Піраміда Сонця

З’явилася на небі раптово…

Ні, недарма назвали стародавні звіздарі другу планету Сонячної системи ім’ям богині краси і вроди. На темному небосхилі вона сяє, як найкоштовніший самоцвіт у короні королеви Всесвіту. Та ось оказія! Виявляється, цей «самоцвіт» став видимим значно пізніше від інших зірок неба. У вавілонських, індійських, китайських рукописах чотирьохтисячолітньої давності про Венеру немає згадок. Звіздарі тих часів її не знали. Були, сяяли на небі Меркурій, Марс, Юпітер, Сатурн… А тієї, що мала бути поблизу, ніхто не бачив, навіть не здогадувався про її існування. Міфологічна Венера вже жила, а її планетна посестра ще десь ховалася у мороці космічної безодні.

З’явилася «найпрекрасніша» на вечірньому небі за кілька століть до нашої ери. З’явилася раптово — у вигляді хвостатої комети. Мешканці стародавньої Мексіки назвали її «зорею, що димить». У китайських літописах вказується, що нова планета затьмарювала своїм блиском Сонце, що було цілком до лиця богині неперевершеної вроди. Інші народи вважали новоз’явлене космічне тіло «зорею зла», уособленням диявола. Як ми вже зазначили, римляни називали її Люцифером, фінікійці — Вельзевулом, євреї — Азазилом.

Ассірійські таблиці VIII століття де нашої ери зображали траєкторію руху Венери дуже витягнутою, такою, що заходила аж за орбіту Марса. Це дало підстави говорити, що Венера відбрунькувалася від Юпітера. Міфологічна Венера справді була дочкою міфологічного Юпітера, а чи планета Венера породжена планетою-гігантом Юпітером — питання суперечливе. Більшість астрономів вважає, що друга планета Сонячної системи утворилася одночасно з іншими планетами, але її світність з часом мінялася. Чому мінялася? Це питання і досі лишається відкритим. І хто знає, чи не потьмяніє завтра «найосяйніша» або навпаки — спалахне ще сильніше?

…1609 року славетний Галілео Галілей сконструював телескоп і вперше в історії людства навів його на зоряне небо (один з інструментів великого астронома і досі зберігається у Флоренції). Були відкриті «моря» і «гори» на Місяці, чотири супутники Юпітера, плями на Сонці… Не обійшов увагою італієць і земну сусідку, названу Ім’ям золотосяйної олімпійки. І що ж він побачив? Те, що ми бачимо неозброєним оком, дивлячись у різний час на Місяць, — фази. Венеріанські фази. І все, і більше нічого… Як соромлива наречена, Венера затято уникала людського зору. Астрономи марно намагалися виявити на ній які-небудь деталі. Не було змоги скласти карту поверхні планети. Невідомий був навіть період її обертання.

Тільки через 150 років від часу застосування телескопа вдалося дещо прочинити вікно у загадковий світ Венери. Відкриття прийшло з Росії. Здійснив його геніальний холмогорець Михайло Ломоносов.

…26 травня 1761 року сусідка Землі проходила по диску Сонця. Це унікальне явище спостерігали багато астрономів світу. Чергував біля підзорної труби і Ломоносов. Коли планета «напливала» на диск Сонця, вчений завважив на його зовнішньому краю тонку світну смугу. Коли ж Венера сходила з сонячного кола, на її канві виник світлий пухир. Сотні астрономів спостерігали це явище, бачили деталі проходження планети на фоні світила, і тільки один Михайло Васильович їх правильно пояснив — це «світилася» атмосфера Венери.

Того ж року вчений опублікував спеціальну працю «Ява Венери» на Сонці», в якій зробив висновок, що «…планета Венера оточена знатною повітряною атмосферою, такою (бодай не більшою; навіть цю деталь відзначив універсальний розум ученого — О. Є.), яка обливається навколо нашої кулі земної».

Отже, у Венери була виявлена атмосфера. Астрономи з новим ентузіазмом взялися за вивчення загадкової планети, яка, немов наречена східних країн, була запнута непрониклою атмосферою-чадрою. Та минуло ще 200 років, перш ніж вдалося розвідати щось нове про нашу сусідку. На заваді стояла вся та ж атмосфера-чадра — надзвичайно щільна, з густою габою хмар, вона не давала змоги побачити поверхню планети. Цим скористалися письменники-фантасти, І «вранішня зірка» постала перед землянами, як сама Земля у своїй ранній юності, — покрита гігантськими папоротями і непрохідними джунглями, залита безбережними океанами, населена дивовижними тваринами, а то навіть і розумними істотами.

Звичайно, бурхлива уява фантастів не знала спину. Чого тільки не приписували Венері! Ще на початку шістдесятих років XX століття «світанкова зоря» вигравала суперництво з Марсом як основний кандидат у планети, на яких можливе життя. Ось І буяла письменницька фантазія. Як хотілося мати по сусідству планету, придатну до життя! Але…