Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

ПОЦІЛУНОК СКОРПІОНА

Він ішов уже третій день. Власне, від учорашнього пополудня — повз. Останню ніч провів, зарившись у пісок, час від часу виринаючи зі сповненого кошмарами сну, полошачи криками ящірок та скорпіонів. Порожній бурдюк із козячої шкіри слугував йому за подушку, але він кинув його, вирушаючи в подальшу до рогу. У пустелі було достатньо створінь, які зуміють використати це несподіване багатство. Він також скоро принесе їм належну жертву, трибу за порушений спокій.

Він дістався до вершини бархана, затримався, а тоді поволі з’їхав униз разом із невеличкою лавиною піску. Пісок мав усюди: в очах, у вухах, у роті, у волоссі, під убранням. Його шорсткий до тик був немов пестощі настирливої коханки; залишись зі мною, говорив, не йди далі, полежи хвилинку, в тіні поміж барханами так приємно… Він майже хотів послухатися. Але ні, ще не зараз, ще ні. Потроху вигрібся, ледь звівся, спираючись на долоні. Підвів голову. Новий бархан вставав попереду, наче хвиля розколисаного гнівом богів океану.

Подумав, що пустеля, власне, і є ним: божим океаном, штормом, що розтягнувся на еони, штормом, чия бурхливість у =ЗМОЗІ тішити лише богів. Це ж і є розваги Безсмертних: гірські ланцюги, що виростають з-під поверхні, землі, затоплені океанами, льодовики, що сунуть туди й назад. Уся решта: розумні раси, їхні конфлікти, війни, династії, королівства та імперії — це пил, не вартий і погляду. А люди своїми завиваннями, молитвами, храмами та урочистостями, які виводять істеричний натовп у процесії на вулиці, дарма намагаються привернути до себе увагу пантеону. Справжні проблеми людей почнуться лише тоді, коли боги нарешті відірвуть погляди від мандрівних пустельних барханів і зосередяться на хробаках, що повзають обличчям їхнього улюбленого світу. Тоді виявиться, що там, де мали шуміти віковічними піснями тінисті пущі, виросли міста, гігантські язви, сповнені гноєм бруду, сміття та нечистот. Тисячолітні дуби впали під ударами сокир, річки зробилися мутними через відходи, а гори позначені шрамами проритих у камені доріг та тунелів. Тоді вибухнуть війни та конфлікти, храми полізуть одне одному до горла, а земля перетвориться на липке від крові болото. Бо ми як сила-силенна деревоточців, які розплодилися в майстерній скульптурі, і нас треба позбутися.

Він опустив погляд туди, де мали бути його долоні. Не побачив їх. Миті, яку він присвятив, щоб відновити дихання, вистачило, щоб зануритися в пісок по зап’ястки. Поворушив пальцями, відчуваючи піщинки в себе під нігтями. Це означало, що він досі був живий, адже старе прислів’я мовило: коли ти не відчуваєш піску під долонями, це значить, що він у тебе в крові. Тобто — ти мертвий. Він вирвав руку з бархану: різко, з гнівом, який здивував його самого. Поки що ні, не зараз. Його метою був Млин Скорпіонів, гігантська долина, наповнена білим як крейда піском: той мав походити з мільйонів тіл пустельних скорпіонів, які щороку прямували туди по свою смерть. Бурі та вихрі мололи їхні панцири на дрібний мак. Оце сенс життя отруйних убивць: ночі, проведені на полюванні, та смерть, яка оздоблює обличчя пустелі білою плямою завширшки в кілька миль. Не більше й не менше. Отуди він ішов: ще один убивця, чиї змелені кістки долучаться до танцю на честь смерті, що триває вже тисячоліття.

Зараз він мав іти вперед.

Біль унизу спини майже повалив його на землю. Це ознаки близького кінця. Позбавлений води організм відмовляв, а передусім про це давали знати нирки. З кожним подихом, з кожною краплиною вологи, що вилітала з його рота, він наближався до межі. Пітніти він припинив уже вчора ввечері, і якби не холод ночі, рештки сил утратив би кільканадцять годин тому. Але зараз… Ще не полудень, унизу бархана лежить тінь, але за годину чи дві в радіусі десятка миль не буде місця, де можна сховатися від сонця.

Старійшини племені неодноразово розповідали, наскільки Паскудною є смерть у пустелі. Спершу людина пітніє, втрачає воду та слабне, потім, коли тіло вже майже не має вологи, яка могла б перетворитися на піт, наступає повільний перегрів організму, з’являються мари, маячення, делірій. Похмурі легенди іссарам сповнені оповістками про мандрівників, чиї трупи знаходили з ротом, повним піску, бо в останні хвилини свого життя вони намагалися його пити. Першими відмовляли нирки, печінка, шлунок. Без води вони припиняють працювати. Один старий мудрець колись сказав йому, що останньою ознакою є поновлення потовиділення. В останні хвилини життя, коли всі органи вже відмерли, тіло звільняє рештки води й намагається рятуватися. Кілька хвилин, тремтіння — і кінець.

У нього цих проявів ще не було. Це означало, що його мить ще не настала. А біль у нирках він уже якось витримає.

Він поповз угору по бархану.

Права рука, ліва, права нога, ліва. І ще раз. Вершина потроху наближалася, добре ще, що бархани, якими він повз — кенаги — були доволі пологими, під верствою мілкого піску була тверда, злежала поверхня. Завдяки цьому він міг лізти нагору. Якби потрапив на іншу територію, ймовірно, йому не вдалося б зайти настільки далеко. Але зараз… дійти до Млина Скорпіонів раптом здалося йому чимось незначним і неважливим. Коли він помре, його тілом поласують ящірки та личинки комах, а ящірками та комахами — скорпіони. Пізніше ці вбивці, відчуваючи наближення смерті, вдадуться на місце свого останнього спочинку. А пустельний вітер збере там пил з його змелених шаліючими бурями кісток. І так воно і станеться. Тож немає сенсу йти далі, якщо вже Млин усе одно йому призначений.

Він пам’ятав казку про це місце, яку розповідала йому тітка. Певного разу пустельний тушканчик знайшов напівмертвого від спраги скорпіона. Під впливом милосердя забрав того до власної нори, приносив у пащі воду, ловив жуків, яких скорпіон убивав та жер, аж поки навколо нори тушканчика не виросла гора панцирів, а сусіди не почали споглядати на нього з підозрою. Але тушканчик полюбив скорпіона, вони вели нескінченні розмови, розповідаючи одне одному, як воно — мандрувати серед ночі пустелею, шукати їжу, пити крапельки, якими світанок оздоблює камені, тікати від хижих ящірок та нічних птахів. Бо скорпіон, як зі здивуванням зрозумів тушканчик, незважаючи на клешні, твердий панцир та смертоносний хвіст, також боявся створінь, більших за себе, і втискався під камінь, коли чув шум лап ящірки ґхе. «Ти і я — ми брати», — сказав якось увечері тушканчик, а скорпіон усміхнувся так, як це роблять скорпіони: одним рухом клешень, і не відповів нічого. Бо скорпіон знав краще.

Наступного дня тушканчик, який чимдалі товстішав, здивував свого гостя, видавши на світ кількох голих лисих створінь, які притислися до нього й почали ссати молоко. Тушканчик лежав нерухомо, зморений сном після чималого зусилля та нездатний до захисту, тож скорпіон зробив те, що вважав за потрібне. Вдарив кожного зі створінь своїм жалом, а перевіривши, що вони соковиті та смачні — пожер їх. «Навіщо ти вбив моїх дітей?» — запитав, плачучи, тушканчик, коли прийшов до тями. «А чому ти вважав мене створінням свого роду? Хіба ти не знав, що ми ті, хто ми є?» — відповів скорпіон і заплакав, як плачуть скорпіони, самими рухами клешень. А пізніше пішов у пустелю, щоб померти. Але пустеля, обурена вбивством, не хотіла приймати його тіла, а змолола його в пил і вкинула у велику порожню западину, яка поступово наповнилася білим піском із мільярдів пустих шкарлупок наступних поколінь скорпіонів.

Ця казка не мала моралі, не несла жодних мудрощів поза цим — ми є тими, чим ми є, а наші кістки потрапляють туди, куди й кістки всіх вбивць. Тож йому не було потреби напружуватися, він міг просто лягти й померти, а потім усе одно опинитися там, де його місце.

Але він однаково йшов уперед. Це було сильнішим за його розум, за бажання прийняти останні пестощі піску та здатися. Чинити всупереч розуму, всупереч логіці було чимось, над чим його сестра завжди сміялася. Цей спомин прошив його дрижаками. Він не мав сестри, не мав брата, матері, батька, рідних. Ця пам’ять належала до когось іншого, до людини, яка померла… Ні, не померла — ніколи не народжувалася.

Він пам’ятав це відчуття, яке накрило його, коли він лютими ударами меча вирубував у скелі діри в тому місці, де вирізали його ім’я. Відчував, як із кожним камінчиком із нього ніби знімали якийсь тягар, а кожен шматок скелі, що падав під стіну, здавався величезним валуном, що звалювався з його спини. Душа — це аж ніяк не благословенство, сказав колись чоловік, якого він тоді називав дядьком. Ця тягар, який ми мусимо нести від народження аж до смерті, ревно оберігаючи його від чужих поглядів. Може, колись, за тисячу років, коли ми знову встанемо перед обличчям Матері, вона змилується над нами, і кожен отримає власну душу. А ті, хто проніс цей тягар крізь тисячоліття, нарешті будуть оцінені та врятовані.

Повернення в місце, яке він у минулому називав домом, було наче стрибок униз головою в баюру пліток, обмовлянь та відрази. Найгірше, що він чудово розумів ту жінку. «Ми є тим, чим ми є», — сказала вона, стоячи перед ним з обличчям, закритим екхааром. Це була єдина істина, якій він повинен був скоритися. Але що як він не хотів цього робити? Коли її найстарший син вимовив ім’я Ісанель, коли сповненим люті та гніву голосом кинув кілька тих фраз, раптом стало зрозуміло, що немає на світі місця, де хтось такий, як він — напівмеекханець, напівіссарам, — міг би сховатися. Те, що тоді наповнило його вени, не було ані льодом, ані вогнем. У його голові немов луснула мильна бульбашка, і раптом усе стихло, весь світ зменшився до очей Деани, очей, з яких за кілька ударів серця витекла вся радість. Тоді, на тренувальному майданчику, вона сміялася разом з усіма, коли він принижував синів Ленґани та їхніх кузенів. Одна річ — травити самотню молоду жінку, інша — встати проти когось, хто вже пролив кров багатьох людей. Він показав тоді, що як його не назви, він — воїн іссарам. А бойову вправність іссарам цінували понад усе.

А потім пролунало кілька тих слів, і він зрозумів, що він — не один з них. Що поза плем’ям, на службі в меекханського купця, він отримав та втратив надто багато, а в афрааґрі немає нічого, чим міг би залатати цю діру. Тоді він убив балакучого, вбив другого, який на нього напав, і був готовий убити останнього з братів, бо якщо він і міг залишити жінці, яку тоді називав своєю сестрою, якийсь прощальний подарунок, то ним була б саме ця смерть. Але Деана раптом встала перед ним зі схрещеними шаблями, і це був кінець.

Востаннє вони зустрілися в родовій садибі. Він сидів на ліжку зі зброєю в руці, криві клинки досі залишалися липкими від крові.

— Збирається рада, — прошепотіла вона, дивно на нього глянувши. — Нам загрожує війна родів.

— Війни не буде, — сказав він тоді. — Не через мене. Де б я не з’явився, залишаю поза собою лише трупи тих, кого я повинен оберігати.

Тоді він розповів їй усе: про купця, який став для нього мало не батьком, про його дружину, жінку, для якої сама присутність удома воїна іссарам була великим випробуванням, бо на руках іссарів була кров її батька та брата. Про двійко дітей, одне з яких виявилося кимось більшим за просто дитину. Він говорив коротко, рваними фразами, випльовуючи із себе навіть не гнів чи фрустрацію, а намагаючись позбутися тієї байдужої тиші, що встановилася між ними ще на тренувальному майданчику. Дарма.

Раптом, усе ще повзучи вгору, він зрозумів, що душа залишила його не тоді, коли він вирубав у камені діру, а раніше, коли до нього дійшло, що він ніколи більше не буде справжнім іссарам. Це була та тиша та пустка, яка виповнила його, коли він почув ім’я Ісанель. Тоді, коли дивився в очі жінки, яка ще була його сестрою, а душа потроху покидала його, в ритмі ударів серця, яке сповільнилося і мало не зупинилося. Коли він розвернувся до Вениеса, коли потягнувся за зброєю, він вже був ґаанегом, ненародженим, а те, що сталося пізніше, лише підтвердило те, що відбулося.

Якби тоді, на майданчику, був хтось із Відаючих, він розпізнав би це з першого погляду, а плем’я вбило б його без миті вагання і незважаючи на ціну. Людина, яка не має власної душі — це смертельна небезпека для всіх навколо. Послідовники, які вклоняються Небажаним, змінюються, але цей процес триває роки, бо людська душа може чинити запеклий опір, перш ніж буде поглинута. А тіло, яке має свідомість, але позбавлене душі — це мов пусте начиння, яке чекає, аби його наповнили. Кожен демон, дух, маеф, будь-яка форма існування, що криється під та поза Мороком, відразу скористається з можливості заволодіти таким тілом. Опір лише розуму та волі — цього не вистачить надовго, про що, здавалося, забували меекханські чародії, проголошуючи, що саме розум та воля формують Силу, і абсолютно забуваючи, що навіть тварини мають певні форми розуму та волі, але жоден із нижчих видів не може користуватися чарами.

Тому він пішов у пустелю, туди, де не зустрів би людей, де немає магії. Там, де не було активно керованої Сили, існував дуже малий шанс зустріти те, що могло б скористатися його тілом.

«Зрештою, — усміхнувся він, спльовуючи пісок, — що б зараз мене не захопило, не проіснувало б довго. Найбільше — кілька болісних годин».

Верхівки наступного бархана він досяг у ту мить, коли вже майже піддався. Перевалився через гребінь і дозволив піску потягнути себе вниз, до котловини поміж піщаними горами, де ще лежала тінь. Однак тут її було значно менше, ніж у попередньому заглибленні. Сонце піднімалося вище, тож якщо він не прискориться, то за годину не зможе навіть помарити про укриття від палючого проміння. Він пирхнув від тієї думки сухим, хрипким сміхом. Сховатися? Навіщо? Тут і тепер його мандрівка повинна скінчитися, бо поконання нового бархана ані на крок не наблизить його до мети. Він уже досить довго намагався не думати, що вже давно втратив відчуття напрямку. Місце, де лежав легендарний Млин Скорпіонів, було наполовину вигадкою, наполовину казкою. Лише ті, хто мандрував із караванами глибокою пустелею, розповідали, що інколи на горизонті починали танцювати міражі, показуючи повну білого піску глибоку котловину, оточену ланцюгом невисоких, темних скель. Це була легенда, заснована на обмані зору та домислах, бо він не чув ні про кого, хто міг би похвалитися, що дістався самого Млину.

Він ліг навзнак, вдивляючись у небо широко розплющеними очима. Дивовижно блакитне роздолля, позбавлене найменшої хмаринки, нагадувало велику скляну чару, що накривала весь світ. «Небо на зелених північних рівнинах було іншим, — подумав він. — Навіть відтінок мало інший, інтенсивніший, сильніший». Чекав на сльози, які мали б з’явитися під впливом світла, але дарма. Його тіло все ще намагалося битися за кожну краплю вологи, а сльози були надто цінними. Тіло досі зберігало надію на спасіння.

Він почув шелест піску і раптом ліворуч від себе побачив ящірку. І не якусь там, а чорну ґхе, майже у два фути завдовжки, з головою, немов у червоній броні. У пащі вона тримала малого скорпіона. Власне, з неї стирчав лише його хвіст, що розпачливо шукав місця, куди можна було б увіткнути жало. На мить вони мірялися поглядами — ящірка та людина. Потім, швидше, ніж він від себе очікував, Йатех вихопив ніж із піхов на передпліччі й метнув. Вістря вдарило в шию, відразу за головою, рептилія розвернулася на місці, крутнулася навколо своєї осі, два рази блиснула світлим черевом і завмерла.

Він опинився біля ящірки, перш ніж та застигла. Вологість, вода, кров… Вишарпнув кинджал із рани, приклав губи, почав смоктати. Кров ящірки була густою, металевою на смак та солодкуватою. І її було мало, до розпачу небагато, всього кілька ковтків, він стискав тіло так сильно, ніби воно було бурдюком, який треба опорожнити до денця. Тож потім він почав рвати рептилію на шматки, виламуючи суглоби, віддираючи м’ясо від кістки, інтенсивно пережовуючи кожен шматок у пошуках залишків вологи.

Ящірка не прикрила очей. Раптом він відчув потрясіння від того погляду, яким обдаровувала його напіввідірвана голова. Мале чорне око насміхалося з нього, а вигин лускатих губ, здавалося, посилав йому злостиву посмішку. «Ну і що? — наче говорили вони. — Ти вважаєш, що подовжиш своє життя? Що кілька ковтків моєї крові та соки, висмоктані з мого м’яса дадуть тобі бодай шанс? Я вже мертва, але ти також, людино».

Отруйний хвіст скорпіона досі бив об луски. «Оце я, — подумав він, дивлячись на ці рухи. — Малий скорпіон, схоплений пустелею, вже мертвий, але все ще намагаюся нести смерть. Ми те, чим ми є».

Він зігнувся й виблював усе, чим йому вдалося наповнити шлунок. Упав на руки, дивлячись на червону кашу, якою прикрасив пісок. Нічого, жодних почуттів, жодного жалю, навіть за тим, що він щойно втратив ще одну безцінну порцію вологи. Казали, що людина, позбавлена душі, нічого не відчуває, бо розум і воля, які в неї залишилися, не пов’язані з почуттями.

Він сів, узяв у руки голову мертвої рептилії й деякий час дивився на дедалі слабший танець сегментованого хвоста. Потім усунув кинджал у стиснуті передсмертною судомою щелепи й делікатно звільнив тваринку. Дивовижно, але скорпіон був цілий, зуби ящірки не роздавили його панцира. Чоловік обережно поклав його собі на розкриту долоню. Якусь мить вони зі скорпіоном обмінювалися поглядами, малий пустельний убивця звів клешні в жесті виклику й замахав хвостом. Людина усміхнулася на цю демонстрацію, а потім неквапливо вклала створіння до рота та закрила його, залишивши назовні лише хвіст. Ніжки залоскотали його по язику, клешні вдарили в піднебіння. Жало скорпіона вигнулося й увіткнулося над верхньою губою.

Наче розжарений до білого прут ужалив його в обличчя: біль та жар розлилися по тілу, паралізуючи нерви. За мить нові вогнища болю спалахнули в нових місцях, де його доткнуло жало. Він спазматично стиснув щелепи, не в змозі опанувати рефлекси, й роздавив свого вбивцю.

«Принаймні ніхто не скаже, що я помер без битви, — встиг подумати. — Я все одно не дожив би до…»

— …ранку, — сказав чоловік в атласах. — Якщо цей дикун не з’явиться, пан барон рец-Ванкеель проголосить його вошею та боягузом, псячим гівном та особою, негідною перебувати серед цивілізованих людей. Пан барон очікує, що на Трав’яній площі також з’явиться Аерін-кер-Ноель із ріднею. Його відсутність буде сприйнято як боягузтво та поведінку, негідну шляхтича.

Стояв нерухомо, вслухаючись у тишу, що запанувала після цієї заяви. Усі в садибі вовняного купця, Ґераса-якось-там, у якого його працедавець власне вирішував якісь справи, напружено вдивлялися в них. У приміщенні на першому поверсі було десь двадцятеро осіб. Ще мить тому тут панували крики й гармидер, принаймні в кількох місцях тривали завзяті торги. Але зараз виглядало так, наче хтось наклав чари, які відібрали людям голос. Раптом вони з Аеріном опинилися в бульбашці, у порожньому просторі. Він глянув на купця: той дивився на особу, що кинула виклик: напружено, хмурячи брови.

— І про що, власне, йдеться Егренові? Про контракт на виготовлення сідел для третього полку?

Вдягнений в офіційні барви чоловік легковажно махнув рукою і прибрав позу театрального обурення. Йатех із несмаком скривився. Тож отак кидають виклик меекханці? У нього в афрааґрі чоловік просто підходив до іншого й витягав зброю, а потім вони шукали зручне місце.

Спроба зваблення дочки: отаке офіційне звинувачення. Він ледь пригадував собі якесь бліде, незграбне створіння в ліловій сукні, з яким він обмінявся кількома словами останнього вечора. Це був третій бенкет, на який його взяв Аерін, сповнений урочисто вдягнених чоловіків та жінок, дорогих вин, їжі, що ледь нагадувала щось придатне для людей. Із музикою. І — великою залою, де поза столами, що вгиналися від смаколиків, не було більше нічого. Жодного місця, аби присісти, спочити, дати спокій натрудженим ногам. Гості, які бажали хвильку відпочинку, виходили до саду, де стояло кілька різьблених лавок. Решта кружляли залою, обмінюючись банальними зауваженнями, пласкими компліментами, легкими зачіпками. Аерін сказав тоді, що лише опівночі, коли вино розігріє кров, може, почне відбуватися щось цікаве.

Їхню присутність було зауважено відразу: чимало купців та аристократів приходило в супроводі власних охоронців — ще один дивний меекханський звичай, якого він не розумів. Серед іссарам чоловік, який не міг подбати про власну безпеку та честь, був би приречений на вигнання. Коли його наймали як охоронця, він був переконаний, що матиме під опікою передусім родину купця. Супровід самого Аеріна під час балів та прийомів здавався йому досить дивним. Того разу вони пішли лише вдвох, оскільки пані Елланда погано почувалася. Тільки-но вони ввійшли до зали, музика стихла і майже всі обличчя повернулися в їхній бік. Охоронці інших гостей, переважно колишні солдати, ветерани багатьох меекханських війн або ж войовники кочових племен, вдивлялися в них напружено, а інколи й вороже. Аерін попередив його, що він не має реагувати на жодні зачіпки з їхнього боку. Охоронець не має власної гідності: таким було одне з основних правил цієї служби. Гідністю охоронця є гідність його працедавця. Життям охоронця також є життя його працедавця — це було ще одне правило, про яке ніколи не можна було забувати.

Тому коли пролунав дивний виклик, він глянув на купця, очікуючи його рішення. Той, схоже, вагався.

— Моя родина не має із цією справою нічого спільного, — заявив нарешті. — Тому я з’явлюся сам разом із Йатехом та двома приятелями. Очікую, що барон також прийде зі своїм представником та двома товаришами.

Чоловік в атласах виглядав так, немов зважував.

— Згода, — заявив за мить. — Двобій відбудеться завтра за годину після сходу сонця.

Він вийшов, залишивши інтенсивний запах поту та важких солодких парфумів.

Аерін ввічливо попрощався з усіма й майже витягнув його з магазину. Перш ніж вони прибули до родової садиби, Йатех вивчив більшість меекханських проклять, якими користувалися в цій частині Імперії.

Дружина купця також виглядала сердитою.

— Ви не можете туди йти. За Егрена-рец-Ванкеела битиметься Веель Саворег.

— Ми не можемо не піти. Тут справа не в його дочці, а в контрактах. Командир Третього полку не підпише договір із тим, хто не прийшов на гоноровий двобій. І Егрен добре про це знає. Тому він і підсунув свою доньку Йатеху. Прокляття, я ж бачив усю їхню зустріч. Він не сказав їй навіть п’яти слів.

— Чотири.

— Що — «чотири», Йатеху?

— Чотири слова. Вона запитала, чи ми вийдемо до саду, бо вона боїться темряви. Я сказав: «Обов’язки мені не дозволяють». Ось і все.

Елланда легенько усміхнулася.

— Вона була аж такою бридкою?

— Ні, якщо хтось полюбляє корости та легку косоокість. У неї будуть проблеми з пошуками чоловіка.

— Я так не думаю: її батько барон із чималим маєтком. Немає кращого еліксиру краси, ніж титул та великий посаг. Добре, що ти стримався. У разі чого я маю свідків, як воно було насправді, але від двобою не відкараскаємося. Я тоді загубив би обличчя.

Оце він розумів без проблем. Роздумував лише над одним.

— За нього хтось б’ється? За барона? Він не сам виступить на захист честі доньки?

— Ні. Якби це мене звинуватили у спробі її звабити, він мусив би битися сам. У мене шляхетський титул, тож він не мав би іншого виходу. Він учинив дуже спритно: тепер може виставити до бою власного охоронця, і якщо виграє — договір буде його.

— Чому?

— Полковник Ґасевр не купить сідел для своїх кавалеристів у когось, хто програв поєдинок честі. Це не вперше, коли рец-Ванкеель хоче в такий спосіб отримати контракт з армією.

— А той його охоронець? Він добре б’ється?

— Саворег — це різник. Колишній офіцер полку кавалерії Небесні Голови, якого викинули з армії, бо надто полюбляв вбивати. Начебто був відповідальним за кілька вирізаних кочових племен, що сталося кілька років тому під час, здавалося б, звичайного прикордонного конфлікту. Чотири табори: чоловіки, жінки та діти.

Нам довелося заплатити золотом за кожного вбитого, щоб племена не оголосили великої війни. Торгівля з кочівниками приносить десять мільйонів імператорських оргів річного прибутку. Війна коштувала би п’ять мільйонів щомісячно. Дурні, що полюбляють кров, — прокляття будь-якої імперії.

Йатех стенув плечима.

— Це прокляття будь-якого племені. Я питав, чи добре він радить собі з мечем?

— Б’ється вомерською довгою шаблею, знаєш цю зброю?

— Бачив її в битві. Добра шабля, але краща для вершника, ніж для пішого.

— Йому немає різниці. Якщо Саворег не вибере ще й другий клинок, тобі також доведеться битися одним мечем. Такі правила поєдинку.

— Розумію. Як він виглядає?

— Темне волосся, сині очі…

— Ішлося про зріст та вагу, пані Елландо. Я маю намір не свататися, а вбивати.

Дружина купця трохи зашарілася. Чоловік послав їй насмішкувату усмішку.

— Жінки, — пробурмотів. — Він на півголови вищий від тебе, масивний та широкий у плечах. Егрен-рец-Ванкеель хвалиться ним за кожної можливості, беручи із собою навіть до туалету.

Я бачив два його поєдинки. Він швидкий, сильний і, незважаючи на свою вагу, рухається як кіт. Супротивників любить калічити.

І це також важливо, Йатеху. Ти не повинен його вбивати.

— Не розумію.

Аерін зітхнув, виразно заклопотаний.

— Це важко пояснити… Тебе викликали на двобій, гм, власне, мене викликали, але тобі доведеться битися. У таких двобоях — якщо той, хто викликає, виразно не зазначить, що бій має бути до смерті, — зобов’язує неписане правило серйозної рани, після якої один із супротивників піддається, а другий дарує йому життя.

Хтось, хто виходить на плац, аби посікти супротивника на шматки, не справляє доброго враження.

— Тоді навіщо битися? Чи не краще просто зіграти в кості?

— Йатеху… Тут річ у тому, що ти…

— Іссарам?

— Іссарам. Так. Ця провінція досі пам’ятає різанину, що сталася чверть століття тому, — Аерін кинув обережний погляд на дружину. Її обличчя було ніби вирізане з каменя. — Ти новий у місті. Буде недобре, якщо почнеш із убивства колишнього офіцера, навіть якщо він має сумнівну славу. Люди відвернуться від тебе й від мене.

Він завагався.

— Звісно, якщо не буде іншого виходу, можеш випустити йому бебехи.

Йатех стенув плечима: це був один із тих жестів, які його працедавець розумів безпомилково.

— Я йому, або ж він мені. Ніколи не відомо. Якщо дозволите, я піду готуватися до завтрашнього ранку.

Звісно, вони його не затримували. Коли він увійшов до своєї кімнати, то, зачинивши двері на засув, стягнув пояси з мечами та верхні шати і всівся на ліжку. Заплющив очі, концентруючись на власному тілі. Розпочав серію дихальних вправ, розслаблюючи м’язи та сповільнюючи біг думок. Завтра він встане на битву в ім’я правил, яких до кінця не розумів. Його викликали, щоб скомпрометувати його працедавця. Він битиметься, може, до смерті, щоб один із купців міг заробити більше золота. Це було щось, чого він до кінця не розумів; правила, які керували цим світом, були дивні та химерні.

Честь охоронця — це честь особи, яку він присягнув оберігати. Це було добре правило. Розвіювало більшість сумнівів та звільняло від відчуття провини. Йому було цікаво, чи той другий чоловік, той, із яким він схрестить меч, теж так вважає. Поволі він відпливав у транс, що очищував думки від тягаря невпевненості й вагань. Якщо завтра йому трохи менше пощастить, його шматочок душі повернеться до племені.

В останню мить у віддзеркаленні на полірованій поверхні свічника він побачив когось за вікном. Зірвався на ноги, вишарпнув зброю. Екхаар усе ще був на ньому, але йшлося про те, що хтось насмілився зазирнути в його кімнату, де він міг відкрити обличчя. Таку цікавість треба було стримати в зародку. Перш ніж він був біля вікна, вже знав, що помилився. Тінь зникла.

— Йатеху…

— …гей, Йатеху, — гарячковий шепіт кузена пробудив його від легкої дрімоти. — Кархони.

Він зірвався на ноги й відразу ж упав знову, підтятий.

— Лежи, не дурій. Можуть нас побачити.

Випас кіз, останній у цьому році. Він ледь умовив тітку, щоб та дозволила йому піти зі старшими кузенами на інший бік гір, на кілька днів виснажливої, важкої мандрівки зі стадом неслухняних, злостивих, волохатих потвор, яких, здається, було створено для того, щоб перетворювати життя молодих хлопців на пекло.

Сто п’ятдесят кіз пильнувало шестеро молодиків віком від п’ятнадцяти до сімнадцяти років і він, тринадцятилітній недоросток, який ще носив дитячі мечі, коротші та легші за зброю дорослих. Дядько Імринн обіцяв йому справжню зброю наступного року, на чотирнадцятий день народження.

Тварин випасали на північних схилах гір, там, звідки відкривався вид на великі зелені рівнини, неймовірно багаті й родючі.

Згідно з неписаним, але твердим правилом межею теренів, якими користалися іссари, була лінія, що її визначала річка Лассеп. За нею лежали південно-східні степи, щороку биті копитами сотень тисяч голів бидла, яке кочові племена переганяли зі східного на західний край рівнини. Взагалі-то між кочівниками та народом іссарам було щось на кшталт збройного перемир’я. Племена, що мандрували степами, прибули на ці землі якусь тисячу років тому, але вже встигли створити власні легенди про войовників, що носять запони на обличчях та приходять із гір — і чия безжалісність та бойові навички пробуджують жах. Обидві сторони намагалися уникати зіткнень, інколи торгували, інколи обмінювалися інформацією, але бувало й так, що спокуса легкої здобичі виявлялася надто сильною, аби відмовитися від бою. Стадо кіз, яке пильнували лише кілька хлопців, здавалося достатньо легкою поживою для восьми вершників, які саме в’їжджали на луку.

Сабер’х, найстарший із його кузенів, поправив екхаар та обережно визирнув з-за скелі. Кархони їхали низько похилившись, зі стрілами, накладеними на тятиви луків, роздивляючись навсібіч. Обладунки з твердої шкіри були розмальовані знаками, що відганяли зло, шоломи з бронзи обв’язані синіми шнурами, які мали Приносити щастя в бою. Темні засмаглі обличчя, оздоблені чималими вусами, блищали від жиру. За спиною в кожного стирчала тичка, до якої був прив’язаний вовчий череп із пофарбованими в жовте зубами.

— Жовті Зуби, — буркнув Сабер’х. — Я вже думав, цього року вони нас не провідають.

Йатех чув, що минулого року те плем’я в битві з іссарами втратило тридцять воїнів. Горців полягло лише троє. Саме таким чином і народжуються легенди.

Тим часом нападники в’їхали в стадо, яке закрутилося, заклубилося поміж кінськими ногами й застигло, спокійно скубаючи траву. Прогнати цих тварин із пасовиська могла лише зграя демонів. Вершники якусь мить оглядалися, трохи збиті з пантелику, шукаючи захисників. Схоже, вони сподівалися чого завгодно, тільки не тиші та спокою.

Йатех кутком ока помітив ще когось. Мала темна фігурка, що притулилася до скель десь за кількадесят метрів ліворуч. Дитина? Жінка? Відчував, що вона дивиться на нього і тільки на нього, немовби хоче прошити його поглядом навиліт.

— Зараз почнеться, — пробурмотів кузен і штовхнув його в бік. — Сиди на місці й не вилазь.

Цього вистачило. Як говорять мудрі старці, якщо хочеш, аби молодий пішов угору, заборони йому на неї спинатися. Йатех відразу забув про дивну постать, поправив запону на обличчі, перевірив, чи добре мечі виходять із піхов.

— Побачимо, — буркнув із викликом.

Сабер’х лише усміхнувся. Витягнув з-під верхніх шат пращу та два свинцеві снаряди. Для битви, не для полювання: у їхні грані було втоплене сталеве лезо, наточене як бритва. Старші зазвичай усміхалися, говорили, що праща — це іграшка для дітей, але такий снаряд, кинутий відповідним чином, міг відтяти руку чи половину обличчя. Зблизька пробивав шкіряний панцир.

Раптом на протилежному боці луки вибухнув якийсь гармидер. Кочівники як один розвернулися в той бік. У щілині поміж валунами промайнула сіра згорблена постать, три випущені в її бік стріли пробили пустку, і в той самий момент Йатех побачив, як його кузен присідає, розкручуючи зброю. Він був найкращим пращником, якого Йатех знав. Не минуло і двох ударів серця, як праща в руці хлопця перетворилася на розмазаний диск, а Сабер’х видав голосний, заморожуючий кров бойовий крик іссарам.

Двоє кочівників озирнулося, найближчий почав натягати лук. Снаряд із пращі полетів пласкою дугою, майже співаючи в польоті, й ударив лучника просто в рота. Його обличчя вибухнуло, голову відкинуло назад, здавалося, що навіть якби снаряд не мав гострих країв, то сама сила удару зламала б вершнику шию. Перш ніж чоловік зсунувся з сідла, поміж косматих козячих спин вискочили чотири замасковані фігури.

Атакували кінних парами, ідеально зіграні після багаторазових тренувань у родинній афрааґрі. Один завдавав удару з правого або з лівого боку, в’яжучи зброю супротивника у складному млинку, другий ударяв із протилежного боку, колов, рубив, у груди, живіт, ногу — як вийде. Намагалися не поранити тварин, бо трофейний кінь був спільним добром, яке помножувало маєток племені. Усі кочівники мали в руках луки, ще не дістали шабель або сокир на довгих держаках, тож перш ніж Йатех встиг блимнути, трьох із них наче здмухнуло із сідел. Остання четвірка не озиралася на товаришів і гнала куди очі. Двоє — прямо на них, на нього та Сабер’ха.

До них було якихось тридцять кроків, коні розганялися важко, сповільнені козами, що плуталися під ногами, один із вершників відставав. Сабер’х устиг вкласти у пращу другий снаряд, крутнути два рази й послати прямісінько в голову тварини, що бігла першою. Цього разу життя коня було менш важливим, ніж затримання нападників. Але свинцева грудка не набрала достатнього розгону, снаряд мазнув по черепу, лише позначивши його кривавою смугою. На щастя, цього вистачило. Тварина перелякано кувікнула, затнулася й викинула вершника із сідла. Перш ніж кочівник опинився на землі, старший хлопець уже тримав у руках мечі й загороджував шлях другому кархону.

Вершник устиг дістати шаблю, кривий клинок із темної сталі.

Звівся в сідлі й цілився згори, просто в голову Сабер’ха. Хлопець парирував лівим мечем у глибокому ухилянні, одночасно завдаючи правим широкий удар по заднім ногам коня, поміж суглобами. Влучив лише в одну, кривий клинок скреготнув по кістці, але — вистачило. Кінь при наступному кроці дивно кувікнув, наче й не конем був, і проїхався задом по землі. Вершник вирвав ноги зі стремен і на повному ходу вискочив із сідла. Перекинувся, відразу підхопився на ноги, все ще із шаблею в руках, розвернувся в їхній бік. Лють у його очах могла б крушити скелі.

Він простягнув руку в бік тварини, що жахливо іржала та намагалася підвестися, та кинув кілька слів на своїй мові. Коротких, грубих, гнівних. Сплюнув на землю, підійшов до коня та одним страшним ударом обіруч майже відрубав тому голову. Глянув на хлопців, і Йатех зрозумів, що дядько говорив про людей, які вже пройшли під вістрям смерті, але повертаються, щоб забрати когось із собою. Цей кочівник знав, що помре, але вирішив убити їх тут та зараз, причому через… і це було майже неймовірним… через коня, якого вони скалічили. Немов тварина була членом його роду, подумалося йому.

Сабер’х опустив зброю вниз і легенько кивнув чоловікові, а тоді рушив до нього, згорблений. Йатех глянув на свої руки, в яких він стискав руків’я мечів. Не пам’ятав, коли їх витягнув. Почув за спиною шелест, тож озирнувся, бажаючи сказати кузенам, що оце наближалися, аби не втручалися, бо Сабер’х прийняв виклик. Удар упав на нього, наче блискавка, мав потрапити в горло, але в останню мить хлопець устиг підвести руку, підбиваючи ятаган. Вістря зіслизнуло по щоці, навскіс, зачепивши за кістку і пройшовши майже до кутика губ. Біль обезвладнював. Йатех хитнувся вбік, лише тому щасливо уникаючи удару, завданого другою рукою. Це був кочівник, коня якого поранили каменем з пращі. Під час падіння він загубив шаблю, тепер ішов із двома ятаганами в руках. У його очах палало шаленство. Ще один, який не бажав піти до предків наодинці. Здавалося, кархони вірили, що душі ворогів, вбитих в останньому бою, стають рабами войовника, коли той опиниться біля брам Дому Сну. Внаслідок цього, загнані в кут, вони билися як демони.

Тепер кочівник кинувся на Йатеха, засипавши його ударами. Був вищий майже на голову, широкий у плечах, швидкий та сильний. Бив із люттю, раз у раз, а його ятагани лише трохи поступалися довжиною дитячим мечам хлопця. До того ж, що було рідкістю серед кочівників, умів битися обіруч майже так само добре, як іссарам.

Йатех відступив на крок, потім ще на один, парирувати удари було дедалі важче. Його противник був чудовим рубакою і, що важливіше, бився, аби вбити. А він ще ніколи не проливав крові ворога в бою. Біль пораненої щоки паралізував правий бік обличчя, затягував імлою зір, майже відбирав свідомість.

«Не хочу помирати, — подумав він, — не зараз, не тут». Відбив новий удар, а плече аж затерпнуло від сили удару. «Не хочу помирати, коли сонце саме вийшло з-за гір, коли заповідається новий чудовий день, а небо таке блакитне. Не хочу приєднуватися до трупів, які плямують траву кров’ю та жовчю». Ухилився перед широким ударом і відскочив убік. Екхаар, підрізаний ударом, раптом розхилився і зсунувся з його обличчя. На мить кочівник сповільнився, схоже, заскочений молодістю свого супротивника. Потім усміхнувся ширше й рушив в атаку.

У ту мить Йатех побачив її вдруге. Не було сумніву, що це жінка або дівчина: стояла в кількадесяти кроках позаду, за спиною кархона, а її фігура майже зливалася із заростями на тлі гір. Здивований, він ледь не дав себе випатрати, в останню мить парирувавши укол, відбив удар другого ятагана і знову відступив, забувши про дивну постать.

Розпачливо, шалено хотів жити, а це означало, що цей воїн повинен загинути. Глянувши вбік, переконався, що Сабер’х досі б’ється зі своїм супротивником: мабуть, також натрапив на доброго фехтувальника. Збоку ще доносилися дикі крики та брязкіт зброї. Він міг розраховувати лише на себе.

Він відбив нові удари, від четвертого ухилився, не довіряючи своїй руці, яка після останнього блоку одерев’яніла від ліктя. Опустив меч, ворухнув зап’ястком, намагаючись прогнати те відчуття, що вже дійшло до долоні. Кархон помітив той жест, знову усміхнувся під темними вусами. Йатех примружився.

«Не хочу помирати, — подумав знову, — це поганий день для смерті. Не тут і не зараз. Ні!!!»

Стрибнув уперед, як тільки кочівник здійняв зброю для нового удару. Відпустив мечі, й перш ніж ті брязнули об каміння, вже мав у долонях короткі стилети — і раптом опинився між руками нападника, надто здивованого, щоб відреагувати. Ударив, як сотні разів тренувався з дядьком. Правицею в ліву сонну артерію, лівицею — в правий бік, відразу під ребра, в печінку.

Не пробив панцира лівою рукою, товста шкіра стримала клинок, але другим стилетом вдарив ідеально, відразу під щелепу і вниз, розтинаючи шию аж до гортані. Блискавично відпустив ножі, притулився до нападника, оплів його руками й ногами. Перекинув на землю.

Кілька довгих ударів серця вони качалися по траві. Йатех вчепився в кочівника немов кліщ, йому вдалося притиснути одну руку кархона до тулуба, руків’ям другого ятагана отримав кілька ударів у спину, але щоразу слабших, легших. Кров бризкала з артерії просто йому в обличчя, заливала очі, мішалася з його власною. Він не відпустив нападника, поки рухи того не ослабли, поки не стихнув хриплий свист, що вилітав із перерізаної трахеї.

Почувши кроки, підвів голову. Сабер’х також уже скінчив свій бій. Якусь мить кузен дивився на нього з повагою.

— Нам буде потрібна голка…

— …з ниткою, — сказала сліпа жінка. — Попроси тітку Фатре про кошик із приладдям для шиття.

Її худі долоні зі зморщеною шкірою із вправністю, властивою лише незрячим, торкалися розрізу на верхніх шатах. Безпомилково знаходила шматочки каміння, бруд. Усувала їх швидкими нетерплячими рухами. Погладила м’який матеріал, проїхалася пальцями по гаптуванню.

— Це верхня кхандава? — запитала.

Він кивнув, і зрозумівши, що вкриті більмом очі не могли цього побачити, відповів:

— Так.

— Що — «так»? — усміхнулася вона.

— Так, тіточко, це кхандава.

Пальці жінки на мить зупинилися на пасах, що перетягували його груди. Свіжо виправлена шкіра рипіла й інтенсивно пахла.

— Ти сьогодні отримав свої перші справжні мечі, чи не так?

— Так, тітонько.

— Скільки тобі років?

— Сім.

Її долоні перервали мандри по матеріалу та складному малюнку, що прикрашав груди та бокові частини одягу.

— Це птах, еге ж? А це — полум’я, — вона торкнулася правого та лівого боку грудей. — Навколо бігають тварини, олені, сарни, лиси та борсуки. Багато зеленої травички, блакитний струмінь. Це красива кхандава. Де ти її розідрав?

— На плацу тренувань.

— Поспішав випробувати свої нові мечі? Правда? А не подумав її зняти перед тренуваннями? — зітхнула вона. — Схоже, що ні. Але ця дірка — не від зброї, — заявила.

— Ні, — прошепотів він. — Я впав.

— Авжеж. Знімай її, давай. І біжи до тітки Фатре, нехай дасть кошик з інструментом для шиття. Той, святочний. Скажи, що просить тітка Ентоель.

Він побіг стрімголов, ледве вона допомогла йому стягнути із себе паси та верхні шати. Ентоель, так її звали, дивне ім’я, не іссарське, що лише збільшило його замішання. Найохочіше він би й узагалі туди не повертався, але не міг кинути в неї кхандаву, а пояс із мечами зараз був важливішим за всі скарби світу. Невідомо, що було б гіршим: встати без урочистого одягу перед тіткою Ка’едлою, яка опікувалася в родині всіма дітьми, чи з’явитися завтра на плацу тренувань перед майстром Ведаллом без нових мечів.

Тітка Фатре була невеличкою пухкою жінкою, яка мешкала в приміщенні, найближчому до центральної кімнати садиби. Скільки він себе пам’ятав, була милою з кожним із дітей, сприймала їх як власних: завжди всміхнена та балакуча. Вміла розповідати найкращі історії, які він тільки чув, і навіть якщо це були історії про битви з демонами, що прибули разом із Небажаними з безодні поза світом, усі діти слухали їх, відкривши рота.

Вона припинила усміхатися, коли почула його прохання.

— Тітка Ентоель? — запитала, уважно дивлячись на нього. — І що ти робив у підвалах?

Він похитав головою, не в силах видавити ані слова. За мить вона віддала йому малий кошик, наповнений котушками з шовковими нитками, голками та наперстками. Вираз її обличчя був дивним.

— Іди. Тітка Ентоель — найкраща швачка, яку я знаю. Зашиє тобі будь-що, буде виглядати як нове.

Коли він повернувся до підвалу, вона чекала на нього в тому самому місці, де він її залишив. Дещиця світла, що падало крізь причинений лаз, перетворювала її на чорну пляму в царстві тіней.

— Ти вже? — на світлому обличчі блиснули вкриті більмами очі. — Мені знадобиться твоя допомога.

— Так, тітонько?

— Діра йде через струмок та крило птаха. Прошу, знайди мені блакить.

— Блакить?

— Небесну, — несподівано мило усміхнулася вона.

Він подав їй котушку небесно-блакитної нитки. Безпомилковим рухом вона вставила її в голку, обережно намацала дірку. А потім — і він лише через деякий час зрозумів, що саме бачить, — її рука, що тримала голку, почала танцювати. Рух за рухом, рівнесенько, дірка почала зникати, прихована в новій хвилі на поверхні вигаптованого струмка. Це було схоже на чари.

— Тепер червоний та коричневий. Я не запитала, як тебе звуть.

— Йатех, тіточко.

— Красиво. Мені завжди подобалося це ім’я. Як твої сестра та брат?

Його не здивувало це запитання, в роді всі знали одне одного та могли згадати ступінь спорідненості.

— Вернеан пішов із дядьком та кузенами до північних печер. Вчитиметься кувати мечі. А Деана опікується малими дітьми.

— Вона й сама ще дитина. Ти відчуваєш гордість через свої нові мечі?

— Так, — він мимоволі усміхнувся.

— Будь обережним із ними. Вони насправді гострі.

Він кивнув, не в змозі відвести погляду від її долонь. На крилі птаха з’явилося нове перо, червоне всередині, буре на краю. Дірка сховалася під дещо зміненим візерунком.

Жінка швидким рухом відкусила нитку, кілька разів пройшлася долонею по тканині й широко усміхнулася.

— Тепер ніхто не повинен здогадатися, що тут колись була діра. Простягнула руку й розкуйовдила йому чуприну. Він завмер, незвиклий до таких жестів. Майже висмикнув з її рук кхандаву, швидко нахилився й підняв пояс із мечами. Два кроки назад — і опинився поза її руками.

— Прийдеш ще мене провідати?

Поставила це питання якось дивно, м’яко та невпевнено.

— Так, — збрехав він швидко, щоб уже попрощатися з нею. — Напевне, прийду.

Звісно, не мав наміру повертатися. Якби хтось довідався, що він розмовляв із оґалевою, став би посміховиськом для всіх дітей роду. Крім того, тут, унизу, було страшно і якось душно, незважаючи на панівний холод. Виходячи з підвалу, він зупинився й озирнувся. Сліпа жінка стояла нерухомо. Якусь мить йому здавалося, що в тінях за її спиною він бачить когось іще, невисоку худорляву фігуру. Блимнув — і тінь зникла. Жінка ворухнулася і простягнула долоню. З її пальців…

…вирвалося світло. Воно було всюди, пробивало його наскрізь, кожну його частку, кожен спомин. Він відкрив рот для крику.

Коли прийшов до тями, вона сиділа навпочіпки на верхівці бархана. Він не бачив очей, обличчя, деталей одягу — лише абрис постаті. Тінь, яка переслідувала його у споминах, влізла також і до світу реальності.

Він відвернувся й виплюнув рештки скорпіона. Не відчував ані губ, ані язика. Обережно підвів долоню й торкнувся обличчя. Мав враження, що хтось приклав до нього гарячий компрес. Припухлість навколо губ підіймалася аж до очей, ніс, здавалося, тонув у заглибленні, яке утворювали роздуті щоки, губи нагадували шматки розвареного м’яса. Але попри те, що там усе палало вогнем, не відчував тих місць, яких торкався.

Щось було не так. Він хитнув головою, намагаючись зрозуміти, що саме. Сонце — зрозумів за мить. Сонце було вже на другому боці неба, воно саме ховалося за найближчим барханом. Це означало, що він пролежав тут цілий день під безжальним промінням, яке за кілька годин могло вбити навіть здорового сильного чоловіка. А він досі був живий.

Фігура на дюні ані здригнулася, хоча він виразно подавав ознаки життя. Він намагався покликати її, але горло не хотіло слухатися. Раптом дівчина підвела голову й почала вглядатися у верхівку протилежного бархана. Тільки тепер він помітив її обличчя. Звичайне, повсякденне, наче поза категорією краси чи бридкості. Обличчя, яке неможливо було запам’ятати, якщо хтось не витатуює його собі на внутрішній поверхні повік. Очей він і надалі не бачив, їх затіняв рівно підрізаний чубчик, що спадав на чоло.

Він глянув туди, куди дивилася вона. З-за бархану з’явилися чотири постаті, лише чоловіки. Затрималися на верхівці, розглянулися, нарешті один із них помітив його й щось гортанно крикнув, тицяючи пальцем. Потроху, ледве утримуючи рівновагу, вони почали спускатися схилом.

Він дивився на них не ворушачись, не жестикулюючи. Були напівголі, носили лише штани із сірої тканини та шкіряні мокасини. Їхні торси вкривали малюнки ящірок, змій, скорпіонів, пустельних тушканчиків, павуків. Уся пустельна живність. Усі чоловіки були поголені, а в того, що йшов першим, на голові був малюнок скорпіона. Той розсівся на черепі й клешнями обіймав очні ямки чоловіка так, що коли він примружувався, здавалося, що клешні стискаються. Хвіст скорпіона вився навколо лівого вуха прибульця і спускався аж на кадик.

Вони встали навколо Йатеха.

— Живий, — заявив той, що був зі скорпіоном на голові. — Далеко зайшов.

— Яке це плем’я?

— Пояс. Черевики. Д’ягірри.

— Згоден. Повністю.

Вони говорили мовою його народу, але з дивним акцентом, викидаючи із себе слова в коротких, рваних фразах-гавканнях. Дивилися на нього згори, їхні фігури виразно виділялися на тлі неба — так, що йому нарешті довелося прикрити очі.

К’к’на, люди піску, покидьки серед покидьків. Назву, яка спочатку звучала як кален’ка’навеф, із часом було скорочено — відповідно до того, як проблема, яку вони становили, зменшувалася. У його племені говорили, що вони вимерли вже багато років тому: в будь-якому разі їх давно вже не зустрічали. Вони були нащадками тих, хто не вклонився Законам Гаруді, не надягнув екхаарів і не прийняв тягаря спільної душі. Частина племен, як стверджували старі оповістки, помандрувала тоді на південь, за пустелю, аби шукати власного шляху. Нечисленна група залишилася серед пісків, ведучи затяту й безнадійну війну зі своїми земляками. Звісно, програли її. Племена, які прийняли тягар Законів, були численніші, краще організовані і, що найважливіше, жили в місцях, де могли розвиватися. Порівняно з відкритою пустелею афрааґри іссарських племен були раєм, давали шанс виховати велике та здорове потомство, в той час як безмір пісків пропонував лише смерть. Неможливо виграти війну на два фронти, з пустелею та людьми одночасно. К’к’на потроху відходили до світу легенд та страшних оповісток.

Найближчий до нього чоловік, зі шкірою, вкритою сіткою старих шрамів, нахилився над ним і просичав:

— І що, д’ягірре? Я бачу твоє обличчя. Сонце заходить. Ти вб’єш мене?

Він мав бажання засміятися. Обличчя? Яке обличчя? Поцілунок скорпіона перетворив його на дивну маску, пародію людського. Його ж обличчя залишилося десь там, знизу, під набухлою плоттю та сонячними опіками.

А до того ж питання душі. Чи, точніше, її відсутності. Тепер у нього вже нічого не могли відібрати.

Тінь веселості, схоже, промайнула його обличчям, може — в очах, а може, покидьок лише шукав приводу, щоб випустити злість, бо раптом, без попередження, він ударив Йатеха в лице, навідліг, і відразу додав з іншого боку.

— Не усміхайся мені! — гарикнув.

Ударів Йатех відразу й не відчув, тільки за кілька поштовхів серця на щоки йому начебто хтось вилив розтоплений свинець. Він зціпив зуби, щоб не завити.

Той, що був зі скорпіоном на голові, присів навпочіпки й перевернув іссара на бік.

— Мечів немає. Вигнанець.

— Дар, — пробурмотів хтось. — Дар від пустелі.

— Далеко зайшов. Може, дар, може, ні. Перевірте, чи не має зброї.

Вони не цацкалися, швидко обшукали його, позбавивши кинджалів, а тоді грубо потягнули — так, що хвиля млосного болю перейшла в темряву. Лише на мить, як він думав, але коли опритомнів, сонце вже майже сховалося за горизонтом. Його тягли навперемін, по двоє, тримаючи за руки, обличчям до землі. Жодним чином не намагалися зменшити його страждань і, здається, саме біль викручених суглобів привів його до тями. Він тихенько застогнав.

— Живий, — буркнув хтось із них. — Сильний.

— Це добре. Не втрачаймо часу.

Розмова стихла, к’к’на не любили пустої балаканини. За чверть години, сповненої рвучого болю, вони кинули його на пісок. Він не мав сил навіть звести голову.

— Розверніть його.

Йатеха копняком перекинули навзнаки. Той, що був зі скорпіоном на черепі, нахилився та примружив повіки. Скорпіон стулив клешні.

— He хочу, щоб ти помер, д’ягірре. Хочу, щоб ти жив довго. Приклав йому до губ якусь посудину. Волога, вода… Йатех почав пити, швидко, жадібно. Напій мав гірко-солонуватий присмак. Пив, проти свого бажання, проти розуміння, що кожен ковток може коштувати йому багатьох годин тортур. Легенди іссарам казали про людей пустелі як про найзатятіших та найбезжальніших ворогів. Кожна з кланових чи племінних війн велася згідно із Законом Гаруді. Війни з к’к’на йшли без жодних правил та законів. Сенс був лише в тому, щоби знищити невірних кузенів дощенту. І лише розміри пустелі розтягнули цю війну на століття, на десятки поколінь, бо якщо треба було шукати когось, хто краще за іссарам рухався морем пісків, то це були саме к’к’на. Як будь-яка братовбивча війна, ця також була позбавлена хоча б тіні милосердя. Століттями жорстокість була єдиною мовою, якою промовляли одна до одної обидві сторони. Він пам’ятав історію про те, що робили іссарські воїни, коли натрапляли в пустелі на табори людей піску. Убивали кожного чоловіка та хлопця, яким минув десятий рік життя. Потім нищили начиння з водою, а якщо табір був неподалік від джерела, то гнали його мешканців у глибоку пустелю й залишали там, щоб сонце та пісок взяли своє. Остання така розповідь походила з часів молодості його батька.

І все ж він знав напевне, що той чоловік говорить правду. Він хотів, щоб Йатех жив. Ніщо у світі не тягнеться так довго, як ненависть поміж родичами.

Але він пив. Пив нерозумно та нерозсудливо, свідомий, що повинен набрати рідини в рота і сплюнути її в обличчя мучителю в надії, що той, розлючений марнотратством води, переріже йому горлянку. Глянув у очі чоловіка і зрозумів, що такого точно не сталося б. Ненависть в очах чужака була холодною як лід. Цей чоловік хотів за всіляку ціну утримати його при житті — лише для того, щоб виконати свою обітницю.

— Будеш жити, — повторив той із якимось похмурим задоволенням у голосі. — Розіпніть його.

Вправно і швидко вони вбили в пісок чотири кілочки, до яких прив’язали зап’ястки та ноги чоловіка. Один із них приніс плед і накинув на тулуб Йатехові.

— Переживеш цю ніч і наступну також, — буркнув. — А післязавтра ми дістанемося до табору і там вирішимо, що з тобою робити.

Розвернувся і зникнув із поля зору.

Дівчина з’явилася нізвідки, цього разу він бачив лише овал обличчя на тлі неба, що саме темнішало. Відчував її погляд. Був спекотний.

— Скорпіон, — сказала, схиляючись над ним. — Мій малий власний скорпіон.

У неї був дивний акцент: дивний, бо звичний. Акцент східних племен д’ягіррів, точнісінько такий, який можна було почути в його афрааґрі. Вона могла б у будь-який момент увійти в першу-ліпшу садибу і змішатися з її мешканцями, видавши себе за якусь там далеку родичку. Вона нахилилася над Йатехом і лизнула його в щоку. Потім в іншу. Поплескала по лобі, підчепила пальцем губу й глянула на зуби. Дунула в ніс.

— Виглядаєш здоровим екземпляром, сину зрадників. Добре відгодованим та сильним. Скажи мені, навіщо ти пив його воду?

Адже знаєш, що на тебе чекає…

Він мовчав. І думав, інтенсивно та ясно — вперше за два дні. Дівчина була реальною, справжньою, він відчував її дотик, дихання, вона не була маренням. Але люди піску її не бачили, не звернули уваги на постать, яка сиділа на верхівці бархана, і не помічали її тепер, хоча їхній табір був заледве за кілька кроків, а вона говорила цілком голосно.

— Вони мене не почують, — муркнула, безпомилково прочитавши його думки. — І не побачать. Вони — вже духи, останні з племені, що багато років мандрують пустелею в пошуках слідів рідних, побратимів чи інших людей піску. Я супроводжую їх уже певний час, ховаючись у тіні їхнього безумства. Відчуваю, як воно зростає, пухне, немов нагноєна рана. Усі мовні камені порожні, а якщо біля якогось джерела вони знаходять знаки, то тим уже десятиліття. Нарешті вам, нащадкам зрадників, удалося закінчити Найдовшу в історії світу війну. Дві з половиною тисячі років різати одне одного — і ось їх залишилося лише п’ятеро: ці четверо та ще Слухаючий Пісок, завдяки якому вони досі уникали смерті. Але він Уже старий і помирає. Коли відійде, вони також загинуть, бо лише Його вміння працювати із Силою стояли між ними та пустелею.

Вона нахилилася низько, вони майже торкнулися обличчями.

— Навіщо ти пив ту воду? Я спостерігала за тобою, шукала Ключа до тебе, але я маю бути впевненою. Хіба ти не прийшов сюди по власну смерть? Навіщо ти подовжував агонію? Навіщо тримаєшся життя? Покажи мені…

…Ісанель. Лежить на ліжку і спить. Спокійне дихання легенько підносить її груди. Давно минула північ. Ще три-чотири години, і виднокрай розвидниться.

Він не міг заснути, стояв біля вікна, дивлячись на сплячу дівчину і стискаючи в руках мечі. Безмовно молився. Закон говорив чітко. Не було жодних двозначностей, жодного способу його обійти: вони повинні вже зараз, теперішньої ночі, ще до того, як зійде сонце, скласти одне одному присягу, змішати кров так, аби її краплі разом стекли по вістрю меча. Пізніше вона повинна їхати з очима, схованими під пов’язкою, щоб лише в афрааґрі, коли старші дадуть згоду, ще раз побачити його обличчя. Останній раз. Мала б тоді три дні, аж три дні, аби насититися світлом. А потім?

Горизонт на сході прояснився, зарожевів, залишалося небагато часу. Ісанель…

Ні! Він шарпнувся, вигнувся так, що аж затріщали кілочки. Ні! Геть з моєї голови!

— Ні, — пробурмотіла вона тихенько. — Я маю знати. Ти тоді навіть не подумав, щоб дати себе вбити — її батьку, брату, хоч комусь. Таке навіть не спало тобі на думку. Ти думав лише про дві речі: чи взяти її з собою, чи вбити. Тобі так було вигідніше?

Раптом вона засміялася.

— Солодке безумство, мале безумство, моє безумство, — заспівала. — Битва та ніч, вибух, який розірвав ґуон-ве на шматки, говорили, що такого ніколи не станеться, говорили, що не втечеш від нас, говорили, що будеш наша назавжди. Але ні, Мала Кана втекла. Мала Кана мудра, Мала Кана терпляча. Вона вже не може ходити з людьми піску. Вони не стримають гелъ’заав, коли той прийде за Малою Каною. Малій Кані потрібен власний охоронець. Малий скорпіон, який вкусить, коли треба. Але вона має знати, чи він насправді є скорпіоном. Справжнім малим скорпіоном. Лише для неї однієї…

Якусь мить вона дивилася на нього, то одним оком, то іншим, заплющуючи їх та крутячи головою. Наче птах, що оцінює, чи можна з’їсти те, що він знайшов.

— Тож скажи мені, — продовжувала вона. — Чи ти — те, що я шукаю? Чому ти поставився до того чоловіка ось таким чином? Чуєш…

…брязкіт та тишу. І в тиші тій народжується виття: дивне, хрипле, з булькотінням. Він стоїть на майданчику, дивиться в очі секундантам супротивника, лише в них, бо Саворег стоїть на колінах поряд, із рукою, зламаною принаймні в двох місцях, із розбитим лівим коліном та горлом, напухлим від удару руків’ям меча. Йатех трохи ворушить тим мечем, клинок якого впирається в пах чоловіка, і виття припиняється. Тиша знову наповнює простір, і раптом він чує щось схоже на гамір визнання. Меекханці — купці, кілька солдатів, шляхта — дивляться на нього, він відчуває їхні погляди, але в них немає ворожості. У цьому вони подібні до його племені, цінують добрих фехтувальників, а в представника барона тут небагато друзів. Ну і те, яким чином той почав поєдинок, вивернувши на нього та Аеріна купу лайки, не надто йому допомогло. Його головний секундант підводить руку та кладе на землю дерев’яну паличку. Поєдинок закінчено. Аерін дивиться з усмішкою й каже:

— Скажи мені…

— …чому? Чому ти користувався лише тупою стороною клинка? Чому принизив його так, що він мусив виїхати з міста? Кульгавий, із несправною рукою? Ти чув, що на дорозі до Макаллена хтось напав на нього й перерізав горлянку?

Дівчина схиляється над Йатехом й обережно гладить його по щоці.

— Ти хотів принизити його, знищити? Хотів відразу, на першому поєдинку, отримати славу того, з ким не варто схрещувати клинків? Але ж ти знаєш, що це їх не стримало. А може, тобі йшлося про те, щоб показати свою бойову вправність? Малий скорпіон, який клацає своїми клешнями й вимахує отруйним хвостом, га? Як воно було з тобою?

Він мовчав.

А власне, як воно було з ним.

— Я маю знати, — не відступала вона. — Маю бути впевненою. Не можу зробити поганий вибір. Скажи мені, як…

…обпікає нагріта скеля, вона настільки гаряча, що на ній можна смажити яєчню. Він дріботить по ній швидкими кроками, вивчаючи Перший Танець, техніку, що полягає в тому, аби весь час перебувати в русі, змінювати напрямок та швидкість переміщення, постійно змінювати темп. Майстер зв’язав йому ноги в кістках шнуром завдовжки в лікоть, кроки малі, короткі. Він не може встати, не може зупинитися, щоб передихнути, бо почує шкварчання власної шкіри. Він танцює швидко, в ритмі мелодії, яку грають на маленькому барабанчику, дерев’яній коробці, обтягнутій козячою шкірою. Його шати просякли потом, піт ллється його обличчям та заливає очі, шнурок вже натер кісточки до крові й кожен крок позначений червоним. Але він танцює. Мечі досі на спині, їх тягар із кожною миттю більшає, шкіряна перев’язь впивається у плечі. Це нічого, він танцює. Ритм щоразу швидше, щоразу мінливіше, встигнути за ним стає майже неможливо. Але він встигає.

У майстра затяте, гнівне обличчя. Сьогодні Йатех уперше переміг у бою трьох хлопців, які вчилися куди довше, ніж він сам. Це погана новина для їхнього вчителя бою, сім’ї цих хлопців не будуть задоволені. Цей молокосос вимагає науки, говорить міна майстра, треба йому показати, де лежить межа його можливостей, він мусить знати, що не треба принижувати одноплемінників, не треба роззброювати їх так, наче вони — малі діти. Павучий Танець зламав уже багатьох.

Йатех танцює.

Майданчик для тренувань великий, гладкий та рівний. За тисячоліття мільйони ударів вигладили його поверхню, відполірували майже до блиску. Тут не можна перечепитися, не можна наступити на камінчик. Можна лише залишати шматочки власної шкіри, якщо таке станеться.

Він прикриває очі, дозволяючи мелодії влитися в його вени. Відчуває її всім собою, має враження, що навіть його серце стукотить так швидко, як швидко пальці майстра б’ють у козячу шкіру. Він подумки викликає першого духа, супротивника-привида, озброєного важким палашем та круглим щитом. Якщо майстер бажає справжнього танцю, то він його отримає.

У цю мить ніщо не має значення. Дихання вже не мусить протискатися насилу крізь перехоплену горлянку, піт більше не заливає очі. Він витягає мечі, плинним, безпомилковим рухом, який давно вже опанував. Клинки сріблясто блищать, починають власний танець. Він співвідносить їхні рухи з ритмом кроків, із розлюченим ритмом барабанчика. Майстер не відступає, його пальці прискорюються, музика зривається в шалений галоп, за мить переходить у чвал. Йатех танцює, не дозволяє мелодії втекти від нього, не дозволяє їй випередити себе, за мить сам починає нав’язувати темп, переходить від однієї лютої швидкості до іншої, цього разу барабанчик намагається його наздогнати, губиться, сповільнюється, знову кидається вперед. Мечі креслять складні фігури, фінти, напівфінти, уколи та удари, блоки та контратаки, і раптом Йатех чує, як майстер глибоко вдихає повітря й майже припиняє грати. У танці клинків, у танці, яким хлопець зачаровує простір, можна відчути, що це стає чимось більшим, аніж просто тренування. Сторонній спостерігач може прикрити очі й побачити справжній Павучий Танець: не серію тренувальних рухів, а танець із супротивниками-привидами: двома, трьома, чотирма.

Бій із тінями, що складаються з мелодії, танцю та світла, що грає на скривлених клинках.

Йатех ширше розплющує очі й дивиться на майстра. Той бачить, як хлопець захищається, контратакує, як ухиляється та ставить блоки — і раптом розуміє, що він програв, цей учень не здасться, не проситиме про кінець тренування. Танцюватиме, поки не переможе всіх супротивників або не впаде непритомним на землю. Для нього немає іншого шляху. Ритм барабанчика сповільнюється. Що…

— …такого побачив тоді твій майстер? Га? Мій малий скорпіоне? А може, ні, може, не скорпіон, а просто вовченя? Але якщо ти просто вовченя, то я дарма втрачаю тут час. На цьому світі повно вовченят, малих, пухнастих, виблискуючих зубками вовченят, які будуть для гелъ’заав простою закускою. Бо вони — вовки, — рухом голови вона вказує на табір к’к’на. — А тут небезпечно. Мені потрібен скорпіон, який не боїться вжалити будь-кого, який битиметься за мене. Ти знаєш, яка найдурніша легенда про скорпіонів?

Вона нахилилася, і він відчув, як вона нюхає. Відчував її тепле дихання на обличчі, коли вона обнюхала його волосся, щоки та шию. Він пахнув мокрим піском, як пустеля відразу після дощу.

— Може, пізніше я тобі й розповім, — прошепотіла вона голосом, що звучав як зернятка піску, що сиплються на землю. — Подивимося. Завтра. Може. Спи.

Він заснув.

Коли вони дісталися до табору людей піску, він зрозумів, що помре ще сьогодні, причому швидко. Той, що був зі скорпіоном, першим помітив, що щось не так. Рушив бігом, кидаючи вузлики, зник за найближчим барханом. За хвилю видав протяглий крик, від якого заморожувало кров у венах. Його товариші жбурнули Йатеха на пісок і побігли вперед. Могли не боятися, що він втече: не міг ступити і кроку. Дівчина, як завжди, з’явилася нізвідки.

— Їхній чаклун мертвий. Учора його вбили твої кузени. Не мали б його знайти, але з ними, на жаль, був один із ваших Відаючих. Відчув та проломив чари, які стерегли табір, а воїни закінчили справу.

К’к’на поверталися. Несли зброю, якої раніше він у них не помітив. Той, що був вкритий шрамами, схопив його за плечі, підвів із землі й ударив головою в обличчя. Йатех в останню мить трохи відвернувся, прийнявши удар на ліву брову. Вибух.

Він упав на пісок, проїхавшись черевом по гарячій поверхні, і тоді другий к’к’на копнув його в бік. Щось тріснуло, липка залізиста волога наповнила його рот. Біль прийшов за мить, уві ткнувся тупим клином поміж ребрами, зірвав із губ короткий стогін. Крізь стукіт крові він почув сміх. Не знав, чи був гіршим сам звук, чи байдужа жорстокість, що чулася в тому сміхові. Так могла б хихотіти істота, яку було навчено лише видавати звуки, що імітують сміх, але для якої ті залишилися настільки ж чужими, як козяче мекання чи виття вовка. Такий звук міг би видавати хтось, хто пам’ятає, що таке сміх, але не може зрозуміти, в якій ситуації потрібно сміятися. Хтось, хто вже забув, що таке радість — навіть найпростіша, яку черпаєш із чужого болю та приниження.

Хтось, мертвіший за нього.

Дівчина з’явилася поряд. На його очах один із людей піску оминув її плинним рухом, ніби ухиляючись від удару. Зробив це абсолютно несвідомо, інші також не зауважили його дивного руху.

— Що тепер? — запитала вона спокійно, без якоїсь інтонації. — Бо ти ж саме за цим сюди і прийшов, за смертю. Чи важливо, за якою саме? Яка різниця поміж агонією від зневоднення, в гарячці — та тим, щоб тебе закатували до смерті кілька к’к’на? Жодної. Тож лежи, не підводься, вони швидко заморяться, знудяться тебе бити, скористаються ножами. Буде трохи боляче, але не гірше, ніж якби ти випускав рештки поту в пісок.

Ще один копняк майже підкинув його з землі. Він перекинувся на спину, вже не намагаючись оберігати себе. Найближчий кат підійшов поволі, відштовхнувся від піску і стрибнув йому на живіт. Йатех не встиг напнуті м’язи, зігнувся навколо точки страждання. К’к’на провернув стопи, наче давив хробака, і спокійно рушив далі, не озираючись. Йатех залишився на піску, звинувшись у позі зародка, хрипло намагаючись перевести дух. Залишки людини.

Лівим оком він уже нічого не бачив, праве навперемін затягувало то імлою, то чорними цятками. Судоми прийшли без попередження, з дивного місця, від попереку, наче якась крижана долоня схопила його за нижні хребці й тепер намагалася вирвати хребет зі спини. Його вигнуло назад, на мить здавалося, що він от-от удариться потилицею в п’ятки, він розкрив рота, намагаючись звільнити біль, надати йому криком якоїсь форми, викинути із себе.

З його уст хлюпнуло чорною бридкою рідиною: кров, вода, якою його поїли, жовч. «Я помираю, — з’явилася несподівано осмислена думка. Саме тепер я помираю».

Вона схилилася над ним із дивним виразом обличчя. Тільки тепер, перед самою смертю, він виразно її роздивився. Чорне волосся, майже воронового відтінку, очі мов клаптики темної блакиті, зі шматочків вечірнього передгрозового неба, кармінові вуста такої форми, що більшість жінок дали б себе за неї вбити. Була вродлива, вродлива, як…

— Ти — вона, так? Провідниця в Дім Сну. Прийшла по мою душу. Але я… не маю…

Вона усміхнулася, і він затремтів. Стільки жорстокості.

— Ні, я не смерть. Не служу Дому Смерті. Нікому не служу, — вона відгорнула волосся простим жестом, мов звичайна дівчина. — Скажи мені, як воно з тобою? Ти є чи не є скорпіоном?

Я маю знати, забагато часу вже втратила. Ти тут помреш? Ти ж для цього і прийшов у пустелю. Здається, в тебе внутрішня кровотеча, не кажучи вже про зламані ребра, струс мозку та пошкодження нирок. Я можу тебе вилікувати. Сили навколо досить. Але я хочу знати, хто ти такий.

Вона відвернулася, глянула йому за спину. Йому не було потреби оглядатися, чув кроки, чув скреготіння ножа по оковці піхов, йому здавалося, що він чує всі звуки світу.

— Перекинься на живіт, — сказала вона тоном, якому неможливо було опиратися.

Він послухався.

— Встань навкарачки, хутко! Добре. Долоні в пісок, глибше, ще глибше! Відчуваєш?

Він відчував. Руків’я, вкриті шорсткою шкірою, вигладженою тисячами годин битв та тренувань. Його мечі.

— Не питай, не дивуйся. Просто покажи мені правду про себе. Помри або живи.

Кроки. Ближче і ближче.

Він вирвав зброю з піску, не видавши із себе жодного звуку, підірвався на ноги, черпаючи силу з місця, про яке досі думав, що воно мертве. Знову був тринадцятирічним, що притуляється до кочівника, якому за мить до того розпанахав горлянку, знову танцював Павучий Танець, крутячись у ритмі нечутної мелодії, знову стояв на майданчику для поєдинків та роззброював меекханського охоронця.

Удар, один і другий, мечі на диво легкі, центр важкості пересунутий до руків’я, вони його й не його одночасно. Але клинки настільки ж добрі, як ті, які він пам’ятав: груди к’к’на, що саме підійшов, розкриваються, як кривава квітка, розтяті багряним «X», чоловік робить ще крок і падає, його миттю оточує червона калюжа. Кров надто густа, щоб відразу всотатися в пісок. Йатех повертається навколо осі, тріпотить залишками одягу, шукає наступного нападника. Є, той, який стрибнув йому на живіт, він обертається, в очах переляк, паніка, що виникає з нерозуміння ситуації: як це, в’язень, який мить тому конав, виригуючи в останніх спазмах нутрощі, тепер мчить на нього з мечами в руках? Як? Чому? Тікати!

Запізно. Іссар уже біля нього, укол пласко в живіт і відразу косий удар по обличчю. Неймовірно, як швидко можуть згасати чужі очі. Йатех уже не думає, реагує так, як його навчено, третій та четвертий, де вони?

Ідуть, з двох боків, один тримає два довгих ножі, другий, зі скорпіоном на черепі, короткий спис, а точніше навіть алебарду з недовгим держаком та серповидним клинком. Скорпіон неспокійно стискає та розводить клешні. Йатех дивиться чоловікові в очі й не бачить у них страху. Це добре, він усміхається розтрісканими губами. Ворог, який помирає у страху, не приносить почестей тому, хто відсилає його перед обличчя Матері. Супротивник робить крок у його бік — лише для того, щоб відштовхнутися від піску, крутнутися в дикому піруеті та впасти на Йатеха з ножами. Удар, пласко, на рівні стегна і відразу низько, в коліно, короткі ножі не дають власнику й шансу на нормальний блок, коліно піддається майже не опираючись, кров та шматки кістки летять з рани, к’к’на коротко кричить — дуже коротко, бо падаючи, він наражається на клинок другого меча, вістря входить у горло й виростає скривавленим зубом із потилиці. Йатех сходить із лінії падіння тіла, струшує кров із клинків, розвертається. Залишився один.

— Іди звідси, — говорить він тихо.

«Скорпіон» широко усміхається й підіймає зброю в дивному салюті. Мовчить.

Сходяться коротко, без слів. Його супротивник добрий, найкращий з усієї четвірки, не дбає про життя й не боїться смерті. Б’ється чудово, атакує швидко, впевнено, тримає дистанцію, використовуючи більший розмір своєї зброї. Не ходить піском, а пливе, його ноги ледве торкаються поверхні, здається, вони не піддаються законам природи. Він справжній к’к’на — людина піску.

Будь-який інший ворог у битві з таким супротивником провалився б у пісок, загруз би, затнувся, втратив би сили в безрезультатних спробах скоротити відстань, що їх поділяла. Але Йатех досі той самий юнак, якого майстер вирішив зламати Павучим Танцем. Він відчуває кров, що стікає по його кісточкам, гладку скелю під п’ятами. Пісок не сповільнює його, не в’яже, кроки танцю надто швидкі, надто непередбачувані, щоб супротивник встигав за ним. Він рухається по спіралі, змушуючи к’к’на обертатися, змінювати стійку. Той відступає, шукаючи кращого місця для оборони, прямує в бік найближчого бархана. Йатех не дозволяє йому це зробити. Скорочує дистанцію, яка їх поділяє, перш ніж тому вдається відреагувати, падає на нього разом із лавиною ударів.

П’ять поштовхів серця, десять — і він знаходить першу дірку.

В’яже клинок алебарди коротким обертом і рубає по зовнішній частині долоні. Якби вдарив сильніше — відрубав би її разом із чотирма пальцями, а зараз — просто ріже шкіру, сухожилля та кілька кісток. Відстрибує.

— Іди звідси, — повторює, хоча має впевненість, що відповіді не дочекається.

Позначений скорпіоном мовчить. Звідкись витягає шматок тканини, незграбно, допомагаючи собі зубами, перев’язує долоню, змінює хват на руків’ї, аби втримати. Припиняє усміхатися.

Йатех дозволяє йому скінчити та йде в атаку. Проламує третій його блок, до болю безпорадний, бо поранена рука ледве тримає держак, і коротким, ощадним уколом потрапляє чоловікові просто в серце. Удар розрізає навпіл намальовану на грудях к’к’на ящірку. Чоловік піску видає дивний звук, напівсапання-напівсхлип. Опускає вістря зброї й спирається на держак. Вперше усміхається по-справжньому радісно.

Молодий іссар дивиться йому просто в очі й бачить там віддзеркалення дівчини. Та стоїть за його спиною. Очі помираючого стають великими, і в них раптом з’являється страх. Він теж бачить дівчину. І з тим страхом в очах — конає.

Йатех обертається.

— Ти вже знаєш? — запитує.

Дівчина усміхається: жорстоко та дико.

— Усе ж таки ти — скорпіон.

Повіяв вітер, і чотири трупи, що лежали на піску, зникли. На їхньому місці з’явилися невеличкі гірки піску. Тіло, кров, зброя та вбрання перетворилися на дрібний пил.

— Духи останніх із к’к’на. Я зустріла їх, коли вони блукали пустелею, одержимі ненавистю до такого ступеню, що вже не бачили перед собою дороги до Дому Сну. Я уклала із ними договір. Наказала зіграти виставу в обмін на шанс убити одного з іссарам. Якби ти не був скорпіоном, уже був би мертвий.

Махнула рукою, і раптом ноги відмовилися йому служити, він відчув кожну рану й кожен перелам. Мечі випали з його пальців, унизу спини завили тупим болем нирки. Дівчина нахилилася і промуркотіла:

— У пустелях усього світу розповідають казку про те, що скорпіон, якого оточили вогнем, втикає отруйний шип собі в потилицю, щоб скоротити муки. Це найбільша брехня про цю тваринку. Жоден із них так не робить, бо це означало б, що він програв. А скорпіони не вміють програвати. Вони не мають здібності здаватися. І ти також. Це тому ти вбив Ісанель. Це тому тобі навіть на думку не спало дозволити її батьку заколоти тебе. Цим ти визнав би свій програш, а цього ти не вмієш. Ти танцюватимеш Павучий Танець, аж поки в твого майстра не почнуть кривавити пальці від вибивання ритму на барабані — або поки ти не помреш від втоми. Ти переріжеш горлянку воїну, який удвічі старший за тебе, скалічиш та принизиш будь-якого супротивника і завжди, — тут вона широко усміхнулася, — завжди через це тебе чекатиме людський подив. Бо люди також уміють розпізнавати скорпіонів, хоч і не знають, наскільки ті небезпечні — і наче пустельний тушканчик, приводять їх додому й бажають заприятелювати. Але ти будеш лише мій. Битимешся для мене. І — авжеж, тобі зовсім немає потреби погоджуватися. Можеш залишитися тут і померти.

Вона засунула жмутик волосся до рота й почала його задумливо смоктати.

— Слово, лише одне слово, просто кивни головою — і я зачерпну Силу й вилікую тебе. А тоді почнеш мені служити, битимешся за мене та вбиватимеш. Просто блимни…

Він дивився на неї без тремтіння, впритул. Перед його очима знову залітали чорні плямки. Він помирав.

— Ох, розумію, — прошепотіла вона. — Це ж теж — здатися. Так? Така умова — це визнання поразки. То давай інакше. Ти — іссар, іссарам, як ви самі себе звете. Ти наймаєш свої мечі. Тож найми їх мені. Будь моїм охоронцем. Спочатку — на рік. Платнею буде твоє життя, лікування від ран і те, що я заберу тебе звідси. Що ти на це? Я непогана пані. Чи це нормальні умови для нашого рішення?

Він відчував, що починає пітніти. Втратив забагато води, його тіло капітулювало. Він конав.

Він не хотів помирати. Але він не мав мечів, які міг би запропонувати на службу.

— Не… маю… мечів…

— А ті, якими ти бився, це що? Палиці?

Вона підняла один з ифірів. Його руків’я виглядало так само, як і у зброї, яку він залишив у рідній афрааґрі. Лише клинок був іншим. Від гарди до кінчика вістря вони виглядали так, наче їх зробили з чорного вулканічного скла.

— Дивні речі можна зробити з піску, якщо є потреба. То якою буде твоя відповідь?

Він уже не мав душі. То чим він ризикує, йдучи на службу до цієї… істоти?

Він блимнув.

— Я знала, що ти даси себе переконати, — вона нахилилася так, що вони майже зіткнулися лобами. — Я бачила, як ти б’єшся. Ти дуже, дуже мало вмієш. Мусиш іще багато чому навчитися, бо гелъ’заав — це лише гончак, а навіть він може тебе вбити. Але ми почекаємо на нього, бо в мене є борг, а я завжди сплачую борги. Ми підемо далеко і швидко, а потім подивимося, скільки ти насправді вмієш, скорпіоне. Завтра, післязавтра й пізніше. Готуйся до дійсно цікавих часів, хлопче.

Несподівано вона припала до його уст гарячим різким поцілунком, і в тому поцілунку була Сила, бо перш ніж він втратив притомність, відчув, як у вибухах болю в нього зрощуються тріснуті ребра, як вода виходить із легень, кров повертається до вен. Він відплив у темряву, перш ніж встиг викричати із себе біль.