Піраміда Сонця

МОРОК ЖИТТЯ ФАНТАСТИЧНЕ ОПОВІДАННЯ

… — А тепер що ти скажеш? — астробіолог Попович відхилився від широкої панелі приладів і з викликом подивився на Куриленка. Його гнучка, пластична фігура запитальним знаком завмерла на фоні велетенського екрана зовнішнього телеогляду.

— Невже ти й досі гадаєш, що Карпенко мав рацію? — ухилився від прямої відповіді командир корабля.

Він рвучко підвівся з крісла і, закинувши за спину налиті сталевою пругкістю руки, підійшов до бічної стіни, де висіла схематична карта Ганімеда.

— І Карпенко… — астробіолог на мить знітився. — Карпенка вже півроку немає серед нас, а ось те, про що він встиг повідомити, сьогодні знову нагадало про себе. Ти ж бачив, командире, показання приладів. Подивись ще раз. Це те, що виявив Карпенко. Воно дає про себе знати…

Командир відійшов від стіни, пройшовся по посту управління й зупинився біля астробіолога.

— Воно ось уже тридцять років поспіль дає про себе знати, — з гіркотою мовив він. — І що з того? Споряджено десятки експедицій, затрачено колосальні зусилля, зрештою загублено життя кращого розвідувача планетної системи… А результати, де результати?

— Вони там. — Попович вказав правицею донизу, немов хотів одним жестом прохромити поверхню юпітеріанського супутника і дістатися до його надр.

— Там знайшов свою могилу наш товариш, і це найсумніший результат усіх наших експедицій.

— Стривай, командире, — голубі очі астробіолога зблиснули осяйним вогнем, — а чи не передчасно ми поховали свого колегу? Адже точних даних, що він загинув, у нас немає. Карпенко в черговий раз спустився на «Спруті» в надра Ганімеда і не повернувся звідти. Встиг лише передати, що виявив якихось істот і думає ввійти з ними в контакт…

— Це я знаю не гірше від тебе. Але минуло вже півроку! Вийшли всі строки дії системи життєзабезпечення, що її мав «Спрут». Спробуй вижити у тій страхітливій безодні…

— Командире, — запитав тихо астробіолог, — а ти там був?

Куриленко уважно подивився на Поповича, хвилину помовчав і потім так же тихо заговорив:

— Відтоді, коли у стокілометровому крижаному панцирі, яким вкритий Ганімед, пробурили гігантську свердловину, спливло п’ятнадцять літ. Ті, хто пробивався в глибини Ганімеда, знали, що під льодяною поверхнею цього супутника, як і деяких інших небесних тіл Юпітера, знаходиться вода, океани води. Так воно й вийшло. Коли вертикальна шахта була готова, на її дні спорудили плавучу базу. Я там побував двічі. Враження не з приємних. Земне пекло не йде ні в яке порівняння з тим, що відкривається тут. З кожним кілометром спуску вниз тебе огортає темрява, яка з часом переходить у такий густий морок, у таке болото ночі, що, здається, ступиш у нього і зав’язнеш навіки. Моторошне враження, особливо з наближенням до водної мантії. Здається, всі привиди безодні дивляться на тебе, прошивають дошкульним зором. А ти кажеш, що передчасно поховали… Там сам бог тартару не виживе.

— Ну, а якщо, — не здавався Попович, — наш планетолог зазнав біди, допустимо, вийшов з ладу «Спрут», і ним заопікувалися ті, невідомі, що їх виявив Карпенко, і тепер вони, користуючись його системою зв’язку, подають нам сигнали?

— Фантастика! — коротко кинув командир. — Існування якихось істот я ще допускаю, а до того, про що ти далі сказав, може тільки божевільний додуматися.

— Божевільними бувають тільки ідеї, командире, — швидко відреагував астробіолог.

— І люди, що їх висувають, — недвозначно натякнув командир.

-і Люди божеволіють від того, що їхні ідеї не здійснюються, — знову відпарирував невпокійливий астробіолог.

Це вже було занадто. Куриленко здивовано кинув на Поповича гострий погляд.

— Слухай, друже, ти біолог чи талалай? Чого це в такі непевні розумування вдався? Краще б запропонував щось путнє…

Попович оживився.

— Ловлю на слові, командире. Пропоную продовжити експедицію ще на тиждень.

— Продовжити ще на тиждень? — перепитав командир. — А який сенс?

— Треба ж до решти розшифрувати останній сигнал з надр Ганімеда!

— Як?

— Я спущуся в шахту…

— Ти? Чергова жертва?

— Ні, я буду обачним.

— Планетолог теж був обачним.

— А може, — Попович на мить завагався, — а може, він свідомо залишився там? Треба спуститися і встановити істину. Це наш обов’язок.

— Ми не маємо на це часу. Нас чекають на Каллісто. Ти ж знаєш, що передали звідти…

— Командире, це ланки одного ланцюга…

— До того ж, — продовжував командир, який ніби й не чув останніх слів астробіолога, — зростає гравітаційний прес головної планети. Дивись, яким загрозливим вогнем налилося «око» Юпітера!

Обидва звернули погляди на бічний лівий екран. Весь його простір займала помережена вогнистими смугами куля гігантської планети. На її тлі криваво ярів велетенський овал — загадкове Око Юпітера. Здавалося, воно ось-ось кліпне і забагряніє з новою магічною силою, що проникала у саму душу. Вся місцевість, де стояв земний корабель, — глибокі котловани, широкі тріщини, згороїджені крижані тороси — була залита примарним червонястим сяйвом.

— Навіть тут, на Ганімеді, віддаленому на сотні тисяч кілометрів од Юпітера, відчувається вплив його всесильного Ока, — порушив тишу командир корабля. — Ще гіпнотичніший його вплив там, у глибинах супутника, де діють гравітаційні сили.

— Чи не застрахати мене зібрався, командире? — озвався астробіолог. — Карпенкові було не легше…

— І він зараз перебуває серед нас, — жорстко зіронізував командир. — Ти це хотів сказати?

— Ні, командире, — опустив голову астробіолог, — я тільки сказав те, що сказав…

Запала гнітюча мовчанка. Кожен думав про своє. Небавом командир підвівся, підійшов до пульта управління і натиснув кнопку загального виклику.

— Спитаємо думку решти членів експедиції.

Думки землян розійшлися. Одні схвалювали спуск у шахту, інші заперечували, мотивуючи тим, що, мовляв, досить уже й однієї жертви. Версію, що планетолог живий, мало хто сприйняв усерйоз.

— Треба посилати два гідроапарати, — несподівано запропонував головний енергетик Треба.

— Як два, коли у нас у резерві тільки один? — подав голос механік Нехайчук.

— Треба доставити з Каллісто, — незворушно продовжував Треба. — Там уже здійснили спуск і піднялися нагору…

— Енергетик має слушність, — мовив командир корабля. — Є сенс послати два апарати. Вони підстраховуватимуть один одного. Тим паче що апарат на Каллісто двомісний.

Через два дні легка ракета доставила на Ганімед ще одного «Спрута».

— Командире, — звернувся астробіолог до Куриленка, — хто поведе перший апарат?

— Знаю, що ти пориваєшся. Але ж ти там ще не був. Великий ризик…

— Але й тобі не можна, — обережно заперечив Попович. — Ти командир і начальник експедиції. Це ще більший ризик. Ти не маєш права важити своїм життям. Є інструкція…

— Бувають ситуації, коли будь-яка інструкція втрачає силу. Зараз обстановка круто змінилася і вимагає рішучих і в той же час ретельно обдуманих дій. Проінформуємо Землю…

Через деякий час надійшла відповідь від керівника проекту «Ганімед» — академіка Шафороста: «Космічну Раду зацікавило ваше повідомлення. Продовжуйте дослідження. Не піддавайте зайвому ризикові життя людей. Дійте на власний розсуд».

— Завтра — спуск, — коротко резюмував Куриленко.

Рушійні механізми шахти працювали на реактивній тязі, завдяки чому спускні апарати через годину подолали стокілометровий ствол і прибули на базу. Вона зустріла землян могильною тишею. Причальний бокс пустував. Апарата Карпенка не було, як не було і самого планетолога.

Командир, астробіолог і головний енергетик зібралися у центральному залі бази.

— Ще б пак, — сказав Куриленко, — нам хотілося б, щоб він зараз вийшов з сусідньої кімнати і запросив нас на чашку кави з словами: «А я на вас чекав…»

— Цілих шість місяців, — у тон йому додав Треба.

— Не іронізуйте, колеги! — кинув Попович. — Вам бракує оптимізму. Згадайте стару притчу: «Скажіть мені, що ви знаєте, і я скажу, що буде далі».

— Ти знову за своє, — звів на нього очі командир. — Знову пускаєш думки насамопаш. Оптиміст! Мушу тобі сказати, що після того, як Карпенко не повернувся, я двічі без відома членів експедиції, на свій страх і риск, посилав сюди роботів. Повернулися ні з чим. А ти кажеш: «Оптимізму бракує…» Поглянь ліпше в ілюмінатори.

За стінами крихітного куточка землян стояв морок. Він був таким щільним, що, здавалося, світло, котре лилося з вікон бази, ламається, вдаряючись об нього. Тьма, що виповзала звідусіль, віяла якимось незбагненним жахом, ніби рвалася до людей, прагнула висотати їхні нутра.

— Боже-світе! — нарешті отямився астробіолог. — Я такої пітьми ще не бачив. Космічна — ніщо з цією. Може, спершу пошлемо на розвідку роботів?

— Не треба, оптимісте! — перебив його Треба. — Досі ти іншої співав, а тепер ляк пойняв, чи що?

— Та ж ця клята тьма відчувається фізично!

— У цьому вся й незбагненність водної мантії Ганімеда, — промовив Куриленко. — Певне, вплив Юпітера чи ще чогось, невідомого нам. — Командир хвилину помовчав, потім продовжив: — А ось щодо роботів, то це водне жаховисько не для них. Вони загинуть у ньому, як кошенята. Тільки «Спрути» здатні вижити…

— Отже, Карпенко… — вирвалося в Поповича.

Командир так глипнув на нього, що той відразу принишк.

— Тільки «Спрути» здатні вижити, — повторив Куриленко, — але й вони не всесильні, для них теж є межа. Та хоч би там що, ми поринемо в глибінь Ганімеда. Карпенка треба шукати там…

— Карпенка треба шукати там, — визнав за необхідне повторити Треба.

Попович теж щось хотів сказати, але вчасно збагнув, що вже все сказано.

Невдовзі два апарати, схожі на восьминогих чудовиськ земних океанських глибин, зникли в глибині найбільшого супутника Сонячної системи. Вони йшли на відстані ста метрів один від одного.

Час від часу виходили на зв’язок.

— Тьма єгипетська! — висловлював невдоволення астробіолог, взявши на озброєння напівзабутий і фразеологізм. — Нічого не видно. Світло прожекторів ледве на метр пробиває цей проклятущий морок. Хоч би якусь живу істоту побачити…

— Угамуйся, буйняче! — заспокоював його Куриленко. — Ми в чужому світі. Сприймай його таким, яким він є.

— Правильно, командире, — впав у слово головний енергетик Треба, — ганити дім, якого не будував, не треба.

— Треба, не треба, — кип’ятився Попович, на всі лади повторюючи прізвище свого колеги, що сидів поруч, — але темно, хоч в око стрель.

— А ти заплющ свої балухи, — простодушно порадив його сусіда і всміхнувся, гадаючи, що дав достойну відповідь.

Настала тривала пауза. Першим подав голос командир. У його словах бриніли нотки тривоги:

— Прошу наблизитись до мене. Мій апарат чомусь почав збавляти хід, немов на щось наштовхнувся. Невже заслабла енергетична установка?

Коли Попович і Треба наблизились до командира, його «Спрут» не рухався. Вогні прожекторів ледве жевріли, кліщеподібні ноги-стояки безсило обвисли. Куриленко звелів зістикуватися. Через кілька хвилин апарати злилися воєдино і становили одне ціле. Між ними утворився прохідний коридор. Увімкнули воднораз силові двигуни, і спаровані «Спрути» продовжили занурення.

— Мені здається, що ми пройшли через якийсь кордон, крізь якусь невидиму сіть, — висловив здогад командир. — Сам я не міг пройти, а з вами — ніби щось розступилося…

Довіривши управління спуском автоматам, вони втрьох присіли на низьких канапах прохідного коридор а.

— Ми ж об’єднали рушійну силу наших енергетичних установок, — мовив головний енергетик, — ось і подолали перепону…

— Кордон, сіть, перепона, — поволі говорив астробіолог. — Але що все це означає? Чи не тут криється розгадка зникнення Карпенка? Якщо існує якась перепона, значить, хтось її поставив. Чи не ті істоти, про яких нам встиг повідомити планетолог?

Запитання астробіолога залишилося без відповіді. Попереду «Спрутів», як вибух пекельної машини, спалахнув велетенський сніп сліпучого світла. Це було щось грізне й стрімке, немов вмить розпанахана куля сонця.

Від несподіванки гідронавти заклякли, наче загіпнотизовані. Коли отямилися, вогненне з’явисько вже згасло. Землян знову поглинула темінь.

— Що за оказія? — зачудовано розкрив очі Попович.

— А може, це нам привиділося, — припустив Треба, — може, це була галюцинація? Знудьгувалися за сонцем, і ось будь ласка. Треба ж таке?

— Із сонця чорного, жахного ніч струмить, — раптом заговорив віршованим текстом командир. Потім схаменувся, болісно вичавив усмішку і мовив: — Вибачте, це від нервового шоку. Але щось у цих словах є. Так кажете: галюцинація. Ні, гадаю, це цілком реальна ява, до того ж із цілеспрямованою дією. Думаю, що й сліди цієї дії залишились. Зараз перевіримо. — Куриленко рвучко підвівся і сягнистим кроком подався до каюти свого «Спрута».

Спливла хвилина, минула друга. Попович і Треба нетерпляче чекали. Нарешті пролунав схвильований голос командира:

— Я так і знав!

Почулося тяжке, схоже на стогін, зітхання. Потім знову пролунав голос:

— Подивіться на лічильник енергії свого апарата!

Астробіолог і енергетик метнулися до себе, добулися до пульта управління і сторопіло зупинилися, не вірячи своїм очам, — стрілка покажчика ядерного пального неухильно падала до нульової позначки,

— Оце вам і галюцинація, — на дверях каюти з’явився Куриленко. — Ота вогненна мара розрядила наші силові установки…

— Неймовірно… — астробіолог несамохіть присів на крісло. — Куди ж нам тепер?

— Куди? «Спрути» ще рухаються за інергією, але не вгору, а вниз, тільки вниз. До сонця нам шляху немає… Він відрізаний. Ми в пастці. Думаю, що така ж доля спіткала й Карпенка. Не здивуюсь, коли ми натрапимо на залишки його «Спрута».

— Стривай, командире, — подав голос Треба. — Невже наше становище таке безнадійне? Енергетика — моя царина, мені треба й мізкувати над тим, що сталося. Нас позбавили енергії, маневреності і взагалі можливості автономно рухатися. Але внутрішнє енергозабезпечення діє! Дивіться: в обох апаратах підтримується стала температура, працює електроживлення, функціонує вся апаратура… Значить, нам залишили якийсь шанс на виживання…

— У цьому щось є! — збадьорився астробіолог. — Якби, допустимо, нас хотіли згубити, то це можна було зробити за одним заходом, і не тут, а там, нагорі, ще за тією невидимою перепоною, або, в кращому випадку, взагалі не допустити до водної мантії. А так…

— Я теж над цим подумав, — підвів обважнілу голову Куриленко. — Спершу таємничі сигнали з глибин супутника, потім інтригуюче повідомлення Карпенка, далі незрозуміла завада на нашому шляху і ось нейтралізація наших силових установок… У всьому цьому простежується якась логічна, осмислена лінія. Хотів би я знати, хто диригує усім цим!

— Командире! — зненацька голосно озвався Треба, що стояв біля пульта управління. — Подивись на прилади — тиск зріс майже вдвічі, температура нестримно підвищується, а гравітометр показує казна-що…

— Все це бісівська гра головної планети. Певне, Око Юпітера кліпнуло. Уявляю, як там наші нагорі хвилюються. До речі, як ви думаєте, звідки Карпенко послав останнє повідомлення?

— Судячи з тих уривків, що прийняли, десь із цього району, де ми зараз перебуваємо, — відповів Попович. — Йому заважали сильні перешкоди.

— Воно й зрозуміло. Водна мантія Ганімеда надзвичайно наелектризована. Так що й нам не вдасться щось сповістити на поверхню, а тим паче звідти щось прийняти. Зв’язатися з базовим кораблем ми не зможемо. Отож уся надія…

— У давнину, — не забарився з черговою сентенцією астробіолог, — казали, що коли тобі тяжко, клич на підмогу насамперед самого себе.

Куриленко тільки рукою махнув на ці слова, а Треба коротко прокоментував:

— Треба ж таке…

Тим часом «Спрути», загрозливо погойдуючись у вихорах гравітаційних потоків, поволі, але неухильно линули вниз, до ядра супутника. Їхні титанові оболонки ще витримували неймовірний тиск, а ось нейтралізувати розжарений пал, що линув від ядра Ганімеда, їм було вже не під силу. Внутрі апаратів наростала спека.

— Холодильні установки працюють на грані можливого, — доповів командирові головний енергетик.

— Скільки вони ще можуть служити?

— Гадаю, днів зо два. Але ми вже три доби не спали…

— Ось пілюлі бадьорості. Я прихопив про запас. Тримайтеся. Локатори показують, що ми наближаємося до якогось гороутворення.

— Невже ядро?

— Не думаю. Це швидше всього затонула велетенська брила криги, перемішана із силікатом. Своєрідний підводний айсберг…

Тримаючись за стіни прохідного коридора, Треба добувся до свого апарата. Там, сидячи у кріслі, знемагав од спеки астробіолог.

— Командир виявив, що ми спускаємося на плаваючу гору з криги й каменю, — повідомив Треба своєму супутнику.

— Плаваюча гора? — зацікавлено випростався Попович. — Плаваюча гора… З криги і каменю… Так це ж подарунок самої долі! Ми ж можемо на ній спливти на поверхню…

— Яка наївність, — сумно всміхнувся Треба. — Треба ж бути таким невігласом! Подумай, що говориш! Якщо гора сама затонула, то як вона вирине назад? Хіба що чудо якесь станеться. Та навіть коли таке й допустити, то гора може спливти будь-де, а нам потрібна наша шахта. Зрозумів?

Згнітивши серце, астробіолог у розпачі обхопив руками голову.

— Яка безвихідь! — придушено вирік він.

— Вихід є! — голосно, аж надто голосно вигукнув з своєї каюти Куриленко.

Пересилюючи задуху, Попович і Треба подалися до нього.

— Помітили, що апарати перестали гойдатися? — зустрів їх бадьорим голосом командир. — Ми сіли на вершину гори. Поряд стоїть «Спрут» Карпенка. Наводка була точна. Хто нас навів, я ще не знаю, але факт лишається фактом. Нам потрібно з ним зістикуватись. Використаємо внутрішню енергію…

— Треба ж таке! — тільки й мовив головний енергетик Треба.

Обминаючи гострі шпилі камінних нагромаджень, спарений «Спрут» подибав до свого побратима, підходячи з того боку, де зяяв темним отвором стиковий вузол. Коли апарати з’єдналися і з перехідних шлюзів вийшла вода, гідронавти кинулись до апарата планетолога. Є він там чи нема, живий він чи сконав — вони над цим не думали.

Він напівлежав у розкладеному кріслі. Коли в дверях з’явилися постаті людей, поволі повернув до них голову і силувано всміхнувся:

— А я на вас чекав… Знав, що прибудете. Вони оповістили мене…

За душевною бентегою, невимовною радістю зустрічі гідронавти не звернули уваги на слово «Вони», їх цікавило інше:

— Живий!.. Живий… Неймовірно! Як же ти вцілів? Адже скільки спливло часу!

— Деталі — потім. Викладу головне. Я з самого початку спарив парка. Коли, занурюючись у водяну мантію, зустрів їх, не даючи собі ради, зопалу пішов на контакт, про що встиг повідомити вас. Вони ж, певне, не зрозуміли мене, сприйняли мій намір за напад і відповідно прореагували. Параліч був такий сильний, що в мене помутнів розум, і я впав у забуття, щось близьке до летаргійного сну. Отямився аж через три місяці. Мій апарат стояв на цій горі. Система життєзабезпечення «Спрута» лишилась недоторканою, і я поволі почав ставати на ноги. Тяжко, дуже тяжко було. Зв’язатися з вами я не мав можливості. Мій поклик не міг пробити великої товщі води і криги. Тоді прийшли на допомогу Вони. (По цих словах астробіолог красномовно подивився на командира.) Їм, як я зрозумів, вдалося послати вам сигнал… І ось ви тут.

— Стривай, а чому ти, ставши на ноги, сам не сплив на поверхню?

— Ні в мене, ні в них не було певності, що я сам добудуся до вас.

— Але ж могли Вони тебе супроводити хоча б до нашої плавучої бази на дні шахти.

— Не могли. У них є кордони, за які вони не виходять. Ви, певне, по дорозі сюди помітили цю межу…

— Так, ми пройшли, точніше Вони відкрили нам цей кордон. Але чому потім так дивно повелися з нами — розрядили наші силові установки?

— І правильно вчинили. Інакше б ви запливли бозна-куди і не натрапили б на цю гору. Позбавивши вас автономного руху, Вони вели ваші апарати прямо до мене…

— Треба ж таке! — не втримався головний енергетик Треба.

— І ще одне. Ми перебуваємо недалеко від розжареного ядра супутника. На борту наших апаратів ми почали задихатися від спеки, а в тебе тут комфорт, прохолода…

— Це вже їхня турбота.

— Ну й останнє — як нам вибратися звідси? У нас енергії катма, а твій «Спрут» не вивезе всіх.

— Поки ми тут розмовляли, Вони вже повернули вам енергію.

— Незбагненно! — не втримався від подиву астробіолог. — Як же ти спілкуєшся з ними?

— Подумки. Вони навіюють мені свої думки і читають мої. Як це виходить — сам не можу пояснити.

— Гаразд, — сказав Куриленко, — про решту поговоримо потім, а зараз, як каже наш головний енергетик, треба вибиратися звідси. Я піду першим, за мною — Попович і Карпенко на двомісному «Спруті», замикатиме підйом Треба.

— Треба ж таке!

На поверхні супутника гідронавтів зустрів астроном Яланський.

— Що я бачу? Три «Спрути»!.. Живий Карпенко? Живий, Карпо! Не може бути! Живий… — і астроном згріб планетолога в обійми.

— Досить, досить, — зупинив його Куриленко. — Планетологу потрібний спокій. Він ще нездужає. Завтра стартуємо на Землю.

Коли всі вляглися на спочинок, командир зайшов до кімнати, де відпочивав Карпенко.

— Лежи, лежи! Я на хвилинку. Скажи, хто вони такі. Звідки вони? Яка в них цивілізація?

— Важко щось певне сказати, командире. — : Карпенко підвівся, сів на ліжко, хвилину мовчав, потім продовжив далі: — Вони — це енергія, згустки енергії. Один з її проявів ви бачили і відчули на собі. Отакі вони. Своєрідні мінісонця, що мешкають у водному середовищі. Вони незримі, але сильно відчутні. Згадайте свій стан у водній мантії. Морок, що вас оточував, був живий, матеріалізований. Він дивився на вас, пронизував, вивчав, ба, навіть, обмацував вас. У своїй стихії вони всюдисущі і вічні. Для них не існує ні часу, ні простору. І в тому, що я ввійшов з ними в контакт, це не моя заслуга, а їхнє достоїнство, їхня якість і суть.

— Звідки ж вони пішли?

— Думаю, що вони — діти Юпітера. Він — їхнє сонце, яке народило, злеліяло і живить їх.

— Так, астроном Яланський розповідав, що, коли ми перебували в підкрижаних надрах Ганімеда, Око Юпітера аж кипіло від збурення. Думаю, що такі ж енергоістоти живуть і в середині сусідніх супутників Європи й Каллісто. Виходить, що в нашій Сонячній системі існує ще одна населена система зі своїм Сонцем.

— Виходить, що так.

— Гаразд, відпочивай. На добраніч тобі.

Куриленко вийшов, щільно причинив двері і пішов довгим коридором. У його голові нав’язливо бриніли слова: «Із сонця чорного, жахного ніч струмить». Ні, подумав командир, страшний не морок ночі, а сліпота дня.