Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

Неподалік на траві сиділо кілька осіб: молода жінка, старший чоловік із дерев’яною ногою та якийсь рудий пан у кольчузі. Дивилися на цю виставу з веселим виразом на обличчях, і, мабуть, саме тому не помітили наближення солдатів. Генвер-ґаф-Кланут швидким кроком підійшов до них, зупинився з розставленими ногами і крикнув:

— Що тут, в ім’я всіх демонів Мороку, відбувається?! Чому?! Навіщо?! Що роблять ці солдати?! Хто тут командує?! І що… — і зупинився.

Рудий підвівся, обтрусив плащ, який досі тримав на колінах, і накинув його собі на плечі. Червона стрічка. Повний лейтенант. Проблеми.

Офіцер Варти холодно усміхнувся. І тоді дитина, яка після першого ж крику молодшого лейтенанта побігла лукою та сховалася за спідницю жінки, визирнула з-за неї та зміряла його поглядом. Якусь мить порівнювала його зріст із іншими присутніми, а потім пошепки — так, як уміють розмовляти лише діти — запитала:

— Мамусю, а цому він такий… тйа… тйаханий?

* * *

У наступні роки було чимало тих, хто ставив у корчмах вино солдатам із Шостої роти і несміливо просив про якусь оповістку. Дехто хотів почути від Варгенна Велерґорфа історію про оборону долини Варес та про загибель решток Сімнадцятого полку, інші прагнули довідатися, як Шоста рота за одну ніч встигла втратити честь, повернути її вранці в ревінні снігової потвори, а потім отримала право вишивати свій номер багряною ниткою. Інші хотіли почути розповіді про багатоголове чудовисько, яке жерло мешканців одного села, та про нічну битву, в якій магія, демони й потвори встали проти мечів та сокир Гірської Варти.

Але якщо вартівників просили про якусь історію, яка подобається їм самим, ті майже завжди обирали розповідь про Місяць Викрадача Кіз, про тварин, які падали з неба та про малу дівчинку, яка дуже хотіла мати свою козу.

Або баранця.