Піраміда Сонця

СОНЯЧНИЙ ГРІМ ФАНТАСТИЧНЕ ОПОВІДАННЯ

Сонце зійшло там, де зайшло минулого дня. Але ніхто з екіпажу космольота «Правда» не помітив цієї дивної метаморфози рідного світила.

Велетенське, як колесо стародавнього воза, і химерне, як голова міфічного дракона, воно струменіло тут пекельним вогнем.

Але й цього земляни не відчували. Щоб не підставляти себе жахливому осонню чи дошкульній холоднечі, що панувала на зворотному боці планети, вони, як ніч за днем, йшли синхронно за Сонцем, їхня база, перебуваючи на етиці дня і ночі і маючи антигравітаційну тягу, постійно рухалась, повертаючи свої боки то до світла, то до тіні.

— Не розумію тих, хто раніше десантувався на Меркурій, — мовив астробіолог Попович, зайшовши до каюти командира космольота. — Вони або знемагали під немилосердним сонцепалом, або ж дубіда від лютого морозу ночі. І, траплялося, гинули. До речі, хто перший запропонував створити літаючу базу типу «день-ніч»?

— Академік Шафорост, — відповів командир космольота Куриленко. — Три роки тому ми прилітали з ним сюди. Одного разу він вирушив у розвідку на всюдиході. Що з ним там сталося, достеменно не знаю. Але, повернувшись, він звелів негайно згортати експедицію і стартувати на Землю. «Так ми ніколи не освоїмо цю планету, — сказав він тоді. — Тут хтось побував до нас, могутніший І розумніший. Маємо внести корективи у програму досліджень цієї планети». Отоді й народилася ідея створення літаючої бази «день-ніч».

— Була, здається, ще пропозиція, — продовжив розмову астробіолог, — встановити базу на одному з меркуріанських полюсів, звідки нібито відкривалась чудова нагода досліджувати Сонце…

— Так, висувалась і така ідея. Але цей проект мав один гандж — дослідники могли бачити тільки половину сонячного диска. Інша ховалась за лінією горизонту. Що ж виходило? Отаборитись на Меркурії, тобто найближче до Сонця, і не бачити всього Сонця… Це все одно, що стрибнути у воду і не викупатись, чи прийти до кінозалу і не подивитися всього фільму, — по цих словах командир, щось згадавши, підвівся і ввімкнув відеофон.

На екрані спливла каюта, де розміщалась служба планетолога Карпенка.

— Результати гравітаційного зондування готові? — запитав командир.

— Будуть за десять хвилин, — відповів планетолог. — Не хвилюйся, командире, до об’єкту ще далеко…

При згадці про «об’єкт» Куриленко спохмурнів, вимкнув відеофон і взяв до рук зведення, що годину тому подав астрофізик Міняйленко.

Той вперше брав участь у міжпланетній експедиції, і, зрозуміло, що командир час від часу ревізував його роботу.

— Ти знаєш, — звернувся він до Поповича, переглянувши зведення астрофізика, — мені дедалі більше подобається робота нового члена нашої експедиції.

— Ще б пак, — усміхнувся Попович. — Це ж визначний учений планети. Правда, він за вдачею анахорет, домосід, у космосі ще не був, але на зорі дивиться просто — як на вуличні ліхтарі. До речі, це він допоміг академіку Шафоросту переорієнтувати головні завдання меркуріанських експедицій, що дуже не сподобалося геологу Гаху.

— Я б теж після цього не вітався з ним. Згорнув, по суті, всі геологічні пошуки рудних металів на Меркурії… Але що зробиш — Сонце виявилось головнішим і актуальнішим для Землі…

— Авжеж, — пожвавився астробіолог, — Сонце справіку було живоносним вогнем на Землі. Але не тільки живоносним, — по цих словах Попович нервово стиснув руки І мимохіть подивився на передній екран зовнішнього огляду, де розпеченими іскрами палахкотіла гігантська сонячна куля. — І не тільки живоносним, — повторив він спроквола. — Масові епідемії хвороб, жахливі природні катаклізми, руїнацїя атомних об’єктів… Є підозра, що наше світило диригує війнами, ба, навіть спричинює сімейні чвари…

— Щодо сімейних чвар, — усміхнувся Куриленко, — то це справа сімейна, а ось що стосується згубного впливу Сонця на все живе, то я пригадую слова великого вченого минувшини, геніальність якого визнали тільки пізніше. Він говорив, що бувають дні, коли для хворої людини Сонце стає джерелом згину. В такі дні з життєдавця воно перетворюється на заклятого ворога, від якого людині нікуди ні сховатися, ні втекти. Смертоносний вплив Сонця діймає людину всюди, хоч де вона перебуває…

— Я ж казав, що Сонце не тільки народжує, а й губить. Але не будемо, командире, чорнити осяйний лик нашого світила. Давай краще згадаємо, що говорили древні. А вони казали, що якби Сонце не сяяло постійно над нашими головами, а було бачене з якогось одного місця, люди б цілими товпами безперервно ходили туди, щоб споглядати диво небесне і милуватися ним.

— Ось і ми прилетіли під саме крило денної зірки, щоб помилуватися нею, якщо, звичайно, обставини сприятимуть.

— Гадаю, командире, нам буде не до цього. Здається, Карпенко йде…

На порозі постала кремезна постать планетолога.

— Амплітуда коливання гравітації в районі об’єкта вдвічі вища, — повідомив він.

— Гравітаційний вітер чи, може, циклон?

— Не думаю. На решті меркуріанської території спокійно…

— Виходить, вся заковика в об’єкті?

— Напевне…

Запала тиша. По хвилі командир мовив:

— Продовжуйте пильнувати за об’єктом. У разі чого — негайно до мене.

Карпенко вийшов. Попович теж хотів було за ним податися, та враз зупинився і зацікавлено подивився на Куриленка.

— До речі, це той об’єкт, на який три роки тому натрапив Шафорост?

— Він…

— Що ж це за диво таке?

Куриленко пильно поглянув на астробіолога, хвилину мовчав, потім, ніби на когось гніваючись, иевдоволено мовив:

— Я знаю не більше від тебе. Одне, за словами академіка, відомо-це об’єкт штучного походження, щось на зразок підземної геліоустановки. Хто її встановив і кому вона належить — про це можна тільки гадати. Наш планетолог через меркуріанський супутник веде спостереження за об’єктом.

— Де ж він розташований?

— В одному з кратерів улоговини Калорис. Ми будемо пролітати над ним…

— Передбачається вихід на поверхню планети?

— Подивимося. Бачу, ти вже загорівся…

— А чом би й ні? Пізнавати невідоме — це ж сенс нашого буття.

— А чи відомо тобі, що пізнавати — це навчатися того, що ти вже знаєш.

— Не згоден, командире. Треба брати глибше ї ширше. Потрібно не просто пізнавати світ, потрібно діяти. А діяти — це й є те, що називається демонстрацією своїх знань.

— Гай-гай, голубе, бачу куди ти хилиш. Кожен прагне навчити іншого того, чого найбільше потребує сам…

Астробіолог довго дивився на командира. Потім, певне, бажаючи взяти реванш, заговорив:

— Колись за старовини побутував звичай ототожнювати свій інтелект з інтелектом співрозмовника.

— Не розумію…

— Ну, коли, скажімо, тобі треба було збагнути, наскільки людина, з якою ти зустрівся, розумна чи дурна, добра чи лиха, про що вона думає, ти надавав своєму обличчю такого самого виразу, як у неї, а тоді чекав, щоб і в тебе з’явилися такі ж думки та почуття, як у твого співрозмовника. Це називалося «розгадати людину»…

Куриленко, відчувши, що Попович заводить його на слизьке, скинув маску поблажливої добродушності.

— Туман усе це, — мовив він. — Якщо вже вдаватися до минувшини, то ти яко мислиш, такмо й речеш. Туман усе це…

— Позитивний туман, командире.

— Краще вже негативна ясність, ніж позитивний туман. А загалом усе це семантична еквілібристика, на яку ти неабиякий мастак.

— Так, командире, ти маєш рацію. Дуже важко шукати у темній кімнаті чорну кішку…

— Одна голова — добре, а півтори — краще… Ти це хотів сказати?

— Ось ти, командире, — усміхнувся Попович, — і вдався до ототожнення свого інтелекту з моїм…

— Повторюю, — з притиском мовив командир, явно воліючи завершити розмову, — що все це хрестоматійне суєслів’я. Колись навіть півторарозумних вважали за напіврозумних, бо сприймали тільки третину їхнього розуму. Утямив? А що було робити? Люди народжувалися без дзеркал у руках і пізнавали себе, вдивляючись, як у дзеркала, в інших людей…

— Перед нами зараз одне дзеркало, — відказав астробіолог, — те, що палахкотить за стінами нашої бази. Піду до Карпенка. Мене надто зацікавив загадковий об’єкт…

Залишившись на самоті, Куриленко вийшов на зв’язок з космольотом, залишеним в одній із глибоких штолень меркуріанських рудень, розроблених попередніми експедиціями. Прибувши на Меркурій, земляни пересіли на антигравітаційну літаючу базу і, рухаючись за Сонцем, пішли в обхід планети, щоб через рік повернутися до відправного пункту.

Відповів головний енергетик Треба:

— У нас все гаразд, командире. Правда, ми приречені на бездіяльність, але геолог Гах знайшов собі заняття. Він вивів бригаду роботів і длубається у нутрощах планети, шукаючи заповітні меркуріанські алмази.

— Передайте, що хай надто не захоплюється. Ми наближаємось до об’єкта. Можливо, необхідним буде ваш приліт…

— Є намір подивитися на об’єкт зблизька?

— Попович загорівся… Але ж ми не маємо права на зупинку. Якщо відстанемо від Сонця, потрапимо в ніч, що рівнозначно загибелі. Наша база не пристосована до лютих морозів, що панують на споночілому боці Меркурія.

— А якщо вислати вперед літаючу танкетку?

— Я вже думав над цим. Певне, так і зробимо.

— Хто полетить?

— Звісно, той, хто найбільше серед нас шукає сліди розумного життя.

— Попович?

— Авжеж…

Невдовзі, коли до об’єкта лишався день ходу, від бази відокремилась рухлива танкетка і швидким птахом полинула вперед. Проводжаючи її довгим поглядом, Куриленко задивився на вилинялий меркуріанський ландшафт. За ілюмінаторами бази панував вогненний пал. Сонце обернуло все доокілля на розпечену жаровню.

— Справжнє пекло, — почув командир у себе за спиною голос астрофізика Міняйленка. — Ось де буйство енергії! Перекинути хоча б дещицю на Землю!..

— Перекинути на Землю? — перепитав командир. — Чи не рано замахуватись на Сонце? Був час, коли земляни запалили на своїй планеті атомні сонця. Це був дуже необачний крок. Не збагнувши до решти секретів атома, вони ввели його у щоденний вжиток, за що потім жорстоко поплатилися. Атомна енергія вийшла з-під контролю людей і накоїла багато лиха. Таке може статися і з сонячною енергією. Я не беру до уваги ті малопотужні сонячні електростанції, що здавна створені на нашій планеті. Йдеться про саму сонячну речовину. Поки до кінця не з’ясуємо анатомію Сонця, про перекачування його енергії в земний дім не може бути й мови.

— Для цього ми, власне, й прилетіли сюди.

— Так, але це тільки початок. Попереду велика й копітка робота… Стривайте, здається, надійшло повідомлення з меркуріанської орбіти…

— Надійшло, з чим я й прийшов, — мовив астрофізик. — Автомати супутника зафіксували потужний потік енергії, що лине з поверхні планети.

— Звідки саме?

— Його джерело — улоговина Калорис.

— Невже об’єкт?

— Так, локалізація засвідчила, що ріка енергії струмує саме звідти.

— Треба попередити Поповича…

— Я вже виходив з ним на зв’язок. Зараз на лінії чергує Карпенко.

— Я знаю астробіолога. Він ні перед чим не зупиниться. Потрібна гранична обережність.

— Його танкетка здатна на маневр. Він зможе обійти енергетичний стовп, а ось ми ризикуємо нахромитися на нього — маршрут нашої бази пролягає якраз над об’єктом. Йдемо прямо на нього…

— Ви хочете сказати, що коли не збочимо, може статися непоправне? — жорстко спитав командир.

— Авжеж, силове випромінювання таке потужне, що безвтратно пронизати його ми не зможемо.

— Доведеться пустити в хід резервні антигравітони і відхилитися від заданого курсу.

— А Попович? Він чекатиме нас в умовленому місці…

— Ми сповістимо його. Він теж сторонитиметься отих злополучних променів…

Спливло кілька земних годин. Попович двічі виходив на зв’язок. Повідомив, що добувся до об’єкта, успішно уникнув зіткнення з смертоносним стовпом, що, немов гігантський гриб, тягнувся у космічну безодню. Ще через деякий час сповістив, що виявив вхід до об’єкта і має намір скористатися ним..»

Командир спробував зупинити його, але зв’язок раптово урвався. Ввімкнули візуальне спостереження з супутника. Біля підніжжя одного з скелястих бескидів автомати виявили літаючу танкетку. Її кабіна зяяла пусткою, але енергетична установка працювала.

— Гаряча голова! — скрушно зітхнув Куриленко. — Пішов-таки, пішов прямо на рожен. Добре, коли вибереться до нашого підходу. Якщо ж ні, то ми нічим не зможемо йому зарадити. Продовжуйте викликати його.

— Марна справа, — з гіркотою мовив астрофізик. — Об’єкт глушить зв’язок. Тепер усе залежить від самого Поповича. Ми не в змозі проникнути в об’єкт.

— Справді, — погодився командир, — єдине, на що ми здатні, так це на обхід згубного стовпа. Скільки часу лишилося до зустрічі з об’єктом?

— Годин шість…

— Думаю, вони будуть варті всього року нашого перебування на Меркурії…

— Невже гадаєш, командире, завершити експедицію на об’єкті? — запитав планетолог Карпенко, котрий щойно зайшов до каюти командира.

— Обставини покажуть. В усякому разі передайте на космоліт, щоб він був готовий до старту.

Сказавши таке, командир мимохіть подумав: «А що це дасть?»

Діставшись до об’єкта, Попович двічі обігнув зону силового струменя, а потім пристав до однієї з прямовисних скель, де помітив чорний отвір тунелю. Припаркувавши свою танкетку в тіні гори, він у жаростійкому скафандрі вийшов на поверхню і попрямував до виявленої «нори».

При вході на мить затримався, потім, відкинувши всі вагання, рішуче ступив у овал чорного отвору. Його обійняв густий морок. Стемніло враз, ніби хто повернув вимикач.

Астробіолог ввімкнув автономне освітлення. Пригледівся. Обабіч тягнулися відполіровані стіни меркуріанської породи, схожої на базальт.

Тримаючись правого боку тунелю, Попович рушив уперед. Коридор круто спускався вниз. Через кілька поворотів попереду заяскріло світло. В його променях замріли контури велетенського залу.

Зачудований побаченим, астробіолог нерішуче ступив в обійми примарного освітлення і враз відчув на собі цупкі пута свистючої сліпої енергії.

Ледве встиг відсахнутися назад. Відступив, шукаючи виходу, до прямовисної стіни. Але виходу не знайшов. Метнувся в один бік, в інший — аізрно. Жорсткі краги його скафандра весь час натикалися на ковзьку поверхню стіни.

Зупинився. Стояв, втупившись у стіну. Не наважувався подивитися на смертоносні омахи енергії, що клубочилися у центрі залу. Вони були такими щільними, що бачились навіть на око.

Здавалося, пірнеш у них і сам станеш енергією.

Його раптом посів ляк. Він збагнув, що ніхто з його товаришів не зможе прийти йому на допомогу, хоч би як вони хотіли цього. Єдина на всю базу танкетка залишилась біля входу до тунелю. Він сам собі перетяв шлях до порятунку і позбавив своїх товаришів можливості допомогти йому.

Не дочекавшись його, вони підуть далі за Сонцем, до якого невідривно прив’язані, бо воно, Сонце, живить їхній антигравітаційний рух. Якби вони зупинились, то вже назавжди. Такі нещадні правила синхронного руху. Звичайно, їх би підібрав космоліт, але ціною зриву всієї експедиції…

По цих думках він відчув навколо себе таку порожнечу, таку пустку, що, незважаючи на те, що в нього за спиною вулканили колосальні вихори енергії, його почали обіймати чорні мойри збайдужілості. Здавалося, все, що називається життям, покинуло його.

«Хай їй пак, цій планеті!» — подумав він і повернувся обличчям до розбурханого океану силових сплесків, де гойдалися, вирували і клекотіли тисячі міні-сонць.

Спливли визначені шість годин. Обігнувши кратер, звідки фонтанував жахний потік енергії, літаюча база знову лягла на колишній курс. В умовленому місці Поповича не було.

Зачинившись у каюті, командир катувався перед неминучим вибором. «Викликати космоліт, — думав він, — але що це дасть, де гарантія, що астробіолог ще живий?.. Та й як його визволити з того камінного склепу? Вивести ж з безпечної штольні космоліт — це означає зірвати всю експедицію, на яку затрачені величезні кошти. Адже тут, біля об’єкта, їм не знайти подібного прихистку. Доведеться стартувати на Землю. Та й невідомо, як ще поведеться сам об’єкт. Хтозна, що за сили його створили. Ясно одне: вони значно могутніші від них, якщо змогли підняти у космічну безвість такі лави сонячної матерії… Стривай, — раптом похопився Куриленко, — а якщо залучити до рятувальної операції саму танкетку. Вона ж підлягає дистанційному керуванню!»

Командир негайно зв’язався з космольотом.

— Попович не вийшов на умовлене місце, — повідомив приреченим голосом.

— То ми стартуємо, командире? — спитав головний енергетик Треба.

— Ні, не треба, — відповів Куриленко. — Лишайтеся на місці. Спробуємо дістатися до астробіолога інакше. Дайте через орбітальний супутник команду на його пошук. Спрямуйте її на об’єкт, де стоїть танкетка, на якій знаходиться комп’ютеризований робот, запрограмований на врятування людей. Ось його й треба розбудити.

— Ви геній, командире! — вигукнув Треба. — Ми того робота з могили піднімемо. Настройте свій відеофон на супутник…

Коли на екрані командирської каюти з’явилося передане супутником зображення чорного входу до тунелю, ніякої танкетки там не виявилося.

— Що за оказія? — розвів руками командир.

— Це робота робота, — повідомив Треба, вибачаючись за словесний каламбур. — Щоб проникнути в тунель, він вирішив скористатися танкеткою. Вона вільно туди пройшла. Стежте за екраном…

Немов вічність, минуло десять хвилин. «Що він там бариться»? — нервував командир. Він пригадав, як одного разу такий же робот буквально за лічені секунди вихопив його з вогнедишного венеріанського вулкана, куди він мав необережність звалитися. Але хто знає, що коїться в тій меркуріанській «норі»?

Нарешті в темному отворі тунелю з’явилися знайомі контури танкетки. Немов від когось втікаючи, вона вихопилася на світ білий і стрімко злинула над зграсованою поверхнею планети, беручи курс на базу.

— Підготувати причальний бокс! — гукнув командир по внутрішній системі зв’язку.

Коли танкетка підлетіла до бази, Куриленко помітив в її кабіні знайомий силует астр о біолога…

— Ну що, легко шукати у темній кімнаті чорну кішку? — зустрів командир на порозі своєї каюти цілого і неушкодженого Поповича.

— Не іронізуй, командире, — у тон йому відповів астробіолог. — Я почувався там, як сліпий, що шукав у темній кімнаті чорного капелюха, якого забув придбати у минулому році.

— О, невиправний дотепнику, — усміхнувся Куриленко, — у цьому тобі не відмовиш…

До каюти зайшли планетолог Карпенко, астрофізик Міняйленко, астроном Яланський.

— Наше відкриття, — взяв слово Попович, — виходить з розряду ординарних. Академік Шафорост мав рацію. Це об’єкт штучного походження. Хто і коли його створив, важко сказати. Ясно одне: це велетенський акумулятор сонячної матерії, який не тільки конденсує енергію, а й трансформує її.

— Як ти гадаєш, куди? — спитав командир.

— За всіма даними, у район великих планет, де бракує тепла.

— Не виключено, що й на Землю, — додав астрофізик Міняйленко, — для тих, хто мешкає у четвертому вимірі й іноді з’являється на наші очі у вигляді астролівітуючих об’єктів, яких раніше мали за НЛО…

— Ну, це ще треба довести, — впав у слово астроном Яланський. — Невже ми так і не вступимо в контакт з об’єктом?

— Чому ж, — відгукнувся командир, — контакт можливий, але не з цією озією, а з її творцями. Тільки не зараз. У нас своє завдання — організація добре налагодженої служби Сонця. До того, щоб черпати з Сонця енергію, ми ще не дійшли. Маємо насамперед пізнати Сонце, щоб примножити його благодатний вплив на земне життя і звести до мінімуму його згубні прояви. Ревізувати об’єкт, який ми не створювали, непрохано копирсатися в ньому — цього не дозволяє нам етика космічних міжпланетних польотів…

І вони пішли за Сонцем, пішли шляхом, який ще не мав дороги. Вони прокладали цю дорогу.

Куриленко вже добре знав, що скаже йому там, на Землі, академік Шафорост. Це буде його улюблена фраза: «Як грім гримів, ми шапки познімали». І потім додасть: «Гріх диктувати свої закони у чужому монастирі».