Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

* * *

Він знайшов. Діра в землі, прихована між двома валунами, саме щоб втиснутися, зіщулитися та переспати. Можна було пройти поряд і не помітити. Спостерігав за чужим від моменту, коли той покинув село. Коли вбивав, стрибав, бився — був наче клубок Мороку, що рухався у світлі. Простір навколо нього вигинався, місцеві духи розбігалися навсібіч. Ці приховані чаклуни, — він вишкірив червоні ікла, — не знайшли б його, поки він не став би за їхніми спинами й не гарикнув би. Ким вони були? З якоїсь гільдії.

Але гільдія послала б майстра, не пересічного адепта. Мав підозру, яка потроху перетворювалася на впевненість. Пізніше він ними займеться.

Наближаючись до нори, в якій зіщулився чужий, він звільнив більшість духів. Ті сплели навколо нього Силу, бичі, готові хльостати льодом та вогнем, крушити скелі. Кілька найсильніших шкірилися, рвалися до бою. Час це закінчувати.

Коли він зупинився над щілиною, вбивця підвів голову. Його гігантські лаписька розжалися, а потім стиснулися в кулаки.

Потім він підвів другу голову й усміхнувся.

* * *

Діяли швидко і вправно. Доповіді були майже ідентичні — жодних слідів. Але пси поводилися дивно: часом брали слід, але за мить його втрачали, в інших місцях зупинялися як уриті й не хотіли рухатися вперед або ричали, готуючись, схоже, до бою, хоча на сто кроків навкруги не було живої душі. Уже цього вистачало, щоб людям передалося їхнє нервування.

Найбільше вони довідалися від Вовка.

— Я знайшов місце, де він зістрибнув із паркану, пане лейтенанте, — доповів той коротко.

— Ну і?

— Зробив кілька кроків. Я б сказав, що в ньому десь п’ять стоп зросту і важить він не більш ніж сто, сто десять фунтів. Якийсь замірок. Робить короткі кроки і шкутильгає на ліву ногу.

— Людина? Агер? Хтось одержимий? Чи щось, що прилізло з Мороку?

Каве похитав головою.

— Не знаю, пане лейтенанте. Спочатку він рухався, наче людина, потім стрибнув і приземлився навкарачки. На долоні та ступні, але не як людина, що вдає тварину. Людина, яка йде навкарачки, інакше розподіляє вагу тіла. Їй незручно. А тут… Я б сказав, що для нього цей метод є природним. Мчав стрибками і, здається, міг би без проблем наздогнати людину на бігу. А потім стрибнув ще раз і приземлився на такій широкій та пласкій скелі за селом. Там навіть я слідів не знайду.

— А пси?

— Мочаться під себе, як тільки вказую їм слід. Не хочуть іти.

— Добре. А тепер ходімо, дещо тобі покажу.

Кеннет провів його до хати, перед якою досі лежало тіло, і вказав на купку речей, які вони знайшли в одній зі скринь. У скрині з подвійним дном. Скляні медальйони дивних форм, шматочки гірського кришталю, оправлені в золото, наконечники стріл і списів, інкрустовані дивним чином сокирки, кремінні ножі з руків’ями, обмотаними золотим та сріблястим дротом. Аж дивно, що місцеві не зняли золота та не викинули вістря. Браслети та намиста холодного кування із самородків, перемішані із зубними накладками, якими користувалися шляхетні воїни з аґ’хеері. Вони також знайшли чимало людських прикрас і зброї. Залишки піхов меча, прикрашені опалами, позолочений умбон із якогось щита — це те, що було в найкращому стані. Решта речей становила купу сміття, наче той, хто їх знайшов, не міг вирішити, чи мають вони хоча б якусь вартість. На перший погляд самого зібраного тут золота вистачило б на місячну платню для їхньої роти.

Вовк узяв кілька предметів, один з них — малий медальйон із примітивно виконаної фігурки ведмедя — відразу відклав убік, машинально витираючи руки об штани.

— Чари, — скривився. — Звідки це тут?

— Це ти мені скажи.

Слідопит підняв залишки шкіряного пояса. Понюхав, затиснув у долоні.

— Вода викинула, — ствердив нарешті.

— Згоден. Велерґорфе!

Сивий десятник з’явився з-за дверей.

— Я тут, пане лейтенанте.

— Ти розглянувся навколо села?

— Так, пане лейтенанте. І щось є…

— Уже знаю. А зараз коротко: ти бачив щось пов’язане з риболовлею? Стояки для сушення риби чи неводів? Загороди з тваринами?

— Кілька сараїв із козами та вівцями, всі замкнені. Тутешня коптильня виглядає так, немов от-от завалиться, жодних стояків. Отак, пане лейтенанте.

Кеннет кивнув.

— Візьми свою десятку та йдіть до хати старости. Пильнуй його, поки я не прийду.

— Слухаюсь.

Він ще раз глянув на згромаджені скарби. Якщо Вовк мав рацію, озеро викидало на берег залишки якоїсь стародавньої трагедії. Дар від долі — або прокляття. Нічого дивного, що місцеві воліли ховати його від світу. Він рушив до хати старости.

У дверях зіткнувся з одним солдатом Велерґорфа.

— Пане лейте… — почав вартівник, але Кеннет без слова його перервав. Уже знав, що не допитає старосту, бо вся хата тхнула кров’ю. Він увійшов усередину.

Головну людину в селі він застав у тій самій кімнаті, в якій вони зустрілися вперше. Як і його дружину. Вона лежала під стіною в калюжі крові. Півтора десятка ударів ножем, які завдав їй чоловік, вистачило б, щоб прикінчити десяток людей. Це не здавалося звичайним вбивством, скоріше скидалося на дію з розпачу, але староста не зумів би розповісти, що ним керувало. Колихався на короткому ремені під стелею, до підлоги бракувало десь стопи. У мертвих зіницях віддзеркалювалося тіло дружини — наче передсмертне звинувачення.

Велерґорф стояв під стіною, сплівши руки на грудях.

— Не люблю самовбивць, — коротко сказав він.

— А я — вбивць. Ти перевірив дім?

— Так. Але якщо він був настільки мудрим, яким здавався, то добре приховав свою частку здобичі. Може, навіть десь поза хатою.

— Не думаю, Варгенне. В одному Берґх був правий: вони тут дивилися на сусідів вовками. Кожен стеріг те, що знайшов, як зіницю ока, і найбільше — від тих, хто за парканом. Він був найважливішою особою в селі, тож можеш ставити, що забажаєш, але ми знайдемо вдвічі більше, ніж попереднього разу.

— Я не закладаюся з офіцерами, пане лейтенанте. Програю — втрачу гроші; виграю — до кінця життя ходитиму в дозори. То що робимо?

— Ідемо до того чорнобородого. Староста мав йому довіряти, якщо завжди брав із собою. І вийми сокиру з-за поясу.

* * *

Чорнобородого вони застали знадвору. Він стояв на березі й дивився поперед себе. Здавалося, йому абсолютно не заважало те, що за кількадесят кроків на воді коливався човен із двома солдатами. Коли вони заходили на подвір’я, він саме широко розмахувався. Плаский камінець полетів по хвилям, залишаючи поза собою вервечку кіл на воді. Кеннет зупинив десятника й рушив до рибалки сам. Той озирнувся через плече, дивно усміхнувся.

— Вип’єте, пане лейтенанте? — трусонув рукою з глиняною фляжкою; там щось булькнуло. Певно, очікував гостей, бо на поясі в нього було кілька олов’яних кухлів.

— Що воно?

— Маґхенська перцівка, найкраща на Півночі. Орг за пляшку.

— Може, пізніше, господарю. Як вас звуть, бо я забув?

— Ливенс Авекс. Староста не сказав?

— Не встиг його запитати. Він помер.

Рибалка спохмурнів, наче намагався зрозуміти чуже йому поняття.

— Помер… Ви його вбили?

— Не ми, сам повісився. Але спершу заколов ножем дружину.

— Хе-хе, як кажуть, кожен сам платить за свої гріхи. Ну, йому це вдалося, — рідина у фляжці хлюпнула, у чорнобородого помітно тремтіли руки. — Але це нічого, пане офіцере, це нічого, вип’ємо за тих, кого озеро забрало до себе.

Він перехилив флягу, зробив великий ковток, відкашлявся, витер сльози рукавом.

— Мі-і-і-іцна. У-у-ух… Але якщо ви не п’єте і не прийшли в гості, то, напевне, маєте якісь питання. Слухаю.

Кеннет сплів руки на грудях, спостерігаючи, як Ливенс схиляється по наступний камінь.

— Сини, як я розумію, неводів не ремонтують, — почав він.

— Ні. Хе-хе, нема чого ремонтувати, я вже роками не випливав ловити, батько й дід шкіру з мене спустять, коли зустрінемось у Домі Сну, — пласка галька кілька разів відскочила від води й з голосним плюскотом потонула.

Лейтенант кивнув.

— Коли це почалося? Коли ви почали знаходити на березі різні речі?

— Завжди, скільки себе пам’ятаю, хвилі в цьому місці викидали ці «різні речі». Таке тут дно, — рибалка зобразив рукою пласку дугу. — Біля льодовика глибина, а чим далі — мілкіше й мілкіше. Коли до озера падає брила льоду, а буває, що відривається десь така, як десять хат одразу, то хвиля спочатку вигортає те, що є внизу, а потім іде дедалі швидше в бік берега, здіймається і десь тут викидає те, що забрала із собою. Як двадцять років тому прийшла якась зараза, то берег ярдів на п’ятдесят був устелений гнилою рибою. Ми в ній по коліна ходили. Але в той час хати стояли десь у трьох милях звідси, в місці, де вода ледве плюскала об каміння, а Старий Ґвихрен пірнав у озеро.

Ливенс ще раз глитнув із фляжки, цього разу обережніше.

— Я був молодий, коли ми знайшли перший труп. Агер у шкіряному обладунку, наполовину об’їдений рибами. У руках досі стискав щит. Я добре пам’ятаю, бо все село тоді зібралося радитися, що це означає і чи не несе клопотів. Нарешті завантажили труп у човен, випливли на озеро й укинули до води. Ех, якби він був лише один.

— Їх було більше, правда? — Кеннет глянув в очі співрозмовнику, шукаючи підтвердження. — Я готовий закластися на будь-яку суму, що льодовик приніс їх сюди і вкидав у озеро, тож їм може бути й кілька сотень років. З року в рік сюди потрапляло дедалі більше тіл, людей та агерів. А з трупами приходило багатство — золото, срібло, коштовності, прикраси. Тож ви їх обирали і що? До озера?

— Так, — чорнобородий задумливо кивнув. — До озера. Озеро дало, озеру повертали.

— Не все.

— Ні, не все. Навіщо рибам золото? Так завжди говорив Ґаван: навіщо рибам срібло та коштовності? Нададуться живим. Він перший переніс хату до води, осюди. Цілий рік стежив, як набігають хвилі й куди викидає речі, а потім за місяць розібрав хату й відбудував її на самому березі, на палях. Старі з нього сміялися, говорили, що й одна зима не мине, а він повернеться на старе місце, але він покрив хату новим ґонтом за півроку, купив човен, поставив пічку зі спеціальної цегли, а його баба та дитина щоразу ходили в новому одязі. Купці швидко пронюхали, що до нього заїжджати краще, ніж до нас, можна виміняти кращий товар на золото та срібло, аніж на рибу та ікру. І наступного року ще четверо господарів перемістилися й побудували хати поряд. Він не був радий, але й заборонити не міг, бо вони б його спалили.

— Твоя хата стоїть біля нього.

— Бо мій батько одним із перших вирішив щось змінити. Риболовство — важкий хліб, особливо тут. Пам’ятаю, що бували такі дні, коли ми вранці та ввечері їли лише юшку з водоростей та риб’ячих кісток. Тут нічого не росте, ті пара овець та кіз живуть лише завдяки сіну, яке привозять купці. Дурною була б людина, якби не підняла б і не використала для себе добро, що саме пливе до рук.

— Скільки минуло часу, перш ніж ви всі сюди перебралися?

— Три роки. Може чотири, не пам’ятаю.

Кеннет роззирнувся.

— Тож ці паркани діють як сак? Я правий? Хвиля викидає вам трупи, залишки й рештки з дна, оці ряди каміння, укладені рядами, затримують їх, щоб не пішли назад в озеро, а коли вода спадає, ви виходите і збираєте, так?

На обличчі рибалки з’явилася усмішка.

— Сак? Ах, так, сак. Але паркани передусім для того, аби сусіди не бачили, що кому доля приносить. Спочатку, коли тут було лише кілька хат, справедливо ділили все, що знаходили, але потім, коли все село сюди перейшло, стало гірше. Бували дні, коли нам траплялися тільки якась брошка чи самородок — і що тоді? Ділити на двісті п’ятдесят голів? Люди не спали вночі, ходили вздовж берега зі смолоскипами, чекаючи на хвилю, одне одному до горлянки стрибали, що, мовляв, те чи інше було ближче до його хати, тож — руки геть! — Рибалка сплюнув на землю, підняв камінь і кинув із такою силою, що той майже зник з їхніх очей, перш ніж його ковтнула вода. — Ті самі родини, які колись за потреби ділилися останньою сушеною рибою, тепер стежили одна одній за руками, зазирали, крали знахідки. І дехто вже й за сокири брався.

Знову ковтнув із фляжки, здригнувся, витер рота рукавом.

— Якщо це сак, то — на нашу жадібність. Треба було бачити, як вони ділили берег, за чверть стопи сперечалися, а коли сусід на палець пересував паркан, то пускали в діло ножі. А потім… Коли вже поставили паркани й кожен зачинився у своєму дворі, все одно не було спокою.

Кеннет пирхнув.

— Авжеж, це страшне, що вам наказали тут оселитися і змусили обирати трупи. Якби ви тільки могли піти собі…

Чорнобородий подивився на нього без гніву, але з якимось смутком в очах.

— Дехто поїхав, зміг. Але ж не всі такі сильні. А ви змогли б звідси поїхати? Якби після кожної хвилі був шанс знайти під дверима щось отаке? — він сунув руку за пазуху й витягнув невеличкий вузлик. Обережно розв’язав. Перстень, без сумніву, був золотий, дві малі змії сплелися хвостами й затискали ікла на прозорому, наче вода, камені розміром із голубине яйце. Лейтенант узяв коштовність і наблизив до очей. Кожна, навіть найменша луска на тілі змій була старанно вигравірувана, очі блищали синіми камінцями, маленькі роздвоєні язики з тоншого за волос дроту лизали діамант. Не було сумнівів, що це діамант.

— Він завеликий для моїх пальців, і як бачите, для ваших — також. Але це нічого. Я б не насмілився закласти його, хоча це найкрасивіша річ, яку я бачив у житті.

— Хто його носив?

— Якийсь агер мав його на шиї, на шматку ремінця, — рибалка обережно відібрав у нього перстень. — Ви пішли б? Що, пане лейтенанте, ви пішли б звідси, знаючи, що інші залишилися і знаходять на березі такі чудеса? Коли ти в дитинстві їв юшку з водоростей, то сил забрати звідси родину і спробувати деінде — просто не вистачить.

— За те, що вже назбирав, ти, напевне, міг би купити добру маєтність із чималим шматком родючої землі. У будь-якому місці в тих горах, або поза ними. Відіслати синів до шкіл… Або купити землю і їм також, знайти для них добрих дружин, дочекатися онуків.

— Так. І щоночі прокидатися по десять разів і чекати хвилі, яка не надійде. Роздумувати, які чудеса вона викине на берег, а мене не буде, щоб їх підібрати. Я намагався, пішов на півроку, хотів навіть до вас, до Варти найнятися, але мене притягло назад. — Рибалка задивився на спокійне озеро. — Це озеро… Якщо ти тут народився…

Він обережно поклав перстень на долоню і, не дивлячись на лейтенанта, сказав:

— Якби якийсь мудрий офіцер забрав своїх людей до казарм і не…

Кеннет гарикнув:

— Вітер.

— Що?

— Вітер повіяв, тож я недочув, господарю, що ти там почав говорити. Але якби ти надумав купити мене, наче міського стражника… — процідив крізь зціплені зуби, — то я, мабуть, відтяв би тобі руку, якою ти давав хабара.

Рибалка затиснув кулак.

— Скажеш мені, що вбиває? — лейтенант удав, що не помітив, як тремтять у чорнобородого руки і яке бліде в нього обличчя. Не мав зараз наміру давати йому спокій. — Ви знайшли щось, що не було до кінця мертве, так? Агера? Людину? Щось інше? Одержиме магією? Ті трупи людей та агерів, які льодовик скидає в озеро, це рештки якоїсь давньої битви. Напевне, під час неї використовували чари, може, прикликали щось, демона, потвору з-за Мороку, яка закінчила у кризі, як і всі інші, але не померла. Ви її розбурхали, і тепер вона вас убиває.

Його співрозмовник припинив тремтіти й похитав головою.

— Ми не знайшли нічого живого. І нічого напівмертвого. Усе, що вода викидає на берег, надається лише до корму рибам. Буває, знаходимо дивні речі. Рештки амулетів — якісь кам’яні, вкриті дивними знаками, зброю, що, напевне, мала не лише тяти та колоти. Людина відразу відчуває щось магічне або просякнуте магією. Ми викидаємо такі знахідки туди ж, куди і трупи. Принаймні так ми домовилися, — запевнив швидко.

— Я оце прямо бачу, як ви вкидаєте до води золотий медальйон, — Кеннет іронічно усміхнувся. — Хай би на ньому висіла навіть зграя демонів, ви тримали б його в хаті. Жадібність засліплює, бо чому той, який загинув сьогодні вночі, вийшов назовні до сходу сонця? Напевне, побачив щось у воді й не витримав, так? Озеро інколи забирає те, що дає, тож він ризикнув — і закінчив із розірваним горлом. Хто тут убиває, господарю? Чому воно боїться води? І чому ви не намагаєтеся самі його вбити?

— А з ким би я на нього пішов? — великі руки рибалки затиснулися в кулаки. Чорнобородий почав видавлювати із себе окремі речення, наче стріляв ними в повітря. — Із тими з-за паркану? Родини тримаються по дві, по три, а тут їм треба було б зібратися всім! Більшість із них зраділа б, якби я помер, бо залишилося б менше голів для розподілу. А тут із року в рік… Берег вже не такий, як колись.

Хочеш розповідь про наше падіння? Маєш. Три місяці тому потонув один господар, хвиля перекинула човна, а вода холодна, наче лід. — Залишив він дружину та двійко дітей. Ця родина завжди трималася осторонь, не мала приятелів — і швидко за це заплатила. За два дні сусіди покрали в них усе, бо в хаті вже не було чоловіка. За місяць, коли в них усе винесли й зігнали їх зі шматка берега, жінка повісилася на горищі. Там, у тій третій хаті ліворуч. Якби староста не заборонив, дітей, напевне, хтось утопив би, але він узяв їх собі як прислугу, і добре, бо в рідному селі вони б з голоду померли. Зрештою, це вже не село, а громада лютих псів, прив’язаних кожен до свого шматка озера. Ті, кому це набридло, відійшли, решта поділилася на чотири чи п’ять груп, що тримаються разом, як оце я зі старостою, Оврином та молодим Лавом.

— А ті діти, яких староста пригорнув? Де вони?

— Не знаю. Якийсь час тому вони зникли. Коли почалися проблеми, ніхто навіть не подумав про те, щоб їх пильнувати, тож вони, напевне, втекли. Мали більше розуму, ніж ми всі.

* * *

Він спостерігав за тим більшу частину дня. Дивився, як спить, буркотить, п’є воду, щулиться в земляній норі, знову спить.

Ти ж поєднався, так? Шукав пана, другу частину, доповнення.

Немає у світі розуму, що міг би тебе контролювати, але якимось чином ти зумів перенести свою тугу на його прагнення. Знайшов душу досить самотню та перелякану, щоб та піддалася й поєдналася. Тепер ти не шукаєш переходу чи способу повернутися додому. Прагнення нового пана стало сенсом твого існування. Скільки ти пам’ятаєш? Пам’ятаєш воду, що змикається над головою, та лід, що стискається навколо? Це тому ти уникаєш озера?

Спиш далеко від берега й не хочеш наближатися до води. Але все одно щоночі провідуєш село.

Убиваєш потвору.

* * *

Вони чекали. Наближалася ніч, а рота Варти, схоже, готувалася залишитися в селі. Хто б ними не командував, він вирішив, що сьогодні більше ніхто не загине.

Андрель спостерігав, як солдати наводять лад у поселенні, а від слів, які він шепотів, зашарілися б усі маркітантки в північних провінціях. На його очах усю пастку було зруйновано, і стало зрозуміло, що вони дарма кілька днів вилежуються на холодному камінні. Потвора, яка вбивала рибалок, напевне не буде настільки дурнуватою, щоб показатися сьогодні вночі.

Спершу вартівники наказали звільнити всі хати у східній частині села, а мешканців загнали до інших будинків. Спочатку справа йшла повільно, але вибір був простий: або ти йдеш із хати, або пакуєшся на човен і пливеш собі геть. Рішучі жести десятників не залишали жодних сумнівів. У двох випадках спротив було зламано, людей витягали силою й ламали двері та віконниці на дрібний мак. Ніхто не наважився б ночувати в хаті, відкритій на всі боки. Крім того, наскільки можна було помітити, більшість рибалок сприйняли розпорядження солдатів із явним полегшенням. Забирали свій маєток, якісь вузли, скрині і ящики та вселялися до десяти хат із західного боку поселення. Стільки солдати дозволили зайняти, бо виявилося, що мешканців неповні півтори сотні. Тепер через кожні двадцять кроків вартівники розкладали під парканами купи деревини, пильнували, щоб вікна та двері були укріплені, валили загорожі, які відділяли зайняті господарства. Схоже, збиралися залишитися на ніч та боронити мешканців. Вони ж зібралися всією дружиною, бо не було сенсу пильнувати порожнього краю села.

Обидва чарівники щось бурмотіли поміж собою, Покривці, схоже, не подобалося те, що робив Ґендерц. Головне, щоб найближчої ночі ніхто з них не підвів.

Андрель підповз до Уели й торкнувся її плеча.

— Бачиш? — вказав на рудоволосого вартівника в плащі, обшитому червоною каймою. — Вночі з ним повинен статися невеличкий нещасний випадок. Не смертельний, не усміхайся так, це ж, врешті-решт, офіцер нашої армії. Але якщо його люди втратять командира, то не матимуть змоги вирішити справу — і повернуться до казарм. А ми отримаємо кілька днів.

— Я піду сама? — вбивця все ще шкірилася, з викликом дивлячись на Биґрона. Те, що командир довірив завдання їй, а не войовнику, вона, схоже, вважала ще одним очком на свою користь у їхній грі.

— Приєднаємося я, Йовель та Манву. Решта буде нас страхувати. Утрьох залагодите справу із солдатом, я тільки спостерігатиму, щоб не дійшло до чого гіршого, — застеріг він.

* * *

Зібрати всіх мешканців у одній частині села вдалося швидше, ніж він сподівався. Лише кілька протестували насправді завзято, решта підкорилася солдатам майже з полегшенням. Під час розміщення людей Кеннет прислухався до коротких порад Ливенса Авекса. Певні родини не повинні були ночувати разом. Завдяки цьому залишалася надія, що вранці вони не знайдуть одну з хат наповненою трупами.

Чорнобородий був підвищений до неофіційного голови села, і виявилося, що люди охоче його слухають. Нарада з десятниками була короткою. Кеннет вирішив, що вони залишаться в селі ще на одну ніч і спробують якщо не вбити чи схопити потвору, то принаймні не допустити наступного вбивства. А завтра вирішать, що робити далі. Правду кажучи, він відчував дедалі менше бажання підставляти за них шию, але обов’язок — це обов’язок. Він вирішив, що село патрулюватимуть четвірками із собаками. Залишалося лише сподіватися, що четверо озброєних чоловіків виявляться для вбивці завеликою перешкодою.

Як воно буває в горах, сутінки спадали, розфарбовуючи кармазином сніги на найвищих верхівках, накладаючи довгі тіні на східні схили. З хвилини на хвилину температура зменшувалася. Як тільки сонце почало схилятися до заходу, від озера повіяло холодом. Ніч обіцяла бути холодною.

Він підійшов до Велерґорфа, що саме радився з двома слідопитами.

— Усі зібрані в одному місці?

— Так, пане лейтенанте. Дві родини вирішили відпливти. Ми їх не затримували.

— Добре. Знайшли щось іще? Вовче? Азґере? Щось, що порадує вашого командира?

Найстарший зі слідопитів, Азґер Лавеґз, похитав головою, аж злетіли вгору кілька косичок, в які він сплітав волосся.

— Нічого нового. Це складна територія, пане лейтенанте, особливо поблизу від води, де кожна наступна хвиля змиває всі сліди. Залишається чекати.

— Добре. Варгенне, люди після вчорашньої ночі невиспані, тож зміни поряд із вогнищами — кожні дві години. Як я й казав, ніхто не стоїть, усі мають залишатися в русі й бачити один одного.

— Замало нас, пане лейтенанте, всього три патрулі за парканом…

— Я б теж хотів мати повну роту. І ні, я надалі не погоджуся, щоб місцеві мали зброю на руках. Скільки часу мине, поки хтось із нас отримає стрілу в спину? Вони і так мають у хатах стільки ножів та сокир, що я не хотів би штурмувати будь-яку з них. Щось іще?

Татуйоване обличчя десятника вкрилося зморшками, коли він широко усміхнувся.

— Якась молитва?

— Я ще ніколи не бачив, щоб ти молився, Варгенне. Ну, але ж завжди має бути перший раз.

— І тут у мене проблема, пане лейтенанте. Жоден з наших Безсмертних не здається мені відповідним. Зрештою, я б волів, аби вони зараз не втручалися, а духи агерів якось ніколи мене не слухалися. Тож нехай буде така, — десятник торкнувся руків’я сокири. — Буду тебе гострити, змащувати й ніколи не залишу на полі битви, а ти рубай усе, що встане в тебе на дорозі, і завжди будь під рукою.

Кеннет повернув йому усмішку.

— Добра молитва, Варгенне. Мабуть, найкраща, яку я чув, — він вказав на захід. — Сонце зараз сховається, готуйтеся до довгої ночі.

* * *

Крик був такий же пронизливий, як той, що вони чули попередньої ночі. Глибокий, розпачливий і сумний. Кеннет знову мимоволі схопився за руків’я меча, після чого потроху видихнув. Надто далеко; місце, звідки донісся голос, було від них десь за півмилі. Він роззирнувся, перевіряючи, як стоять солдати. Згідно з наказом, вони трималися трійками, він сам мав за спиною двох людей своєї десятки. Вони вирішили, що всередині паркану цього вистачить.

Прибирання огорож, які ділили берег на маленькі клаптики, виявилося доброю ідеєю. Тепер вони мали вид на всі десять хат і багацько дерева на вогнища. Кілька розпалили по цей бік паркану. По той бік їх палало кільканадцять: були невеличкі, ледве жевріли, але давали достатньо світла. Залишалося сподіватися, що льодовик не пошле на берег великої хвилі, бо тоді весь план розлетівся б на друзки. З огорожі, яка досі стояла, вони вийняли певну кількість дошок, щоби мати зоровий контакт із солдатами по інший бік і можливість вести обстріл. До тієї миті, коли почули крик, Кеннет сподівався, що ніч мине без жодних інцидентів.

Згідно з наказами та керуючись інстинктом виживання, більшість вартівників трималися ближче до огорожі. Якщо вбивця вміє стрибати на відстань ста стоп, воліли мати за спиною кілька солідних дошок. А ще завдяки цьому вони могли бачити дахи хат.

Після першого крику вогнища розгорілися сильніше. Це вони також узгодили раніше, вогні мали передусім заявити, що село — під охороною. Вони не думали, що вбивця аж так боявся вогню.

Нічну тишу роздер наступний заклик. Це був заклик, і Кеннет зрозумів це, коли почув його знову. У цьому звукові не було виклику та люті, лише ніби очікування. Наче той, хто кричав, сподівався на відповідь. Лейтенант зціпив зуби, відчуваючи дрижаки.

На другий крик відреагували пси. Якщо на перший вони лише підвели голови й почали нюхати повітря, то тепер наставили вуха, наїжачили шерсть і вишкірили ікла. Коротке, застережне гарчання звучало наче гуркіт грози, що дедалі ближчала.

— Він уже неподалік, — пробурмотів один із солдатів, які його супроводжували.

— Знаю, Малаве. Чую.

Малаве Ґринцель засунув корд під пахву й натягнув важкі шкіряні рукавички. З піхов біля стегна витягнув довгий ніж.

— Щось мені здається, пане лейтенанте, що він до нас таки навідається.

— Я його не запрошував, але якщо прийде — хочу, щоб він тут і залишився.

— Хе-хе, як і всі ми.

Ще один крик прозвучав явно ближче. Кеннет сказав би, що десь ярдів за двісті від села. Хто б не кричав, він мав бігти, наче кінь у галопі.

Він глянув на собак: ті вже не гарчали, притискали вуха, їхні м’язи були напружені мов канати. Голови були спрямовані в один бік — на південний схід. Те, що кричало в темряві, наближалося насправді швидко. Він щиро жалкував, що на небі не було місяця.

Потім, мабуть, через те, що водночас стихнув вітер, а пси припинили гарчати, вони почули. Скрипіння каміння на пляжі, удари лап не лап, рук не рук об землю, хриплий рик, що ставав дедалі голоснішим. Щось виринуло з темряви і пролетіло перед парканом, поміж вогнищами та стіною з дошок, на мить відкидаючи на них розмиту тінь. Раптом зупинилося. Почулося кілька криків, коротко завив пес, клацнула тятива, потім друга — і запала тиша. За мить почулися прокльони.

Кеннет дістався до найближчої хвіртки і з мечем у руках заскочив усередину. Сподівався найгіршого: крові, тіл на землі, поранених і помираючих, але всі його люди були цілі. Як і собаки — лише одна з них із одурілою мордою сиділа й пудила під себе. Трусилася, наче холодець.

— Гивель, що трапилося?

Вартівник саме напинав арбалет, із коротким стогоном зачепив тятиву за крюк, випростався, поклав стрілу у рівчак. Прицілився в тіні, що причаїлися на краю світла.

— Він, пане лейтенанте, — сплюнув, незважаючи на всі правила. — Вискочив звідти, отамочки, де ледве видні оті два каменя, підскочив до собаки, погладив її і стрибнув у інший бік, — махнув зброєю кудись за себе.

Кеннет звів брови.

— Кажеш, погладив?

— Так воно виглядало. Зупинився, поплескав по голові, погладив. І стрибнув раніше, ніж я встиг прицілитися з арбалета. Приземлився десь там — і все. Не думаю, що я вцілив.

— Хто ще стріляв?

— Я, — Вовк закінчив заряджати арбалет. — Тільки стрілу змарнував.

— Ви придивилися?

— Було надто мало часу, пане лейтенанте, стільки лише, щоб побачити, що то покруч якийсь: низький, худорлявий і наче горбатий.

Крик вибухнув десь ліворуч — голосіння, розпачливий плач.

Пси відповіли власним, настільки ж жахливим виттям. Навіть той, який ще мить тому робив під себе, підвів голову й заскавчав.

Якщо пси вміють плакати, то це було саме воно.

— Залишіться тут, псів — до ноги. Не дозволяйте їх гладити абикому, бо розбестять нам тварин. Велерґорфе!

Десятник винирнув із темряви. Обома руками тримав сокиру.

— Кричать десь у селі, чуєш?

— Як і кожен над озером. Десять-п’ятнадцять хат звідси. Я сказав би, що сидить на даху та виє.

— Я теж так сказав би.

Вони обмінялися поглядами. Велерґорф скривив татуйоване обличчя в усмішці.

— Я ніколи не любив сидіти на сраці й чекати.

— Іду я, ти, Вовк і Гивель. Решта має залишитися на місці й пильнувати.

Пригнувшись, побігли вздовж паркану, прямуючи в бік безкінечного голосіння. Минали нові й нові хвіртки, а звук наростав.

Цього разу вбивця, схоже, вирішив дати концерт на всю околицю.

Вони були десь посередині села, коли крик стихнув. Кеннет вилаявся й обережно відступив так, щоби дахи хат з’явилися над дошками огорожі. На фоні зоряного неба здавалися хребтами якихось міфічних чудовиськ.

На одному щось ворухнулося.

Він глянув на вартівників і підняв угору палець. У цей момент абрис, приклеєний до даху хати, ворухнувся і зник. Щось скрипнуло — мабуть, віконниця.

— Увійшов усередину, — ледь чутно прошепотів Кеннет.

Погляди солдатів стали жорсткими. Усередині хати, у тісних кімнатах, де не вдасться стрибати на кількадесят кроків… Панцири, шоломи, сокири та мечі проти пазурів та іклів. Майже непомітно, наче керована однією думкою, вся трійця кивнула.

Хвіртка безшелесно відчинилася, але галька скрипіла несамовито, і Кеннету здавалося, що хрустить вона лише під його ногами. Велерґорф ішов тихо, ніби ступав кам’яною дорогою, а Вовк із Гивелем рухалися наче духи. Хата, що стояла на палях, виступала чорним абрисом попереду, мертвим та порожнім. Погляд потроху призвичаювався до тьмяного світла, виловлюючи з темряви більше подробиць, плями вікон та незамкнені двері. Нічого надихаючого.

Вони підійшли до дверей збоку, обидва солдати, озброєні арбалетами, встали навпроти. Варгенн пхнув двері руків’ям сокири і приклеївся до стінки. Двері навіть не скрипнули. П’ять сходинок угору пройшли навшпиньки, спершу десятник, тоді Кеннет, нарешті арбалетники. Хата була побудована подібно до інших: два приміщення ліворуч по коридору, одне — праворуч. Мимоходом він зауважив відсутність дверей: нічого, лише темні отвори в стіні. Поплескав Велерґорфа по спині і вказав на перший ліворуч. Зазирнули. Порожньо: чотири стіни, мале віконце, крізь яке лилося слабке місячне світло, завдяки якому тут взагалі хоч щось було видно. Кілька шматків дерева на підлозі. Жодних меблів, скринь, звичайних домашніх речей. Зазирнули в другий отвір. Там, мабуть, була кухня, від пічки залишилося лише кілька надбитих цеглин; коли вітер задував в отвір комина, сипалася сажа. Крім цього тут залишилися, мабуть, лише дерев’яні кілочки, вбиті у стіну, на яких колись, напевне, висів посуд. Хто б звідси не поїхав, узяв усе, що лише зміг винести.

На цьому поверсі залишилася лише одна кімната. І саме звідти донеслося ледь чутне шарудіння, щось клацнуло — і затеплилося світло.

Вони обернулися, немов за командою, арбалети націлилися в прямокутник дверей. Кеннет глянув на Велерґорфа, кивнув. Вони разом увірвалися до кімнати й зупинилися, здійнявши зброю для удару.

Двійко дітей сиділи на голих дошках підлоги в порожньому, як решта, приміщенні. Поряд із ними палав каганець — глиняна шкарлупка із краплинкою олії на дні та шматтям, до якого причепився, розпачливо миготячи, малий вогник. Хлопець, як на око, рочків дванадцяти та дівчинка — десь восьми- чи дев’ятирічна. Обидва вбрані у щось, що нагадувало рештки прогнилих мішків, в яких тримають збіжжя чи зерно. Сиділи навпроти одне одного із заплющеними очима, тримаючись, здається, за руки: їхні долоні були сховані під якоюсь брудною ганчіркою, ноги підгорнуті. Вони навіть не обернулися до озброєних людей, які раптом увірвалися до кімнати.

Усі ці подробиці Кеннет зауважив із першого погляду, як і щілину замкнених віконниць та драбину, що вела на горище. Вказав Вовку на темний отвір і підійшов до дітей. Каганець підморгував вогником.

— Залишили вас? — прошепотів лейтенант.

Полювання на вбивцю раптом стало неважливим. Тепер вони мусили подбати про дітей.

Обидва личка обернулися в його бік, вони дивилися, не розуміючи. Були… Таких худих дітей Кеннету ще ніколи в житті не доводилося бачити, навіть у селах, відрізаних лавинами, де люди на передновку, коли закінчувалися припаси, їли собак, котів, щурів та шкіряні частини одягу й реманенту. Обтягнутий шкірою череп та очі як блюдця. У цих поглядах не було нічого. Пустка, абсолютна, повна відсутність розуміння того, що відбувалося. Він згадав, що йому розповідав чорнобородий. Полічив хати.

— Це ваш дім, так? Це вас прихистив староста, коли ви залишилися самі. Бачу, що приглядав як міг. Годував та й взагалі. Нічого дивного, що ховав вас від нас.

Дівчинка ворухнула губами, в її очах з’явився блиск.

— То ми сховалися, — прошепотіла вона. — І чекаємо.

— Чекаєте?

— Поки повернеться тато.

Він заплющив очі. Їм не сказали.

— Зрозуміло. Заберемо вас у безпечне місце, де ви зможете перечекати.

Вона похитала головою.

— Ні.

— Чому?

— Бо вони нас повісять.

— Повісять?

— Як маму. За шию. Поки не помремо. Краще ховатися.

Він почув, як Велерґорф втягує повітря. Заплющив очі, тоді розплющив, але дівчинка залишилася, де була, з обличчям дитини та поглядом столітньої бабці. Боги, що казав той чорнобородий сучий син? Ті, хто зумів, відпливали звідси цілими родинами, кидали батьківщину. До цього додав, що відпливти звідси не вдасться. He добровільно. Хто тут народився і спить неглибоким сном, прислухаючись до наступної хвилі… І ще він сказав, що це не той самий берег, що колись. З року в рік викидає дедалі менше добра. Тож якщо хтось не мав приятелів, не тримався з іншими родинами, то якоїсь ночі сусіди провідували його й вішали. Потім грабували господарство та займали його шматок берега. А дітьми опікувалися так, щоби ті не прожили й місяця. Якщо не вішали і їх також.

А він підставляє шиї за цих людей.

— Велерґорфе?

— Слухаюся!

— Забираємо дітей і повертаємося.

— Розумію, пане лейтенанте. А що з… — вказав на горище.

— Напевне, вже втік. Мені немає діла, звідки він узявся й чого шукає. Завтра повертаємося до Белендена. Нехай полковник пришле сюди кількох чародіїв та якогось ясновидця, щоб той відкрив правду.

Хлопець блимнув очима, і Кеннету здалося, що в його очах віддзеркалюється не кімната, а щось інше, наче вони налиті каламутною водою. Дитина відкрила рота, закрила. Повільним рухом витягнула руки з-під ганчір’я та витерла чоло.

Руки хлопчика… Мабуть, на них рукавички, хоча Кеннет не поставив би на це навіть половину орга. Якщо це були рукавички, то пречудово імітували кінцівки, разом із нігтями та зморшками на шкірі. І були рази в три більшими, ніж мали бути. Він відвів погляд від того, що не могло бути справжніми руками хлопця, і глянув йому в очі. Ані сліду дитини, навіть голодної та загнаної до межі смерті, жодних відчуттів, емоцій, жодної свідомості. Ніколи не бачив такого погляду.

Ні. Одного разу він уже зазирав у такі очі, в очі гірського ведмедя: якось зустрів того повесні на стежині. Тварина саме прокинулася від зимової сплячки і, мабуть, ще не до кінця виринула з країни снів. Якусь мить звір стояв навпроти нього та дивився, ніби роздумуючи, чи він справжній і чи варто на нього зважати. Врешті гора хутра розвернулася й рушила у свій бік. Це були найдовші півхвилини в житті лейтенанта. І зараз це повторювалося.

— У тебе є меч, — забурмотіла свідомість, — щит, кольчуга, шолом. А він не сягає тобі навіть до плеча і такий худий, що от-от переламається навпіл. Можеш не стискати руків’я з такою силою.

Дівчинка також встала, з усмішкою підійшла до брата, торкнулася його долоні.

— Подарунок, — прошепотіла.

— Подарунок? — дивно, але його голос не затремтів, хоча частина свідомості, яка озивалася мить тому, щось мурмотіла про бій на життя і смерть.

— Від дядька Ґавана. Сказав, що Івен має його перевірити, а коли перевірить, ми отримаємо вечерю. — Вона стрибнула хлопцю на спину, оплела руками та ногами і втулила обличчя йому в потилицю. — Пам’ятаю, ми були дуже голодні. Але ми не отримали їжі — лише почали колоти та шарпати його. Тяли його, а один приставив йому до боку червоне залізо.

Останні три речення були ледь чутні та невиразні, але Кеннет майже не зважав на неї. Покруч, сказав Гивель, горбатий покруч. Низький, менше ніж п’ять стоп, додав Вовк, але важить стільки, скільки звичайна дитина його зросту. Або двоє. Дуже худих.

— Тоді Івен сказав, щоб я заплющила очі, і забрав мене звідти. А тепер чекаємо, поки повернеться тато, — дівчинка підвела обличчя й дивно усміхнулася. — Наближаються, — сказала. — Тримайтеся.

У хату вдарив кулак бога. Гахнуло, вся конструкція нахилилася вліво й завмерла, наче човен у раптово замерзлому морі. Кеннет балансував на напівзігнутих ногах, Велерґорф мерзотно вилаявся і сперся на стіну. Повітря сповнила курява. Гахнуло міцніше, і з тріском зламаних паль хата важко осіла підлогою на землю. Затряслася, затріщали колоди та крокви, але конструкція витримала.

Каганець замиготів і погаснув.

І в цій темряві задня частина хати зникла, висмоктана назовні потужною силою. Так, ніби за неї зачепили запряжку в дюжину коней і шарпнули. Перш ніж опала курява, всередину вдерлися кілька замаскованих постатей.

Дзенькнула тятива, один із чужинців переломився навпіл, нерозбірливо загарчав і впав. Ще двоє, ігноруючи солдатів, кинулися до дітей. Кеннет не помітив удару, який прийняв перший із них. Чоловік — судячи з росту та ширини плечей — устиг закритися руками, схрещеними на грудях, але кулак зламав обидві, наче патики. Чолов’яга крикнув — і в цей момент другий кулак ударив його в живіт. Прибулець подавився, ригнув кров’ю та вмістом шлунку, полетів на стіну.

Його напарник атакував іззаду. Два довгі кинджали із чорненими клинками вдарили водночас. Хлопець крутнувся, уникнув обох уколів і, зашвидкий для ока, підскочив до нападника, схопив його за руки. Гігантські долоні стиснулися на зап’ястках різуна. Той вигнувся і страшним ударом голови дав малому в обличчя. Щось хрупнуло, потекла кров. Наступної миті обидва передпліччя нападника вигнулися, немов не мали кісток. Крик прозвучав надто жіночно, щоб виникли сумніви щодо статі вбивці.

Клацнули два арбалети, хлопець відпустив жінку й вигнувся в неможливому ухилі, а Кеннет вижив лише тому, що на початку бою інстинктивно підняв щит. Обидві стріли увіткнулися в дерево з такою силою, що верхня частина щита вдарила його в обличчя. В очах потемнішало, він хитнувся, почув дивне шкварчання. У ту ж мить хтось підскочив до нього збоку й перекинув на землю.

— Щит! Швидко!

Велерґорф всадив кинджал під ремінь, розтяв його, вирвав щит з руки, відкинув. Засичало, повітря наповнив запах розігрітого каменя, а баклер із потужним гуркотом розлетівся на друзки. Уламки дерева й розжареного металу розсікли простір. Щось шарпнуло за литку, заболіло.

Десятник підвів його на ноги і, схопивши за плече, потягнув до дверей.

— Падай!

Упали відразу за порогом, а Гивель із Вовком вихилилися з-за одвірка й водночас вистрелили в темряву. Хтось коротко, з люттю, крикнув.

Вартівники підхопили їх, витягли в коридор.

— Хто це?

— Якісь чаклуни. Я вже бачив таку стрілу, просякнуту Силою.

— Надвір!

Вони кинулися до дверей у мить, коли все навколо залило яскраве світло. Гуркіт був такий, наче десь поряд вдарила блискавка. Дах хати розлетівся на друзки, палаючий ґонт полетів у небо, тягнучи за собою хвости іскор. Вікна блиснули, вистрелили вогнем та димом. Якщо дружина магів вступала в бій, то про це мала знати вся околиця.

Кеннет проігнорував біль у нозі та гарячу рідину, що наповнювала чобіт. Махнув мечем уперед, вони побігли.

Перед хатою вирувало пекло. Палала вся передня стіна будинку та більша частина даху — та, що залишилася. Зникла також частина паркану. У блиску полум’я вони помітили п’ять замаскованих фігур. Сиділи навпочіпки, зосередившись на палаючій хаті.

Погана ідея — витріщатися на вогонь, коли навколо панує темрява.

Кілька темних, низьких фігур вистрибнуло з темені за спинами чужаків. Ударили відразу, без гарчання та гавкоту, як їх дресирували. Пси Гірської Варти вміли битися як ніхто інший.

Один із чужинців саме підводив руки вгору, між долонями збиралася темрява. Два пси стрибнули на нього водночас, повисли на руках, потягнули їх униз. Темрява впала йому на голову, чаклун крикнув дивним голосом, коли та розлилася йому на грудях і спливла вниз. Там, де торкалася тіла, щось шкварчало й димилося. Налякані тварини відстрибнули, а чоловік зник у темряві, божевільно виючи.

* * *

Морок розідрався, на тому боці виявився демон. Пляма темряви, сморід у свіжому повітрі. Човен неспокійно заколисався. Він був ярдах у двадцяти від берега й оглядав чудове видовисько, звільнену Силу, палаючу халупу, людей, що билися між собою, але тепер згадав про чорну істоту, прив’язану примарним ланцюгом до чаклуна, що причаївся поблизу села. Дурень, син дурня, онук дурня!

Він залишив його, залишив того, хто носив рукавички, серед людей, бо його доля була вже відома. Ким були б аґ’хеері, якби не вміли вшановувати ворога? Навіть смертельного. Він знав, що хлопцю залишилося небагато часу, а ці чаклуни недостатньо вправні, щоб схопити його живцем. Але цей демон… Якби рукавички були на комусь зі справжніх власників, проблем із чудовиськом не було б. Але хлопець? Демон його переможе, а тоді дитину схоплять… Після того, що його спіткало, він заслуговував на долю, ліпшу, ніж повільна смерть у якомусь темному льосі.

Його духи вже не вили й не шарпалися. Здавалося, до його шкіри приклали сотні шматочків льоду. Будуть битися.

В ім’я пролитої колись разом крові та через пошану до ворога.

* * *

Нападники розвернулися до нової загрози, три арбалети брякнули одним голосом, троє псів упали, наче стяті. Чари, що насичували стріли, обійняли тіла чорним димом, решта звірів відскочили в тіні, припали до землі. Що б не казали про псів Гірської Варти, вони напевне не були шалені. Якщо билися з кимось, хто користався магією, то завжди чекали допомоги від людей.

Останні чотири нападники присунулися одне до одного, троє назовні, один усередині. До них підповзав ще хтось. Кеннет упізнав жінку з поламаними руками, яка якимось дивом вилізла з хати.

Заспівали тятиви, навколо четвірки пролетіло кілька стріл. Решта роти вступала в бій.

«Командир», — подумав Кеннет, керуючись багаторічним досвідом. Хто з них? Той усередині, певно, ще один чарівник, але командує не він. Гивель із Вовком саме скінчили напинати зброю.

Ще кілька стріл минуло групку, принаймні дві точно зрикошетили від якоїсь невидимої перепони. Усередині магічного заслону троє чужинців готували арбалети. Невже замість того, щоб тікати, вони готувалися протидіяти всій роті? Шаленці.

Ні, усвідомив він, їм зовсім немає потреби битися з усім загоном. На поле битви ввійшла щонайбільше десятка, решта солдатів досі охороняла мешканців села. Кілька вишколених убивць із допомогою чаклуна могли ризикнути, особливо якщо якимось чином могли бачити в темряві.

Вони дотепер не помічали його четвірки.

Один із чужинців поплескав чарівника по плечу і вказав на жінку, що повзла до них. Рушили до неї, поперек подвір’я, досі під заслоною чарівника. Той, хто віддав наказ, мав бути командиром.

Ще один залп відскочив від заслону, чарівник смикнув головою, наче в неї щось ударило. Кеннет знав, що навіть найкращі бойові маги, незалежно від того, яким аспектом вони володіють, мають проблеми з таким прикриттям, бо кожна прийнята на нього стріла окупалася втратою крихти сили. Після кількадесяти пострілів маг буде вимушений його зняти — або втратить притомність. Решта вартівників також про це знали, бо арбалети раз у раз клацали, тільки щоб ударити в магічний щит.

Тут до нього дійшло, що заслін був поставлений лише між нападниками та дружиною вбивць; він зрозумів це, коли побачив, як вони підходять до жінки й підводять її з землі. Стояли спиною до нього. Ідеально для пострілу.

Він вказав Вовку на низького кряжистого чоловіка, який, схоже, віддавав накази, а Гивель безголосо проартикулював:

— Маг.

Підвели арбалети.

З темряви випірнув демон.

Рик, який прошив повітря, звучав так, наче тисячу котів водночас кинули в піч. Свердлив душу, проникав до самих кісток. Постать із тіні та диму увірвалася в коло світла, здійняла руки, завила. Демон зберігав людську подобу, нав’язану тілом мага, того, кому він служив і кого поглинув, хоча тепер більше нагадував покручену, зліплену з глини фігурку людини. На мить запанувала тиша. А потім потвора підстрибнула й кинулася на дружину мага. Відбилася від щита, покотилася по землі, люто рикнула, підвелася й атакувала знову. Коли демон біг, позаду нього залишалися сірі смуги ніби-диму, вони деякий час висіли в повітрі, не піддаючись подихам вітру. Чаклун розвернувся до нової загрози, коротко й розпачливо щось крикнув. Створіння не відреагувало, вдарило в захист із такою силою, що мага відкинуло назад. Вони обидва полетіли у протилежні боки, от тільки демон відразу підвівся з землі, труснув сірою аморфною головою й загарчав, а чародій залишився лежати нерухомо, з безладно розкиданими руками й ногами. Його товариші спрямували арбалети на потвору.

Хвиля чарів прийшла з боку озера й ударила по всьому на березі. Кеннетові підтяло ноги, падаючи, він устиг помітити, як щось близилося, розкидаючи каміння і жбурляючи навсібіч рештки хати. Щось усілося йому на спину і, злостиво хихотячи, втулило обличчям у землю.

Демон заричав: цього разу без гніву, а якось… панічно, коротко завив, його щось придавило, він на мить вирвався й завив знову, але що б не прийшло з боку води, воно було надто сильним, аби він міг опиратися. Виття перейшло у скавчання, щоразу тихіше та тихіше — аж доки не замовкло. Тягар зникнув зі спини Кеннета.

Він підвівся. Потвори ніде не було, на її місці лежав майже голий почорнілий труп, дружина вбивць теж була на землі, приголомшена та беззбройна. Він підійшов до найближчого, який саме приходив до тями, сів йому на спину, притулив лезо до карку.

— Навіть не ворушися, — просичав на вухо. — Хіба що поспішаєш до Дому Сну.

Чужинець нахилив голову набік і глипнув на нього.

— А ви, лейтенанте лив-Даравите? — прошепотів кутиком рота. — Бо Щуряча Нора не буде задоволена.

* * *

Наказав їх ретельно обшукати, роздягти ледве не догола і зв’язати. П’ятірку, яка вижила. Уелі, пораненій у хаті, наклали на руки планки, але вона досі кривилася від болю. Вони з чаклуном були в найгіршому стані. Чародій донині був непритомний, але йому вставили кляп, зав’язали очі і прикрили вуха. Як на клятих вартівників, вони були надто уважні.

Коли командир роти підійшов до нього, Андрель хотів плюнути йому в обличчя. Але щось в очах солдата втримало його.

— Ти знаєш моє ім’я та звання, а я не знаю про тебе нічого, окрім того, що ти стріляв у мене та моїх людей, — тихо озвався лейтенант. — Навіть Щури повинні знати міру. Ім’я, прізвище, звання. Потім я вирішу, що з вами робити.

Андрель підвів голову й похмуро усміхнувся.

— А ви сміливець, лейтенанте. Більшість офіцерів, яких я знав, уже на колінах благали б, аби я забув про те, що тут трапилося.

— Я знаю, що тут трапилося, Щуре. Ми прийшли, щоб захистити мешканців села від демона, якого вони самі створили. А ви чекали тут вже кілька днів, ховалися від них і від нас. А коли ми його врешті знайшли, ви атакували — і його, і нас. Навіщо?

— Ніхто тебе не атакував.

— Я стояв углибині хати, за кілька кроків від хлопця, а обидві стріли вдарили в мій щит. Випадковість? Ні, поки помовч. Я наказав моїм слідопитам роззирнутися навколо. Вони знайшли сліди та криївки, які вже не приховує магія. Ви тут принаймні п’ять днів, може, й довше, однак ви не встановили контакту, не попередили нас. Чим ми були? Принадою?

— Принадою? Та хрін там, — він мало не заплював собі підборіддя. — Ви нам мало його не сполохали. Я щоденно молився, щоб ви звідси пішли. А коли ви ввійшли за ним до хати, чого я мав чекати? Аж поки він вас уб’є і втече?

— Він нас не вбив би, — лейтенант присів і нарешті почав розрізати йому ремені. — Він… вони чекали батька і вбивали лише жителів села. Тих, хто прийшов до хати і повісив їхню матір. Дехто сказав мені, що це село — наче зграя скажених собак, але це неточно. Це село духів та шаленців, і краще дати йому спокій. Знаєш, що вони втекли? У-ух, готово.

— Я не мав часу роздивлятися, — він сів і почав масувати руки. — Він повернеться.

— Не думаю. Але ми не будемо їх переслідувати.

— Ти сказав «їх»?

Андрель потягнувся до зв’язаного сусіда.

— Ні! — притримав його офіцер. — Поки що ні. Ми вас звільнимо, але на моїх умовах. Ім’я?

Щур знову глянув в очі вартівнику й вирішив не сперечатися.

— Андрель-кле-Варрег, Перший Щур, п’ятнадцята дружина з Варреза.

— Їх двоє, брат і сестра. Чекають на батька, чию смерть вони викреслили з пам’яті, і вбивають катів їхніх батьків. От і вся історія чудовиська з Бирта, багатоголового, багаторотого, опутаного хтивістю й поволі пожираючого власне тіло, — офіцер вказав на кілька останніх хат. — Жадібного, бездушного, того, хто вбиває заради шматка стерва, яке викинуло на берег. Ви вже досить давно знали, що тут відбувається щось дивне, еге ж?

Питання звучало немов звинувачення.

— Звідки…

— Варрез — це п’ятнадцять днів дороги звідси. Там узагалі не повинні були знати про те, що тут відбувається. Це означає, що ви були поблизу, коли відбулося перше вбивство. І відразу зачаїлися біля села. Тут знаходили не лише золото та дорогоцінності, — офіцер говорив монотонно, немов роздумував уголос, а не розмовляв з іншою людиною. — Тут також знаходили речі, насичені магією. Інколи магією дивною, чужою, незрозумілою. Щось подібне варте своєї стократної ваги в золоті, якщо знайдеться відповідний покупець. І це незважаючи на Кодекс — а може, і завдяки йому. До Щурячої Нори дійшла інформація, що в горах з’явилися предмети, не пов’язані з аспектованою магією, а Щури для того й існують, аби такі речі відстежувати. І ви дісталися джерела…

— Звідки, в такому разі, той… ті діти?

— Вони не завжди вбивали тут цілі родини. Хтось придумав, що непогано було б випробовувати знайдене, перш ніж пропонувати це купцям. Вони потребували… когось для дослідів. Вдягали амулет та перевіряли… чи легше поранити таку людину ножем, обпекти, втопити, зламати кістку. Дурнуваті досліди. Це діє не так, але вони вже не думали, як… а може, саме як люди вони й думали? Від якогось часу льодовик викидає щоразу менше. І щоразу менше можна поділити. Треба заробити якнайбільше, поки джерело золота не пересохло, тож про совість забувалося. Коли вони знайшли той дивний труп, із дивними рукавичками на долонях… вони надягли їх на хлопця, щоб побачити, що станеться. Шестеро чоловіків зв’язали його й зачинили в пустій хаті, вирішивши перевірити, що йому дасть ця річ. Той розірвав пута і вбив їх. Потім забрав сестру і втік. І почав повертатися.

— Як ви довідалися?

Погляд лейтенанта зробився порожнім.

— Ми допитали одного з місцевих. Того, хто, схоже, був найближче до старости села.

— Він живий?

— Його ніхто й пальцем не торкнувся. Ми витягли його з хати, зв’язали й залишили трохи далі. У темряві. Він нічого не хотів говорити. Раптом щось вистрибнуло з темряви, він почав верещати, а потім перестав. Тож ми витягнули наступного господаря. Цей був говіркий. А я досі міркую, чи не краще було б спалити тут все до голої землі.

Усмішка рудого лейтенанта почала небезпечно нагадувати усмішку шаленця.

— Ти залишив людину на вірну смерть?

— Я не сказав, що він загинув. Почувається добре, хтось лише налякав його в темряві, після чого всадив кляп. Цього вистачило. Я кажу це тобі, бо хочу, щоб ти розповів у Норі правду про це село.

— Тож ви нас звільните?

Андрель-кле-Варрег вислухав відповідь лейтенанта, а потім почав лаятися, не добираючи слів.

* * *

Кеннет стояв перед полковником і дірявив поглядом малу плямку на стіні. Робив це кожного разу, коли його викликали до кімнат командира, і мав враження, що плямка вже трохи прогнулася й відполірувалася від цих поглядів. Але це давало йому змогу не бачити виразу обличчя Акереса Ґеванра.

— Ти залишив їх на озері?

— Ми посадили їх у човен з одним веслом і відтягли на середину озера. Поки вони допливли до берега, ми були вже далеко.

— Ви отримали наказ схопити вбивцю.

— Я не мав можливості арештувати все село, пане полковнику. У Бирті є своє чудовисько, і воно там залишатиметься, доки озеро не припинить викидати на берег різні речі. Усе є в рапорті.

— Розумію. Я читав. Щуряча Нора звинувачує вас у вбивстві одного й у доведенні до смерті іншого Щура. Це чарівник, якому пси перервали накладення закляття…

— Цей чарівник мав знати, що ми з моїми людьми перебуваємо всередині, але, незважаючи на це, він мав намір звільнити демона, використовуючи магію, яка порушує Великий Кодекс. Я на нього не скаржитимусь.

— Ідеться не лише про вбитих, але і про чари, які знищили демона. Питають, хто їх наклав, а я не знаю, що їм відповісти.

Кеннет ковтнув слину, кахикнув.

— І тому ви відсилаєте нас до Лав-Онеє? За тисячу миль на схід? Як я маю сказати про це моїм людям?

— Відколи командир повинен щось пояснювати солдатам?

— Я не пояснюю їм, пане полковнику. Але… Сила Варти в тому, що полки рекрутують із людей у радіусі кількадесяти миль від своєї садиби. Десять днів дороги. Майже в кожному селі та містечку мої вартівники мають когось із родичів чи приятелів. Завдяки цьому ми завжди знаємо, що чути під кожним каменем. Як я маю сказати їм, що їх знову буде покарано? І за що? Кинути їх на інший кінець Імперії — це як пересаджувати добре вкорінене дерево. Засохне, наче…

Полковник встав із-за столу й нахилився до вартівника.

— Я не потребую таких драматичних порівнянь, лейтенанте, — вицідив він. — Ми не в театрі. Я можу розпустити роту під приводом кари за невиконання наказу, викреслити її з реєстрів, а солдатів розділити поміж іншими загонами. Шосту роту, яку місцеві звуть Червоними Шістками і пишаються нею. От тільки це зламає мораль полку. Тож я відішлю вас туди, де вони не захочуть вас переслідувати.

— Хто?

— Щури. У нас також є свої джерела. Хтось у Норі розлючений, що ви їм усе зіпсували. І начебто не в перший раз. Кажуть, вони вже видали накази і під час найближчого патрулювання ви маєте… зникнути. Полягти в битві.

— Чому?

— Може, хтось дуже не любить програвати? Може, про вас надто багато починають говорити? Кожен полк має вислати на схід одну роту задля зміцнення тамтешніх гарнізонів, тож з Нового Ревендата піде Шоста. Ви не будете одним… деревом, хоча я раджу якомога швидше пустити коріння. Щось насувається.

Кеннет уперше глянув в очі командиру. Ані сліду насмішки.

— Нова війна з кочівниками?

— Можливо. Відсилаємо вас для того, щоб до неї не дійшло. Ці чари, які втримали демона… Це ті діти?

Плямка на стіні знову притягнула його погляд.

— Мені так здається, пане полковнику.

* * *

Човен колисався десь ярдах у двадцяти від берега, хоча з тим самим успіхом міг бути на другому боці озера. Хоча вітру не було, вода навколо нього наче танцювала від малих вирів, морщилася під дотиком невидимих ніг. Надмірна демонстрація. Як і червоні ікла та зачорнені очні ямки агера, що сидів перед ними.

— Ми знову зустрічаємося, — голос був тим самим: хрипким та неприємним. — Червоноволосий.

— Борегеде, — Кеннет присів біля берега, набрав води в долоню і плеснув на обличчя. — Мої розвідники не хотіли вірити власним очам. А їхні пальці аж свербіли на арбалетних скобах.

— Чому ж вони не стріляли?

— У них є родини.

Агер вишкірився в посмішці, схожій на свіжу рану.

— Мудрі.

— А ти? Учора ти переміг те, що пожерло чарівника. Навіщо?

— Повага до ворога, людино. Той демон міг перемогти хлопця, а тоді Щури зуміли б його схопити. Він не заслужив такої долі. Це стара обіцянка.

— Стара?

— З тих часів, коли небо подекуди мало колір сталі, зірки змінювали свої місця, а кров наших батьків всоталася в одну землю.

Ми спільно билися за світ, людино.

Лейтенант встав, витер долоню об плащ.

— Це не відповідь.

— Я пам’ятаю, — голос шамана стихнув. — Пам’ятаю спогади духів. Те, що було заховане в рукавичках, не прибуло сюди, аби вбивати. Ту істоту використали як зброю, але вона билася не тому, що їй це було приємно, давало славу чи зиск. Ми шанували тих, хто користався рукавичками. І краще, щоб вони не потрапили в щурячі, хе-хе, лапки.

— Вони все одно його впіймають. Тут скоро буде тісно від Щурів.

Борегед похитав головою в дуже людському жесті.

— Він помирає, людино. Тіло хлопця не є… відповідним. Він майже нічого не п’є і взагалі не їсть. Лише сестра ще тримає його при житті. Точніше… спогади про неї. Розум дитини й того, що було поміщено в рукавички, решток потужного воїна, геть перемішалися, але якась частина — пам’ятає. Про батька, матір, сестру. Але цього не вистачить, бо від нього вже залишилася лише тінь людини.

— Тоді що? Отак стрибатимуть ще кілька днів: брат та напівбожевільна сестра, а потім він помре? Кожен, хто надягає рукавички…

— Ні. Цього разу вони помруть обоє, вони надто тісно поєдналися, їхні душі переплелися — те, що від них залишилося, вже стало одним. Тож коли помре тіло, загинуть вони обидві. А тоді помре і друга дитина. Ні, не озирайся. Ти їх не спіймаєш, та й по дорозі до Дому Сну ту малу вже чекають два духи: чоловік із мокрим волоссям та жінка зі шрамом на шиї. Даю тобі слово шамана. Я бачив.

— А він?

— Він відійде туди, куди відходили всі, хто носив рукавички. Поза Морок.

— І все? Кінець?

Посмішка агера могла б перелякати навіть атакуючого дракона.

— Нічого не закінчується, людино. Не можна кинути камінь у воду і сказати: стоп, хвиля далі не піде. От побачиш. Це не повинно було статися. Ніколи. Ти навіть не знаєш, що саме побачив, і дякуй своїм богам, бо інакше ти кинувся б на меч, — Борегед раптом вишкірився ще ширше. — І знову я замість того, щоб тебе вбити, балакаю.

Кеннет повернув йому усмішку.

— Може, тому що десятеро моїх людей сидять отам, між камінням, і ціляться в тебе з арбалетів?

— Може. А може, тому що в хаті ти не намагався розпанахати тих дітей навпіл. Хтозна? Як матиму щастя, вб’ю тебе наступного разу.

Човник, підштовхнутий кількома рухами весел, віддалився від берега.

* * *

Ледве за офіцером зачинилися двері, полковник усівся й заховав обличчя в долонях. Не підвів погляду, коли скрипнули завіси.

— Він навіть не здригнувся.

Він знав цей голос аж надто добре. Той переслідував його вже кілька місяців.

— Я щойно відіслав доброго офіцера та чудових солдат за тисячу миль від дому. Тож краще помовч, Ґельрґорфе.

— Це єдиний вихід. Я знаю… людей, які вважають, що цим солдатам відомо надто багато. Ми перевіряли ті чари, які їм допомогли. Шаманськими духами смерділо за милю. І чому б якомусь шаману їм допомагати? Що їх із ним пов’язує? Я мав сильно постаратися, аби їх не запросили на розмову до Нори.

— Звідки ж така ласкавість?

— Бо я — вессирець. І знаю, що такої справи не вдалося б приховати. Цю роту знають. Її люблять і шанують. Якби стало відомо, що Щури крадуть та катують солдатів Гірської Варти, жоден із моїх агентів не міг би бути впевненим ані в дні, ані в годині. Не всі в Норі помічають такі речі. Імператор Кальвер-дес-Сеувер колись сказав, що вірність та лояльність вессирців — це скеля, на якій Імперія збудувала свою велич. А вессирські сокири нічим не поступаються меекханським мечам. Сокира та скеля — ось скарби Півночі. Не золото, срібло та залізо, а вірність і руки, готові захищати Імперію.

— Щось ти розбалакався.

Шпигун дивно усміхнувся.

— Ви знаєте, полковнику, що ми декого шукаємо? Уже кілька років. Ці раптові тремтіння в аспектованих джерелах, чужа магія з дуже дивним присмаком… — шпигун помітно завагався. — Ми вважали, що це може виявитися слідом.

Акерес Ґеванр глянув йому в очі.

— То чому ти дозволив мені їх туди відіслати, га? Чому туди не пішов увесь полк?

— Бо востаннє, коли назустріч такій магії вислали чотири сотні солдатів та п’ять бойових магів, вижило лише кільканадцятеро. Причому — дивом. А від села, до якого вони вирушили, нічого не залишилося. Ми мали спробувати… перевірити, як вийде з меншими силами. Крім того, поблизу кордонів завжди чимало вух та очей, які до нас не належать. Я вже знаю, що не тільки ми дивимося навсібіч, принюхуємося… Боїмося, — додав він тихо.

— Чого?

Він знизав плечима.

— Не знаю. Присягаюся, що не знаю, але відчуваю отаку нетерплячку з ноткою страху в наказах з Нори. Авжеж, це не означає, що я маю виконувати їх, незважаючи ні на що. І тому ми вишлемо Шосту на схід. Там вони мають бути в безпеці, якщо не влізуть в якісь проблеми.

Шпигун рушив до виходу.

— До побачення, пане полковнику.