Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

Оповістки з Меекханського прикордоння,

або

Буденність подвига

Якщо йдеться про сучасне польське фентезі, ні в якому разі не можна оминути двох заповітних слів: «Анджей Сапковський». Книжки Сапковського раз і назавжди змінили уявлення про цей жанр — і саме вони потужно вплинули на польських фантастів. Так потужно, що після «Відьмака» десь із десяток років ніхто в Польщі не наважувався зіграти на цьому полі.

Звісно, були численні епігони, були й автори, що шукали свій шлях у схожих піджанрах. За цей час постали міське й гумористичне фентезі, історичні романи з елементами містики і навіть наукове фентезі (суміш двох, здавалося б, протилежних жанрів). Однак досі, за винятком одного-двох імен, у польській літературі не було такого багатотомного циклу — та ще в оригінальному світі з живими персонажами.

А потім у відносно молодому видавництві «Паверграф» вийшла друком дебютна книжка такого собі Роберта М. Веґнера — і виявилося, що здолати силу тяжіння суперзірки під назвою «Сапковський» усе-таки можна. Ба більше — можна стати не менш вагомою зіркою, і Роберт М. Веґнер це довів: майже кожна його наступна книжка отримувала численні нагороди, а навколо циклу про Меекханську імперію утворився активний фендом. Твори Роберта вже виходять друком у Чехії та Росії, а також ведуться перемовини про видання англійською…

Звідки такий блискучий успіх? Точно не через голод польського читача до фентезі, адже в Польщі щороку виходить чимало перекладних бестселерів цього жанру, і твори Джорджа Мартіна, Брендона Сандерсона, Глена Кука, Стівена Еріксона давно стали улюбленими й популярними серед місцевої аудиторії. Веґнера часто порівнюють з ними — і він їм не програє.

Світ Меекхану — це складний, реалістичний neverland, який не має жодних прямих алюзій до нашого часу й нашого світу. Це не прадавнє минуле Землі, як у «Володарі перстнів» Толкіна, але й не віддалене майбутнє, як у «Книзі нового Сонця» Джина Вулфа.

Із цим світом Веґнер знайомить читача поступово, починаючи з прикордонних територій величезної імперії. Це, зрештою, логічно: збагнути, хто ти такий і чим відрізняєшся від інших, можна тільки порівнявши себе з тими «іншими» — саме тому віддалені землі Меекхану найкраще придаються для того, щоб зрозуміти природу всієї імперії.

У цьому також виявляється повага до аудиторії: світ, вигаданий Веґнером, надто складний і різноманітний, щоб одразу обтяжувати читача відомостями про всі народи, про основні історичні події, про богів та демонів, у яких вірять місцеві мешканці. На відміну від того ж Еріксона, що починає «Малазанську книгу полеглих», одразу кидаючи читача просто у вир подій, Веґнер розкриває свій світ поступово.

Перші два томи циклу поділені за сторонами світу: Південь і Північ у першому томі, Схід і Захід — у другому. У кожному є свої персонажі — і лише з часом читач починає усвідомлювати, що Меекханська імперія потрібна Веґнеру не лише як тло для розрізнених оповідань. Вона — не менш важливий персонаж циклу, ніж самі герої, а всі історії пов’язані між собою.

У наступних книжках циклу — вже повновісних романах — шляхи героїв перетинаються найнесподіванішим чином. Тоді читач розуміє ще одну річ: попри зосередженість на приватних історіях персонажів, Веґнер створює епічне полотно. Прадавні, призабуті, спотворені за минулі століття в народній пам’яті події починають впливати на долі сучасників.

Історичність — важлива ознака циклу. Світ Веґнера не застиг у бурштиновій колисці незмінності — він має свою історію, яка впливає на різні народи, їхні звичаї, традиції, травми, ритуали, сподівання. Етнографічна складова, мабуть, одна з найважливіших і найпотужніших переваг Веґнера: він подає її без надмірності та вправно, що дозволяє запам’ятати всі вигадані ним країни.

Звісно, це не виключає присутності вищих сил, ворожих істот із потойбіччя, страшних таємниць минулого — усього того, за що читачі так люблять і ненавидять фентезі. Люблять — бо читати талановито написану історію напрочуд цікаво. Ненавидять — бо зазвичай ці елементи нагадують детальки універсального конструктора: жодної оригінальності, жодної непередбачуваності.

Веґнер знає правила гри — й примудряється раз за разом обманювати очікування читачів. Власне, з цього Веґнер і починає, адже кожна історія, яку він розповідає в перших двох томах, підкреслено сфокусована на особистих долях. Це не оповіді про рятівників світу, чергові месії не покидають рідних домівок, щоб завдати нищівного удару Великому, Давньому та Могутньому Злу.

Це історії про кохання, честь, обов’язок, дружбу, співчуття — зрозумілі кожному. Те, про що часом уже бояться говорити без іронії: ми ж дорослі люди, всяке бачили, нас нічим не здивуєш.

Веґнер повертається до витоків жанру, до творчості Джона Р.Р. Толкіна, Пітера Біґла, Теренса Г. Вайта. От тільки пише він уже на іншому рівні, враховуючи досвід попередників.

Його герої зрештою змушені протистояти чомусь, що значно перевищує їхні можливості. Та діють вони не за покликом долі. Не тому, що мандрівний чарівник напророчив їм долю рятівників людства.

Герої Веґнера живуть у славнозвісні «цікаві часи», тому змушені якось виживати. Підкреслена буденність подвига — чи не найхарактерніша риса всього Меекханського циклу. Тут ніхто не долає перешкод з геройським виразом обличчя. Їх просто долаютъ, бо іншого виходу немає.

Уникаючи спойлерів, наостанок згадаю ще одну рису, що, як на мене, робить цикл про Меекхан по-справжньому унікальним. У п’ятій книзі ми дізнаємося одну з найбільших таємниць будови Веґнерового універсуму — і це, здається, перший випадок, коли в чистому фентезі автор використав науково-фантастичну ідею, однак воно не перетворилося на наукову фантастику.

Веґнер часто підкреслює, що він знає, про що саме вся його історія і чим вона закінчиться. Це, зрештою, видно й по тому, як вправно він дивує читачів, перевертаючи з ніг на голову те, у чому вони, здавалося, були впевнені на сто відсотків. Це робить «Оповістки з Меекханського прикордоння» циклом, який цікаво не тільки читати, а й перечитувати.

Щиро заздрю українському читачеві, який уперше візьме до рук цю книжку!

Володимир Арєнєв