Повне зібрання короткої прози. Том 1

Містер Зореліт _{(пер. В. Корсун)}

Крамер відкинувся в кріслі.

— Ви ж бачите, в чому річ. Як можна ігнорувати такий фактор? Ідеальну змінну величину?

— Ідеальну? Прогнози все одно мають бути вірогідними. Живі істоти за своєю природою діють з необхідності, те саме стосується і неорганічної матерії. Просто у випадку з живими істотами причинно-наслідковий зв’язок менш помітний і треба враховувати більшу кількість факторів. Гадаю, різниця саме в кількості. Реакція живих організмів зумовлена природними чинниками, і вона складніша.

Гросс і Крамер подивилися на розвішені на стіні щойно проявлені пластини. Вони були все ще вологі, на них поступово проступало зображення. Крамер провів олівцем вздовж однієї з ліній:

— Бачите? Це псевдоніжка. Вони живі, а тому проти цієї зброї ми безсилі. Жодна штучна система не зможе з цим упоратися, ані проста, ані найскладніша. Доведеться відмовитись від системи управління Джонсона і придумати якусь іншу.

— А тим часом війна триває. Ми ніяк не зрушимо з мертвої точки. Вони не можуть до нас дістатися, а ми не можемо пробитися крізь їхнє живе мінне поле.

Крамер кивнув:

— Так, це ідеальний захист. Проте, можливо, все-таки є вихід.

— Який саме?

— Зачекайте хвилинку, — Крамер повернувся до експерта-ракетника, що сидів поруч з ним, схилившись над космічними картами та документами: — Пам’ятаєш важкий крейсер, який повернувся цього тижня? Він же їх не торкався, так? Він підлетів упритул, проте контакту не було.

— Правильно, — кивнув експерт. — До мін залишалося двадцять миль. Крейсер летів у напрямку Проксими, керований системою Джонсона. За п’ятнадцять хвилин до мінного поля він, невідомо чому, відхилився від курсу, а потім знову вирівнявся.

Тоді вони його й підбили.

— Він відхилився, — мовив Крамер, — проте недостатньо.

Весь цей час його переслідувала міна. Все як завжди, але що там з контактом?

— У нас є теорія, — сказав експерт. — Досі ми вважали, що псевдоніжку подразнює фізичний контакт. Проте, ми швидше маємо справу з явищем психологічного характеру, не пов’язаним із жодними фізичними чинниками. Весь цей час ми шукали не там. Міна сама вирішує, коли їй вибухнути. Вона засікає корабель, наближається до нього і приймає рішення.

— Дякую, — Крамер повернувся до Гросса. — Що ж, це підтверджує мої слова. Але як керований автоматикою корабель може уникнути міни, яка вирішує, коли їй вибухати? Щоб прорватися крізь мінне поле, треба обійти детонатор. Проте в цьому випадку детонатором є психічній стан складної розвиненої форми життя.

— Глибина захисного поля — п’ять тисяч миль, — додав Гросс. — Це вирішує ще одну їхню проблему — розмноження та підтримки життєдіяльності. Кляті гади плодяться, розвіюючи по космосу свої спори. Цікаво, чим вони харчуються?

— Можливо, рештками нашого форпосту. Мабуть, для них страшенно смачні великі крейсери. Це змагання на спритність: між живою істотою та автоматичною системою навігації корабля. І корабель завжди програє, — Крамер відкрив одну з папок. — От що я пропоную.

— Цікаво-цікаво, — промовив Гросс. — Десять ідей я вже сьогодні вислухав. У чому ж полягає ваша?

— Міна сама по собі дуже проста. Ці створіння перемагають будь-які механічні системи лише тому, що вони живі. Майже кожна інша форма життя з легкістю з ними впоралася б, я маю на увазі вищі форми життя. Якщо юки змогли обкластися живими мінами для захисту своїх планет, нам треба також подібним чином використати якусь нашу форму життя, створити аналогічну зброю.

— І яку форму життя ви пропонуєте використати?

— Гадаю, людський мозок — найрозумніша з відомих нам форм життя. Чи ви з цим не згодні?

— Але жодна людина не витримає міжзоряних перельотів.

Пілот загине від серцевої недостатності задовго до того, як корабель наблизиться до Проксими.

— Але нам не потрібне все тіло, — мовив Крамер. — Нам потрібен лише мозок.

— Що?

— Питання в тому, де ми знайдемо людину з високим рівнем інтелекту, яка стане донором мозку, як люди стають донорами рук чи очей.

— Але ж мозок...

— Технічно це можливо. Вже проводилися пересадки мозку, коли того вимагали тяжкі пошкодження пацієнта. Звісно, пересадити мозок замість тіла у важкий крейсер — безпрецедентний випадок.

Якийсь час усі мовчали.

— Цікава ідея, — повільно промовив Гросс, на його великому квадратному обличчі нервово засіпався м’яз. — Припустімо, це спрацює, але хто віддасть нам свій мозок?

Усе це було дуже неочікувано: і причина війни, і природа ворога. Контакт з юконською цивілізацією відбувся поблизу однієї з віддалених планет сузір’я Проксими Центавра. Терранський корабель просто пролітав повз планету, як з неї знялася зграя темних продовгуватих, схожих на олівці, кораблів і майнула геть. Перша справжня сутичка відбулась між трьома «олівцями» юків та терранським кораблем-розвідником. Жоден терранець тоді не вижив. Після того розпочалася справжня війна, без будь-яких обмежень у діях.

Обидві сторони поспіхом будували захисні зони навколо своїх систем, і тут юки залишили терранців далеко позаду. Захисний бар’єр навколо Проксими був живим, Терра нічим не могла його пробити. Стандартне обладнання терранських кораблів — система управління Джонсона — було неефективним: автоматичних реле було недостатньо.

«Абсолютно недостатньо», — подумав Крамар. Він стояв на схилі пагорба, де віяв теплий вітерець, колихаючи квіти і траву. Внизу, в долині, кипіла робота: механіки вже майже закінчували демонтувати з корабля останні частини автоматики і упаковували їх у дерев’яні ящики.

Залишалося знайти нове серце для корабля, нову систему управління, яка замінить механічну. Людський мозок, мозок розумної винахідливої людини. Але хто згодиться віддати свій мозок? У цьому й була проблема.

Почувши кроки, Крамер озирнувся: дорогою до нього піднімалося двоє — чоловік і жінка. Чоловіком був Гросс — приземкуватий, статечний. А жінка... Крамер вражено подивився на його супутницю, і в ньому почала закипати досада. Це була Долорес, його дружина. Він не часто її бачив відтоді, як вони вирішили жити окремо.

— Крамере, — гукнув Гросс, — дивіться, кого я зустрів. Спускайтеся до нас, ми збираємось у місто.

— Привіт, Філе, — мовила Долорес. — Ти що, не радий мене бачити?

Він кивнув:

— Як справи? Чудово виглядаєш.

Вона все ще була привабливою та стрункою, і їй дуже личив синьо-сірий однострій Тросової організації — служби внутрішньої безпеки.

— Дякую, — вона посміхнулась. — Схоже, в тебе також усе гаразд. Командер Гросс каже, що ти відповідальний за цей проект. Операція «Голова», чи як там він називається. Ну, і чию голову ви хочете забрати?

— Дивишся в корінь, — Крамер закурив. — На цьому кораблі замість системи управління Джонсона мають встановити людський мозок. Ми побудували для нього спеціальний контейнер, облаштували його електронними реле, щоб ловити та підсилювати імпульси мозку, безперервний канал живлення для з’єднання живих клітин мозку з усім необхідним. Але...

— Але у нас все ще немає мозку, — закінчив Гросс і повів подружжя до автівки. — Щойно ми його дістанемо, можна буде переходити до випробувань.

— А мозок залишиться живим? — запитала Долорес. — Чи він просто буде частиною корабля?

— Він житиме, але не буде себе усвідомлювати. Зрештою, небагато видів живих організмів мають свідомість. Тварини, дерева, комахи: всі вони, не маючи свідомості, швидко реагують на подразники. В нашому випадку особистість, его, перестане існувати. Все, що нам потрібно, — це швидка реакція, і нічого більше.

Долорес здригнулася:

— Який жах!

— На війні не перебирають засобами, — неуважно відповів Крамер. — Якщо ціною одного життя можна покласти край цій бійні, жертва не буде марною. Цей корабель зможе пробитися крізь їхню оборону, а ще кілька таких — і кінець війні.

Вони сіли в авто і поїхали вниз по дорозі.

— Ви вже маєте когось на думці? — запитав Гросс.

Крамер заперечливо похитав головою:

— Це виходить за межі моєї компетенції.

— Тобто?

— Я інженер. Це питання не мого відділу.

— Але ж усе це було вашим задумом.

— Моя робота — побудувати корабель.

Гросс кинув на Крамера якийсь дивний погляд, той зніяковіло засовався на сидінні.

— І хто ж тоді цим займеться? — запитав Гросс. — Я можу віддати наказ своїм людям, щоб ті підготували різноманітні тести, аби визначити придатність кандидатів, чи щось на зразок...

— Послухай, Філе, — раптом промовила Долорес.

— Що?

— У мене є ідея, — вона повернулася до нього. — Пам’ятаєш того професора, що викладав у нас в коледжі? Майкла Томаса?

Крамер кивнув.

— Цікаво, він ще живий? — замислено промовила Долорес. — Якщо так, йому має бути бозна-скільки років.

— А чому це ти про нього раптом згадала, Долорес? — поцікавився Гросс.

— Можливо, старий чоловік, якому не так багато лишилося жити, але чий розум усе ще ясний та гострий...

— Професор Томас, — Крамер потер підборіддя. — Він був розумним дідуганом. Але хіба можливо, щоб він і досі був живий? Вже тоді йому було за сімдесят.

— Ну, це можна з’ясувати, — мовив Гросс. — Надішлю звичайний запит.

— А ти що думаєш, Філе? — запитала Долорес. — Якщо чийсь розум і здатен перехитрувати тих тварюк...

— Мені це не подобається, — промовив Крамер.

У його пам’яті виник образ старого професора: той сидить за столом, його добрі ясні очі оглядають аудиторію, ось хтось підніс руку, він нахиляється вперед...

— Не вплутуй його у це, — відрізав Крамер.

— Чому ні? — Гросс із цікавістю подивився на нього.

— Це тому, що я його запропонувала, — сказала Долорес.

— Ні, — Крамер похитав головою. — Не тому. Я просто навіть гадки не мав, що донором може стати один із моїх знайомих, тим паче мій учитель. Я дуже добре його пам’ятаю, він був особливою людиною.

— От і чудово, — підсумував Гросс. — Схоже, він нам підходить.

— Ми не можемо так з ним вчинити. Адже ми ж повинні попросити його пожертвувати своїм життям!

— Ми на війні, — сказав Гросс, — а війна не зважає на бажання якоїсь однієї людини. Ви самі це сказали. Скоріш за все, він погодиться, гадаю, можна на це розраховувати.

— Можливо, він уже мертвий, — пробурмотіла Долорес.

— Ми це з’ясуємо, — сказав Гросс, набираючи швидкість.

Решту дороги вони їхали мовчки.

Якийсь час два чоловіки стояли, роздивляючись повитий плющем маленький дерев’яний будиночок, який ховався у тіні велетенського дуба. Містечко було тихим, сонним, лише вряди-годи по далекому шосе проїжджала машина.

— Ось тут він мешкає, — сказав Гросс Крамеру, схрестивши на грудях руки. — Досить симпатичний будиночок.

Крамер промовчав. Двоє агентів Служби внутрішньої безпеки мовчки стояли позад них.

— Ходімо, — Гросс рушив до хвіртки. — Згідно з нашими даними, він ще живий, проте дуже хворий. Добре, що професор, принаймні, ще при здоровому глузді. В досьє сказано, що він майже не виходить з дому, про нього дбає доглядальниця. Він дуже слабкий.

Вони пройшли по вимощеній камінням доріжці і піднялися на ґанок. Гросс подзвонив, вони зачекали. За кілька хвилин з дому долинув звук кроків. Двері відчинились, на них байдуже подивилася літня жінка у пом’ятому халаті.

— Служба внутрішньої безпеки, — відрекомендувався Гросс, показуючи посвідчення. — Ми б хотіли побачити професора Томаса.

— Навіщо?

— Справа державної ваги, — відповів він і подивився на Крамера.

Той зробив крок уперед.

— Я вчився у професора, — мовив він. — Думаю, він не буде проти зустрітися з нами.

Жінка завагалась, Гросс цим скористався і ступив на поріг дому.

— Усе, мамцю. Йде війна. У нас немає часу на пусті балачки. Двоє агентів Служби внутрішньої безпеки посунули всередину за Гроссом, Крамер неохоче зайшов останнім, зачинивши за собою двері. Гросс проминув вітальню і зупинився біля відчинених дверей. Через його плече Крамер міг розгледіти край білої ковдри на ліжку і дерев’яну тумбочку в кутку. Він підійшов до Гросса.

У темній кімнаті на купі подушок лежав старий виснажений чоловік. Здавалося, він спав, настільки застиглим був вираз його обличчя. Проте за якусь хвилину Крамер, на свій подив, зауважив, що той пильно, не моргаючи і не відводячи очей, дивиться на них.

— Професоре Томас, — мовив Гросс. — Мене звати командер Гросс, я зі Служби внутрішньої безпеки. А цього чоловіка ви, напевно, пам’ятаєте...

Вицвілі очі глянули на Крамера:

— Так, звісно. Філіп Крамер... Ти добряче підріс, хлопче, — його голос був тихий, як шелест зотлілого паперу. — Кажуть, ти жонатий?

— Так, я одружився на Долорес Френч. Ви маєте її пам’ятати, — Крамар підійшов до ліжка. — Проте зараз ми живемо окремо, у нас не дуже склалося. Робота...

— Ми прийшли, професоре, щоб... — почав було Гросс, проте Крамер жестом його обірвав.

— Давайте краще я. Можете залишити нас, щоб я міг наодинці переговорити з професором?

— Гаразд, Крамере, — неохоче погодився Гросс і кивнув агентам; вони вийшли з кімнати і причинили за собою двері.

Чоловік у ліжку мовчки дивився на Крамера.

— Я не дуже люблю таких як він, — зрештою мовив професор. — Я і раніше зустрічав подібних людей. Чого він хоче?

— Нічого особливого. Він зі мною. Можна я сяду? — Крамер умостився на твердому стільці з прямою спинкою, що стояв поруч із ліжком. — Якщо я вас потурбував...

— Ні, що ти. Я радий знову тебе бачити, Філіпе. Стільки часу минуло. Шкода, що в тебе не склалося зі шлюбом.

— А у вас як справи?

— Хвороби замучили. Боюсь, мої дні на цьому світі добігають кінця, — очі старого уважно розглядали гостя. — У тебе вигляд успішного чоловіка. Саме такою і має бути людина, про яку я високої думки. Ти піднявся до верхівки суспільства.

Крамер усміхнувся, але раптом посерйознішав.

— Професоре, я працюю над одним проектом і хотів би з вами про нього поговорити. Це наш перший промінь надії із самого початку війни. Якщо він буде успішним, ми зможемо пробити захист юків і провести кілька кораблів у їхню систему.

Якщо нам це вдасться, війна може скінчитися.

— Я слухаю. Розказуй, раз уже почав.

— Цей проект має довгу історію. Він може взагалі не спрацювати, проте ми мусимо бодай спробувати.

— Отже, ти приїхав через цей проект, — пробурмотів професор Томас. — Що ж, ти мене зацікавив. Розповідай.

Коли Крамер закінчив, старий деякий час мовчки лежав у ліжку. Нарешті він зітхнув.

— Усе ясно. Ви хочете вийняти мозок з людського тіла, — він звівся на ліктях і подивився на Крамера. — Я так розумію, що йдеться саме про мій мозок?

Крамер промовчав.

— Перш ніж щось вирішити, я хотів би переглянути всю технічну документацію, дізнатися більше про теорію і побачити корабель. Не сказав би, що мені подобається твоя ідея... Я маю на увазі ту частину, яка стосується мене. Проте я хотів би ознайомитися з матеріалами. Якщо ти даси мені таку можливість...

— Звісно, — Крамер підвівся і підійшов до дверей. Гросс разом з двома агентами Служби внутрішньої безпеки напружено чекали. — Гроссе, заходьте.

Вони зайшли до кімнати.

— Дайте професору папери, — мовив Крамер. — Він хоче їх вивчити, перш ніж прийняти рішення.

Гросс дістав з кишені пальта великий жовтий конверт і передав його старому.

— Тримайте, професоре. Читайте, будь ласка. Сповістіть нас про ваше рішення якомога швидше. Час не чекає.

— Я повідомлю вас, щойно його прийму, — худою тремтячою рукою він узяв конверт. — Усе залежить від того, що я тут прочитаю. Якщо мені це не сподобається, я не візьму участі у проекті, хай би що ви говорили. — Він витяг папери. — Мене цікавить одна річ.— Що саме? — запитав Гросс.

— Це вже мої справи. Залиште мені ваш номер, і я вам завідеофоную, коли вирішу.

Гросс мовчки поклав візитівку на тумбочку. Вони ще не встигли вийти з кімнати, а професор уже читав першу сторінку з основними положеннями проекту.

Крамер сидів напроти Дейла Вінтера, свого заступника.

— І що далі? — запитав Вінтер.

— Він з нами зв’яжеться, — Крамер бездумно водив ручкою по папері. — Я навіть не знаю, що думати.

— Що ти маєш на увазі? — на добродушному обличчі Вінтера читалося збентеження.

— Та зрозумій ти, — Крамер підвівся і, засунувши руки в кишені, почав ходити туди-сюди. — Він був моїм учителем в коледжі. Я поважаю його і як особистість, і як учителя. Він був більше, ніж ходячою енциклопедією. Він був передовсім людиною, стриманою доброзичливою людиною, яку я дуже шанував. Я завжди хотів стати таким, як він. А тепер — подивися на мене.

— Тобто?

— Подумай лише, про що я його прошу! Я прошу його віддати своє життя, неначе він якась лабораторна тваринка в клітці, а не людина.

— Гадаєш, він погодиться?

— Не знаю, — Крамер підійшов до вікна і поглянув назовні. — Сподіваюсь, що ні.

— Але якщо він не дасть своєї згоди...

— У такому разі нам доведеться шукати кого-небудь іншого. Хтось та знайдеться. І хто тягнув за язика Долорес...

Задзвонив відеофон. Крамер натиснув на кнопку.

— Це Гросс, — на екрані з’явилося квадратне обличчя. — Старий мені зателефонував. Тобто професор Томас.

— І що він сказав? — запитав Крамер, уже знаючи відповідь, вгадавши її з тону Гросса.

— Він погодився. Я навіть сам здивований, але він згоден. Ми вже почали готуватися для його транспортування до лікарні. Його адвокат заповнює необхідні документи.

Крамер його майже не слухав. Він втомлено кивнув.

— Гаразд. Я радий. Думаю, можна починати.

— Не схоже, що ви втішені новиною.

— Цікаво, чому він вирішив у це вплутатися.

— Старий налаштований досить рішуче, — задоволено промовив Гросс. — Він мені із самого ранку завідеофонував, я був ще в ліжку. Це треба відзначити.

— Звісно, — мовив Крамер. — Звісно, треба.

Ближче до середини серпня робота над проектом наближалася до завершальної стадії. Вони стояли під пекучим сонцем і дивилися на металевий корпус космічного корабля.

Гросс постукав кулаком по обшивці.

— Що ж, майже закінчили. Можна переходити до випробувань.

— Розкажіть нам про все детальніше, — попросив офіцер із золотою стрічкою на грудях. — Це досить дивний концепт.

— Там, усередині корабля, справді людський мозок? — запитав низенький чоловічок у пом’ятому костюмі — якийсь урядовий чиновник. — І що, він усе ще живий?

— Так, цим кораблем насправді керує людський мозок замість стандартної системи управління Джонсона. Проте цей мозок перебуває у несвідомому стані. Він працює лише на рівні рефлексів. Різниця між ним та системою Джонсона полягає в тому, що людський мозок набагато складніший, ніж будь-який механізм, і його здатність пристосовуватись до ситуації, реагувати на небезпеку набагато вища, ніж у будь-якої штучної системи.

Гросс замовк, дослухаючись. Заревіли корабельні двигуни, задвигтіла земля. Крамер стояв, склавши на грудях руки, дещо осторонь і мовчки дивився на зореліт. Почувши шум двигунів, він швидко обійшов корабель. Кілька робітників розчищали прилеглу до корабля ділянку від сміття, шматків електропроводки та риштування. Вони окинули його байдужим поглядом і повернулися до роботи. Крамер піднявся трапом у контрольну рубку корабля. Там уже сиділи Вінтер і пілот-астронавт.

— Ну, як він? — запитав Крамер.

— Усе гаразд, — відповів, підвівшись, Вінтер. — Пілот каже, краще злітати вручну. Автоматичне управління... — Вінтер зам’явся, — тобто вбудоване управління ввімкнеться пізніше, уже в космосі.

— Саме так, — підтвердив пілот. — Це звична практика для системи Джонсона, тож, думаю, в нашому випадку також краще...

— Є ще щось, про що я маю знати? — запитав Крамер.

— Ні, — відповів пілот. — Я все перевірив, усі системи в порядку. Правда, тут є дещо, про що я хотів вас запитати, — він поклав руку на контрольну панель. — Я зауважив деякі незрозумілі для мене зміни.

— Зміни?

— Відхилення від оригінального планування. Я не знаю, навіщо вони.

Крамер дістав з кишені пальта креслення.

— Покажіть-но.

Він почав гортати сторінки, а пілот уважно дивився, стоячи у нього за спиною.

— У вашому примірнику креслень цих змін також немає, — мовив пілот. — Дивно...

До рубки зайшов командер Гросс.

— Гроссе, хто дозволив тут щось змінювати? — запитав Крамер. — Деякі електросхеми відрізняються від проектних.

— А, це ваш давній друг, — Гросс махнув диспетчеру крізь вікно.

— Мій давній друг?

— Професор. Він дуже зацікавився ними, — Гросс повернувся до пілота. — Злітаймо. Інженери кажуть, треба випробувати його в невагомості. Гадаю, так буде навіть краще. Ви готові?

— Так, — пілот сів за контрольну панель і клацнув кількома тумблерами. — Чекаю вашого наказу.

— Тоді починайте, — мовив Гросс.

— Професор... — почав було Крамер, але тут кораблем прокотився жахливий гуркіт, задрижала підлога, і йому довелося хапатися за найближчі поручні, вмонтовані у стінку. Рубка задрижала і сповнилася несамовитим ревом реактивних турбін, що долинав з нижніх відсіків.

Корабель здійнявся у повітря. Крамер заплющив очі і затамував подих. Щомиті набираючи швидкість, зореліт виходив у відкритий космос.

— Ну, що скажете? — нервово запитав Вінтер. — Уже час?

— Ще кілька хвилин, — відповів Крамер.

Він сидів на підлозі рубки біля контрольної панелі. Знявши металеву обшивку і оголивши хитросплетіння електропроводки, він вивчав її, порівнюючи з кресленнями.

— У чім річ? — запитав Гросс.

— Ці зміни... Не можу збагнути, навіщо вони. Єдиний висновок, який я можу зробити, це те, що для чогось вони таки потрібні.

— Дайте глянути, — попросив пілот і сів навпочіпки поруч з Крамерем. — Так-так...

— Бачите пломбу? Раніше тут був перемикач. Він спрацьовував автоматично, реагуючи на зміни температури. Тепер, коли його запаяли, цим керує центральна система управління. З іншими те саме. Більшість функцій були автоматичними і реагували на тиск та температуру. Тепер усім заправляє центральна система.

— Мозок? — запитав Гросс. — Хочете сказати, систему переналаштували, щоб усім керував мозок?

Крамер кивнув.

— Можливо, професор Томас вважав, що не можна довіряти жодним механічним реле? Можливо, він вважав, що все відбуватиметься надто швидко. Але деякі з них могли перемкнутися лише за частку секунди. Гальмівні двигуни здатні спрацювати так швидко, що...

— Агов! — гукнув Вінтер з штурманського крісла. — Ми наближаємося до місячних станцій. Що мені робити?

Вони глянули в ілюмінатор. Внизу мерехтіла немов побита віспою потворна поверхня Місяця. І вона стрімко наближалася.

— Я розберуся, — сказав пілот.

Легенько відсторонивши Вінтера, він зайняв своє місце, пристебнувся і взявся за штурвал. Корабель повернув від Місяця.

Далеко внизу можна було розгледіти цяточки на його поверхні — спостережні станції і маленькі квадратики — дахи підземних заводів та ангарів. Під стелею заблимала червона лампочка, і пілот, реагуючи на сигнал, забігав пальцями по кнопках пульта.

— Місяць позаду, — через деякий час повідомив пілот. Супутник зменшувався у них за спиною, корабель мчав у відкритий космос. — Що ж, можна починати.

Крамер не відповів.

— Містере Крамер, ми можемо починати тестування.

Крамер стрепенувся:

— Вибачайте, задумався. Розпочинайте, будь ласка. — Він насупив брови, глибоко замислившись.

— Щось негаразд? — запитав Гросс.

— Зміни в електропроводці. Ви поцікавилися, навіщо вони, коли давали добро електрикам?

Гросс почервонів:

— Ви ж знаєте, я нічого не тямлю в техніці. Я офіцер Служби внутрішньої безпеки.

— То треба було зі мною порадитись.

— А яка різниця? — Гросс криво посміхнувся. — Рано чи пізно, а нам би довелось довіряти Старому Професорові.

Пілот відійшов від контрольної панелі із застиглим блідим обличчям.

— Що ж, готово, — мовив він.

— Що готово? — запитав Крамер.

— Керування перебрала на себе автоматика. Мозок. Я перемкнув панель на нього, на Старого Професора, — пілот нервово закурив. — Схрестіть пальці.

Корабель плавно летів, керований невидимим пілотом. Глибоко всередині нього, ретельно захищений бронею, у резервуарі з рідиною лежав людський мозок, і по його корі щохвилини пробігали тисячі слабких електричних зарядів. Сигнали мозку зчитувались та підсилювались, передавались у систему, впорядковувались та розходились по всьому зорельоту...

Гросс нервово потер чоло.

— Отже, тепер він за штурвалом? Сподіваюся, він знає, що робить.

Крамер загадково кивнув:

— Гадаю, він знає.

— Що ви маєте на увазі?

— Нічого, — Крамер підійшов до ілюмінатора. — Як бачите, ми все ще рухаємося по прямій, — він взяв у руки мікрофон. — Ми можемо віддавати мозку накази усно, за допомогою ось цього.

Для перевірки він подмухав у мікрофон.

— Спробуйте, — мовив Вінтер.

— Поверніть корабель на сорок п’ять градусів праворуч, — наказав Крамер. — Збавте швидкість.

Минув якийсь час. Гросс подивився на Крамера:

— Жодних змін. Нічого.

— Зачекайте.

Корабель почав повільно повертати. Монотонний гул змінився пульсацією турбін. Корабель перелаштовувався на новий курс. Повз нього пронеслося кілька космічних уламків, які спалахнули у вогні дюз.

— Поки що все гаразд, — мовив Гросс.

Люди з полегкістю зітхнули. Невидимий пілот вправно керував кораблем. Зореліт був у надійних руках. Крамер промовив ще кілька слів у мікрофон, і зореліт знову змінив курс. Тепер вони летіли назад у напрямку Місяця.

— Подивимося, що він зробить, коли ми увійдемо в поле тяжіння Місяця, — мовив Крамер. — Старий Професор був чудовим математиком, міг розв’язати будь-яку задачу.

Корабель ліг на бік, оминаючи Місяць, і поточена куля лишилась позаду.

Гросс зітхнув з полегшенням:

— Так тримати!

— І ще дещо, — Крамер підніс до рота мікрофон. — Поверніться до Місяця і посадіть зореліт у найближчому космопорту, — сказав він.

— Господи боже, — пробурмотів Вінтер. — Навіщо ви...

— Помовчіть, — Крамер стояв, дослухаючись.

Турбіни зашипіли, а потім знову заревли: розвернувшись, корабель набирав швидкість. Вони летіли назад, знову до Місяця. Зореліт почав опускатись, усе ближче до велетенської кулі.

— У нас завелика швидкість, — занепокоївся пілот. — Я не уявляю, як ми зможемо сісти з такою швидкістю.

Куля Місяця швидко заповнювала собою ілюмінатор. Пілот поспішив до контрольної панелі. Раптом зореліт здригнувся. Все загуло, і корабель ривком помчав у відкритий космос, по кривій траєкторії віддаляючись від Місяця. Від раптової зміни курсу чоловіків кинуло на підлогу. Онімівши, вони попідводились і дивилися один на одного.

Пілот вражено розглядав контрольну панель.

— Це не я! Я і кнопки не встиг торкнутися.

Корабель стрімко набирав швидкість. Крамер завагався:

— Може, краще повернутися до ручного управління?

Пілот клацнув перемикачем, поклав руки на штурвал і трохи його повернув.

— Нічого, — він озирнувся до інших. — Нічого. Не реагує. Запала тиша.

— Ви самі бачите, що трапилося, — стримано промовив Крамер. — Отримавши керування, тепер Старий Професор так просто його не віддасть. Цього я і боявся, коли помітив зміни у проводці. Тепер на кораблі всім керує центральна система, навіть системою вентиляції, люками і викидом сміття. Ми геть безпомічні.

— Дурниці! — Гросс підбіг до контрольної панелі.

Він схопив штурвал і повернув його. Корабель усе ще тримався курсу, залишаючи Місяць далеко позаду.

— Передайте керування! — наказав Крамер у мікрофон. — Негайно передайте нам керування! Далі ми поведемо корабель самі.

— Марно, — промовив пілот. — Усе марно, — він відштовхнув непотрібний штурвал. — Він мене не слухається.

— А ми все ще летимо у відкритий космос, — мовив Вінтер, дурнувато посміхаючись. — За кілька хвилин минемо форпост охоронної смуги. Якщо вони нас не зіб’ють...

— Зв’яжемося з ними по радіо, — пілот перевів радіопередавач у режим трансляції. — Я вийду на зв’язок із базою, тією, що на спостережній станції.

— Краще з форпостом, ми набираємо швидкість. Будемо там за хвилину.

— А потім, — промовив Крамер, — взагалі у відкритому космосі. Він прагне досягти третьої космічної швидкості. На кораблі встановили кріогенні камери?

— Камери? — перепитав Гросс.

— Ванни. Анабіозні камери для сну. Для міжзоряних перельотів. Якщо швидкість і далі зростатиме, нам без них не обійтись.

— Але ж, господи, куди ми летимо? — запитав Гросс. — Куди... Куди він нас несе?

Пілотові вдалося налаштувати зв’язок.

— Говорить пілот Двайт, — сказав він. — Ми на великій швидкості входимо в захисну зону. Не стріляйте.

— Розверніть корабель, — наказав з динаміка холодний голос. — Вам заборонено наближатися до захисної зони.

— Ми не можемо. Ми втратили керування.

— Втратили керування?

— Це експериментальний корабель.

Гросс забрав у нього мікрофон:

— Говорить командер Гросс, Служба внутрішньої безпеки.

Нас несе у відкритий космос. Ми не можемо нічого вдіяти. Нас можна якось зняти з корабля?

Здавалося, невидимий співрозмовник замислився.

— У нас є кілька швидкісних перехоплювачів, які могли б вас підібрати, якщо ви вистрибнете. Шанси на те, що вас знайдуть, досить високі. У вас є маячки?

— Є, — відповів пілот. — Давайте спробуємо.

— Покинути корабель? — запитав Крамер. — Якщо ми зараз вистрибнемо, то більше ніколи його не побачимо.

— А що нам залишається? Ми постійно прискорюємося. Чи ви пропонуєте залишитися тут?

— Ні, — Крамер похитав головою. — Клятий корабель! Має бути інший вихід.

— А ми можемо з ним зв’язатися? — запитав Вінтер. — Зі Старим Професором. Спробувати його напоумити.

— Непогана думка, — сказав Гросс. — Спробуйте.

— Гаразд, — Крамер узяв мікрофон і, повагавшись, заговорив: — Професоре! Ви чуєте мене? Говорить Філіп Крамер. Якщо ви мене чуєте, негайно розблокуйте контрольну панель.

Жодної реакції.

— Це Крамер, професоре. Ви мене чуєте? Пам’ятаєте мене?

Ви розумієте, хто говорить?

З динаміка над контрольною панеллю долинув статичний шум. Усі підняли очі.

— Ви чуєте мене, професоре? Це Філіп Крамер. Поверніть нам керування кораблем. Якщо ви мене чуєте, розблокуйте контрольну панель. Розблокуйте її, професоре.

Лише статичні шуми у відповідь. Тихий шелест, немов від подуву вітру. Чоловіки мовчки переглянулись.

— Марна трата часу, — сказав Гросс.

Шум у динаміку став гучнішим. І раптом крізь нього прорвався ледь чутний голос: безбарвний, механічний, неживий:

— ...Це ти, Філіпе? Я тебе не бачу. Тут темно. Хто там ще?

Хто з тобою?

— Це я, Крамер. — Його пальці міцно стиснули мікрофон. — Ви маєте розблокувати контрольну панель, професоре. Нам треба повертатися на Терру. Ви мусите це зробити.

Тиша. Потім знову почувся слабкий деренчливий голос, трохи сильніший, ніж минулого разу:

— Крамере, тут все таке дивне. Проте я не помилився. Свідомість — це наслідок мислення. Обов’язковий наслідок. Cogito ergo sum[1]. Мої розумові здібності відновилися. Ви чуєте мене?

— Так, професоре...

— Я вніс зміни в електропроводку... Керування... Я був абсолютно впевнений... Цікаво, чи мені вдасться?.. Подивимось...

Раптом у кондиціонері щось клацнуло — увімкнулася система охолодження, а потім враз вимкнулася. В коридорі грюкнули двері. Щось гупнуло. Чоловіки стояли, прислухаючись. Зусібіч до них долинали різні звуки: щось клацало, відчинялося, зачинялося. Блимнули лампи, і вони опинилися у цілковитій темряві. Світло знову увімкнулось, те ж саме повторилося з нагрівальними спіралями — вони то працювали, то ні.

— Господи боже! — промовив Вінтер.

На них линуло водою — це спрацювала аварійна протипожежна система. Зашипіло повітря: відчинився один з аварійних люків, і воно почало зі свистом вириватися з корабля.

Люк зачинився, і на кораблі знову все стихло. Засвітились обігрівальні спіралі. Чудернацька демонстрація закінчилась так само раптово, як і почалась.

— Я можу... все, — промовив з динаміка сухий безбарвний голос. — Я можу всім керувати. Крамере, я хочу з тобою поговорити. Я тут... думав. Я не бачив тебе багато років. Треба багато чого обговорити. Ти змінився, хлопче. Нам слід багато чого обміркувати. Твоя дружина...

Пілот схопив Крамера за руку.

— Прямо по курсу корабель! Погляньте!

Усі підбігли до ілюмінатора. Поруч з ними, зберігаючи дистанцію, летів невеликий сірий корабель. Він подавав маяком сигнал.

— Терранський перехоплювач, — промовив пілот. — Час стрибати. Вони нас підберуть. Вдягайте скафандри...

Він підбіг до шафи з обладнанням і повернув ручку. Дверцята відчинилися, і він витяг звідти скафандри.

— Швидше, — підганяв усіх Гросс.

Охоплені панікою, вони почали квапливо одягатися, ледве натягуючи на себе важкі обладунки. Вінтер почвалав до аварійного виходу і зупинився, чекаючи на інших. Один за одним, вони збиралися біля люка.

— Усе! — мовив Гросс. — Відчиняйте люк.

Вінтер щосили потягнув на себе дверцята.

— Допоможіть мені.

Тепер вони вже всі разом сіпали за ручку, та марно. Дверцята були міцно зачинені.

— Принесіть лом, — попросив пілот.

— Невже ні в кого немає бластера? — Гросс окинув присутніх божевільними очима. — Кляті двері, я їх зараз рознесу!

— Тягніть, — прокректав Крамер. — Ну ж бо, всі разом!

— Ви біля люка? — запитав монотонний голос, і відлуння рознесло його по коридорах корабля. Люди завмерли, роззираючись. — Я відчуваю чужу присутність поблизу, ззовні. Це корабель? Ви всі покидаєте борт, так? Крамере, ти також покидаєш корабель? Дуже прикро. Я так сподівався поговорити з тобою. Можливо, якось іншим разом я зможу переконати тебе залишитися.

— Відчиніть люк! — закричав Крамер, обводячи поглядом мертві стіни корабля. — Заради бога, відчиніть!

Запала тиша, що здалась усім вічністю. Нарешті люк повільно від’їхав набік. Зашипіло повітря, вириваючись повз них у космос.

Один за одним вони повискакували з корабля, відштовхуючись від його корпуса. За кілька хвилин їх підібрав корабель-перехоплювач. Коли всі піднялися на його борт, їхній власний зореліт, що на шаленій швидкості мчав у невідоме, вже зник з поля зору.

Важко дихаючи, Крамер зняв шолом. Його підхопили двоє з команди перехоплювача і закутали у ковдру. Неподалік, тримаючи в руках кухля з кавою, сидів Гросс. Він тремтів.

— Пропав корабель, — пробурмотів Крамер.

— Я розішлю сигнал тривоги, — сказав Гросс.

— А що трапилося з вашим кораблем? — зацікавлено запитав матрос. — Він так швидко полетів геть. Що там на ньому?

— Ми його знищимо, — похмуро вів далі Гросс. — Його треба знищити. Не уявляю, що... що він задумав. Що ж ми створили! А на нього покладалися такі надії.

— Що він задумав? — пробурмотів собі під ніс Крамер. — Та біс його знає! Марно гадати.

Патрульний корабель повертався на місячну базу. Врятовані мовчки сиділи за столом у їдальні, сьорбаючи гарячу каву.

— Слухайте, Філе, — нарешті обізвався Гросс. — Якою людиною був професор Томас? Що ви про нього пам’ятаєте?

Крамер поставив свій кухоль з кавою на стіл.

— Це було десять років тому. Я небагато пам’ятаю, все немов у тумані.

Він подумки перенісся на роки назад. Вони з Долорес у коледжі Ханта разом вивчали фізику та інші природничі науки. Це був маленький коледж на задвірках тогочасного життя. Крамер туди поступив тому, що, по-перше, він був у його рідному місті, а по-друге, там навчався його батько.

Професор Томас викладав у коледжі віддавна, і вже ніхто навіть не міг пригадати, коли він там почав працювати. Він був старим диваком: постійно уникав людей. Не схвалював багатьох речей, проте рідко про це говорив.

— Вам не спадає на гадку нічого такого, що могло б нам допомогти? — запитав Гросс. — Щось, що може дати нам підказку про те, що він замислив.

Крамер повільно кивнув:

— Я пригадую дещо...

Одного разу вони з професором сиділи у капличці коледжу і вели неквапливу розмову.

— Що ж, скоро ти закінчиш курс, — промовив професор. — Чим далі займатимешся?

— Займатимусь? Мабуть, працюватиму в якомусь урядовому відділі досліджень.

— А потім? Яка твоя кінцева мета?

Крамер усміхнувся:

— Це ненаукове питання. Воно припускає існування такого поняття, як абсолютний кінець.

— Гаразд, перефразую. Що, якби не було ні війни, ні відділу досліджень? Чим би ти тоді займався?

— Не знаю. Але мені важко уявити таку гіпотетичну ситуацію. Війна триває, скільки я себе пам’ятаю. Все спрямовано на військові потреби. Я не знаю, чим би я займався. Мабуть, якось би пристосувався, звик.

Професор пильно на нього подивився.

— О, ти справді гадаєш, що міг би пристосуватися? Що ж, я радий. І думаєш, тобі вдалось би знайти яке-небудь заняття?

Гросс уважно слухав.

— Що ви цим хочете сказати, Крамере?

— Нічого особливого. Крім того, що він був проти війни.

— Ми всі проти війни, — зауважив Гросс.

— Так. Він був відлюдьком. Жив дуже просто, їжу готував сам. Його дружина померла багато років тому. Сам він народився в Європі, в Італії. Переїхавши до Сполучених Штатів, він змінив ім’я. Колись любив читати Данте і Мільтона. У нього навіть Біблія була.

— Одне слово, у нього допотопні смаки.

— Так, загалом він жив минулим. Дістав десь антикварний грамофон, платівки і весь час слухав стару музику. Ви ж бачили його будинок, бачили, який він старомодний.

— На нього було досьє? — запитав Вінтер Гросса.

— У Службі безпеки? Ні, звісно ні. Наскільки ми знаємо, він ніколи не цікавився політикою, в жодні організації не вступав, ми взагалі не чули, щоб у нього були бодай якісь політичні переконання.

— Саме так, — погодився Крамер. — Єдиною його звичкою було прогулюватися пагорбами. Він любив природу.

— Природа може бути дуже корисною науковцю, — промовив Гросс. — Без неї взагалі б не існувало науки.

— Крамере, як ви гадаєте, чого він все-таки домагається? Захопити корабель і кудись на ньому дременути? — запитав Вінтер.

— Можливо, після пересадки мозку він схибнувся з розуму, — припустив пілот. — Можливо, ніякого плану взагалі немає, принаймні, розумного плану.

— Але він змінив електросхеми корабля — професор був певен, що це поверне йому свідомість і відновить пам’ять, — ще навіть не погодившись на операцію. Він, напевне, заздалегідь усе спланував. Але що саме?

— А може, він просто хотів продовжити собі таким чином життя? — запитав Крамер. — Адже він був дуже старим — однією ногою на цвинтарі. Або...

— Або що?

— Та, нічого, — Крамер підвівся. — Щойно ми прибудемо на місячну базу, я зателефоную на Терру. Хочу з деким поговорити.

— З ким це? — запитав Гросс.

— З Долорес. Можливо, вона що-небудь згадає.

— Чудова ідея, — схвально промовив Гросс.

— Звідки ти відеофонуєш? — запитала Долорес, коли йому нарешті вдалося з нею зв’язатися.

— З бази на Місяці.

— Знав би ти, які тут ходять чутки! Чому корабель не повернувся? Що трапилось?

— Боюся, він втік.

— Хто — він?

— Професор Томас, — і він про все їй розповів.

Долорес уважно його вислухала.

— Дивно. Ти справді думаєш, він усе це заздалегідь продумав, із самого початку все спланував?

— Я впевнений у цьому. Він одразу попросив дати йому креслення та матеріали з теоретичної частини проекту.

— Але чому? Навіщо?

— Не знаю. Послухай, Долорес, що ти про нього пам’ятаєш? Ти можеш пригадати щось таке, що могло б дати якусь зачіпку, стати нам у пригоді?

— Наприклад?

— Я й сам не знаю. У цьому й проблема.

Долорес на екрані насупила брови.

— Пам’ятаю, що він у себе на задньому дворі розводив курей, якийсь час тримав козу, — вона усміхнулась. — А пригадуєш, як одного разу коза втекла і почала розгулювати по головній вулиці міста? Тоді ніхто не міг уторопати, звідки вона там узялася.

— Ще що-небудь?

— Ні, — було помітно, що вона напружує пам’ять. — Я знаю, що він хотів мати ферму.

— Гаразд, дякую, — Крамер доторкнувся до вимикача. — Коли буду на Террі, може, якось заскочу до тебе.

— Тримай мене в курсі.

Крамер вимкнув відеофон, зображення на екрані поблякло і поступово зовсім зникло. Він підійшов до Гросса та решти армійських офіцерів, які скупчилися навколо столу з мапою.

— Є щось цікаве? — запитав Гросс, зауваживши Крамера.

— Ні. Вона пам’ятає лише те, що у нього була коза.

— Підійдіть-но сюди і погляньте на мапу, — Гросс жестом підкликав його до столу. — Дивіться!

Маячки на мапі немов збожеволіли, намагаючись встигати за стрімким пересуванням якихось метушливих білих цяточок.

— Що там коїться? — запитав Крамер.

— Ескадрильї по той бік захисної зони нарешті вдалося наблизитись до корабля. Пілоти саме маневрують, займаючи позиції. Дивіться.

Нарешті білі цяточки згрупувались навколо чорної цятки, яка неухильно рухалась по мапі, все більше віддаляючись від центру. На їхніх очах білі цяточки взяли її в кільце.

— Вони готові відкривати вогонь, — промовив технік, що сидів за пультом. — Командере, вони чекають вашого наказу.

Гросс завагався:

— Ненавиджу приймати такі рішення. Але коли вже почали...

— Це не просто корабель, — сказав Крамер. — Там жива людина, що летить у космосі. Якби ж ми тільки знали, що...

— Але я маю віддати цей наказ. Ми не можемо ризикувати.

А якщо він перекинеться на ворожий бік, на бік юків?

У Крамера відвисла щелепа.

— Господи, він ніколи так не вчинить.

— Ви певні? Як ви можете знати, що у нього на думці?

— Він неспроможний на такий вчинок.

Гросс повернувся до техніка:

— Віддавайте наказ відкрити вогонь.

— Пробачте, сер. Але корабель вирвався. Погляньте на мапу.

Гросс схилився над столом. Зазирнувши через його плече, Крамер побачив, що чорна цятка проскочила поміж білими і на віражі мчала геть. Білі цяточки безпорадно метушилися.

— Дивовижний стратег, — промовив один з офіцерів, провівши рукою вздовж траєкторії польоту корабля. Це дуже давній маневр, до нього вдавалися ще пруссаки... Але ж як він спрацював!

Білі цяточки розверталися.

— Там уже можна натрапити на скупчення юкських кораблів, — пояснив Гросс. — От що буває, якщо діяти недостатньо швидко, — він неприязно подивився на Крамера. — Треба було атакувати, поки він був у нас в руках. Тепер ковтайте за ним пилюку, — він тицьнув пальцем у цятку, яка шалено мчала мапою. Доїхавши до краю екрана, вона зупинилась: корабель вийшов за межі дії радарів. — Бачите?

«І що тепер робити? — думав Крамер, втупившись у карту. — Професор утік від крейсерів і зник. Скільки завзяття і винахідливості! Його розум все-таки ніщо не затьмарило. Як і здатність контролювати нове тіло».

Тіло... Тепер його тілом був зореліт. Він проміняв старе немічне тіло, висохле, з крихкими кістками, на гігантську конструкцію з металу та пластику, з турбінами і реактивними двигунами. Тепер він був дужим. Великим і дужим. Нове тіло було могутнішим за тисячу людських, проте чи довго воно йому служитиме? Крейсери в середньому експлуатуються близько десяти років. Обережно обходячись з кораблем, він може протягнути й двадцять років, поки не вийде з ладу яка-небудь життєво необхідна частина, якої він не зможе замінити.

А потім, що буде потім? Що робитиме професор, коли щось зламається і він не зможе його полагодити? Це буде його кінцем. Десь далеко, у холодній тиші космосу, дрейфуватиме мертвий мовчазний корабель, віддаючи останні залишки свого тепла у вічність безмежжя. А можливо, він вріжеться у якийсь кам’янистий астероїд і розлетиться на мільйон уламків.

Це було лише питанням часу.

— Ваша дружина так нічого і не згадала? — запитав Гросс.

— Я ж уже казав. Тільки те, що колись у нього була коза.

— О, це нам дуже допоможе.

Крамер знизав плечима:

— Не моя у тому вина.

— Цікаво, ми його ще коли-небудь побачимо? — Гросс подивився на чорну цятку на краю екрана. — Він коли-небудь повернеться?

— Я також хотів би це знати, — відповів Крамер.

Тієї ночі Крамер ніяк не міг заснути. Усе через незвично низьку, хоч і підсилену штучно, місячну гравітацію. В його голові роїлися тисячі думок.

Чому все так трапилося? Що задумав професор? Мабуть, цього вони вже ніколи не дізнаються. Можливо, це й добре, що вони втратили корабель: помчавши у відкритий космос, Старий Професор зник назавжди. Хтозна, навіщо і з якою метою він це зробив, якщо у нього взагалі була якась мета.

Крамер підвівся, ввімкнув світло та закурив. Йому виділили невеличку кімнатку на місячній базі: лише ліжко та голі металеві стіни.

Професор хотів з ним про щось поговорити. Він хотів поділитися своїми думками, зав’язати розмову, але всі вони були надто спантеличені, перелякані і не могли думати ні про що інше, крім того, щоб якнайшвидше покинути корабель. Крамер потер підборіддя. Чи можна їх звинувачувати в тому, що вони вистрибнули? Вони ж навіть не уявляли, куди їх мчав зореліт і навіщо. Вони були безпомічними, замкненими у власному кораблі, і корабель-перехоплювач, готовий їх підібрати, був єдиним шансом на порятунок. Ще півгодини — і було б уже запізно.

Але що саме хотів сказати йому професор? Що він мав намір повідати у ті перші божевільні хвилини, коли корабель навколо них почав оживати, коли, немов органи велетенського організму, запульсували кожна металева заклепка і кожен шматок дроту?

Там було дуже дивно і моторошно. Крамер ніяк не міг позбутися тих спогадів, навіть зараз. Він нервово провів очима по кімнаті. Що як оживання металу та пластику було лише провісником чогось іншого? Там, на кораблі, раптом виявилося, що вони опинились всередині живої істоти, в її шлунку, немов пророк Іона в череві кита.

Корабель був живим, і він з ними розмовляв, спокійно та розважливо, все швидше і швидше відносячи їх у відкритий космос. Динамік на стіні та аудіосистема стали його голосовими зв’язками, електропроводка — спинним мозком і нервовою системою, люки та гальма — м’язами.

Вони були безпорадними, абсолютно безпорадними. За якусь частку секунди корабель позбавив людей сили і змусив їх, цілком беззахисних, покладатися на його милість. Це було неправильно, протиприродно. Все своє життя він повелівав машинами, підкорюючи природу людині та її потребам. Людська раса повільно еволюціонувала, поки не навчилася керувати світом, підлаштовуючи його під себе. І раптом її відкинуло назад, розпростерло перед Силою, проти якої люди були не більше ніж діти.

Крамер виліз із ліжка, вдягнув халат і почав намацувати цигарку. За цим заняттям його й застав дзвінок відеофону.

Крамер натиснув кнопку прийому:

— Слухаю.

На екрані з’явилося обличчя:

— Вам дзвінок із Терри, містере Крамер. З лікарні.

— З лікарні? Мені? З’єднуйте, — сон як рукою зняло.

Він відкинув з очей пасмо волосся. Раптом його охопив страх.

З динаміка донісся незнайомий голос:

— Філіп Крамер?

— Так, я вас слухаю.

— Це Центральна лікарня, Нью-Йорк, Терра. Містере Крамер, до нас потрапила ваша дружина. В результаті аварії вона отримала тяжку травму. Нам порадили зв’язатися з вами. Чи не могли б ви...

— Наскільки тяжку? — Крамер стиснув підставку відеофона. — Наскільки це серйозно?

— Це дуже серйозно, містере Крамер. Ви могли б сюди приїхати? Що швидше, то краще.

— Так, — кивнув Крамер. — Я приїду. Дякую.

Екран погас — обірвався зв’язок. Якусь мить Крамер постояв, потім натиснув кнопку. Екран знову ожив.

— Так, сер, — прозвучало з динаміка.

— Я можу негайно вилетіти на Терру? Це терміново. Моя дружина...

— Ще вісім годин з Місяця не злітатиме жоден корабель. Вам доведеться зачекати.

— І що, нічого не можна вдіяти, нічим зарадити?

— Ми можемо передати загальне прохання всім суднам, які перебувають поблизу. Іноді повз нас пролітають крейсери, які прямують на Терру на ремонт.

— Зробіть це, будь ласка. Я вирушаю в космопорт.

— Так, сер. Проте не факт, що поблизу буде якийсь зореліт. Раз на раз не випадає, — екран погас.

Крамер швидко одягнувся. Він накинув пальто і поспішив до ліфта. За хвилину він уже біг через вестибюль, повз ряди порожніх столів та крісел. Вартовий відступив від дверей, і Крамер вискочив на велетенські бетонні сходи.

Місяць вкривали хмари. Неподалік починалося поле космопорту, зникаючи в темряві — чорній безкраїй порожнечі. Він обережно, тримаючись за поручні, спустився сходами і рушив уздовж поля до диспетчерської башти. Дорогу йому вказували миготливі червоні вогники.

Під баштою його окликнуло двоє вартових. Вони стояли в тіні, тримаючи рушниці напоготові.

— Крамер?

— Так, — йому в обличчя посвітили ліхтариком.

— Ваше прохання вже передали.

— Хтось відповів? — запитав Крамер.

— Поблизу пролітав крейсер, він з нами зв’язався. У нього пошкоджений двигун, і він з передової на малій швидкості повертається на Терру.

— Чудово, — кивнув Крамер, у якого немов гора з плечей звалилася. Він закурив і пригостив цигарками солдатів. Вони закурили також.

— Сер, — звернувся до нього один з них. — Чи правда те, що кажуть про експериментальний корабель?

— Що саме кажуть?

— Що він ожив і втік.

— Ну, це не зовсім так, — відповів Крамер. — На ньому було встановлено нову систему управління замість колишньої джонсонівської. Її просто не встигли перевірити.

— Але, сер, один з крейсерів, із тих, що за ним посилали, підібрався до нього дуже близько, і мій приятель каже, що той поводив себе дуже кумедно. Він ніколи не бачив нічого подібного.

Каже, це було схоже на те, як він якось рибалив на Террі, в штаті Вашингтон, намагаючись наловити окунів. Риба виявилася розумною. То в один бік попливе, аж хоп — уже в інший.

— А ось і ваш крейсер, — втрутився в розмову інший солдат. — Бачите?

На поле повільно опускався велетенський нечіткий силует.

На ньому важко було щось розгледіти окрім низки зелених вогників. Крамер уважно подивився на зореліт.

— Хутчіше, сер, — промовив солдат. — Він приземлився ненадовго.

— Дякую, — Крамер побіг полем до темного силуету, що високо здіймався над ним.

Біля підніжжя корабля його вже чекав опущений трап. Крамер ступив на нього і ледь встиг взятися за поручні, як відчув, що піднімається у повітря, а за мить вже опинився всередині корабля. Позаду нього зачинився люк.

Він піднімався по сходах на головну палубу, як турбіни заревли і корабель почав злітати.

Крамер відчинив двері і раптом завмер, здивовано розглядаючись довкола. На палубі не було ні душі. Корабель був безлюдний.

— Господи! — вигукнув він і закам’янів, немов громом прибитий: раптом усе стало зрозумілим. У Крамера запаморочилося в голові, і він мусив сісти на лаву. — Боже праведний!

Корабель мчав у відкритий космос, залишаючи позаду Місяць і Терру.

І він нічого не міг з цим удіяти.

— То це ви телефонували, — нарешті спромігся промовити Крамер. — Це ви подзвонили мені, а не лікар з Терри. Все це було частиною плану, — він роззирнувся навколо. — А Долорес справді...

— З твоєю дружиною все гаразд, — відповів безбарвний голос із динаміка на стіні. — Мені довелося тебе обманути. Пробач, Філіпе, але це було єдине, що спало мені на думку. Ще день-два, і ти вже був би знову на Террі. Я не збираюсь залишатися в цій зоні довше, ніж потрібно. Вони були такі впевнені, що я десь за межами галактики, що тут я міг перебувати у відносній безпеці. Але ж і украдений лист знайшли випадково[2].

Крамер нервово запалив цигарку.

— Що ви збираєтеся робити? Куди ми летимо?

— Перш за все, я хочу з тобою поговорити. Я маю багато чого з тобою обміркувати. Мене дуже прикро вразило те, що ти тоді покинув судно разом з усіма іншими. Я так сподівався, що ти залишишся, — професор захихотів. — Пам’ятаєш, як колись в давні добрі часи ми з тобою розмовляли — тільки ти і я? Як же давно це було!

Корабель долав космічні простори на надзвичайній швидкості. Він проскочив крізь захисну зону і вилетів за межі системи. Від приступу нудоти Крамера скрутило.

Коли він знову випростався, голос зі стіни продовжив:

— Пробач, що я так розігнався, проте ми все ще в небезпеці. Та за кілька хвилин усе минеться.

— А що з кораблями юків? Хіба їх тут немає?

— Є, але мені кілька разів удалося втекти від них. Я їх вочевидь зацікавив.

— Зацікавили?

— Вони відчувають, що я не такий, як інші, більше схожий на їхні органічні міни. І це їм не подобається. Тепер вони намагаються триматися подалі від мене. Гадаю, скоро їхні кораблі залишать цей район. Дивна вони раса, Філіпе. Я б не відмовився краще їх вивчити, спробувати дізнатись про них більше. По-моєму, вони не використовують жодних інертних речовин. Їхні інструменти та прилади живі — в тій чи іншій формі. Вони взагалі нічого не будують і не конструюють. Сама ідея створення чогось для них чужа. Навіть їхні кораблі...

— Куди ми летимо? — запитав Крамер. — Я хочу знати, куди ви мене везете.

— Чесно кажучи, я й сам ще до пуття не знаю.

— Не знаєте?

— Я не думав над деталями. У моєму плані все ще багато прогалин, але я сподіваюсь найближчим часом їх заповнити.

— А в чому саме полягає ваш план? — запитав Крамер.

— О, він дуже простий. Може, ти зайдеш у рубку і сядеш?

Крісла набагато зручніші, ніж металева лава.

Крамер пройшов до рубки і вмостився у крісло біля контрольної панелі. Від вигляду неробочих приладів йому стало не по собі.

— Що трапилося? — проскреготів голос з динаміка.

Крамер розвів руками:

— Я геть безпорадний. І це мене бісить. Хіба можна мене у цьому звинувачувати?

— А я тебе ні в чому і не звинувачую. Незабаром я поверну тобі керування кораблем, не хвилюйся. Отак забрати тебе — це тимчасовий захід. Просто я не врахував дечого, а саме того, що по мені відкриють вогонь без попередження.

— Це був наказ Гросса.

— Я в цьому навіть не сумніваюсь. У мене виник цей план, щойно ти почав описувати свій проект, тоді, у мене вдома. Я одразу зрозумів, що ти помиляєшся: ви не маєте жодного поняття про те, що таке людський розум. Я збагнув, що пересадка людського мозку з органічного тіла в складний механізм, такий як космічний корабель, не позбавить його здатності мислити. Коли людина думає, вона існує.

Усвідомивши це, я побачив можливість втілити в життя мою багаторічну мрію. Я був уже далеко не молодим, коли з тобою познайомився, Філіпе. Мій життєвий шлях добігав свого кінця. Попереду на мене чекала лише смерть, а разом з нею мали б зникнути всі мої ідеї. Я ж бо не залишив після себе жодного сліду, навіть невеличкого. Мої студенти, один за одним, покидали мене і вирушали у широкий світ, отримували роботу у Відділі досліджень і розробляли все кращу і кращу зброю для війни.

Люди воювали завжди: спочатку між собою, потім з марсіанами, тепер з цими створіннями з Проксими Центавра, про яких ми нічого не знаємо. Людське суспільство плекає мистецтво ведення війни як вид культурної діяльності, на кшталт астрономії чи математики. Війна — це частина нашого життя, кар’єра, шанована професія. Розумні, кмітливі хлопці та дівчата з радістю працюють на потреби війни, як це було ще за часів Навуходоносора. Як, зрештою, і завжди.

Та хіба це природно для людини? Я так не думаю. Історія знає багато соціальних груп, які ніколи не воювали; ескімоси взагалі не знають, що це таке, а американські індіанці так і не змогли до неї звикнути.

Однак подібних дисидентів було знищено, і встановлений культурний зразок став стандартом для всієї планети. Тепер він є частиною нас самих.

Але що, коли одного дня виникне і пошириться новий спосіб вирішення проблем, щось зовсім відмінне від армії та...

— Що ви пропонуєте? — перебив його Крамер. — Теорію я знаю, я відвідував ваші лекції.

— Так, пам’ятаю, це були заняття із селекції рослин. Коли ти прийшов до мене з цією пропозицією, я збагнув, що нарешті мої ідеї можна втілити в життя. Якщо моя теорія про те, що війна — це просто звичка, правильна, суспільство, сформоване за межами Терри з мінімальними культурними настановами, могло б розвиватися геть по-іншому. Якби воно не перейняло нашого світогляду, якби воно могло почати все заново, воно б не докотилося до того, що ми маємо зараз — мертвої точки без жодних перспектив, крім усе масштабніших і масштабніших воєн, аж поки не лишиться нічого — лише руїни та спустошення.

Звісно, спочатку для керування експериментом знадобиться наглядач. Поза сумнівом, швидко настане криза, можливо, вже у другому поколінні. Майже одразу з’явиться Каїн...

Знаєш, Крамере, я підрахував, що якщо я майже не рухатимусь і житиму на якійсь невеликій планеті або супутнику, то зможу протягнути близько ста років. Цього достатньо для того, щоб побачити вектор розвитку нової колонії. Потім... Що ж, потім усе залежатиме від самої колонії.

Це, певна річ, в ідеалі. Зрештою, люди самі мають розпоряджатися своїм життям. Сто років — і вони отримають контроль над своєю долею. Можливо, я помиляюся. Можливо, війна — це більш ніж просто звичка. Можливо, це закон всесвіту і люди виживають лише за рахунок міжусобиць.

Але я вирішив ризикнути, припустивши, що це просто звичка, що я маю слушність, що ми заплющуємо очі на те, наскільки неприродною річчю є війна — просто тому, що ми до неї звикли. Тож говоритиму прямо: я все ще не знаю всіх деталей. А поки що нам треба знайти придатну для втілення моїх задумів місцину.

Саме цим ми зараз і займемося. Ми прочешемо кілька систем подалі від основних шляхів, оглядаючи планети, настільки непривабливі для торгівлі, що жоден терранський корабель туди навіть не поткнеться. Я вже маю на оці одну таку планету, про яку згадувалось у перших записах експедиції Фейрчальда.

Для початку, можеш їх переглянути.

Запала тиша.

Якийсь час Крамер мовчки сидів, втупившись у підлогу. Вона слабко вібрувала від працюючих турбін. Зрештою, він підняв очі.

— Можливо, ви маєте рацію. Можливо, наш світогляд — це просто звичка. — Крамер підвівся. — Але ви дещо випустили з уваги.

— Поясни.

— Якщо ця звичка настільки вкоренилася, а їй уже тисячі років, то як ви збираєтеся змусити колоністів переінакшити себе і забути Терру та її традиції? Як бути з цим першим поколінням, з людьми, які засновуватимуть колонію? Мабуть, ви маєте рацію, і наступне покоління звільниться від усього цього, якщо звідкілясь згори наглядатиме і напучуватиме їх... — він посміхнувся, — Старий Професор.

Крамер подивився на динамік на стіні.

— Як ви плануєте змусити людей покинути Терру і полетіти з вами, якщо, згідно з вашою ж теорією, це покоління вже втрачене і все почнеться лише з наступного?

Динамік мовчав. Раптом з нього донісся тихий сухуватий сміх.

— Ти мене дивуєш, Філіпе. Поселенців знайти можна, їх багато і не потрібно, лише кілька, — він знову засміявся. — А зараз я продемонструю тобі свій план.

У протилежному кінці коридору розсунулися двері й почулися тихі кроки. Крамер повернувся.

— Долорес!

Долорес Крамер нерішуче завмерла на порозі, заглядаючи в контрольну рубку. Від подиву вона часто закліпала очима.

— Філе! Що ти тут робиш? Що взагалі тут коїться?

Вони знетямлено дивилися один на одного.

— Що трапилося? — запитала Долорес. — Мені зателефонували, нібито тебе поранило вибухом на Місяці...

Динамік на стіні знову ожив:

— Як бачиш, Філіпе, цю проблему я вже вирішив. Нам не треба багато людей, вистачить однієї подружньої пари.

Крамер повільно кивнув.

— Зрозуміло, — промовив він враз захриплим голосом. — Лише одна подружня пара. Чоловік і жінка.

— У них все може вийти, якщо хтось наглядатиме та слідкуватиме за порядком. Я допомагатиму вам, Філіпе. Гадаю, ми знайдемо спільну мову.

Крамер криво посміхнувся:

— Ви могли б нам допомогти, наприклад, вибирати імена тваринам, — мовив він. — Я так розумію, з цього можна й почати.

— З величезним задоволенням, — промовив безбарвний металевий голос. — Наскільки я пригадую, мені треба буде ще підвезти їх вам, одну за одною. Тоді вже й можна буде давати їм імена.

— Нічого не розумію, — Долорес похитнулася. — Про що це він, Філе? Давати імена тваринам. Яким тваринам? Куди ми летимо?

Крамер повільно підійшов до ілюмінатора і, склавши на грудях руки, мовчки подивися назовні. Навколо корабля виблискували міріади світлячків, незліченні жаринки в непроникному мороці. Зірки, планети, системи, яким нема ліку і кінця. Безконечність світів. Безконечність планет, які гостинно чекали на них, світилися, блимали у темряві.

Він відвернувся від ілюмінатора.

— Куди ми летимо? — він усміхнувся дружині, яка стояла стривожена, перелякана. — Я не знаю, куди ми летимо. Але зараз це не має жодного значення... Я починаю розуміти професора і я хочу, щоб усе було саме так.

І вперше за багато місяців він обійняв Долорес. Спершу вона напружилась, у її очах все ще світилися тривога і страх. Але раптом вона розслабилась і заплакала.

— Філе... ти справді думаєш, що ми могли б почати все спочатку — ти і я?

Він ніжно її поцілував, потім пристрасно.

А тим часом корабель швидко мчав бездоріжжям вічної темряви...