісти на ваші запитання?

Мередіт мовчав. Він був вражений, заціпенілий від подиву та страху. По його обличчю струменів піт і стікав на бороду. Він відкрив рота, проте не зміг витиснути із себе жодного слова.

— А тепер, — сказав Великий К, — оскільки я відповів на твої запитання, будь ласка, вийди вперед.

Немов у потьмаренні, Мередіт зробив кілька кроків, ноги його не слухалися. Навколо нього заблимали лампочки, кімнату залило світлом. Лише тепер він побачив Великого К. Лише тепер, коли розсіялася темрява.

Великий К виявився велетенським кубом тьмяного іржавого металу, що громадився на помості. Частина даху над ним обвалилась, і бетонні блоки пошматували його правий бік. На помості навколо нього валялись металеві труби, різні уламки та погнуті частини. Колись Великий К блищав. Тепер же він був брудним та покритим плямами. З пролому в стелі крапала вода, залишаючи на його корпусі патьоки. Птахи гніздилися на ньому, і скрізь валялося їхнє пір’я та послід. Обвал стелі обірвав більшу частину дротів, найбільше тих, що вели від куба до контрольної панелі.

Але крім шматків металу та дротів, якими був устелений поміст, стало видно ще дещо. Кістки та клапті одягу, металеві пряжки, значки, шолом, кілька ножів, бляшанка з-під консервів...

Це було все, що лишилося від п’ятдесяти юнаків, що приходили сюди раніше, кожен з трьома запитаннями. Кожен з них сподівався, що Великий К не знатиме відповідей.

— Іди сюди, — наказав Великий К.

Мередіт ступив на поміст. Біля його ніг починалася коротка металева драбина, що вела на вершину куба. Він піднявся по ній не замислюючись, немов машина, спантеличено та бездумно. Частина металевої поверхні куба заскрипіла і з’їхала набік.

Мередіт витріщився у провалля. Під ним обертався бак з якоюсь рідиною. Цей бак усередині куба був нутрощами Великого К! Хлопець завагався, та, не змігши себе перебороти, відсахнувся.

— Стрибай, — наказав Великий К.

Паралізований страхом, Мередіт довго стояв на краю і дивився на бак, що обертався. У нього загуло в голові, все довкола завертілось, немов у круговерті, а перед очима попливли темні кола. Він захитався і почав повільно обходити провалля. Не в змозі втримувати рівновагу, він похитувався то вперед, то назад.

— Стрибай, — повторив Великий К.

І він стрибнув.

За мить металева ляда ковзнула на місце. Поверхня куба була знову рівною.

А всередині машини в баку вирувала, бовталась соляна кислота з нерухомим тілом хлопця. Поступово воно почало розчинятись, а його складові елементи одразу засмоктувалися трубками та шлангами і розносились по всьому тілу Великого К. Зрештою, все завмерло. Велетенський куб затих.

Одна за одною погасли лампочки, і кімната знову занурилась у темряву.

Поглинання закінчилось тим, що в передній стінці Великого К відкрилася вузька щілина. З неї вивалилося щось сіре. Кістки та металевий шолом. Вони скотились і впали на купи перед кубом, приєднавшись до решток п’ятдесяти попередників. Останній вогник погас, і машина затихла. Великий К заснув до наступного року.

Через три дні Кент знав уже напевне, що юнак не прийде. Він повернувся до сховища разом з розвідниками племені, вираз його обличчя був похмурим та незворушним.

— Іще одного не стало, — промовив Пейдж. — Чорт, я ж був певен, що він не зможе відповісти на ці три запитання! Цілий рік роботи коту під хвіст.

— Ми що, завжди будемо приносити йому жертви? — запитав Вілл Густавсон. — Невже так буде завжди, з року в рік?

— Одного дня ми вигадаємо запитання, на яке він не відповість, — сказав Кент. — І тоді він дасть нам спокій. Якщо ми зможемо його спантеличити, то більше не доведеться його підгодовувати. Аби ж тільки знайти потрібне запитання!

До них наблизилась Енні Фрай, її лице було блідим.

— Волтере? — звернулася вона.

— Так?

— А він завжди... Він завжди виживав у такий спосіб? Йому завжди потрібен був хтось із нас, щоб не вийти з ладу? Я не вірю, що передбачалось, нібито машина працюватиме за рахунок людських жертв.

Кент похитав головою.

— До Загибелі він, мабуть, використовував якесь штучне паливо. Потім щось трапилося. Можливо, його паливні канали забились чи були пошкоджені, і він змінив спосіб життя. Гадаю, він був вимушений. Він же — як ми, у цьому то й річ. Ми всі змінили спосіб життя. Були ж часи, коли люди не полювали і не ловили тварин. І були часи, коли Великий К не полював на людей.

— Навіщо... Навіщо він викликав Загибель, Волтере?

— Щоб показати, що він сильніший за нас.

— А він завжди був сильнішим? Сильнішим за людину?

— Ні. Кажуть, колись Великого К ще не існувало. Це люди його створили, щоб потім навчати. Але поступово він набирався сили і, зрештою, засипав землю атомами, а атоми спричинили Загибель. Тепер же він живе за наш рахунок. Його могутність зробила нас його рабами. Він став надто могутнім.

— Але колись настане день, коли він не знатиме відповіді, — промовила Пейдж.

— Тоді йому доведеться нас звільнити, — сказав Кент. — Про це йдеться в легенді. Тоді він буде змушений перестати нами харчуватися.

Стиснувши кулаки, Пейдж спрямувала погляд на далекий ліс.

— Одного дня цей час настане. Одного дня ми вигадаємо запитання, надто складне навіть для нього!

— Ну що ж, почнімо, — похмуро промовив Густавсон. — Що раніше ми заходимося готуватись до наступного року, то краще!