Піраміда Сонця

Кільце Епсилон і супутник Оберон

Ще в 1960 році київський астроном С. К. Всехсвятський висунув гіпотезу, що всі планети-гіганти мають кільця. Згодом передбачення вченого блискуче підтвердилось. Не відмовився від почесної «корони» и Уран.

10 березня 1977 року працівники багатьох обсерваторій світу спостерігали, як Уран проходив по тлі однієї не дуже яскравої зірки. Мета була одна — краще роздивитися атмосферу планети і вточнити її параметри.

Але сценарій спостереження несподівано змінився. Як писав пізніше американський астроном Джеймс Елліот, коли до затемнення зірки залишалося кілька хвилин, покажчики інтенсивності її світіння раптово впали до нуля, потім знову підскочили. Так повторилося п’ять разів. Коли зірка виходила з-за Урана, відбулося те ж саме. Висновок? Навколо планети обертаються невідомі матеріальні тіла… Які саме? Спершу Елліот подумав, що це пояс маленьких супутників. Ще раз перевірив покази самописців. Виявилось, що світло зірки не повністю тьмяніло, а тільки слабло на 50–90 відсотків. Значить, це не масивні тверді тіла. А що ж тоді? Це могли бути тільки кільця Урана!

«Зовнішнє кільце, назване Епсилоном, — писав Джеймс Елліот, — найзагадковіше. Воно не здається круглим, воно може бути похилим, може мати форму еліпса, а можливо, тут не одне, а два кільця. Але щоб з’ясувати це, нам, напевне, доведеться чекати 1986 року, коли «Вояджер-2» добереться до Урана».

І ось космічна станція дісталася до планети. Вчені Землі мали рацію — Уран оточений кільцями, ширина більшості з яких — кілька кілометрів.

Найяскравішим є зовнішнє кільце Епсилон. Менші кільця Дельта, Гамма та Ета мають голубувато-зелені відтінки, у решти кілець переважають світлі тони. Нині відомо 11 кілець Урана. Як гадають вчені, вони складаються з крижаних брил приблизно метрового діаметра.

Ще більше сюрпризів піднесли супутники Урана — п’ять відомих і десять нововідкритих, сім з яких, до речі, запропоновано назвати іменами загиблих на «Челленджері» американських космонавтів. Мужні дослідники космосу, вони гідні того, щоб їхні імена були увічнені на небі. Символічно — імена семи відважних над сьомою планетою.

З відомих супутників Урана привертає увагу своєю химерною конфігурацією Міранда. Враження таке, ніби це небесне тіло побувало в страшних обіймах одного з синів першого володаря світу — одноокого циклопа чи сторукого гекатонхейра. Один бік цього супутника роздутий, інший — сплющений. Маючи «шевроновий» рельєф, Міранда помережена синусоїдальними смугами та візерунками кратерів діаметром близько 5 кілометрів. Вчені вважають, що на цьому супутнику відбуваються тектонічні процеси.

Густо покритий ударними кратерами і супутник Титанія. Це найбільше небесне тіло над Ураном — його діаметр становить 1600 кілометрів. Розміри кратерів та глибоких долин поміж ними тут сягають 300 і більше кілометрів.

На Титанію схожий Аріель, поверхня якого також зграсована кратерами, долинами, тріщинами і ровами.

А тепер трохи пофантазуємо.

«…Дивовижним був цей, покинутий у просторі, віддалений від Сонця майже на три мільярди кілометрів маленький супутник Урана Оберон, чи Громовий Місяць, як називали його бувалі астрольотчики.

Похмуро-багряна куля, оточена неглибокою, просякнутою темним димом атмосферою… У морі розплавленої лави, що покривала поверхню планети, плавали вогненні острови. Крізь жерла вулканів вихоплювалося полум’я, наснажене високою радіоактивністю надр Оберона.

Громовий Місяць справедливо вважався пекельним місцем. Страхітливим і одночасно звабливим. Бо на Обероні було знайдено левіум — найтаємничішу і найдивовижнішу речовину у Всесвіті. Казковий левіум, що мав, як ми тепер сказали б, властивість антигравітації».

Йдеться про один із супутників Урана — Оберон. Таким його побачив у своїй повісті «Скарби Громового Місяця» американський пнсьменник-фантаст Едмонд Гамільтон.

Звичайно, ніякого левіуму у Сонячній системі немає. Якщо вже потрібен об’єкт для фантазування, то тут ліпше підійшов би наступний супутник Урана — Умбріель. Це найзагадковіше небесне тіло над планетою. Якщо решта супутників буквально поцятковані рубцями метеоритного та тектонічного походження, то Умбріель ніби щойно вийшов з чистилища — на його світло-попелястій, гладенькій, як гумова куля, поверхні не виявлено жодного сліду геологічної активності чи метеоритних ударів. А діаметр супутника чималий — 1100 кілометрів! Як же цей ураніанський красень зберіг свій чистосяйний лик? Що це — сприятливі космічні умови чи, може, косметичні операції… інопланетної технології?

Не будемо гадати на кавовій гущі, а проаналізуємо краще те істотне, що нам піднесли супутники Урана. Дослідження за допомогою інфрачервоних телескопів показали, що на їхній поверхні наявні чорні плями невідомого походження. Що це могло бути? Невідома на Землі речовина чи застигла вулканічна магма? Після ретельних лабораторних аналізів напрошувався висновок, що таємничі чорні плями на супутниках Урана — це відкриті родовища… деревного вугілля.

Вугілля в системі Урана? Чи не ще більша це фантастика? Адже вугілля — це життя, біосфера, вмерла органіка. Життя на Урані? Заманливо, але як на сьогоднішній рівень знань землян надто неправдоподібно. І тоді підозра впала на полімер темнуватого кольору, знайдений у метеоритах, цих промовистих вістунах космічних безодень. «Винуватцем швидше всього міг бути саме полімер, — писала кандидат фізико-математичних наук Аліна Лихачова. — Американські вчені С. Сквайрс і К. Саган висунули таку гіпотезу. Під дією ультрафіолетового сонячного випромінювання частина метану, якого вдосталь у системі Урана, розпадається на водень і вуглець, які} в свою чергу, вступають у реакцію з метаном і утворюють цілу серію складних вуглеводневих полімерів, у тому числі і чорного кольору. Саме такі полімери і були виявлені у метеоритах».

…Лине за сотні мільйонів кілометрів від Сонця планета Уран. Уже перший прорив землян у її володіння підняв запону над багатьма таємницями, але ще немало загадок і залишилося. Тому, хоч би як ми сьогодні стримували свої фантазії, майбутні космонавти, десантувавшись у системі Урана, побачать картини, гідні пера фантаста.