Повне зібрання короткої прози. Том 1

Час розплати _{(пер. В. Корсун)}

Отямившись, він відчув легке погойдування. Тишу порушував рівномірний гул реактивних двигунів. Сидячи у кріслі невеликого приватного реактивного корабля, він повільно летів пообіднім небом між містами.

— Ой, — простогнав він, потираючи голову.

Ерл Ретрік, що сидів поруч із ним, пильно на нього подивився:

— Приходите до тями?

— Де це ми? — Дженнінгс похитав головою, ніби намагаючись витрусити з неї ниючий біль. — Чи, може, мені треба по-інакшому запитати?

Тепер він уже бачив, що назовні був далеко не кінець осені. Буяла весна, і під кораблем зеленіли поля. Останнє, що він пам’ятав, — це те, як заходив з Ретріком у ліфт, а це було наприкінці осені. У Нью-Йорку.

— Так, — мовив Ретрік. — Минуло майже два роки. За цей час багато що змінилося. Кілька місяців тому розпався уряд, йому на зміну прийшов іще жорсткіший. Служба безпеки, тобто поліція Служби безпеки, отримала майже необмежену владу.

Вони навіть почали вчити школярів доносити. Та ми й самі бачили, що до цього все йшло. Так, що ще? Нью-Йорк розрісся. Наскільки я знаю, затоку Сан-Франциско вже мали осушити.

— Усе, що я хочу знати, — це чим до біса я займався останні два роки! — Дженнінгс нервово запалив цигарку. — Це ви мені скажете?

— Ні. Звісно, цього я вам не скажу.

— Куди ми летимо?

— Назад до нью-йоркського офісу. Там ви вперше зі мною зустрілися. Пам’ятаєте? Мабуть, ви це пам’ятаєте навіть краще, ніж я. Зрештою, для вас відтоді минуло не більше дня.

Дженнінгс кивнув. Два роки! Два роки випали з його життя, просто вилетіли. У це просто неможливо повірити! Заходячи у ліфт, він усе ще розмірковував, зважував. Можливо, варто передумати? Хай він отримає аж стільки грошей, а їх було багато навіть для нього, воно не буде того варте. Він завжди хотітиме знати, чим тоді займався. Чимось легальним? Чи, може... Та це були думки з минулого, і що їх згадувати тепер, коли поїзд пішов. Він похмуро нахилився до вікна і поглянув на пообіднє небо. Земля внизу була волога і жива. Весна, весна два роки по тому. А чого він за цей час досяг?

— Мені заплатили? — запитав він, витягуючи гаманець і зазираючи всередину. — Напевне, ні.

— Ні. Вам заплатять в офісі. Келлі видасть вам гроші.

— Усю суму відразу?

— П’ятдесят тисяч кредитів.

Дженнінгс усміхнувся. Тепер, коли озвучили суму, йому стало трохи краще. Можливо, все це не так уже й погано. Немов заплатили за сон. От тільки тепер він був на два роки старший, і жити йому лишилось рівно на стільки ж менше. Він немов продав частину себе, частину свого життя. А життя коштує багато, особливо сьогодні. Він знизав плечима. Зрештою, все це в минулому.

— Майже прилетіли, — повідомив його сусід, і робот-пілот, нахиливши корабель, почав заходити на посадку. Внизу забовваніли околиці Нью-Йорка. — Що ж, Дженнінгсе, можливо, ми більше не побачимось, — він простяг йому руку. — З вами було приємно працювати. Ми ж працювали разом. Пліч-о-пліч. Ви один з найкращих фахівців з електроніки на моїй пам’яті. Ми не помилилися, найнявши вас, навіть за такі гроші. Ви повернули їх нам сторицею... хоча й самі того не усвідомлюєте.

— Радий, що ви не викинули грошей на вітер.

— Ви що, сердитеся?

— Ні, я просто намагаюсь звикнутися з тим, що тепер я на два роки старший.

Ретрік засміявся.

— Ви все ще досить молодий. І вам стане краще, коли Келлі видасть вам вашу платню.

Вони опустилися на крихітний посадковий майданчик на даху нью-йоркського офісу. Ретрік провів його до ліфта. Двері за ними зійшлися, і на Дженнінгса накотилася хвиля емоцій. Це було останнє, що він пам’ятав, саме цей ліфт. Далі все тонуло у пітьмі.

— Келлі буде рада вас бачити, — сказав Ретрік, коли вони увійшли до яскраво освітленої зали. — Вона вже кілька разів про вас запитувала.

— Чому це раптом?

— Каже, що ви симпатичний, — Ретрік набрав код на панелі дверей, і ті широко розчинилися.

Вони пройшли до розкішного офісу «Конструкторського бюро Ретріка». За довгим столом із червоного дерева сиділа молода дівчина і зосереджено вивчала якийсь документ.

— Келлі, — промовив Ретрік, — глянь, кого я сьогодні привів.

Дівчина підняла очі й усміхнулася:

— Добридень, містере Дженнінгс. Як воно, знову повернутися у світ?

— Добре, — підійшов до неї Дженнінгс. — Ретрік каже, ви займаєтеся виплатами.

Ретрік поплескав Дженнінгса по спині:

— Бувайте, друже. Я вже повертатимуся на завод. Якщо вам раптом знадобиться купа грошей, приходьте, і ми укладемо з вами новий контракт.

Дженнінгс кивнув. Ретрік пішов, а він, закинувши ногу на ногу, сів до столу. Келлі висунула шухляду стола.

— Отже, ваш строк закінчився, і «Конструкторське бюро Ретріка» готове з вами розрахуватися. Ваша копія контракту при вас?

Дженнінгс витяг з кишені конверт і кинув його на стіл.

— Тримайте.

Келлі дістала із шухляди маленький полотняний мішечок та кілька аркушів із написаним від руки текстом і якийсь час його пильно вивчала.

— Щось не так?

— Гадаю, вас це здивує, — Келлі повернула йому конверт з контрактом. — Перечитайте ось це.

— Навіщо? — Дженнінгс відкрив конверт.

— Там є пункт про альтернативу. «За рішенням представника другої сторони, пред’явленим у будь-який час протягом дії контракту, укладеного нею з вищезгаданою компанією „Конструкторське бюро Ретріка“... За її рішенням, вказана грошова сума може бути замінена на обрані нею на власний розсуд вироби чи продукцію, які, на її думку, мають достатню цінність, щоб бути прирівняними до вказаної суми...»

Дженнінгс схопив полотняний мішечок і на очах у Келлі висипав його вміст на долоню.

— Де Ретрік? — підвівся Дженнінгс. — Якщо він гадає, що це...

— Ретрік до цього непричетний. Це було ваше прохання. Ось, погляньте, — Келлі подала йому кілька аркушів паперу. — Ваш почерк. Прочитайте. Це була ваша ідея, не наша. Чесно, — вона йому посміхнулась. — Таке інколи трапляється з людьми, з якими ми укладаємо контракти. Працюючи на нас, вони вирішують взяти щось замість грошей. Чому — не знаю, та коли вони приходять зі стертою пам’яттю, погодившись на...

Дженнінгс пробіг очима текст. Почерк був його. Поза сумнівом. У нього затремтіли руки.

— Не вірю. Навіть якщо це мій почерк, — стиснувши зуби, він склав папери. — Поки я був там, зі мною щось зробили. Я б такого ніколи не написав.

— Схоже, у вас була на те причина. Згодна, в цьому немає жодного сенсу, але ви не знаєте, що вас спонукало до цього, перш ніж вашу пам’ять було стерто. Не ви перший. До вас було вже кілька подібних випадків.

Дженнінгс подивився на те, що лежало у нього на долоні. Вмістом мішечка була якась купа мотлоху. Кодовий ключ від бозна-яких дверей. Корінець квитка. Квитанція за якийсь пакет, зданий на зберігання в якийсь банк. Моток блискучого дроту. Половинка покерної фішки. Зелена полотняна стрічка. Автобусний жетон.

— І це — замість п’ятдесяти тисяч кредитів, — пробурмотів він. — Два роки...

Дженнінгс вийшов на гамірну вулицю. Він усе ще був вражений, вражений і спантеличений. Невже його ошукали? Він намацав у кишені щойно отриманий мотлох: дріт, корінець квитка і решту дріб’язку. І це — за два роки роботи! Але ж він бачив власний почерк, заяву про відмову від грошей, прохання про заміну. Ну просто як у казці про Джека і бобове зерно. Чому? Навіщо? Що змусило його так вчинити?

Повернувшись, він пішов тротуаром. На перехресті зупинився: просто перед ним пригальмував наземний поліцейський транспорт.

— Усе, Дженнінгсе, годі. Залазьте, — почув він.

Дженнінгс різко розвернувся. Двері транспорту були відчиненими, і за ними на задньому сидінні сидів чоловік, цілячи з теплової рушниці йому в голову. На чоловікові була синьо-зелена уніформа. Поліцейський Служби безпеки.

Дженнінгс заліз всередину. Двері зімкнулись, і магнітні замки за його спиною ковзнули на свої місця, запечатавши кузов, немов сейф. Транспорт поплив далі по вулиці. Дженнінгс осів у кріслі. Поліцейський за його спиною опустив рушницю, а другий офіцер, що сидів з іншого боку від нього, вправно пробіг по ньому пальцями, шукаючи зброю. Він витяг Дженнінгсовий гаманець і жменю мотлоху. Потім конверт і контракт.

— Що там у нього? — запитав водій.

— Гаманець, гроші. Контракт з «Конструкторським бюро Ретріка». Зброї немає, — він повернув Дженнінгсу його речі.

— Що відбувається? — запитав Дженнінгс.

— Ми хочемо задати вам кілька запитань. І все. Ви працювали на Ретріка?

— Так.

— Два роки?

— Майже два роки.

— На заводі?

Дженнінгс кивнув.

— Мабуть.

Офіцер нахилився до нього.

— Де розташований завод, містере Дженнінгс? Де він?

— Я не знаю.

Офіцери перезирнулися. Перший облизав губи, його обличчя виглядало суворим і стривоженим.

— Не знаєте? Гаразд, наступне запитання. І останнє. Протягом цих двох років чим саме ви займалися? В чому полягала ваша робота?

— Я фахівець з електроніки. Ремонтував електротехніку.

— Яку саме електротехніку?

— Не знаю, — Дженнінгс перевів на нього погляд і не міг стримати посмішки, його губи іронічно скривились. — Вибачте, але я не знаю. Чесно.

Запала тиша.

— Як це не знаєте? Хочете сказати, що ви два роки працювали з технікою, навіть не знаючи, з якою саме? Навіть не підозрюючи, де перебуваєте?

Дженнінгс почав утрачати терпець.

— А в чому, власне, річ? За що ви мене затримали? Я нічого не зробив. Я був...

— Ми знаємо. Вас не арештовано. Ми просто хочемо отримати інформацію для протоколу. Інформацію про «Конструкторське бюро Ретріка». Ви ж працювали там, на заводі. На важливій посаді. Ви ж фахівець з електроніки?

— Так.

— Спеціалізуєтеся на високоякісних комп’ютерах та іншій аналогічній техніці, так? — офіцер звірився із записником. — Тут вказано, що ви вважаєтесь одним із найкращих у своїй галузі.

Дженнінгс промовчав.

— Скажіть нам дві речі, які ми хочемо знати, і вас одразу відпустять. Де розташований завод Ретріка? Яку роботу ви виконували? Ви там обслуговували техніку, так? Я правий? Протягом двох років.

— Я не знаю. Мабуть, так. Я не маю жодного уявлення про те, чим весь цей час займався. Хочете — вірте, хочете — ні, — Дженнінгс стомлено втупився у підлогу.

— І що тепер? — зрештою запитав водій. — На такий випадок у нас немає інструкцій.

— Відвеземо у відділок. Тут не можна продовжувати допит.

За вікном тротуарами квапилися люди, а дороги були забиті транспортами, якими робітники добиралися до своїх осель у передмісті.

— Дженнінгсе, чому ви затялися? Ну що з вами? Що це за причина, що не дозволяє вам повідомити нам кілька таких дрібниць? Ви що, не хочете співпрацювати з урядом? Навіщо вам щось від нас приховувати?

— Я сказав би, якби сам знав.

Офіцер щось буркнув. Усі замовкли. А транспорт тим часом під’їхав до великої кам’яної будівлі. Водій вимкнув двигун, вийняв ключ і поклав його до кишені. Потім торкнувся кодових дверей і відімкнув магнітний замок.

— І що тепер, поведемо всередину його? Ми ж не...

— Зачекайте, — водій вийшов, і двоє офіцерів покинули салон услід за ним, зачинивши двері та замкнувши їх за собою. Вони спинилися біля відділку Служби безпеки і почали про щось радитися.

Дженнінгс сидів, безтямно дивлячись перед собою. Служба безпеки хотіла почути про «Конструкторське бюро Ретріка». Що ж, він їм нічим не міг допомогти. Вони звернулися не до того, проте як він міг це довести? А ніяк. Два роки стерлися з його пам’яті.

Хто ж у це повірить? Навіть йому це здавалося неймовірним.

Він подумки повернувся до того моменту, коли вперше натрапив на те оголошення. Його принесли йому додому, прямо в руки. Потрібен фахівець з електроніки, і загальний опис роботи — неконкретний, обтічний, проте достатній для того, щоб він зрозумів, що робота була саме для нього. А зарплата! Потім співбесіда в офісі. Тести, бланки. І поступове усвідомлення того, що «Конструкторське бюро Ретріка» розкопало про нього все, в той час як він про нього не знав нічого. Чим саме вони займаються? Конструюванням, проте чого? Які у них там машини? П’ятдесят тисяч кредитів за два роки...

І покинув їх він із геть стертою пам’яттю. З двох років він не пам’ятав жодної секунди. Тоді він довго думав, перш ніж погодитися на цей пункт. Проте він все-таки погодився.

Дженнінгс визирнув у вікно. Троє офіцерів усе ще розмовляли на тротуарі, намагаючись вирішити, що з ним робити. Треба ж було так вляпатись! Їм потрібна була інформація, якої він не міг надати, інформація, якою він не володів. Проте як він міг це довести? Як він міг довести, що, пропрацювавши там два роки, він знав не більше, ніж коли влаштовувався на роботу! В Службі безпеки над ним добряче попрацюють, і мине немало часу, перш ніж йому повірять, а доти...

Він швидко роззирнувся. Треба тікати. Але як? Ще мить — і вони повернуться. Дженнінгс торкнувся дверей. Замкнені, потрійний магнітний замок. Він колись працював над магнітними замками. Він навіть розробив частину серцевини механізму.

Такі двері неможливо відімкнути, окрім як правильним кодовим ключем. Просто неможливо, хіба що йому якось пощастить викликати коротке замикання. Але чим?

Він обмацав кишені. Що може стати йому у пригоді? У нього з’явиться слабкий шанс, якщо вдасться замкнути контакти і розплавити замок. Назовні юрмилися чоловіки та жінки, кваплячись із роботи додому. Була вже п’ята з гаком, і величезні офісні будівлі зачинялись, а вулиці оживали від руху транспорту. Якщо він вибереться, вони не наважаться стріляти. Якби лише вдалося!

Троє офіцерів розділились. Один рушив по сходах до відділка, решта двоє поверталися до транспорту. За кілька секунд вони будуть тут. Дженнінгс сягнув рукою до кишені і витяг кодовий ключ, корінець квитка, дріт. Дріт! Тонкий, не товщий за людську волосину, дріт. Ізольований? Він швидко його розмотав. Ні.

Він став на коліна й обмацав поверхню дверей. На стику із замком виявилася тонюсінька шпарина, такий собі жолобок. Засунувши туди кінець дротини, він обережно почав його просувати у майже непомітну щілину. Дротинка ввійшла приблизно на дюйм. По чолу Дженнінгса покотилися краплі поту. Він обережно, затамувавши подих, провів нею вздовж шпарини, ледь покрутив дротину — десь тут має бути реле...

Спалах!

Напівосліплений, він кинувся до дверей. Вони розчахнулися, розплавлений замок димів. Дженнінгс буквально викотився на вулицю й одразу скочив на ноги. Повсюди навколо нього мчали транспорти, вони знавісніло сигналили і проносились далі. Він проскочив майже перед носом незграбної вантажівки, що перелаштувалась у середню транспортну лінію. Вже опинившись на тротуарі, він на мить піймав розгублений погляд поліцейського, той дивився йому вслід.

Хитаючись із боку в бік, під’їхав набитий покупцями та робітниками автобус, і Дженнінгс, схопившись за задні поручні, заскочив на платформу. Люди витріщалися на нього здивованими поглядами. З гнівним гудінням до нього почав пробиратися робот-кондуктор.

— Сер... — почав кондуктор. Автобус уповільнював хід. — Сер, забороняється...

— Усе гаразд, — перебив його Дженнінгс. Тепер його переповнювала якась дивна ейфорія. Ще хвилину тому він був у пастці, у безвиході. Два роки життя він проміняв ні на що. Його арештувала Служба безпеки і почала вимагати інформації, якої він не міг їй надати. Безнадійна ситуація! Але тепер він почав розуміти, що до чого.

Засунувши руку до кишені, він витяг звідти автобусний жетон і спокійно вклав у кондукторову щілину для монет.

— Так годиться? — запитав він.

Підлога під його ногами тремтіла, водій вагався. Зрештою, автобус рушив з місця. Кондуктор відвернувся і затих. Усе йшло як слід. Дженнінгс посміхнувся. Він почав пробиратися поміж людей, виглядаючи, де б його сісти. Сісти, щоб спокійно все подумати.

А обдумати треба було багато чого. Думки мчали одна поперед одної.

Автобус рухався, влившись у неспокійний потік міського транспорту. Дженнінгс не звертав уваги на людей, що сиділи довкола нього. Він був упевнений в одному: його не ошукали. Все було чесно. Рішення було таки його. Важко повірити, що, пропрацювавши два роки, він проміняв п’ятдесят тисяч кредитів на жменю мотлоху. Проте ще важче було повірити в те, що, схоже, цей мотлох був ціннішим за будь-які гроші.

За допомогою дроту та автобусного жетона він утік від Служби безпеки. Одне це чого вартує! Гроші втратили б будь-яку цінність, щойно він зник би за товстими стінами відділку.

Йому б не допомогли навіть п’ятдесят тисяч кредитів. А в нього ж лишилось іще п’ять дрібниць. Він обмацав кишені. Ще п’ять.

Дві він використав. А інші... навіщо вони? Для чогось, настільки ж важливого?

Він сидів збентежений: як міг він — його стерте я — знати, що шматок дроту та автобусний жетон врятують йому життя? А він же це, очевидно, знав. Знав заздалегідь. Але звідки? А ті п’ять, що лишились — вони, мабуть не менш дорогоцінні.

Він із цих двох років знав те, чого не знав теперішній Дженнінгс, те, що було стерто з його пам’яті, коли компанія промила йому мізки. Немов очистили пам’ять калькулятора, залишивши порожній екран. Все, що знав він, пощезло. Лишились тільки сім дрібничок, п’ять з яких все ще лежали у його кишені.

Проте нагальною проблемою була не втрата пам’яті. Небезпека була конкретна: його розшукувала Служба безпеки. Вона мала його ім’я та опис. Було б безглуздо їхати додому, це якщо у нього все ще був дім. Але в такому разі куди? У готель? Служба безпеки щодня їх прочісує. До друзів? Тоді й вони наразяться на небезпеку. Це лише питання часу, коли його знайдуть: буде він іти по вулиці, їсти у ресторані, сидіти в кіно чи просто спати у якому-небудь готелі. Немає такого місця, де б не було очей і вух Служби безпеки.

Немає? Ну, це не зовсім так. Кожна окрема людина перед нею беззахисна, проте компанія — ні. Потужні економічні гіганти ухитрились залишитися вільними, тоді як фактично все інше потрапило під державний контроль. Відвернувшись від особистості, закони все ще охороняли право власності та промисловість. Служба безпеки могла арештувати будь-яку окрему людину, проте проникнути на територію компанії, фірми і когось там арештувати — ніколи. Так повелося ще із середини двадцятого сторіччя.

Фірми, заводи, корпорації не підпадали під юрисдикцію поліції Служби безпеки. Все мало відбуватися згідно зі встановленим законом порядком. «Конструкторське бюро Ретріка» було під наглядом Служби безпеки, проте вона не могла нічого зробити, допоки компанія не порушить якого-небудь закону. Якби ж він міг повернутись до компанії, сховатися за її дверима і знову бути в безпеці! Дженнінгс похмуро посміхнувся. В сучасному світі компанії стали церквами, святилищами. Уряд боровся з корпораціями, як колись держава з церквою. Це були нові непроникні для закону Нотр-Дами.

Чи прийме Ретрік його назад? Прийме, на колишніх умовах. Він сам про це казав. І знову з пам’яті зітруть два роки, і знову вулиця. Як це йому допоможе? Він поліз до кишені з рештою мотлоху. Безперечно, він знав, що цей мотлох йому знадобиться! Ні, не можна повертатися до Ретріка і підписувати ще один контракт. Треба зайнятися чимось іншим, чимось довговічнішим. Дженнінгс замислився. «Конструкторське бюро Ретріка»: що воно конструює? Що він знав, про що він дізнався за ці два роки? І чому ним так цікавиться Служба безпеки?

Він витяг п’ять дрібниць і почав їх розглядати. Зелена полотняна стрічка. Кодовий ключ. Корінець квитка. Квитанція за пакет. Половинка покерної фішки. Дивно, що такий дріб’язок міг знадобитися.

І «Конструкторське бюро Ретріка» мало до цього якийсь стосунок.

Він не мав жодних сумнівів: відповідь, усі відповіді, слід шукати у Ретріка. Але де шукати той завод? Він не мав жодного уявлення, ані найменшого. Він знав, де знайти офіс, велику розкішну кімнату з дівчиною за столом. Проте це — не «Конструкторське бюро Ретріка». І чи знав це хто-небудь, окрім самого Ретріка? Келлі не знала. А Служба безпеки?

Завод розташований за містом, у цьому годі сумніватися. Він летів звідти реактивним кораблем. Скоріш за все, це десь у США, можливо, серед полів у сільській місцевості, подалі від міст. Ото вляпався! Щомиті його може спіймати Служба безпеки. І наступного разу йому навряд чи пощастить утекти. Його єдиний шанс, єдиний реальний шанс опинитися в безпеці — це добутися до Ретріка. І це — єдиний шанс дізнатися те, що він мав знати. Йому потрібно на завод — у те місце, де він колись працював і про яке тепер не міг нічого згадати. Він поглянув на п’ять дрібниць. Чи допоможе бодай одна із них?

Його охопив раптовий відчай. Можливо, це був просто збіг обставин — дротина і жетон. Можливо...

Він почав розглядати квитанцію за посилку, перевернув її і підняв навпроти сонця. Раптом у нього всередині похололо.

Серце забилося частіше. Він був правий. Ні, дріт і жетон не були випадковими речами. На квитанції стояло післязавтрашнє число. Посилка, хай би що там у ній лежало, ще навіть не була відіслана. І не буде ще сорок вісім годин.

Він подивився на решту речей. Корінець квитка. Навіщо він може знадобитися? Він був пом’ятий і складений у кілька разів.

З ним його нікуди не пропустять. З корінцем узагалі нікуди не пускають. На ньому просто написано, де ти вже був.

Де ти вже був!

Розгладжуючи згини, він почав пильно роздивлятися напис. Текст був розірваний упоперек рядків. Лишилася лише частина кожного слова.

Він усміхнувся. Ось воно. Ось де він був. Він знав, яких літер бракувало. Написаного було цілком достатньо. Безсумнівно: він і це передбачив. Три із сімох предметів використано. Лишилося чотири. Стюартсвіль, Айова. Чи існує взагалі таке місце? Він визирнув із вікна автобуса. Лише за квартал від нього була станція міжміського ракетного сполучення. Він міг за хвилину до неї дістатися. Щодуху помчати від автобуса, тільки б там не було поліції, яка могла б його спинити...

Проте щось підказувало йому, що її там не буде. Принаймні, поки він не використає останній з чотирьох предметів, що лишилися. А опинившись всередині ракети, він уже буде в безпеці. Станція була великою, достатньо великою, щоб її не контролювала Служба безпеки. Дженнінгс засунув решту предметів до кишені, підвівся і потягнув за гальмівний шнур.

Наступної миті він уже обережно ступав на тротуар.

Ракета висадила його на околиці міста на невеликому бурому полі. Довкола вешталися байдужі носильники, складали в купи вантаж і ховалися від палючого сонця.

Дженнінгс перетнув поле, пройшов до зали очікування і почав розглядати людей, що юрмились навколо нього. Звичайні собі люди — робітники, бізнесмени, домогосподарки. Як і у кожному маленькому місті Середнього Заходу. А ще водії вантажівок, школярі.

Він вийшов із зали на вулицю. То ось де, схоже, розташований Ретріків завод. Це, звісно, якщо він правильно вгадав призначення корінця квитка. В будь-якому випадку, щось тут та було. Інакше він не додав би той корінець до решти предметів.

Стюартсвіль, Айова. На задвірках його свідомості уже почав формуватися нечіткий план, все ще невиразний та туманний. Засунувши руки в кишені, він, роззираючись навсібіч, рушив далі. Редакція газети, невеличкі кав’ярні, готелі, більярдні, перукарня, майстерня з ремонту телевізорів. Магазин з продажу ракет, з цілою виставкою блискучих сімейних ракет. І, в кінці кварталу, театр «Портола».

Будинків дедалі меншало. А ось уже стало видно й ферми, поля, милі зелених насаджень. У небі прогуркотіло кілька транспортних ракет, що розвозили всіляке фермерське знаряддя. Це було маленьке непримітне містечко. Немов створене для «Конструкторського бюро Ретріка». Тут ніхто б і не шукав заводу: надто далеко від міст, надто далеко від Служби безпеки.

Дженнінгс повернув назад і зайшов до перекусної «У Боба». Він сів за стійку, і до нього, витираючи руки об білий фартух, підійшов юнак в окулярах.

— Кави, — замовив Дженнінгс.

Досить швидко юнак приніс чашку з напоєм:

— Ваша кава.

У перекусній було лише декілька відвідувачів. У віконне скло із дзижчанням билось кілька мух.

А знадвору повільно проходили фермери та хазяйки, що вибралися на закупи.

— Чуєш, — мовив Дженнінгс, помішуючи каву, — де мені тут знайти роботу? Не знаєш?

— Яку саме? — юнак повернувся і обіперся на стійку.

— Електронне зварювання. Я фахівець з електроніки. Телевізори, ракети, комп’ютери. Щось таке.

— А чому ви не пошукаєте у великих промислових районах? Детройт? Чикаго? Нью-Йорк?

Дженнінгс похитав головою.

— Ненавиджу великі міста. Ніколи не любив.

Юнак засміявся.

— Багато хто з радістю працював би в Детройті. То ви фахівець з електроніки?

— А тут є якісь заводи? Чи ремонтні майстерні?

— Наскільки я знаю, ні, — юнак відволікся, щоб зустріти нового відвідувача.

Дженнінгс сьорбнув кави. Невже він помилився? Можливо, варто повернутися й забути про Стюартсвіль із Айови? Можливо, він неправильно зрозумів напис на корінці квитка? Але ж він щось означав, хіба що він помилявся із самого початку. Проте думати про це було вже трохи запізно.

Юнак повернувся.

— То є тут для мене бодай якась робота? — знову запитав Дженнінгс. — Щоб я хоч міг звести кінці з кінцями.

— На фермі завжди є робота.

— А що з майстернями? З гаражами? З ремонтом телевізорів?

— Трохи далі вниз по вулиці є майстерня з ремонту телевізорів. Можливо, там щось знайдеться. Ви спробуйте. Але фермери добре платять. Там зараз бракує рук. Більшість чоловіків служать в армії. Не хочете скиртувати сіно?

Дженнінгс засміявся і розплатився.

— Дякую, не дуже.

— Час від часу чоловіки шукають підробітку десь далі по шосе. Там начебто є якась урядова база.

Дженнінгс кивнув, штовхнув прозорі двері і вийшов на спекотний тротуар. Якийсь час, глибоко занурений у роздуми, він ішов абикуди, обмірковуючи деталі свого неймовірного плану.

А план був хороший; він міг би вирішити багато проблем, фактично — всі його проблеми. Та зараз все залежало лише від того, чи знайде він «Конструкторське бюро Ретріка». І мав він одну-єдину зачіпку, якщо це можна було вважати зачіпкою. Корінець квитка у кишені. І ще віру в те, що він знав, що робитиме Дженнінгс.

Урядова база. Дженнінгс зупинився і роззирнувся. На протилежному боці вулиці була стоянка таксі. Таксисти сиділи у транспортах, палили та гортали газети. Що ж, чому б і не спробувати? Все одно більше не було куди йти. Ретрік був десь тут, а, виставляючи завод урядовою базою, він уник би багатьох запитань. Усі вже давно звикли, що урядові проекти не обговорюються і тримаються в секреті.

Він підійшов до першого таксі.

— Містере, — звернувся він, — можна у вас дещо запитати?

Водій підняв на нього очі.

— Чого вам?

— Я чув, тут можна знайти роботу на урядовій базі. Це правда?

Водій пильно подивився на нього, потім кивнув.

— А що там за робота?

— Я не знаю.

— А де вони наймають на роботу?

— Не знаю, — і таксист знову вткнувся у свою газету.

— Дякую, — Дженнінгс відвернувся.

— Та вони майже нікого не наймають на роботу, — сказав йому вслід таксист. — Хіба що зрідка. Їм не треба багато людей. Якщо ви шукаєте роботу, краще вам попитати її в іншому місці.

— Добре.

Інший таксист перехилився через вікно свого таксі.

— У них там лише кілька поденників, хлопче. І все. Вони дуже перебірливі. Нікого не пропускають всередину. Там якісь воєнні розробки, чи щось таке.

Дженнінгс нашорошив вуха.

— Секретні?

— Вони приїжджають у місто і набирають групу робітників. Іноді цілу вантажівку. І перш ніж когось найняти, добре перевіряють.

Дженнінгс підійшов поближче до таксиста.

— Навіть так?

— База велика. Сталеві стіни. Під напругою. Охорона. Робота кипить вдень і вночі, проте всередину нікого не пускають. Вона розташована на верхівці пагорба за старим шосе Гендерсона. Дві з половиною милі звідси. Але ви не пройдете туди без ідентифікації. Вони розрізняють своїх робітників, ну, ви розумієте.

Дженнінгс пильно на нього подивився. Таксист провів пальцем по своїй руці, немов позначаючи щось на кшталт пов’язки.

Раптом Дженнінгс зрозумів і з полегшенням зітхнув.

— Звісно, — сказав він. — Я розумію, про що ви. Принаймні, гадаю, що розумію, — він поліз до кишені і витяг звідти чотири дрібнички. Потім обережно розгорнув зелену полотняну стрічку і показав її таксисту. — Ви про це?

Таксисти витріщилися на стрічку.

— Так, — повільно промовив один із них, не зводячи з неї погляду. — Звідки вона у вас?

Дженнінгс засміявся.

— Від друга, — і засунув стрічку назад до кишені. — Мені її дав друг.

Розвернувшись, він рушив у напрямку станції міжміського сполучення. Попереду було багато роботи, особливо тепер, коли він знав, що йде правильним шляхом. Ретрік був десь тут, це безсумнівно. І очевидно, що решта мотлоху виведе його на нього. Кожна дрібничка — щоб вирішити чергову проблему. Повна кишеня чудес, дарунок того, хто міг бачити майбутнє!

Проте він не міг зробити сам наступного кроку. Йому була потрібна допомога. Для цього етапу знадобиться ще хтось, проте хто? Він замислено зайшов до зали очікування станції. Схоже, є лише одна людина, до якої він міг би звернутися. Ризик неймовірний, проте необхідний. Сам він не міг би впоратись. Якщо завод Ретріка був тут, Келлі також мала жити десь тут...

На вулиці було темно, а ліхтар на перехресті конвульсивно блимав. Повз Дженнінгса зрідка пропливали транспорти.

З під’їзду багатоповерхівки виринула струнка постать дівчини. Дженнінгс простежив за нею, аж поки та не вийшла на світло ліхтаря. Схоже, Келлі Маквейн зібралась на якусь вечірку. На ній було ошатне вбрання — коротенький плащик та капелюшок, в руці сумочка, високі підбори цокали по тротуару.

Він вийшов із тіні позад дівчини:

— Келлі!

Вона різко озирнулась і від подиву відкрила рот.

— Га?

Дженнінгс узяв її за руку.

— Усе гаразд. Це я. Куди це ви зібралися, так причепурившись?

— Та, власне, нікуди, — вона заморгала. — Господи, як же ви мене налякали! Чого вам? Що трапилося?

— Нічого. Не вділите мені кілька хвилин? Мені треба з вами поговорити.

Келлі кивнула.

— Так, звісно, — вона роззирнулася навсібіч. — То куди підемо?

— А де можна поговорити? Так, щоб ніхто не підслухав.

— Можливо, просто прогуляємось?

— Ні. Поліція.

— Поліція?

— Мене розшукують.

— Вас? За що?

— Довго розповідати. Давайте не будемо тут стояти, — похмуро промовив Дженнінгс. — Куди ми можемо піти?

Келлі завагалася.

— Можемо піти до мене. Я живу сама.

Вони піднялися на ліфті, Келлі приклала до дверей кодовий ключ, і ті роз’їхалися. Вони зайшли всередину, і від її кроків автоматично увімкнулися світло та опалення. Дівчина зачинила двері та зняла плащик.

— Я ненадовго, — промовив Дженнінгс.

— Та все гаразд. Я принесу щось випити, — вона пішла на кухню, а Дженнінгс сів на диван і почав розглядати маленьку затишну кімнатку. Дівчина повернулася, сіла поруч із ним і простягла Дженнінгсу склянку віскі з льодом, іншу пригубила сама.

— Дякую.

Келлі всміхнулась:

— Прошу.

Якийсь час вони сиділи мовчки.

— Ну? — зрештою порушила вона тишу. — То що трапилось? Чому вас розшукує поліція?

— Хоче дізнатися про «Конструкторське бюро Ретріка». А я ж лише пішак у цій грі. Там думають, що я щось знаю, бо пропрацював два роки на заводі Ретріка.

— Але ж ви нічого не знаєте!

— І як я їм це доведу?

Келлі простягла руку і торкнулась Дженнінгсової голови, над вухом.

— Помацайте тут. Відчуваєте ґульку?

Під волоссям Дженнінгс і справді намацав маленьку тверду ґульку.

— Що це?

— У цьому місці вам просвердлили череп. Потім видалили малесенький сегмент вашого мозку. Всі ваші спогади за ці два роки.

Виявили їх і вирізали. Служба безпеки навіть теоретично не змогла б змусити вас щось згадати. Ті спогади зникли. Їх у вас немає.

— Поки вони це зрозуміють, від мене небагато залишиться.

Келлі промовчала.

— Бачите, в якому лайні я опинився? Для мене ж було б ліпше, якби я щось та пам’ятав. Тоді б я міг їм це розповісти, і вони...

— Знищили б Ретріка!

Дженнінгс знизав плечима.

— А чому б і ні? Ретрік для мене нічого не значить. Я навіть не знаю, чим він займається. І чому ним так цікавиться поліція?

А вся ця секретність із самого початку, очищення пам’яті...

— На те були причини. Вагомі причини.

— Ви знаєте їх?

— Ні, — Келлі похитала головою. — Але я впевнена, що вони є. Хоча б тому, що нами так цікавиться Служба безпеки, — вона поставила свій напій і повернулася до Дженнінгса. — Ненавиджу поліцію. Ми всі її ненавидимо, всі і кожен. Вона постійно за нами стежить. Я нічого не знаю про Ретріка, проте якби знала, моє життя не коштувало б мідного гроша. Між Ретріком та поліцією стоїть лише кілька законів, буквально два-три. І все.

— Щось мені підказує, що Ретрік займається чимось серйозним, і це не просто чергове конструкторське бюро, на яке Служба безпеки хоче накласти свою лапу.

— Я теж так думаю. Але нічого конкретного не знаю, слово честі. Я лише секретар. Навіть на заводі ніколи не була. Я навіть не знаю, де він.

— Але ж ви не хотіли б, щоб із ним щось трапилося.

— Звісно, ні! Ретрік бореться з поліцією. Кожен, хто бореться з поліцією — на нашому боці.

— Справді? Я вже мав справу з подібною логікою. Кілька десятиріч тому кожен, хто боровся з комунізмом, автоматично вважався хорошим. Що ж, час розсудить. Наскільки я розумію ситуацію, я — просто людина, затиснута між двома безжальними силами. Між державою та бізнесом. Держава має людей та гроші, «Конструкторське бюро Ретріка» — технократію. І я не знаю, що вони з усім цим роблять. Знав, але то було кілька тижнів тому. Все, що у мене лишилося — слабкі проблиски, лише якісь натяки. Але вони дозволили мені побудувати таку-сяку гіпотезу.

Келлі зиркнула на нього.

— Гіпотезу?

— Ну, і повна кишеня мотлоху. Із сімох дрібниць лишилося три-чотири. Кілька я вже використав. На них і ґрунтується моя теорія. Якщо Ретрік займається тим, чим я думаю, то я розумію інтерес Служби безпеки. Просто я починаю розділяти цей інтерес.

— І чим же займається Ретрік?

— Він розробив часовий ківш.

— Що?

— Часовий ківш. Він уже кілька років існує в теорії, проте проводити експерименти з часовими ковшами та дзеркалами заборонено. Це злочин, і якщо тебе за цим заскочать, то всі твої прилади та отримані дані перейдуть в руки уряду, — Дженнінгс криво посміхнувся. — Не дивно, що уряд так зацікавився діяльністю «Конструкторського бюро Ретріка». Якщо Ретріка упіймають на гарячому...

— Часовий ківш... Неймовірно!

— Ви що, не вірите?

— Ну, не знаю. Можливо. А щодо вашого мотлоху... Ви не перший, хто покинув компанію з невеличким полотняним мішечком, набитим різним дріб’язком. Ви вже щось використали? Як?

— Спершу дріт і автобусний жетон. Щоб втекти від поліції. Звучить доволі смішно, та якби у мене їх не було, я все ще був би за ґратами. Якась дротинка і десятицентовий жетон! Але зазвичай я не ношуся з таким. У тому-то й річ.

— Подорож у часі?

— Ні, не подорож. Берковський довів, що неможливо подорожувати часом. Реально створити можна хіба що часовий ківш: дзеркало, щоб бачити, та ківш, щоб підбирати різні предмети. Як, наприклад, ці дрібнички. І принаймні одна із них — з майбутнього. Підібрана і принесена у наш час.

— Звідки така впевненість?

— На ній стоїть дата. Інші — навряд чи з того часу. Таких речей, як жетони або дріт — безліч. Мені допоміг би будь-який жетон. У цьому випадку він мав скористатися дзеркалом.

— Він?

— Той я, що працював на Ретріка. Я мав скористатися дзеркалом, щоб зазирнути у власне майбутнє. Якщо я ремонтував ці прилади, ну не міг же я ними не користуватися! Схоже на те, що я зазирнув у майбутнє і побачив, що зі мною буде, як мене затримає Служба безпеки. Я це бачив і знав, у якій пригоді мені можуть стати шматок дроту та автобусний жетон, якщо я матиму їх у потрібний момент.

Келлі задумалась.

— Ну гаразд. Але навіщо вам я?

— Поки що не знаю. Ви справді вважаєте «Конструкторське бюро Ретріка» доброчинною організацією, що веде війну з поліцією? Як Роланд із Ронсеваля...

— Яке має значення, що я думаю про компанію?

— Суттєве, — Дженнінгс допив свій віскі та відставив склянку. — Суттєве, оскільки я потребую вашої допомоги. Я збираюся шантажувати «Конструкторське бюро Ретріка».

Келлі здивовано витріщилась на нього.

— Це мій єдиний шанс вижити. Мені потрібна влада над Ретріком, реальна влада. Достатня для того, щоб мене прийняли назад уже на моїх умовах. Більше мені нікуди йти. Рано чи пізно, поліція мене знайде. Проте якщо я буду на заводі, мене вже...

— Допомогти вам шантажувати Ретріка? І знищити компанію?

— Ні, не знищити. Я не хочу її знищувати, від неї залежить моє життя. Моє життя залежить від того, чи буде Ретрік достатньо сильним, щоб протистояти Службі безпеки. Та якщо я залишусь назовні, уже не матиме значення, наскільки сильний Ретрік. Ви що, не розумієте? Я хочу назад. Хочу потрапити всередину, перш ніж буде надто пізно. І повернутися я хочу на власних умовах, вже не як робітник на два роки, якого, зрештою, викидають геть.

— А потім підбирає поліція.

— Точно, — кивнув Дженнінгс.

— І як ви збираєтесь шантажувати компанію?

— Я хочу проникнути на завод і винести звідти достатньо доказів того, що Ретрік працює з часовим ковшем.

Келлі засміялась.

— Проникнути на завод? Ви його спершу знайдіть. Служба безпеки його роками шукає.

— Я вже його знайшов, — Дженнінгс відкинувся на дивані й запалив цигарку. — Я відшукав його за допомогою свого мотлоху. І у мене ще лишилося чотири дрібнички; думаю, їх вистачить для того, щоб проникнути всередину. І знайти там те, що що мені потрібно. Я зможу винести звідти достатньо документів та фотографій, щоб шантажувати Ретріка. Проте я не маю на меті його знищувати. Я хочу просто поторгуватися з ним. І тут на сцену виходите ви.

— Я?

— Я переконаний, що ви не підете в поліцію. Мені потрібен хтось, кому я зможу передати матеріали. Я не ризикну лишити їх у себе. Щойно я їх отримаю, одразу муситиму комусь їх передати, комусь, хто заховає їх там, де я не знатиму.

— Але чому?

— Тому, — спокійно промовив Дженнінгс, — що мене щомиті може загребти Служба безпеки. Не сказав би, що я люблю Ретріка, проте і топити його мені якось не хочеться. Тому-то ви мені й допоможете. Я передам інформацію вам на збереження, поки сам торгуватимуся з Ретріком. Інакше мені доведеться тримати її у себе. І в цьому разі...

Він окинув її поглядом. Келлі сиділа нерухомо, напруженим поглядом втупившись у підлогу.

— То як? Що скажете? Допоможете, чи мені ризикнути, кожної хвилини чекаючи, що Служба безпеки затримає мене разом із добутими матеріалами? З інформацією, здатною знищити Ретріка. Ну? Як вчинимо? Хочете стати свідком краху Ретріка? Вирішувати вам.

Вони припали до землі, розглядаючи пагорб, що виднівся за полями. Той здіймався вгору, голий та бурий, випалений дочиста. Ніщо не росло на його схилах. Посередині пагорб оперізував сталевий паркан з колючим дротом нагорі. По той бік паркану повільно прогулювався охоронець — крихітна постать з рушницею та в шоломі.

А на верхівці пагорба стояв велетенський бетонний комплекс, висока будівля без вікон та дверей. Вранішнє сонце виблискувало на жерлах гармат, що рядами виступали з-під даху будівлі.

— То ось який він, завод, — тихо промовила Келлі.

— Угу. Та тут ціла армія знадобиться, щоб до нього добутися: видертися на пагорб і перелізти через паркан. Ні, без пропуску всередину ніяк не потрапити, — Дженнінгс підвівся, допоміг встати Келлі, і вони пішли стежкою назад, поміж дерев, туди, де Келлі припаркувала транспорт.

— І ви справді гадаєте, що та зелена стрічка допоможе вам проникнути туди? — запитала Келлі, влаштовуючись за кермом.

— У місті кажуть, що сьогодні вранці на завод прибуде повна вантажівка робітників. На в’їзді всі вийдуть з неї і пройдуть перевірку. Якщо все буде гаразд, їх пропустять усередину, за паркан. Вони там працюватимуть — виконуватимуть якусь грубу роботу. У кінці дня їх знову випустять і відвезуть до міста.

— І далеко ви так зможете зайти?

— Головне, що я опинюсь по той бік огорожі.

— І як ви збираєтесь добратися до часового ковша? Він же десь усередині, в приміщенні.

Дженнінгс витяг невеличкий кодовий ключ.

— Мені допоможе ось це. Сподіваюся. Скоріш за все, допоможе.

Келлі взяла ключ і почала його розглядати.

— То це теж одна із ваших дрібниць? Щось ми погано проглянули вміст вашого мішечка.

— Ми?

— Компанія. Крізь мої руки вже пройшло кілька таких мішечків з мотлохом, і Ретрік жодного разу нічого не сказав.

— Мабуть, у компанії вважають, що ніхто і ніколи не захоче повернутися назад, — Дженнінгс взяв у неї ключ. — Що ж, ви знаєте, що робити?

— Чекати тут із транспортом, поки ви не повернетеся. Ви передасте мені матеріали, а я відвезу їх до Нью-Йорка і чекатиму, поки ви зі мною зв’яжетеся.

— Правильно, — Дженнінгс кинув погляд на далеку дорогу, що тяглася поміж дерев до воріт заводу. — Я, мабуть, уже піду. Будь-якої хвилини може приїхати вантажівка.

— А що, як вони вирішать перелічити робітників?

— Доведеться ризикнути, та нічого хвилюватися. Я певен, він усе передбачив.

Келлі усміхнулася.

— У вас є друг, і досить передбачливий друг. Сподіваюся, він лишив вам усе необхідне, щоб ви мали змогу вибратися з фотографіями назовні.

— Чесно?

— Чому б ні? — спокійно сказала Келлі. — Ви завжди мені подобались. І ви це знаєте. Тому ви до мене і прийшли.

Дженнінгс вийшов із транспорту. На ньому були комбінезон, робочі черевики та довгий сірий светр.

— Ще побачимось. Якщо все буде гаразд. А я думаю, таки буде, — він поплескав по кишені. — У мене ж є амулети, які приносять удачу.

І, повернувшись, він квапливо пішов геть, простуючи поміж деревами.

Дерева підступали аж до самої дороги. Там він і зачаївся, не ризикуючи виходити на відкритий простір. Охоронці заводу мали пильно слідкувати за схилом пагорбу. Його випалили дочиста, тому одразу помітять кожного охочого підповзти до паркану. А ще він зауважив інфрачервоні прожектори.

Дженнінгс сів навпочіпки, не зводячи погляду з дороги. За кілька метрів від нього, якраз перед ворітьми, стояв шлагбаум. Він поглянув на годинник. Пів на одинадцяту. Доведеться чекати, можливо, довго. А втім, хтозна. Він спробував розслабитися.

Було вже за одинадцяту, коли, сполохавши тишу гуркотом та дирчанням, на дорозі з’явилась велика вантажівка.

Дженнінгс заворушився, дістав зелену стрічку і перев’язав нею руку. Вантажівка була вже близько, і він міг розгледіти її пасажирів. Весь її кузов був забитий робітниками — чоловіками у джинсах та спецівках, машину трясло, і вони підстрибували та хитались разом із нею. Так, у кожного була така ж пов’язка, як і в нього, зелена стрічка на передпліччі. Поки що все в нормі.

Вантажівка почала гальмувати і зупинилася перед шлагбаумом. Збиваючи цілу хмару куряви, чоловіки повільно зістрибували на дорогу під палюче полуденне сонце. Вони почали обтрушувати джинси, дехто закурив. З-за шлагбаума неквапом вийшло двоє охоронців. Дженнінгс напружився. Ще мить — і настане час діяти. Охоронці рушили поміж робітників, розглядаючи їх, їхні пов’язки, обличчя, у деяких перевіряючи посвідчення.

Шлагбаум піднявся, ворота відчинились. Охоронці повернулися на пост.

Низько пригнувшись, Дженнінгс кинувся вперед, продираючись крізь чагарники до дороги. Робітники вже затоптували недопалки і залазили назад у вантажівку. Заревів мотор, водій відпустив гальма. У цей момент Дженнінгс вискочив на дорогу і вхопився за задній борт кузова.

Робітники байдуже спостерігали, як він протискується всередину, його груди важко здіймалися й опадали. Обличчя чоловіків були обвітреними, сірими та зморшкуватими. Справжні роботяги. Дженнінгс прилаштувався поміж двома огрядними фермерами, і вантажівка поїхала. Схоже, ані водій, ані охорона не звернули на нього особливої уваги. Напередодні він не поголився і обмазався брудом, тож на перший погляд нічим не відрізнявся від робітників. Та якщо комусь прийде в голову їх перелічити...

Вантажівка минула ворота, і ті за нею зачинилися. Тепер вони їхали нагору по крутому схилу пагорба, мотор гуркотів, і їх хитало з боку на бік. Велетенська бетонна будівля була вже близько. Їх впустять усередину? Дженнінгс незворушно вичікував. На стіні від’їхали набік тонкі металеві двері, відкривши темний коридор. Вздовж нього замиготіла вервечка ламп.

Вантажівка спинилась, і робітники знову зіскочили з кузова.

До них підійшло кілька чоловіків у синіх спецівках.

— А вони тут навіщо? — запитав один із них.

— Копатимуть. Всередині, — показав пальцем кудись униз інший. — Там знову копають. Відправ їх всередину.

У Дженнінгса завмерло серце. Він потрапить всередину! Торкнувся шиї. Там, під сірим светром, на ній, немов слинявчик, висіла плоска камера. Навіть знаючи, що вона там є, він заледве міг її намацати. Можливо, це буде навіть простіше, ніж він думав.

Робітники почвалали до відчинених дверей, Дженнінгс за ними. Вони опинились у величезному цеху з довгими рядами стендів із напівзібраними механізмами і кранами. Довкола кипіла робота. Позаду зачинились двері, відрізавши їх від зовнішнього світу. Він був на заводі. Але де тут часовий ківш і дзеркало?

— Сюди, — промовив майстер, і робітники побрели праворуч. З нутрощів будівлі їм назустріч піднявся вантажний ліфт. — Вам униз. Хто з вас має досвід буріння?

Піднеслося кілька рук.

— Покажете іншим. Ми риємо бурами і пожирачами. Хтось працював з пожирачами?

Жодної руки. Дженнінгс подивився на робочі столи. Що, як і він тут працював, і не так давно? Зненацька він похолов. А якщо його впізнають? Він же цілком міг працювати разом з цими робітниками.

— Ходімо, — нетерпляче сказав майстер. — Хутчіше.

Разом з іншими Дженнінгс зайшов у вантажний ліфт. За мить вони вже спускалися темною шахтою. Все глибше й глибше, до найнижчих поверхів заводу. «Конструкторське бюро Ретріка» було велетенським, набагато більшим, ніж могло здатися ззовні. Повз них один за одним проносились поверхи та підземні рівні.

Ліфт зупинився, двері відчинились. Дженнінгс побачив довгий коридор з покритою товстим шаром кам’яної пилюки підлогою. Повітря було вологим. Робітники посунули на вихід. Раптом Дженнінгс напружився.

У кінці коридору біля сталевих дверей стояв Ерл Ретрік і про щось розмовляв з групою техніків.

— Усі на вихід, — наказав майстер. — За мною.

Дженнінгс вийшов із ліфта і сховався за спинами робітників. Ретрік! Його серце гулко калатало. Якщо Ретрік його побачить — йому капець. Він поліз до кишені. У нього був маленький пістолет «Борис», та якщо його помітять, від нього буде мало толку. Щойно Ретрік його угледить — всьому кінець.

— Сюди, — повів їх майстер коридором до чогось на кшталт підземної залізниці.

Робітники почали розсідатися по металевих машинах, що стояли на колії. Дженнінгс не зводив очей з Ретріка. Той сердито розмахував руками, а голос його слабким відлунням відбивався від стін. Зненацька Ретрік повернувся, підніс руку, і за його спиною розчинилися масивні сталеві двері.

Серце Дженнінгса завмерло.

Там, за сталевими дверима, стояв часовий ківш. Він одразу його впізнав. І дзеркало. Довгі металеві прути з клешнями на кінці. Немов теоретична модель Берковського, ось тільки ця була реальною.

Ретрік зайшов до кімнати, техніки прослідували за ним. За ковшем, обступивши його з усіх боків, працювали люди. Одна із секцій захисного щитка була демонтована, там кипіла робота. Заціпенівши, Дженнінгс не міг відвести від машини погляду.

— Агов, ти... — гукнув майстер, підходячи до нього.

Сталеві двері зачинились, сховавши за собою Ретріка, ківш і техніків.

— Вибачте, — пробурмотів Дженнінгс.

— Тобі що, не казали, що не слід пхати носа куди не просять? — майстер пильно на нього подивився. — Щось я тебе не пам’ятаю. Ану покажи своє посвідчення.

— Посвідчення?

— Посвідчення особи, — майстер відвернувся. — Білле, принеси-но мені планшет, — він зміряв Дженнінгса поглядом. — Зараз перевіримо, чи ти є в списку, містере. А то щось раніше я тебе не бачив у цій бригаді. Постій поки що на місці.

З бокових дверей з’явився чоловік з планшетом у руці. Зараз чи ніколи.

Дженнінгс помчав коридором до сталевих дверей. Йому навздогін гнівно закричали майстер та його помічник. Нестямно молячись на бігу, Дженнінгс вихопив кодовий ключ. Біля дверей він однією рукою приклав до неї ключ, а іншою витяг пістолет. Там, за дверима, був часовий ківш. Зробити кілька фотографій, прихопити із собою декілька схем і, якщо вдасться вибратись...

Двері не відчинялися. Піт струмками стікав по його обличчю. Чому ж вони не рухаються? Дженнінгс знову приклав до них ключ. Ну ж бо... Ним почало тіпати, він запанікував. А по коридору вже наближалися його переслідувачі. Відчиняйтесь...

Проте двері не слухалися. Ключ, який він стискав у руках, до них не підходив.

Йому кінець. Ключ був від інших дверей. Або він припустився помилки, або ключ треба було використати десь в іншому місці. Але де? Дженнінгс гарячково роззирнувся. Де саме? Куди тепер?

По той бік коридору він помітив напіввідчинені двері зі звичайним механічним замком. Дженнінгс штовхнув їх і опинився у якійсь коморі. З гуркотом зачинив двері і гримнув засовом. З коридору до нього долинали крики переслідувачів, які невпопад гукали охорону. Скоро тут будуть озброєні охоронці. Дженнінгс сильніше стиснув пістолет у руці і роззирнувся. Невже пастка? Невже немає іншого виходу?

Він заметався по кімнаті, протискуючись поміж тюків, ящиків та куп картонних коробок. За ними виявився аварійний вихід. Він різко його розчахнув. Перше, про що він подумав, це пожбурити подалі кодовий ключ — навіщо він взагалі здався? Однак він напевно знав, що робить. Він уже все це бачив. Немов для бога, для нього це вже трапилось. Все було визначено заздалегідь. Він не міг помилитись. Чи міг?

У нього всередині аж похололо. А що, як майбутнє мінливе? А що, як цей ключ колись міг підійти? Просто тепер не може!

З-за його спини долинули якісь звуки — це різали автогеном двері комори. Дженнінгс протиснувся крізь аварійний вихід і опинився у низькому бетонному проході, вологому та слабо освітленому. Він притьма помчав уперед, повертаючи то на одному, то на іншому розвилку. Загалом тунель нагадував колектор, до якого вряди-годи підходили інші тунелі.

Він зупинився. Куди далі? Де сховатися? У нього над головою зяяла паща товстої вентиляційної труби. Він ухопився за її край і, підтягнувшись, проліз усередину. Лишалося тільки сподіватися, що переслідувачі не помітять цієї труби і пробіжать повз неї. Він обережно поповз уперед. Його обличчя обдувало теплим повітрям. Навіщо їм така товста вентиляційна труба? Закінчувалась вона якоюсь дивною камерою. Підповзши до металевої решітки, він зупинився.

І йому забракло повітря.

Перед його очима була велика кімната, та сама кімната, що він її мигцем побачив за сталевими дверима. Лише цього разу він опинився з іншого її боку. І в ній був часовий ківш. А далі, за ковшем, з кимось щось обговорював по відеофону Ретрік. Відлунюючи від стін, пронизливо завивав сигнал тривоги. Туди-сюди сновигали техніки. В двері кімнати то забігали, то вибігали охоронці в уніформі.

Ківш. Дженнінгс оглянув решітку. Вона, хоча й була щільно підігнаною, але сиділа в пазах, а кріпилася за допомогою гвинтів. Він посмикав її, і зрештою та опинилась у нього в руках. Ніхто не дивився в його бік. Він обережно прослизнув у кімнату, дістав пістолет і сховався за ковшем — техніки та охоронці були в іншому кінці кімнати, метушилися біля дверей.

Усе, що треба, було у межах досяжності: схеми, дзеркало, документи, описи, креслення. Він увімкнув камеру і відчув грудьми, як та завібрувала: почала мотатися плівка. Він схопив кілька креслень. Можливо, саме їх він використовував кількома тижнями раніше!

Дженнінгс набив кишені паперами — плівка закінчилась, проте побаченого було цілком достатньо. Протиснувшись крізь вихід вентиляційної труби, він почав пробиратись назад. Схожий на каналізаційну трубу коридор усе ще був порожнім, але звідкілясь здалеку долинав шум голосів та кроків, що лунали мов барабанний бій. Скільки відгалужень... і в цьому лабіринті рятівних коридорів його шукають, обнишпорюючи кожен закуток.

Дженнінгс помчав. Він біг і біг, не розбираючи дороги, аби лише вздовж головного коридору, не заглиблюючись у незліченні бокові відгалуження, що мелькали одне за одним. Коридор спускався все нижче і нижче. Він біг під поверхнею схилу пагорба.

Важко дихаючи, Дженнінгс зупинився, щоб перевести подих. Звуки за його спиною на якусь мить затихли, проте спереду почулися інші. Він повільно рушив уперед. Коридор плавно повернув праворуч. Тримаючи напоготові пістолет, Дженнінгс почав скрадатися ще повільніше.

Трохи далі байдикували і про щось розмовляли двоє охоронців, а за ними виднілися масивні двері з кодовим замком. А тим часом звук голосів за його спиною став наростати. Схоже, переслідувачі натрапили на його слід. І вони наближалися.

Дженнінгс зробив крок уперед і підняв пістолет:

— Руки вгору. Кинути зброю.

Охоронці перелякано витріщилися на нього. Ще зовсім діти, хлопчаки з коротко підстриженим русим волоссям, у новесенькій уніформі. Зблідлі від страху, вони позадкували.

— Зброю на землю.

Дві рушниці грюкнули на бетонну підлогу. Дженнінгс посміхнувся. Хлопчиська. Мабуть, це вперше, коли у них проблеми. Їхні до блиску начищені черевики аж сяяли.

— Відчиніть двері, — наказав Дженнінгс. — Мені треба пройти.

Вони дивилися на нього круглими від жаху очима, а шум позаду все наростав.

— Відчиніть! — його терпець уривався. — Давайте, — він помахав пістолетом. — Відчиняйте ці кляті двері! Чи я маю...

— Ми... Ми не можемо.

— Що?

— Ми не можемо. Це кодові двері. У нас немає ключа. Слово честі немає, містере. Нам його не видають.

Вони страшенно боялись, а тепер страх охопив і Дженнінгса.

А гуркіт позаду ставав дедалі гучнішим. Все, пастка, впіймався.

Чи ні?

Раптом він засміявся і швидко підійшов до дверей.

— Віра, — пробурмотів він, витягаючи з кишені ключ, — це те, що ніколи не зраджує.

— Що... Про що це ви?

— Віра у самого себе. Впевненість у своїх силах.

Щойно він провів кодовим ключем, двері відчинилися. У коридор хлинуло сліпуче сонячне світло. Він заморгав, проте пістолета не опустив. Хід виводив надвір, до воріт. Троє охоронців здивовано витріщалися на зброю у нього в руці. Так, він був біля воріт, і зовсім недалеко від лісу.

— Геть з дороги! — Дженнінгс вистрелив по металевому засову на воротах, той загорівся і почав плавитись, над ним здійнявся сніп полум’я.

— Зупиніть його! — з коридору позад нього почали вибігати охоронці.

Дженнінгс кинувся до задимлених воріт, і розпечений метал луснув під його натиском, обпікаючи його. Він біг крізь дим, падав і котився. Потім скочив на ноги і помчав до дерев.

Вибрався. Він не дав йому помилитися. І ключ підійшов. Просто спочатку він приміряв його не до тих дверей.

Він усе біг і біг, захекано проламуючи собі шлях поміж кущів. Завод і голоси переслідувачів лишилися далеко позаду, а папери були в нього. І він був на свободі.

Знайшовши Келлі, він передав їй плівку, а також усе те, що вдалося порозсовувати по кишенях, і переодягнувся у свій старий одяг. Келлі довезла його до Стюартсвіля і висадила на околиці міста. Провівши поглядом транспорт, який піднявся і взяв курс на Нью-Йорк, Дженнінгс придбав квиток і піднявся на борт міжміської ракети.

Як і більшість пасажирів-бізнесменів, він проспав увесь політ. Коли ж прокинувся, ракета саме приземлялась у велетенському космопорті Нью-Йорка.

Дженнінгс спустився по трапу і влився у людський натовп. Тепер, повернувшись, йому знову треба було остерігатися Служби безпеки. Під байдужими поглядами двох офіцерів у зеленій уніформі він взяв біля космопорту таксі і розчинився у насиченому потоці транспорту. Дженнінгс полегшено зітхнув, витерши піт, що виступив на чолі: здається, все обійшлося. Тепер — знайти Келлі.

Пообідати він вирішив у невеличкому ресторані, вибравши столик подалі від вікон, і вийшов звідти, коли сонце вже починало хилитися до обрію. Задумавшись, він повільно крокував тротуаром.

Поки що все начебто гаразд. Він дістав плівку і папери, вибратися звідти теж вдалося. І мотлох з мішечка його теж не підвів. Без нього годі було б сподіватися на успіх. Він поліз рукою до кишені. Лишилося дві дрібнички: половинка покерної фішки і квитанція за пакет. Діставши квитанцію, він почав її розглядати у присмерковому світлі.

Раптом він дещо помітив. Вказана на ній дата була сьогоднішньою. Отже, все має скоро закінчитися.

Заховавши її назад, він пішов далі. Що б це могло означати?

Він знизав плечима. Зрештою, незабаром він про все дізнається. А ще половина покерної фішки. На якого біса вона взагалі потрібна? Жодної ідеї. В будь-якому випадку, Дженнінгс був у одному певен — він викрутиться. Досі він ним опікувався. Безсумнівно, скоро все закінчиться.

Він підійшов до багатоповерхівки, в якій мешкала Келлі, зупинився і задер голову. В її вікнах горіло світло. Отже, вона вдома, її маленький швидкісний транспорт обігнав міжміську ракету. Дженнінгс зайшов у ліфт і піднявся на потрібний поверх.

— Привіт, — мовив він, коли вона відчинила.

— З вами все гаразд?

— Так. Можна увійти?

Він зайшов усередину, і Келлі зачинила за ним двері.

— Рада вас бачити. Місто просто кишить поліцією. Прочісують майже кожен квартал. А патрулі...

— Знаю. Бачив кількох у космопорті, — Дженнінгс сів на канапу. — Як же добре звідти вибратися!

— Я боялася, що вони закриють усі станції міжміського сполучення і перевірятимуть пасажирів.

— Вони навіть не допускають, що я вирішу повернутися до міста.

— Я про це якось не подумала, — Келлі сіла навпроти нього. — Що далі? Тепер, коли ви винесли звідти всі ці матеріали, що робитимете далі?

— Передовсім зустрінуся з Ретріком і поділюся з ним новиною. Новиною про те, що людиною, яка втекла із заводу, був я. Він знає, що хтось утік, проте не знає, хто саме. Безперечно, Ретрік вважає, що це був агент Служби безпеки.

— А хіба він не може скористатися часовим дзеркалом, щоб це з’ясувати?

По обличчю Дженнінгса пробігла тінь.

— Може. Я й не думав про це, — він потер підборіддя і насупився. — В будь-якому разі, я маю матеріали. Тобто ви їх маєте.

Келлі кивнула.

— Гаразд. Будемо дотримуватися плану. Завтра зустрінемося з Ретріком. Зустрінемось тут, у Нью-Йорку. Ви можете викликати його в офіс? Він прилетить, якщо ви за ним пошлете?

— Так. У нас є певне кодове слово. Якщо я попрошу його прилетіти, він прилетить.

— Чудово. Там я з ним і зустрінусь. Коли він зрозуміє, що я маю відео і креслення, йому доведеться погодитись на мої вимоги. Він буде змушений прийняти мене назад у «Конструкторське бюро Ретріка», але вже на моїх умовах. А якщо ні, то хай начувається, адже всі матеріали можуть потрапити до Служби безпеки.

— А потім? Що буде потім, коли Ретрік погодиться на ваші умови і прийме вас назад?

— Я бачив достатньо на заводі для того, аби зрозуміти, що компанія набагато більша, ніж я собі уявляв. Наскільки більша — не знаю. Не дивно, що він був настільки зацікавлений у моєму поверненні.

— Ви плануєте вимагати рівну частку в правлінні компанії?

Дженнінгс кивнув.

— Ви ж ні за що не погодитеся повернутись туди як фахівець з електроніки, правда? Працювати на колишній посаді.

— Звісно, ні. Щоб потім мене знову викинули геть? — Дженнінгс посміхнувся. — Ні, він передбачив мені світлішу долю. Він продумав ретельний план. Узяти хоча б ці предмети. Поза сумнівом, він усе продумав заздалегідь. Ні, я більше не працюватиму рядовим фахівцем з електроніки. Я там багато чого встиг побачити на різних поверхах: і людей, і машини. Вони щось конструюють. І я хочу цим керувати.

Келлі мовчала.

— Розумієте? — запитав Дженнінгс.

— Розумію.

Вийшовши з квартири, він поквапливо пішов темною вулицею. Надто довго він там засидівся. Якби поліція заскочила їх разом, «Конструкторському бюро Ретріка» настав би кінець. Не можна ризикувати, особливо зараз, коли до фінішу лишилося так мало.

Дженнінгс поглянув на годинник — була північ. Вранці він зустрінеться з Ретріком і озвучить свою пропозицію. З кожним кроком його настрій ставав дедалі ліпшим. Він буде у безпеці, і не тільки у безпеці. «Конструкторське бюро Ретріка» зазіхнуло на щось значно більше, ніж просто промислова могутність. Побачене на заводі переконувало його в тому, що назріває революція. Десь унизу, на безлічі підземних поверхів, глибоко під бетонною фортецею з її гарматами та озброєними охоронцями, Ретрік готувався до війни. Він конструював усілякі механізми, часовий ківш та дзеркало працювали на повну потужність, спостерігаючи, заглиблюючись, добуваючи.

Не дивно, що він розробив настільки ретельний план. Побачивши те, що там відбувається, він усе зрозумів і задумався над проблемою очищення пам’яті. Щойно закінчиться термін контракту, її зітруть. І всі плани підуть нанівець.

Чи ні? Адже в контракті є пункт про альтернативу. Інші його бачили і використовували. Але не так, як він.

Він хотів набагато більшого, ніж будь-хто, хто працював там до нього. Він був першим, хто зрозумів, почав планувати. Сім дрібничок були мостом, що вів туди, де навіть...

У кінці кварталу до узбіччя припарковувався транспорт Служби безпеки. Його двері відчинились.

Дженнінгс зупинився, його серце закалатало. Нічний патруль прочісує місто. А вже було за північ, у місті комендантська година. Він швидко роззирнувся. Все довкола потопало в мороці ночі. Магазини та будинки були наглухо зачинені. Багатоповерхівки огорнуті тишею. Навіть у барах темно.

У відчаї він поглянув навколо. Позаду нього зупинився інший поліцейський транспорт, і двоє офіцерів вискочили на узбіччя. Його помітили. Офіцери почали наближатись, а він стояв завмерши, поглядаючи то в один, то в інший бік вулиці.

Раптом його погляд упав на вивіску розкішного готеля, неонова вивіска якого яскраво сяяла на протилежному боці вулиці. Він рушив туди, і його кроки гулко відлунювали серед нічної тиші.

— Стояти! — вигукнув один з поліцейських. — Поверніться назад. Що ви тут робите? Як вас...

Піднявшись по сходах готелю, Дженнінгс опинився у вестибюлі. На нього здивовано витріщився портьє. Більше там нікого не було. Вестибюль здавався безлюдним. У нього стислося серце. Іншого шансу не випаде. І він, оминувши стійку, помчав кудись по встеленому килимовою доріжкою коридору. Можливо, там далі є службовий вихід? А поліцейські якраз вскочили у вестибюль, що лишився у нього за спиною.

Дженнінгс повернув за ріг. Дорогу йому заступило двоє чоловіків.

— Ви куди?

Він насторожено зупинився.

— Дайте пройти, — і поліз у кишеню піджака за пістолетом. Чоловіки одразу ж зорієнтувалися.

— Тримай його!

Дженнінгсові руки дуже вправно і міцно — не вирватися — були притиснуті до тіла. Очевидно, якісь бандити. За їхніми спинами виднілися розчахнуті двері. Там — світло, приглушені голоси, походжають якісь люди.

— Давай його, — буркнув один з бандитів, і Дженнінгса потягнули назад по коридору, у напрямку вестибюля. Він намагався вирватись, проте марно. Схоже, цього разу ситуація справді безнадійна: він потрапив до лап бандитів, справжньої організованої банди. Все місто аж кишіло ними, скрізь були їхні кубла. І навіть у цьому розкішному готелі. Вони його просто викинуть, прямо під ноги поліцейським.

У вестибюлі з’явилися двоє: чоловік і жінка. Похилого віку, ошатно вбрані. Вони з цікавістю подивилися на Дженнінгса, затиснутого поміж двох охоронців.

І раптом Дженнінгс усе зрозумів, його тілом прокотилась хвиля полегшення.

— Стривайте, — пробурмотів він. — Подивіться у моїй правій кишені.

— Ворушися.

— Заждіть. Подивіться. Подивіться у моїй правій кишені. Подивіться самі.

Дженнінгс припинив вириватися і розслабився, чекаючи на результат. Бандит, що був праворуч, намацав його кишеню і обережно засунув туди руку. Дженнінгс посміхнувся. Пронесло. Він передбачив навіть це. Хай там як, а від невдачі він таки застрахований. Так він вирішив ще одне питання: де перебути час до зустрічі з Ретріком. Він міг лишатися тут.

Бандит витяг половину покерної фішки і почав розглядати її щербатий край.

— Секундочку, — з кишені власного піджака він дістав контрольну фішку на золотому ланцюжку і приставив одну половинку до другої.

— Усе нормально? — запитав Дженнінгс.

— Звісно, — його відпустили, і він механічно обтрусив піджак. — Звісно, сер. Вибачте. Чому ж ви зразу не...

— Відведіть мене назад, — мовив Дженнінгс, витираючи обличчя, мокре від поту. — Мене шукають деякі люди. І я не хочу, щоб мене знайшли.

— Авжеж.

Його повели назад, до ігрових кімнат. Половинка фішки перетворила неминуче, здавалося б, лихо у реальну насолоду: азартні ігри та дівчата. Це був один з небагатьох закладів, які поліція не чіпала. Він був у безпеці. Годі й сумніватися! І лишилося тільки одне. Поєдинок з Ретріком!

Обличчя Ретріка було незворушним. Судомно сковтнувши, він пильно подивився на Дженнінгса.

— Ні, — нарешті промовив він. — Я не знав, що то були ви. Ми думали, це була Служба безпеки.

Запала тиша. Келлі сиділа в кріслі за своїм столом, в її пальцях тліла цигарка. Склавши на грудях руки, Дженнінгс стояв, прихилившись до одвірка.

— Чому ви не скористалися дзеркалом? — запитав він.

Обличчя Ретріка скривилося.

— Дзеркалом? А ви попрацювали на славу. Ми намагалися скористатися дзеркалом.

— Намагалися?

— Перш ніж закінчився термін укладеного з нами контракту, ви встигли перепаяти кілька схем усередині дзеркала. Ми спробували його запустити, але всі зусилля були марними. Коли кілька годин тому я покидав завод, там усе ще намагалися його полагодити.

— І це зробив саме я?

— Схоже, ви все спланували до найдрібніших деталей. Ви знали, що, маючи дзеркало, для нас не становило б жодних проблем вас знайти. Ви чудовий фахівець з електроніки, Дженнінгсе. Висококласний. Найкращий на моїй пам’яті. Було б добре, якби ви до нас таки повернулися. Щоб знову на нас працювати. Жоден із нас не вправляється з дзеркалом настільки майстерно, як ви. А зараз ми взагалі не можемо ним скористатися.

Дженнінгс посміхнувся:

— Я й не підозрював, що він утне щось подібне. Недооцінював я його. Його шефство наді мною сягло навіть...

— Це ви про кого зараз?

— Про себе. Про того, ким я був протягом останніх двох років. Я абстрагуюсь, так простіше.

— Що ж, Дженнінгсе. Отже, ви удвох розробили цей блискучий план, щоб поцупити креслення. І навіщо? З якою метою? Ви ж не передали їх поліції.

— Ні, не передав.

— Отже, маю припустити, це шантаж.

— Так і є.

— Але навіщо? Чого ви хочете цим досягти?

Ретрік, здавалось, постарів на кілька років. Він важко осів у кріслі, нервово потер підборіддя, його очі потьмяніли.

— Через вас ми потрапили у це становище і це створює нам багато проблем. Мені просто цікаво, навіщо вам усе це. Працюючи на нас, ви заклали міну сповільненої дії. А тепер, незважаючи на всі наші застережні засоби, довели справу до кінця.

— Застережні засоби?

— Я про очищення пам’яті. Тієї, що про завод.

— Скажіть уже йому, — подала голос Келлі. — Скажіть йому, навіщо ви все це затіяли.

Дженнінгс набрав повні груди повітря:

— Ретріку, я зробив це, щоб повернутися. Повернутись у компанію. Це — єдина причина. Жодних інших немає.

Ретрік витріщився на нього.

— Повернутися в компанію? Звісно, ви можете повернутись. Я ж уже казав, — його голос затремтів від напруги. — У чому тоді проблема? Ви можете повернутися. І працювати так довго, як вам заманеться.

— Фахівцем з електроніки?

— Так, фахівцем з електроніки. Ми наймаємо багатьох...

— Я не хочу працювати фахівцем з електроніки. Мене не цікавить робота на вас. Слухайте сюди, Ретріку. Поліція затримала мене, щойно я вийшов з дверей офісу. Якби не він, я був би вже мертвий.

— Вас затримували?

— Вони хотіли вивідати, чим же займається «Конструкторське бюро Ретріка». Хотіли, щоб я їм це розповів.

Ретрік кивнув:

— Паскудно. Цього ми не знали.

— Ні, Ретріку. Я до вас хочу повернутися не як найманий робітник, якого ви можете виставити на вулицю, коли вам того заманеться. Я працюватиму з вами, а не на вас.

— Зі мною? — Ретрік витріщився на Дженнінгса, на його обличчя повільно наповзла маска, бридка незворушна маска. — Я не розумію, до чого ви хилите.

— Ми з вами будемо разом керувати «Конструкторським бюро Ретріка». Починаючи із сьогоднішнього дня. І більше ніхто не ризикне видаляти мені спогади заради власної безпеки.

— Це те, чого ви прагнете?

— Так.

— А що як ми не погодимося?

— Тоді креслення і плівка потраплять до рук поліції. Просто, як двері. Але мені це ні до чого. Я не хочу зруйнувати компанію. Я хочу повернутися в компанію! Я хочу почуватися в безпеці. Ви ж не розумієте, як воно бути тут, не знаючи, куди приткнутися. Людині, яка сама по собі, більше немає де сховатись. Їй ні від кого чекати допомоги. Вона опинилася поміж двома безжальними стихіями, стала пішаком у грі політичних та економічних сил. А я втомився бути пішаком.

Тривалий час Ретрік мовчки сидів, втупившись у підлогу. Його обличчя було похмурим і водночас спантеличеним. Зрештою, він підняв очі.

— Я знаю, як це. Віддавна знаю. Довше, ніж ви. Я ж набагато старший за вас. І я бачив, як усе лише починалося, ішло до цього, рік за роком. Саме тому й виникло «Конструкторське бюро Ретріка». Але одного дня все зміниться. Того дня, коли ми завершимо роботу над часовим ковшем та дзеркалом. Коли ми завершимо роботу над нашою зброєю.

Дженнінгс не промовив ні слова.

— Я чудово знаю, як воно ведеться у цьому світі. Я вже старий. І я багато років віддав цій роботі. Коли мені сказали, що хтось зник із заводу разом з кресленнями, я подумав, що це кінець. Ми вже тоді знали, що ви пошкодили дзеркало. Ми здогадувались, що все це якось пов’язано, проте не могли звести все до одного знаменника. Звісно, ми подумали, що Служба безпеки підсунула нам вас, щоб ви розвідали, чим ми там займаємось. А потім, зрозумівши, що інформації вам не винести, ви пошкодили дзеркало. З пошкодженим дзеркалом Служба безпеки могла починати діяти, і...

Він замовк і потер підборіддя.

— Продовжуйте, — мовив Дженнінгс.

— Отже, ви здійснили все це самотужки... Шантажуєте мене, щоб повернутися в компанію. Дженнінгсе, ви ж навіть не знаєте, в чому полягає мета компанії! Та як ви смієте так чинити! Ми роками працювали, конструювали. А ви нас руйнуєте, щоб урятувати власну шкуру.

— Я вас не руйную. Навпаки, я можу допомогти, стати вам у пригоді.

— Я один керую компанією. Це моя компанія. Вона стала частиною мого життя.

Дженнінгс засміявся.

— А що буде, коли ви помрете? Чи ви сподіваєтеся дожити до революції?

Ретрік різко підняв голову.

— Ви помрете, і нікому буде продовжувати вашу справу. Ви ж знаєте, я — хороший фахівець. Самі це визнали. Не будьте ідіотом, Ретріку. Ви хочете провернути все це самотужки. Все зробити, все вирішити. Але одного дня ви помрете. І що тоді?

Запала тиша.

— Краще візьміть мене назад — не лише заради мене, а й заради компанії. Я багато чого можу для вас зробити. Коли вас не стане, компанія залишиться в надійних руках. І, можливо, революція принесе свої плоди.

— Та ви взагалі маєте бути вдячним, що лишилися живим! Якби ми не дозволили вам узяти ваш мотлох...

— А що ще ви могли зробити? Як би ви могли заборонити людям, які обслуговували ваше дзеркало, зазирнути у своє майбутнє, не маючи можливості зробити бодай щось, щоб собі допомогти. Тепер зрозуміло, чому ви були змушені передбачити у контракті пункт про альтернативну оплату. У вас просто не було вибору.

— Ви навіть не уявляєте, чим ми там займаємося. Навіщо існуємо.

— Добре уявляю. Зрештою, я ж там два роки пропрацював.

Час спливав. Ретрік облизував губи, потирав щоку. На його лобі виступив піт. Нарешті він вирішив.

— Ні, — промовив він. — Не буде діла. Ніхто, крім мене, ніколи не управлятиме компанією. З моєю смертю загине і вона. Вона — моя власність.

Дженнінгс різко відповів:

— Тоді папери потраплять до Служби безпеки.

Ретрік промовчав, проте на його обличчі промайнув такий дивний вираз, від якого Дженнінгса раптом кинуло в холодний піт.

— Келлі, — запитав Дженнінгс. — У вас папери із собою?

Келлі стрепенулася, підвелась і загасила свою цигарку. Її обличчя було блідим.

— Ні.

— Де вони? Куди ви їх поклали?

— Вибачте, — спокійно промовила вона. — Я вам цього не скажу.

Дженнінгс спантеличено поглянув на неї.

— Як це — не скажете?

— Вибачте, — ледь чутно повторила Келлі. — Вони надійно сховані. Служба безпеки ніколи до них не добереться. І ви також. Коли випаде нагода, я поверну їх назад батькові.

— Батькові?

— Келлі — моя донька, — сказав Ретрік. — Усе-таки є дещо, чого ви, Дженнінгсе, не прорахували. І він цього також не прорахував. Цього не знав ніхто, окрім нас двох. Я хотів, щоб усі відповідальні посади залишалися в руках родини. І тепер я отримав нагоду пересвідчитися в тому, наскільки вдалою була ця ідея. Проте я мав тримати все в таємниці. Якби про це довідалася Служба безпеки, Келлі одразу б схопили. Її життя опинилося б під загрозою.

Величезним зусиллям волі Дженнінгс опанував себе:

— Зрозуміло.

— Нам здалася слушною думка, щоб я до вас приєдналася, — промовила Келлі. — В будь-якому разі, інакше ви зробили б усе самі. І тоді папери опинилися б у вас. Як ви вже казали, якби Служба безпеки затримала вас з ними, нам би всім настав кінець. Тому я й змовилася з вами. Щойно ви передали мені папери, я одразу сховала їх у надійному місці, — вона ледь посміхнулась. — Тепер ніхто, окрім мене, їх не знайде. Пробачте.

— Дженнінгсе, ви можете до нас повернутися, — промовив Ретрік. — Можете при бажанні хоч довіку там працювати. Ви матимете все, що завгодно. Все, проте...

— Проте компанією керуватимете ви один.

— Саме так. Дженнінгсе, компанія дуже давня. Вона старша за мене. Не я її заснував. Вона була... можна сказати, вготована мені. Я звалив на себе цю ношу. Ношу нею керувати, розвивати її, рухати до того самого дня. Дня революції, як ви це називаєте.

Мій дід заснував цю компанію ще в двадцятому сторіччі. Вона завжди була родинною справою. І завжди буде. Одного дня, коли Келлі вийде заміж, з’явиться спадкоємець, який посяде моє місце. Так що про все вже подбали. Компанія була заснована у штаті Мен, у невеличкому містечку Нової Англії. Мій дід був звідти родом, скромний, чесний і понад усе незалежний. У нього був бізнес — якісь ремонтні роботи, інструменти і майстерня. І надзвичайний талант.

Побачивши, як уряд і промислові магнати придушують усіх навколо, він пішов у підпілля. Тоді «Конструкторське бюро Ретріка» і зникло з мапи. Щоб підкорити собі Мен, уряду знадобилося немало часу, більше, ніж він затратив на інші регіони. Весь світ уже був розділений між світовими державами та міжнародними картелями, проте Нова Англія залишалася все ще живою. І все ще вільною. Як і мій дід, як і «Конструкторське бюро Ретріка».

Він найняв кількох чоловіків — механіків, лікарів, адвокатів, навіть якогось дрібного журналіста щотижневої газети із Середнього Заходу. Компанія росла. У неї з’явилася зброя, зброя і знання. Часовий ківш і дзеркало! Потім побудували завод, таємно, величезним коштом, і будували його упродовж багатьох років. Завод насправді велетенський. Велетенський і глибокий. Він простягається вглиб на набагато більшу кількість поверхів, ніж ви бачили. Він, ваше alter ego, бачив їх. Там зосереджена справжня міць. Міць і люди, які в усьому світі вважаються зниклими. Ми врятували їх від репресій, вихопили з-під носа урядових структур.

Настане день, Дженнінгсе, і ми вийдемо назовні. Самі ж бачите, так, як є, не може тривати вічно. Не можуть люди жити, згинаючись то в один, то в другий бік під натиском сил політики та економіки. Цілі маси людей штовхають то туди, то сюди, і все заради задоволення потреб того уряду чи цього картелю. Мусить з’явитися опір, колись та мусить. Сильний, відчайдушний опір. І не з боку вельможних, могутніх людей, а з боку пересічних громадян. Водіїв автобусів. Бакалійників. Операторів відеоекранів. Офіціантів. Саме тоді компанія і дасть про себе знати.

Ми надамо їм усю необхідну допомогу, знаряддя, зброю, знання. Ми «продаватимемо» їм наші послуги. Їм будуть потрібні такі, як ми, і вони нас найматимуть. Їх вишикуються незліченні ряди, а тому і грошей у них буде багато.

Запала тиша.

— Тепер розумієте? — запитала Келлі. — Саме тому вам не можна втручатися. Це — татова компанія. Так завжди було. Такі вже вони, уродженці Мену. Компанія належить родині. Вона наша.

— Приєднуйтесь до нас, — мовив Ретрік. — Як фахівець з електроніки. Ви, мабуть, думаєте, що я надто консервативний. Можливо, так і є, проте ми завжди чинили саме так.

Дженнінгс не зронив ні слова. Засунувши руки в кишені, він почав повільно ходити туди-сюди офісом. Через якийсь час підняв жалюзі і визирнув на вулицю, що лежала далеко внизу.

Там крихітним чорним жуком проповзав транспорт Служби безпеки, рухаючись у потоці машин, що розтікався в обидва кінці вулиці. Він зупинився поруч з іншим припаркованим транспортом. Біля нього стояло четверо поліцейських у зеленій уніформі зі зброєю напоготові. Потім до них з протилежного боку вулиці приєдналося підкріплення. Дженнінгс опустив жалюзі.

— Навіть не знаю, що й сказати, — промовив він.

— Якщо ви спуститеся вниз — вас одразу ж схоплять, — попередив Ретрік. — Вони там постійно вартують. У вас не буде жодного шансу.

— Будь ласка... — жалібно подивилася на нього Келлі.

Раптом Дженнінгс посміхнувся.

— То ви мені так і не скажете, де сховали папери? Куди саме ви їх поклали?

Келлі заперечливо похитала головою.

— Заждіть, — Дженнінгс поліз до кишені і дістав з неї невеличкий клаптик паперу, повільно його розгорнув і пробіг очима. — А ви їх випадково не здали на зберігання у Національний банк Данн, учора, приблизно о третій?

Келлі забракло повітря. Вона схопила свою сумочку і почала у ній копатися, а Дженнінгс поклав клаптик паперу, квитанцію за посилку, назад до кишені.

— Невже він бачив навіть це, — пробурмотів він. — Останній оберіг. А я все гадав, навіщо він здався.

А Келлі з диким виразом обличчя несамовито переривала сумочку. Нарешті вона витягла звідти якийсь папірець і помахала ним у повітрі.

— Помиляєтесь! Ось квитанція! Вона все ще тут, — вона полегшено зітхнула. — Не знаю, що там у вас, проте це...

Повітря над ними сколихнулося. В ньому утворилося чорне коло, його краї тремтіли. Зціпенівши, Келлі та Ретрік не зводили з нього погляду.

З чорного кола виринула металева клешня, приєднана до блискучого стержня. Вона описала широку дугу і вирвала папірець з руки Келлі. Потім, після секундної паузи, клешня знову піднялась угору і разом з квитанцією зникла у чорному колі. Зрештою, цілком безгучно щезло і саме коло. Безгучно і безслідно.

— Куди... куди воно її забрало? — прошепотіла Келлі. — Куди воно забрало квитанцію? Що це було?

Дженнінгс поплескав себе по кишені.

— Вона в безпечному місці. В цілком безпечному, ось тут. А я вже почав непокоїтися, чому він так довго зволікає.

Ретрік з донькою підвелись, від потрясіння вони не могли вимовити й слова.

— Ну що ж це ви так засмутилися, — промовив Дженнінгс, склавши на грудях руки. — Папери в безпеці... і компанія також у безпеці. У потрібний день вона зіграє свою роль, сильна і така охоча допомогти революції. Ми подбаємо про це, ми втрьох — ви, я і ваша донька.

Він перевів погляд на Келлі, вона часто моргала.

— Так, ми втрьох. А можливо, до того часу в нашій родині вже з’явиться спадкоємець.