Піраміда Сонця

Радість пізнання і гіркота знань

Отже, слово взяла наука, котра зросла на вістрі найпередовіших і найпрогресивніших досягнень людського генія, наука, котра, увібравши в себе здобутки багатьох інших наук, вивела землян у космічний простір. До Марса, як і до Місяця та Венери, полинули автоматичні міжпланетні станції. Затамувавши подих, людство чекало сенсаційних повідомлень.

Першим подав руку ї вийшов на знайомство з земним сусідою Радянський Союз. 1 листопада 1962 року до червоної планети стартувала автоматична станція «Марс-1». У далеку дорогу полинув розвідник вагою близько тонни. Основним його завданням було опрацювання системи зв’язку з космічними апаратами. Більш як через півтора року відбулося зближення станції з Марсом. Зв’язок з Землею припинився раніше — після 106 мільйонів кілометрів пройденого шляху. Це була рекордно велика для того часу відстань, з якої Земля могла ще ловити сигнали свого посланця. З далеких позаземних глибин було передано великий і цікавий матеріал про фізичні явища в космічному просторі.

У травні 1971 року до червоної планети полинули відразу два апарати — «Марс-2» і «Марс-3». Через 200 днів вони досягли околиць Марса і вийшли на навколопланетні орбіти. Від третьої станції відокремився спусковий блок і пішов на посадку…

Проте тут Марс підготував землянам несподіваний сюрприз. На ньому зненацька знялася гігантська пилова буря, котра з кожним днем набирала дедалі більшої сили і згодом охопила всю планету. На її поверхні годі щось було розгледіти. Ніби здогадуючись про наближення розвідників з сусідньої планети, Марс поспішно сховав своє грізне обличчя від їхніх допитливих поглядів. Телевізійні знімки, передані на Землю, мали розмитий, неконтрасний вигляд. На що сподівалися «марсіани», напускаючи туману на товариських і допитливих землян, які марили про зустріч із ними? Даремно намагався сховати свій неприглядний лик бог війни!

Через два роки до його лона стартувала ціла кавалькада вивідувачів — «Марс-4, -5, -6, -7». Четверта станція пролетіла мимо планети на відстані 2200 кілометрів. П’ята стала штучним супутником Марса і здійснила цілий комплекс досліджень — фотографувала планету, визначала склад, температуру і тиск атмосфери, виявляла структуру і теплові особливості грунту, вивчала магнітне поле. З двох останніх станцій, яким належало доставити на Марс посадочні апарати, м’яку посадку здійснив тільки блок «Марса-6». Вперше в історії космічних досліджень він передав чітку інформацію про параметри атмосфери планети.

Дослідження червоної планети вели й американські вчені. У 60-х роках до Марса було послано чотири апарати — «Марінер-3, -4, -6, і -7». Політ третьої станції був невдалий. Решта передали знімки Марса, дуже схожі на зображення мертвої поверхні Місяця. Де ви, марсіани? Де ваші канали, квітучі оазиси, родючі ниви? Навіщо було пускати землянам пил ув очі?

І все ж земляни не зупинялися — посилали до омріяної планети апарат за апаратом, хоч не завжди й успішно. Скажімо, політ «Марінера-8» обірвався ще під час його запуску. Зате «Марінер-9», діставшись до Марса, став його штучним супутником.

На той час пилова буря, ніби втомившись закривати від допитливих очей землян істинне обличчя войовничого сина Зевса, вщухла. Настала ясна погода, і «Марінер-9» почав передавати на Землю цінну, але вже знайому інформацію. Ті ж кратери, каньйони, гірські хребти, розлогі рівнини, вулкани, полярні шапки — жодних ознак існування розумних істот. Мертва планета! Абсолютно мертва?..

На це мали дати відповідь спеціальні автоматичні лабораторії, які б опустилися на планету і повели звідти репортажі. Ними стали посадочні модулі американських космічних станцій «Вікінг-1» і «Вікінг-2».

Перший «репортер» опустився на червону планету 20 липня 1976 року. Через місяць тишу марсіанських краєвидів порушив його двійник. Обидва апарати передали панорами тих місцевостей, де вони десантувались. Що ж побачили земляни? Піщані дюни, камінні брили, гірські хребти…

Американська преса багато тоді писала про марсіанську одіссею «Вікінгів». Ось стислий переказ однієї з публікацій.

…7 годин 30 хвилин ранку за марсіанським часом. Кам’яниста з піщаними насипами пустеля. На одному з пологих схилів видніється чужорідне тіло — наїжачений антенами, кронштейнами і фотокамерами апарат, схожий на земного жука.

Далеко маленьке Сонце ледь піднялося за обрієм, і тому тіні посилюють контрасність предметів. Оскільки на земній кулі було немало подібних пустель, то для спостерігача передачі знімків з Марса на Землю ландшафт сусідньої планети так нагадував земні пейзажі, що він мимоволі вигукнув: «Я вже чекав, що ось-ось з’являться верблюди!»

Та ось надійшло перше метеозведення про погоду на Марсі: слабкий до 7 метрів на секунду вітер, тиск — 8 мілібар, невелика хмарність, температура вранці — 86 градусів морозу, вдень — 30…

Були також передані результати хіміко-біологічного аналізу марсіанського грунту на предмет з’ясування старого, як світ, питання: «Чи є життя на Марсі?»

«Згадайте, що потрібно для життя у нашому розумінні, — повідомляв кореспондент ЮПІ з центру управління. — Потрібна енергія — вона є (у вигляді сонячного світла); потрібна вода — вона теж є; потрібний вуглець, якого вдосталь; і потрібні фосфор і фосфати, які, напевне, зустрічаються в породах».

Здавалося, все було для виникнення життя. Але чи було саме життя?

Обидва земні «жуки», взявши зразки марсіанського грунту, помістили їх в спеціальні «інкубатори». Твердь чужої планети, одвічна земля «марсіан», була піддана впливові потужних променів світла, водяної пари і спеціальної живильної суміші, названої «курячим бульйоном». Що малося на меті? Якщо в пробах грунту були живі організми, вони мали зреагувати на ці всесильні стимулятори і, як кажуть, виказати себе. Але… Одна спроба, друга, третя… Марно! І цього разу однозначної і остаточної відповіді на горезвісне питання Земля не дістала. Думки вчених розійшлись. Довелося знову чекати, чекати 12 довгих років.

І ось настав липень 1988 року. З космодрому Байконур стартували два космічні апарати типу «Фобос» — перші представники нового покоління радянських міжпланетних станцій. Їхнє завдання — дослідження марсіанського супутника Фобоса. У здійсненні цього грандіозного проекту зголосились взяти участь учені багатьох країн.

Через сім місяців після старту земні посланці мали вийти на еліптичні орбіти навколо червоної планети, а потім на кругові, близькі до орбіти Фобоса. Але, як відомо, до далекого Марса дістався тільки один апарат — «Фобос-2». Перша станція через два місяці польоту «відмовилась» відповідати на поклики Землі. З нею було проведено 39 сеансів зв’язку, в ході яких проводились дослідження Сонця і міжпланетного простору. З допомогою розробленого спеціалістами телескопа-коронографа «Терек» було одержано більш як 140 рентгенівських зображень Сонця. Вони містять унікальну інформацію щодо структури і динаміки активних областей в атмосфері нашої зірки.

2 вересня 1988 року черговий запланований сеанс радіозв’язку із станцією «Фобос-1» не відбувся. Спроби відновити зв’язок, відшукати «втікачку» результатів не дали.

Що ж сталося з першою станцією? Виявляється, на її борт було передано помилкову команду (у цифровому коді не вистачало всього одного знаку), в результаті чого вийшла з ладу система орієнтації апарата на Сонце. Панелі сонячних батарей дедалі менше й менше отримували енергії, і вся станція таким чином знеструмилась. Покірна силі всесвітнього тяжіння, вона тепер десь лине мовчазною домовиною по одній тільки їй відомій орбіті. Можливо, колись, через сотні років, коли земляни вільно пересуватимуться по Сонячній системі, хтось і наткнеться на космічну пропажу XX століття, якщо якісь сліпі сили космосу не зруйнують її.

Ще більше випробування чекало на другу станцію. Прийнявши естафету марсіанського польоту від своєї нещасної посестри, вона, залишившись самотиною серед крижаного космічного океану, успішно досягла мети. На початку лютого 1989 року на Землю полинули унікальні знімки марсіанської поверхні. Розміщені на борту станції прилади не були безробітними пасажирами. Було здійснено абсолютно новий експеримент — одержання теплової карти Марса з високою детальністю, що дає змогу розрізняти температуру окремих утворень на його поверхні: кратерів, долин, тріщин тощо. Виконав цю роботу прилад, що дістав назву термоскан. Його земним аналогом є тепловізор, чутливий до теплових, інфрачервоних променів.

Облетівши кілька разів планету, земний розвідник 11 лютого 1989 року завершив унікальну зйомку марсіанської поверхні протяжністю близько 800 кілометрів. Попереду був Фобос. Поки на Землі опрацьовували фотографії, «Фобос» пішов на зближення зі своїм тезкою. Отоді й почався драматичний, мало не сенсаційний розвиток подій.

Коли на Землі вчені проявили знімки з зображенням марсіанської поверхні і порівняли їх з тими, що раніше передали радянські та американські міжпланетні станції «Марс» і «Марінер», вони очам своїм не повірили. На знятій «Фобосом» фотографії чітко вирізнялися загадкові утворення, яких раніше не було на карті Марса. Одне з них, еліпсовидне, за конфігурацією було схоже на інверсійні сліди від старту ракети. Якої ракети? Марсіанської? Земної? Чи ще чиєїсь? Вчені тільки руками розвели.

Запитали у «Фобоса», який вже наближався до однойменного супутника Марса, на який мав десантувати двох роботів-фобосходів (до речі, прототип цих робтів вже працював на очищенні даху Чорнобильської АЕС від радіоактивних уламків). Але «Фобос» не міг дати ніякої відповіді. Сталося непередбачене. Як тільки на Землю полинули нові знімки марсіанської поверхні з дивовижними утвореннями, яких раніше не було, земний розвідник раптово замовк, ніби хтось його зумисне вимкнув. Востаннє довелося вийти з ним на зв’язок, коли він був десь за 200 кілометрів від Фобоса і мав передати кольорові зображення його поверхні. Що з ним сталося — невідомо. Як невідома і його подальша доля.

Безумовно, земляни на цьому не зупиняться. До Марса полинуть нові апарати. Але випадок з «Фобосами» ще раз нагадав, що космічні траси не встелені трояндами, що там на кожному кроці чигають небезпеки.

Що побачать І з чим зустрінуться нові автоматичні посланці Землі — покаже час. А поки що наводимо слова академіка О. І. Опаріна: «Чи є життя на Марсі? Дуже хочеться, щоб воно було. Звичайно, атмосфера Марса вельми розріджена, її пронизує ультрафіолет, там панує різка зміна температур, — коротше кажучи, дуже важкі умови для життя земних організмів. Але, можливо, у такому світі існують специфічні мікроорганізми, І їх відкриття стало б подією в науці — у нас було б два «екземпляри» життя. Та навіть коли цього не станеться, дуже важливо для з’ясування виникнення життя на Землі визначити, на якому етапі перебуває там еволюція вуглецевих сполук. Цілком можливо, що вона на тому ж рівні, на якому була мільйони літ тому на Землі. Дослідження планет, і зокрема Марса, в ім’я Землі — у цьому головний зміст роботи радянських і американських апаратів у космосі».

Та не будемо поспішати з висновками. Зачекаємо повідомлень нових апаратів. Вони, слід гадати, будуть набагато «розумнішими» від попередніх. Ще більше ми дізнаємось, коли самі ступимо на поверхню Марса.