Піраміда Сонця

Яблуко кохання

Що то значить бути жінкою, та ще й вродливою! Венера, Афродіта, Кіпріда, Іштар, Люцифер, Вельзевул, Азазил — у богині кохання і краси, ім’ям якої за сліпучий блиск назвали другу планету Сонячної системи, було багато прізвиськ, добромисних і… негативних.

У давньогрецькій міфології Афродіта — дочка Зевса й океаніди Діони. Народилася у шумовинні морських хвиль біля острова Кіпру, звідки й пішло ім’я Кіпріда. Її чоловіком був багатотрудний і незугарний бог вогню і ковальства Гефест. Мала багатьох дітей: Гармонію, Ерота, Гермафродіта, достославного Енея та інших.

Образ Афродіти часто надихав античних митців. Фідій, ПраксІтель та інші скульптори давнини зобразили Афродіту як ідеал жіночої вроди. До наших днів збереглося кілька статуй «народженої у хвилях», найуславленіша з яких — Венера Мілосська, що зберігається в паризькому музеї Луврі.

Афродіта була чи не найпопулярнішою богинею Олімпу. Їй звірялися, до ніг її припадаючи, просили допомоги у найсвятішому почутті — коханні. І вона, сама втілення краси і кохання, залюбки допомагала страдникам, не дбаючи, правда, про наслідки свого чародійства.

Це їй дісталося золоте яблуко з написом «найпрекраснішій». Його вручив троянський царевич Паріс-Александр. У відповідь потішена богиня допомогла йому завоювати серце надзвичайної красуні Єлени, дружини спартанського володаря Менелая. Легковажний гарнюк викрав Єлену і привіз її до Трої, що стало приводом до Троянської війни.

Майже десять років тривала облога Трої, і весь цей час велелюбна богиня пильнувала життя свого улюбленця. Вона рятує Паріса, коли той вийшов на смертельний герць з Менелаєм. Оглушивши свого вутлого суперника мечем, спартанський володар вже зібрався було волокти його тіло до свого стану, але цю ганебну картину побачила Афродіта, І в руках сторопілого Менелая зостався тільки шолом того, хто звабив і викрав його дружину, хто був уже в його руках і над ким він хотів люто помститися за смертельну образу.

Спартанський цар кинувся шукати свого бранця, але тільки помітив рожевий хітон могутньої небожительки. Афродіта, сама невидима для людського ока, огорнула Паріса імлистою хмарою і перенесла до Трої. Вона ще не раз рятувала свого улюбленця. З її намови троянський царевич убиває наймогутнішого і найхоробрішого героя Троянської війни Ахіллеса — Парісова стріла, скерована братом Афродіти срібнолуким Аполлоном, попала в єдине вразливе місце Ахіллеса — п’яту (звідси походить вислів «ахіллесова п’ята»). І тільки тоді, коли бої вже точилися на території Троянської фортеці і доля обложених була вирішена, Афродіта відступилася від того, хто визнав її найвродливішою, і Паріс гине від стріли, пущеної з Гераклового лука знаменитим стрільцем Філоктетом.

Хто був для богині Паріс? Просто одним із смертних, яким можна було й пожертвувати. А ось за свого рідного сина Енея Афродіта бореться до останку, навіть вступає за нього в бій, що ніяк не личить ніжній Кіпріді. Коли про це довідався Зевс, він покликав до себе улюблену дочку і лагідно, як тільки може цар богів Громовержець, мовив:

— Люба доню, не для тебе криваві чвари і війни. Залиш їх своєму старшому братові Арею. Це його заняття — сіяти згубу поміж людей, а твоя турбота — пробуджувати кохання і зміцнювати шлюби.

Афродіта була слухняною дочкою і надалі вже не встрявала в криваві бійки, а діяла тільки силою своїх невідворотних любовних чарів.

…Владарював на острові Кіпрі цар Пігмаліон. Окрім ведення державних справ, він ще був і великим митцем. З часом царювати йому набридло, надокучили усі принади світу, і він усамітнився. Єдиною розрадою для нього було різьбярство. Якось з-під його руки вийшла чудова статуя жінки. Вона була такою гарною, мала таку неземну вроду, що Пігмаліон несамохіть закохався в неї, куди й поділося його анахоретство. З кожним днем він дедалі більше прив’язувався до свого витвору. Чого тільки митець не робив — промовляв до статуї теплі і ніжні слова, обіймав, цілував її, вкривав дорогими шатами, прикрашав самоцвітами, коралами, стрічками. Марно! Статуя стояла незворушна.

Хто міг зарадити душевним мукам володаря? Звичайно, вона, богиня краси і вроди.

— О чародійна Кіпрідо! — звернувся Пігмаліон до Афродіти. — Ти всемогутня, твоя магічна сила вселенська. Зроби так, щоб моєю дружиною стала жінка, схожа на ту, яку я вирізьбив з мармуру.

— О бідолашний Пігмаліоне, — мовила богиня. — Яка радість! Ти закохався! Не горюй, твоєю дружиною стане саме та, яку ти сам створив. Поспіши додому. Вона на тебе чекає…

Невдовзі весь Кіпр святкував весілля Пігмаліона з Галатеєю — так назвали красуню, яку вирізьбив митець і яку на його благання оживила Афродіта.

Все і всі підвладні великій силі кохання. Не уникла його і сама Афродіта. Призвідцем любовного полону богині став її непосидючий і пустотливий син Ерот. Якось, бавлячись у своєї матері на колінах, він необачно поранив її білосніжні груди золотою стрілою. Боже правий, що тут сталося! Незбагненної сили почуття вибухнуло в серці богині. Те, що досі вона сама викликала в інших, зненацька найшло на неї. Хто ж став об’єктом глибокого почуття найвродливішої олімпійки, хто удостоївся кохання тієї, що сама була покровителькою кохання?

Це був юний мисливець Адоніс, такий навдивовижу гарний, що ніхто на землі не міг звести з нього очей. Звабилися й небожителі, і не хтось, а сама «найпрекрасніша».

Богиня покинула Олімп, забула про свої білокам’яні чертоги. Як сновида, вона блукала лісовими хащами, непрохідними болотами, де полював її любас.

Змарніла, спала з лиця золотокоса Афродіта. І ладна була б відцуратися від кохання, так як же втечеш від самої себе. І звільнити від пут очарування ніхто не міг — другої ж богині кохання не було.

Виручила сердегу богиня мисливства Артеміда. Коли її знеможена сестра присіла біля лісового озера перепочити, а Адоніс забився у глуху пущу, вона наслала на нього лютого вепра. Юнак відчайдушно оборонявся, але його доля вже була вирішена. Страшний звір прохромив іклами молоде тіло, і тільки жалібний зойк пішов лісом. Його почула Афродіта. Швидше крилатого Гермеса прилинула вона до коханого. Та було вже пізно. Безжалісна Мойра обірвала нитку його життя. Там, де впав юнак, залишилася ще тепла кров. Афродіта збризнула її ароматним нектаром, і на тому місці заяріла ясно-червона квітка, яку назвали горицвітом або ще — «любов’ю Афродіти».

Кохання — річ небезпечна. Воно може окрилити, може й згубити. Всіх, але тільки не богів. Недовго горювала Афродіта за своїм коханим. Загоївши душевні рани, повернулася на небо і знову засяяла своєю первозданною красою. І по цей день сяє, уступаючи за яскравістю тільки Сонцю та Місяцю.