Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

УБИЙ МОЇ СПОГАДИ=

Замок домінував над широкою рівниною, присівши на узгір’ї, немов почварна жаба на камені. «Почварний — добре слово», — подумалося вершнику. Почварний, бридкий і паскудний. Здавалося, в нього щось не так із пропорціями: надто низькі мури, надто широкі вежі, абсурдно далеко висунутий барбакан. Так ніби його складали з частин, украдених з інших фортець. Усе разом було кольору поруділої цегли, вкритої лишаями патьоків та нездорових плям. Мерзота. Ідея побудувати щось таке посеред багнистої, майже завжди затягнутої імлою долини здавалася позбавленою сенсу, дурнуватою. Треба було зануритися у книги, щоб дізнатися, що коли після однієї з війн зовнішні мури впали, їх відбудували приблизно на десяток ярдів далі, там, де узгір’я спиралося на кам’яну основу, тому барбакан, що якимось дивом уцілів, стирчав відразу за лінією мурів, мов палець, що вказував шлях на південь. І треба було знати історію, щоб розуміти той факт, що за кількасот років до того долина була родючим, квітучим місцем, яке приносило молодій Імперії прибуток у десять тисяч імперських оргів щорічно, а замок стояв на сторожі торговельних шляхів, які давали в п’ять разів більше грошей. Чоловік про це знав і це знання аж ніяк не додавало йому наснаги. Означало, що світ змінився на гірше.

І продовжує змінюватися дедалі швидше.

Він натягнув повіддя, відволікаючи коня від скубання бадилля, що росло вздовж греблі. Кінь повернув голову і глянув на нього з явною претензією.

— Якщо знову нажерешся абичого, у тебе всю ніч болітиме живіт. За чверть години будемо в замку.

Кінь форкнув, а чоловік усміхнувся собі під носом, щільніше закутуючись у плащ. Під час довгих, самотніх мандрів найдальшими кутками Імперії та поза нею, він набув звичку говорити з коником, але тільки останнім часом із деякою веселістю зауважив, що, схоже, починає очікувати від коня якогось діалогу, тлумачачи його ржання, форкання та пердіж як внесок у розмову. А це означало, що і він сам потребував довшого відпочинку — або зміни коня. «На менш балакучого», — вишкірився подумки.

Греблю, що вела до замку, було збудовано протягом останніх кількадесяти років, коли насипали нові верстви землі, глини та товченого каміння в міру того, як здіймався рівень ґрунтових вод. Майже по всій поверхні, за винятком колій, залишених возами, тут росла рахітична трава неприємного бурого кольору. Кінські копита волого та клеїсто чавкали в багнюці, яка заповнювала колії: ще одна ознака, що за кілька найближчих років доведеться підвищувати шлях. Хіба що Щури нарешті вирішать облишити замок і перевести своїх гостей в інше місце.

Або ж повністю вирішать їхню проблему.

Сьогодні імлу, яка сповивала долину, розігнав поривчастий холодний вітер із заходу. Наближалася зима. Вершник волів би їхати, вдихаючи вологі випари, а не дивитися на миршаві деревця, калюжі та ставочки, наповнені каламутною водою, розділені місцинами, порослими пожовклими болотними травами. Усі спроби осушити багна облишили років зі сто тому, водночас із тим, як звідси зникли останні поселенці. Щоб виграти цю війну, треба було спрямувати річку в старе русло, що коштувало б у сто разів більше, ніж річний прибуток із тутешньої торгівлі та ремесел. Простіше збудувати новий купецький шлях, ніж намагатися виграти у природи. Самотній, почварний замок, що стояв на узгір’ї посеред затягнутої імлою долини, був останнім свідком того, що колись тут жили люди.

Гребля скінчилася напівкруглим розширенням, на якому вози, які доставляли припаси в замок, могли розвернутися. До самої фортеці лишалося ще понад двісті ярдів. Далі вів дерев’яний міст, збудований зі вбитих у дно колод та абияк покладених на них дошок. Вози затримувалися тут, а їхній вміст переносили далі вручну. До кожної колоди, що підтримувала конструкцію з дошок, було прив’язане глиняне начиння. Мандрівник знав, що їх наповнено олією. Кілька хвилин, пара точних вогняних стріл — і можна було відрізати замок від світу. Він тихенько зітхнув. «У цьому всі ми, — подумав. — Меекханська передбачливість. Долиною без багатоденних приготувань усе одно не зуміла б пройти жодна армія, а штурм замку, що стоїть посеред трясовиння, був би самогубством, але ми все одно поводимося так, немов будь-якої миті може вибухнути війна. Ну що ж, прагнеш миру — тримай удома нагострений меч, як каже старожитнє прислів’я».

Він в’їхав на містки. Копита били об дошки, вся конструкція розгойдувалася й скрипіла. Це також було зроблено спеціально, щоб навіть серед ночі ніхто не зумів підкрастися до цієї брами непомітно.

Вершник поплескав коня по шиї.

— Спокійно, ми ж тут уже не раз проходили, пам’ятаєш? Напевне не завалиться.

Кінь застриг вухами й пустив вітри.

* * *

Мабуть, вони його помітили, коли він був ще на греблі, бо опустили міст, а перед розхиленими воротами стояло двоє вартових. Привіталися по-військовому, салютуючи кулаком до лівого боку грудей.

— Вітаємо в замку Лотіс, Еккенгарде.

Він упізнав старшого з них.

— Вітаю, Берісе. Чудова в нас нині погода, еге ж?

Вартовий скривився в усмішці й затремтів. Навіть теплий військовий плащ не міг урятувати від вітру.

— Як і кожного року в цю пору. Не можна й мріяти про більше.

— Авжеж. Комендант Ґентрель чекає?

— Так. Але він сказав, що ви можете не поспішати. Кімнату підготовлено, свіжий одяг — теж. Сказав, що зустрінетесь на вечері.

— Добре, — він сповз із сідла, проклинаючи біль у стегнах. — Займіться конем, у нас позаду був довгий шлях.

Солдат кивнув і прийняв повід.

— Ходімо, старий, тепла стайня чекає, — пробурмотів.

Еккенгард широко усміхнувся: здається, все нормально, не лише він сприймає коня як співрозмовника.

Усмішка стала ще ширшою, коли він побачив свою кімнату. У каміні гуділо полум’я, на столі стояло кілька посудин, прикритих лляними серветками, на широкому ліжку лежав новий одяг. У кутку над мискою з водою здіймалася пара. Полегшено зітхнувши, він стягнув важкий від вологи плащ і повісив його на гачку, вбитому в бокову стінку каміна. Матеріал відразу почав парувати. Еккенгард розстібнув пояс із мечем, розшнурував і стягнув легкий шкіряний панцир. Незважаючи на те, що була просякнута олією, шкіра, забарвлена в коричневий колір, здавалася вологою. Це поганий знак: після висихання панцир, найімовірніше, зменшиться, і вдягнути його зуміє лише хтось менший за нього. Доведеться шукати заміни в замковій зброярні.

Він зітхнув. Ще кілька днів у цій місцині, і він сам надаватиметься лише на заміну кимось молодшим та новішим. Стьобаний каптан та волога сорочка пішли вслід за плащем. Повагавшись якусь мить, він роздягнувся догола і, змочивши в гарячій воді рушник, змив із себе багатоденний бруд. У замку не було справжньої лазні, але навіть ця заміна купелі все одно здавалася малим дивом. Він потребував цього навіть більше, ніж гарячої їжі. Не витирався: став перед каміном і дозволив, щоб тепло висушило його тіло. Їжа могла й почекати. Але не довго.

Стук у двері почувся, коли він обгризав ягнячу лопатку. Він зітхнув і прополоскав рота вином.

— Відчинено.

Чоловік, що увійшов до кімнати, був середнього зросту й мав фігуру, яку зазвичай дипломатично називали «товстою кісткою». Виглядав принаймні років на десять старшим, ніж мандрівник за столом, але в цьому разі вигляд міг і вводити в оману. Вбраний мов звичайний солдат, який щойно вийшов із казарм розігнати кров у ногах, він не вирізнявся нічим особливим. Окрім обличчя, яке, здавалося, недосвідчений різьбяр узявся робити з дикої скелі, щоб надати йому наближеного до людського вигляду. Безформний ніс, різкі вилиці, масивна щелепа і глибоко посаджені сонні, трохи непритомні оченята. Обличчя простака та дурня. Тих, хто дав цим обличчям себе обдурити, було сотні — і кожен із них жалкував, що недооцінив його власника.

Гість без слова підійшов до столу і всівся навпроти Еккенгарда.

— Дорога була довгою?

— Як завжди. П’ять днів по бездоріжжю та день на болоті; бувало й гірше. Вина?

— Не відмовлюся, — налив собі й ковтнув із кубка. — Що в столиці?

— Без змін: імператор править, оточений любов’ю підданих, аристократія з Ради Перших завжди готова прийти йому на допомогу, жерці переймаються душами людей, маги заглиблюються в таємниці Всесвіту, щоб використати їх для загального добра. А за всім цим приглядають боги, радіючи із привселюдного щастя.

Прибулець кисло всміхнувся, відставляючи кубок.

— Іншими словами, Рада не крутить і не інтригує, не розхитує авторитет і не встромляє ножа у спину. Жерці не намагаються плигати один одному в очі, аби тільки відкусити щось собі на користь у повсякчасних своїх сварках, а гільдії магів не ведуть своїх дивних ігор, які можуть усіх нас відправити до пекла.

— Саме так. Ідилія, — Еккенгард підняв у тості кубок. — За чудові сни, коменданте Ґентрелю.

— За сни.

Вони випили.

— Я думав, ми зустрінемося лише на вечері.

— На вечері буде гість, нам не вдалося б порозмовляти відверто.

— А хто до нас завітав?

— Вельґеріс.

Еккенгард якусь мить вдивлявся в обличчя прибульця, шукаючи слідів насмішки. Не знайшов.

— Жартуєш?

Комендант замку Лотіс скривився й послав йому заспокійливу усмішку. Це подіяло: Еккенгард почав пітніти. Про Ґентреля казали, що коли він верещить і лається — тоді все добре, але коли починає усміхатися, то краще брати ноги за пас, бо от-от полетять голови.

— Хотів би я. Коли він заявився сюди вчора, я думав, що він, як завжди, приїхав мене подражнити, понасміхатися та повинюхувати. Але ні, він відразу запитав про Ґлеввен-Он.

Еккенгард здригнувся. Ніби й міг на щось сподіватися, бо навіщо було б Другому Хорту Імперії заявлятися в щурячу нору, але ще мить тому він тішив себе надією, що це лише випадковий візит. Зітхнув.

— І так вдавалося тримати все в таємниці понад п’ять років, — сказав він. — Непогано, якщо взяти до уваги, що ми там втратили дві піхотні роти та п’ятьох бойових магів. Не кажучи вже про триста мешканців села. Гадаю, що п’ять років — це й так подарунок богів.

— Яких же це, га? Якщо хтось із пантеону лізе до нашого горщика, я хочу знати хто саме і заради чого.

— Це я в переносному сенсі. Зрештою, а чого ми мали сподіватися? Від самого початку ми змушували їх працювати, не поясняючи надто багато. Вони мали шукати поза Імперією п’ятнадцятирічну чорняву дівчину, навколо якої ставалися дива. Якщо Хорти нарешті винюхали всю правду, зможуть використати її проти нас.

— Як і будь-яку іншу.

— Що ти збираєшся робити?

— Я? Нічого, — комендант саркастично всміхнувся. — Розраховую на тебе.

— Ох, авжеж, використай єдиного нейтрального Щура в цій провінції лише для того, щоб не напружуватися. Він сказав ще щось?

— Так. Заявив, що в нього є докази, що мешканці вирізаного села зовсім не були жертвами банди розбійників, що тероризували ту місцину. Згадував також про Двадцять Другий полк, який раптом було переформовано і солдатів якого було порозкидано по іншим підрозділам по всій Імперії.

— Цікаво. Ти натякнув йому, що Хорти не повинні рознюхувати навколо армії? Справа внутрішньої безпеки належить нам.

— Натякнув. Він не був схожий на того, хто зважатиме на це. Здається, він гадає, що знає досить, щоб приперти нас до стінки.

— Отже, не вдасться відбутися абичим?

— Може, я й застарий, але не задурний. Це ж Другий Хорт Імперії. Думаю, він добре знає, чого саме шукає.

— Я також.

Обидва мимоволі глянули в бік східної стіни кімнати. За нею виднілася площа, за якою височіла одна з двох низьких похмурих і почварних веж. Еккенгард знав, що вежу сповиває плющ, якому дозволили спинатися на цегляний мур лише для того, щоб приховати, що більшість віконець замуровані, а решта — із товстелезними залізними ґратами. Йшлося про те, щоб усі — і випадковий мандрівник, і селянин, який доставляв припаси для гарнізону, — були свято переконані, що тут перебуває лише забутий через бюрократію гарнізон, що він стереже безлюдні болота. Ніхто не повинен був пов’язувати замок із селом, яке розташовувалося за вісімдесят миль — тим, що кілька років тому поглинуло Урочище.

— А як тут? — Еккенгард відвів погляд від стіни.

— Без змін. Увесь час.

* * *

— Де ми?

Вона мовчала. Уже кілька днів, із тієї миті, коли він погодився на її пропозицію, вона ставилася до нього як до повітря. Не розмовляла, не відповідала на питання, просто безперервно йшла собі, увесь час прямуючи на захід. Принаймні йому здавалося, що — на захід.

Дні вони проводили в неглибоких тінистих заглибленнях, ховаючись від жару, що лився з неба: вона завжди вміла знайти таке місце. Ночами вони йшли. Їхній шлях вів від джерела до джерела, від прихованої під камінням багнистої калюжі до заглиблень, які спочатку доводилося вигрібати руками, щоб ті за кілька годин наповнилися мутною рідиною. От тільки вона, схоже, не мала жодного бажання пити такого намулу, тож викопана ямка за кілька митей наповнювалася холодною, кришталево чистою водою. Такої води не буває в пустелі, така вода тече лише на півночі, на гірських пасовищах. Але він ігнорував ці думки, втамовуючи спрагу й не ставлячи жодних питань. Час для них ще не настав.

Уздовж шляху в неї були розкидані сховки з припасами: кілька сушених фруктів, пара сухарів, шматочок в’яленого м’яса. Ділилася з ним без слова, підскубуючи шматочок-два, і відразу засинала. Він також. Так проводили найгарячішу пору дня, решту часу мовчали та оглядалися навколо. Після того, що вона зробила для нього в пустелі, після людей, які повстали з мертвих, а потім розсипалися в пил лише тому, що вона хотіла його випробувати, він не мав бажання розмовляти. Вона була… кимось… чимось… Він шукав відповідного слова. Чимось чужим. Чари, Сила — він не розпізнавав її навколо дівчини, при тому, що вмів розрізняти магію і свого часу відчув чаклуна, що наближався до садиби Аеріна. Навколо неї такого не було.

Навколо неї була пустка.

Перше питання він поставив лише тоді, коли побачив, як змінюється колір піску. З блідо-жовтого той став кремовим, а потім білим. Не світло-сірим, а саме білим, як крейдовий пил. Вони опинилися на цьому місці зненацька, посеред ночі. Переступили межу: низку кам’яних зубів, чорних на тлі неба та вищих за зріст двох чоловіків, — і раптом опинилися там. Може, він і не звернув би на це уваги відразу, адже в темряві важко сказати, чи змінився колір під ногами, — якби не звук. Пісок під його ногами почав рипіти так, як звучать руки, якщо терти їх одна об одну. Він зупинився й підніс жменьку. Навіть уночі не мав сумнівів: тримав у долоні щось, що на дотик та кольором нагадувало гіпсовий пил.

— Де ми? — повторив він, цього разу налаштований отримати відповідь.

Скрипіння кроків стихло в темряві, а за мить почало наближатися. Раніше дівчина навіть не залишала на піску слідів, а тепер ішла пустелею, як і він: важко, із зусиллям, по кісточки занурюючись у той пил. Перестала бути лише примарним видінням, обманом конаючого розуму, і в міру того, як він відновлював сили, набирала реальності.

Вона випірнула з темряви, немов морок усе ж вирішив випустити її з обіймів — але лише на відстані в кілька стоп.

— Але ж ти хотів опинитися саме тут, правда?

У нього пересохло в роті.

— Млин Скорпіонів? Виходить, ти все ж служниця Дому Сну… Вона ледь усміхнулася.

— Ні, я вже говорила, що нікому не служу. Тут є місце, яке ви звете Млином Скорпіонів, бо колись скорпіони приходили сюди, щоб помирати. Але це було давно. Надто багато змінилося з часу, коли венлеґґи прийшли сюди, щоб спробувати поєднатися зі своєю кааф. Коли стихли барабани останньої битви, коли з’явився бар’єр, вони не мали іншого виходу. Але їм не вдалося. Ця пустеля має власну пам’ять і власні плани щодо тих, хто тут живе. Не відпустила їх, убила, як і всіх, хто не вклонявся їй достатньо низько, перетворила їхні хітинові панцири на сніжно-білий порох. А потім, щоб приховати злочин, не дозволила, аби цей пил рознесло звідси. Зрештою, це було нескладно: Сила тут аж кипить.

Він вглядався в її обличчя, намагаючись побачити очі.

— Не дивися на мене, мій малий скорпіоне, — цього разу він знав, що вона усміхається тією своєю жахливою посмішкою. — Навіть ви, нащадки зрадників, небагато пам’ятаєте з тих часів. Та й чому б ви мали пам’ятати?

— Я не нащадок зрадників.

— Правда? А якщо хтось клянеться, а тоді порушує клятву, складає наступну новому хазяїну і знову її порушує, то як його назве історія?

Він потягнувся в пам’яті до науки дядька Імринна.

— Це залежить від того, виграла чи програла його сторона.

Якусь мить вона дивилася на нього, трохи схиливши голову набік.

— Добра відповідь. Дуже добра. Ну-ну, трапився мені балакучий скорпіон.

Вона розвернулася й рушила в темряву.

— Поспіши, — почулося з темряви. — Тут ми точно не знайдемо води. Навіть для мене пустеля в цьому місці не зробить винятку. Тому краще, щоб ми до світанку опинилися на іншому боці.

* * *

— Хто ти?

Постать підвела голову й заскавчала. Старий сарай, де вони перебували, здавалося, почав меншати від цього звуку: немов скавчання поглинуло все повітря, залишивши пустку, яку зовнішній світ намагався заповнити, напираючи на спорохнілі дошки.

Неалла зібрала всю свою сміливість і підійшла ближче, хоча їй і здавалося, що серце от-от вистрибне з грудей.

* * *

— Хто ти?

Дівчина — звідкись вона знала, що це дівчина, ще до того, як та розвернулася в її бік — затихла. Враження напору на стінки сараю зникло.

Приблуда припинила щулитися в кутку і глянула на неї. Неалла мало не крикнула й не кинулася навтьоки. В очах голої дикунки блищало чисте, нічим не порушене безумство. В останню мить вона згадала слова матері: «Не бійся тих, кого боги вже за життя забрали до себе. Бійся тих, кого не візьмуть до себе й після смерті».

Із зусиллям усміхнулася й потроху, щоб не налякати причинної, присіла навпочіпки, аж їхні обличчя опинилися на одному рівні. Дівчина виглядала на кілька років старшою, але була настільки худою, що Неалла, мабуть, важила більше. Вирішила, що в разі чого зуміє вирватися і втекти.

— Як тебе звуть? Мене — Неалла.

Очі втратили божевільний вираз.

— І… м’я?

Вона прокинулася в цілковитій темряві. Лежачи, намагалася заспокоїти розпачливе калатання серця й повернути собі дихання.

Ім’я.

Як мене звуть?

* * *

Вечеря була саме такою, якої можна було сподіватися у відрізаному від світу, забутому людьми та богами гарнізоні на прикордонні Імперії. Утім Вельґеріс не справляв враження розчарованого кашею зі шкварками, баранячим гуляшем, ячмінними перепічками та козячим сиром. Поглинав усе, начеб кілька днів не мав у роті ані крихти. Дивлячись на нього, Еккенгард мав визнати, що той виглядав так, немов це було правдою. Хорт був високий, худий та жилавий — наче жертва тривалого голоду. Мав тонкі красиві долоні з помітною сіткою синіх вен, шию з борлаком, що стирчав із неї, та кілька купок волосся, що росло тут і там на малій голові. Його обличчя нагадувало посмертну маску, в очні ями якої хтось уклав шматочки вугілля. Коли ковтав, борлак стрибав угору-вниз так різко, що здавалося, от-от вискочить із рота. Увесь час він не відводив погляду від тарілки, навіть коли пив вино. Напевне, не був би оздобою жодного прийому.

— То що ж трапилося в Ґлеввен-Он?

Вистрелив це питання із повним ротом, тому воно прозвучало дещо невиразно, спроквола, так ніби він питав про щось найзвичніше, найбанальніше під сонцем. Еккенгард приховав усмішку, підносячи до вуст келих. Добрий гравець завжди обходить головну тему, дражнить половинними, четвертинними питаннями, вдає, що ця справа його не стосується, терпляче чекає, доки жертва сама себе зрадить. Гравець винятково мудрий — чи винятково дурнуватий — питає напряму. Особливо в ситуації, коли всі знають, що його насправді цікавить. Вельґеріс дурнуватим не був, ба більше, були й такі, хто стверджував, що він розумний майже як сама Велика Сука, що його позиція Другого на Псарні — результат виключно розрахунку, а не проблем з інтелектом.

Але вирішив не полегшувати йому життя.

— Банда зголоднілих найманців, чисельністю десь із чотири сотні голів, напала на село. Ми думаємо, що це були недобитки князя Даленгера з Вільних Князівств, що прокралися лісами вздовж кордону в пошуках місця для зимівлі. Село, що лежало трохи осторонь від людей, мабуть, здалося їм добрим місцем для криївки.

— Банда найманців? — Хорт ковтнув і запив вином. — Вони мали бути сміливцями, якщо зайшли аж на двадцять миль на територію Імперії.

— Голод додає сміливості.

— І напевне мали доброго командира, якщо не розпалися на малі групки, як сотні інших банд.

— Здається, той змушував до послуху дворучним мечем, — Ґентрель обдарував співрозмовника своїм найнедовірливішим поглядом. — А чому, власне, Хорти рознюхують тут, за вісімдесят миль від руїн села?

Вельґеріс щось буркнув собі під ніс і сунув до рота нову порцію сиру. Схоже, їх чекало довге та непросте протистояння.

За столом сиділи втрьох. Хорт прибув до замку лише з двома пахолками, яких залишив у виділеній йому кімнаті і прийшов на вечерю сам. Комендант замку наказав приготувати учту у своїх кімнатах, тож тепер вони сиділи за масивним дубовим столом, накритим скромною, але чистою та свіжою скатеркою. Покриті тиньком стіни були побілені, а темряву розганяли кільканадцять свічок. Важка шафа підпирала стінку. Більше меблів тут не було.

Еккенгард мовчки переводив погляд з Ґентреля на Вельґеріса. Щур і Хорт, Хорт і Щур. Представники двох сил, що підтримували владу імператора за кулісами. Начебто перший імператор, почавши свою кампанію проти Сестер Війни, поділив розвідку на дві частини, сказавши: «Щури нюхають у домі, Хорти — в лісі». І так виникла внутрішня розвідка, що займалася всім, що перебувало в межах Імперії, та розвідка зовнішня, яка мала доносити про те, що ставалося поза ними.

Щури приділяли свою увагу аристократії, купецьким гільдіям, які зростали в силі, храмам, чародіям, двору, а також пильнували, щоб суспільні рухи не перетворювалися на щось більше, ніж звичайне невдоволене бурмотіння. У свою чергу Хорти займалися передусім збором інформації про терени майбутньої експансії Меекхану. Вивчали організаційну структуру храму Реаґвира, який на північ від Кременевих гір розвинувся в агресивну теократію, поглинаючи землі нових і нових племен, працювали над культом Лааль Сіроволосої, діяли проти князівств Бед-Каа, намагалися послабити племінну структуру вессирських народів, на півдні та південному заході підтримували кампанії, які повинні були повернути Імперії гирло Ельгарану, найбільшої річки континенту, та знову підкорити тамтешні землі.

Принаймні сто років, у міру того, як Імперія поглинала нові території, обидві частини розвідки рідко заступали шлях одна одній. У кожної вистачало своїх проблем. Але потім Меекхан сповільнив зростання. Трапилося це як через зовнішні (землі, які були ще не під владою Імперії, виявилися або надто негостинними, або надто бідними, або ж заселеними надто войовничими племенами — або й усе відразу, що робило їхнє завоювання невигідним), так і через внутрішні причини, від яких Щури застерігали імператорів. Меекхан зростав надто швидко, в певну мить виявилося, що племена корінних меекханців становлять усього половину населення держави, а асиміляція підкорених народів відбувається надто повільно. «Імперія потребує відпочинку, — говорили шпигуни, — вона потребує консолідації, посилення, поглинання нової крові. Вісім десятих нашої армії — це меекханці, але якщо й надалі стікатимемо кров’ю у прикордонних війнах, за покоління чи два залишимося в меншості в державі, яку ми створили».

Схожим чином мислила й аристократія, яка прагнула зайнятися, нарешті, збільшенням родових багатств; так казали й купці, які бачили за кордонами Імперії ринки для своїх товарів, які принесли б їм куди більше зиску, ніж якби ті землі опинилися під владою імператора. Ніхто більше не хотів війн. Найагресивніші культи — святі войовники Реаґвира, вірні Лааль Сіроволосої, аколіти Дресс, Кан’ни та Сетрена-Бика були переможені, а їхні храми зайняли відповідне місце в пантеоні. Їх підпорядкування культу Великої Матері відібрало в Імперії аргумент, який вона найчастіше використовувала під час підкорень — заклик повернутися до миру та рівноваги. Імперія мала відпочити.

Усі говорили про мир і миру прагнули, тож цей мир настав.

А враз із ним Хорти втратили своє значення. Внутрішня розвідка, Щури, висунулися на перше місце. Тоді спалахнула довга та кривава партизанська війна між обома службами. Почали заздрісно захищати секрети, викрадати інформаторів, підкладати свиню, пригощати отрутами та оздоблювати спини руків’ями кинджалів.

Хорти так глибоко влізли в цей бій, що не помітили небезпеки, що її несла поява на південно-східному кордоні нового потужного племені кочівників, яке протягом двадцяти років спершу підкорило всі народи Великих Степів, а посилившись, ударило по Меекхану. І мало не призвело до поразки Імперії.

Після тієї війни імператор наказав провести чистки в зовнішній розвідці, а на більшість постів поставити людей з низів організації — тих, які показали свою цінність під час війни. Але ж взаємна нехіть поміж Хортами та Щурами нікуди не ділася. Кожен сигнал, що супротивник щось готує, знає щось, чого не знаємо ми, відразу викликав реакцію. Більш чи менш гостру. Той факт, що сьогодні вони приймали Другого Хорта Псарні, говорив про те, що зовнішня розвідка сприймає інформацію про Ґлеввен-Он дуже поважно. Настільки поважно, що, можливо, захоче поділитися своєю частиною знання. Хіба що візит Вельґеріса був елегантною формою проголошення нової війни.

— Чому нас це цікавить? — Хорт відсунув миску і зручніше вмостився на стільці. — Якщо ця банда походила з-за кордонів Імперії, то, вочевидь, справа має бути наша.

«Отже, вирішили дістати нас цим шляхом, — подумалося Еккенгарду. — Так собі ідея».

Ґентрель легенько усміхнувся й промовив:

— На вашому місці я не хвалився б тим, що ви не помітили цілу невеличку армію, яка увійшла на територію Меекхану. Це погано свідчить про розвідку. Крім того, ти не відповів на моє питання: чому ви рознюхуєте тут, за стільки миль від того села? І — через п’ять років?

— Ми маємо точно знати, що тоді трапилося. Як дійшло до того, що майже чотириста солдатів із Двадцять Другого полку загинули в бою з погано озброєною, недисциплінованою та слабко керованою бандою злочинців? Чому командира полку не було покарано, а сам підрозділ переформували так, щоб приховати його втрати від імператора? Чому загинуло п’ятеро бойових магів, зокрема сам Дравен-лод-Мерв, який володів Чорним Жаром — джерелом найсмертельнішого з відомих аспектів? Хто за все це відповідає?

— Щури нічого не приховували від імператора. І чи не краще розпитати солдатів, які там були?

Худий чоловік широко усміхнувся.

— Саме про це і йдеться. Тих солдатів не можна знайти. До села відправили дві роти та п’ятьох магів полку. Начебто всі чарівники загинули в бою, а з піхотинців вижило лише вісімнадцятеро. Потім за кілька днів полк переформували так, що Друга та Третя рота були відновлені із загонів, які виокремили з інших підрозділів, а після того почалася загальна реорганізація Третьої армії, яка полягала в обміні ротами, десятками й навіть окремими солдатами поміж полками. У результаті Двадцять Другий Піший полк повернувся до первинного стану по кількості людей, а оскільки між цими подіями його архіви частково згоріли, вже ніхто не може сказати, скільки солдатів загинуло і хто саме був на битві в Ґлеввен-Он, — Вельґеріс сказав усе це на одному диханні, навіть не затнувшись. — Чудова робота. У нас пішло три роки, щоб підрахувати тих, хто загинув.

Три роки. Вони рознюхували цю справу принаймні три роки. А найімовірніше, довше. Ґентрель спокійно потягнувся за келихом із вином, відпив, не зводячи погляду із супротивника. Еккенгард зрозумів, що він саме так і починає думати про Хорта. Як про супротивника.

Коли ж з’явиться слово «ворог», доведеться його вбити, зненацька зрозумів він. І відразу виникло інше питання: «Навіщо тут я? Чи Ґентрель запросив мене на вечерю, щоб я допоміг з убивством?». Він навіть на мить не сумнівався, що старий Щур не завагається пролити кров, якщо вирішить, що благо імперії цього вимагає. Певні таємниці повинні залишитися прихованими так довго, як тільки можливо.

— Отже, вже три роки ви риєтеся в тому, що вам не належить? — почав Ґентрель. — А ще два?

— Ми намагалися довідатися, що трапилося з тими вісімнадцятьма солдатами, які залишилися в живих. Семеро померли від отриманих ран, а їхні тіла поховали потайки; двоє збожеволіли і зникли десь у підземеллях Щурячої Нори; ті дев’ятеро, що залишилися, звільнилися зі служби та армії й перейшли на утримання внутрішньої розвідки. Зробили це дуже спритно, лише після великих перестановок у Третій армії, тож ніхто не зважав, що Щури взяли під своє крило недобитків із Ґлеввен-Он. Добра робота.

Хорт усміхнувся вузькими губами, міряючи Ґентреля поглядом.

— Цих дев’ятьох солдатів, вже як Щурів на службі, переведено до одного занедбаного замку. Сюди.

* * *

Світанок. Це не було надто влучне слово для опису явища, яке вони спостерігали. Сонце не виринуло з-за горизонту, а вистрибнуло вогняною кулею, полум’яних колом, миттю встромляючи розжарені списи їм в очі. Якби не екхаар, він осліпнув би за кілька ударів серця. Білий пісок Млина Скорпіонів відбивав усе зі стократною силою: жар із неба, жар від землі. І все це било просто в них.

— Бачиш? — її шепіт був тихішим за шемрання піску, що осипається під лапами павука. — Бачиш, як красиво? Неймовірно, що десь у світі може бути стільки світла.

Він дивився на неї й мовчав, питання зависло десь на півдорозі.

У якому похмурому місці ти перебувала, дівчино? Хто ти така?

А вона стояла, розвернувшись до світила, яке сходило, й дивилася просто на його розжарену кулю. Не примружувала очей, не прикривала їх рукою, її зіниці перетворилися на малесенькі крапочки, зникли на темно-синіх райдужках. Вона усміхнулася й затремтіла.

— Стільки світла… — повторила. — Ти не знаєш, яке це щастя: мати стільки світла кожного дня, сину зрадників.

— Не називай мене так.

— Що тебе ображає? Назва чи та істина, що в ній міститься?

— Ти нічого не знаєш про мій народ.

— Справді? Я знаю про нього більше, ніж він сам знає про себе. Крім того, наскільки я розумію, це вже не твій народ. Якщо я правильно стежу за силою та владою символів, викреслення імені та ламання мечів відрізало тебе від них раз і назавжди. Ти відкинув спільну душу, тож не ставай тепер на їхній захист.

— Якщо я до них не належу, — дивно, але ці слова ледь проходили крізь його горло, — то ти не маєш права називати мене сином зрадників.

Вона скоса поглянула на нього.

— Це правда. Ти маєш рацію. Тож яке ім’я тобі дати, мій малий скорпіоне?

— У мене є ім’я.

— Ні… Немає. Ти не можеш використовувати ім’я народу, до якого ти не належиш. Яке нове пасувало б тобі?

Глянула на нього, трохи схиливши голову набік. В її очах з’явилося щось… чуже.

— Імрісх? Я колись мала малого… Ні, не пасує. Це має бути щось міцніше, грізніше, ім’я, від звуку якого у ворогів затремтять коліна. Якби я назвала тебе Імрісхом, вони б луснули від сміху… Хоча, може?.. Ти міг би тоді легко потяти їх своїми новими мечами. Що ти на це? Я даю тобі ім’я, ти встаєш до бою, називаєш себе — і раптом всі починають реготати, не в змозі захищатися? Але тоді мені не потрібен був би скорпіон, досить було б звичайного щеняти… — її монолог перейшов у мурмотіння, чужість в очах розповсюдилася на все обличчя, вона раптом втратила нормальну міміку, мов частина її м’язів померла, а інші надали обличчю нову форму. — Може, не давати тобі імені? Говорити лише: «ходи», «зроби», «принеси», «вбий». А ти знав би, завжди і всюди знав, коли я звертаюся до тебе, і ніколи не вагався б навіть на мить. Це було б просто: досить тебе змінити, трохи тут, трохи там…

Він раптом відчув холод на потилиці, немов там стиснулися крижані пальці.

Мечі вилетіли з піхов швидше, ніж, як йому здавалося, це можливо. Легкість клинків перетворила їх на чорні лискучі смуги. Вона ж навіть не здригнулася, коли два криві клинки опинилися біля її шиї.

— Ні, — труснула дівчина головою, продовжуючи монолог. — Такий скорпіон був би скаліченим. Я вже бачила таке, якийсь час — і він втратив би здатність приймати самостійні рішення. А мені знадобиться повносправний убивця, такий, за якого не доведеться мислити мені. Оце як зараз: ти відчуваєш Силу і реагуєш, навіть якщо це означає порушення клятви.

Крижані пальці зникли.

— Я маю тебе оберігати, — промовив він поволі, ледь опанувавши голос. — Але якщо ти ще раз спробуєш мене змінити, накласти якісь чари, то присягаюся…

— Чим? Що ще такого залишилося в тебе, скорпіоне? Ти не маєш нічого, не маєш народу, родини, імені, власних мечів. Чим ти можеш присягатися?

Вона була чужою, більш чужою, ніж будь-хто, кого він зустрічав у своєму житті. Тут ішлося не про обличчя, не про дивно здеформовані риси, через що здавалося, мовби її шкіру натягнули на обличчя іншої особи. Іншої істоти. Ішлося про погляд, її очі були…

Він майже не міг знайти слів, щоб пояснити, з ким чи з чим можна було порівняти цей погляд.

— Присягаюся ім’ям дівчини, яку я колись убив, що якщо ти спробуєш мене змінити, то помреш.

Вона посміхнулася.

— Як це чудово патетично. Як шалено й нерозумно. Ти вбив її, бо боявся відповідальності, бо хотів ще трохи пожити, а її слова в’язали тобі руки. Ти вбив її, бо був боягузом, бо думка про те, щоб забрати її в афрааґру наповнювала тебе жахом. Легше було вбити, увіткнути кинджал у серце, затиснувши долонею рота, щоб вона не крикнула, ніж протистояти тому, що ти отримав би. Коли я тебе побачила, то вже знала, що ти скорпіон, бо лише скорпіони так легко вбивають — для них це єдиний спосіб вирішення проблем. Ну як, малий скорпіоне, присягнеш ім’ям проблеми, яка тобою вже вирішена?

Він опустив зброю.

— Бачиш? Ти вже не маєш нічого — окрім мене та завдання, яке ти прийняв. Піднеси мечі, вище. Добре. Вони — єдине, що ти маєш, лише вони відділяють тебе від небуття. Тож я даю їх тобі… у власність. Вони твої. Ти завжди повинен про це пам’ятати, пам’ятати, хто тобі їх дав. Я знаю, що у вас немає звички давати імена зброї, тож і вони їх не дістануть, але тебе я назву Керу’вельн.

На старожитній мові одного з народів, який ви колись вирізали, це означає «той, хто носить мечі». Пам’ятай. Тільки ці мечі зараз становлять сенс твого існування. Якщо я заберу їх у тебе — ти зникнеш.

Вона відвернулася й рушила крізь пустелю.

Він дивився на зброю. З часу сутички з тінями к’к’на розглядав її вперше. Клинки були чорні, блискучі, як вулканічне скло, але виконані явно не з цього матеріалу. Здавалися викутими, а не вирізаними зі скелі. Напівпрозорі біля самого краю леза були найгострішими за все, що Йатех тільки знав. Для проби він легенько вдарив клинками один об інший. Звісно, вони не вищербилися. А їхня вага… Були принаймні на третину легші, ніж сталева зброя. Його нові мечі… Єдиний привід для існування.

Він стиснув зуби. Добре, нехай буде так. Зброя помандрувала за спину. Він залишиться тим, хто носить мечі. На наступний рік.

* * *

— Мамо, можна, я візьму ще шматочок перепічки?

— Знову? Дитино, скільки ти їси? Навіть твої брати стільки в себе не пхають.

— Дівчина росте, хай їсть. Тільки не забудь привести ввечері кіз додому, щоб нам не довелося знову тебе шукати.

— Добре, татку.

Вона вибігла з хати, притискаючи до грудей два коржики. У сховку за сараєм уже лежали рештки вчорашньої вечері, які мали потрапити до свинячого корита, а також кілька торішніх яблук, підібраних у підвалі. Повинно вистачити.

Неймовірно, скільки та особа могла з’їсти. Жерла все: сухий хліб, свіжу капусту, рештки пригорілої каші зі шкварками, варену квасолю. Коли принесла їй кілька баранячих реберець зі шматочками хрящів та жиру, вона заковтнула їх повністю, лише розбивши каменем кістки на менші частини, щоб можна було пропхати в горло. Раз вона застала дівчину за тим, що та порпалася в землі в кутку сараю й витягала звідти товстих білих личинок, які клала до рота й ковтала. Тоді вона вперше накричала на цю дівчину, пообіцявши, що якщо хоча б ще раз побачить щось таке, то відразу відведе до батьків. Дівчина не дуже цим переймалася, але комах більше не їла. Принаймні Неалла ні разу її за цим не впіймала.

Цього разу вона сиділа на підлозі та вдивлялася в стіну. На прихід дівчинки відреагувала прикладеним пальцем до губ.

— Ш-ш-ш… бо перелякаєш їх.

Неалла зупинилася біля входу.

— Що? — перепитала пошепки.

— Сонячних зайчиків.

— Яких зайчиків?

Дівчина вказала на світлу плямку, яка мандрувала по дошках. Промінчик сонця, який зазирав у дірку від суку.

— Ну що ти, дурненька, — засміялася Неалла. — Ти що, ніколи такого не бачила?

— Бачила, — дівчина відвела погляд від стінки й глянула просто на неї. — Воно завжди тікало, коли я ворушилася.

Чужість, напівлюдська, напівтваринна, немов її очі були неводами, в глибині яких рухалося щось отруйне, в лусці. Неалла впустила вузлик із їжею та притиснула руку до рота. Страх наповнив її тіло, стискаючи крижаний обруч на грудях, не даючи дихнути.

Дівчина кліпнула — і чужість зникла. Не пішла, а просто це отруйне, в лусці, пірнуло кудись глибше.

— Обережніше з їжею, — усмішка знову стала лише усмішкою. — Шкода, якби вона змарнувалася.

Підійшла до Неалли, несподівано обійняла її та притулилася.

Стара сукня матері, яку Неалла вкрала зі скрині на стрісі, висіла на ній, як мішок, але вже можна було помітити, що за останні дні вона в кількох місцях округлилася. Уже не нагадувала виснаженого до смерті скелета, який скиглив та скавчав у кутку сараю ще місяць тому.

— Я тобі вже подякувала?

— Ні. І я досі не знаю, як тебе звуть.

— Моє ім’я… — вона підняла з землі вузлик і нетерпляче його розв’язала. — Батько назвав мене Канайонесс Даера, але колись всі називали мене просто Канайонесс. Можеш і ти мене так звати, якщо хочеш.

Запхала до рота половину коржика за раз, проковтнула, майже не жуючи. Неалла широко усміхнулася.

— Ти маєш їсти повільніше, Канайонесс.

Вона широко розплющила очі, вже знаючи, що сьогодні більше не засне.

«Канайонесс. Чи так мене звуть?»

* * *

Як для зовнішньої розвідки, вони знали надто багато — бо ж формально не мали права діяти на території Імперії. Еккенгард скоса дивився на Ґентреля. Старий Щур особисто приглядав за всією операцією: як за перестановками у Третій армії, так і за прийомом на службу вцілілих солдатів Другої та Третьої рот. Це і справді була чудова робота, тих людей витягали з різних підрозділів, які розсилали вздовж усього південно-західного кордону, і ніхто, абсолютно ніхто не повинен був поєднати їх із Двадцять Другим та із Ґлеввен-Он. Або Хорти справді виконали величезну працю, або мали своїх людей глибоко в Щурячій Норі. Перша можливість свідчила про незвичну, навіть як для таких завзятих супротивників, затятість. Друга — про зраду.

Він знав, що комендант замку також це розуміє, але обличчя старого шпигуна ані здригнулося.

— Ми рекрутуємо людей із різних місць, — спокійно сказав Ґентрель. — Солдати для нас настільки ж цінні, як купці, ремісники та чародії. Але це досі не пояснює, чому Хорти цікавляться чимось, що трапилося в Меекхані. Чи ви просто намагаєтеся затушувати власну непридатність? Адже ви мали розкласти банду зсередини ще до того, як вона вступила на землі Імперії. У найгіршому випадку Двадцять Другий повинен був очікувати її на кордоні й перетворити це на бойові навчання.

Кінці вузьких губ Вельґеріса трохи здійнялися. Крапля уяви — і це можна було сприйняти за усмішку.

— Хтозна. Якщо ця банда зуміла вбити п’ятьох бойових магів, яких захищали чотириста солдатів, то може, і з усім полком зуміла б дати раду? А то і з цілою армією?

— Це була лише величенька група грабіжників і злочинців, не більше.

— Розумію.

Встановилася тиша. Якийсь час уся трійця переглядалася: два Щури та Хорт.

— Хочеш порозмовляти з тими солдатами?

— А навіщо? Неважко здогадатися, що вони мені скажуть. Не знаю, не пам’ятаю, на самому початку битви я отримав удар по голові й не знаю навіть, як я там опинився. Або: так, пане, там були бандити, ми потрапили в засідку, бо наш капітан увійшов у село, не виславши розвідки, а найманці стояли в кожному вікні й били по нас із луків та арбалетів. Або ж: ні, пане, не знаю, що трапилося із чарівниками, але, мабуть, у супротивників були якісь маги, бо повітря аж тріщало від накладених чарів.

Із кожним реченням Вельґеріс змінював тон, удаючи іншу особу.

— Ні, пане, — продовжував уже своїм нормальним голосом, — сонце не згасло посеред дня. Ні, пане, там не було жахливих демонів, які рвали солдатів на шматки, демонів, від яких наші мечі та списи відбивалися як від скелі. Ні, пане, чародії не кричали, коли щось кип’ятило їм кров у венах, а Старий Дравен не наказував нам усім тікати — от тільки тоді тікати вже було нікуди, бо навіть зірки на небі змінилися. Ні, пане, я не бачив людей із села, які перетворилися на чудовиськ і стрибали нам до горлянок, намагаючись повбивати. Ні, пане, нам не доводилося вбивати їх, це зробили бандити, — Хорт підняв келих і зробив великий ковток. — Ні, пане, я не бачив жодних дітей, які вбивали потвор. Хіба дітям під силу вбивати потвор, яких не брали навіть мечі та чари?

Еккенгард вмостився на стільці зручніше. Удавши, що чухає кісточку, перевірив, чи зможе швидко вихопити з-за халяви кинджал. Це було б просте рішення, от тільки… перед ним сидів Другий Хорт із Псарні. На неофіційній драбині найважливіших людей в Імперії, у списку, в якому критерієм було не походження та чистота крові, а заслуги та реальну влада, Вельґеріс перебував у першій двадцятці. Убити його з будь-якої причини означало серйозні проблеми. Попередня думка про те, що Ґентрель хотів його присутності тут, щоб зуміти легше позбутися Хорта, раптом здалася смішною. Якщо цей худий чоловік, цілий та здоровий, не вийде вранці головними воротами, то в замок напевно вдарять штурмові дружини Імператорської Псарні. І якщо братимуть когось у полон, то напевно лише для того, щоб забезпечити їм довге та болісне чищення розуму.

Він розслабився і глянув на свого командира. Бо ж, хай йому грець, саме він тут — старший за званням.

— І скільки ще пліток ви чули? — Ґентрель не виглядав занепокоєним. А це означало, що варто перейматися.

— Це не плітки, а перевірена інформація. Те, що трапилося в Ґлеввен-Он, відзначилося помітною хвилею в усіх аспектах Сили, яка наповнює простір. Навіть за тисячі миль від села чародії, ворожбити та жерці з криками прокидалися та мимоволі ставили захисні бар’єри. Виглядало так, ніби посеред спокійного моря стався вибух вулкана. З часів Воєн Богів ми не знали подібного.

— Відомо багато таких випадків. Урочища на місцях битв усе ще змінюють Силу, бувають викиди, що охоплюють багато миль території. Запитай чародіїв, що вони відчувають, коли перебувають поблизу Урочища, і те раптом починає пульсувати.

— Я знаю, що вони відчувають, — Хорт дивно всміхнувся. — Я добре знаю, що вони відчувають, і запевняю, що це ніщо, порівнюючи з хвилею, яка прокотилася тоді половиною континенту. Урочища — це Урочища, вони були, є і будуть, але в тому селі трапилося щось, чого ніколи раніше не бувало в знаній нам історії.

— І що ж такого там було?

— Власне, саме тому я сюди і приїхав — щоб довідатися.

* * *

Ще один довгий день. Вони лежали, ховаючись від сонця в тіні, яку відкидала невеличка кам’яна стінка. Стінка. Коли він побачив її вперше, то подумав, що перегрівся на сонці.

Вони вже пройшли територію високих барханів. Там, куди зайшли зараз, вітри дули інакше, а пісок мав іншу структуру. Пустеля була пласкішою, погляд нічого не стримувало на багато миль навколо, а по твердішій поверхні навіть ішлося явно швидше.

І все ж стінку він помітив лише за кілька кроків від неї. Точніше, бачив її здалеку, спершу як темну цятку на тлі неба, що саме починало світлішати, потім як ще один невеличкий бархан, потім як каміння, яке каприз пустелі склав у купку. Будь-що, тільки не те, що створили людські руки. Здивовано затримався.

— Істина виглядає так, — буркнула вона, наче читала його думки, — що коли ми не сподіваємося чогось побачити — то й не бачимо цього.

— Звідки тут узялася стінка?

— Подумай.

Це були перші фрази, якими вони обмінялися з тієї миті, коли вона подарувала йому мечі. Він радів, що дівчина не балакуча. Обійшов стінку. Нічого особливого, три стопи у висоту, п’ятнадцять — у довжину, камені допасовані один до одного та поєднані штукатуркою. Придивився уважніше. У мілких жолобах на верхівці стінки стирчали шматочки кременю та обсидіану. Вітер уже встиг згладити їхні гострі грані, але призначення цих каменів було зрозумілим. На мить він подумки зважував усе.

— Як глибоко вона стоїть у піску?

Дівчина кивнула, мов не розчарувавшись. Цього разу чужість її погляду та голосу кудись зникла. Здавалася молодшою і… беззбройнішою.

— Вісім стоп. Місцями — дев’ять. Це єдиний фрагмент, який не завалився, коли прийшла вода. Напевне, тому що вона вдарила паралельно до муру. Намул поховав садибу та всіх усередині. Вони задихнулися в підвалі, спершу діти, потім мати, батько останнім.

Щоби нарешті померти, він відчинив люк у стелі та впустив намул усередину.

— Звідки ти знаєш?

— Їхні духи досі тут. Дуже любили це місце.

Він торкнувся муру, шукаючи слідів старого катаклізму.

— Річка? Намул? Ти мені морочиш голову байками.

Вона тряхнула головою.

— Цій частині пустелі менше ніж три тисячі років. Колись Ельгаран текла не далі, ніж за три милі звідси. Тоді називалася Вал’дера. Пізніше Лааль прикликала свою Силу й витягнула гори — проти волі інших богів. Хотіла відгородитися від тих, хто наближався з півдня. Вочевидь, нічого не вийшло, але півсвіту трусило, коли народжувався гірський ланцюг. Річка збожеволіла і перш ніж знайшла нове русло, поглинула тисячі людей. Але для авендері Лааль це не мало жодного значення. Хотіла хоча б на мить відчути себе в безпеці.

— Чотирнадцята битва, — він обережно торкнувся каменя. — Під час третього переходу.

— Можна це назвати і так. Хоча не було ані битви, ані переходу. Неважливо. У будь-якому разі колись тут була родюча долина, яку повесні навідували розливи річки. У гірші роки пшеницю тут збирали всього двічі на рік. Комора всього континенту, так називали це місце. Але вистачило однієї переляканої богині — і за двадцять років усе пішло з пилом, а в цій місцині почав осідати пісок. Тепер про це мало хто пам’ятає.

— Навіщо ти говориш про це мені?

— Щоб ти знав, що ви теж багато чого забули. Навіть про місце, де ви живете, не знаєте всього. Тут, під піском, всюди знаходяться напівскаменілі стовбури дерев, скелети садиб, рештки вулиць. Якщо ви так мало пам’ятаєте, то що знають інші? Ці… меекханці, які володіють половиною континенту. Скільки пам’ятають — і про скільки здогадуються? Їхня мова трохи нагадує мову данв і ґаллегі, а це означало б, що вони є нащадками народів, яких колись погнали на схід. Стільки століть — це довго, дуже довго, особливо якщо мати на увазі, що Імперія поглинула сотні народів та племен, а мови, як і кров, змішуються. Важко сказати, звідки точно вони походять.

— Навіщо тобі це знання?

Вона не відповіла. Лише труснула головою, аж темна гривка впала їй на очі.

— Викопай рівчак з обох боків муру. Там довше буде тінь. Відпочинемо, — глянула на північ. — Завтра вирушимо коротким шляхом. Мусимо поспішати. Гел’заав уже взяв слід.

Він не почув від неї нічого більше. Лежали в тіні, яку відкидав мур, а коли сонце опинилося в зеніті, дівчина звідкись витягнула шматок полотна й натягнула примітивну заслону. До вечора лишалося ще кілька годин.

Це було найгірше, що могло статися. Лежання. Коли йшли, він зосереджувався на шляху, коли розмовляли — на тому, що вона казала, коли копали в пошуках води чи криївки — на виконанні роботи. До цього часу після нічних мандрів він завжди був такий зморений, що засинав одразу, а просинався лише ввечері. Але зараз сон не надходив. Цей мур… річка, яка плине пустелею… духи, ув’язнені в наповненому скам’янілим намулом підвалі… Його народ, його колишній народ також не знав усього. Вони прибули на цю землю за кілька років після завершення Великих Воєн, коли гори, витягнуті Лааль Сіроволосою, вже стояли понад століття, а пустеля встигла пожерти родючу долину. Як будь-яке плем’я, вони збирали насамперед те, що стосувалося власної історії, чужі нещастя та трагедії з’являлися в їхніх розповідях лише інколи, та й тільки якщо були якось пов’язані з їхньою власною долею. Скількох речей вони не знали? Скільки речей було перебрехано через незнання чи навмисно? Гаруді дав їм Закони майже за тисячу років після Війни, коли історію вже почали забувати. Казали, що Відаючі сягнули глибоко в пам’ять народу, щоб віднайти її істинний образ. Але… вони нічого не казали про пшеницю, яка росла там, де тепер царює пісок. Непорушне лежання, вітер та звук власних думок у голові було найгіршим, що могло зараз відбуватися.

Вона назвала його скорпіоном, убивцею, який не вміє програвати, який не вміє здаватися. У тому місці, до якого він колись належав, таких воїнів цінували. Тих, хто б’ється до останнього подиху, хто в мить смерті кидається на горлянку ворога, щоб учепитися в неї зубами. Але для неї було важливим не це, він знав, відчував, що вона зазирнула в його душу глибше, ніж хтось раніше.

Тоді, коли вона проглядала його спогади, коли витягала їх нагору, як скривавлений одяг, який він ховав, стидаючись, немов докази вбивства. Вона оцінила його й вирішила, що він стане для неї вбивати. Дала йому нові мечі, щоб міг робити це краще. Дала йому нове ім’я, єдине, яке він заслужив, детермінуючи його призначення та окреслюючи сутність. Керу’вельн. Той, Хто Носить Мечі.

Мабуть, він задрімав, бо коли відкрив очі, сонце вже заходило.

Він устав. Вона вже не спала, сиділа на мурі й дивилась на вогнисте коло, яке поволі глитав виднокрай. У повітрі все ще відчувався жар дня, а кам’яна конструкція напевне була розжарена, як пічка, але дівчині, схоже, це не перешкоджало. Він потягнувся, ворухнув плечима. Вона відвела погляд від сонця й глянула на нього з напруженою увагою.

— Завтра ми встанемо до бою, — сказала раптом. — Ти і я. Можливо, там будуть й інші, але в тому бою лише від нас щось залежатиме.

— Куди ми йдемо?

— У мене є борг. Дехто дуже мені допоміг одного разу, а я тоді ледь не померла і майже збожеволіла. Мої вороги наближаються до цієї особи.

— Хочеш, щоб ми її врятували?

Вона кивнула.

— Або ж убили, якщо з’явимося запізно.

* * *

Вона прийшла до неї весела, готова розповідати, як вони із Цевеною підглядали за хлопцями, які купалися в річці. Перш ніж устигла відкрити рота — трапилося.

— Я мушу піти.

Дівчина виглядала дивно. Її очі були як тарілки, губи тремтіли, руки вона стискала так, що було майже чутно, як хрустять кістки.

— Чому?

Не дочекавшись відповіді, Неалла підійшла до Канайонесс, схопила її за руку і струснула. Тепер вона була значно худішою та легшою за подругу, але гнів і розчарування додали їй сил. Трусила тою, як ганчірковою лялькою.

— Чому тепер?

— Не… не можу тобі сказати. Мушу тікати, вони прий… прийдуть по мене.

— Ні, це неправда, ніхто сюди не прийде. Ніхто не знає, що ти тут. Я… Завтра буде три місяці відтоді, як я тебе знайшла. Завтра мені виповниться десять років. Мама має подарувати мені нову сукню, тато — намисто, я хо… хотіла… зробити тобі сюрприз, хотіла, щоб ти побачила мене в новій сукні, хотіла принести тобі сма… смачний пиріжок…

Щось гаряче капнуло на її долоню. Вона підвела голову. Канайонесс плакала, вперше відтоді, як вони зустрілися.

— Ти не відчуваєш? — запитала тихо. — Щось надходить, пробивається… У тебе не болить голова, живіт? Не погіршується зір?

— У мене болить голова, в мами — також, але вона говорить, що це на зміну погоди. Наближається гроза, дурненька! Залишися, не йди!

— Чому?

— Що — «чому»?

— Чому я маю залишитися?

Вона стенула плечима. Як про це сказати? Як сказати, що в неї ніколи не було старшої сестри, лише п’ятеро братів, яких вона любить, але ж вони дурники, схожі на ватагу п’яних цуценят.

— Бо… бо мені буде смутно.

Ох, це пробудження — як крижана бурулька, увіткнута в груди. Смуток.

* * *

— Чому тут? Чому ви не дослідите руїни села?

— Ми дослідили. Там мало що залишилося, навіть дерева в садах викорчували і спалили. Колодязі засипані, рівчаки — також. Кожну хату, стайню, сарай зрівняли із землею, а фундаменти переорали. Хтось постарався, щоб від села не лишилося навіть і сліду. За п’ять, найбільше — десять років там усе заросте лісом, і навіть пам’ять про Ґлеввен-Он зникне. А ще ми привели туди ясновидців. Двоє збожеволіли, один — убив себе. Жрець Великої Матері, якого ми попросили благословити цю місцевість, утратив зір. Моїх людей там навідували кошмари, після яких вони боялися засинати. Аспектована Сила там настільки деформована, що лише найбільші майстри насміляться відкрити розум, щоб накласти в тому місці якісь чари, — Вельґеріс нахилився, наповнив бокал і клацнув виделками та ножами, переставивши кілька начинь. — Це не була звичайна атака найманців. Нехай навіть у лавах напасників було кілька архімагів, вони не зуміли б зробити щось таке із селом. Воно не було змінене звичайним чином — воно було деформоване. У жодному царстві відомого нам світу я не зустрічав навіть легенд про когось, хто володів би такою Силою. Окрім богів, вочевидь.

Ґентрель широко всміхнувся, цього разу не намагаючись натягнути маску сонного дурня. Ця усмішка була злостивою, розумною і — як на нього — щирою.

— Якщо якийсь бог вирішив знову зійти поміж смертних, то чому світ досі не тремтить у своїх основах?

— Може, тому що боги все ще пам’ятають, що можуть померти. Ходити світом у тілі, яке можна знищити — це вийти на шлях, який веде просто до Дому Сну. Крім того, якщо вірити легендам, боги, окрім тих незначних, чия Сила могла зміститися в одному тілі, завжди з’являлися в багатьох місцях водночас як авендері.

— Якщо там щось з’являлося.

— Авжеж. Бойові маги дезертирували, а солдати повбивали одне одного від нудьги. Бо ніщо так не нудить, як прикордонна служба.

Еккенгард дивився, як обоє шпигунів обмінялися усмішками. Тепер не йшлося про утримання таємниці — лише про те, щоб обміняти її на щось цінне. А оскільки Хорт тут був гостем, то не повинен був ставити надто гострих умов — звісно, якщо не мав наміру штурмувати замок. За одним словом Ґентреля він міг опинитися за брамою.

От тільки це означало б проголошення війни між розвідками.

Він кахикнув. Обидва водночас глянули на нього, а він відчув, як їхні погляди немов прибили його до спинки стільця. Напруга в кімнаті була більшою, ніж він припускав.

— Які сни були у ваших людей? — поставивши запитання, він одразу підніс бокал до губ і промочив горлянку. Надто вже вона пересохла під цими поглядами.

— Різні, — Вельґеріс не відводив від нього очей, і погляд той був недобрий, жорстокий та слизький. — Сни про катування та вбивства, про чудовиськ, які вбивають і пожирають людей — і про людей, які перетворюються на чудовиськ. Про чорний місяць, проміння якого вбиває все живе, про червоного чотирирукого велетня, який виринає з-за горизонту — такий великий, що лінія виднокраю ховає його аж по пояс. У трьох руках велетень тримає зброю, в четвертій — щось мале та біле, яке кричить так, що в людей рвуться серця. Про шестиногих лускуватих створінь без очей, які бігають кам’яною рівниною та полюють на все, що рухається. Про клітку зі скляних шипів, що стоїть на високому, як гора, стовпі, — він змінив тон, заговорив тихіше, його погляд втратив гостроту. — Клітка настільки тісна, що в ній доводиться сидіти, згорнувшись у клубок, непорушно, бо навіть глибоке дихання призводить до того, що шипи втикаються в тіло. Це — знаряддя катування, і воно потроху крутиться, показуючи всю рівнину, з потворами, шестиногими вартовими та гігантом — радше, бовваном, аніж живою істотою, що вилазить з-за горизонту, — Хорт відвів погляд і швидко потягнувся за келихом. Зробив кілька ковтків. — Голову треба тримати притиснутою до колін, не можна навіть ворухнутися, зітхнути, крикнути. Можна лише сидіти…

— Ти бачив це уві сні, — Ґентрель скоріше стверджував, ніж питав. — Ти відважився зняти заслони й дивитися сни разом із іншими.

Вельґеріс послав йому бліду посмішку.

— Я мав переконатися, що мої люди говорять правду. Бачив цей сон лише раз — і до сьогодні відлуння цього кошмару будять мене вночі.

Старший шпигун кивнув і почав забирати посуд зі столу, безцеремонно ставлячи його на підлогу.

— Покажи йому малюнки, — буркнув, вказавши на шафу за своєю спиною.

Еккенгард встав і підійшов до меблів. Шафа не була зачиненою, що означало, що Ґентрель від самого початку очікував на саме такий розвиток подій. Це також могло означати, що або він був ясновидцем, або ж візит Вельґеріса не став для нього такою несподіванкою, як він удавав.

Відчинивши дверцята, Еккенгард побачив кілька полиць, заповнених стопками паперу. Папір був доволі дорогим матеріалом, але все одно дешевшим за пергамент, яким вони спершу користувалися. Крім того, в нього була принаймні одна важлива якість: у разі чого, його було легко знищити.

Він мовчки приніс кількадесят листів і поклав їх на столі. Частину він уже бачив, і кілька разів ці сюжети навіть приходили до нього уві сні.

Вельґеріс почекав, поки молодший Щур займе своє місце, а потім потягнувся за першим листком. Його худі пальці тремтіли. Гігант, який висувався з-за горизонту, мав дивні, більш тваринні, ніж людські риси обличчя, а його чотири руки, здавалося, молотили повітря в битві з невидимим супротивником. Мав три різновиди зброї: незвичний меч із клинком, що розширявся догори, сокиру та короткий чи то спис, чи то спонтон. У четвертій руці, нижній лівій, він теж щось тримав. Лють, якою пломеніло його обличчя, лякала навіть на ескізі, виконаному вугіллям.

Ще один малюнок. Дві шестиногі потвори б’ються, а може, злягаються. Видно лише фрагмент однієї морди: сліпої, з пащею, повного абсурдно довгих ікл. Пазурі, луска, хвіст із шипами.

Істота з тілом людини, з двома парами ніг, які закінчуються потужними пазурами та великими чорними крилами замість рук, притискає до землі людський тулуб із вирваними кінцівками. Блищать кінчики кісток, молотять повітря, розкритий у крику рот нещасного робить обличчя беззбройним, як у дитини. Обличчя потвори копіює обличчя жертви, але воно сповнене абсолютної байдужості.

Наступний малюнок: летюче створіння присіло на камені на дальньому плані. Воно — лише тінь, абрис, контур. На першому плані, на землі, лежить жертва. Її обличчя має ті самі риси, що на минулому малюнку, але воно спокійне, байдуже, наче маска.

Кінці відірваних передпліч замазані чорним. З кожної кукси виростають по дві кігтисті ноги.

Наступні ескізи. Люди, насаджені на палі, розіп’яті, четвертовані та розірвані на шматки. Люди, які перетворюються на потвор і полюють на інших людей. Діти…

Хорт потягнувся за келихом, випив одним ковтком, наповнив знову.

— У тебе був такий сон? — Ґентрель не зводив із нього погляду.

— Уві сні… уві сні я бачив усе це здалеку. З клітки.

— Солдати, які вижили, описували деяких із цих потвор. А ще кілька таких, яких немає на малюнках.

Вельґеріс відклав листки, мимоволі витер руку об штани.

— Звідки вони у вас? Ці малюнки, — додав.

— Звідки ви знали, що тут є люди, які вціліли в різанині? Питання за питання, надійшов час торгів.

— Ми маємо декого в Щурячій Норі.

— Як і ми у Псарні. Знаємо про це; ви знаєте, що ми знаємо; ми знаємо, що ви знаєте, що ми знаємо, — голос старшого шпигуна був просякнутий сарказмом. — Ім’я.

Хорт похитав головою.

— Щось за щось. Хто намалював ці малюнки? Вони… просто кричать до мозку, еге ж?

— Боги! Якби ти зняв заслони, тримаючи їх у руці, ти кричав би, немов тобі виривають руки та ноги. Якби я дозволив їй малювати на чомусь твердішому, ніхто в замку не зміг би заснути, хоча шафа повинна стримувати цю Силу.

Значить, Вельґеріс був чародієм. Еккенгард чув якісь плітки на цю тему, але обидві розвідки старанно оберігали інформацію про магів у своїх лавах. У разі війни такі люди ставали першою ціллю атак.

— Неможливо, вугіллям не вдасться намалювати чогось із такою Силою.

— Скажи це їй. Еккенгарде, зазирни на найнижчу полицю, ага, саме туди. Отой пакунок, закутаний у шкіру. Не виймай його, просто зламай печатку й поволі розгортай.

Щур підійшов до шафи, зазирнув, зламав печатку й почав розгортати. Усередині знайшов дошку. Звичайний шматок дерева, завширшки в півтори стопи, завдовжки у дві, завтовшки в півпальця. Дошка була пропалена наскрізь, а рештки малюнку визирали з-під краю овальної дірки якимись дивними, покрученими формами. Дерево здавалося крижаним на дотик.

— Залишися там, — просичав Вельґеріс, розширеними очима вдивляючись у шматок деревини. — Що воно?!

— У цю шафу вплетено потужні заклинання, — Ґентрель розвернувся до Еккенгарда. — Якби не вони, за чверть години нам довелося б покинути кімнату. Це один із ескізів, які були створені відразу після початку справи. Майже п’ять років тому. Тоді ми були ще наївні, тож дали їй для малювання шматок дошки, Якби цей шматок був більшим, хтозна, може, ми ніколи не вийшли б із замку живими. Людина, яка першою побачила той малюнок, загинула. Якщо конкретніше — її втягнуло всередину малюнку. Коли ми її знайшли, назовні стирчали лише п’ятки. Щось засмоктало її та пожерло. А потім спробувало вийти. Я був там, ми більш-менш розібралися в ситуації, коли п’яти відпали, а дерево почало вигинатися. Я бачив лише фрагмент цього «чогось», перспектива була такою, наче людину намалювали, дивлячись на неї згори та ще й у напівмороці. Але це точно не була людина. Нам пощастило, що тут були троє чародіїв — бачиш, як ми серйозно до цього ставилися. Вони кинули на ту дошку все, що мали, і може, саме завдяки цьому ми досі живі. Відтоді ескізи створюють лише на папері. Бо як тільки Сила починає крізь нього текти, він горить або розпадається в пил. Але навіть так, — він ткнув у листок, — малюнок достатньо потужний, щоб упливати на розум.

— Ці малюнки — це переходи. Ворота… хто…

— Ім’я, — обірвав його Ґентрель. — Тільки справжнє.

— Фернель Кесавен.

— Писар у відділі засобів. Добре.

— Такі малюнки, — Хорт перевів погляд зі шматка паперу на дошку і назад. — У нас є кілька легенд про людей, які вміли малювати ворота до інших місць. Причому легенд не наших, а тих, які ми успадкували від тих, хто краще пам’ятав старі діяння… Хто їх намалював?

— Я покажу тобі. Еккенгарде, загорни це знову, пізніше накладемо печатку. І сховай малюнки.

Вони встали з-за столу. Загортаючи дошки в шкіру та пакуючи листки в шафу, молодший Щур крадькома кинув кілька поглядів на Вельґеріса. Їхній гість здавався здивованим — але й переляканим. Це не давало відчувати задоволення. Якщо Другий Хорт Імперії почав боятися, то такий малий Щур, як він, повинен відшукати собі дуже глибоку і дуже темну криївку.

Він уже здогадався, куди вони підуть. До другої вежі, тієї, із замурованими та заґратованими вікнами. Ставало дедалі цікавіше.

* * *

Вони нікуди не вирушили. Коли надійшла ніч, дівчина загорнулася в шматок матерії та сіла на пісок, спираючись спиною об стіну. Задерла голову, подивилася на небо.

— Стільки зірок… І небо таке глибоке. Ніяк не можу на нього надивитися.

— Що тепер? Чому ми нікуди не йдемо?

— Ти став балакучим. Рий з іншого боку.

— Де?

— Біля муру. Маємо відкрити принаймні шість стоп. Цього повинно вистачити. Біля північного кінця знайдеш те, що має тобі допомогти.

У вказаному місці під піском, за кілька стоп від поверхні, він знайшов уламки глиняного жбана. Здається, дівчина приготувалася на всі випадки. Глиняні фрагменти були розміром зо дві його долоні. Він почав копати приблизно посередині довжини муру. Пісок був дрібний, м’який та легкий, осипався назад у яму, але Йатех не переривав праці. Коли від заходу сонця минула десь година, стало холодно, і він був вдячний за рух і зусилля, які розігрівали та давали змогу не думати. В історії світу, яку знали народи іссарам, не було розповідей про річки, які текли пустелею, яка колись була родючою долиною. Була інформація про те, що Лааль Сіроволоса подовжила гірський ланцюг, щоб стримати легіони Проклятих, які на неї перли. Начебто вона мало не заплатила за це життям одного із семи своїх авендері. Але оповідання іссарам не згадували про народи, які тут жили, орали землю й любили це місце настільки, що їхні духи не покинули його навіть після їхньої трагічної смерті. Предки його колишнього племені тоді билися в інших місцях, і трагедія якогось народу рільників їх не обходила. Може, вони навіть знали про них, щось чули, але не вважали за потрібне засмічувати власну історію такими неістотними спогадами. Богиня струсонула основу світу і створила гори — о, так, про це варто сказати в легендах. Богиня змінила русло річки і вбила кількадесят тисяч людей, а сотні тисяч інших прирекла на вигнання — а кого це обходить? То були часи, коли стотисячні міста палали у вогняних грозах, бо треба було розширити шлях для армій. Світ боровся за виживання, еге ж? Не було нічого важливішого.

За дві стопи від поверхні пісок змінився. Став більш втоптаним, твердішим, немов змішаним із глиною. Один із уламків, надто різко увіткнутий, зламався навпіл. Йатех сповільнився, але копання все одно йшло швидко, бо пісок уже не осипався, як раніше.

Він працював. Ще трохи — і вони отримають свої шість стоп відкритої стінки. Нарешті він зупинився. Стояв у ямі біля муру — і його голова не визирала з-за краю. Мабуть, про це і йшлося.

Він обійшов мур і зупинився біля дівчини.

— Я закінчив.

Вона підвела голову, а він відчув, як у нього стискається шлунок. Знову ця чужість, паскудна, напівтваринна, яка визирала з очей і змінювала риси її обличчя.

— Добре, — прохрипіла вона. — У нас іще є час.

— Що тепер?

Вона кинула йому згорток. Мала баклага та кілька сухарів.

— Напийся. Поїж. Чекай.

— Чого саме?

— Поки відкриється прохід.

* * *

Ричання рвало простір на клоччя, вдиралося в мозок, змушувало тремтіти кістки. Вона лежала на траві, втуливши обличчя в землю та щосили репетуючи. Відчувала, як ґрунт під нею тремтить та тріщить, наче драна на шмаття сорочка. Сльози на її обличчі змішувалися зі шмарклями та багнюкою.

Хтось спіткнувся об неї, перекинувся. Алавен. Коли вона вставала, щоби підповзти до нього, на неї наштовхнулася й перекинулася наступна особа. Вони покотилися в плутанині рук та ніг, вереск, який вибухнув поряд із її обличчям, був голоснішим за ричання збожеволілого світу. Вона ледве впізнала людину: Ґверн, старший брат Алавена.

— Припини! — крикнула йому у вухо. — Припи-и-ини-и-и-и!!!

Скориставшись зі своєї позиції нагорі, вона трохи підвелася, притримала його однією рукою, а другою гепнула в обличчя. Раз, другий, третій. Допомогло. Він був старший на рік і міг витерпіти багато, але не гамселення по морді від якоїсь дівки.

— Досить! Досить!!!

Ледь не в ту саму мить світ заспокоївся. Вона злізла з хлопця, краєчком фартуха витерла обличчя, критично глянула на постать, яка лежала перед нею. Хлопець виглядав гірше за неї. Був напівголим, а все його тіло вкривали свіжі червоні смуги.

— Ожина, — усміхнулася, миттєво забуваючи про свій переляк. — Ви купалися в ставку й намагалися втекти крізь кущі ожини. Дурні.

— Ставка вже немає, — Ґверн підвівся з землі, підійшов до брата. Молодший хлопець усе ще лежав на землі й тихо стогнав. — У землі виникла дірка, і в неї стекла вся вода. Разом із Гавером, Йоаном та Малим До. Усі мертві.

Усмішка завмерла на її обличчі. Як це — мертві? Вона ж іще сьогодні вранці бачила їх усіх, коли йшли на ставок.

— Що… що трапилося?

Він стенув плечима.

— Не знаю. Уставай, Алавене, вже все добре, — застогнав і поставив брата на ноги. — Повертаймося додому, треба всім повідомити, може, вдасться когось витягнути з тієї діри.

Тепер вона йому повірила. Не говорив би чогось такого, якби зі ставком і справді не сталося чогось поважного. Глянула на небо.

— Мусимо поспішати, за мить буде гроза.

На небосхил насували чорні, склублені хмари. Здавалося, вони тягнулися звідусіль, від горизонту до горизонту. Хоча кількома хвилинами раніше, перш ніж по землі пройшло тремтіння, по небу пливло лише кілька хмаринок. Зробилося темно та холодно.

Вони не встигли зробити і трьох кроків у бік села, як наштовхнулися на Йогану.

— По… потвори!

Вона розплющила очі, притомна настільки, ніби взагалі не засинала. Потвори, наближаються потвори. Вона роззирнулася камерою. Окрім вузького ліжка та столика, за яким їй інколи дозволяли малювати, тут не було нічого. Вони забороняли їй мати фарби, вугілля, повністю відбирали рештки їжі, сечу, всі відходи. Усе, чим вона могла творити, підлягало жорсткому контролю. Кожної ночі й кожного дня, щогодини, а інколи навіть і частіше, до дверей підходив охоронець і, заглядаючи у віконце, перевіряв, чи вона, бува, не малює. Її малюнки лякали. Але якби вона тримала їх у голові, якби час від часу не могла їх випустити назовні — померла б.

Тепер вона також відчувала, що має малювати, має це звільнити. Затинаючись, мало не навпомацки дісталася до стінки. Бачила їх, чоловіка із прикритим обличчям та жінку, що стояла поруч. Вони були замкнені в кам’яній стіні й хотіли звідти вийти.

Вона мала їм допомогти.

* * *

Друга вежа. Вони йшли вузьким коридором, освітленим олійними лампами. Були на третьому поверсі, в середній частині будівлі. Увесь перший та другий поверх розбили, залишивши лише кілька дерев’яних стовпів, які підтримували стелю. Щоб дістатися на третій поверх, їм довелося підніматися драбиною, яку підставили двійко похмурих солдатів у повному обладунку. Як тільки вони опинилися нагорі, драбину відразу прибрали.

Тут розташовувалися казарми дюжини охоронців, які цілодобово несли службу змінами по чотири особи. Двоє патрулювали четвертий поверх, ще двоє пильнували двері, які вели нагору; четверо озброєних до зубів сиділи в приміщенні неподалік від тих дверей, а решта — відпочивали.

— Змінюються кожного світанку. Мало хто витримує тут довше, — сказав Ґентрель.

Вельґеріс уважно глянув на нього, але не промовив ані слова.

На четвертий поверх вели прості, дерев’яні сходи. Охоронці внизу відсалютували й відступили з дороги. Обидва не зводили очей із дверей угорі сходів.

— Нам довелося залишити сходи, бо вносити їжу по драбині жахливо незручно. Крім того, якщо охоронці за тими дверима зіткнуться з проблемами, допомога повинна прийти максимально швидко.

Старий Щур вийняв з-за пояса важкий ключ і встромив його в замок. Перш ніж прокрутити, відчинив вічко й зазирнув усередину.

— Усе гаразд, Навенне?

— Так точно, коменданте, — почулося з-за дверей.

— Відсунься, я заходжу з двома гостями.

Вони увійшли. Навенн навіть не подумав відсалютувати, що, зрештою, було б трохи проблематично, зважаючи на важкий арбалет, який він тримав у руках. Арбалет був націлений углиб коридору, який вів прямо, а тоді повертав праворуч. Ліворуч була стіна, позбавлена вікон, праворуч — четверо дверей, між якими було розміщено кілька каганців. Голе каміння, гранітні плити на підлозі. Задуха багато днів замкненого приміщення. Гнилизна та вологість. Суворішого місця годі було собі уявити.

— Як воно було сьогодні?

— Поки що спокій та тиша, пане коменданте.

— Усі четверо?

— Так.

— Добре.

— Авеґере! — охоронець із арбалетом гарикнув на все горло. — У нас гості. Комендант плюс двоє!

— Чую, — з-за повороту почувся звук кроків. — То що, мені не стріляти?

Ґентрель вибачливо посміхнувся.

— Гумор солдатів, які діють у постійному напруженні, дозволяє бажати кращого. Прошу, — вказав на освітлений смолоскипами коридор.

Вельґеріс склав руки на грудях та поставив ноги ширше. Його борлак підстрибнув, очі гнівно примружилися. Було зрозуміло, що він не має наміру рухатися ані на крок далі.

— Навіщо це все? Ви розібрали перший і другий поверхи, щоб у разі чогось вдалося легко та швидко завалити вежу, чи не так? Я поставлю будь-які гроші на те, що оці дерев’яні опори підпиляні так, щоб зламалися від двох ударів сокирою, а солома, яка там складена, повинна горіти швидко та гаряче. Ці охоронці озброєні до зубів, сплять у кольчугах, їхні арбалети готові до пострілу… — він зупинив погляд на зброї, яку тримав Навенн. — Це якась вистава? Жарт, щоб виставити мене дурнем? Щоби виставити дурнями Зовнішню Розвідку? Адже ви тримаєте тут лише кількох дітей, які вижили під час різанини в селі. Про що йдеться, Ґентрелю?

Старий Щур уже не посміхався. На його обличчі, схожому на недбало оброблений камінь, з’явився досить рідкісний вираз повної, зосередженої поваги.

— Коли солдати дісталися до Ґлеввен-Он, було вже запізно, щоб комусь допомагати, — почав тихо. — Ти був правий. Що б там не трапилося, воно пронеслося відлунням у Силі, що наповнювала простір, у всіх аспектах. Тому Дравен-лод-Мерв, який командував дружиною бойових магів Двадцять Другого, взяв своїх чародіїв та дві роти, які саме виявилися під рукою, й помарширував до села. Тридцять миль відділяли казарми полку від Ґлеввен-Он, день форсованого маршу, тож ми підозрюємо, що чародій мав відчути, що щось починає діятися, десь за десять годин раніше.

Ми не знаємо, чому він не зачекав решти полку, але гадаю, що його вбила звичайна пиха. Він був найкращим бойовим магом, якого армія мала на півдні, і чимало років майже не було тих, хто ризикував встати проти нього в бою. Ну, от і прорахувався.

Комендант рушив углиб коридору не оглядаючись, а Вельґеріс, немов притягнений невідомою силою, пішов за ним. Еккенгард — також. Їм довелося б його вбити, щоб він не намагався цього зробити.

— Коли вони прибули на місце, небо затягнули хмари, линув дощ. А потім з’явилися потвори. Їх можна було вбити, або принаймні стримати, але їх було надто багато як для двох рот. Якби не чародії, вся битва тривала б кілька хвилин. Обидві роти навіть не ввійшли до села, їх відігнали звідти створіння, поряд із якими зміни Помітників здавалися звичайною хворобою шкіри. Чари не працювали, Сила в тому районі виявилася хаотичною, солдати, які вижили, стверджують, що у чародіїв вибухали очі, а тіла вкривалися чорними синцями, коли в них рвалися вени. Але це були бойові маги Імперії, тож вони билися, незважаючи ні на що. Сам Дравен убив кільканадцять потвор, прикриваючи відступ… гм… здається, це треба було б назвати «втечею».

За поворотом вони побачили ще одного солдата. Низький та присадкуватий, він тримав у руках напнутий арбалет. Він теж не став відкладати зброї, щоб відсалютувати згідно зі статутом.

— Усе добре, Аве?

— Так точно, пане коменданте. Сплять.

— Що було потім? — Вельґеріс переступив із ноги на ногу, а Еккенгард усміхнувся собі під ніс. Шпигун дорвався до інформації, і кров у ньому побігла швидше. Справжній Хорт.

— Авеґер був там, — Ґентрель кивнув на солдата. — Кажи. Охоронець опустив арбалет, кахикнув, його очі потемнішали.

Еккенгард зі здивуванням зауважив, що йому не більше, ніж двадцять п’ять років. З першого погляду дав би йому принаймні років на десять більше. Зморшки та легка сивина прибріхували про його вік.

Солдат спершу почервонів до кінчиків волосся, а потім почав, затинаючись:

— Відтискали нас на… на схід, за село… бестії… люди… пане коменданте… — він зупинив на обличчі Ґентреля погляд, сповнений прохання, й затремтів.

— Добре. Село вирізали створіння, про чиє існування ми навіть не підозрювали. Не демони, яких прикликають чаклуни, бо їх ми вміємо розпізнавати, і не ті створіння, які зустрічаються в Урочищах. Деяких ти бачив на малюнках, інших ми знаємо виключно з рапортів тих, хто вижив. Ми зуміли встановити, що частина мешканців була змінена і приєдналася до потвор. Різанина солдатів тривала не більш ніж годину, та й у цьому разі так довго — лише тому, що чародії виклалися максимально. Але Ав має рацію. Зі слідів, які ми потім дослідили, виникає, що обидві роти відганяли в чітко означене місце, туди, де був старий рибний ставок. Ми не знаємо, навіщо потвори це робили, і чи керував ними інстинкт, чи за цим стояв розум. До ставка дісталася десь третина солдатів та двоє магів. Дравен та Ларіс Ґрев. Обидва мали страшні рани, їхні судини лопалися, Ларіс уже був сліпий, а Дравен — напівсліпий. Вигляд солдатів, які їх оточували, був не кращим. Це була просто різанина.

— То яким дивом хоча б хтось вижив?

По обличчю Ґентреля промайнула ціла гама відчуттів. Напри кінці воно випромінювало якусь похмуру, позбавлену веселощів іронію.

— Диво — це хороше слово. За чверть милі перед ставком стояв старий сарай. Коли вони опинилися поблизу, зустріли… Я тобі покажу.

Вони підійшли до перших дверей.

Поки до них наближалися, Еккенгард гарячково думав. Не про те, що він зараз побачить, а про те, чому він це побачить. До цього часу його тримали подалі від башти, такі були накази Щурячої Нори, які Ґентрель виконував із дивовижною послідовністю. Роль Еккенгарда як Вільного Щура призводила до необхідності подорожувати всією Імперією та перевіряти різних, часто досить випадкових осіб, рознюхувати в пошуках пліток, переносити інформацію та накази — і тримати писок стуленим. Саме так він провів останні п’ять років. Не те, щоб він скаржився: знав людей, які за цей час і носа не виставили поза провіяну крижаними вітрами стражницьку на північному кордоні, відморожуючи собі зад на службі в імператора, але факт залишався фактом. Контактуючи безпосередньо з комендантом замку, він дізнався частину секретів, але все одно залишався лише пішаком у грі, дошка якої займала половину континенту, фігур та пішаків налічувалося тисячі, а чергові рухи планувалися на багато років уперед.

Політика, інтриги, торгівля, війни — ця величезна розвага, яка поглинала найрозумніші голови, що керували цивілізованим світом, точилася безперервно вже сотні років — і точитиметься по його смерті. Він мав достатньо здорового глузду, аби знати, що кожної миті його можуть розміняти або ж ним можуть пожертвувати для того, щоб зняти ворожу фігуру. Така вже була доля Щура.

Але зі своїх подорожей та справ, які він вирішував, він умів робити висновки. Імперія, а особливо Внутрішня Розвідка, когось чи чогось шукала. І робила це дедалі нервовіше. Він знав про переміщення загонів, про озброєні до зубів дружини бойових магів, відданих Щурячій Норі, про дивні зміни у штабі, про активування агентів, що спали роками. І все це кружляло навколо подій у Ґлеввен-Он та цієї башти.

Залишалося лише одне питання. Чому раптом Ґентрель без попередження вирішив утаємничити одного зі своїх посланців в історію, яку Другий Хорт мав видирати в них мало не силою, віддавши взамін свого агента? Чи стане він від сьогодні дещо важливішим пішаком — чи перетвориться у принаду на гачку?

Двері були оббиті залізом і замикалися на чотири залізні засуви, кожен завширшки з чоловічу долоню. Маленьке віконце посередині мало товсте скло. Вельґеріс дивився на цю страховку, високо звівши брови. Ґентрель стенув плечима.

— Якось один з охоронців майже втратив око, просто зазирнувши всередину.

— Хіба ви не могли зробити так, як завжди роблять у в’язницях? Прийти до нього з колегами та попереламувати кістки?

— Покажи йому, Аве.

Солдат без слова передав арбалет командиру, після чого взявся крутити ручкою, розміщеною біля дверей. У міру того, як він це робив, за склом потроху світлішало.

— Кільканадцять ярдів мотузки та масляна лампа, що опускається в діру у стелі. Ми повинні мати змогу споглядати на наших підопічних і вдень, і вночі.

Хорт без запрошення підійшов до віконця й зазирнув. Навіть при доволі поганому освітленні було видно, як на його обличчі з’являється розчарування. Здається, він сподівався чогось іншого.

— Дитина, — прошепотів він. — Звичайний хлопчина, років одинадцяти… може, дванадцяти, якщо це син селянина — їхні діти зазвичай не такі рослі. Спить голий, неприкритий, на спині кілька шрамів, на лівій литці слід від укусу. Немає двох пальців на правій нозі, права рука, здається, була зламана в двох місцях і погано зрослася, лівої не бачу…

Які техніки запам’ятовування не практикував би Вельґеріс, вони, схоже, вимагали бурмотіння собі під ніс. Під час допитів таке, мабуть, мало страшенно дратувати.

— Оце і все? — Хорт розвернувся до них, тільки-но скінчив запам’ятовувати вигляд хлопця, його нар, столика, невеличкого табурета та розмір камери й колір стін. — Усі ці засоби обережності через дитину?

— Ця дитина билася з потворами як одержимий похмурим божеством берсерк. Просто отримавши меч, розміром мало не з нього самого, він почав рубати чудовиськ на шматки. А хлопцю тоді було десь сім років. Жоден із цих охоронців не ввійде, щоб його провчити, як ти оце кажеш, навіть якби його супроводжував із десяток компаньйонів у повному озброєнні. Цей хлопець не говорить, не кричить, не видає найменшого звуку, але досить хвилинки неуваги — і він спробує вирвати комусь серце. Так вже його змінено. Він як тварина, видресирувана для бою. Той охоронець, якого він мало не осліпив, був просто необережний. Але тут служать люди, які вижили в різанині тільки тому, що ця дитина билася на нашому боці. Нікому й на думку на спаде заподіяти йому кривду — хіба що за якогось нещасливого збігу обставин він вийде назовні.

Поки Ґентрель говорив, молодий охоронець втягнув лампу нагору, забрав свій арбалет і повернувся до спостереження.

— Покажу тобі решту, — старший Щур указав на коридор.

Біля наступних дверей процедура повторилася: передача зброї Ґентрелю та крутіння ручки. Той факт, що охоронець ані на мить не роззброював арбалет, чимало лякав. Кинджал у чоботі Еккенгарда знову ніби почав нагріватися.

* * *

Вони стояли перед муром уже чверть години. Запала ніч. Канайонесс наказала йому поглибити розкоп ще на півстопи й утоптати дно — і тільки тоді зволила зійти та встати перед рівним рядом каменів. Легенько торкнулася їх, ведучи пальцями шорсткою поверхнею.

— Вони старі, — пробурмотіла тихо. — Чоловік будував цю стіну, аби дати своїй родині тінь у спекотний день та оберегти улюблений сад від гарячих вітрів, які віють улітку зі сходу. Працював цілими днями, а вона приносила йому охолоджене вино, змішане із соком лимону та водою. Рухалася обережно, тримаючи в одній руці жбан, а другою погладжуючи наповнений життям живіт. Вони зійшлися проти бажання своїх родичів, але мали шматок власної землі, вільний доступ до річки та надію на щасливе майбутнє. За двадцять років вони задихнулися в підвалі цього будинку, залиті хвилею багнюки. Їх убили останні конвульсії конаючої річки, більшість вод якої вже попрямували на захід від гір, що тут з’явилися.

— Навіщо ти мені це говориш?

Вона стенула плечима.

— Ти повинен пам’ятати, що боги не дбають про смертних.

Ваші прагнення, надії та мрії не мають для них ані найменшого значення. Приступ паніки Лааль убив тут десятки тисяч людей безпосередньо, а сотні тисяч — опосередковано, бо голод, який настав після зникнення родючої долини, що годувала п’яту частину народів континенту, заповнив шлях до Дому Сну на наступні сто років. Вона не мусила такого робити… але боялася за своє існування, після смерті Дресв’лов відкривши, що боги також можуть зустрітися з ніщо. На них чекає не Дім Сну, чиї вартові беруть смертних, а цілковите та кінечне небуття, — вона усміхнулася. — Ціна за досягнення божественності — балансування на краю бездонної прірви.

— Ми не дбаємо про богів.

— «Ми» — це хто? — вона звела красиві брови.

Він знав, що з її очей зникла жахлива чужість, вона знову була звичайною, симпатичною, саркастичною та цинічною дівчиною. Волів би бачити її такою, а не тим чужим, що з’являлося у найменш очікувані моменти. Але — волів ледве-ледве. Присягнувся на рік. Зараз — уже неповний.

— Ну? Відповіси? Ти все ще більше іссар, ніж вигнанець. Ти все ще думаєш і дивишся на світ із рівня того ув’язненого пустелею племені. Можеш мені повірити: ваша доля в тамтешні часи не була чимось особливим. Тобі здається, що ви знаєте всі відповіді, всі таємниці, що якщо вже ви є нащадками тих, хто вижив, то ваша історія є чимось незвичним та цінним. У мене для тебе несподіванка, мій малий скорпіоне: всі люди на світі є нащадками тих, хто вижив. Ваша незвичність зводиться лише до того, що вам дозволили існувати після двох зрад, хоча вже після першої вас повинні були вибити до ноги, до останнього немовляти. Бо після того, як ви показали, що смертні можуть битися з богами, що можуть убивати авендері… Вас залишили жити або через дурість, або через якусь геніальну ідею, яка перевершує наше уявлення, через стратегію, яка прораховує все на тисячі ходів наперед.

На її обличчі пробігла тінь глибоких роздумів. Щось жахливо чуже на уламок миті з’явилося в синіх очах. Він відчув, як завмерло його серце.

— Хіба що ви вижили наперекір планам, — прошепотіла вона сама до себе. — Можливо, пустеля мала вас убити, а прокляття, яке в’язало спільну душу в живому тілі племені, — приректи на цілковите знищення… Що ти на це? Відіслати народ, що народився на родючих, зелених, сповнених річок та озер землях, щоб він ніс свою покуту в пустелі — це як наказати дитині переплисти океан. Можна прибрати залишки народу, не бруднячи собі рук кров’ю. Але ви вижили, всупереч усьому, всупереч божественним планам. Зустріли старців із племені, чия молодь була вибита до ноги, а вони покохали ваших дітей і прийняли вас на своїй землі як віднайдених родичів. Ви вижили, вклоняючись найменш залученій у війну богині, чекаючи шансу на спокуту… хоча його не повинно було бути ніколи. Бо ви мали загинути.

Вона голосно засміялася, сполохавши якесь пустельне створіння, що втекло в темряву, видавши застережне шипіння.

— Я маю рацію, Керу’вельн?

Йому знадобилася мить, аби пригадати, що саме таким іменем вона його наділила.

— Не знаю, — прохрипів він.

— Знаю. Але — це стало б несподіванкою, еге ж? Перш ніж боги зорієнтувалися, що їхній план зламано, ви вже стали сильним племенем, яке все ще пам’ятало, що можна вбити авендері. До того ж ви продовжували вірити в Баельта’Матран, а вона славиться тим, що не порушує даного слова. Зрештою, може це вона і планувала від самого початку? Хтозна?

Вона дивилася на нього, мружачи очі. Чужість то з’являлася в них, то зникала.

— Ти все ще думаєш про себе як про іссарам, так? Ти все ще не в силах відрізати цього. Так не можна… — вона кивнула, приймаючи рішення. — Відкрий обличчя!

Він спершу не відреагував, не в змозі зрозуміти цього, прийняти те, що вона говорила.

— Ну, давай! — її посмішка різала, немов скляний уламок, увіткнутий в тіло. — Ти вже не іссарам. Ти зрікся роду, племені, спільної душі. Не маєш затуляти обличчя. Відкрий його!

Він стягнув екхаар, відчуваючи на щоках пестощі вітру. Це було дивне відчуття. Він стояв перед чужинкою, не маючи на обличчі запони. І не маючи нічого, що міг би втратити. Пустка з’явилася з нізвідки, темний похмурий тягар, що наповнив його десь під грудиною. Нагадував…

— Веретено з чорного льоду, еге ж? — вона дивилася йому в очі, а чужість потроху відпливала вглиб її очей. — Немов за грудиною хтось тобі розмістив шматок льоду у формі веретена. Ти знаєш, що той лід чорний, і знаєш, що важить він наче весь світ — ба більше, ти впевнений, що тобі ніколи не вдасться його дістати. Носитимеш його до кінця життя, мій малий скорпіоне. Мій Носій Мечів, — додала майже пестливо.

Посміхнулася жахливо.

— Скоро ти матимеш нагоду їх випробувати. А якщо схибиш, то супротивник не дасть тобі ані найменшого шансу. Може, ти йдеш туди лише для того, щоб померти, даючи мені час на втечу. Що скажеш?

— Чи зникне тоді веретено?

— Так, напевне.

Він спрямував погляд на стіну.

— Тоді ходімо.

* * *

Чоловік змінився. Вона відчула це відразу, з долонею піднятою до того місця, де було його обличчя. Тепер він не носив запони, вона бачила глибоко посаджені очі, похмурі, як осіннє небо, кривий ніс — мабуть, зламаний, — красиві губи. Був молодий, може, всього на кілька років старший за неї — і старий водночас. Важко було вхопити його сутність, особливо при такому світлі, але вона вирішила, що спробує. Трохи подумавши, додала йому на обличчя кілька зморшок: цього повинно вистачити.

Із дівчиною проблем не було. Місяцями бачила її на внутрішній поверхні повік. Це був малюнок чужий і болісно знайомий, як обличчя матері, яку хтось намагається собі пригадати, викликаючи в пам’яті якісь неясні образи замість її обличчя. Але вона мала впевненість, що не помилиться. Не з нею.

Її камера була наріжна, коридор оббігав її з двох боків — і в двох стінах розташовувалися двері з невеличкими віконцями. Вартові навідували її щогодини, заглядаючи в обидва віконця, а інколи заходячи в камеру та все докладно перевіряючи. Її вони не боялися, не так, як інших. Ні, похитала вона головою, аналізуючи цю думку. Її вони боялися набагато більше, тому так часто перевіряли, що вона робить. Вона мала Силу прикликати картини. Силу випускати їх із власної голови. Картини, що перебували там, завжди були жахливі.

Якщо вони дозволяли їй малювати, то в камері з’являлися фарби, пензлі та шматки найтоншого з баченого нею паперу. Коли малювала, за нею завжди стежили принаймні троє, зокрема чародій, і річ була не лише в тому, що вона створювала, але також і в тому, щоб вона ніде не приховала фарб, які в її руках могли стати смертельною зброєю. Це також стосувалося всього, що вона могла використати для творчості — залишків їжі, напоїв, а також калу й сечі: все це забирали в неї, одразу після того, як вона їла чи задовільняла свої потреби. У її випадку не могло бути й мови про смердюче відро, яке цілими днями стояло в кутку камери.

Вони зробили все, щоб позбавити її можливості малювати не під контролем.

І все ж вона малювала цю картину вже кілька днів.

Їй вдалося приховати, що саме вона робить, бо охоронці шукали те, що на їхню думку було малюнком. Прямі лінії, ясно представлені фігури, виразні постаті. Вони шукали чогось подібного до того, що вона малювала раніше.

Їм не спало на думку, що картина може виглядати інакше.

Стіни її камери були стінами захисної фортеці, яку будували по-меекханськи солідно, дешево і незважаючи на естетику. Вони мали витримати удари каміння з баліст, а не мати красивий вигляд. Навіть якщо колись вони були більш-менш гладкими, тепер тиньк злазив пластами, кришився і бруднив підлогу верствою пилу. До того ж волога, якою тягнуло від болота, з кожним роком залишала все помітнішій слід на столітніх стінах. Разом із нею з’являвся грибок. А коли камеру осушили і приготували до її приходу, ніхто не подбав про те, щоб відштукатурити її знову. Згідно з меекханським прагматизмом було вирішено, що немає потреби витрачати гроші на бій, в якому програш відомий наперед.

Це дозволило їй творити.

Вже кілька днів вона мала в голові картину, яка все наполегливіше потребувала звільнення. Вона бачила їх на стінці, чоловіка з мечами на спині та дівчину з очима, як вечірнє небо перед грозою. Користуючись нігтями та держаком дерев’яної ложки, вона креслила їхні контури на вологому тиньку. Робила це обережно: тут риска, там крапка, ледь помітний слід, тінь, обіцянка форми.

На щастя, дві вологі плями на стіні приблизно нагадували людські фігури. Легким розчерком вона накреслила контур обличчя, рук, мечів за спиною чоловіка. Треба було знати, куди дивитися, та напружити уяву, аби в цій збиранині плям та тріщин побачити Образ. Але вона добре знала. Образ був у її голові і буде закінчений, коли вона вирішить, що він готовий. Тобто — вже скоро.

Вона почула шурхіт розмови за дверима.

* * *

Другі та треті двері були подібні до перших: сталь та залізо з невеличким заскленим віконцем посередині. Вельґеріс підходив до кожного з таким виразом, немов усе сильніше хотів штрикнути когось ножем. Еккенгард анітрохи не був здивований. Недовіра залишалася єством кожного шпигуна, була чимось настільки ж природним, як стукіт серця чи дихання. Щур уже якийсь час роздумував: якби він опинився на місці гостя, то теж відчував би, що тут щось не стикується? Якщо чесно, то окрім чудової вистави, таємничої вежі, залізних дверей та озброєної варти Ґентрель так і не навів жодних доказів на підтвердження своєї історії. Жоден із в’язнів, ані перший хлопець, ані дівчинка, що здавалася його ровесницею, ані п’ятнадцятирічний, як на перший погляд, підліток, не здавалися надто небезпечними. Вони спокійно спали в своїх камерах і, схоже, жоден не мав бажання ходити по стінах чи згинати руками сталеві пруття в палець завтовшки.

Якби не малюнки, які справили на Хорта настільки велике враження, він, напевне, давно б уже розвернувся й пішов собі. А вони, власне, наближалися до камери тієї, хто ці малюнки створив. Якщо і вона буде спати сном невинного немовляти, на них точно чекає війна розвідок, вирішив він, дивлячись на обличчя Вельґеріса. Ніхто не любить, коли з нього роблять ідіота.

Камера була наріжна, коридор повертав там праворуч і йшов уздовж східної стінки. До приміщення вело двоє дверей.

— Нам треба мати можливість бачити будь-який фрагмент камери без того, щоб кожної миті заходити всередину, — пояснив Ґентрель, хоча Вельґеріс не поставив жодного питання.

Хорт без слова підійшов до дверей. Не чекаючи на прохання, Еккенгард зайнявся мотузкою, одним вухом прислухаючись до бурмотіння шпигуна. Відчував, як волосся на потилиці встає дибки, обмінявся поглядом із комендантом, який уже стояв за два кроки і з дивним виразом вдивлявся в гостя. Той шепотів:

— Дівчина приблизно п’ятнадцяти-шістнадцяти років, світле волосся, занедбана сорочка, спить на матраці, що лежить на підлозі. Камера обставлена скромніше: окрім матраца — жодних меблів, немає навіть ковдри; стіни, як і в попередніх випадках, вкриті плямами та грибками… — здавалося, Вельґеріс задивився кудись у простір, затримавши віддих. — Дівчину оточує… ні, не можу цього назвати, її неначе немає, неначе вона займає один простір із чимось іще, це не наведення і не змінність, жодного сліду дотику Хаосу… Нічого з-за Мороку. І все ж… У мене сиріти біжать по пальцях, відчуваю тиск у вухах, смак грибів на язику, лаванда… часник… мед… не від неї. Що, до дідька…

Він трохи відступив, по черзі глянув на всі чотири засуви, що замикали двері. Блискавичним рухом, наче комаха, розвернувся до Еккенгарда, його очі були мов чорні колодязі. Потім глянув ліворуч, на ріг коридору.

І в цю мить з-за рогу вийшла смерть.

Постать у білому, здавалося, вирізали зі шматка полотна, вона ніби була двовимірна. Потім вона зробила крок уперед, її лизнуло світло каганця — і раптом вона набрала глибини, але через це не стала менш абсурдною. Білі штани, біла простора сорочка, обличчя — як укрита лаком маска, сиве волосся, білі долоні, ні, рукавички, білі рукавички, штанини приховували ноги, але Еккенгард готовий був закластися на будь-яку суму, що черевики прибульця, якщо він їх носив, також були білими.

«Як, — забурчало в нього під черепом, — як він сюди ввійшов? Магія? Блокаду на Вежу ставили найкращі маги Щурячої Нори».

Тільки це він і встиг подумати, перш ніж чужинець убив першого з них.

Авеґер стояв ближче за інших, спиною до рогу, арбалет усе ще тримав у руках, спрямувавши його на двері. Коли Вельґеріс обірвав монолог і глянув йому за спину, той озирнувся. Не розвернувся — інстинкт наказував сприймати «гостей» камер як найбільшу загрозу і не дозволив йому скерувати зброю в інший бік. Зрештою, що могло б вийти з-за рогу, який він кілька хвилин тому перевірив?

Він так і помер, із головою, повернутою в бік, дивлячись за ліве плече. Убивця в білому підскочив до нього, проминувши ті кілька стоп, що їх поділяли, між двома ударами серця, схопив обома руками за голову і крутнув. Хрупнуло, спуск, натиснутий останнім спазмом пальця, звільнив тятиву, і важка стріла зі стукотом устромилася в дерево.

Молодший шпигун відпустив мотузку, яка зі свистом зникла в дірці у стелі. Усередині камери почувся звук розбитої глиняної лампи. А потім усе понеслося.

Убивця ввійшов між ними як торнадо, прямуючи на Еккенгарда. Шпигун лише побачив, як нападник підіймає ногу для копняка — і відчув, що його як обух у груди вдарив. Щось хруснуло в районі грудини, і все тіло охопила поганюча м’якість.

Ударився потилицею об підлогу, під повіками вибухнули мільйони зірок, і на мить він утратив зір.

Коли той повернувся, за два-три удари серця, Вельґеріс хрипів на землі з обома руками, притиснутими до горла. Поміж його пальцями тонкими, немов голки, цівками навсібіч била яскрава кров. Власне, він уже був мертвий. Ґентрель бився — хоча не стільки бився, скільки не дозволяв себе звалити, а в цьому йому допомагали кремезна фігура та чимала маса. Удари падали на нього, наче він опинився під молотаркою: п’ять, десять за мить, руки і ноги нападника перетворилися на розмиті смуги, але незважаючи на це Старий Щур усе ще стояв на ногах. Зігнувся, низько опустивши голову, важко дихав.

І чекав.

Почулося брязкання, і вбивця виконав якесь неможливе, еквілібристичне ухиляння, всім тілом сходячи з лінії пострілу. «Арбалет, — ця думка була майже неможливою, — він ухилився від арбалетної стріли». І водночас знайшов якусь діру в захисті, потужний копняк нижче коліна вигнув праву ногу Ґентреля, а шеф Щурів крикнув і впав.

Нападник відразу облишив його і встав обличчям до солдата. Другий охоронець із коридору — все діялося так швидко, що Еккенгард майже про нього забув, — підходив спокійно, виблискуючи вийнятим мечем та побрязкуючи кольчугою. Не намагався знову натягувати арбалет, вибрав ближній бій і, схоже, не поспішав. Почувши стукіт на сходах, Щур зрозумів, чому. А за цю мить, за ці кілька ударів серця, коли все завмерло, він нарешті зміг придивитися до обличчя вбивці. Це була… маска, зрозумів він за мить, дивлячись на чисту, порцелянову білість щік, гладку площину чола, ледве позначений горбик носа, потовщення, яке можна було сприйняти за губи. Маска, яка ледве наслідувала людське й водночас нелюдське обличчя. Темні, мигдалевидні щілини на місці очей блиснули на нього, коли чужинець нахилив голову. І в мить, коли двері зі стукотом відчинилися і в коридор висипало кілька солдатів, білий убивця кинувся на них, мов ним вистрелили з катапульти.

Першого він убив відразу. Промайнув поряд із клинком — і раптом у його руках опинилися ножі. Білі, як кістка. Еккенгард навіть не встиг порахувати, скільки ударів упало на солдата, але його кольчуга вкрилася червоним так швидко, немов охоронець вибухнув ізсередини десятками малих, багряних гейзерів. Помер, стоячи.

Збройні далі по коридору не завагалися ні на мить, націлили арбалети, двоє присіли, спокійно, як на тренуваннях. Якщо треба пожертвувати життям — вони це зроблять.

От тільки самопожертва цих людей, зрозумів він раптом, дивлячись, як убивця без зусилля відкидає від себе мертвого охоронця, може не мати значення. Не в бою із кимсь таким.

У глибині коридору заспівали тятиви, і відразу після цього чужинець кинувся в атаку. Жодна стріла його навіть не зачепила.

— Ек… аард, — голос Ґентреля, наповнений болем, ледве можна було впізнати.

Він глянув на старшого Щура, який сидів під стіною. Його дістав не тільки той удар, що зламав ногу: ліва рука безвладно звисала, права сторона обличчя мала такий вигляд, наче по ній ударив бойовий молот. Коли дихав, пускав губами криваві баньки. Поламані ребра, мабуть, проштрикнули легені.

— Ді… ти… випу… ть… їх… але… не її.

Він зрозумів. Глянув углиб коридору, де помирав останній солдат. До найближчих дверей було десять кроків. Намагався звестися, але безсилля, що сковувало низ його тіла, не хотіло відпускати його з обіймів. Він зціпив зуби та поповз.

* * *

Вона відчула, що відбулося за дверима в ту мить, коли картини в її голові вибухнули всіма барвами. Хотіли звільнитися, а одна була зовсім згори. Вона підхопилася з матраца, олійна лампа вдарила об підлогу. Вогонь затанцював на каменях, лизнув крайок її сорочки та згас. Неважливо, світло їй було непотрібне. У три кроки опинилася під стіною і кількома різкими рухами поєднала плями та риски в Образ.

* * *

Дівчина м’яко зітхнула: глибоко, трохи судомно. Глянула на нього з дивною гримасою, в якій приховувалася як напруга, так і очікування.

— Почалося.

Простягнула руку й торкнулася муру.

— Можеш заплющити очі, — зробила крок уперед і потягнула його слідом.

Він прикрив повіки й пішов за нею. Не знав, чого очікувати, але перехід застав його зненацька. Це було так, мов він пробився крізь тонку, тоншу за волос, верству льоду і раптом увійшов до задушливого приміщення, де пахло горілим та вологою. Звідкись долинав брязкіт зброї та крики.

Його товаришка з дивним, майже співчутливим виразом на обличчі, стояла перед дівчиною, ніби її ровесницею.

— Ти підросла, — сказала тихо. — Ти підросла, Неалло. Названа Неаллою шарпнулася, наче її ім’я, промовлене м’яким голосом, було обухом сокири, яким вона отримала удар в обличчя. Зблідла, захарчала, на крок відступила. Те, що з’явилося в її очах… було більшим за здивування, розпач, біль, любов та ненависть. Мимоволі, слухняний присязі, він став між ними.

— Ні, — дихання Малої Кани залоскотало його потилицю. — Вона цього не зробить. Має розуміти, що в тому була її вина. Це вона затримала мене в селі, коли я хотіла піти собі, це вона наполягала… просила, щоб я щось зробила, коли прийшли оґн’келл. Якби не вона, всі залишилися б живими. Правда?

Він бачив, як обличчя дівчини від цих слів кривиться, тріскається, відкриваючи беззбройний вираз дитини. Знав, йому не треба було цього бачити, що в очах його приятельки знову з’явилося щось чуже. Жорстокість цих слів, які вона промовила своїм легким тоном, мала свій власний гіркий присмак.

— Коли я втекла із в’язниці, то потрапила до сараю поблизу її села, — продовжувала, незважаючи на те, що було в очах дівчини. — Вона опікувалася мною, давала їсти, принесла старі лахи, щоб я вдягнулася. Але коли я хотіла піти, відчуваючи, що погоня наближається, вона вмовила мене, щоб я залишилася ще на трохи. Егоїстична потреба малої дівчинки, яка хотіла мати власну велику ляльку для забави. А потім ловці напали на її село й вибили всіх до ноги…

Вона замовкла, галас у коридорі вибухнув із подвоєною силою. У голосах людей, двох осіб, як він оцінив за мить, не було нічого, крім відчаю. Лютий брязкіт клинків на мить заглушив усе, аби закінчитися дзвоном сталі об камінь та високим, розпачливим криком. Хтось саме помирав.

— Я маю піти порозмовляти з нашим гостем.

Вона спокійно підійшла до виходу й махнула долонею. Двері репнули й випали з одвірка, повиснувши на одній завісі.

— Найкращий спосіб заявити про свою появу, — пробурмотіла вона. — Будь напоготові.

Вийшла в коридор.

* * *

Потвори були все ближче, підходили до сараю з усіх боків, оточували його, але поки що не атакували. Ґверн, Алавен та Йогана тулилися в кутку сараю, витріщаючись на Канайонесс. Дівчина не звертала на них уваги, лише бігала під стінами, визираючи то в одну, то в іншу шпарину та випльовуючи із себе лайку, немов та була стрілами, що мають вражати невидимого супротивника.

В її очах палало безумство.

— Прийшли, прийшли, прийшли. І що тепер? Що тепер?! Клітка! Клітка! Чи яма? Ні, ні, ні. Яма вже була. Прийшли! Прийшли! Заберуть тебе, заберуть тебе, заберуть тебе! А може, ні, вони не знають, де ти є. Може, не знайдуть? Дурепа! Дурепа! Будуть шукати! Скористайся Силою, і зваляться тобі на голову разом із сараєм, — вона вибухнула божевільним сміхом, від якого по спинах усіх присутніх поповзли сироти. — Вона знала! Говорила, що хоче піти. Навіщо, навіщо, навіщо її затримали? Тепер помруть, помруть, помруть!

Неалла не витримала, підскочила до неї, схопила за плечі.

— Що ти говориш?! Канайонесс, що ти говориш?! Чому ми помремо? Що відбувається?

Вони зустрілися поглядом, дівчина скрикнула й відпустила ту істоту. Там, усередині зіниць, не було її подруги, старшої сестри, повірниці. Лише щось лускувате та слизьке. Канайонесс зникла.

— Я ж казала, що я повинна піти, — посмішка, якою вона обдарувала дівчинку, лякала більше, ніж божевільний погляд. — Я говорила, що вони прийдуть по мене. Ти не слухала, і тепер ви всі загинете. Ви, я — ні, мені вони не дозволять померти. Хочеш помінятися?

У цю мить земля затремтіла, і знадвору засяяло чорне сонце. Так вона це відчула, незважаючи на товстезні дошки сараю: чорне сяйво, на яке не можна дивитися, бо воно випалить тобі очі. Вони почули крики та брязкіт зброї.

Канайонесс миттєво підскочила до стіни, припала до найбільшої шпарини.

— Ваххоле-тре! Але звідки? Тут? Звідки? Чародій, сильний. І солдати. Помирають. Швидко в… — сяйво цього разу було вдвічі потужніше, ніж минулого разу. На стіні сараю затанцювали смуги темного світла, але дівчина й на мить не відвела очей від щілини. — Ні, вони прийшли сюди не за тобою, вони потрапили в пастку. Але дають час, час, хвилини, вони не прийдуть, зараз, коли відчують, що ти тягнешся по Силу. Не прийдуть, поки їх не вб’ють. Думай, думай, роздери, зліпи, зміни.

Вона розвернулася в бік трійці дітей. Її очі були страшні.

— Ні-і-і-і!!! — Неалла стрибнула до неї, в цю мить більше перелякана поведінкою приятельки, ніж кошмаром, який панував знадвору. — Канайонесс, прошу тебе, ні!

Не знала, про що просить і перед чим намагається всіх їх захистити, але все одно розставила руки, а коли Канайонесс зробила до неї крок — заплющила очі.

На мить увесь її світ завмер в очікуванні удару.

Потім щось м’яко, пестливо торкнулося її щоки.

— Неалло… — голос, цей голос! — Неалло, я мушу…

Вона розплющила очі. Щось лускувате, гадяче зникло, але приятелька, майже старша сестра, дивилася на неї так, що серце мало не порвалося. Стільки смутку.

— Ви всі помрете, оті солдати і ви тут. Але не я, мене вони заберуть із собою. Я мушу втекти, мені треба час, щоб утекти, дай його мені, прошу.

Прошу. Уперше відтоді, як вони познайомилися, вона сказала: «Прошу».

— Ти їх змінила.

Дівчина дивилася кудись у простір, за його голову, і говорила, наче стояла перед невидимою аудиторією. Курява з розбитих дверей ще не опала.

— Ґверна, Алавена та Йогану. Підійшла, торкнулася кожного, а я відчула, ніби щось скрутилося всередині, всередині мене, ніби я раптом почала падати, або здійматися, я відчувала кисле в роті і на… напудила у спіднє. Ох, ця Сила була неймовірна. А коли вона торкалася їх, вони… вони… — єдина сльоза виповзла з-під її повіки й поволі, немов соромлячись, поповзла щокою. — Вони помирали. Ішли вглиб себе, а замість них з’являлися… з’являлися інші істоти. Не назовні, але всередині. Потім вона прошепотіла: «Вбийте», — і вони вибігли й почали вбивати потвор: так швидко, що нові не встигали прибувати. А вона… Підійшла до мене і сказала, що сама не може намалювати собі шлях, бо тоді вони легко її знайдуть, що це я маю намалювати їй ліс та гори. І наповнила мою голову Образами. А вони весь час намагалися звідти вийти, хоча я не хотіла, не хотіла, щоб вони там були! І вони забрали в мене все інше. І я не пам’ятаю… Ох… Мамо…

Вона впала на коліна, скрутилася, як зародок.

— Мамо! Тату! Мамо!.. Я вас… не-е-е пам’я-а-а-атаю… Я вас не мо-о-ожу намалюва-а-ати! Мамо-о-о-о!.. — вона завила, притиснувши обличчя до каменя. — Ма-а-амо-о-о!!!

У цю мить під черепом він почув голос. Керу’вельн, до мене!

Він розвернувся й пішов до виходу.

* * *

Останній охоронець помер до того, як Еккенгард доповз до дверей найближчої камери.

Не належав до тих, хто з’явився нагорі за мить після початку атаки замаскованого вбивці; та шістка зуміла дати Еккенгарду лише кільканадцять ударів серця. Перші двоє загинули, перш ніж встигли випустити арбалети та потягнутися за мечами. Цього разу не було показної швидкості, розмазаного руху, який приховує десятки ударів, жодних хвастощів, просто два швидкі, майже дзеркальні уколи, знизу, під пряжки шоломів, через м’яке піднебіння прямо в мозок. Небезпечний удар — от і все, що задзвонило в його пам’яті — у Щурячій Норі їм багаторазово повторювали, щоб у бою ножем вони таким не бавилися. Клинок може зав’язнути в кістці.

Перш ніж він устиг відігнати спогади, загинуло ще двоє, із наполовину витягнутими мечами: біла з’ява увірвалася між ними й відкинула на протилежні стіни коридору. Вони осунулися вниз, із горлянками, розпанаханими від вуха до вуха, бризкаючи кров’ю та бульбашками повітря, що виходило з легень. Випустили мечі й водночас схопилися за шиї, не в змозі навіть крикнути перед смертю. Останні двоє солдатів кинулися вперед. Брязкіт: подвійний, матовий звук, немов їхні мечі парирували клинком, виконаним із дерева, і той з двох, хто з розгону проминув убивцю, зупинився, здивовано дивлячись на свою долоню, яка все ще стискала руків’я меча, але трималася лише завдяки клаптю шкіри, а тоді другою рукою торкнувся лівого боку, де кольчугою розтікалася багрова пляма. І саме з таким, сповненим недовіри виразом обличчя, він осів на підлогу й помер.

Шостий устиг відстрибнути, відступити до сходів, присісти. А потім із викликом усміхнутися й кинутися в атаку. Зробивши вдаваний випад, він швиргонув меч просто в порцелянову маску і стрибнув на вбивцю, приклеївся до нього, оплів руками й ногами. Дорослий, який притуляє до себе дитину — тільки зараз Щур помітив, наскільки худий і мізерний прибулець, на половину голови нижчий від солдата, на ширину долоні вужчий у плечах.

Вони впали, і судячи з фонтану крові, що бризнула на стіну, охоронець був уже мертвий, але опинився нагорі. Вилізти з-під нього зайняло у вбивці кілька безцінних секунд, під час яких на поверх дісталися останні четверо вартових зі зміни. Четверо! Отже, жоден не побіг униз, не крикнув, аби рубали стовпи, розводили вогонь, щоб спалити все й поховати під розвалинами.

Але це не мало значення, вбивця вже стояв на ногах, а ці солдати, вирвані зі сну, не мали навіть кольчуг. Але деякі з них пройшли пекло Ґлеввен-Он, та й усі були навчені імперськими Щурами. Різанина в коридорі, трупи товаришів під стінами, багрові фрески на каменях та скривавлена постать у білому перед ними не затримали їх ані на мить.