БАГРЯНЕЦЬ НА ПЛАЩІ=
Дарвен-кан-Лаверр натягнув повід і осадив коня. Тварина незадоволено форкнула. Бойовий жеребчик майже весь останній місяць провів у стайні, а тепер його розпирала енергія, і він, схоже, хотів галопувати гірським шляхом, що тягнувся вперед лагідними звивами. Але його господар чудово розумів, що така поїздка була б неможливою без супроводу кількох вершників. А це вже не було б аж так приємно.
Ну й, вочевидь, залишалася проблема людей, які саме вигулькнули з лісу десь кроків за сто попереду. Усі озброєні до зубів, він навіть помітив кілька арбалетів — на щастя, наразі просто закинутих за спину. Зупинив колону, звівши руку.
— Капітане!
Двоє кінних відразу проминули його й відгородили від підозрілої громади. Третій затримався поруч.
— Це вони?
— Мали б чекати нас в Арбердені. Не знаю, що вони могли б робити тут, пане графе.
— Напевно, шукають нас. Зрештою, зараз довідаємося, один саме підходить.
Солідний фургон, що замикав караван, і три важкі вози затрималися позаду, скрипнувши осями. Кільканадцять кавалеристів оточило їх рухомим кордоном. Візниці та їхні помічники, намагаючись робити це непомітно, потягнулися по сховану під передком зброю.
Спостерігаючи за цими приготуваннями, Дарвен-кан-Лаверр дозволив собі саркастичну посмішку. «Ми в Імперії, а поводимося, немов на ворожій території, — подумав він. — До того ж не можемо взяти з собою повний ескорт, бо це може образити його величність Аерисса Клависса. Отже, щойно побачивши банду абияк озброєних піших формуємо захисне коло й готуємося до битви».
Чоловік, який наближався, був молодий і мав коротко підстрижене руде волосся й підрізану руду бороду. Якщо носив її, щоб додати собі поважності, то виходило кепсько. Виглядав не більше ніж на двадцять п’ять років. Сірий — а колись, напевне, білий плащ накинув на кольчугу, підперезану солідним поясом. Круглий щит, закинутий за спину, радше пасував би комусь, хто служить у панцирній хоругві. Як і довгий прямий меч. Попереду плаща виднівся візерунок собачої голови, а над нею — дві шістки.
Дарвен кинув погляд на червону обшивку.
— Вітаю, пане лейтенанте, — кивнув. — Ми не чекали вас так вчасно.
— А ми вас — так пізно, пане… — молодий офіцер зробив паузу, ощупуючи поглядом фігуру вершника.
— Граф Дарвен-кан-Лаверр, імператорський посол до Його величності, Сина Сокири, Аерисса Клависса.
— Вітаю вас, пане графе.
У лейтенанта був молодий голос: тихий, спокійний, холодний. Хоча було помітно, що він розлючений.
Граф почекав хвилинку, а тоді усміхнувся, цього разу широко. І дуже, дуже холодно.
— Я чув, що в Гірській Варті дисципліна — поняття відносне, і що там служать ті, кого не прийняли б до нормальної армії, навіть якби вони щомісяця не отримували, а самі сплачували імператору кошти. Але ж представитися тим, кого зустрів на шляху — це очевидна справа навіть для горців.
Молодий офіцер трохи зашарівся.
— Вибачте. Лейтенант Кеннет-лив-Даравит, Шоста рота Шостого полку Гірської Варти. Будь ласка, ходімо зі мною, пане графе.
Він розвернувся й помарширував до своїх людей. Аристократ, повагавшись, попрямував слідом, наказавши решті малого каравану стояти на місці. Вартівник якийсь час ішов мовчки, чекаючи, поки кінний посол його наздожене.
— Коли був встановлений термін цього візиту, е-е-е, — він загнувся, — пане графе?
— Десь півроку як тривають перемовини.
— Півроку — це дуже багато часу. Хто про це знав?
— Я, моя дружина, яка тепер їде зі мною, кілька людей з Дипломатичного Корпусу. А в чому, власне, річ, лейтенанте? Що ви робите на шляху, якщо повинні чекати нас у Арбердені? І що означає вся ця ваша демонстрація?
— Ваша делегація мала дістатися до Арбердена ще вчора ввечері, правильно?
— Так, але вздовж веньського шляху зійшла лавина. Нам довелося шукати іншу дорогу, і внаслідок цього ми ночували в якомусь сільці, що називалося, здається, Клацвен.
— Клахен, я про нього чув. А якщо перейти до суті, пане графе, то моя рота отримала наказ дістатися до долини Ґевенаг і зустрітися з вами в Арбердені. Учора ввечері всі місцеві сиділи немов на вугіллі, а бургомістр бігав так, ніби хтось йому скаженого кота в штани зашив. Із настанням сутінок він уже був готовий розсилати гінців до всіх навколишніх сторожових постів із наказом почати пошуки. Я ледве його від цього відмовив.
— Дуже розсудливо.
Лейтенант ледве знизав плечима.
— Уночі пошуки в будь-якому разі були б марними.
Вони наблизилися до групи на дорозі. Граф придивився до солдатів. Усі носили різні панцири й іншу зброю, багато хто витатуював собі на шкірі різні дивні знаки, хоча всіх перевершував високий — на голову вищий за решту — сивий десятник: здавалося, він народився з чорно-синьою шкірою. Його важка сокира, мабуть, снилася вночі кожному бандиту в радіусі багатьох миль. Усі разом вони скидалися на розбійницьку збиранину, тільки мали краще озброєння, а брудно-білі плащі хоча б трохи нагадували однотипне обмундирування.
Раптом жеребчик зафоркав і визивно вдарив копитом у землю. Посол глянув туди, де мала б перебувати причина занепокоєння бойового скакуна. На траві лежало кілька псів темної масті. Побачивши великого, немов стодола, коня, вони лише ліниво вишкірилися.
— Можете не боятися, вони не голодні, — солдат, який сидів біля собак, промовив це максимально серйозно й почухав найближчого пса за вухом. Здавалося, лише швидке прибирання руки рятує його від втрати долоні.
Дарвен мусив визнати, що розповіді про Гірську Варту відповідали дійсності. У Класс-Дев, столиці найбільшої північної провінції й садибі Великого Губернатора, вже чимало років переповідали барвисті легенди про цих солдатів. Місто лежало за понад сотню миль на південь від Малого хребта, тож Гірська Варта, яка рідко спускалася на терени поза гірським ланцюгом, була там ледь не міфом. Історії про битви з дикими племенами чи з ордами послідів темряви, що приходили з півночі, розпалювали уяву і пробуджували подив. А ці солдати виглядали саме так, ніби вбивали подібних чудовиськ кілька разів денно, та ще й для розваги.
— Отуди, — молодий офіцер повів графа вглиб лісу. Запах крові тут змішувався з вологим, солодким запахом потовчених рослин, а на збитій, вкритій поруділими плямами папороті лежало шість тіл. Свіжі стежки в підліску вказували, що трупи стягнули сюди з кількох місць. Кан-Лаверр вдивлявся в одного, з головою, ідеально розрубаною навпіл. Пригадав собі сокиру підофіцера.
Бойовий жеребчик форкнув, відчувши кров, і похилив голову вперед, немов готувався до бою. Посол заспокійливо поплескав його по шиї.
— Хто це?
Намагався поставити це питання так зухвало, як тільки й міг поставити його хтось по десятилітній службі в дипломатичному корпусі Імперії. Прозвучало майже так, немов на якомусь прийомі він запитував про імена щойно прибулих гостей.
Лейтенант присів над трупом і розвів тому кубрак. Груди вбитого оздоблювало червоне татуювання, яке зображувало подвійну сокиру з борідками, стилізованими під бичачі роги.
— Я був переконаний, що виндерці в це вже не граються, — офіцер задер голову і глянув на графа в сідлі. — Я вважав, що бойовий культ Сетрена зник разом зі смертю Оннала Оґ’Кала. А тут така несподіванка. Ми вийшли з Арбердена до світанку, сподіваючись, що ви приїдете цим шляхом — і раптом у лісі наштовхнулися на них. Якби не пси, ми пройшли б повз, не помітивши їх — але сталося як сталося. Короткий бій, і тепер у нас двоє легкопоранених і шість трупів із татуюваннями воїнів Бика. А ще арбалети, стріли яких змащені чимось чорним і смердючим. Ми не знаємо, що це, але собаки тікають як ошпарені, а з рота їм тече піна, якщо просто підсунути їм таку стрілу під ніс. Тож припускаю, що нам пощастило, бо їхня зброя не була натягнена.
Лейтенант підвівся й витер руки об плащ.
— Саме тому я й запитав, коли став відомий термін посольства.
Граф повільно і глибоко вдихнув. Намагався зберігати кам’яне обличчя, але, здавалося, це йому не до кінця вдалося, бо на обличчі офіцера з’явилося щось схоже на розуміння.
— Ви не очікували чогось такого, еге ж? Не на землях Імперії.
— Ні. Не вбивць із отруєними стрілами.
— А тоді — чого саме?
Цього разу вишкіл його не підвів.
— Я не вважаю за потрібне видавати дипломатичні секрети кожному офіцерові, який має мене охороняти. Ви добре впоралися, і я розраховую, що й надалі залишатиметеся такими ж умілими. Ви готові до нас приєднатися?
На обличчі лейтенанта не було помітно жодних емоцій.
— Авжеж.
Він коротко відсалютував і відійшов до своїх людей.
* * *
Арберден був найбільшим — точніше, єдиним — містом у Ґевенаг. Ця долина, яку також називали Рогом, уже майже чверть століття становила для Імперії дедалі більшу проблему. Була десь у сорок миль завдовжки, але ледве в кілька — завширшки. Врізалася клином у територію Винде’канна, перетинаючи кілька важливих торговельних шляхів, зокрема й головний, який вів просто до столиці королівства. Це невдале розташування було результатом давньої політики Імперії, яка велася згідно із принципом «розділяй і володарюй». Ще тридцять років тому на південь від Ґевенаг лежали незалежні королівства Лаверд і Конелаз. Згідно з ідеями меекханських дипломатів, долина мала бути зоною відокремлення тих двох войовничих країнок від Винде’канна, який лежав на півночі. А при оказії — давала змогу контролювати торгівлю поміж ними. Така політика була набагато вигіднішою, ніж збройне підкорення.
Під час навали кочових племен зі сходу, коли Меекхан хитався й ледь не ринув у руїнах, у південних князівствах розквітнув культ Сетрена-Войовника, підтриманий молодим жерцем Онналом Оґ’Калом. Насичений похмурими аспектами, кривавий і безжальний культ проголосив відродження слави Сетрена, поразку Імперії, час крові та сокири. Інакше кажучи, намагався перевести час назад на якихось триста років, до тієї миті, коли меекханські полки вщент рознесли Святу Дружину Бика, а самого Сетрена було прийнято до пантеону Імперії.
Культ міцнішав, його сила зростала з кожною поразкою, якої зазнавала меекханська армія в битвах із се-кохландійськими а’кеерами. Він здобував популярність навіть у Винде’канні та інших північних країнах, що було не дивно, бо релігія, яка вшановує Сетрена-Бика, походила саме з цих місць. У Лаверді та Конелазі фанатики під знаком Рогатої Сокири розпочали свої рейди з різанини місцевої старшини, що надало їм повноту влади, а коли здавалося, що Меекхан от-от паде, Оннал Оґ’Кал повів своїх воїнів на схід, порушивши мирну угоду, укладену кількома роками раніше.
Він ступив на землі, які ніхто не оберігав, бо більшість військ було виведено звідси до центральних провінцій, що перебували під найбільшою загрозою, а тоді зайняв кілька замків, пограбував кількадесят міст та містечок, а різанина, яку влаштовували його войовники з татуюваннями рогатої сокири, ще багато років навіювала жах. Але Імперія перемогла се-кохландійців у великій битві за Меекхан, а потім полки з прикордонних замків помарширували на захід. Ті, чиї родини саджали на палі, палили на багаттях та ламали колесом. Водночас запрацювала дипломатична машина, переконавши молодого володаря Винде’канна, що культ загрожує йому більше, ніж Імперії, та спокусила обіцянкою віддати землі Лаверда.
Дві армії одночасно ввійшли на територію князівств, охоплених релігійним безумством. І жодна не знала милосердя. Кожне село, в якому знаходили найменшу ознаку культу Сетрена-Войовника, рівняли із землею; дерева вгиналися під повішениками. На перехрестях бракувало місця, де можна було ставити розп’яття і втикати палі. Круки й ворони наповнювали небо безкінечним карканням, а їхні зграї закривали сонце. Це була найкривавіша розплата, яку Імперія проводила за століття. За порушення договорів, за зрадницький удар у спину, за вбивство жінок та дітей.
За три місяці обидва князівства зникли з мапи: місцевої аристократії вже майже не існувало, народ був проріджений, тож їхні землі поглинув Винде’канн. Меекхан не був зацікавлений у спустошенні країни. І тоді виявилося, що долина Ґевенаг стирчить, немов тернина, увіткнута посеред чужої держави. Виндерські купці мали сплачувати мито, щоби проїхати всього кілька миль — або об’їжджати навколо, витрачаючи чимало днів. У свою чергу, для Імперії утримання цієї долини та забезпечення її безпеки виявилося надто важким завданням. Улюбленим методом чималої кількості банд стали швидкі атаки навпростець — вхід із півночі, пограбування села чи каравану й моментальна втеча на південь. Або ж рейд у протилежному напрямку. Утримання жорсткого кордону завдовжки понад вісімдесят миль вимагало б кількох чи навіть кількадесяти тисяч людей. Більше, ніж у трьох великих провінціях, разом узятих.
До того ж, як у загальних рисах прояснив граф, останнім часом велика кількість розбійників об’єдналися в одну велику банду, якою командував Навер Та’Клав, син сестри самого Аерисса Клависса. Молодий бандит відверто симпатизував культу Сетрена-Войовника, який так ніколи й не було знищено повністю, а ще відверто насміхався з меекханської армії. Його банда зросла настільки, що могла б протистояти двом чи трьом повним ротам Гірської Варти. Ситуація була більш ніж делікатною: зараз вони їхали на перемовини з володарем, найближчого родича якого були зобов’язані схопити або стратити, якби він потрапив до їхніх рук на теренах Імперії. Кеннет уже чув про це плітки, але досі Гірська Варта не отримала жодних точних наказів у зв’язку з цією бандою.
Бургомістр Арбердена, безперестанно кланяючись, привітав їх на площі перед ратушею, а його радісні зітхання було чути навіть за милю. Імперія рідко відсилала послів на північ, тож це була важлива подія в історії Ґевенага. Якби з делегацією щось трапилося, він як найвищий урядник долини відповідав би за це особисто. Приїзд возів з ескортом немов скинув з його плечей кільканадцять років.
— Ваша достойносте! Ваша милосте! Пане графе! Це велика честь! Це щастя! Це…
— Досить, — граф зіскочив з коня й подав віжки стаєнному. — Ми затримаємося тут ненадовго, а потім вирушимо до Лав-Дерена. Згідно з планом, ми повинні прибути туди сьогодні ввечері, тож чекати не можемо. Лише змінимо коней. Чи дорога по інший бік кордону — проїжджа? Якісь лавини, зсуви?
— Ні, ваша достойносте, — бургомістр почухав залисини. — Зсувів не було, а лавини всі зійшли, як треба. Не те, що тут. Старий Віл на Жалобному Проході, здається, вперся, що донесе на собі сніг до наступної зими. Пара купців там уже проїхали, але кожен потім розповідав, що ніколи так не молився Льодовій Володарці. Якщо сніги з нього не зійдуть, то всі ми з торбами підемо.
— На щастя, ми ідемо в інший бік, — пробурмотів граф, легенько потягуючись. — Лейтенанте, у нас півгодини. Ваші люди можуть відпочити й поповнити припаси. Вирушаємо опівдні.
— Зрозумів, — військове «слухаюся» не хотіло протискуватися Кеннету крізь горло. — Десятники!
Велерґорф, Андан та Берґх підійшли до лейтенанта.
— Берґх, перевір, чи всі пси мають нашийники. Такі, щоб їх було видно здалеку. Не хочу, щоб по той бік кордону хтось підстрелив мені тваринку, а потім пояснював, що, мовляв, думав, що це вовк.
— Нехай тільки спробують.
— Я наказую саме для того, щоб вони не могли спробувати. Андане, всі, повторюю: всі повинні носити плащі. Ідемо як Гірська Варта, і краще, щоб це було помітно здалеку. Варгенне, ми зазирнемо до трактиру. Не усміхайся так, з’ясуємо, що місцеві знають про того Навера. Та й взагалі, дізнаємося, чому ситуація так смердить.
Усі десятники похмуро усміхнулися.
— Ви також це відчуваєте, лейтенанте?
— Так, Берґх. Дипломат із титулом графа, який їздить верхи, мов професійний кавалерист, наймані вбивці з татуюванням Сетрена-Войовника, поспіх, з яким ми йдемо на північ. Це не звичайні перемовини. Розгляньмося.
Трактир виявився чистим і просторим, пахнув димом та пивом, а дерев’яна підлога тихо поскрипувала, коли вони йшли до шинквасу. Зала була напівпустою, що, навіть зважаючи на ранню пору, було радше дивно.
Власник виплив з-за завіси, що вела вглиб трактиру й широко усміхнувся.
— Вітаю, пане лейтенанте. Десятнику, — він легко вклонився. — Нарешті наші прохання були почуті. Пива?
— Ні, служба. Ви скучили за Вартою?
— Як же ні, якщо так? Десь рік ми надсилаємо прохання, щоб нам прислали кілька рот або хоча б одну, для початку. Тільки ви зможете дати з ними раду.
— Той Навер залив вам сала за шкіру, га?
— Більше, ніж зазубрена стріла, що ввіткнулася в бебехи. Люди бояться, купці починають нас оминати, а є й такі, що вирішили спакувати манатки й виїхати.
— Аж настільки погано? — Кеннет сперся об шинквас і спокійно оглянув залу. І справді, вона була надто чистою та бідною, так ніби справи йшли гірше вже деякий час.
— Якщо хтось знайде щось таке ввіткнутим у свої двері, — об шинквас брякнула невеличка річ, — то скоро хата загориться в нього над головою. У всій долині майже всі окремі господарства вже стоять покинуті. А ті села, де людей побільше, оточили себе гостроколом і весь час пильнують. Тут також на стінах безперервно палають факели, а міські пахолки стоять на варті з вечора до ранку.
Лейтенант глянув на шинквас. Мала сокирка, розміром із долоню, з подвійним вістрям і борідкою, абсурдно вигнутою вгору. Забавка. Щось подібне, витатуйоване на тілах невдалих вбивць, він бачив сьогодні вранці.
— Та’Клав настільки роззухвалився?
Корчмар похмуро кивнув.
— Говорить, що за рік долина належатиме Винде’канна. А як ні, то тут каменя на камені не залишиться. Люди бояться й чекають, що буде… — він невесело всміхнувся. — Ми знаємо: якщо спалахне війна, Імперія не стане жертвувати цілою армією, щоб нас захищати. На тих послів, що оце сьогодні приїхали, наша остання надія.
Лейтенант кивнув.
— Вони здаються розсудливими. Особливо граф. Ми будемо їх пильнувати.
Корчмар піджав губи.
— То ви не залишитеся?
— Із чотирма десятками? Ні. Але коли повернемося, я дам знати командирові полку, що тут відбувається. Ходімо, Варгенне.
Надворі їх привітало сонце, яке все ж пробилося крізь хмари. Велерґорф підставив під промені обличчя, заплющив очі.
— Буде добра погода, пане лейтенанте, — промурмотів із задоволенням.
— Нарешті. Здається, весна про нас вкінці згадала.
Раптом із бокової вулички до них донісся звук удару і стлумлений крик. Вони перезирнулися.
Вуличка була сліпим завулком, утвореним корчмою, стіною сусіднього будинку та купою звалених скринь у глибині. Смертельна пастка для того, кого загнали в таке місце. Особливо якщо цей хтось мав десь тринадцять-чотирнадцять років, а троє нападників були принаймні на голову вищими та важчими: як на око, фунтів на сорок кожен. Носили вовняні, фарбовані в червоне штани й сорочки з рукавами-буф. Не місцеві.
Стояли спиною до входу в завулок. Двоє притискали хлопця до високої стінки, а третій саме розмахувався.
Велерґорф першим розгледів, кого вони мучать. Голосно засопів, але жоден із нападників навіть не озирнувся.
— Ви не тутешні, хлопці, так? — кинув десятник, виймаючи з-за пояса сокиру.
— Та пішов ти геть, — не озираючись гарикнув той, що збирався завдати удару. — А то як скінчимо з цим дурником, візьмемося за тебе, діду.
Важка сокира окреслила коротку дугу й, проминувши на палець голову одного з розбишак, гепнула в найближчу скриню. Вдарила з такою силою, що розтрощила її на шматочки й застрягла в наступній. Троє напасників відскочили від хлопця й розвернулися до входу, витріщивши очі. Велерґорф із зосередженим обличчям обв’язував долоні шматками ременя. Стиснув кулаки, аж ремінь зарипів, а татуйоване обличчя розпромінилося в широкій усмішці.
— Десятник Варгенн Велерґорф, Шоста рота Шостого полку Гірської Варти, — безтурботно промовив він. — А це мій лейтенант, який, гадаю, не братиме участі в забаві, бо, по-перше, звання йому не дозволяє, а по-друге, підофіцерам теж належить якась радість у цьому житті. Ну, хлопці, вас досі троє на одного. До роботи.
Нахилив голову й без вагання кинувся вперед.
Кеннет трохи відступив, ігноруючи грюкотіння, що виникло в завулку, обвів поглядом навколишні будинки, оцінив положення сонця на небосхилі. До полудня залишалося десь чверть години. Невеличкі хмарки давали надію, що хороша погода втримається й надалі.
Переслідуваний хлопець був… його торкнулася Ейфра — Володарка Долі. Так серед вессирців говорили про людей, народжених із відхиленнями. Пласке обличчя, маленьке підборіддя, косуваті оченята. В Імперії їх оберігало переконання, що з Володаркою Долі краще не задиратися, а крім того, вони начебто приносили людям щастя — тим, хто був до них добрим. Ці ж нападники, напевне, були не звідси. Найімовірніше, помічники якогось виндерського купця, які вирішили розважитися. Офіцер усміхнувся. Мабуть, у переконанні, що за кривду, заподіяну Дітям Долі, приходить швидка помста, і справді було чимало правди. Вони ж ледь почали його штурхати, коли зустріли Варгенна Велерґорфа з Гірської Варти. А той до таких справ підходив дуже поважно.
Кеннет ще раз порахував до десяти й повернувся до завулку. Двоє нападників уже лежали непритомні, у третього десятник сидів на спині, намагаючись втопити його в мілкій калюжі. Йому непогано виходило. Лейтенант сперся на стіну.
— Коли він припинить ворушитися, — сказав, — дай йому ще десять ударів серця — й облиш. Не хочу тут трупів.
Велерґорф паскудно вилаявся й відпустив свою жертву.
— Гей, шкода сил. Навіть битися порядно не вміли, — він підійшов до переляканого хлопця й подав йому долоню. — Ходімо, малий, відведемо тебе додому.
Вирвав сокиру зі скрині, обійняв хлопця за плечі й вивів його назовні. Хоча його й було врятовано, хлопець, здавалося, от-от міг розревтися.
— Ви… ви солдати? — нарешті цілком виразно запитав він.
— Так нас називають, але не вір у ті побрехеньки, — підофіцер був у чудовому настрої. — Ми — Гірська Варта.
Хлопець затремтів від стоп до голови.
— Хххолодно мені.
Велерґорф зняв плащ і накинув йому на плечі.
— Тримай.
Врятований глянув на нього з телячим захватом в очах. Жах завулку вже десь вилетів з його голови.
— Я можу його залишити? Справді? І буду солдатом? Справжнім?
Кеннет побачив обличчя Велерґорфа і звів брови. Подарувати щось Дитині Долі, а тоді забрати це в неї було б надто жорстоко.
— В тебе є запасний? — запитав він.
— Так, пане лейтенанте, отой мій старий. Можу йому залишити?
— Це твій плащ. Тільки зніми відзнаку. І відведи хлопця до корчми, нехай про нього подбають. Ми зараз вирушаємо.
— Слухаюся.
* * *
Учта, влаштована на честь посольства, обіцяла бути пишною.
Кеннет стояв біля вікна й дивився на гостей, що саме з’їжджалися. Яскраві прапорці вилися над кожною групою кінних, що проходила крізь браму замку, а різнокольорові вбрання напевне дозволяли відразу зрозуміти, хто іде, з якого клану походить і чи він ворог смертельний — чи лише такий, чиє вбивство можна трохи відкласти в часі. Варта біля брами забирала в усіх зброю й ретельно обшукувала кожний фургон. Лише ескорту меекханської делегації дозволили залишити озброєння. Але в дипломатів для цього були власні закони.
Прибульцям з Меекхану віддали ціле крило, до якого вели чотири входи. Принаймні стільки їм вдалося знайти й обставити вартою. Графа та його дружину збиралися розмістити в центральних кімнатах. До них можна було дістатися чи не з кожного боку: знизу, з першого поверху і згори, з третього, а ще — із сусідніх приміщень. Після бурхливої наради Кеннет і командир загону вершників, капітан Беннельт-авд-Понб, змусили родину дипломата переміститися до приміщення в глибині крила. Дві з чотирьох стін були зовнішніми, вікна виходили просто на кількасотлоктеву прірву, а сусідні кімнати було відведено для ескорту. Тут було холодніше і за стінами гуляв вітер, але тепер солдати мали пильнувати набагато менше входів.
І все-таки Кеннет із кожною хвилиною почувався дедалі гірше.
Граф викликав його, ледве вони розпакувалися, і заявив, що лейтенант разом із капітаном і всіма підофіцерами візьме участь у банкеті. Без можливості відмовитися. Справи ускладнювалися: старий Клависс, схоже, з якоїсь причини запросив до замку вождів більшості навколишніх кланів, тож делегація Імперії не могла складатися з одного лише посла з дружиною. Те, що мало стати розмовою в чотири ока, починало нагадувати демонстрацію сили. От тільки в них було заледве шістдесят солдатів, а усвідомлення того, що Імперія в майбутньому напевне помститься за різанину посольства, якось не надихало. Вожді місцевих кланів за століття зробили чимало для того, щоб їх сприймали за людей, які рідко планують щось далі, ніж на кілька днів наперед. Аж дивно, що Винде’канн був позначений на картах як об’єднане королівство. А граф тільки погіршив цей настрій.
— Вони хотітимуть нас спровокувати, — сказав він, коли вони зустрілися перед учтою. — Не очікуйте чогось витонченого; ймовірніше, якоїсь штовханини, кубка вина, який нібито випадково виллється на вбрання, якоїсь дурнуватої суперечки чи визивного погляду. Ви маєте це ігнорувати, ви й ваші люди. Чимало кланових вождів захоче перевірити, наскільки міцно старий Клависс сидить на троні. Багато хто з них прагнутиме зірвати можливі домовленості, бо у прикордонних наїздах і грабунках краще мати розв’язані руки. Вони спроможні пожертвувати якимось молодим родичем із гарячою кров’ю, щоб отримати привід вийти із зали й сповістити, що посольство Імперії навіть під час перемовин готове проливати кров справжніх виндерців. Я охоче наказав би вам піти без зброї, але це було б ознакою страху. Під час учти лише родичі короля й найшанованіші гості мають право носити зброю, тож відмова від неї означала б, що нас не вважають гідними почестей. З іншого боку, витягнути меч у присутності тахґа без його дозволу карається смертю. Тож якщо я побачу, що в когось із вас руки сверблять за залізом…
Він міг не договорювати, вимовного погляду інколи виявлялося цілком достатньо.
— Тож нехай вони говорять найпаскудніші речі про ваших матерів, бабць, сестер чи улюблених коней, а ви маєте усміхатися й удавати, що ви приглухуваті. Якщо на вас виллють келих вина, скажіть, що це добре для шкіри, подякуйте й попросіть ще один, а якщо штовхатимуть, говоріть, що в Імперії ми також маємо таку розвагу. А ще, звісно, вдягніться відповідно.
І в цьому була проблема.
Вони прийшли сюди як ескорт посольства, а не як посланці імператора. Запасні речі, які кожен з них узяв, мали бути сухими й теплими, а не модними й елегантними. Прокляття, це ж був збройний похід. Нарешті зупинилися на вичищених до блиску кольчугах, нашмарованих шкіряних панцирах, чоботах і запасних штанях. Шоломів не брали, адже настільки великої небезпеки тут не очікували. Велерґорф підстриг вуса, Андан розчесав бороду, а Берґх заплів волосся в кілька тонких косиць. Кеннет провів короткий огляд і задоволено кивнув. Імперії не мало бути за них соромно.
Коли вони стали перед посольською парою, дружина графа, Ісава-кан-Лаверр, заламала руки.
— Ви не можете так піти.
— Боюся, пані графине, що ми можемо піти або так, або голяка.
— Але… але у вас такий вигляд, ніби ви збираєтеся на війну.
Граф кахикнув.
— Нічого іншого в них немає, а окрім того, на учті чимало чоловіків буде в панцирах, а деякі — навіть у шоломах. Такий вже місцевий звичай. Хоча добре, що ви, пане лейтенанте, не взяли із собою щита.
— Якщо стілець зі спинкою, сидіти на ньому зі щитом досить незручно, пане графе. Крім того, гострим умбоном я міг би поранити когось із гостей. Сам того не бажаючи, зрозуміло.
Графиня перевела погляд від чоловіка на вартівника.
— Хоч би хтось усміхнувся, — буркнула за мить. — Хоч би хтось скривився. Вас справді ніхто не вчив дипломатії, лейтенанте?
— На жаль, мені в цьому заважає відсутність вроджених здібностей.
Побризкуючи кольчугою, ввійшов Беннельт-авд-Понб.
— І ви також, капітане? Може, в такому разі і для мене знайдеться якийсь панцир? Або хоча б малий гамбезон, га? Усі будуть на нас витріщатися.
— Не на нас, моя люба, — граф широко, з гордістю усміхнувся. — Якби ми навіть пішли туди, перевдягнені бандою мандрівних музик, усе одно всі дивилися б на тебе. І каркали б від заздрощів.
— Справді? — Ісава скромно опустила погляд. — Ну, ми виїжджали настільки несподівано, що я прихопила лише те, що виявилося під рукою.
Легенько присіла.
Кеннет стримав усмішку. Виїзд після піврічних розмов і справді міг бути несподіваним. Для когось. А темно-червона атласна сукня, вкрита трохи темнішою вишивкою з шелесткого шовку, оздоблена білосніжними плетеними манжетами та жорстким комірцем, напевне викличе в більшості місцевих жінок приступ істеричної потреби отримати схожий наряд. Нічого дивного, що Дарвен-кан-Лаверр волів, щоб його дружина увійшла до зали, оточена чоловіками в панцирах і зі зброєю при боці.
— Ну що ж, ходімо.
* * *
Головна зала була по-справжньому великою, але, як не дивно, стелю не підтримували жодні колони. Кеннет швидко глянув угору. Дугоподібне склепіння певною мірою пояснювало цей феномен. Хоча — солдатський вишкіл давався взнаки — під час облоги кілька каменів, точно кинутих із важкої катапульти, могли б розвалити все це, немов пісочний замок.
Імперську делегацію привітала тиша. Приблизно двісті осіб, зібраних у залі, перервали ведені пошепки дискусії й розвернулися до дверей. Атмосферу можна було різати ножем, пакувати у скриньки і продавати під назвою «затишшя перед грозою».
Уздовж трьох стін було поставлено кількадесят столів. Поки що всі вони були пустими, а більшість гостей стояли групками посередині. Лінії поділів на «своїх», «майже своїх», «майже ворогів» і «ворогів» вимальовувалися виразно, немов хтось накреслив їх на кам’яній підлозі кольоровими фарбами. От тільки в такому разі групу меекханців оточувало б коло кольору свіжопролитої крові, що означало б «смертельних ворогів». Сукня графині чудово з ним контрастувала б.
Вони поволі рушили в бік протилежної стіни, де на підвищенні в три фути стояв самотній стіл, за яким на різьбленому стільці сидів Аерисс Клависс, найвищий тахґ кланів. Кеннет ішов праворуч, поруч із капітаном кінноти, трохи позаду графської пари, тож не бачив своїх підофіцерів, але був готовий закластися на будь-яку суму, що вся трійця ступає бундючно, розглядаючись навколо з долонями, легенько спертими на зброю. Важко сподіватися чогось іншого від професійних солдатів, яких привітала зловорожа тиша. Зрештою, такий заклад був трохи нечесним, бо лейтенант добре бачив обличчя попереду, щоки, що раптом червоніли, нахмурені лоби, сповнені злості погляди, спрямовані за його спину.
«Але ж, — промайнула в нього думка, — хоч граф і попередив, що ми не повинні дати себе спровокувати, ані слова не було сказано про провокації з нашого боку». Подумки усміхнувся.
На знак привітання тахґ встав і вийшов їм назустріч, що викликало бурю обурених шепотань. Він був статним, широким у плечах чоловіком із білосніжною патріархальною бородою, заплетеною у дві коси. Зелена сорочка з тонкого полотна й темні штани схожого кольору були єдиним його вбранням.
Згідно з місцевими звичаями, тахґ був єдиним, хто не належав до жодного клану — і водночас належав до них усіх, а тому не міг носити родових кольорів; зелень же була його власним кольором, і жоден клан не мав права її використовувати. Кеннет знав, що володарю вже давно минуло шістдесят років, але місцеві хвалилися, що він і надалі може ударом кулака повалити вола. У певному сенсі це чимало говорило про місцеву шкалу цінностей.
Делегація дісталася до підвищення в абсолютній тиші, а всі, кого вони минали, відступали на кілька кроків. Так, немов їх охороняв якийсь магічний бар’єр. Вони зупинилися перед підвищенням і привіталися згідно з встановленим протоколом: спершу відсалютували військові, а потім посольська пара виконала два церемоніальні, сповнені гідності уклони. На уклін графа, здається, ніхто не звернув уваги, а от графиня… Її реверанс, здавалося, тривав нескінченно: маленька жінка немов тонула у складках матерії, кінчиками пальців розводячи краї узорчатої сукні, аж нарешті підвелася, чарівно, але водночас гордовито підносячи голову. Цього разу в гулі голосів з’явилася нотка заздрощів і пожадання. Особливо в голосах жінок. Лейтенант уже встиг помітити, що тут велося за місцеву моду: прості спідниці, сірі блузки й широкі шкіряні пояси. А ще — скромні хустки в кланових кольорах. Імператорський метелик розпустив свої крильця поміж скромних мотилів. Й існував ризик, що ці крила спробують відірвати.
Аерисс зійшов до них, широко розвівши руки. Замкнув у міцних обіймах спочатку графа, тоді графиню, а коли зловорожий шум посилився, знову відступив на підвищення і гримнув:
— Тахґ сказав! Оце — наші гості й приятелі кланів, — його зморшкувате обличчя скривилося в широкій усмішці. — А якщо комусь це не подобається, то нехай скаже про це тут і зараз!
Шум потроху стихав. Ніхто не заперечував. Аерисс дістав із рукава кілька зелених шнурків і церемоніально зав’язав їх на зап’ястках графської пари.
— На весь час перебування на нашій землі вони є членами дому сет’тахґ. Як і всі їхні товариші.
Кеннет не міг оцінити значення цього жесту, але, побачивши похмуре здивування в очах графа, відчув дрижаки. Схоже, зелені шнурки були чимось більшим, ніж ввічливість. До того ж атмосфера в залі стала крижаною.
— Сідайте, друзі.
За прямокутним столом було одинадцять місць. Одне, головне, з торця і по п’ять з обох довших сторін. Всілися: графська пара праворуч від тахґа, потім капітан, лейтенант та Велерґорф. Берґх і Андан зайняли місця по інший бік, залишивши три стільця ліворуч від хазяїна порожніми.
Кеннет випростався й обвів залу уважним поглядом. Як і казав граф, більшість місцевих чоловіків прибули вбраними так, немов готувалися до битви. Озброєння, яке вони мали при собі, схоже, залежало від багатства і статусу кожної особи. Помітними були й певні правила всередині груп. У центрі кожної з них були найкращі й найдорожчі панцирі, сталеві кіраси чи дуже популярна на півдні сегментована броня, хоча взагалі-то такого роду обладунки він міг порахувати на пальцях однієї руки. Переважно це були бригантини й непогані кольчуги. Зате що далі від центру групи, то обладунки ставали простішими, з краю в кожному клані переважали шкіряні панцири, стьобані гамбізони і навіть щось, що скидалося на нагрудники з лакованого дерева. Шоломів він не помітив, зате більшість чоловіків носили характерні пов’язки для волосся — найчастіше, здавалося, з матеріалу в кольорах клану. Жінок було чимало, вдягнені вони були доволі скромно, майже примітивно, хоча, якщо зважати на погляди, які вони кидали на графиню, над Винде’канном саме вставала зоря нової моди.
— У нас проблема, — його думки перервав капітан авд-Понб, нахилившись із широкою і штучною, немов цнота маркітантки, усмішкою. — Я саме довідався, що це не тахґ скликав клани.
А оскільки всі на нас витріщаються, то ви, лейтенанте, вдавайте, що ми тут балакаємо всілякі дурниці про погоду, добре?
Кеннет кивнув і відповів схожою гримасою.
— І хто ж їх сюди запросив?
— Племінник нашого шановного господаря, Навер Та’Клав.
Тахґ саме проінформував про це графа. Навер зараз з’явиться тут, тож не підстрибуйте, коли його побачите, і не витягайте зброю.
Це наказ.
— Зрозуміло. Щось іще?
— Моліться, якщо у вас якісь є улюблені боги. Хоча Рогатого я краще оминав би.
Їм залишалося широко усміхатися, вдаючи, що вони пречудово розважаються. Кеннет трохи шкодував, що не ознайомився краще з місцевими легендами та історією. Одне він знав точно: Імперія ніколи не намагалася підкорити ці землі. Може, в тутешніх горах не було нічого, що могло б підштовхнути меекханців до маршу на північний захід, а може, торговельні привілеї, якими місцева старшина щедро обдаровувала імперських купців, видавалися набагато привабливішими, ніж збройне підкорення, й угамували експансію. Цього він не знав. П’ятсот років тому меекханці вийшли з далеких гір на півдні, затято воюючи з кожним войовничим культом, що шалів у ті часи поміж Кременевими горами та верхівками Ансар Kipper. Вони розбили Храм Реаґвира, підкорили землі, що перебували під владою Лааль Сіроволосої, а шанувальників її сестри, Кан’ни, вибили мало не до ноги. Останнім разом їхнє завдання виявилося трохи легшим, бо культ Сетрена Бика раніше вже знекровив той храм у війнах, що тривали кількадесят років — тільки для того, аби піддатися силі нової Імперії.
Меекханці виказали ласку храму Сетрена, наказавши всім його жерцям вклонитися перед обличчям Великої Матері й запропонувавши включити Рогатого до офіційного пантеону Імперії.
У культі Бика стався розкол. Частина земель його вірян уже була під владою Імперії, а решта розпалася на незалежні князівства, тому ієрархи дійшли висновку, що визнання та місце серед офіційних імперських релігій підходить їм набагато більше. Блискавично знайшлися старі сувої, які підтверджували, що Сетрен належав до Великої Родини, а у Війнах Богів завжди бився на правильному боці. І цього вистачило.
Але не всім. На територіях, колись підкорених культом, раз у раз воскресав його бойовий варіант, згідно з яким Сетрен був незалежним богом, опікуном народів півночі й бився з Небажаними лише тому, що так наказували його гордість і честь. І в ім’я честі та гордості воїни прикрашали себе татуюваннями сокири з борідками, вигнутими у вигляді бичачих рогів, і несли смерть та пожежі поміж своїх земляків — і на землі Імперії. Після останнього такого спалаху Винде’канн подвоїв свою територію.
У залі щось відбувалося. Потроху, майже нахабно, родові групи пересувалися ближче до вхідних дверей, збираючись на протилежному кінці великої зали. Кеннет оцінив, що тепер там стояло приблизно двадцять кланів. Дехто доволі нерішуче й досі стояв у центрі, кидаючи погляди праворуч і ліворуч, вираховуючи сили і сфери впливів, і лише чотири роди залишилися поблизу трону — хоча й серед тих він бачив войовників, особливо молодих, які демонстративно відвертався від тахґа та його гостей.
Лейтенант щиро шкодував, що кланові кольори йому мало про що говорять, тож розклад сил у залі залишався для нього таємницею. Якби ще від цього розкладу не залежало життя делегації, солдатів та його власне… З іншого боку, гірко усміхнувся він сам до себе, якби знати, що означає це переміщення залою, можна було б уже обісцятися від страху. Інколи незнання — це благословення…
Двері безшелесно відчинилися, в коридорі за ними були погашені всі вогні, тож якусь мить усі вдивлялися в темний прохід. Раптом заграли сурми й з’явилася процесія.
Вів її високий чоловік у масці бика. Вигнуті вперед абсурдно великі роги кольору королівського пурпуру кололи повітря. Танцівник, вишмаруваний жиром та голий, якщо не брати до уваги пов’язку на стегнах і заткнутого за неї хвоста, штрикав головою навсібіч, рив ногою підлогу, вигинав спину, сапав і голосно дихав. Крутився, стрибав праворуч і ліворуч, атакував рогами тіні. Гості розбігалися перед ним на всі боки, запиналися, штовхалися, ніхто не хотів заступати бестії дорогу.
За людиною-биком з’явилася групка збройних. Шестеро. Один спереду, ще п’ятеро трохи позаду, в захисному строю. Увійшли тихо, користуючись тим, що загальна увага була прикута до танцівника. Встали поблизу входу. Кеннет помітив їх першим, керований солдатським інстинктом, який наказує зосереджувати увагу на кожному озброєному чужинці, який опиняється в полі зору.
Той попереду… Було помітно, що він схожий на тахґа: ті самі риси обличчя, та сама будова тіла, той самий спосіб тримати голову.
Навер Та’Клав був схожий на рідного сина, а не племінника володаря. Тільки бороду мав коротшу, ледве на два пальці, а довге волосся заплів у кілька косичок, які спадали на щоки і спину. Вбраний був у шкіряний панцир із тисненими візерунками, підперезаний широким поясом зі сталевих бляшок, на якому висіли дві важкі сокири. Мав довгий, до землі, плащ кольору насиченої зелені. Встав у проході, уважно спостерігаючи за танцем і переводячи погляд з одного клану на інший. На мить затримав його на дядькові.
Меекханську делегацію абсолютно проігнорував.
Озброєні люди за його спиною стояли в повному обладунку, немов ішли до битви. Панцири із залізних пластин сягали аж до колін, воїни також носили сталеві шоломи, подовжені, мигдалеподібні щити, наголінники. У руках вони тримали мечі. Лейтенанту довелося визнати, що як на місцеві умови вони були пречудово озброєні. Такі обладунки, як у них, були коштовні й зазвичай належали до прибічних володаря.
Кеннет відвів погляд від прибулих, коли серед згромаджених людей почалося замішання. Танцівник-бик впав у шал, почав по-справжньому штовхати людей і атакувати їх рогами. Уся майстерна кланова конструкція, увесь поділ на «своїх» і «чужих» припинив існувати, гості перемішалися, намагаючись утекти від бестії. Чоловіки й жінки відскакували навсібіч, штовхалися, перекидалися. Бик не відступав, нахиляв голову, прибивав тих, хто впав, рогами, окладав кулаками. Судячи з болісних окриків, у цьому не було нічого від жартів чи забави.
Брязкіт мечів, що стукнули об щити, привернув його увагу.
Бик облишив одного зі збитих з ніг чоловіків і роззирнувся, шукаючи джерело галасу. Навер стояв перед своїми товаришами, в обох руках тримав сокири. Нахилив голову. Дивився. Танцівник випростався, роги захилиталися з боку на бік, боса нога зашурхала по підлозі. Перевдягнений чоловік вперше видав із себе ричання, глибоке, протягле, сповнене смутку і страждання. І кинувся вперед.
Племінник тахґа вивернувся, зійшовши з лінії нападу, крутнувся на п’яті і, коли чоловік-бик проминав його, гепнув сокирою прямо в маску, відразу за рогами.
Той удар не був несправжнім: голова чоловіка хитнулася, а Кеннету здалося, що він чує тріск розбитих хребців. Але це просто розпалася навпіл маска, роги полетіли в різні боки, а танцівник упав на коліна і сховав обличчя в долонях. Його тіло били дрижаки. Навер підійшов до нього й широким, церемоніальним жестом накинув плащ на голі плечі. Допоміг чоловіку встати і притулив його до грудей. З темної ями коридору донісся рик сурем і якийсь голос оголосив:
— Сталося! Лавондерг!
Якусь мить панувала тиша — і раптом зал сповнився криками радощів, жіночими висками, ударами мечів об щити, биттям розкритими долонями в панцири. Молодий бандит стояв біля входу й усміхався, немов кіт, який щойно стягнув зі столу шматок шинки і знає, що не тільки не буде покараний, але навіть може розраховувати на більше. Танцівник кудись зник, але на нього ніхто більше не зважав. У центрі загальної уваги тепер був Навер. Кілька осіб — судячи з блискотливих панцирів, вожді кланів — вже підходили до нього, вітали й дякували, інші стримано кланялися — але кланялися першими, задовольняючись взамін легким кивком; а принаймні два клани з тих, що були в центрі зали, вже встигли розчинитися в натовпі біля дверей. Ким би не був племінник тахґа, він знав, як притягати до себе людей.
Раптом, за непомітним знаком, мечі дружинників знову вдарили об щити, і Навер рушив у бік трону. Він ішов поволі, не поспішаючи й розглядаючись навсібіч, немов шукаючи когось у натовпі чи бажаючи запам’ятати обличчя всіх, хто тут зібрався. Затримався в тому самому місці, що й делегація, і виконав нахабний, підкреслений уклін, на межі образи. Широко усміхнувся.
— Дядьку.
Тільки це: «дядьку». Майже без акцентування чи якоїсь інтонації. Це з однаковим успіхом могло означати «любий родичу» чи «ти, старий пердуне, злазь із трону».
— Навере, — голос Аерисса був таким же нейтральним. — Ти повинен був попередити мене, що приїдеш.
— Навіть я не знаю, коли воля Сетрена занесе мене в рідний край. Але я чув, що ти сьогодні приймаєш важливих гостей, тож я вирішив прибути, щоб обігріти своє простацьке серце у блиску імперського сяйва.
Акустика залу була пречудова: хоча Навер говорив тихо, натовп, що згромадився під дверима, відреагував сміхом. Тахґ стишив його, трохи підвівши руку.
— Таке привітання буде образливим для наших гостей.
— Чому це? Хіба справи, з якими вони прибули, не стосуються всіх нас? Чи не привезли вони прегарну новину, що Імперія в милості своїй вирішила надати нашим купцям спеціальні торговельні привілеї, і тепер вони зможуть переходити долину Ґевенаг без сплати мита? Чи те, за що ми марно билися останні двадцять років, не було пожертвуване тобі жестом доброї волі? — він підвищив голос і широко розвів руки, обертаючись до зали. — Утішаймося! Радіймо! Наші купці зможуть в’їжджати на землю своїх батьків, немов на свою!
Кеннет ризикнув нахилитися вперед і кинути погляд на графську пару. Дарвен-кан-Лаверр сидів на стільці блідий, немов щойно узрів свою смерть. Графиня прикрила очі віями і вдивлялась у щось на столі. Її руки трохи тремтіли.
Тепер він насправді почав боятися.
Племінник тахґа розвернувся до трону.
— Цей дар з боку Меекхану безцінний для нас, дядьку, тому я вирішив, що ми всі повинні цьому радіти. Я перший назву наклепником кожного, хто насмілиться сказати, що Імперія нічого не дає задарма, так, пане графе?
Посол глянув молодому бандиту просто в очі. Мить вони мірялися поглядами.
— Імперія завжди цінує своїх союзників і завжди відплачує за зраду та порушення домовленостей, — тихо промовив граф, не зводячи погляду з Навера. Той лише ширше усміхнувся.
— Саме так. Союзники і зрадники. М’ясо і хліб для перших — залізо й вогонь для других. Ми ще повернемося до теми зрадників, пане графе. Як вам сподобалася наша мала вистава? Пані графине?
— Дуже… — жінка якусь мить шукала відповідного порівняння. — Дуже старожитня за формою.
— Знаю. Я чув, що в Меекхані фальшиві жерці Сетрена не танцюють у масці бика, щоб розповісти світові історію звільнення, а лише читають її вірним у храмах. Це наче слухати рецепт приготування вина замість того, щоб його пити. Візьми горнятко винограду, що вже пустив сік, і горнятко води, подави плоди, змішай з водою, додай дріжджі. М-м-м, я майже відчуваю цей аромат… — біля дверей почулися насмішкуваті пирхання. — Зрозуміло, чому Сетрен нині рідко буває задоволений.
— Справді? — графиня відвела погляд від столу і променисто усміхнулася. — Я не знала, що бог відізвався напряму. Знову з’явився якийсь авендері? Чи Сетрен зійшов поміж своїми вірними?
Здавалося, молодий вождь бандитів очікував цього питання.
— Ні, — він підвищив голос. — Авжеж ні! Серед нас немає нікого гідного, щоб Сетрен торкнувся його своїм рогом. Від століть нікого такого не було. Але хіба ми не розумні люди? Хіба бог повинен об’явитися нам тілесно, щоб ми зрозуміли, що він нами незадоволений? Скільки часу минуло від миті, як дикі вершники пробилися крізь усю Імперію і стоптали луки, по яких колись ступав Непереможний у тілах своїх авендері? Від часів, коли Сетрен привів нас на цю землю, наші побратими ніколи не зазнавали такої поразки. Я правий?
Буркотіння за його спиною змінилося хором згідних голосів.
— Так, банда диких варварів розбила непереможні імперські армії й пасла своїх коней на смарагдовій траві, що росте в родючих долинах. А сьогодні Меекхан відсилає свої полки на схід, щоб посилити тамтешній кордон, тому ми кожної миті можемо знову побачити се-кохландійських коней, які п’ють воду з наших струмків. Тому мені здається, що я маю рацію, стверджуючи, що Сетрен незадоволений, пані графине.
Він замовк, широко усміхаючись, у міру того як трупна блідість вкривала щоки Ісави-кан-Лаверр. Кеннет упіймав себе на тому, що він так і сидить, нахилившись уперед і спостерігаючи за цим поєдинком. А точніше — за екзекуцією за допомогою слів.
Навер заявив, що посли Імперії принесли в подарунок новий торговий договір, і тепер тахґ не міг оголосити це своїм успіхом. Потім юнак згадав про поразки, які Меекхан пережив у війні з кочівниками, що сталася тридцять років тому, і мимохідь зазначив, що Імперія сподівається нового нападу, оскільки стягує війська на схід. Лейтенант глянув углиб залу й побачив вовчий голод на десятках облич. Кордон запалає, усвідомив він, а крижані дрижаки поповзли йому по спині. Сотні молодих войовників, яких до цього часу тримали на прив’язі, зірвуться з ланцюгів. Такі банди, як ватага Навера, повилазять, мов гриби після дощу й почнуть рвати Імперію. А першим вогнищем стане Ріг. Цю долину не вдасться захистити, і за рік тут залишаться лише руїни та згарища. А за два-три роки Навер стане на чолі десяти тисяч озброєних воїнів — і на чолі культу Сетрена Войовника. Тоді він знову ввійде до цієї зали, відіграє сцену з биком, а потім підійде до трону й переріже дядькові горлянку. З поглядів, якими обмінялися тахґ і молодий бандит, Кеннет уже зрозумів, що все саме так і буде.
Посольство втратило сенс ще раніше, ніж перемовини взагалі почалися.
Навер підвів долоню, і в залі запала тиша. Зараз він мав більшу владу, ніж дядько.
— Але ми прибули сюди не для того, щоб засмучуватися! — гукнув він. — Розважаймося. Тахґ приготував для нас учту!
Усі глянули на володаря. Аерисс Клависс поволі кивнув і плеснув у долоні. Відчинилися двері, внесли тарілки, таці з хлібом, жбани вина. Залу наповнив аромат печеного м’яса, соусів і свіжої випічки. Перед Кеннетом з’явилися тарілки з куріпками та якимось іншим птаством, шматками темного м’яса, малими хлібцями із золотою шкоринкою, кілька жбанів під ескортом загону келихів різного розміру, а на додачу срібний полумисок розміром із невеличкий щит. Лейтенант сковтнув слину: не з’їв би зараз нічого, навіть якби це мала бути остання вечеря в його житті.
Запрошені гості рушили до столів, займаючи місця згідно з незнаною йому ієрархією. Навер безцеремонно всівся ліворуч від тахґа.
— Чудова учта, дядьку. Подумати тільки, а мати завжди говорила, що в тебе в голові лише бійки й полювання.
Аерисс потягнувся до таці із птаством, рукою поклав собі в тарілку дві печені куріпки й спокійно, без найменшого зусилля, напоказ недбало роздер одну навпіл. І недбало усміхнувся.
— Ваніра не мала про мене доброї думки відтоді, як прийшла у світ, хоча я управляв родовими волостями ще до того, як вона навчилася ходити. Завжди стверджувала, що це вона повинна стати головою клану і тахґом усіх родів. І здається мені, вона нарешті знайшла для цього спосіб.
Навер прийняв образу без емоцій.
— О, то я — собака, який ходить на шворці материнських амбіцій? І не більше, га, дядьку?
Тахґ поволі підніс до рота половину куріпки, відкусив, витер пальці об скатертину і зробив чималий ковток вина.
— Серп може вважати, що це він стинає збіжжя, а молоток — що це він забиває цвяхи. Але і один, і другий — просто знаряддя. Я готовий закласти голову, що ти не сам вигадав цю виставу з привітанням. І я готовий поставити різьблений трон на те, що хтось підсунув тобі думку, що непогано було б прийти в тахґовій зелені, але так, щоб я не міг скинути тебе зі сходів за те, що ти її вдягнув, бо ж під час показу Лавондерг саме зелень служить першому авендері. Твої бандити вдягнули обладунок, але це також частина церемонії, тож вони не скінчать свій вік, повиснувши на мурах. І вся ця промова… Ще рік тому ти вмів лише ричати «більше пива» й «давайте її сюди, поки вона ще ворушиться». Ти непогано розбиваєш голови, хлопче, але коли ти заходив, я бачив шнурки, які за тобою тягнулися й зникали за дверима. Скажи йому, щоб до нас вийшов.
Навер почервонів.
— Він вийде, коли вважатиме за потрібне.
— Вочевидь. Але ти, здається не помітив… Ти ж уже зайшов, чи не так, жерче?
Кеннет змигнув, а чоловік уже стояв біля столу. Нескладна магія, фокуси зі світлом і відвертанням уваги… Але вони справляли враження. Був середнього зросту, вдягнений у бурі мішкуваті шати, підперезані звичайною мотузкою. На гладко виголеному обличчі мав темні татуювання, що вилися, скручувалися в лінії, підіймаючись під очі і стікаючи вниз, по шиї. Усміхнувся.
— Ти незадоволений нашими урочистостями, тахґу? Лавондерг. Визволення. День, коли до нас зійшов Сетрен. Немає більшого свята для праведних синів Винде’канна. А у твоєму замку цю церемонію проводять ледве раз на рік, а може й ще рідше, як я чув.
— Плітки, — Аерисс вказав жерцю на місце поруч із Навером. — Плітки й оббріхування. Як завжди. Ви довго тренували вихід?
— Лише раз. Навер Та’Клав — природжений визволитель. Зрештою, всі бачили, еге ж? І всі знають, навіщо прибули наші гості, із чим вони прибули і за чим. Імперія, яка більше спирається на трактати й дипломатію, а не на силу зброї — це пуста шкарлупа, спорохнілий дуб, труп, роздутий газами. Так, здається, писав один із ваших імператорів десь із сотню років тому, вірно, пане графе? Як там його звали? — жрець зробив паузу, усміхаючись до посла.
— Кальвер-дес-Сеувер. Він написав трактат «Про занепад країн», — дипломат налив собі вина, наповнив келих дружини і тільки тоді підвів погляд на жерця. — Іншим його знаним твором був трактат «Кілька слів про полювання». Особливо мені в пам’ять врізався розділ про вишкіл молодих собак на цькування ведмедя.
Не пам’ятаю подробиць, але йшлося про те, щоб не робити цього, якщо мисливець не впевнений, що звір смертельно поранений. Бо інакше ведмідь може розірвати псів і взятися за мисливця.
Жрець навіть не скривився, хоча Кеннет сподівався саме такої холодної, нахабної посмішки.
— Ох, слова, слова, слова. Нічого, крім слів. Слова посла мають тим більшу силу, чим більше мечів за ним стоїть. Так само ваш імператор, правильно? А чому ви не запитаєте про сенс нашої невеличкої урочистості? Про її коріння. Чи ми настільки мало для вас значимо, що вас не цікавлять наші звичаї та віра?
Акустика повторила свій фокус, і голос жерця розійшовся по всій залі. Гробова тиша наповнила її до країв. Кеннету не було потреби розглядатися, аби зрозуміти, що всі дивляться на них. Йому раптом запахло залізом і кров’ю.
Тахґ насмішкувато пирхнув, випив одним духом кубок вина, закусив половиною куріпки. Було щось майже гіпнотичне в тому, як володар Винде’канна насичується. Так міг би пожирати свою жертву гірський ведмідь.
— Жрецькі балачки, — ковтнув він шмат м’яса. — Ти знаєш меекханців. Вони побудували красиві храми й пильнують, щоб боги з них не вийшли. І чимало з них обрали Сетрена за патрона і служать йому не гірше за нас. От тільки не вклоняються йому як Володарю Війни. Як не вклоняються жодному іншому богу, бо вирішили, що світ достатньо довго купався у крові через бажання Безсмертних отримати цей титул. І за це я шаную їх: вони виграють свої війни, не сідаючи на божу спину. І вміють вигравати навіть тоді, коли всі вже пішли копати їм могилу.
Почулося брязкання кількох кубків, і, здавалося, на цей знак тиша підібрала хвоста і втекла із зали. Шум, гомін, якісь смішки наповнили простір. Але Кеннет не дав себе обдурити, бо увага всіх усе ще була зосереджена на головному столі.
— І якщо я ще раз почую отой фокус із голосом, — Аерисс роздер навпіл другу куріпку, — то зроблю з твоєї шкіри піхви для свого меча.
Сивоволосий тахґ вибачливо всміхнувся до Ісави.
— Вибачте, пані графине, за простацьку мову. Жерці Сетрена звуть це Форканням Бика, жерці Реаґвира — Шепотінням Битви. Напевно, в кожному храмі є своя назва для такого фокусу. Ідеться про те, щоб під час битви всі солдати чули голос командира, незважаючи на галас, крики та дзвін зброї. На жаль, оскільки його чують і солдати супротивника теж, спочатку треба встановити якісь складні паролі й навчити всю армію ними користуватися. Тому це вміння частіше стає у пригоді під час богослужінь. І, щоб уже покінчити з цим, — це наш гість, Явен Одеренн. Офіційно жрець Сетрена, духовний повірник моєї сестри, можливо, її коханець. Неофіційно — слуга Сетрена Войовника, який приписує собі титул Червоного Рогу — військового жерця культу. Але прикликати силу бога в чиємусь домі без згоди господаря — це напрошуватися на поцілунок землі.
Ісава несміливо усміхнулася.
— Поцілунок землі?
— Це наша традиційна кара. Засудженого кладуть обличчям до землі, прикривають дошкою, а на неї кладуть каміння. Аж поки той під ним не задихнеться… ох, ви зблідли. Може, вина?
— Так, прошу, — графиня підставила тахґу свій кубок. — Ще трохи, ще… досить.
Змочила губи.
— Чи я вже казала, що вино — пречудове? — послала тахґу солодку напівусмішку.
— Виноградники південного Лодентрею. Добро, яке ми можемо отримати лише через обмін та торгівлю — як і шовк, добру сталь, порцеляну, скло та інші речі, яких самі не маємо, але якими охоче торгує Імперія. І тільки деякі дурні постійно думають про військову славу та силу Сетрена Войовника. На півночі від нас розташовані гори та племена аґ’хеері, яких меекханці звуть агерами. На півдні — Савегде, князь якого обіцяв, що перетворить наші будинки на хліви для своїх свиней. На заході, над морем, у мене під боком ростуть несбордські поселення, бо там забагато фіордів та островів, щоб я міг упильнувати узбережжя. Вже двадцять п’ять років єдиний спокійний кордон у мене — це схід, а один молодий дурень саме вирішив розпалити вздовж нього вогонь.
— Я…
— Мовчи, хлопче, коли сидиш за моїм столом. Чи ви, пані графине, знаєте, що являла собою та церемонія? Та, якою нас ущасливив Навер?
— Ні, — Ісава-кан-Лаверр скромно потупила очі. — Я не вклоняюся Сетренові.
— Авжеж, в Імперії Сетрена за патрона обирають переважно войовники, бо він, кажуть, колись змагався з Реаґвиром за титул Володаря Битв. То може, ви, графе, або хтось із ваших солдатів?
Кеннет глянув на посла, потім на капітана і двох десятників, які сиділи навпроти. Схоже, ніхто з них не хотів говорити. Аж тут відчув рух праворуч.
— Кінець третього дня третьої спроби. Увільнення та обійми першого авендері.
Тахґ широко усміхнувся.
— Визволення, увільнення, це по-різному називають. Я знав, що хтось із Берґена пам’ятатиме цю історію. Розповіси нам про неї, десятнику?
Велерґорф запитливо глянув на лейтенанта. Кеннет кивнув. Підофіцер потягнувся за кубком, відпив ковток вина й задивився У простір. За столом запала тиша.
— Легенди оповідають, що це було в часи перед приходом Небажаних, до темних століть. Боги тоді ще не ходили по світу в постаті авендері. Кажуть, саме Сетрен першим вирішив зійти до людей, щоб краще опікуватися ними й наблизитися до них. Об’явився жерцям, хоча тоді не було ще жерців, як оце зараз, самі лише шамани, які однією ногою стояли в царстві духів, а другою — у світі людей, і наказав, щоб йому приготували начиння, в яке він може ввійти. Це мало бути щось достатньо міцне й потужне.
На словах про шаманів жрець гнівно забуркотів, але його перервав тріск наступної куріпки, рваної на частини. Тахґ широко усміхнувся, Велерґорф продовжив.
— У перший день привели великого сірого вовка, такого сильного, що він міг за раз відкусити людині ногу. Поки його ловили в лісах Гавеннеца, він скалічив і вбив десяток мисливців. Бог глянув на бестію й зійшов у її тіло. Оповідають, що очі вовка запалали як смолоскипи, хутро наїжачилося, а… — десятник затнувся і — Кеннет мало не впав зі стільця — почервонів, — гм… ну…
— Так? — графиня якийсь час уже дивилася на офіцера, а тепер зі щирою цікавістю в очах ще більше нахилилася в його бік. — Що трапилося?
Вона знала. Раптом лейтенант зрозумів, що вона знала цю оповістку, бо вона — дружина посла, а в дипломатичному корпусі Імперії це означало, що вона й сама є послом. Тож повинна знати кожну з місцевих легенд, усі звичаї, а кланові кольори розрізняти краще, ніж сам тахґ. Але вона жінка і, схоже, пречудово розважається.
— Той… ну, певний орган йому налився, значить, кров’ю… так, що нагадував ще одну ногу…
Сині очі графині стали ще більшими.
— Який орган?
— Неважливо, моя мила, — здавалося, граф, відчув потребу прийти солдатові на допомогу. — Це тільки стара легенда.
— Легенда, — зітхнула вона низьким голосом. — Третя нога? Ох! Чому в тебе ніколи не входив жоден бог, га? — тихо додала.
Тахґ реготнув на все горло, аж пішло відлуння по залі. Шум розмов стихнув, як ножем утятий, а всі голови обернулися в їхній бік. Кеннет закусив губу і прикрив очі, щоб не дивитися на десятників, які давилися зі сміху; капітан авд-Понб дихав важко, наче душився, а Навер вибалушив очі й приєднався до дядька. За мить уже сміялися всі, навіть жрець Сетрена дозволив собі коротке пирхання. Ісава сиділа з поглядом, вбитим у тарілку, чарівно зарум’янена.
Аерисс, усе ще регочучи, витер рукавом сльози з очей.
— Чудово, графине, пречудово, ха-ха-ха, ну, але… хе-хе-хе, дамо десятнику закінчити.
Велерґорф подякував, кивнувши, і продовжив.
— Тіло вовка, навіть із північного Гавеннеца, не зуміло вмістити в собі силу бога, за мить запалало ясним сяйвом і перетворилося на жменьку попелу. Сетрен відійшов, наказавши, щоб привели міцніше створіння. Через десять днів у колі призиву стояла клітка з гірським ведмедем. Бестія була такою великою, що стоячи на задніх лапах була вищою за двох дорослих мужів, а до того, як ії зловили, вона вбила й поранила тридцятьох мисливців. Коли ведмідь прийшов до тями й почав битися у стінки клітки, залізні прути завтовшки в дюйм гнулися, немов дерев’яне пруття. Сетрен оглянув бестію, оцінив її сили та розміри й обійняв її своїм духом, — Велерґорф крутнув келихом, який тримав у руці, зазирнув усередину. — Ведмідь рикнув так, що аж затряслися вершини, а на сто миль навкруги гори скинули снігове вбрання, засипаючи шляхи лавинами. Жерці в колі призиву впали на землю без тями, клітка розлетілася на друзки від одного удару лапи. І Сетрен у постаті ведмедя встав серед них. Але перш ніж він встиг зробити три кроки, володар гір також не витримав, не в змозі втримати силу Безсмертного. Раптом звір запав всередину самого себе, почав корчитися й маліти, немов тіло його висихало в льодяній печері.
І перш ніж хтось встиг кліпнути, на місті бестії залишилася купка кісток та кілька шматків хутра. Потім подув вітер, і все розвіялося в пил.
— Я так розумію, що третього разу взяли бика.
— Так, пані графине. Але перш ніж бика привели, жерці довго мандрували стежками снів і радилися з духами предків, — підофіцер проігнорував роздратоване пирхання Явена. — Мало хто з них розумів, яке створіння може бути сильнішим за гірського ведмедя, аж нарешті одному з них наснилося потужне рогате створіння, якого ніколи не бачили в цих місцях. Темно-бурий, вищий у холці за рослого чоловіка, із рогами білими, мов полірована кістка. Тур із пущ Півдня, сказали мудрі, коли їм описали звіра. Три роки сплинуло, поки короля лісів привели в гори. Тисячу хутр сріблястих лисів, тисячу сталевих мечів і тисячу бочок п’янкого меду віддали племенам, що жили на півдні, в обмін на право впіймати й забрати одного з вожаків стад. Сотня ловців заплатила ранами і життям, перш ніж вдалося сплутати звіра. Але коли той нарешті встав у колі призиву, всі ствердили, що за винятком міфічних, великих, як сірі скелі, тварин далекого Півдня, на світі немає створіння величнішого. Тур мав від морди до заду п’ятнадцять стоп, сім стоп у холці, а роги його були завдовжки в чотири стопи. Коли Сетрен з’явився серед людей, навіть він ушанував красу та силу тварини. Наказав зняти з бика мотузки, а коли цей наказ виконали, встав перед биком у хмарі сніжних клаптів, осяяних світлом. Звір не втік і не впав у шал. Деякий час вони мірялися поглядами — бик і Безсмертний, а потім… потім…
Десятник завагався, із викликом глянув на жерця й закінчив: — Потім Сетрен вклонився бикові, низько, приклавши долоню до серця, і завмер так на мить. А коли підвівся, бик похилив голову так, що аж роги вдарили в землю. Так відкрився перший із Законів Обіймання: обійнята істота повинна погодитися, щоб бог увійшов у неї. Інакше тіло не витримає сутички душ і буде знищене. І Сетрен увійшов у тіло бика. Найдовше за весь час, бо на три дні. Але щось пішло не так, бо в мить, коли всі вже почали радіти, бик раптом кинувся вперед, стоптуючи кожного, хто ставав йому на шляху. Почалися три страшні дні, під час яких бик шалів у горах, атакуючи все і всіх. Нищив будинки, валив міські мури, руйнував родові замки. Його роги забарвилися червоним, а ноги по саме черево були вимазані кров’ю. Кожен, хто потрапляв йому на очі, гинув, і ніхто не міг припинити того жаху. До гір та долин завітала смерть. І жоден із жерців, шаманів і мудреців не знав, чому так трапилося, чому Сетрен, вже знайшовши начиння, яке могло змістити його великий дух, почав нищити власний народ. Деякі були готові покинути рідні землі й утікати, податися в чужі місцини, вклонитися іншим богам. Розпач оселився в головах, сумніви охопили душі. Чорні думки й гіркі слова наповнили отрутою серця.
Десятник замовк, глитнув із келиха, знову задивився на вино.
За столом панувала тиша.
— На третій день увечері, коли вже було промовлено чимало гірких, сповнених відчаю слів, у коло мудреців та племінної старшини ступив молодий войовник. Нині всі роди стверджують, що він походив саме від їхньої крові, але насправді невідомо, кому він був родичем. Сказав, що це не Сетрен нищить і ламає гори, а бик, який не здатен зрозуміти розмір своєї теперішньої сили. Дух тварини міг погодитися на обіймання й міг поступитися місцем душі бога, але його розум, розум дикої істоти, яка вміє лише їсти, пити й битися з конкурентами за самиць, не може зрозуміти, що відбувається. Тепер він сприймає світ інакше, відчуттями Безсмертного, і це доводить його до сказу. А Сетрен із якоїсь причини не може звільнитися. Так було відкрито другий Закон Обіймання: бог може ввійти в чиєсь тіло, але не може залишити його, якщо розум і душа власника не погоджуються на це, а бик не тільки не міг виразити такої згоди, але взагалі не міг зрозуміти, що з ним відбувається. Ми дали богу погане начиння, сказав молодий войовник і вийшов, залишаючи старшину в задумі. Узяв плаща — невідомо якого кольору, — солдат глянув на Навера, — сокиру й пішов назустріч бестії. Не мусив її шукати: бик, немов ведений голосом призначення, знайшов його сам, ледве юнак залишив зустріч старійшин. Вони стали один навпроти одного: людина й бестія, перший серед героїв і напівбожевільний бог, перший з авендері й той, хто мав його обійняти. Кажуть, буцімто бик так роздався від сили, що його наповнювала, що виріс ще на стопу, а роги його набули кольору глибокого кармазину і стали напівпрозорими, немовби їх вирізали з кришталю. Його очі були чорні, шерсть також, ноги — ніби стовбури дерев. Юнак глянув на бика, вклонився йому і промовив: «Пане, начиння не може бути менш цінним за те, що його наповнює, а розмір і сила не мають значення для душі. Я стану твоїм начинням». Начебто на старій мові «бути начинням» вимовлялося ав’деери. Саме звідси й пішла світом назва для тих, кого обіймав бог. Бик лише рикнув і рушив у напад, але войовник відскочив убік і кинув свою сокиру йому в голову. Наші мудреці говорять, що Сетрен вивів свою силу з тіла звіра, відібрав у нього атрибути божого начиння, а сокира розвалила голову бестії надвоє. І в мить, коли серце бика припинило битися, дух Сетрена покинув тіло тварини й обійняв нове. Це було коротке обіймання, воно тривало ледве кілька годин, бо людське тіло, навіть якщо його наповнює потужний і сміливий дух, не здатне нести всю силу бога. Випалюється зсередини, як лляна ганчірка, якщо обернути її навколо розжареного до білості каменя. Так зрозуміли третій Закон Обіймання: бог не може зійти на одну людину надовго, бо його дух надто сильний. Бог, який хоче ходити поміж людей, потребує багато начинь. І що він сильніший, то більше їх потрібно. Кажуть, що під час Воєн Богів Сетрен сходив поміж людей у постаті восьми, а інколи й десяти авендері. Але це призводило до зменшення його розпорошеної сили, бо хоча будь-який з авендері був сильнішим за сто найвеличніших магів тих часів, але не був абсолютно непереможним. А якщо він гинув, коли поблизу не було когось, готового на обіймання, то й сам бог зазнавав величезного збитку. Так говорять наші мудреці, у Бергені… — тихо закінчив десятник.
Він допив вино і з брязкотом поставив келих на стіл. На хвилинку всі замовкли.
— Красива історія, — графиня переливчасто засміялася й заплескала в долоні. — Красива, мудра і яка ж правдива. Я так розумію, що тутешня версія дещо різниться від тої, що походить із Берґена?
Вона зверталася просто до жерця. Явен Одеренн кахикнув, посовався на стільці. На якусь мить здалося, що він має намір проігнорувати графиню. Тахґ потягнувся до полумиска з птаством і поклав собі наступну порцію.
— Мені також цікаво, — буркнув він. — Наскільки я пам’ятаю, жерці завжди сперечалися про подробиці: чи бик упав з одного удару, чи з трьох, чи мав вісім стоп у холці чи вісім з половиною, чи роги його були червоними, як свіжа кров, чи як така, що вже наполовину засохла, і такі інші дурниці. То яка офіційна версія культу?
— Один удар, але після нього тіло бика зникло, а на його місці з’явився чарівний юнак, Сетрен власною особою. Це був перший та єдиний раз, коли Безсмертний явився людям у своїй подобі. У нагороду за відвагу та віру обраного святого войовника. Воїн той був потім живцем узятий у царство Сетрена, щоб вічно сидіти поруч із ним.
Аерисс насмішкувато пирхнув.
— Гм, то ви мутите голови молодим дурням, які татуюють собі рогату сокиру на грудях, тим, чим і завжди — життям поруч із богом. Безсмертям і вічним щастям. Я ніколи не міг зрозуміти, чому всі ті святі мужі, які дурять молокососам голови, самі не йдуть за їхнім прикладом. І чому вони самі їх не очолюють, га?
Навер почервонів.
— Дядьку!
— Сиди спокійно, хлопче, і не підвищуй на мене голосу, — наступна куріпка була роздерта на клапті. — Ти відіграв свою роль, у тебе був величний вхід і мить поплескування по спині, але тепер я розмовляю зі справжнім вождем вашої банди. Що далі, Одеренне? Підпалите кордон? Навіть якщо Меекхан відведе всі війська на схід, у нього надалі вистачатиме сил, щоб вас розчавити. Лише Гірської Варти у прикордонних провінціях шість тисяч осіб. Вважаєте, що вони дозволять вам безкарно грабувати і вбивати?
— Ну, не знаю, — жрець холодно усміхнувся, зручніше вмощуючись на стільці. — Мені й самому цікаво, що славетні загони гірських войовників робитимуть у такій ситуації. Знову стануть стікати кров’ю за справи загарбників із півдня? Що ви про це думаєте, лейтенанте? Щоправда, ви на чверть меекханець, але це не повинно мати значення. Чи збережуть вессирці вірність Імперії?
Чи стануть знову проливати кров за чужі справи? А може, візьмуться за розум і побачать своє майбутнє в сяйві слави Сетрена Войовника? Прибульці з півдня вже досить довго правили в цих горах.
Раптом Кеннет опинився в центрі уваги, навіть посольська пара спрямувала на нього погляди. Жрець дивився, усміхаючись. Лейтенант не любив таких поглядів і таких усмішок.
— Я можу розповісти вам історію? — запитав він.
— Ох, сьогодні день оповісток! — Ісава здавалася абсолютно Щасливою. — Просимо.
— Три роки тому до нас у гори приїхав барон Кенв-ґез-Лаавар, далекий родич князя бес-Гана. Хотів покласти собі під камін шкіру гірського ведмедя, бо кажуть, що немає на світі більшої бестії, ніж ті, що живуть у наших лісах. Він найняв трьох місцевих провідників, які мали допомогти вислідити звіра, і рушив на полювання.
Вони місяць блукали лісами. Надарма. Розгніваний барон після повернення не лише відмовився заплатити провідникам, а й на додачу наказав відлупцювати їх киями, звинувативши в тому, що вони спеціально водили його манівцями. Не покинув гір. На перевалі його почет був оточений солдатами Гірської Варти, а сам він після арешту провів три місяці в ямі, перш ніж родичі виплатили чималу компенсацію побитим слідопитам і викупили його з льоху. Вирок на барона видав місцевий суддя Дервель Мавонк, а підтвердив Банель-лад-Верит, імператорський намісник провінції.
— Пам’ятаю, — графиня послала ще одну сліпучу усмішку всім, хто сидів за столом. — Ренейр-бес-Гана ярився весь наступний рік, навіть слав листи до імператора, але нічого не добився.
— Саме так. Тож я скажу так, жерцю. Доки наші судді можуть посилати меекханських аристократів до льоху, доти вессирці будуть вважати себе частиною Імперії. Вирушіть на кордон і переконайтеся в цьому самі.
Навер підірвався на ноги.
— Ріг має повернутися до нас!
— Долина Ґевенаг не була спірною територією, поки Вин-де’канн не зайняв земель на південь від неї, — втрутився граф. — А зайняли ви її, нищачи культ Сетрена Войовника, наскільки я пам’ятаю.
— Не ми, а лише я, — тахґ гнівно скривився. — І надалі є ті, хто охоче вирив би мені за це могилу. Але багато хто з місцевих пам’ятає, як відроджений культ поводився в Лаверді й Конелазі, скільки кланів було вибито до ноги, бо вони не хотіли кланятися Рогатій Сокирі. Я повів війська на південь, щоб скрутити в’язи тій малій потворі, поки вона не підросте. Я не думав, що воно відродиться мені тернами в боці, та ще й моєї крові.
— То скрути мені в’язи тут і зараз, тахґу… — жрець звів брови й іронічно скривився. — Виклич своїх прислужників і накажи кинути Навера до в’язниці. Нехай твоя дружина вдарить по його людях, їх ледве триста, тож це ніяка не сила. Один наказ — і справу вирішено.
Аерисс легко підвівся, сперся кулаками на стіл, почервонів.
— Не дражни мене, козячий засранцю. Ви сховалися за молодим дурнем, мов за щитом, бо знаєте, що я обіцяв його матері, що дбатиму про нього, як про рідного. Але не раджу перевіряти, чи можна нап’ясти цей лук ще сильніше, бо він зламається у твоїх руках. Я…
Графиня простягнула руку й легенько торкнулася долоні тахґа.
— Мені здається, пане, що ми з чоловіком не повинні бути свідками цієї розмови. Ми підемо познайомитися з вождями кланів, яких твій племінник запросив сюди спеціально для нас. Навере Та’Клаве, сподіваюся, ти нас представиш?
Вона глянула так, що навіть камінь не відмовив би.
Навер завмер і невпевнено усміхнувся, глянувши на жерця.
Ісава не дала йому шансу: шелеснувши сукнею, була вже біля нього, довірливо взяла під руку і, засміявшись із чогось, що сама й сказала, потягнула його в бік зали. Граф підвівся й пішов слідом.
За столом запанувала глибока тиша.
— Йому з трьох років треба було щодня драти зад. Може, навчився б слухати старших, — тахґ усівся, налив собі вина й випив одним ковтком. — У-у-ух, тут на півночі не знайти плодів, які давали б такий напій. Скажи мені, жерче, як далеко культ має намір посунутися? І навіщо?
— Сетрен вимагає належного місця. Ми не зупинимося, поки він його не отримає.
— Ти розмовляв з ним? Стояв поміж Кривими Рогами й чув голос Безсмертного? Кажуть, що жрець мого батька, старий Ґарес, досягнувши відповідної сили, вмів вибиратися стежками духу на зустріч зі своїм богом. Тоді він зачинявся в кімнаті, а коли з неї виходив, слуги знаходили на підлозі шматки моху, багно, листя з дерев, які не ростуть так далеко на півночі, вологу землю із запахом похмурих пущ. Сетрен уперше за згодою зв’язав себе з тілом рогатого тура і, здається, полюбив цю форму. Ти колись був у його царстві, жерче? Ходив у тіні дерев, що вищі за гори? Ступав по чорнозему, якого ніколи не торкалася нога людини? Зазирав в очі бога?
Явен Одеренн мовчав, дивлячись на володаря з-за примружених очей. Потім опустив погляд.
— Ні, я не був, — сказав нарешті. — Ані я, ані хтось інший з моїх братів. Стежки духу — це шлях для тих, хто вже стоїть однією ногою на дорозі до Будинку Сну. У мене ще надто багато справ тут.
— Наприклад, організовування таємних убивств?
Якусь мить Аерисс вдивлявся у скам’янілого жерця.
— Нічого не скажеш? — презирливо пирхнув. — Ти ж не надто добрий в цій грі, еге ж? Якби хотів збити мене з пантелику, повинен був вибухнути обуренням або вдати здивування й запитати, що я маю на увазі. І зробити це відразу. Ти думав, що твої розбійники просто не знайшли посольства або ж відмовилися від нападу. Ти не думав, що вони зустріли на своєму шляху Гірську Варту. На майбутнє, якщо маєш намір створити орден фанатичних убивць, не дозволяй їм татуювати собі на тілі сокири. У разі невдачі це ускладнює втечу від відповідальності.
Жрець мовчав, а його думки майже можна було побачити. Кеннет знав, що він скаже, ще до того, як він розкрив уста.
— Я нічого не знав про цей замах. Винні будуть покарані, ось тобі моє слово, тахґу.
— Що, правда?
— Так, клянуся. Убивство послів, ще й на території Імперії, нічого мені не дало б. Набагато краще, що сталося так, як сталося: вони прибули сюди й були принижені.
— Я не говорив, що це було на землях Імперії.
Після останніх слів тахґа запанувала льодовита тиша. Раптом її перервав вибух сміху в залі. Кеннет озирнувся: графиня разом із чоловіком та Навером затрималася біля одного зі столів і, мабуть, сказала щось, що до сліз звеселило більшість присутніх. Вона сама, елегантно спираючись на лікоть чоловіка, променисто і щиро усміхалася. За мить потягнула своїх супутників далі.
Тахґ не спускав з неї очей.
— Яка жінка. Яких синів вона могла б мені дати!
Усі за столом водночас глянули на нього. Беннельт-авд-Понб відкрив рота.
— Ні, капітане, це не те, про що ти подумав. Цей ласий варварський старець не запалав хіттю до чарівної меекханської квітки, — тахґ усміхнувся — спокійно, майже безтурботно — і продовжив, не відводячи погляду від графині, що йшла залом. — Тупий розбишака — так говорили про мене в молоді роки. Але ж я тридцять п’ять років сиджу на різьбленому троні і тримаю в шорах найзавзятішу, наймстивішу й найупертішу банду кланів, яка коли-небудь мешкала в цих горах. Я запобігаю різанині, вирішую суперечки, веду їх на війни, а єдине, що про мене кажуть — що я можу вбити людину ударом голої руки. Може, саме через те, що мене вважають простаком, я досі сиджу тут. Бо я видаюся менш небезпечним, ніж хтось розумний і спритний. Інколи краще вдавати дурнішого й менш небезпечного, ніж воно є насправді, еге ж?
Одеренн уже встиг опанувати себе й тепер уважно вдивлявся в тахґа.
— І як це стосується нашої чарівної графині? — запитав він.
— «Чарівна графиня», — володар Винде’канна тихо пирхнув. — Звучить майже так само, як «тупий розбишака». Без натяку на небезпеку, так? Ти, та й капітан із солдатами славетної Гірської Варти так і не зрозуміли, хто тут є головним послом. Я маю рацію? Усе через те, що на меекхані не існує слова, яке окреслює жінку-дипломата. Тому в листах, якими я обмінювався з Великим Губернатором, ішлося лише про посольську пару і про дипломата першого ступеня й дипломата четвертого ступеня, який його супроводжує. І твої шпигуни, жерцю, які читали ті листи, вирішили, що це граф — дипломат першого ступеню, а його дружина — лише оздоба, така собі прикраса на плащі, із церемоніальним титулом дипломата четвертого ступеня.
Капітан кавалерії забубонів пальцями в стіл.
— Це неможливо. Дипломат першого рівня — це Голос Імперії.
— Саме так. Має право укладати угоди, підписувати мирні договори і навіть проголошувати війни, немов він сам — імператор. Його слово вирішальне, і навіть імператор не може самовільно змінювати рішення дипломата першого ступеню. Для цього потрібна воля володаря та Ради Перших. Здається, в усьому Дипломатичному Корпусі Імперії є лише семеро людей з таким титулом. І його не отримують завдяки походженню чи грошам. Кажуть, що якщо когось із цієї сімки зв’язати й кинути до ями з отруйними зміями, то за годину він підмовить гадів, щоб ті розв’язали його мотузки і зробили зі своїх тіл канат, по якому він зможе вийти на поверхню. Тож, жерцю, всідайся зручніше й дивися, як заспокоюють клубовисько зміїв.
Кеннет відвів погляд від Аерисса Клависса й глянув у залу. Здавалося, там мало що відбувалося: посольська пара мандрувала від столу до столу, від клану до клану, затримувалася, обмінювалася кількома фразами, переважно зі старшиною, хтось сміявся, хтось відповідав голосніше, кількома словами, але це тонуло в загальному шумі великої зали. Нічого особливого не діялося.
І лише за мить вони побачили, як діють чари графині. Особи, до яких вона підходила, гордовиті і штивні, м’якшали, як віск. Зникали грізні вирази облич, нахмурені чола, атмосфера лагіднішала на очах. Чоловіки були причаровані, ті, з ким вона розмовляла, крутили головами, намагаючись не втратити її з очей. А жінки… Графиня саме підійшла до найбільшого клану, що займав місце за столами ліворуч, і після короткого знайомства почала розмову з матроною в центрі, майже повністю ігноруючи старого чоловіка у блискучий бригантині поруч із нею. Легка усмішка, обмін кількома фразами, легенький дотик до кланової хустки. Раптом жінка, до цього часу поважна й похмура, широко усміхнулася і промовила щось до старця. Уся група вибухнула голосним сміхом, в якому вирізнявся переливчастий голос графині. Зала стихла, намагаючись зрозуміти, що всіх так звеселило. За мить Ісава нахилилася до жінки й кілька ударів серця щось шепотіла їй на вухо.
— Хе-хе, а вона добре знає, хто головний у Геґ’ланнів, — пробурмотів тахґ. — А тепер дивіться.
Графиня у супроводі чоловіка й Навера, який ішов з непевною усмішкою, відійшла від усе ще веселого товариства й рушила до протилежної стіни. За столами лишилося принаймні два клани, які вона проминула.
— Бачите? А’нели й ці викрадачі бидла старого Каннора залишилися ні з чим, — Аерисс говорив тихо, не зводячи погляду з жінки, яка йшла залою. — Вже пару років вони змовлялися з Геґ’ланнами та кількома іншими західними кланами, а тепер сидять у кутку й намагаються зрозуміти: те, що імператорський посол проігнорувала їх — це свідома образа чи вони мають настільки мале значення у планах Імперії, що дипломатка випадково не звернула на них уваги. І прикидають, чому Кебалла Геґ’ланн сміялася з жартів графині і що саме ця чужа жінка так довго шепотіла їй на вухо. Усе павутиння інтриг, яке вони зіткали в мене на заході, щойно було порване на шмаття. Тепер вони весь наступний рік гризтимуть одне одному горлянки і звинувачуватимуть навзаєм у зраді, бо довіряють одне одному не більше, ніж видра — рибі. Якби я міг, то найняв би її в імператора на півроку. Самими усмішками вона зробила б так, що люди вибили б твій дурнуватий культ до ноги, жерче.
Явен Одеренн уже не усміхався. Мружив очі, не зводячи погляду з графині, затискав уста. Тахґ повернув до нього широке обличчя.
— Тобі важко зрозуміти, як воно діє, чи не так? Ти вважаєш себе Сином Сокири, хоча досі не маєш достатньо сміливості, щоб прийняти цей титул офіційно — і ти досі не можеш зазирнути в душу тутешніх горців. Для більшості з них існує лише клан. Усе життя дев’ятеро з десяти людей, яких вони зустрічають, належать до їхнього клану, а цей десятий частіше за все — супротивник на полі бою. Вони народжуються, одружуються, виховують дітей і помирають на відстані не більшій, ніж день-два дороги від головної садиби, і більшість із них ніколи не йде далі. Тільки рід є для них опорою, тільки клану вони довіряють. Інколи групи, які живуть у двадцяти чи тридцяти милях одна від одної, говорять настільки різними говірками, що для торгівлі потрібні перекладачі. Єднатися вони вміють, лише коли їм вкажуть на спільного ворога.
— Імперія — це ворог.
— Ні. Не для них. Більшість із присутніх уперше бачить меекханця чистої крові. Такого, з глибокого півдня, із серця Імперії. Бо для них сто миль — це вже кінець світу. За кордоном у них насамперед вессирці, інколи сильно споріднені з меекханськими поселенцями, але насправді вони — такі собі свої чужинці. Скажу тобі, чого вони очікували ще півгодини тому. Були переконані, що посли Імперії після такої вистави та після оприлюднення таємниці перемовин будуть бліді й невпевнені, що зі страху не матимуть сміливості глянути їм в очі. Що вони проведуть усю учту, сходячи всім і кожному з дороги й удаючи, що їх тут немає. А тимчасом вони бачать нас, бачать, як ми регочемо на все горло, жартуємо й п’ємо. Той дотеп про третю ногу, пам’ятаєш? Навіть мене вона здивувала. А потім посол із дружиною в товаристві Навера сходить до них і поводиться так, ніби нічого не трапилося. Наче оприлюднені таємниці були неважливими. Графиня усміхається й проміниться, чоловік її — спокійний та опанований. Ніщо не натякає на те, що вони переймаються тим, що трапилося. То що, може, чутки про переведення військ на схід — лише чутки? Може, це неправда, що Меекхан очікує наступного вторгнення? Той чи інший відважиться запитати, але що він почує? Що це звичайні маневри армії, яка не повинна довго сидіти на одному місці, бо починає нудитися. До того ж за два чи три місяці має бути великий огляд прикордонних дивізій, тож вони всі напевне повернуться. Граф запитає кількох вождів, чи вони, бува, не зацікавлені закупівлею збіжжя, бо потім розмовлятиме про це зі мною. При цьому назве настільки низьку ціну, що ті відразу погодяться. Вочевидь, це не обов’язково має бути збіжжя, може йтися про солонину, квасолю чи горох, або й про вино. Неважливо… Ти слухаєш, жерче? Так ведеться політика. Не гепати молотом поміж очей, а намазувати стежку медом, щоби звірина сама підійшла туди, куди нам потрібно. Тепер частина кланів дійде висновку, що Імперія не відчуває загрози, бо замість того, щоб накопичувати живність, продає її за безцінь. Ті, до кого посольська пара не підійшла, відчують себе ошуканими й будуть готові перегризти горлянки тим, хто може отримати щось від такої торгівлі. Комусь вони мимохідь запропонують закупити за добру ціну чудову зброю, а його сусіди відразу дивитимуться на нього вовком. Не буде коаліції родів, готових до битви з ворогом під прапором Сетрена. А коли наступного разу мій племінник захоче скликати клани, отримає відповідь лише від самих завзятих. Зрештою, подивися зараз на залу, жерче.
На початку учти місця біля столів, що стояли коло підвищення, були пустими. Вистава Навера вимела більшість нейтральних кланів під протилежну стіну. Тепер — Кеннет навіть не помітив, коли це трапилося — лавки поблизу столу гостей з Імперії почали заповнюватися. Переважно там сідали чоловіки в найкращих обладунках і жінки в сукнях із найдорожчих матеріалів. Чи ж то — родова старшина. Майже кожен клан, до якого підійшла посольська пара, вислав кілька своїх представників поближче до тахґа. Здавалося, що у Винде’канні політичні течії змінюються блискавично.
Клависс знову знайшов поглядом графиню.
— Ця жінка могла б за три місяці відібрати в мене трон. Якби вона захотіла народити мені дитину, я заплатив би за неї десятикратну вагу в золоті.
Капітан обурено засопів.
— Нічого непристойного, капітане, — Кеннет жестом зупинив офіцера, що вже збирався зірватися на ноги. — Це відомий звичай. Чоловік, який хоче мати легальне потомство, але не хоче одружуватися, може підписати з жінкою відповідний контракт, згідно з яким вона народжує дитину, після чого зникає з його життя. Чоловік повинен мешкати з нею й оплачувати її утримання під час вагітності й рік після пологів. Жінка, вочевидь, у цей час має залишатися йому вірною. Деякі молоді дівчата так збирають на посаг. Володарі, які хотіли б продовжити свій рід, але з політичних причин воліли не укладати шлюбу, користувалися з таких послуг.
Хоча нині цей звичай не такий уже й популярний.
— Чому? — кавалерист опустився на стілець.
— Бо жінки неохоче віддавали дітей, а крім того, два роки помешкавши з бабою під одним дахом, ти вирішуєш, що знайомий демон краще, ніж чужий, і, найімовірніше, з нею одружуєшся, — пояснив Варгенн із кривою посмішкою. — Моя мати так отримала батька… Ви, пане капітане, й гадки не маєте, наскільки милими вони вміють здаватися, поки не здушать тобі шию подружнім шнурком. Мед та й годі. А потім… е-е-ех…
— Капітане, а ви маєте дружину? — тахґ вирішив змінити тему розмови.
— Наречену… Це найгарніша дівчина, яку я зустрічав у своєму житті, — кавалерист послав їм визивний погляд.
— Авжеж, — Клависс із розумінням їм підморгнув.
Усі кисло усміхнулися.
— Про що ви говорите? — графиня з’явилася біля головного столу зненацька, вся зарум’янена й усміхнена. — Про мозолі на п’ятках чи про жінок?
Володар Винде’канна простягнув руку й допоміг їй всістися.
— Звідки таке припущення, пані графине?
— Чоловіки кривляться так, немов у них болять зуби, лише коли розмовляють про хвороби чи про жінок. Про справжніх жінок, звісно, а не про ляльок для ліжка, — вона оглянула кожного з них, викликавши хвилю заклопотання. — І це ніколи не зміниться. Де жрець?
Кеннет перевів погляд на стілець, на якому — він голову дав би собі втяти — ще мить тому сидів Явен Одеренн.
— А де мій племінник? — тахґ не здавався здивованим.
— Залишив нас мить тому і зник. У мене склалося враження, що він почувається трохи зніченим від того теплого прийому, який нам приготували деякі з твоїх підданих, пане. Яку умову ми не підписали б, гадаю, обидві наші країни отримають від цього зиск.
— Не сумніваюся, моя дорогоцінна, — Аерисс Клависс надалі виглядав так, наче роздумував над тим, чи не запропонувати графині контракт на народження дитини. Звісно, якщо Імперія погодиться, щоб він позичив дипломата першого ступеня для такої мети, причому — на два роки. Лейтенант задумався, чи вона сама роздумувала б щодо такої можливості. Не поставив би голови на те, що — ні.
Усміхнувся собі під носом. Незважаючи ні на що, здавалося, що дипломатична місія не закінчиться фіаско. Можна було розслабитися.
— Шпигун!!! — голос наповнив залу із силою гудіння, що виникає під куполом дзвону. — Шпигун у замку! Зрада!!!
Кеннет завмер, Берґх майже впустив келих із вином. Андан та Варгенн водночас глянули в бік дверей і зірвалися з місць, потягнувшись за зброєю.
— Сидіти! — лейтенант гавкнув наказ ще до того, як їхні руки торкнулися піхов; у ту саму мить той самий наказ почувся з уст графині. Навіть інтонації та акцент були ідентичні. Десятники завмерли, після чого поволі, немов невидима долоня притискала їх до стільців, усілися знову.
— Накази своїм солдатам, графине, віддаю я особисто, — Кеннет не розвернувся в бік дверей, ігноруючи гомін, що ширився залою. — Прошу мені в цьому не допомагати.
Глянув їй в очі.
— Добре, пане лейтенанте, — графиня вже не усміхалася, красуня, що променіла радістю й була готова щебетати, кудись зникла. Тепер перед ним була професійна дипломатка, для якої життя і смерть — це два боки однієї монети. Він миттєво позбувся сумнівів. Якби Імперія цього вимагала, вона стала б коханкою Аерисса й народила б йому навіть дюжину дітей. — Тільки пильнуйте їх. Прошу.
Він не дав себе задурити: це «прошу» було формальним наказом.
— О Володарко…
Цей шепіт почувся з вуст Велерґорфа: десятник зблід, його руки тремтіли. Кеннет поволі озирнувся через плече і глянув на середину зали, на постать, яку тягли по підлозі двоє посіпак Навера. Першої миті він подумав, що це один з його людей, бо брудно-біла тканина укривала полоненого, як саван. Він заблимав, відганяючи цю примару. За жодним з його вартівників одяг так не волікся б: цей хтось мусив мати не більш ніж п’ять стоп зросту. Він глянув на світлу чуприну — і вже знав, що побачить завішене волоссям пласке обличчя дитини, яку Варгенн урятував у смердячому завулку в Арбердені.
Бранця тягнули повільно, так, щоб усі могли побачити тканину й вишитий на ній знак. Гомін наповнював залу аж до тієї миті, коли людський клунок був кинутий на підлогу перед столом з меекханськими гостями. Тоді запанувала тиша.
— Посли! — голос знову наповнив залу. — Делегати! З місією миру та готовими договорами! Поки ми приймаємо їх на учті, шпигуни Імперії рознюхують навколо замку, шукають слабкі місця в мурах, придивляються до стежин крізь гори! Зрадою підшиті ці розмови, і зраду принесли з собою посли! На їхньому язиці лише отрута й нехлюйства!
Явен Одеренн виринув з-за дверей, біля нього йшов Навер. Паскудно усміхався, не припиняючи говорити.
— Де поділася мудрість нашого тахґа?! Де його славетна хитрість?! Чому він годує змій власною кров’ю, коли повинен розчавити їхні голови, перш ніж вони заповзуть у його дім?
Аерисс підвівся, і при погляді на нього посмішка зникла з обличчя жерця. Якби вони були в залі одні, Кеннет не поставив би на його життя й козячого лайна. Але — не були, тож за мить Одеренн продовжив. Уже тихіше.
— Цього шпигуна впіймали, коли він крутився біля мурів замку, тахґу. Упіймали в ту мить, коли він підкрадався під браму. Розкажи нам, навіщо Імперія направила послів, якщо за ними йдуть шпигуни? Запитай своїх гостей, скільки таких, як оцей, ще вештається неподалік і чи не супроводжує, бува, їх армія, яка одним ударом може стяти нашому королівству голову з плечей? Чи для Імперії смерть усієї родової старшини не стала б чудовим початком підкорення?
Гомін вибухнув знову. Лейтенанту здалося, що кожен кричав на кожного, а розмахування руками й погрожування кулаками були настільки ж важливими, як і звичайні слова. Дехто вже зривався з місць, тягнувся до горлянок сусідів. Якби не заборона мати зброю, підлога вже червоніла б від крові.
Аерисс набрав у груди повітря й гарикнув:
— Тиша!!!
Усі завмерли, дехто в досить дивних позах, похилені вперед, із піднесеними руками.
— Усі на місця!!!
Лавки заповнилися, але тиша, яка встановилася в залі, не віщувала нічого доброго. Тахґ перевів важкий погляд на жерця.
— Звідки ти взяв цього нещасного?
Замість Одеренна відповів Навер:
— Мої люди схопили його, коли він крутився під брамою… Не знаю, чи є там інші, — додав за мить.
— Звідки нам знати, що ти не дав по голові одному з посольських вартівників, що вийшов до вітру? — почулося десь із зали. Кілька осіб навіть захихотіли.
— Бо всі з Гірської Варти — тут, — Навер підняв долоню. — Хіба що їхній командир про когось забув.
Кеннет міг лише спостерігати, як у залу входять його солдати. «Як їх вводять» — було б точнішим описом. По двоє, по троє, їх упихали у двері; більшість — без панцирів, але всі зі зброєю та в плащах. Дві шістки, вишиті спереду цих плащів, виглядали як німе звинувачення. Їх вітали крижані погляди.
Лейтенант встав, притягуючи погляди всіх присутніх, і звернувся до вартівника, який стояв ближче за інших.
— Каве, як вас сюди звели?
— Сказали, що ви, пане лейтенанте, віддали такий наказ: вдягнути плащі, взяти зброю і прийти в залу. Той, хто приніс повідомлення, був одягнений як один із людей тахґа, — Вовк похмуро оглянув залу, з долонею на руків’ї меча.
Офіцер кивнув. У цьому не було їхньої вини, а він сам не передбачив такої можливості.
— Встати десятками!
Загін за кілька ударів серця утворив чотири ідеально рівні лінії. Незважаючи ні на що, вони були частиною армії Імперії.
— Чи це всі твої люди, лейтенанте? — жрець ядуче посміхнувся.
— Так.
— А цей? — палець звинувачувально ткнув у бік тіла, яке лежало на землі.
— Цей — не мій.
— Тоді чий? І чому він носить знаки твоєї роти? Чому прокрадається під браму вночі, щоб ніхто його не побачив? І де решта отих «не твоїх» людей?
Кожна його фраза стікала іронією. Кеннет глянув в очі Явена й побачив у них… зацікавлення. «Тепер твій хід, — здавалося, говорив той погляд, — я програв із графинею, але тепер мій противник — ти». Тож він спокійно зійшов із підвищення, присів біля лежачого, абсолютно ігноруючи навколишній шум. Делікатно перекотив його навзнак, перевірив пульс. Хлопець був живий і здавалося, що окрім чималого синця на чолі, інших поранень у нього не було. Кеннет підвівся і звернувся до зали.
— Гірська Варта крім номерів носить на плащах ще й власний символ, — сказав він, торкнувшись ознаки на грудях у вигляді стилізованої собачої голови. — Кожен може вишити собі будь-який номер, але сфальшувати знак Варти… За таке йдуть під сокиру.
Не довелося додавати, що на плащі в’язня такого знаку не було.
Гомін ущух, і лейтенант усвідомив, що він у центрі зацікавленості всіх у залі. Відкашлявся.
— Цей плащ належав моєму десятнику і як подарунок потрапив до рук дитини, яку боги відзначили особливим чином, — він нахилився й узяв лежачого на руки. — А Імперія не бере до лав армії нікого з тих, кого поцілувала Володарка Долі.
Він рушив по залі, від лавки до лавки. Хлопець був легкий, аж залегкий для свого віку, його голова безладно звішувалася. Пласке обличчя, трохи скошені очі, мале підборіддя були добре помітні. Ніхто при здоровому глузді не міг би сказати, що це шпигун. Люди кивали, заспокоювалися, більшість перевела іронічні погляди на Явена з Навером. Ставало зрозуміло, що ці двоє пошилися в дурні.
Кеннет обійшов залу навколо і встав перед жерцем. Той глянув йому в очі й широко усміхнувся. Усміхнувся!
— Добре, лейтенанте. Це прояснює наше маленьке непорозуміння, — махнув рукою, і двоє прибічних Навера підійшли й забрали хлопця в Кеннета. — Але ми й надалі не знаємо, що з ним робити, адже він прокрався через кордон і крутився біля замку. Така справа навіть ідіоту не може зійти з рук.
— Лейтенанте, — графиня гукнула до нього з чола столу. — Прошу підійти до мене.
Щось в її голосі наказало йому повернутися на місце. Вона дивилася на нього напружено, з обличчям нерухомим, як маска. Кокетлива, весела дівчина повністю зникла. Прошепотіла:
— Лейтенанте, тутешні люди не визнають… — завагалася, — таких, як цей хлопець, тими, кого торкнулася Володарка Долі. Вони не вірять, що такі приносять щастя. У деяких надто старожитніх культах Сетрена їх вважають майже відміченими темрявою. Є села, де після народження такої дитини і її, і її матір закопують живцем у землю. Розумієте?
Він не розумів. Похитав головою.
— Ніхто і ніщо його тут не охороняє. Але якщо хтось із ваших солдатів витягне зброю, ми не вийдемо звідси живими. Я бачила озброєних людей біля дверей, і це не були охоронці тахґа.
Кеннет перевів погляд на підофіцерів і ледь помітно вказав на вартівників, що продовжували стояти ідеально рівними рядами. Ті зрозуміли. Скочили зі стільців і підійшли до своїх десяток. Зайняли місця в шеренгах.
— Що тепер? — запитав лейтенант у графині.
— Тепер, — вона опустила погляд і відразу підвела його знову. — Тепер його вб’ють.
Застала його зненацька, але, схоже, говорила серйозно.
— Ні… Тахґу…
— Ні, вартівнику, я не можу, — володар Винде’канна не глянув на нього, лише затиснув кулаки. — Це бранець Навера, навіть я не маю права відбирати його у племінника. Це справа не поміж мною та ним, а між ним і тобою.
— Він прийме виклик?
Слова вихопилися в нього, немов оминувши частину мозку, яка відповідала за мислення.
— Забороняю! — шепіт графині скреготів залізом. — Офіцер Імперії не схрестить меча з племінником тахґа! Якщо ти програєш, він усе одно вб’є хлопця. Якщо виграєш, то проллєш тут кров когось із роду Сина Сокири, й ми отримаємо війну. Ви нічого не можете зробити. Нічого!
Кеннет відвернувся в бік зали, де тривали приготування до вистави.
Хлопець стояв, двоє катів Навера тримали його за руки. Його голова звішувалася на груди, брудний плащ тягнувся по землі, закриваючи ноги. Племінник тахґа глянув на лейтенанта й усміхнувся. Махнув долонею, хтось хлюпнув хлопцеві в обличчя водою. Шарпання, здавлений крик, кольчужні долоні міцно стискалися на його руках. Кеннет не бачив обличчя дитини, але рух плечей, те, як завмерла на мить уся його постать, панічне вертіння головою — цього було достатньо. Біль, шок, дезорієнтація. Нерозуміння.
— Ти знаєш, де ти є?
Голос Навера був тихий і лагідний. Хлопець не відповів, його голова все ще рухалася навсібіч, немов він щось шукав. Майже недбало, навідліг, бандит ударив його в обличчя. Голова в’язня хитнулася назад, повернулася на місце, знерухоміла.
— Я поставив тобі питання. Ти знаєш, де ти є?
Тиша. А за мить:
— Ні, пане. Не знаю.
— Добре, ти вмієш говорити. А слухати?
— Ні… не знаю, пане.
— Бач, я скажу тобі, де ти є, а ти скажеш мені, хто ти такий, — Навер усміхнувся ще ширше і знову глянув на Кеннета. Пас із мечем на боку лейтенанта раптом став важезним, руками поповзли сироти.
— Ти в замку Лав-Дерен, у столиці вільного князівства Вин-де’канн. Ти прокрався під браму і там тебе схопили. Ти шпигун?
Знову тиша, немов хлопцеві треба було подумати над таким простим питанням.
— Не знаю, пане.
— Не знаєш? — Навер схопив хлопця за волосся. — Як це — не знаєш?
— Не знаю… не знаю, що воно є, той шпиг, пане.
Хтось у залі пирхнув сміхом: коротким, нервовим, здушеним.
— Це хтось без честі й гідності. Ти знаєш, що таке честь, хлопче?
Навер спокійно чекав на відповідь.
— Не брехати, пане… І бути добрим до інших…
— Добре. He брехати. Тож ти скажеш мені, що ти тут робиш? Пошук відповіді зайняв у в’язня кілька ударів серця. На мить здалося, що він намагається вирватися з рук прибічних, аж нарешті просто кивнув на вишиті на плащі дві шістки.
— Я тепер солдат, пане… Мій загін пішов до вас, тож і я пішов. Шум, а за нею тиша, кілька солдатів Гірської Варти ворухнулися. Кеннет тільки глянув на десятників — і рота знову встала, як на параді.
— Солдатом? — племінник тахґа заохочувально усміхнувся. — І тобі наказали прийти?
— Ні, пане. Я сам прийшов.
— А чи ти знаєш, що крастися біля замку й оглядати стіни карається смертю?
Хлопець шарпнувся, завмер.
— Ні, пане… я…
— Тихо! Якщо ти носиш плащ імперської армії й ховаєшся вночі під фортецею в іншій країні, то тобі не допоможе крутійство. Кара за таке — замурування живцем у підвалі, аж поки ти не помреш із голоду. Це сувора кара, але справедлива. Шпигун — це найгірший злодій. Той, хто крадеться вночі, щоб увіткнути тобі ножа в спину. Розумієш, хлопче?
Хлопець роздумливо кивнув головою.
— Це наче бандит, пане?
Цього разу сміх почувся вже в кількох місцях зали.
Кеннет дивився й не розумів. Хлопець, навіть якщо його й не захищали місцеві звичаї, з кожною фразою отримував дедалі більше симпатії у зібраних тут. Пробуджував у гіршому разі співчуття, але не гнів. Лейтенант перевів погляд на жерця, який стояв поруч: той задоволено кивав, наче все відбувалося за його планом. Що ж відбувалося?
Він зрозумів, коли за мить відгукнувся Навер.
— Я тобі вірю, — він поплескав хлопця по щоці жестом, яким плескають розумного пса. — Вірю, а тому спробую зробити так, щоб тебе не було покарано, і навіть накажу відвести тебе додому. Але ти маєш довести мені, що кажеш правду, що ніхто не наказав тобі прийти сюди і що цей плащ — просто маскарад. Зніми його, наплюй і насци на нього, щоб я зрозумів, що ти не шпигун.
Вартівники, що стояли в строю, шарпнулися, зламали лінію, кілька з них потягнулися за зброєю.
— Рота!!! Рівняйсь!!! — Кеннет устиг рикнути це, доки не сталася трагедія. — Струнко!
Вони послухалися, хоча кілька — з ваганням, повернулися на місце, випросталися. Кеннет глянув спершу на Навера, тоді на жерця, який вже широко усміхався, а потім перевів погляд на графиню. Не мав сумнівів, хто тут зараз командує. Ковтнув слину, майже прохально мазнув по руків’ю меча. На мить здавалося, що в її очах з’явилося співчуття. Потім вона хитнула головою. Ні.
Ні.
Він відвернувся від неї.
Двадцять років тому Восьма рота Четвертого полку Гірської Варти втратила два свої плащі в сутичці з бандою веклавських розбійників. Двоє солдатів просто загубили заплічні мішки.
І хтось із бандитів знайшов. Коли банду нарешті вистежили, виявилося, що розбійники вкинули плащі до ями, яку використовували замість відхожого місця. Вони ні для чого не були їм потрібні. Роту спершу віддали під суд — усю; потім розпустили, а солдатів віддали до інших загонів, де їх довгий час сприймали як вигнанців. Відтоді Четвертий полк не мав роти за номером вісім.
До певних справ у Гірській Варті ставилися на диво поважно. Кеннет знав: якщо хлопець зробить те, до чого його підмовляє Навер, його загін також припинить своє існування. У таких справах не було пом’якшувальних обставин.
Коли він вступав до Варти, командир роти накинув йому на спину тоді ще білу плахту матерії і сказав: «Носи його з гідністю й ніколи не дозволяй, щоб хтось його зганьбив. Він робить тебе вартівником». Він досі пам’ятав ту сцену. Солдати могли не вдягати плащів, інколи демонстративно, інколи — тому, що так було зручніше, але правдою було те, що для Гірської Варти цей шматок білої матерії грубого ткання залишався символом статусу, ознакою належності до мужніх, завзятих загонів гірської піхоти, про яку говорили, що в битві вона не поступається самій імператорській гвардії. Це була єдина частина їхньої форми, знак і розпізнавальний символ. Замість знамен і хоругв, замість лардосів — дерев’яних палиць із символом полку, закріпленим на верхівці, Гірська Варта носила свої плащі. Кеннет ніколи не чув, щоб якийсь вартівник продав свій плащ або залишив його на полі битви як трофей для ворога. Право володіти плащем кожен мав з миті, коли вступав до лав Варти — і аж до самої смерті, коли у плащах їх ховали в землю. Не мало значення, що плащ був подарований комусь не з загону. На ньому й надалі був номер роти, дві вишиті чорною ниткою шістки. Не можна дозволити, щоб хтось його зганьбив. І водночас вони нічого не могли зробити.
Жрець дивився йому в очі й усміхався. Навер продовжив:
— Ну ж бо, хлопче. Я — твій приятель і справді хочу тобі допомогти. Просто покажи мені, що це звичайна ганчірка, яку ти вдягнув, щоб врятуватися від холоду. Не бійся, ти отримаєш новий плащ, кращий і тепліший. Просто зніми цей, наплюй і насікай на нього, щоб я знав, що ти не шпигун.
В’язень шарпнувся, плаксиво скривився. Мовчав. Нарешті легенько похитав головою.
Удар прозвучав так, наче хтось кинув шматок м’яса на дошку. Цього разу бандит завдав його відкритою долонею — болісно та презирливо.
— Я не стану чекати до ранку! — гарикнув він. — Доведи мені, що ти не шпигун, або помреш. Давай! Пустіть його.
Прибічні відступили, хлопець захитався, на мить здалося, що він упаде. Кеннет зробив крок уперед.
— Лейтенанте… — шепіт — ні, шипіння — графині було різким, як клинок, що втикається в потилицю.
Він знав, про що йдеться: про палаючий кордон, про знищені міста, зрівняні із землею села, про кров, трупи, сльози. Йшлося про це. Якщо дадуть себе спровокувати, якщо витягнуть зброю, бандити Навера увірвуться до зали, й почнеться різанина. Перемовини будуть безповоротно зірвані. Може, сам тахґ заплатить за це життям, а його племінник усядеться на трон. А потім культ Сетрена-Бика придушить усіх залізним кулаком і поведе на схід. Саме тому жрець не спускав з нього погляду. Тут ішлося про дещо більше, ніж про долю однієї кампанії. Але все одно легше від цього не було.
Він перевів погляд на своїх солдатів. Ті стояли трохи в глибині зали, навколо них було пусто. Майже чотири десятки вартівників у неповному обладунку, бліді обличчя, стиснуті кулаки, долоні на руків’ях мечів, шабель і сокир. І погляди, які кидали на нього: гнівні, в очікуванні наказу. За крок до того, щоб наказ порушити.
Він рушив униз, по сходах, в їхній бік. Коли зробив перший крок, обличчя жерця запроменілося радістю, а рот відкрився для крику. Графиня зірвалася на ноги, перекинувши стілець. Він це проігнорував. Минув здивованого Навера і, не оглядаючись на хлопця, підійшов до солдатів. Зайняв своє місце попереду, в першій десятці.
— Пане лейтенанте… — вартівник праворуч навіть оком не кліпнув, але голос мав такий, наче хтось стискав йому пальці на горлянці. — Що робимо?
— Стоїмо, Варве. Наказ посольства.
— Але…
— Стоїмо, — вицідив він крізь зуби. — Ані руш.
Новий удар відкинув бранця назад. Навер підійшов і схопив його за волосся, не дозволяючи впасти, опустив його голову вниз і потужним ударом коліна в обличчя послав на підлогу. Кров бризнула з носа та рота в’язня, плямуючи посірілу білість плаща. Хлопець крикнув, подавився схлипом. Копняк у сонячне сплетіння позбавив його дихання.
— У мене немає всієї ночі, смердюче. Я не хочу стояти тут і змушувати тебе сказати правду. Я повинен мати впевненість, — Навер трохи нахилився, наступаючи на зап’ясток лежачого.
У тиші, яка панувала в залі, виразно почувся хрускіт кості. — А ти не виказуєш мені пошани. Це недобре. Доведеться тебе навчити.
Він кивнув до одного з прибічних, і той відразу подав йому важкі бойові рукавички з кольчужної сітки, зміцнені на хребтах долоні та суглобах сталевими плитками. Немов загіпнотизований, хлопець дивився, як Навер надягає їх, запинає пасок, ворушить пальцями. В’язень на мить заплющив очі, а коли розплющив, його погляд уперше зупинився на солдатах, які стояли в рівних шеренгах. Він відкрив рота…
— Ні, — молодий бандит упіймав його за вбрання на грудях і одним рухом поставив на ноги. — Вони тобі не допоможуть. Вони тобі не друзі. Вони вважають тебе не солдатом, а дурником, якому з милосердя подарували старий плащ. Дивись на мене! Розумієш? Ти для них — ніхто! Скинь те шмаття, плюнь на нього, і я повірю, що ти просто дурень, який опинився в поганому місці.
Роби!
Він сунув хлопцю під ніс кулак. Кеннет уже бачив, що удар руки в такій рукавичці може зробити з обличчям. Відвів погляд. Удар прозвучав обридливо, м’ясисто й мокро. І відразу почувся звук падіння тіла та глухий, тваринний чи то плач, чи то скиглення. Звук кроків, копняк, шарпання, звук роздертого матеріалу і два — ні, три — швидкі удари, гучні, з тріском ламаних ребер. Схлип, стлумлений новий ударом, щось, що мало бути презирливим, майже образливим ляпасом, але ляпасом, завданим долонею у кольчужній рукавичці, таким, що здирає з обличчя шкіру, перетворюючи його на кривавий млинець. Крик, короткий і страшний, булькання, яке видає хтось, чиє горло здавлює сталевий утиск. Шарпання. Удар. Падіння. Скавчання. Копняк.
Кеннет прикрив очі, його світ скоцюрбився, згорнувся в точку, де найважливішим із відчуттів став слух. Він шкодував, що не може прикрити вух, заткнути їх пальцями, відрізати себе від зали й того, що тут діялося.
Він був солдатом. Бився і вбивав. Бачив страти, які виконували за вироком суду, та й сам не раз хапав і приводив під суд розбійників, яким пізніше рубали голову, четвертували або вішали на гаках. Але це, тут, було… він якийсь час шукав відповідного слова… було звичайним звірством.
— Ну ж бо, досить… — промовив Навер через якийсь час, важко дихаючи. — Уже досить, хлопче… зроби це… зніми його й наплюй… це нічого, що з кров’ю. Просто наплюй і підеш додому… Ну, досить…
Кеннет розплющив очі. Повів поглядом по залі: всі сиділи, немов паралізовані, дивлячись на цю криваву виставу. Якась жінка тулилася до плеча чоловіка, хтось був настільки блідим, наче от-от мав блювати. На більшості облич — несмак і відраза. Навіть якщо всі знали ставку в цій грі, а до того ж не любили меекханців, бандит в обладунках, який мордував безпорадну дитину, не збуджував симпатії. Почувся ще один соковитий удар.
Він відчув рух збоку та позаду. Ще мить, і його люди кинуться вперед.
— Рота! — рикнув він так, що притулена до плеча чоловіка жінка підстрибнула. — Струнко!!!
Не дивився на них, але відчув вагання, невпевненість, перший крок до бунту.