Піраміда Сонця

«Страх» і «жах» марсіанського неба

Дивовижно! Скільки було мрій, надій, сподівань на зустріч з марсіанами, а як тільки «доблесні» сини Арея заявилися власною персоною, розгублених землян посів панічний страх. А втім, все правильно — чого доброго можна чекати від кривавого бога війни?

Жарти жартами, та коли були відкриті супутники Марса, їм, як ми вже говорили, теж дали досить промовисті назви: Фобос (страх) і Деймос (жах). Що ж, цілком до лиця синам бога війни, дарма що їхньою матір’ю була богиня вроди й кохання Афродіта.

Вся історія відкриття і вивчення супутників Марса сповнена дивовижними подіями і таємничими загадками, котрі й досі не з’ясовані.

Про Існування Фобоса і Деймоса знали задовго до самого їхнього візуального відкриття. Звідки знали? Про це пише в своєму фантастичному романі «Мандри Гуллівера» Джонатан Свіфт. його герої опиняються на гіпотетичній планеті Лапуті. Місцеві астрономи повідали йому, що вони відкрили навколо Марса два маленькі «місяці». Це було на початку XVII століття.

Англійський письменник фантазував, його повідомлення про марсіанські супутники можна було сприйняти за вигадку. І все ж їх шукали. Довго і невтомно. Шукали Вільям Гершель, його сестра Кароліна, син Джон. Шукали Джованні Скіапареллі, Анджело Секкі… Використовувалася найкраща техніка. Даремно. Після протистояння Марса 1862 року, коли його супутників не було виявлено, багато хто з астрономів зневірився, висновивши, що супутників у Марса не було і немає. Свіфт просто безмірно фантазував.

І ось настало протистояння 1877 року. Ті, що ще не втратили надії виявити супутники Марса, знову стали до телескопічних труб. Серед них був і американський астроном Асаф Холл. Колишній сокирник, він не мав спеціальної астрономічної освіти. За наполяганням і допомогою своєї дружини-вчительки опанував вищу математику. Згодом зайнявся астрономічними спостереженнями зоряного неба і цій справі присвятив усе своє життя.

Отож був серпень 1877 року. Асаф Холл кожну ніч пантрує біля 26-дюймового рефрактора, створеного фірмою відомого оптика-шліфувальника Альвана Кларка та його синів. В об’єктиві телескопа — червона планета. Холл пильно тримає в полі зору зірки навколо Марса — чи не рухається якась слідом за планетою? Ні, всі вони непорушно «висять» на своїх місцях.

Так спливає одна ніч за іншою. Нарешті 11 серпня астроном помітив зірочку, що невідступно тягнулася за Марсом, немов була прив’язана до нього. Що це — матеріальне тіло чи ілюзія зору? Не встиг Холл зафіксувати координати виявленого тіла, як з річки Потомак піднявся густий туман, який швидко затягнув небо. Погода на кілька днів зіпсувалася.

Холл нервував. Він почав уже сумніватися в тому, що побачив. На допомогу, як завжди, прийшла дружина. Як тільки небо прояснилося, вона вмовила чоловіка знову стати за рефрактор. Ледь Холл наладнав апарат, як небо над Вашінгтоном знову затягнули хмари, закресали блискавиді і зашаленіла гроза…

16 серпня Холл навіть не подумав про спостереження. Коли настала ніч і на небі знову заясніли зорі, невпокійлива дружина переконує песимістично настроєного чоловіка відновити пошуки. Той без всякого ентузіазму піднімається на горішній поверх обсерваторії, ловить в об’єктив сусідню планету і — о диво! — помічає біля неї рухливу цятку, схожу на ту, що вже одного разу бачив. Тепер уже він її не випустить з поля зору!

Наступної ночі Холл поспішив на побачення з виявленим марсіанським супутником і… відкрив ще один. Яка удача! Яке відкриття! Супутники в Марса є! Передбачення Свіфта справдилося. Пізніше нововідкритим супутникам дали за традицією імена стародавніх божеств, що завше супроводжували грізного бога війни.

Тепер повернемося до автора феноменальних «Мандрів Гуллівера». Як міг Свіфт за 150 років до відкриття марсіанських супутників так безпомильно, ніби точно знав, почув від когось чи бачив на власні очі, передбачити Існування супутників Марса? Ця загадка, яка не з’ясована й сьогодні.

Останнім часом унікальне передбачення англійського письменника пояснюють впливом так званої ПЦ, позаземної цивілізації.

Українські вчені, кандидати фізико-математичних наук Олександр Пугач і Клим Чурюмов у книжці «Небо без чудес», що вийшла у 1987 році, пишуть: «Як вважає англійський вчений Дж. Діардорф, така «тактовна» ПЦ могла б посіяти в інтелектуальній сфері нашої планети думку про своє можливе існування шляхом імплантації «чуда», просочування інформації про містичні, фантастичні чи штучно створені історичні загадки. В галузі астрономії до числа останніх можуть, наприклад, відноситись знання африканського плем’я догонів про потрійний Сіріус, записи на шумерських глиняних табличках про параметри десятої планети Сонячної системи, передбачення Дж. Свіфта характеристик двох супутників Марса і т. п. У дусі такого пояснення дуже вдалим прикладом імплантированого «чуда» є непояснимі і невловимі НЛО з їхнім дивовижним умінням бути «у всіх на виду, але не даватися в руки».

Та хоч би там що, марсіанські супутники відкрились землянам, відкрились і мало не потрапили… до розряду горезвісних НЛО. Приводом до цього, як не дивно, став сам факт їхнього відкриття, надто запізнілого відкриття. «Чому раніше вони не були помічені? — запитували прихильники існування розумного життя на Марсі і тут же самі відповідали: — Та тому що їх просто не існувало. Вони з’явилися у марсіанському небі у період між великими протистояннями 1862 і 1877 років. Їх запустили самі марсіани».

Попри всю абсурдність такої заяви, вона була далеко не абсурдною. Аргументи, які наводились на користь цієї гіпотези, мали під собою вагомий грунт. По-перше, розміри марсіанських супутників (близько двадцяти кілометрів у поперечнику) не такі вже великі, щоб високорозвинена цивілізація не могла побудувати такі споруди. По-друге, обидва супутники обертаються навколо планети по низьких орбітах і до того ж — у районі екватора, найзручнішого для запуску штучних тіл з поверхні планети. По-третє, сам рух марсіанських супутників суперечив законам небесної механіки і, навпаки, цілком відповідав рухові штучно створених тіл.

Останній аргумент особливо набрав ваги, коли в 1945 році американський астроном Б. Шарплес заново обрахував траєкторію руху Фобоса і дійшов висновку, що цей супутник рухається з прискоренням і з часом впаде на планету. Так може літати тільки штучне тіло.

У 1959 році, коли Земля вже обзавелася власними штучними супутниками, з’явилося нове пояснення дивного аномального руху марсіанських супутників. Його автором був відомий радянський астрофізик, професор Й. С. Шкловський. Уродженець містечка Глухова на Сумщині, він закінчив Московський університет, аспірантуру при Державному астрономічному інституті імені П. К. Штернберга, тривалий час працював в Інституті космічних досліджень АН СРСР. Крім численних теоретичних праць, відомий і своєю науково-популяризаторською діяльністю. Його книга «Всесвіт, життя, розум», перевидана кілька разів, привернула широку увагу до проблем існування розумного життя за межами Землі.

Так ось, вивчаючи рух Фобоса, Й. С. Шкловський висунув гіпотезу, що цей супутник, а можливо, і його побратим Деймос, у середині… порожній! Так, так, порожнистий… Тільки цим можна пояснити невпинне прискорення його руху, встановлене американцем Шарплесом. Але навіщо сліпим силам природи створювати порожні небесні тіла? Залишається одне: припустити, що Фобос, а можливо, й Деймос — штучні супутники Марса, створені мільйони років тому розумними істотами, що населяли Марс чи прилітали з далеких зоряних далей.

Ось як про це писали популяризатори науки ще в 1970 році на тринадцятому році космічної ери, вже навіть після того, як до Марса були послані автоматичні космічні станції: «Колись Марс міг бути населений високорозвиненими, розумними і добрими істотами. Вони будували міста, боролися з природою, підкоряли її. Можливо, як і ми, люди, вони освоїли космос. Створили космічні станції— два літаючих острови, які ми сьогодні називаємо Фобосом і Деймосом. Можливо, прагнучи покинути згасаючу планету, вони побували і в нас на Землі. Біда, що в ту далеку епоху життя на нашій планеті було малопривабливим. І рештки розумного і могутнього народу переселились, можливо, назавжди подалися в іншу зоряну систему. А космічні станції — два марсіанських супутники — залишили як пам’ятники зниклої цивілізації: «як піраміди в африканській пустелі, як храм народу Сонця, котрий щезнув з лиця нашої планети…»

Невгамовна людська думка, випереджаючи міжпланетні кораблі майбутнього, з кожним роком наближала, підтягувала до нас загадкову червону планету. Нам, мешканцям Землі, дуже _ хотілося знайти братів по розуму, і, не знаходячи їх, ми готові були в кожному штриху, кожному спалаху, кожній зміні на поверхні сусідніх планет вбачати наявність розумного життя, в гіршому випадку — просто життя. Але…

Є наука і є фантастика. Від першого до другого-один крок. Оскільки Фобос рухається з прискоренням, значить внутрі він порожнистий, а раз він порожнистий, тоді він створений штучно. Логіка залізна… Ось тільки грунт, на якому вона базувалася, виявився вельми хистким. Ретельне опрацювання орбітального руху Фобоса засвідчило помилковість висновків американського астронома про прискорення плину марсіанського супутника. Яка прикра недоладність! Помилка одного вченого обернулася гірким розчаруванням, звелася до чистісінької фантастики. У пам’яті спливають слова Омара Хайяма:

Як і мрії про «канали», гадки про «спалахи» і «радіосигнали», гіпотеза про штучне походження марсіанських супутників не витримала перевірки чахом, виявилася бездовідною, не^ здобула прав громадянства у великій країні Уранії.

Такий невтішний присуд винесла найновітніша наука сучасності — практична космонавтика. Яка іронія долі! Саме на неї, на космонавтику, покладали найбільше надії у здійсненні жаданого контакту з марсіанами, а вона принесла одні розчарування, розвіяла всі мрії, прогнози, гіпотези щодо наявності розумного життя на Марсі. Посилаючи на червону планету автоматичні станції, земляни сподівалися на зустріч з високорозвиненою цивілізацією, бодай на виявлення її слідів чи просто життя у будь-яких його формах, хай навіть найпримітивніших, а виявилось…