Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

БО КОХАЮ ТЕБЕ ПОНАД ЖИТТЯ

Безумовно, того дня причиною всіх сварок, колотнеч і гризот у місті була спека. І річ навіть не в тім, що жар, який лився з неба, висушив більшість криниць та джерел, спалив у сірий пил пасовиська навколо Ґеравінта і знизив рівень води в рові настільки, що навіть коротколапі качки ледве могли намочити перетинки. І також не в тім, що на міській бруківці можна було смажити яєчню, а курява, піднята подихами гарячого вітру, лізла в очі та забивала горлянку.

Це було майже нормально для цієї пори року.

Скоріше, йшлося про атмосферу: задушливу, нервову, наче сповнену невимовлених різких слів та несправедливих звинувачень. Такий день надавався для спокійної сієсти в тіняві альтанки, зі склянкою охолодженого вина під рукою та з молодою служницею, яка тихим чуттєвим голосом читала б еротичні вірші.

Аерін-кер-Ноель трохи примружився, намагаючись силою волі матеріалізувати цю останню ідею. Дарма. Повітря в кімнаті все ще ледь надавалося для дихання, бокал у його руці був наповнений чимось, що нагадувало сечу кобили з хворими нирками, а голос, який наповнював простір, залишався жорстким, хриплим і неприємним.

Ну і, звісно, він аж ніяк не читав еротичні вірші.

— П’ять срібних оргів за голову, Аріноель. Це чесна ціна.

Убраний у мішкуваті порти, шкіряні черевики та накинутий на голе тіло баранячий линтвар кочівник, що стояв за кілька кроків перед ним, трохи погойдувався на зігнутих ногах — наче пантера, що приготувалася до стрибка. Двоє його товаришів кивнули, нервово шарпаючи себе за вуса. Ситуація ставала напруженою.

Аерін навмисне наказав привести їх до себе просто з дороги, з кінської спини, хоча ледь не зомлів від їхнього смороду. Вони проїхали степами понад сто п’ятдесят миль. Привели понад тисячу голів скота.

Але якби він дозволив їм умитися та перевдягнутися в добрий парадний одяг, торги неодмінно затягнулися б до опівночі, а початкова ціна виявилася б на два орга вищою.

Він зробив ковток із келиха й відразу пожалкував.

— Ні, Гаррібе, сину Арана. Ми, люди з міста, не дурні. Ми сидимо за мурами, але нам відомо, що діється у степах. Ви гнали бидло напівпустелею, а не як завжди, зеленими пасовиськами. Більшість стада зморена, схудла та ослабла. Шкіра та кістки.

Гарріб труснув головою.

— Ти ж бачив ті двадцять голів, які ми привели до міста. Самі м’ясо та жир. П’ять оргів — навіть замало за таких тварин.

— Це твої двадцять голів, Гаррібе. Якщо ти стверджуєш, що решта стада виглядає так само, то я погоджуся на п’ять оргів…

Очі кочівника заблищали.

— Але спочатку я вишлю людей до головного стада, щоб ті обрали моїх двадцять голів. Про ціну домовимося, коли оглянемо моїх і твоїх тварин.

Гарріб засичав:

— Це суперечить звичаю, Аріноелю.

— Звичаї змінюються, сину степів. Мусимо створювати нові, для нових ситуацій. Два орга за голову.

Кочівники підстрибнули.

— Два орга?! Два! Це ж грабунок! Це… це… це…

Долоня одного з них поповзла до руків’я паскудно кривого кинджала, який стирчав за поясом.

Аерін радше відчув, ніж побачив, як фрагмент тіні за його спиною набуває людської подоби. Висока, із закритим вуаллю обличчям, обмотана ярдами матеріалу постать трохи виступила вперед.

— Ти — гість у моєму домі, друже, — купець добре знав, яке враження справляв цей голос: молодий, симпатичний, але водночас такий, що недвозначно нагадував про сичання клинка, який виймають із піхов. — Якщо ти витягнеш зброю проти господаря, вчиниш величезний гріх.

Кочівники завмерли. Гарячкуватий поволі відсунув долоню від ножа, Гарріб зблід як полотно, третій трохи відступив та зробив знак проти зла.

Замаскована постать ще мить стояла непорушно, а потім відступила на своє місце, під стіну.

— Чотири, — Гарріб енергійно кахикнув. — Чотири орга за голову.

Купець удав, що замислився. Це в нього завжди добре виходило. Трохи нахилив голову та почухав бороду. На мить усі знерухоміли.

— Сім оргів за три голови, Гаррібе, якщо приведеш до міста ще три сотні таких тварин, як оця твоя показова двадцятка.

Цього разу кочівник удав, що замислився. Його чорні очі хитро блиснули.

— Сторожа ніколи не впустить до міста три сотні бидла. І я мусив би вислати сюди половину своїх людей. Не можу залишити стада без належної охорони.

Якусь хвилину він нервово шарпав вуса.

— Одинадцять за трьох.

— Одинадцять? Вони мали б виглядати краще, ніж ті, яких ви пригнали показати. Скажи мені, Гаррібе, скільки у вас поранених голів?

Кочівник трохи помовчав. Було видно, що роздумує, наскільки він може збрехати.

— Кілька, — ствердив нарешті, дивлячись купцю просто у вічі. — Може, з десяток; шлях був не такий уже й важкий.

— Це добра новина, приятелю. Для мене і для тебе. Це означає, що посуха не була настільки важка, як говорять?

— Ні, Аріноелю. Водопої не пересохли, а трави було вдосталь. Не важча, ніж у минулі роки.

— Тож мине десь десять чи п’ятнадцять років, і сюди прибудуть пастухи від дегренів, вас’реґґелів, ло’реґістів та інших племен. Буде багацько бидла, а ціна впаде. Тож не можу дати більше, ніж вісім оргів за три штуки.

Якусь мить кочівник виглядав так, наче прагнув відкусити собі язика.

— Ми вирушили раніше, Аріноелю, і тому мали достатньо трави та води. Бидло тих, хто не був настільки мудрим, добереться сюди в гіршому стані, ніж наше.

Купець приховав усмішку і трохи нахилився вперед.

— Схиляю голову перед мудрістю народу альмеандаль. І лише тому я готовий дати три орга за голову.

— Десять оргів за три голови, і я приведу під стіни ще сто та п’ятдесят штук таких, як ті двадцять. Ти зможеш сам торкнутися кожної, Аріноелю.

— Коли?

— Ми стоїмо за п’ять миль від міста. Сьогодні ввечері можеш оглянути худобу.

Аріноель похитав головою.

— Сьогодні ввечері я зайнятий, Гаррібе. Завтра та післязавтра — також. Потім у нас свято. Чи міг би ти привести їх, гм, скажімо, за чотири дні?

Кочівник зітхнув.

— Це погано, Аріноелю, дуже погано. Я думав, що продам стадо та вирушу додому перед тим, як сонце вип’є решту води зі степів. Якщо не можеш купити худобу, то я, мабуть, поїду до Ґарарефа або до гільдії Бестеф…

Аерін не дав себе обдурити, але треба було продовжувати виставу.

— Ні, Гаррібе, так не можна, — зупинив його на півслові. — Твій батько торгував із моїм батьком, а пізніше зі мною. Я знаю, що ти поштивий та шляхетний, ні, не переривай, я вірю в твою гідність і тому дам тобі дев’ять із половиною оргів за три голови, якщо відженете худобу ще на двадцять миль на захід, до Гореста.

Кочівники невпевнено перезирнулися. Залишилося лише трохи їх підштовхнути.

— У Горесті в мене є склади та зброярні. Там чимало обладунків, які можна купити за розумну ціну…

Він зробив промовисту паузу і вже знав, що вгадав.

Гарріб поволі кивнув.

— Це чесна ціна, Аріноелю. Завтра ми поженемо скотину до Гореста.

Відв’язав від пояса малу баклагу, вилив на руки трохи молочної рідини та хлюпнув нею перед собою.

— Дев’ять із половиною за три голови.

Аерін хлюпнув зі свого келиха на те саме місце, що й кочівник, дякуючи богам, що не мусить цього допивати.

— Дев’ять із половиною за три.

З цього моменту торгівлю було завершено. Атмосфера трохи розрядилася.

— Я дам вам листи та відправлю людей. На місці все вирішите з моїм радником.

Гарріб кисло усміхнувся.

— Старий Ґалаф, еге ж? Пустинний лис. Він здере з нас шкіру, коли купуватимемо зброю.

— Степові вовки зуміють собі зарадити, сину Арана. А Ґалаф не настільки страшний, як про нього говорять…

Кочівник зареготів.

— А чому, як вважаєш, я волів домовлятися про ціну з тобою, а не з ним, Аріноелю? Га? Мій батько казав, що легше витиснути воду з каменя, ніж ламаного мідяка з того старого ґартафанра.

Купець також усміхнувся.

— Саме тому я вас до нього й відсилаю, Гаррібе. Саме тому.

На мить вони мірялися поглядами, потім із повагою усміхнулися один до одного.

— Нехай кроки твої завжди ведуть тебе до джерела, Аріноелю.

— Нехай бидло твоє росте, немов молода трава, сину Арана.

Кочівники трохи схилилися в уклоні, купець відповів досить ввічливим кивком.

— Ще одне, Гаррібе, — зупинив їх у дверях. — Що таке ґартан… ґафран… як воно там?

Усі трійця радісно вишкірилася.

— Нехай це буде нашою таємницею, Аріноелю. Старий Ґалаф і так доволі злостивий.

Вони пішли за слугою, все ще посміюючись. Деякий час Аерін сидів непорушно, потім повернувся до килимка, який затуляв половину стінки.

— Можете вийти.

Килимок, на якому було зображено табун диких коней, що галопують на тлі заходу сонця, легенько ворухнувся та випнувся.

Один його кінець відійшов від стінки, і до кімнати увірвалися дві худорляві постаті.

— Не пхайся!

— Це ти пхаєшся!

— Неправда!

— Правда!

— Батьку!

Обидва викрикнули останнє слово одночасно. Купець глянув на своїх дітей з удаваним стражданням.

— Я дозволив вам слухати перемовини, але бачу, що вам це нецікаво. Ерафе, може, тобі вже час повернутися до уроків арифметики? Ісанель, мати стверджує, що ти ще не засвоїла західномеекханського акценту як треба.

Дівчина, худорлява, світловолоса, блакитноока, зробила ображене обличчя, покручуючи в пальцях кінчик блакитного шарфа, що охоплював її талію. Ця блакить жахливо не пасувала до світло-бежевої сукні підлітка. Напевне, хотіла посердити матір.

— У тій ніші страшенно душно, а він безперервно вертівся.

— Так?! — нижчий на півголови хлопець підстрибнув, вражений. — А вона вилила на себе стільки тих парфумів, що я мало не землів.

— Зомлів, дурбецало, — сестра послала йому дещо зарозумілу усмішку.

Але відразу принишкла, побачивши обличчя батька.

— Іди-но сюди, моя панно.

Вона зробила обережний крок.

— Ближче, — вказівний палець батька невблаганно хитнувся. — Ще трохи. Досить.

Аерін обережно принюхався.

— Рожева олія матері. Сто оргів за унцію… Зараз на тобі десь чотири корови, ти про це знаєш?

Хлопець пирхнув, щоки сестри залив пурпур.

— Батьку, я…

— Спокійно, Ісанель. Я радий, що тебе починають цікавити справи дорослих. Тобі пішов шістнадцятий рік, скрині з посагом починають розсихатися.

Вона покірно опустила голову, заламуючи руки. Користалася цим фокусом відтоді, як їй виповнилося три роки.

— Синові барона Ерскана вже двадцять років, він шукає дружину. Через прабабку він родичається з князем каа-Родраге. Гадаю, я запрошу барона в нашу літню резиденцію на полювання. Здається, Банісх купив двох нових соколів. Познайомишся з баронетом, а я домовлюся з його батьком.

Вона не витримала, тупнула ногою, мов молода коза, кинула на нього зарозумілий погляд.

Аерін важко зітхнув.

— Поговорю про це з матір’ю. А тепер, — потер руки, — я хотів би довідатися, чому ви навчилися, сидячи за килимом.

— Що немитий дванадцятирічний хлопець смердить?

— Ісанель!

— Вибач, батьку. Ти наказав їм прийти просто із сідла, щоб вони почувалися брудними, смердючими та вбогими, правда?

— Так, але ти повинна знати, що на кочівників це діє ледь-ледь. Ерафе?

— Ти пр… при… призвів до того, що один з них потягнувся за ножем, а потім Йатех їх налякав.

— Ох, я мало не померла зі страху.

Хлопець пирхнув.

— Боягузка. Йатех переміг би його однією лівою, правда, Йатеху?

Замаскована постать трохи ворухнулася.

— У цьому не було потреби. Він не мав наміру скористатися ножем.

— Саме так, діти. Гарріб знає й шанує звичаї, тож не було жодної небезпеки. Але і справді, це трохи мені допомогло.

— Трохи? Він відразу знизив ціну на одну п’яту.

— Слушне зауваження, моя люба. А що сталося потім?

Хлопець почухав потилицю.

— Не… не знаю. Навіщо ти наказав йому привести ще триста корів?

— Це легко. Батько хотів перевірити, скільки доброго бидла у стаді. Вони були готові привести ще півтори сотні, тож напевне мають саме стільки першосортних голів. Решта буде гірша, але кілька днів на пасовиську і нормальний водопій покращать їхній вигляд.

Аерін задоволено глянув на неї.

— Чудово. Отже, ми знаємо, що вони мають принаймні дві сотні найкращої худоби в цих землях. А в Горесті в нас ще зелені пасовиська та водопій для цілого стада. За десять днів я продам їх по п’ять-шість оргів за голову.

— Я отримаю нову сукню?

— Якщо мати пробачить тобі, що ти рилася в її парфумах…

— Ох, батьку, — Ісанель гнівно скривилася.

— Батьку? — Ераф мав ще одне питання.

— Так.

— Ти згадав про дешеву зброю — і тоді вони погодилися. У когось у степах проблеми?

Аерін відчув приплив гордощів. Його кров. Досить двох слів — і син зробив висновки глибші, ніж це вдалося губернатору.

— Це нас не стосується. Щороку літо приходить трохи раніше й сушить степи трохи більше, ніж зазвичай. Тоді кочівники починають битися між собою за пасовиська та воду для стад. Урешті-решт, губернатор уже знає про це, за півмісяця всі застави будуть укріплені.

— А місто?

— Місто? А що може загрожувати нам за мурами? Не бійся, скінчиться тим, що наступного року яловичина буде дорожчати.

Купець потягнувся так, що аж хруснули суглоби.

— А тепер — біжи. А ти, моя люба, йди у свою кімнату та почекай матір. Тільки без цієї міни, прошу тебе.

Він устав і попрямував до виходу. Тінь з-під стіни ворухнулася й пішла слідом.

* * *

— Ти мене кохаєш?

Спітнілі, вони лежали, важко дихаючи і все ще відчуваючи на губах присмак тіл одне одного.

— Так.

— Як сильно?

— Знову запитуєш про це? Навіщо?

— Відповідай!

— А якщо не стану?..

Вона вивернулася з-під нього, мов ласка, й сіла верхи. Схопила його за зап’ястки, притримала однією рукою, другою почала лоскотати.

— Відповідай!

Витримав кілька секунд, потім шарпнувся так, що аж заскрипіло ліжко.

— Тихо. Ще хтось почує.

— Думаєш, хтось матиме сміливість увійти до моєї кімнати?

Коли я можу виявитися із відкритим обличчям?

— Не намагайся змінити тему, ґартафанро.

Він захихотів.

— Ти хоча б знаєш, що означає це слово?

— Я абсолютно довіряю Гаррібу. Батько каже, що ніхто не вміє лаятися так, як кочівники, — вона дзьобнула його пальцем під пахву. — Відповідай.

— Я вже говорив тобі багато разів.

— Ще один раз не зашкодить. А тисяча разів — буде те що треба. Вочевидь, лише на сьогодні, — вона обережно торкнулася його губ. — Ти усміхаєшся.

— Так.

— Смієшся з мене, — кинула зі звинуваченням.

— Чого б це. Саме тому я в тебе і закохався. Я був один серед чужинців, далеко від дому. А ти навчила мене усмішці. Ти була немов холодний струмок посеред пустелі.

— Була?

— Була, є, будеш. Ти наче пожежа в степу та весняний дощ, наче схід сонця та веселка, вранішня роса на пелюстках квітки та сокіл, що полює. Усі ці чудові, незвичайні речі, через які я відчуваю себе щасливим і…

У міру того як він говорив, вона нахилялася дедалі нижче, аж нарешті обірвала його легеньким поцілунком. За мить ковзнула нижче і приклала вухо до його грудей.

— Кажи далі, — попрохала пошепки.

— Що?

— Ти знаєш. Чому мене кохаєш.

— Ти знову, сейкві аллафан?

— Що це означає?

— У наших горах, між спаленими сонцем скелями, можна знайти джерельця. Навколо часто ростуть маленькі, світлі квітки.

Саме так ми їх називаємо. Це дар Великої Матері, вони нагадують та несуть надію.

— Я не хочу розмовляти про релігію. Говори про нас.

— Про нас?

— Так.

— А ти хоча б пам’ятаєш, як ми зустрілися?

— Авжеж, минуло вже, e-e… майже три роки.

Вона знову ощупувала пальцями його обличчя.

— Ти знову посміхаєшся.

— Чималий тоді стався скандал. Твоя мати мало не впала в істерику..

* * *

Десять важких високих критих возів через браму з темного дерева виїжджали на розлогу площу. Дві її сторони утворював ^МУР — У дванадцять стоп, увінчаний залізними шипами; з інших двох були будинки. Той, що стояв навпроти брами, був двоповерховий, світлий, оздоблений вежками, гострокутними вікнами та невеликою класичною терасою. Сталевими ґратами п’ялася зелена лоза. Звичайна літня резиденція багатого купця. До її лівого крила прилягало кілька господарчих будівель. Чисто, порядно та практично. Нічого особливого. Біля стаєнь вже збиралися слуги, пахолки та стаєнні: чекали, доки вози зупиняться, щоб зайнятися людьми та кіньми.

На терасі стояла жінка, доволі молода, із красивим світлим волоссям, вдягнена в розкішну темно-червону сукню. Поруч із нею нервово підстрибувало двійко дітей.

— Їде, іде! — хлопець витягував шию, наче цікаве жереб’я. — На другому возі!

Він кинувся бігом, якимось дивом уникаючи копит кількох коняк, яких саме вели у стайню.

— Ерафе! — жінка зробила кілька кроків. Дівчинка поруч із нею відкопилила губу.

— Дурбецало.

Мати пропалила її поглядом.

— Ісанель, як ти розмовляєш? Пізніше ми поговоримо про це, а зараз ходімо назустріч батьку.

За останнім возом саме зачиняли браму. Мати з донькою рушили площею спокійним, витриманим кроком.

— Не горбся, плечі вище, підборіддя вгору. І усмішка, дитино, усмішка.

Після кожного нагадування дівчинка ступала більш напружено й неприродно. І дедалі похмурнішала. Вони підійшли до воза, на якому поруч із бородатим візницею сидів кремезний шпакуватий чолов’яга під сорок. На його обличчі була кількаденна щетина.

— Вітаю, Елландо, — радісно усміхнувся він.

Жінка виконала придворний уклін. Дівчинка повторила його майже досконало.

— Вітаю вдома, пане.

Обличчям чоловіка промайнули змішані відчуття.

— Що цього разу? — запитав майже жалібно.

— Шість днів тому я приготувала привітальну учту, але караван не з’явився. Я думала, що ошалію від неспокою. Половину їжі, зрозуміло, було змарновано, а я не спала три ночі, перш ніж мені повідомили, що на зворотному шляху ти заїхав до Анталера. Що було цього разу? Вищі ціни на яшму?

Він похитав головою.

— Не зовсім, — торкнувся рукою полотна воза, де була невеличка дірка. Тільки тепер вона помітила, що тих дірок — чимало. Також помітила потемнілу пов’язку, що стирчала з-під рукава візниці.

— Ох, Аеріне… — жінка підскочила до чоловіка й мало не силою стягнула його із сидіння. — Хто? Кочівники? Бандити? Іссари? З тобою нічого не сталося?! — говорячи це, вона енергійно струшувала його, шукаючи можливих ран.

Він піддавався цьому з усмішкою. Раптом голосно засичав.

— Ох, вибач, вибач, вибач. Тебе поранено? — вона почала розстібати йому кубрак.

— Ель, ми не самі… — він зненацька схопив її та поцілував. Кілька найближчих візниць та вантажників радісно засвистіли.

— Негіднику… — вона вирвалася від нього червона, як півонія. — А я непокоїлася. Ти не міг послати гінця?

— Це було лише кілька бандитів. Напевно, вони хотіли вкрасти один чи два вози і втекти. Кількох ми вбили, інші дременули. Вісьмох людей поранили. Це тому я направив вози до Анталера. У них там найкращі цілителі в провінції. А знаєш, що тут діялося б, якби жінки, чиї чоловіки та сини поїхали зі мною, довідалися про напад?

Вона скривилася.

— Ти правий. Я була дурепою.

— Аж ніяк. Але відіслати гінця — це могло погіршити ситуацію.

Він розвернувся до дівчинки. Вона досі стояла поряд, зла, набурмосена, схоже, ображена на весь світ.

— А ти? Не привітаєшся з батьком?

Вона повторила уклін.

— Вітаю, батьку.

Він драматично застогнав.

— І ти також? За що?

Дружина стенула плечима.

— Мене про це не запитуй. Останнім часом вона ходить зла, мов рій шершнів.

Полотно на возі відхилилося, і звідти визирнула світла чуприна хлопця.

— Мати не дозволяє їй їздити на Сивку. І наказує вчитися поезії. І танцям. Хоче зробити з неї справжню даму, — захихотів він, буцімто з влучного дотепу.

Аерін присів перед майбутньою дамою.

— Усе аж настільки погано?

Вона кивнула.

— Ніяких поїздок верхи?

Цього разу втрутилася мати.

— Вона їздить по-чоловічому. У сукні до половини литки. Усі ноги на виду. Щоразу, коли вона сідає на свого коня, збігається натовп. Переважно з молодих парубків. Вона вже завелика для таких речей.

Під час тиради матері Ісанель опустила голову й почала хлипати носом. Аерін якусь хвилинку змагався із собою. Потім глянув на доньку, ніби побачив її вперше в житті. І справді, наближався її тринадцятий день народження, вона ставала дорослою. Він кахикнув.

— Боюся, твоя мати має рацію. Якщо хочеш їздити верхи, мусиш користатися дамським сідлом, як усі добре виховані молоді панни. І не роби такого обличчя, бо те, що я тобі привіз, отримає кузина Віоннет…

Вона відразу припинила хлипати.

— А що ти мені привіз?

— А цьом?

— Батьку! На людях?

— Ніхто не дивиться, давай.

Вона поволі підійшла й цьомкнула його в щоку. Він глянув на неї із докором.

— Оце мав бути поцілунок? А я…

У цю мить Ераф вискочив із воза, розмахуючи над головою кривим мечем.

— Ейяаа! Хааа! Іссарам ифір!

Батько перехопив його руку, схоже, рятуючи себе від випадкової декапітації.

— Ерафе. Це не іграшка, — він обережно відібрав у нього зброю.

Клинок меча був завдовжки десь тридцять пальців, закривлений, із гострим, наче голка, вістрям. Кругла гарда і пряме півтораручне руків’я, обвите чорною шкірою та увінчане сталевою голівкою. Жодного гравірування на клинку, гарді чи руків’ї. Зброя, створена для бою, а не для прикрашання.

— Де піхви?

— На возі.

— Іди за ними. Тільки, заради Великої Матері, не рийся більше у скринях зі зброєю.

Аерін глянув на дружину і завмер. Бліда, нажахана, вона тулила до себе доньку, витріщаючись на щось позаду нього. На жаль, він знав, що саме могло так її налякати.

Розвернувся.

За ним стояла постать у мішкуватих, до землі, шатах кольору піщаника, підперезаних майстерним плетивом ремінців. Обличчя чужинця було приховане кількома прошарками матерії. За його плечами стирчали руків’я двох мечів, ідентичних тому, який купець тримав у руках.

Незнайомець схилив голову, приклавши правицю до серця.

— Вітаю, господине цього дому, — із жахливим акцентом промовив він, хоча його голос був цілком симпатичним.

Елланда спробувала видушити із себе хоча б слово. З-за запони донеслося зітхання.

— Ти їй не повідомив.

Аерін застогнав.

— Саме збирався це зробити.

— І що тепер?

— Якось їй поясню.

— Зараз чи після того, як вона звідси втече?

Вона засміялася від тих споминів.

— Мені здавалося, що мати мене придушить. Я й сама була перелякана. Іссар. Воїн Пекла. Замаскований Демон. Няня часто розповідала нам страшні історії про людей з гір, які приходять і викрадають малих дівчаток.

— І хлопців, — додав він смертельно поважним тоном.

— Хлопців — ні. Хлопцям вони відрізають вуха та ніс і закопують їх головою в землю.

— Ах, це тому Ераф мало не загубив штани, втікаючи з воза.

— Я не могла ворухнутися. Тільки мати змогла відтягти мене на кілька кроків. І почалася сварка…

— Еге ж, я пам’ятаю.

* * *

Він стояв поряд із возом, спостерігаючи, як світловолоса жінка відтягує назад доньку. Аерін вибачливо глянув на нього, а тоді пішов за нею, досі з мечем у руках.

Він почувався не надто впевнено. Люди в каравані прийняли його товариство переважно прохолодно, але після сутички, що сталася кількома днями раніше, почали сприймати його з певного роду пошаною. Він ставився до них так само. Вони разом билися, разом проливали кров ворога. Щоправда, цього замало, аби вважати їх аль’федрі — друзями; але досить, щоб стати лаагха — товаришами в подорожі.

Але зараз виявилося, що ті тридцятеро — лише краплина серед чужинців, із якими йому доведеться мати справу. В афрааґрі Аеріна мешкало втроє чи навіть вчетверо більше людей.

І тепер майже всі вони витріщалися на нього, показували пальцями. Їхній шепіт не звучав приязно.

Дехто робив знаки для відстрашування демонів. Інші, переважно молоді чоловіки, демонстративно клали руки на зброю. Він усміхнувся собі під ніс: лише двоє чи троє робили це специфічним умілим жестом воїна, який викликав повагу. Решта просто намагалися приховати страх. З ними він не мав би жодних проблем.

Він прикрив очі, промовляючи подумки їллу — молитву покути. За гріх пихи.

Потім прислухався до розмови, чи, точніше, сварки між купцем та його дружиною.

— Але ж, Ель…

— Ніякої Ель, ніякої Ель, — жінка говорила високим, писклявим голосом. На межі паніки. Будь-яка спроба звернутися до її розсудливості була приречена на невдачу.

— А якщо хтось побачить його обличчя?! Якщо побачить його? А діти? Вони такі цікаві. Якщо Ераф прокрадеться й побачить його обличчя?!

Аерін глянув у бік резиденції, де вже зник його син. Зітхнув.

— Ераф розсудливий хлопець. Крім того, Йатех отримає окрему кімнату. Справді, немає причин непокоїтися. Іссар не відкриває свого обличчя випадково.

— Так. Лише якщо збирається когось убити.

— Не зовсім так. Я бачив, як він убивав — при цьому він не відкривав обличчя.

Схоже, це був не найкращий аргумент.

— Ба… бачив, як він убивав?! І привіз його до нашого дому?!

— Я ж казав тобі: на нас напали бандити. Я справді був вдячний долі, що Йатех приєднався до каравану.

Якусь мить вона мовчала.

— Як… як ви зустрілися?

— Сейраен, вождь племені, запропонував мені його послуги.

— Послуги?

— Це воїн. А часи стають неспокійні. Нам у домі придався б якийсь охоронець. Самої його присутності вистачить, аби відігнати більшість непроханих гостей. У князя кеа-Ветонра їх аж шестеро.

— А ще кажуть, що князь тримає молодого уравира та приручену маресфу. Але це не означає, що й ти повинен так робити.

— Ох, Ель, зрозумій, я виказав Сейраену послугу. Багато молодих іссарів спускається з гір, щоби познайомитися із життям людей рівнин. А я торгую з його племенем уже багато років. Ми всі на цьому виграємо.

Вона похитала головою.

— Ні. Не погоджуюся. Він повинен піти. Нехай знайомиться із життям деінде. Або він зникне, або я повертаюся до міста. З дітьми.

— Тоді здавалося, що тобі доведеться піти.

— Так. Цей аргумент: або це, або я йду — старіший за світ.

— У вас також?

— О так, — він усміхнувся в темряву. — Ти б послухала, як це говорить моя тітка.

— Я була впевнена, що більше тебе не побачу.

— Та-а-ак, — зітхнув він. — Я також подумував, як саме повертатимуся в гори. Це неблизький шлях для пішого.

Вона притулилася міцніше.

— А потім був напад. Знаєш, наче з розповідей няні.

— Що?

— Усе. Коли вже здається, що ситуація безнадійна, Ейфра так сплітає долі героїв, що все закінчується щасливо.

— Я б не примішував Володарку Долі до цього, — вимовив він напівжартівливо. — І не називав би напад півсотні бандитів щасливим завершенням.

— Не будь таким суворим, — вона вкусила його за плече.

— Ах же ж ти!

Він перекотився так, щоб вона опинилася під ним.

— Ну-у, — промуркотіла вона. — А мені вже здалося, що ти маєш намір патякати всю ніч.

* * *

Віяв легенький вітерець із півдня. Місяць у повні кидав на подвір’я сріблясте світло. Тіні лежали плямами там, куди не сягало нічне сяйво. Було тихо. Коней випрягли, доглянули й відвели у стайню. Возів не розвантажували: за два дні їх все одно чекав довгий шлях до міста. Тепер вони стояли поблизу стайні, у два ряди. Майже всі мешканці спали, лише біля брами сонним кроком ходило двоє вартових, озброєних мечами та списами.

Аерін-кер-Ноель стояв на терасі й дивився в небо. Нарешті важко зітхнув, глянув на воїна поруч. На мить йому здалося, що під сплетеннями матерії він помічає блиск ока.

— Прикро мені, Йатеху. Вона не дасть себе переконати.

— Знаю. Інакше ти не будив би мене посеред ночі.

— Гадаю, ти повинен поїхати на світанку. Дам тобі доброго коня. Скажи старому, що оскільки я порушив умову, він може залишити гроші.

Темна постать схилила голову.

— Скажу. Але думаю, він поверне гроші за найближчої можливості.

— Мені теж так здається. Почуваюся… ох… Якось дурнувато вийшло, що я витягнув тебе з афрааґри даремно.

Він майже міг собі уявити усмішку іссара.

— Аж ніяк не даремно. Я побачив рівнину, а ще була красива, добра битва. Ну й до того ж я переконався: те, що повторював мій дядько, істинна правда.

— А що він говорив?

— Що світом правлять жінки.

Купець із розумінням усміхнувся.

— Її батька та брата було вбито чверть століття тому у війні з іссарам. Поверталися додому возами, коли їх оточила група войовників із гір. Начебто хтось мав відкрите обличчя. Убили всіх дорослих. Тільки її залишили. Коні самі повернулися додому, — він глянув туди, де мали бути очі войовника. — Уявляєш собі? П’ятирічна дитина, яка сидить поруч із мертвим батьком та братом у возі, який тягнуть нерозумні тварини. Залита кров’ю найближчих людей. Надто перелякана, щоб плакати. Тільки сьогодні розповіла мені про це. Я знав, що вона втратила батька в тій війні, але не знав, що таким чином. Ніколи б не запросив тебе додому, якби…

Його перервав лагідний голос.

— Не було жодної війни. І ти про це чудово знаєш. Коли вам, меекханцям, вдалося відбити се-кохландійске нашестя, потрібна була якась перемога, щоб підняти мораль в Імперії. Тож ви напали на нас. І до цього часу маєте претензії, що пролилася також і ваша кров. Але коли полки Леопарда та Орла ввійшли в наші гори, перше, що вони зробили — це вирізали до ноги вісім селищ. Убили всіх — чоловіків, жінок, дітей. Усіх.

— Я чув, що ваші жінки самі розбивали дітям голови, а потім кидалися з ножами на солдатів.

Схоже, розмова прямувала в поганому напрямі.

— Ніхто не може побачити обличчя іссарам, поки в ньому пульсує життя. Такий закон. Якщо хтось побачить твоє обличчя, то або він, або ти маєте встати перед Матір’ю до наступного світанку. Такий закон, — войовник на мить замовкнув. — Після того, як ми знищили ваші полки, на рівнини не сходила ніяка армія — просто жменя тих, хто втратив родину у вирізаних селах. Хтось шукав помсти, інші — смерті. Але ніякої війни не було.

— Вони вбивали все, що рухалося.

— Не все. Закон стосується лише тих, кому виповнилося дев’ять років. Молодші діти не можуть вкрасти своїм поглядом наші душі.

— Тож якби Ераф чи Ісанель…

Отут вони ступили на по-справжньому слизьку дорогу. Войовник із запоною стенув плечима.

— Ти знаєш, хто ми такі. Живемо із Законом Гаруді вже дві з половиною тисячі років. Ми трималися його, коли цими землями володіли аральхи, племена ф’ельдир та фенийці й нарешті ви, прибульці зі сходу. Завдяки цьому закону іссарам залишилися тими, ким були до цього часу. Ти ж не думаєш, що ми змінимо його заради тебе?

Аерін поволі кивнув.

— Вважаю, що краще буде, якщо ти відійдеш, — тихо сказав він.

— Вирушу на світанку.

— Візьми, що треба на дорогу: їжу та воду.

— Я дам собі раду.

Купець відвернувся, щоб увійти всередину. Почув голосне зітхання.

— Аеріне… — голос іссара був дивним.

— Так?

— Щось наближається. Магічне. Буди людей, нехай візьмуть зброю.

Йатех швидким кроком рушив до брами. Аерін стояв і здивовано дивився, як чоловік зупиняється за кільканадцять кроків перед воротами й виймає зброю.

У місячному сяйві дві криві вістря блиснули білим.

«Він збожеволів», — промайнуло в голові купця. — «Збожеволів». Мабуть, вартові біля брами подумали так само. Один розвернувся до іссара, виставивши поперед себе спис, другий рушив убік, під мур, прямуючи до службового приміщення.

Йому пощастило — пережив перший удар.

Ворота раптом вигнулися посередині й вибухнули на подвір’я, наче в них вгатили величезним тараном. Перший вартовий загинув одразу, полетів угору разом із дощем трісок, на які перетворилася брама.

Крізь діру, виючи та репетуючи, в’їхало кільканадцятеро диких вершників. Смерть, знищення, різанина та кінець світу.

Але не зовсім.

Перед першою парою кінних немов із-під землі виросла замаскована постать. Просторі шати фуркотіли в повітрі, свистіли криві клинки, а над усім розносилося розпачливе іржання поранених коней.

Обидва скакуни разом із вершниками звалилися на землю: квилили, іржали, били повітря копитами. У той танець смерті увірвалися наступні двоє, потім — ще одні. Повстав затор із тіл живих та померлих. А посеред цієї різанини танцювала, крутилася, махала зброєю закутана постать. Площа забарвилася кров’ю.

Решта бандитів розділилася біля вивалених воріт і погалопувала вздовж стін маєтку. Більша група попрямувала до возів, що стояли обік, на бігу зістрибуючи з коней та дориваючись до дверей стайні.

Інша рушила до резиденції.

Аерін нарешті побіг. Увірвався всередину, зіткнувшись із одним зі своїх людей.

— Що?..

— Бандити! Забарикадувати двері!

Чоловік дивився на нього, не розуміючи.

— Швидко! — купець схопився за важку, вирубану з кам’яного блоку миску, зазвичай наповнену водою, і спробував зрушити її з місця. — Допоможи!

Удвох вони ледь підтягнули кам’яне начиння під двері. Вода хлюпнула на підлогу. У ту саму мить почувся перший удар. Двері витримали.

У коридорі з’явилися люди: кухар, служниця, хлопець-вістовий.

— Підтягніть сюди ще щось! Швидше!

Кухар зникнув за найближчими дверима й за мить звідти почувся звук меблів, що їх тягнули підлогою. Аерін побіг углиб резиденції, до кімнат дружини.

— Еля! Еля!

Вона відчинила в нічній сорочці, з важким свічником, який тримала, наче палицю.

— Бандити, — видихнув він. — Не підходь до вікна.

На вікнах були сталеві ґрати, майстерно викуті генледськими ремісниками. Спадок по дідові. У ту мить він благословляв старого скнару.

— Діти! — вона проминула його й побігла до сусідньої кімнати. — Ісанель! Ерафе!

Дівчинка відчинила відразу. Правий бік її нічної сорочки плямила кров. У лівій руці вона тримала малий лук для полювання на пташок.

— Бандити! — крикнула, наче отримала подарунок. — Здається, в одного я вцілила.

— Ісо!

Мати вже сиділа поруч із нею.

— Тебе поранено?! Де? Покажи! — почала її тормосити. Ісанель глянула на свій правий бік. Потім торкнулася голови, відразу за вухом, звідки сочилася кров.

— От хай йому, — пробурмотіла.

І зомліла.

— Забери її до кухні, там немає вікон, — сказав Аерін і роззирнувся кімнатою доньки. У дверях стирчала стріла із сірим пір’ям, ще дві увіткнулися у стіну.

Вікна в кімнаті Ерафа також виходили на подвір’я.

Він підхопився, побіг до сусідньої кімнати. Двері були не зачинені, але в кімнаті було порожньо.

Він забіг на кухню.

— Ерафе! Де він? — впіймав за руку найближчу служницю. — Де мій син?!

Дівчина глянула на нього, як наляканий кролик.

Він відпустив її, схопив хлопця-посланця. Часто бачив, як вони з Ерафом ганяли, наче шалені, ведучи бої з невидимими бандитами чи полюючи на уявних потвор.

— Ти… — ім’я вилетіло з його пам’яті. — Данелю. Де Ераф? Хлопець опустив погляд.

— У стайнях, — прошепотів.

— Де?!

— У стайнях, пане. Хлопці мали проводити щурячі перегони.

Аерін побіг до своєї кімнати. На стінах висіла колекція різноманітної зброї: луки, арбалети, сокири, списи, дротики, мечі, іссарські ифіри та тальгери. Але це були лише прикраси; свою улюблену зброю, меекханський кавалерійський меч, він клав біля ліжка — навичка, винесена з ночівель на торговельних шляхах.

Він схопив меч та вибіг у коридор, де встав, наче в землю вкопаний. Двері були завалені масивною дубовою шафою.

— Аугаґе!

Кухар з’явився, наче дух.

— Відтягни оце! — Аерін схопився за ріг меблі і спробував її пересунути. Даремно. — Не стій так, чоловіче! Допоможи мені!

Незважаючи на свої шістдесят, Аугаґ сторопів, наче мале дитинча.

— Ні, пане… Там смерть.

Купець сперся ногою об стіну й шарпнув так, що аж потемнішало в очах. Шафа стояла як вмурована. Як він її сюди притягнув?

— Аугаґе, допоможи, най тебе сто демонів!

У кухаря на очах стояли сльози.

— Ні, пане. Я поховав вашого батька, не хочу ховати ще й вас.

Там бандити. Смерть.

— Ти-и-и!!! — Аерін бився, наче божевільний, свиснув мечем, затримавши клинок за волос від шиї кухаря. — Там мій син!

— Пані милосердна!

Голос Елланди подіяв на нього, наче цеберко холодної води.

Він побіг в її напрямку, сподіваючись найгіршого: дружини, що лежить зі стрілою в грудях, виламаних ґрат, бандитів, що лізуть усередину.

Вона стояла біля вікна в його кімнаті, дивлячись на подвір’я.

Він у два кроки опинився поруч, готовий повалити її на землю, закрити від стріл, відтягнути в безпечне місце. Встав біля вікна і скам’янів.

Крізь браму саме в’їжджала постать з його найгірших кошмарів. На чорному, вкритому чи то шерстю, чи то пір’ям скакуні сидів чоловік, який на око мав стоп вісім зросту. Права половина його тіла виглядала так, наче була обдерта зі шкіри, обсмалена і продірявлена хробаками. У глибокій червоній очній ямі блискало Чорне, нерухоме око. Зуби шкірилися в пародії посмішки. З кукси правиці в нього стирчало кілька гаків, ножів та лез, поплямованих чимось липким та червоним.

Вершник глянув у бік будинку поруч зі стайнею — того, де перебували слуги та візниці й де, схоже, затято боронилися. Кілька нашпигованих стрілами бандитів уже лежали перед стайнею, ще кілька відповзало, аби тільки подалі. Кам’яні стіни та вузькі вікна давали захисникам чималу перевагу. Хоча бандити вже відчинили стайню, їм не вдалося запрягти до возів жодного коня. До того ж на другому поверсі будинку, де спали парубки та стаєнні, також забарикадувалася група відчайдухів. Атака, схоже, не йшла так, як було задумано.

Аж до цієї миті.

Бо коли цей жахливий вершник з’явився на площі, дощ стріл ущух, наче ножем утятий. На кілька ударів серця подвір’я завмерло.

Потім до жаского прибульця підбіг якийсь бандит, ведучи малу постать: та відчайдушно шарпалася.

— Ох…

Аерін відчув, як до його горла підкочує куля жовчі. Елланда схопилася за ґрати, наче намагалася їх вирвати. Металева виноградна лоза була поплямована кров’ю.

— Ох, Ерафе.

Оце і все. Жодного крику, плачу, виття. Він би волів саме такого. Потвора на коні схопила хлопця за руку й легко піднесла на висоту обличчя. Ераф припинив шарпатися. Із цієї відстані Аерін помітив, що на штанах хлопця з’явилася темна, волога пляма. Не здивувався.

Вістря та гаки жахливого протеза наближалися до обличчя дитини.

— Ні-і-і!

Якоюсь частиною розуму купець здивувався, почувши свій крик. Це виття було надто тваринне. Де й поділися п’ятдесят поколінь культурних та цивілізованих предків?

Він знав, де. Стояли позаду нього й теж вили в ніч.

— Ні-і-і!!!

Монстр поволі повернув голову і глянув йому в очі. Презирство, зверхність, ненависть. Потвора труснула хлопцем, неначе ганчірковою лялькою, розмахнулася гаками.

Дві речі сталися майже одночасно.

Першою був крик, ще більш пронизливий, ніж вереск Аеріна, крик бойовий, від якого коні ставали дибки, а люди втрачали запал до битви.

— Кі-і-і-ійах! Дараа іссарам!

Другою була постать у вуалі: якимось магічним чином, неймовірним стрибком із темряви вона опинилася на кінській спині, за спиною демонічного вершника. Два мечі вдарили одночасно. Один тяв у праву руку, над ліктем, другий рівно увійшов у спину потвори. Кукса, що закінчувалася гаком, полетіла в повітря, кілька разів обернулася і… впала на землю як звичайне чоловіче передпліччя, з долонею, що все ще судомно стискала кривий шматок заліза.

Сам вершник також змінився. Змалів, перетворився на звичайного, лисуватого чолов’ягу в поплямованому кубраку, який сидів не на чарівному скакуні, а на нормальному, хоча й доглянутому карому жеребчику.

Уся метаморфоза тривала ледь із два удари серця. Йатех здійняв меч і наніс останній удар. Голова чоловіка полетіла в повітря, тягнучи за собою низку кармазинових крапель, і впала поряд із рукою. Досконалий удар. Як і те, як він зістрибнув із кінської спини, підтримавши хлопця, що саме падав на землю.

Утім, Аерін не був у настрої радіти вмінням іссара. У кількох словах дав вихід своїм почуттям — переляку, ненависті, шокові та полегшенню.

— Йобаний чаклун! Напали на мій дім із якимсь козлом, йобаним недовченим магом!

У цю мить Елланда зомліла.

Він підхопив її й обережно поклав під стіною, в безпечному місці. Повертаючись до вікна, схопив бакгенський, гнутий за модою кочівників лук та сагайдак. Не вважав себе добрим лучником, але з відстані двадцяти кроків не міг мазати надто часто. Його люди також прийшли до тями. На бандитів знову посипалися стріли. Розгублені, деморалізовані смертю мага, вершники якусь мить кружляли подвір’ям, немов зграйка курчат.

На своє велике полегшення, Аерін ніде не бачив Ерафа. Схоже, Йатех відніс його в безпечне місце.

Він натягнув лук і прицілився в бандита в червоній вишиванці, Що верещав на все горло та ганяв двором по колу. Стримав дихання і спустив тятиву. Вершник звів руки догори і звалився з коня зі стрілою, що до половини увіткнулася в його правий бік. Непогано як для першого пострілу.

Потім він помітив, як по одному, по двоє розбійники тікають у вивалені ворота і зникають у темряві. Надійшов час допомогти решті банди ухвалити слушне рішення.

Двері приміщення для слуг відчинилися, і звідти вибігло десь тридцятеро людей, озброєних списами, дротиками, мечами, сокирами, ножами та гвізармами — або й просто важкими палицями. Репетуючи, наче зграя демонів, захисники кинулися на недобитків.

Перші двоє, в яких Аерін розпізнав своїх візниць, підскочили до найближчого бандита. Невідомо чому той вирішив битися. Поставив коня дибки, замахав мечем. Вони підскочили до нього з двох боків, мов гончаки, що травлять ведмедя. Розбійник на мить завагався — і цього вистачило. Одночасно увіткнули йому в живіт списи, схопилися міцніше за держаки, підняли його із сідла. Якусь мить він так висів у повітрі, виючи, як біснуватий. Потім слуги кинули його на землю й побігли далі.

Це зламало мораль усіх інших бандитів. Вони кинулася навтьоки. Декого змів із сідла точно кинутий дротик, інший отримав протазаном у голову, перекинувся через кінський зад та закінчив, прибитий списами до землі. За мить від банди залишилося лише двадцять трупів, кілька поранених і пара коней без вершників.

Аерін дивився, як його люди швидко й без роздумів добивають бандитів. Принаймні йому не доведеться відволікатися на таке.

* * *

За кілька хвилин на подвір’ї вже панував сякий-такий порядок. Вивалені ворота були забарикадовані важким возом, вбитих бандитів склали під муром, а їхніх коней половили та спутали.

Аерін уже якийсь час сидів на землі, тримаючи сина в обіймах. Якщо не зважати на велику гулю на лобі, хлопець не постраждав.

Купець підвів голову і глянув на іссара. На воїні майже не було помітно слідів недавнього бою. Трохи закурена хаффда — верхні шати, пара крапель крові там і тут. Поза тим виглядав як завжди — оаза спокою та опанування.

— Непоганий бій, — прокоментував він останні чверть години, ніби йшлося про партію в тарандей. — Четверо вбитих у вас та двадцять п’ять — у них. Майха, Володарка Війни, ласкаво споглядала на твій дім.

Аерін криво усміхнувся.

— Схоже на те, що ми завдячуємо цьому лише твоїй присутності. Якби ти не затримав їх у брамі… а потім ще той чаклун… і Ераф… і…

— Я не люблю чаклунів, особливо тих, які вдають потужніших, ніж вони є насправді. Ви, до речі, повинні щось зробити з їхнім надлишком. Може, якесь полювання чи щось…

— Ох, Йатеху, знаєш, як воно…

— Ні, не знаю.

— Отже, йде хтось такий в академію в Єрлесгу чи в Кенсі або вступає до братства, а за рік, два чи по п’яти роках у нього закінчаться гроші на науку, або ж він утне щось, і тоді його звідти усувають. Потім він може лише вступити в армію, стати сільським цілителем — лікувати від усілякого геморою та коров’ячого сапу.

Або ж може долучитися до банди. Оцих останніх, на щастя, не дуже багато.

— Ну що ж, тепер їх стало на одного менше. Що з рештою банди?

— Уранці вишлю гінців до найближчих застав. Але не думаю, що їх зловлять. Найімовірніше, вони розпорошаться й шукатимуть щастя поодинці.

— Розпорошаться… — Йатех глянув у бік брами. — Дехто з них поранений, вони не зможуть утекти швидко.

— Навіть не думай про це.

— О, а чого б це?

— Ти мені потрібен.

— Умову розірвано. Ти сам мені про це сказав.

— Люди говорять різну дурість, а потім про це жалкують. Я — жалкую. І прошу тебе: залитися, Йатеху, запишися й оберігай мою родину. Як сьогодні. Я переконаю Ель, навіть якщо доведеться…

— Нічого тобі не доведеться, Аеріне-кер-Ноелю.

Вона встала над ним, досі в нічній сорочці, з вологою ганчіркою в руці. Присіла і приклала її до чола сина.

— Я наказала подерти кілька твоїх сорочок на пов’язки. І закип’ятити воду. Скільки поранених?

— Семеро.

— Зараз ми про них подбаємо, — нахилена над сином, вона говорила ламким голосом, короткими рваними фразами. — Я… я лише жінка з рівнин, войовнику. І в мене немає причин любити синів іссарам. Мій батько та брат загинули від ваших мечів. Але… але сьогодні ти врятував мого сина. Я…

Глянула вгору на замасковану постать. Аерін здивувався, побачивши, що вона плаче.

— Я… відчуваю себе так, наче зраджую пам’ять про них. Але якби тебе не було сьогодні… — вона замовкла. Витерла рукавом очі. — Я можу лише повторити за чоловіком: прошу, залишися, Йатеху. Залишися й охороняй моїх дітей.

Лише Велика Матір знала, чого їй коштувало це промовити. Іссар стояв перед ними, трохи розхитуючись уперед-назад. Аерін знав, що він молиться. Схопив дружину за руку, наказуючи зберігати тишу.

Нарешті Йатех знерухомів. З-за прошарків тканини почулося важке зітхання.

— Добре, Елландо та Аеріне-кер-Ноелю, я залишуся у вашому домі та охоронятиму його, немов він є моїм власним.

Вклонився їм.

— І ще одне, Йатеху… — лише зараз Аерін дещо пригадав.

— Так?

— Дякую.

* * *

— У-у-ух… Не думала, що щось подібне взагалі можливе, — вона потягнулася, наче кицька, що просинається після дрімання на сонці. — Як ти це зробив? Треба перекинути одну ногу сюди, другу туди, третю… ох, це була не нога.

Обоє розсміялися.

— За мить покажу тобі це знову. Але зараз…

Вона почула, як він встає та ходить по кімнаті. Дзенькнуло скло.

— Сподіваюся, тобі подобається тепле вино. Іншого в мене немає.

Вона відчула в руці келих, вино було терпким, солодкувато-терпким і міцним.

— Червоне альтарське, улюблене вино батька.

— Він дав мені кілька пляшок.

— Ти його улюбленець. Інколи мені здається, що Ераф має тебе ревнувати.

— А ти?

— Я? Я ж твоя улюблениця, ні?

— Авжеж. Ти, Серен із кухні, і та нова покоївка, як там її?.. Ох! — застогнав, коли вона вдарила його під груди.

— Не раджу тобі пригадувати її ім’я, — муркнула, масуючи зап’ясток. — Ти взагалі не повинен знати імен інших дівчат. Не після того, що я їм про тебе наоповідала.

— Ха! То це твоя справа. А я все не міг зрозуміти, чому вони тікають, ледве мене побачивши. Своєму кузенові ти також наоповідала казочок?

— Герґенові? Ні, він завжди був паяцом.

* * *

Аерін гуляв садом своєї міської резиденції, щиро жалкуючи, що він десь не в іншому місці. Особливо гостро це відчував, коли згадував про товариство племінника. Молодий офіцер, тільки-но підвищений до лейтенанта Четвертої роти полку Леопарда, весь час хизувався начищеною до блиску кольчугою, шоломом і мечем. Сірий плащ, обшитий червоною стрічкою — ознакою рангу — він носив так, немов це був імператорський пурпур.

Його погляди чи те, що він вважав своїми поглядами, пасували до всього його образу.

— Схоже, кархони створюють якісь проблеми нашим купцям.

Не можу дочекатися, коли ми покажемо їм, хто тут править.

Або:

— Кажуть, ті брудні пси з клану Деебгир вкрали двісті голів худоби. Скоро вони заплатять за це кров’ю.

Так ніби піхота могла щось зробити з кочівниками.

— Мій капітан стверджує, що ми, можливо, скоро помстимося за невдачу під Ефгарином. Полк Леопарда поверне собі честь.

Це останнє прозвучало грізно. Аерін вирішив зупинити хвалька.

— Останнім разом, коли полк вдарив по іссарам, повернулася ледве п’ята частина солдатів. А потім східний Айрепр стік кров’ю.

Погляд світло-блакитних очей виражав чисте здивування.

— Але ж дядьку, — тон юнака свідчив, що лише пошана до роду стримує його від того, аби назвати Аеріна дурнем. — Ми тоді були абсолютно неготові. А генерал гет-Борен дав заманити себе в засідку. Тепер ми знаємо ворога — це дикуни та розбійники. До того ж вони узалежнені від води, а в тих пустельних горах її не дуже багато. Вистачить захопити найбільші джерела і трохи почекати. За десять днів вони самі прийдуть, благаючи про ковток — або загинуть, коли битимуться за ті калюжі, які ми їм залишимо.

Аерінові не сподобалося оте постійне «ми» та «ми».

— Твій командир — капітан Рееґфод?

— Так. Звідки ти знаєш?

— Неважко здогадатися. Скажу тобі дещо, хлопче. Твоєму командиру зараз майже п’ятдесят і він досі капітан. Тебе це не дивує? Адже він походить із сильного роду.

Молодий офіцер задерев’янів.

— Капітан Рееґфод, який був до мене настільки добрий, що прийняв у компанію…

— Чи то пак — ви повпивалися, наче свині. Ну, кажи далі, не відволікайся.

— Капітан Рееґфод пояснив мені, що проблеми з підвищенням у нього через його безкомпромісну позицію. І що тепер усе зміниться: всі побачать, хто із самого початку мав рацію.

Купець знову глянув на племінника. Щире обличчя, високий, худий, мундир сидить, як влитий. Чарівний, мов демон. Схоже, в цій гілці родини боги вирішили підмінити розум на вроду.

— Колись я тобі розповім про молодого офіцера, який після поразки в горах повів залишки своєї роти до одного містечка. Йому було наказано забезпечити тому містечку захист, але почувши, що іссарам наближаються, він кинув поселення напризволяще й помарширував з усіма солдатами на північ так швидко, що зупинили їх лише на півдорозі до Старого Меекхану. Потім він пояснював, що не отримав наказу, і на щастя для нього гінця, якого з тим наказом вислали, справді знайшли мертвим. Без жодних при ньому послань. Його, напевне, хтось пограбував…

Герґен почервонів.

— Що ти хочеш цим сказати, дядьку?

— Нічого, це просто одна з історій тих жорстоких часів.

— Справді?.. — молодий офіцер примружився. — А може, ти розповідаєш ці казочки, бо сам тримаєш у домі прирученого дикуна?

Ага, так ось де собака порилася.

— Ти говориш про Йатеха?

— То він має якесь ім’я? Не має обличчя, але ім’я має, оце так. Тримаєш його на ланцюгу? Годуєш сирим м’ясом?

Молокосос дозволяв собі забагато.

— Йатех — гість у цьому домі. Гість і приятель. Він мешкає з нами десь рік, і я довіряю йому, наче собі самому.

— А тітка Елланда?

Сучий виблядок.

— Елланда також йому довіряє.

Герґен драматичним жестом розвів руки.

— Як можна довіряти комусь, хто не відкриває обличчя? Схоже, за життя всі вони мають звірячі пики, тільки по смерті, щоб їх не впізнали, перетворюються на людей. Це тому вони носять оті свої запони.

Аерін застогнав.

— Милосердя! Це для цього треба було навчатися п’ять років в академії? Щоб ти розповідав байки темного селянства? Навіщо ти, власне, приїхав?

Хлопець зробив бундючне обличчя.

— Щоб провідати родину, звісно. Я не бачив Ерафа та Ісанель два роки. А кажуть, що кузина виросла чарівною панянкою.

— О, так, і робиться незносною. За рік чи два доведеться видавати її за когось зі сталевими нервами та кам’яним терпінням.

— А Ераф?

— Учиться. Частково у храмовій школі, частково в гувернерів, які коштують мені цілу купу грошви.

— А не думає про армію? Я в його віці вже готувався до академії. Розумієш, дядьку, купецтво — шляхетна професія, але Імперії Потрібні нові солдати. Ераф міг би відразу стати офіцером, як я.

Адже ми походимо з одного роду.

— На жаль, — Аерін пробурмотів це так, щоб ніхто не почув. — А що там у батька?

— Здоровий. Мати також. Запрошує вас на осінній збір винограду.

— Як і щороку. А сьогодні що ще думаєш робити?

— Повернуся до себе в гарнізон в Ассерді. Треба трохи підтягти там дисципліну.

Схоже, сьогодні доля не усміхалася солдатам.

Вони саме дійшли до частини саду, відділеної від доріжки густими кущами.

— Зараз.

Почули свист, брязкіт і звук падіння.

— Ай! Боляче!

Голос належав молодому хлопцю.

— Ерафе, святим камінням клянуся, падай, падай та ще раз падай. Скільки разів ми будемо повторювати? Підтягуй підборіддя до грудей, голова не повинна торкатися землі. Робиш перекат, навскіс, через плечі, підтягуєш одну ногу й відразу встаєш. Не намагайся пригальмувати, скористайся інерцією, яку ти вже отримав. Ну, ще раз.

Свист, брязкіт, падіння.

— Чудово! А де твій меч? Ти стоїш спиною до мене, тож мусиш поставити блок, особливо якщо не бачиш, де я. Або робиш ще один перекат у бік і виходиш напоготові обличчям до мене. Але це небезпечно, бо якщо я швидко рухатимуся, то в два кроки буду біля тебе — і матимеш проблему. У цій позиції важко захищатися.

— Спробуємо.

— Добре.

Аерін та Герґен рушили вздовж кущів до найближчого проходу. Свист, брязкіт, падіння, ще одне, два швидких дзвони мечем, звук удару.

— Я ж казав, що в цій позиції важко захищатися, особливо коли хтось стоїть поруч. Він завжди матиме перевагу. Було боляче? Вибач.

Аерін із племінником вийшли на невеличкий, висипаний дрібними кольоровими камінчиками майданчик, що прилягав до головного будинку. Замаскований воїн саме допомагав підвестися світловолосому хлопцю. Хлопець мав невпевнений вираз обличчя, лівицею тримався за ребра, а в правиці стискав іссарський ифір.

— Йатеху, боже милостивий… — Аерін підійшов до сина та відібрав у нього меч. — Якщо його мати це побачить, то ми всі підемо до ліжка без вечері. А я — ще без дечого. Ти ж обіцяв!

— Так, я обіцяв, що не дам йому в руки гострої зброї, аж поки він не буде готовий. Він уже готовий. Ми й так надто довго гепали один одного дерев’яними мечами.

Він забрав у купця зброю і всунув клинок у піхви.

— У нас гість, — сказав за мить.

Пригадавши про його присутність, Аерін глянув на племінника. Йому не сподобався офіцерів вираз обличчя. І не сподобався тон Йатеха.

Полк Леопарда, авжеж.

Треба було якось залагоджувати ситуацію.

— Це мій племінник Герґен-кер-Ноель, лейтенант Двадцять Першого полку Леопарда.

Йатех кивнув — ледь-ледь, але це вже було щось.

— А це воїн іссарам, гість та приятель мого дому, Йатех д’Кллеан.

Може, вдасться загасити сварку.

Він глянув на Герґена і зрозумів, що аж ніяк нічого не загасить. Молодий офіцер виглядав як когут, що стовбурчить пір’я перед боєм.

— То це той іссарам, який вкрався до твоєї ласки, дядьку? Не так я собі його уявляв.

Йатех сховав другий меч і вклонився Аерінові.

— Я вже мушу йти, — сказав він. — Маю ще кілька справ.

Солдат проігнорував цей досить виразний жест. Почав обходити воїна.

— Навіть так сильно не тхне, як можна було очікувати.

Ераф, відчуваючи, що назріває щось погане, чмихнув у куток.

Його очі гарячково блищали. Аерін обережно втрутився.

— Гадаю, ти міг би зазирнути до стайні. Меехар уже зробив нове сідло для твого коня.

Йатех знову злегка вклонився й розвернувся до виходу. Раптом офіцер схопив його за руку, затримав, потягнувся до запони.

— Мене завжди цікавило…

Удар, обличчя, шия, груди, блокування ніг та поштовх розкритою долонею в сонячне сплетіння.

Усе відбулося так швидко, що Аерін зрозумів, що сталося, лише коли Герґен проїхався задом по камінцям. Хлопець зірвався на ноги, витягаючи меча.

— Ти-и-и!..

І зупинився, під двома схрещеними в себе на шиї клинками. Аерін спершу відчув, як тремтять його ноги, потім — тулуб, руки, шия. Він увесь трусився. Що цей дурнуватий покидьок намагався зробити? Що він намагався зробити?! Він підійшов до племінника, відчуваючи, як у ньому здіймається лють. Зупинився, якийсь час із задоволенням спостерігаючи за крапельками поту на обличчі хлопця.

— Йатеху, сховай зброю, прошу.

Здивувався, як спокійно це прозвучало.

Іссарські мечі плинно майнули за спину воїна.

Аерін прослизнув між ними, схопив Герґена за руку. Наполовину витягнутий меч знерухомів.

Потім Аерін спокійно підніс другу долоню й відмірив племіннику важкий ляпас. Додав з іншого боку, навідліг.

У ньому досі все кипіло. Він ледве відчув, як пече долоня, поранена об застібку шолома.

Пхнув племінника, і офіцер знову гепнувся на землю.

— Ти, смердюху! Падлюко! Засранцю! Ти знаєш, що ти намагався зробити? Я ж казав тобі, лайдаче, що ця людина — мій гість! Ти мало не зганьбив мого дому!

«Ти мало не вбив нас усіх», — подумав.

Солдат підвівся, розмахуючи мечем.

— Ганьба — це його присутність тут! — просичав він, навіть не стерши кров із підборіддя. — Ви насмілилися напасти на імперського офіцера! Закон суворо карає за таке!

Аерін встав перед хлопцем, склав руки на грудях. Як завжди, злість швидко пішла.

— Я знаю закон краще за тебе, сину. Ти сказав, що прийшов сюди як родич, що навідує родину. Тому це була звичайна родинна суперечка, спровокована твоєю поведінкою.

— Правда, дядьку? — офіцер усе ще вимахував мечем.

— Обережніше із цим залізяччям, хлопче. Йатех не лише мій гість, але й охоронець. Якщо він вирішить, що ти маєш намір зробити мені кривду, то зробить кривду тобі. А я тоді присягнуся сльозами Великої Матері, що ти ошалів і тебе треба було зупинити.

Меч солдата завмер, а за мить знову опинився в піхвах. Герґен гордовито витягнувся, обтрусив плащ.

— Генерал наль-Єарсек довідається про те, що сталося.

— Навіть не обтяжуй себе написанням рапорту. Я сам йому розповім. Післязавтра ми зустрічаємося на щорічному балу в губернатора.

Дивовижно, як швидко може зникнути в людини впевненість у собі. Молодий офіцер наче зіщулився.

— Ерафе? — купець розвернувся, шукаючи сина. — Вилазь із тих кущів і скажи матері, що Герґен не залишиться на вечерю. Його терміново викликали до гарнізону, еге ж?

Солдатська зверхність Герґена вирішила вдавати, що її немає.

— Т… так. Мушу вже їхати.

— Я так і думав. Сам знайдеш вихід чи послати з тобою слугу?

— Знайду.

— Чудово. Тоді прошу, йди вже. Імперія чекає.

Герґен, мов на параді, розвернувся на прямих ногах і помарширував до виходу. Лише коли він зник за стіною живоплоту, Аерін із полегшенням видихнув. Здивовано глянув на свою ліву руку, скривавлену від зап’ястка до кінчиків пальців. Було боляче. Він ще раз глибоко вдихнув і знову затремтів. Клятий дурень!

Глянув убік.

— Ерафе! Ти ще тут? Біжи до матері.

Хлопець зникнув.

— Йатеху, дякую.

— За що?

— За те, що ти його не вбив. Як не крути, а він належить до родини.

— Не було потреби. Урешті-решт, я від самого початку знав, що він намагатиметься мене спровокувати. Я чув, як ви розмовляли, коли йшли сюди.

— Він непоганий хлопець. Просто опинився в поганому товаристві.

— Я знаю, капітан Рееґфод, чув. Не здивуюсь, якщо це він намовив вашого небожа.

Аерін також про це подумав.

— Але навіщо?

— Якби він зірвав із мене екхаар, мені довелося б повбивати всіх, хто побачив моє обличчя — або загинути самому. Напевне, він розраховував на те, що переможе мене й отримає славу людини, яка врятувала родину від рук шаленого вбивці.

— Але ж як він міг розраховувати, що вб’є тебе?

— Лише дурень хвалиться, що він непереможний. Може, йому вдалося б, хоча після того, що він показав — я сумніваюся.

Аерін відчув себе так, наче його вдарили палюгою по голові. Його лихоманило.

— А я думаю, що той його командир, Рееґфод, передусім розраховував, що йому не вдасться. Що він змусить тебе до… — решта підозр не хотіла проходити крізь горло. Йатех також виглядав переляканим.

— Цей твій племінник, він же не настільки дурний?

Купець мовчав.

— Не настільки, еге ж?

— Він усиновлений, — Аерін із кам’яним обличчям дивився кудись над головою воїна. — Його знайшли у степах, а мій брат не зміг залишити дитину в якомусь храмі. Коли ж він підріс, його відіслали в армію, бо надавався лише для цього.

Іссар кивнув.

— Розумію. А що з капітаном Рееґфодом?

Аерін дозволив собі паскудну посмішку.

— Генерал наль-Єарсек винен мені послугу. За місяць Рееґфод буде рахувати довбешки агерів в якомусь із північних фортів.

— Як мило, — іссар розвернувся до виходу.

— Ще одне, Йатеху.

Воїн зупинився.

— Так?

— Якби… якби йому вдалося зірвати з тебе запону, то чи ти… чи ти…

Йатех поволі розвернувся до чоловіка. Потім різким рухом зірвав матерію. Під першою запоною знаходилася друга.

— Людина завбачлива живе довше й довше тішиться товариством друзів, — запона повернулася на своє місце. — Я можу вже йти? Хотів би подивитися на своє нове сідло.

— Авжеж, — Аерін витер піт із чола. — Вечерю, як і домовилися, принесуть до кімнати.

Коли воїн уже зникнув за дверима, купець зрозумів, що не отримав відповіді на найважливіше запитання. Чи ця людина, яку він уважав мало не другим сином, перерізала б йому горлянку? Кажуть, що іссар завжди носить у серці закон гір.

— Через тебе він мало не обірвав контакти з родиною. Дядько Вердон ледве йому вибачив.

— Вибачив? І за що?

— Не знаю, що Герґен йому наплів, але весь наступний рік дядько вдавав, що він нас не знає. Ми не поїхали на два збори винограду.

— Ти шкодуєш?

— Ні, — вона притулилася сильніше. — І ніколи в житті не буду.

* * *

Того вечора він повернувся до своїх кімнат пізніше, втомлений більше, ніж зазвичай. Це був важкий день. На рівнинах скінчилася зима, тобто період гроз, дощів та злив, що перетворювали зелені степи на грузьке болото. За останній місяць там навіть кілька разів випадав сніг, що в цій місцині бувало насправді рідко. У таку погоду кочівники відводили свої табори ближче до гір, на вищі землі. Важезні фургони чекали у стайнях, аж доки розмоклий степ знову стане проїжджим, і лише зрідка їздили з міста до міста твердими імперськими шляхами. Справи переважно вирішувалися через банки та посланців, товари купувалися та продавалися, не покидаючи складів. У цей час навіть бандити зникали з виднокраю, зимуючи по селах та кочових таборах. Армія рідко полишала застави та гарнізони. Це була найпаскудніша й водночас найнудніша пора року.

Нудьга. Насправді йшлося навіть не про неї. Йатех нудився, але передусім був утомлений. Багаті міські купці та аристократи якщо не вирішували справи, то відпочивали, розважаючись на прийомах, учтах, бенкетах, намагаючись таким чином убити час. Зрештою — із мінімальним результатом. А він часто супроводжував Аеріна та його родину на ці прийоми: як за запрошенням, так і на ті, які купець улаштовував сам.

Як оце сьогодні.

Він уже давно мав специфічне ставлення до більшості з цих людей. Ці бенкети, оргії марнотратства та пихи, ставали доволі болючим випробуванням для його терпіння. Спочатку доводилося Витримувати здивовані, перелякані, а інколи і сповнені відрази Погляди. Подекуди в них виднілася затята ненависть. Він ігнорував дурнуваті зачіпки чи прямі провокації з боку підхмелених чоловіків. Зазвичай усе закінчувалося в ту мить, коли він пропонував надто задирливим вийти назовні.

А часом і ні.

Але після трьох доволі яскравих поєдинків кількість зачіпок раптом знизилася.

А ще була третя реакція — з боку жінок. Поборовши початковий острах деякі з них, насамперед нудьгуючі заміжні дами, намагалися його звабити. Це йому аж ніяк не заважало, хоч Аерін завжди попереджав про те, цікавість яких дам йому варто рішуче відхиляти. Їхні чоловіки були надто впливові, аби ризикувати. Але найчастіше Аерін дозволяв Йатеху діяти на власний розсуд.

Флірт завжди відбувався однаково. Спочатку повільні зближення, найчастіше в товаристві приятельки, яка по-дурнуватому всміхалася. Потім начебто випадкові дотики. Вдаваний переляк, гарячі вибачення, розпитування про ім’я (хоча він був єдиним іссаром на прийомі), кілька загальних фраз про його обов’язки. Чи це правда, що він убив десять бандитів голими руками? Чи це не він переміг демона зростом у десять стоп? Скількох людей він вже вбив? І таке інше. Здається, всі вважали, що свій час він ділить між боями та гострінням зброї.

Потім наставав час більш фривольних питань. Чи іссари ніколи не знімають запони? Навіть уночі? Чи це правда, що його меч довший, ніж меекханські? (Тут зазвичай чулося кокетливе хихотіння). Чи не вважає він, що тут надто душно? Чи не міг би він її супроводити в сад? Вона б почувалася в більшій безпеці…

У цю мить приятелька потихеньку віддалялася, а він отримував роботу на всю ніч.

Приблизно кожна третя коханка починала намовляти його прирізати її чоловіка, батька, багатого дядька, проблемного «друга». Решта хотіли просто похизуватися екзотичною пригодою. Через це йому довелося провести ще кілька поєдинків.

Але сьогоднішній прийом, як на нього, був винятково невдалим. Він став об’єктом атаки з боку дружини одного з аристократів, баронеси Якосьтам. Ця жінка сорока з чимось років і вагомої статури була, схоже, свято переконана, що товстий шар макіяжу та дорогої косметики перетворить її на принадну двадцятирічну дівулю. Після штурму, що тривав півночі, Йатех готовий був убити її голими руками. Аерін же, схоже, пречудово бавився, спостерігаючи за його муками.

Він увійшов до своєї кімнати, зачинив двері. Одним рухом стягнув хаффду й кинув її в куток. Підходячи до вікна, розіп’яв ремені, що перехрещувалися на грудях, та обережно відклав зброю. Глянув назовні: його кімната була на другому поверсі, а вікно виходило на зарослий куток саду. Він майже міг торкнутися гілки старого покрученого дуба, який був прикрасою цього місця.

Йатех прикрив віконниці й відвернувся, навпомацки шукаючи ліхтар. Прокляття, треба було запалити свічку від лампи на кухні.

Шелест. Із-за ширми, що відділяла частину кімнати. Плинним рухом Йатех опинився біля ліжка й потягнувся за залишеною там зброєю, а тоді перестрибнув меблі, вихоплюючи обидва мечі. Зловорожий звук налякав чужинця, ширма трохи відсунулася, й із-за неї вистрибнула маленька постать.

— Йатеху, це я…

Вони зіткнулися на півшляху, він ледве встиг відвести меч.

— Ай!

Він випустив зброю, і вони обоє гепнулися на ліжко і, побалансувавши на краю, впали на підлогу.

— Ай!

Він схопив дівчину за плечі, струснув.

— Ісанель! Що ти тут робиш?! Я ж міг тебе… Міг тебе…

Пригадав собі її перший окрик.

— З тобою все гаразд? Я тебе не поранив? — струснув її ще сильніше.

— Н-н-ні… Але зараз в мене відірветься голова.

— Вибач… — він підвівся. — А, власне, що ти тут робиш? Чи батько знає…

Він обірвав себе, зрозумівши недоречність запитання.

— Еге ж. Я сказала йому, що посеред ночі прийду майже гола До твоєї кімнати. Він навіть зрадів.

— Майже гола?

— І що? Мені отак сидіти до самого ранку?

Він допоміг їй підвестися. І справді, на ній була лише коротенька сорочка. І щось ще, на обличчі.

— Ти передбачлива.

— Це нормально для моєї родини. Ти мене нарешті поцілуєш? Хоч він уже і сподівався чогось такого, але аж занімів.

— Ти ще й смілива, — прохрипів.

— Досить із мене загравань із віспуватими матусиними синками. І я не хочу більше дивитися, як тебе намагається спокусити якась товста корова.

— Вона не мала б шансу.

— Мати мені казала, що чоловікам не можна довіряти…

— Твоя мати мудра жінка, але вона не завжди має рацію. Хвилинку вони мовчали. Нарешті він зняв обидві запони.

— Хочеш торкнутися мого обличчя?

— Так, — прошепотіла вона. — Дуже.

Він повів її долонею.

— М-м-м… у тебе тонкі брови, глибоко посаджені очі. Якого кольору?

— Сірі, — було приємно відчувати її пальці на своїй шкірі.

— О-о-о, а що це сталося із твоїм носом?

— Був зламаний, три рази.

— Три рази?

— У мене є брат, сестра та зграя кузенів. Усі — старші за мене. Довелося вести важкі бої, аби продертися до спільної миски.

— Ти жартуєш.

— Аж ніяк. Життя в горах — важке.

— Авжеж. Напевне, саме тому ви всі туди повертаєтеся.

— Ми просто звикли.

— Ага. А це що?

— Шрам від кархонського ятагана. Стара справа.

— Скільки тобі тоді було років?

— Тринадцять.

— А тому воїну?

— Десь тридцять. І випереджаючи наступне питання — так, я його вбив.

Її пальці завмерли. Потім вона прибрала долоню.

— Поцілуй мене, — попросила.

Смакувала мигдалем та горіховими тістечками.

Вони впали на ліжко.

— Я кохаю тебе, — прошепотіла вона. — Від тієї миті, коли ти зіскочив із фургона батька.

Він мовчав. Не знав, чи зможе сказати те саме. Не знав, як він це зробив би.

— Ти будеш зі мною добрим? — запитала вона м’яко.

— Так, — пообіцяв він. — Буду.

* * *

— Це було півроку тому.

— Що саме?

— Не пам’ятаєш?

Він усміхнувся в темряву.

— Наш перший раз.

— А пам’ятаєш, — прошепотіла вона просто йому на вухо. — Тоді також була повня.

— Знаю, був кінець зими.

— Так.

Вона зіслизнула з нього й підійшла до вікна.

— Скажи мені… — стояла спиною до ліжка, гола і вродлива. — Скажи мені, прошу, як сильно ти мене кохаєш?

— Я вже казав…

— Неправда, ти ухилився від відповіді, — її голос тремтів. — І знову викручуєшся.

Він сів. Жарти скінчилися.

— Більше за життя, сейкві аллафан. Більше за смерть, за перший та останній подих. Ти — найцінніше, що я мав у своєму житті. Я віддав би за тебе обидва своїх меча.

Вона не походила з гір, не знала смаку пустелі та закону його народу, але зуміла оцінити те, що він сказав.

— Чи… — вона кахикнула. — Чи правда, що ви можете брати дружину з-поза іссарів?

Ох, Велика та Милосердна Володарко, те, чого не можна уникнути, завжди мусить наставати таким чином? Без застереження, без того, щоб дати хоча б тінь шансу?

Він мовчав. Вона також.

Тиша видавалася безкінечною.

— Так, інколи таке стається.

Не хотів цього говорити. Не повинен був цього говорити.

— Незважаючи на ваші закони?

— Наші закони таке дозволяють. Рідко, бо умови надто важкі, але буває й так, що жінка не з іссарам входить до племені.

Перед його очима повстало обличчя старої жінки.

— І які це умови?

Він знову не знав, що сказати.

— Прошу… — прошепотіла вона.

— Важкі, жорстокі та незмінні. Перший закон Гаруді не може бути порушений. А гори — не для тендітних панянок.

— Я не тендітна панянка! Я з роду кер-Ноель.

— Знаю. Це добрий рід.

* * *

Стара жінка в чорному сидить на камінній підлозі й монотонним рухом крутить жорна. Робить це з року в рік, багато годин поспіль. Її чоловік загинув кілька років тому, її дітей віддали на виховання в його родину. Крутячи велике кам’яне коло, жінка співає дивною, невідомою мовою.

Малим хлопцем він часто приходив на неї подивитися. Дітлахи звали її оґалева — похмура баба; сміялися з неї та докучали. Від тітки він довідався лише, що ця жінка — дружина її брата. Її було прийнято до роду через його кров та насіння, їхні діти вже були іссарам. Вона — ні. Ніхто з ненароджених у горах не стає іссарам. А в першого закону є лише єдиний виняток.

Коли молодий воїн привів її до рідної афрааґри, він багато днів поспіль складав благальні жертви. Увесь цей час його обранка перебувала відособлено, а жінки, які нею займалися, готували її до життя серед іссарам. Потім, коли старійшини вирішили, що їхні наміри поважні, їх відвели до печери, де вона вперше побачила його обличчя. Три дні та три ночі кожен міг приходити, щоб вона могла побачити їхні обличчя також. Жінки приносили дітей, чоловіки приводили підлітків. Тітка стверджувала, що їх навідало майже все поселення.

На четвертий день їй дали випити відвар, після чого вона занурилася в сон. Поки спала, Відаючі натерли її очі спеціальною маззю. Коли вона знову їх розплющила, її зіниці були закриті більмом.

Єдиний виняток Закону Гаруді, жорстокий, важкий і безжальний.

Жінка з рівнин мешкала в їхній родовій садибі шість років. За цей час вона народила двох синів та двох дочок. Одна дитина померла. За шість років її чоловік загинув у сутичці із сусіднім плем’ям.

Ніхто не захотів взяти сліпу жінку за дружину. Але через кров та насіння вона належала до роду, тож могла зватися іссарам. І її посадовили за жорна.

Йому було сім років, коли вперше її побачив.

Вісім, коли довідався, ким вона є. Десять, коли побився із двома своїми кузенами, бо ті кидали в неї камені. Одинадцять — коли вона почала вчити його мові рівнин.

Чотирнадцять — коли вона померла.

Сліпа жінка за жорнами.

Його мати.

* * *

Як він мав розповісти про таке цій дівчині, яка була справжньою донькою зелених лук, дощів, потоків та степового вітру?

Якими словами переповісти історію жінки з рівнин, яка через кохання до войовника із закритим обличчям вирішила провести решту життя в пітьмі? І яка тринадцять років без кінця крутила жорна? Її поклали в могилу в тій позі, в якій вона померла, похиленою, із підібганими ногами. Ніхто не зумів розпрямити її кінцівки.

Він почув стукіт засува, і до кімнати зазирнуло світло місяця.

— Хтось може тебе побачити.

— З іншого боку немає вікон. Та й дуб усе закриває.

Вона розвернулася до нього. Підвіконня було доволі низько, й спостерігач ззовні мав би зараз перед собою чудовий вигляд.

— Скажи мені, чи ніколи не бувало так, щоби якийсь іссар, ну-у… не повернувся, порушив закон і втік від своєї долі, призначення? Адже вам усім, — додала вона швидко, відчуваючи, що він бажає її перервати, — вам усім писана смерть. Вас із дитинства вчать битися та вбивати, зневажати страх, біль, смерть. І ви помираєте там, у горах та в пустелі, у тій проклятій богами та людьми Країні, або ж тут, в Імперії, віддаючи свої мечі у найми чужинцям за жменю мідяків.

— Я іссарам, а ті гори на старій, надто старій мові звуться ок’Іссаа’аракмаем. Ти знаєш, що це означає?

— Ні.

— Останнє Місце Очікування. Це місце було дано нам богами як кару за гріхи, але також і як обіцянку, що ми колись отримаємо прощення.

— Кара? Обіцянка? Що ви такого зробили, що весь народ має відбувати таку покуту?

— Ми зрадили. Двічі. У великій старій війні, яку боги давно вели в цьому світі, ми встали не на той бік. А потім частина племен повстала проти своїх тодішніх хазяїв. Тільки ті бунтівники й вижили. Але цього було замало, аби спокутувати провину.

— Ти говориш про Війни Богів? Про Шейрена, Ейфру та Каоррін? Це казки та легенди для дітей. Навіть жерці…

— Які жерці? — перервав він жорстко. — Ваші? Меекханські? Ви прибули на цю землю звідкись зі сходу десь півтори тисячі років тому. Банди кочівників, що ледь уміли обробляти залізо. Ви вирізали або ж підкорили місцеві племена і врешті-решт створили свою Імперію. Мій рід налічує понад двісті поколінь, а його початки сягають часів, що передували Великій Війні. Три з половиною тисячі років традиції. У нас є історії, які здаються вам легендами, і легенди, від яких ви з’їхали б з глузду. Тож не кажи мені про казки, дівчино, бо ти називаєш так моє життя та життя всіх моїх предків.

Вона мовчала, здивована цим вибухом. Усе ще не розуміла так багато речей.

Раптом на її губах затанцювала усмішка.

— Ти знову це зробив.

— Що?

— Скерував розмову на іншу тему, не відповівши на питання. Які ті незмінні, жорсткі умови? Що треба зробити, щоб опинитися серед вас і не порушити ваших законів?

Вона ступила крок уперед.

— Перед чим ти намагаєшся мене захистити? — прошепотіла. Він глянув їй просто в обличчя, з її чорною пов’язкою, яка затуляла очі. Потім розповів про закон, про стару жінку та про жорна.

Вона мала рацію: не була тендітною панянкою, була жорсткою та впертою. Але перш ніж він закінчив, її трусило. Крапельки поту виступили на верхній губі, вона злизнула їх, наче боячись, що ті стечуть обличчям та позначать підлогу слідами страху.

— Це… це жахливо, — простогнала. — Ти хоча б знаєш, як її звали?

— Ентоель-леа-Акос.

— Красиво.

— Так, красиво. Тепер ти знаєш.

— Знаю.

Він мав це передбачити, мав бути швидшим, кинутися, схопити її за руки, стримати.

Вона підловила його. Він не встиг.

Вона підвела руки до обличчя, одним рухом зірвала пов’язку. Він зупинився на півкроку до неї. Було вже запізно для всього.

— Я піду з тобою в гори, Йатеху. Хочу з тобою жити, жити та народжувати тобі дітей.

Говорила це тихим, спокійним голосом, дивлячись йому просто в очі.

— Але ж ти знаєш, яка ціна.

— Знаю. Але це настане пізніше, не сьогодні, не завтра. Колись.

Встала навшпиньки, схопила його за підборіддя, почала уважно в нього вглядатися.

— Ух, твій ніс і справді виглядає так, наче був зламаний багато разів. А той паскудний шрам: хто зшивав рану?

— Мій кузен.

— Той, з яким ти бився за їжу? Це багато що прояснює. Твої очі радше карі, аніж сірі.

— Це настільки важливо?

— Авжеж. І твоє волосся: хтось повинен навести в ньому лад. А до того ж…

Її зрадили очі: раптом їх затягнуло імлою, вони зволожилися, Ісанель кілька разів кліпнула, але це не допомогло. З-під прикритих повік з’явилася одна сльоза, потім наступна. Тоді її голос також їй зрадив.

— Чому… чому це все так важко, — прошепотіла вона. — Чому ти не можеш бути звичайним чоловіком — купцем, солдатом, або просто робітником?

Він не знав відповіді. Знову.

— Людина вирішує свою долю не сама.

— Ох, благаю, припини. Я не хочу зараз говорити про призначення.

Потягнула його до ліжка.

— Пам’ятаєш, що ти сказав, коли я прийшла до тебе вперше?

— Так. Що я буду до тебе добрим.

— Тож будь до мене добрим. І кохай мене. Кохай мене, Йатеху. Як ніколи раніше.

* * *

Він вийшов у ніч, як бандит, злодій, щур. Тікав із будинку людей, які останні три роки були його родиною, годували його, вдягали, виказували приязнь, пошану та любов.

Іссарам не повинні приймати жодної з цих речей із рук чужинців.

Він одягнув ті самі шати, в яких колись прибув сюди: стару, брудну хаффду, чорний екхаар, зношені сандалії. Він не мав права забирати звідси нічого, чого не приніс. Він і так украв надто багато.

Всунув мечі до піхов, кинджали пішли на своє місце, по одному на кожну гомілку, один на лівому передпліччі. Останній він не взяв.

Ще раз перевірив двері. Замкнені. Підійшов до вікна, визирнув, до дерева було лише кілька стоп.

Коли він уже опиниться назовні, проблем із тим, щоб залишити садибу, не буде.

Він ще раз глянув на ліжко.

— Я казав тобі, сейкві аллафан, що кохаю тебе більше за життя, — прошепотів він. — Я не можу взяти тебе в гори. Не можу приректи на роки темряви та на кам’яне коло.

Глянув на бліде обличчя місяця.

— Ти бачила моє обличчя, Ісанель. Я не міг… не міг…

Іссарам завжди носить у серці закон гір.

Відчув на щоці сльозу. Уперше з того моменту, коли довідався, ким була сліпа жінка.

— Вибач… — подумав про людей, з якими провів стільки часу. — Вибачте мені всі.

Дівчина, яка лежала на ліжку, не відповіла. Не могла. У її грудях стирчало руків’я іссарського кинджала.

Воїн глянув на неї востаннє.

— Прощавай.

Зі спритністю гірського кота стрибнув на найближчу гілку.

У мить, коли вранці в будинку здійнявся лемент, він був уже далеко.