Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

* * *

— Найдивніше… ні, прокляття, не найдивніше. Найбільш незвичним було те, що ці кляті піхотинці стояли тихо, — Велерґорф сперся спиною на стовбур кривого дубу й прикрив очі, наче знову бачив усі картини, про які щойно розповідав. — Не гепали мечами в щити, не видавали войовничих криків, не намагалися додати собі відваги обзиванням ворога. Стояли на барикаді, зв’язаній із купецьких возів, такій малій, що якби хтось добряче розмахнувся, то кинутий камінь легко перелетів би з одного краю шеренги на інший. Проти себе мали кількадесят тисяч диких войовників і куди не глянь бачили щільні шеренги ворогів, але — мовчали. Я на їхньому місці верещав би на все горло, щоб не обісратися зі страху.

Скривив татуйоване обличчя в гіркій посмішці.

— А ми першу половину дня сиділи нагорі й дивилися, як вони б’ються. Атаки йшли одна за одною, майже без перерви, бо стоячи навпроти входу, кочівники бачили дорогу на Лиску і шлях, запханий людьми. Бачили, як тікає здобич. Тож поспішали…

* * *

Пробні атаки тривали весь ранок. Окремі а’кеери відривалися від щільної стіни загарбників, найчастіше в кількох місцях водночас, і чвалували до барикади, засипаючи її стрілами. Син Війни, що командував армією, перевіряв затятість її захисників і відстань до пасток, а також шукав слабкі місця в укріпленнях. Спочатку, коли нападники наближалися на двісті ярдів, із лінії зв’язаних один з одним возів сипався град стріл. Трупи людей і коней поступово оточували барикаду кривавим півколом. Пізніше захисники змінили тактику, збільшивши радіус обстрілу спочатку до двохсот п’ятдесяти, а пізніше до трьохсот та трьохсот п’ятдесяти ярдів.

— Пристрілюються, — буркнув Чорний Капітан.

Вони разом сиділи навпочіпки поруч із кривим стовбуром гірської сосни, яка якимось дивом зуміла вкоренитися на скелі. Кавер Монель використав хвилину перерви, щоб долучитися до роти, яка стояла на стіні, та кинути оком на поле битви. Вигляд мав дуже серйозний. Наразі Варта не видавала своєї присутності, а се-кохландійці, схоже, не збиралися обходити барикаду. Це й не дивно. Здавалося, кочівники були впевнені, що проб’ються першим же поважним штурмом.

Він почався за дві години після світанку. Під звуки флейт і барабанів у кількох місцях армії, яка оточувала барикаду, закипів рух. Шеренги кінноти, які до того часу стояли безладно, вирівнялися й виразно поділилися на загони. Якщо хтось до цього моменту ще сумнівався, що атакувальні загони складалися з прекрасних, добре вишколених і дисциплінованих войовників, то, побачивши це, відразу такі сумніви втратив би. Не випадково Імперія вже третій рік програвала битву за битвою.

Вони рушили разом, п’ять широких і глибоких колон, по тисячі коней у кожній. Одна — прямо, дві поряд із нею, по боках, останні дві — на флангах, майже вздовж скельної стіни. Спочатку їхали повільно, шагом, рівнесенько, наче імперська гвардія на параді перед володарем. За мить пришвидшилися, перейшли на рись, потім — у галоп. Навіть причаївшись на сто стоп вище, вартівники відчували дрижання скель від ударів тисяч копит. Загони, які атакували на флангах, першими перейшли на чвал, засипаючи барикаду градом стріл. Тепер перед між залпами не було перерв, дощ стріл рівномірно, безустанку вдаряв у вози, наконечники били в дошки, в охоронні дашки, у щити важкої піхоти, яка стояла в тісному строю трохи далі.

Барикада мовчала. Нападники сіро-бурою лавиною насувалися відразу з п’яти напрямків, а лінія возів скидалася на покинуту. Згори було видно, як піхота з незворушним спокоєм приймає стріли на щити, як арбалетники стоять зі зброєю, готовою до пострілу, як тремтять натягнуті плечі онагрів та «скорпіонів». Усі — чекали.

Чого саме вони чекали, стало зрозуміло, коли нападники минули магічну поки що лінію за сто ярдів. Перші чотири коні в колоні, що атакувала ліворуч, із диким іржанням перекинулися, потрапивши в замасковані ями, проверчені солдатами. Затримуватися було вже надто пізно, і, якщо чесно, навіть не виглядало на те, що кочівники мали такий намір. Сто ярдів, що відділяли їх від барикади, коштували загону кількадесяти коней, але нападники, схоже, чекали таких несподіванок і були готові до втрат. Мабуть, вони не вперше билися з меекханською піхотою.

Оминаючи коней, що впали, топчучи власних товаришів, кіннота ринула на барикаду.

А барикада ожила. Арбалетники зайняли позиції й дали точний залп. А потім і другий, проріджуючи нападників. Але це був кінець: одна рота арбалетників — це приблизно двісті людей, двісті стріл, з яких, щоправда, кожна з легкістю пробивала навіть повний обладунок, але нове взведення зброї навіть добре вишколеному солдатові займало принаймні півтори хвилини.

Два залпи, зроблені з невеликої відстані, зібрали кривавий урожай, але поки арбалетники горбилися, крутячи рукоятями, нападники опинилися під самою барикадою. Раптом свиснули мотузки, на повбивані перед возами загострені колоди, що шкірилися на кочівників, накинули петлі і смикнули. Не всюди виходило добре, меекханці вміли вкопувати палі, не один кінь сів на задні ноги, не один вершник беркицьнувся із сідла. Але багато поспішно пристосованих до оборони дишел та абияк затесаних паль піддалися. В їжаку, що захищав барикаду від безпосередньої атаки, з’явилися перші вирви.

Усе це тривало буквально кілька хвилин, під час яких арбалетники встигли збігти з возів, поступаючись місцем піхоті. Важкі дротики полетіли в бік вершників, збиваючи їх із сідел і ранячи коней. Одночасно клацнули спуски машин, і на передпілля впало кілька запалювальних снарядів. Обидві колони, що атакували з флангів, відірвалися від барикад, розступаючись і даючи місце головним силам.

— Вони були готові до втрат, кажу вам, це було помітно по тому, як вони їхали в атаку. Зосереджені, скорчені в сідлах, зі щитами, піднятими над головою. Вони вже не співали, йшли у бій не на життя, а на смерть. Прокляття, згори це виглядало дурнувато: кіннота, що штурмує окопані вози — нічого дурнішого й не вигадаєш. Але тоді ми ще не знали, що се-кохландійці вчилися атакувати такі укріплення під час війн із вердано у східних степах. Вони пречудово розуміли слабкі сторони таких барикад, особливо якщо їх поставлено не зі спеціально зроблених бойових фургонів, а зі звичайних купецьких фур.

Лейтенант обвів поглядом згромаджених солдатів. Майже весь загін сидів обабіч. Навіть Гавен знайшов, нарешті, у струмку камінь для стосу біля підйому і приєднався до слухачів. Шпигуна посадили неподалік і прив’язали до дерева. Кеннет якусь мить роздумував, чи не дати знак починати марш, але це, мабуть, не був найкращий момент. Крім того, вони задали справді непоганий темп, тож могли ще трохи послухати.

Велерґорф продовжував.

— Ці сучі діти вміли здобувати укріплені вози, та ще й як…

* * *

Колони нападників розділилися, опоясуючи укріплення з усіх боків. Вершники витримали град дротиків, прийняли на себе залп із арбалетів і не відступили перед вогнем. Самі теж не залишалися в боржниках, шиючи з луків і кидаючи майже впритул короткі списи. Притиснули піхоту, зосередили увагу на собі. І тоді з’явилася нова група напасників.

Ці сиділи верхи на великих, масивної будови конях, що нагадували скакунів важкої кавалерії. Вони блискавично під’їхали під вози й закинули на борти гаки на мотузках. По три-чотири на кожний. Розвернули тварин і пустили їх у галоп. Усе трапилося так швидко, що ледве в кількох із цих вершників поцілили дротиками чи стрілами. Раптом усю барикаду потужно струсонуло. Колеса возів, хоч і були закопані по вісь у землю, підскочили вгору й безладно закрутилися. Тріщали виламані дошки, репало дерево. За мить більшість мотузок порвалися — або ж поламалася частина бортів, вози важко опали на своє місце. Не всі. Два, зачеплені надто сильно, перехилилися назовні й так і залишилися. Зависли, похилившись, сперті лише на зовнішні колеса.

Молодий гонець дивився, як на одному з возів троє солдатів розпачливо тнуть мотузки мечами, і нарешті той потроху, з ваганням, встав на чотири колеса, займаючи місце в строю. На іншому був лише один піхотинець. Віз нахилився так сильно, що борт уже не захищав солдата від стріл. Він відрубав найближчу мотузку, кинувся до наступної, і тоді стріла вдарила його в плече, над щитом, опущеним надто низько. Солдат присів, трусонув головою, наче поранена тварина, і широким ударом відрубав другий гак. Отримав наступну стрілу в бік, похитнувся, зробив три невпевнені кроки вперед, одним рухом відкинув щит і тримаючи меча обіруч, підскочив до двох останніх мотузок. Рубанув першу, коли дротик задзвенів об його шолом; ударив так сильно, що його меч угруз у дереві, поруч із гаком. Солдат відпустив руків’я зброї й вихопив кинджал.

Три стріли вдарили його в груди, одна за одною, пробиваючи кольчугу і шкіряний панцир під нею. Солдат упав на коліна й відразу вчепився скривавленими пальцями в дерев’яний борт, підтягнувся і вдарив кинджалом останню мотузку. Здавалося, вістря ледь торкнулося шнура, але той порвався зі звуком, який пробився крізь галас битви. Віз знову впав на своє місце. На нього відразу залізли інші піхотинці, в бік кочівників полетіли дротики, помчали стріли, артилерійські машини послали над головами захисників ще одну порцію жбанів із горючою сумішшю.

Обмін пострілами тривав ще кілька хвилин, а потім за нечутним нагорі сигналом вершники розвернулися й галопом погнали назад. Лінія перед возами була встелена тілами людей і коней, стрілами і дротиками, плямами палаючого масла. Захисники понесли втрати, принаймні кільканадцятеро солдатів були мертві або помирали. Поранених було вдвічі більше. Варгенн спостерігав, як із нещасливого возу зносять нашпиговане стрілами тіло, а його руки, стиснуті на держаку сокири, боліли як ніколи.

Капітан проникливо глянув на нього.

— Хотів би ти там бути, га? Хотів би занурити залізо у кров? Не хвилюйся, хлопче, така нагода в тебе ще буде. Запевняю тебе, — він скривився у крижаній посмішці. — А тепер біжи до полковника і скажи тому проклятущому піхотинцеві, що він повинен відмовитися від оборони першої барикади. Це нерозумно. Вона надто розтягнута. Ще один такий фокус із мотузками, й вони перекинуть усі вози.

— Слухаюся!

Дарвена-лав-Ґласдерна він знайшов поблизу машин. Полковник про щось неголосно сперечався з командиром артилерії, але побачивши гінця, замовкнув і звів брови.

— Капітан просив переказати, що не вважає, що вдасться втримати першу лінію.

— Розумію. А що він сказав насправді? — вислухавши, офіцер злегка усміхнувся й буркнув. — Передай командиру, що якийсь там горець не буде вчити мене обороні. Звісно, нам доведеться відступати. Нехай краще він почне підганяти біженців, бо ті повзуть, наче п’яні слимаки. А під час наступної атаки нехай не стримується, і, якщо йому вистачить відваги, може приєднуватися.

— Слухаюся!

Чорний Капітан усе ще сидів біля покрученої сосни.

— Що він сказав?

— Пан полковник дякує за пораду. І так мав відступати. Просить, щоб ви спробували пришвидшити темп евакуації, а також підтримки під час наступної атаки.

— А дослівно?

Варгенн зціпив зуби і, не дивлячись командирові в очі, повторив.

На обличчі капітана, що нагадувало льодовик, з’явилася широка щілина.

— Яйця в нього є. Льодовими цицьками Анда’ї клянуся, вони в нього є. Евакуацією командує Девен Кавацр, а йому я довіряю, наче собі самому. Якщо буде потрібно підганяти людей канчуками — він це зробить. Дай знати решті, що всі з арбалетами мають бути нагорі. Зробимо нашим гостям несподіванку.

* * *

Десятник замовкнув, задивився десь у простір, потер сиву щетину, що пробивалася на татуйованих щоках.

— Під час другої серйозної атаки він дозволив нам стріляти. Усього в нас було десь двісті арбалетів, і кожен опинився нагорі.

Було зрозуміло, що ще одного наступу барикада не витримає, того фокуса з мотузками вони, мабуть, навчилися в демонів із самого дна Мороку. Але я все одно бачив, що солдати готуються до відбиття наступного штурму. Вони поспішно підправляли розірвані мотузки поміж возами, прибивали дошки до зламаних бортів. Інші підносили й виставляли на возах першої лінії якісь жбани та бурдюки. А позаду них розкладали в’язанки дерева й фашини. Він усміхнувся власним споминам.

— Ото я тоді був молодий і дурнуватий. Не розумів, що вони собі задумали…

* * *

Друга атака настала за годину після першої. Це не означало, що се-кохландійці дали захисникам цілу годину перепочинку. Невеликі загони, від кільканадцяти до кількадесяти кочівників, шаліли на передпіллі, сиплючи стрілами та весь час зображаючи готовність до нападу. Найвідважніші вершники навіть під’їжджали на відстань ураження дротиком, хоча мало кому це сходило з рук. Арбалети імперської піхоти працювали на совість.

У головній армії тривали перестанови. Загони ділилися, роз’їжджалися навсібіч, маневрували. Дві гігантські, по кілька тисяч особин, групи заводних коней відвели в тили, значно прорідивши головні сили. Але все одно ті, що залишилися, навіювали жах. Варгенн майже заздрив піхоті, що тій із барикад не відкривається повного виду на головні сили ворога. Там було значно більше тридцяти тисяч вершників. Тридцять п’ять, а може, й сорок, як оцінив капітан. От тільки насправді це не мало значення — їх тридцять чи триста тисяч. Наступна атака, найімовірніше за все, мала проламати оборону.

— Я не казатиму вам стріляти густо чи цілитися краще, — сказав їм Чорний Капітан перед самим штурмом. — Просто перезаряджайте зброю так швидко, як це тільки можливо, і спрямовуйте її вниз. Ви маєте просто поцілити в ту проклятущу армію.

А та проклятуща армія саме рушала в атаку.

Цього разу було лише три колони. Дві з флангів та одна по центру, зате в ній, як на око, було десь шість-сім тисяч коней у трьох глибоких шеренгах. У першій — легка кавалерія, на чолі другої на масивних конях їхало кількасот вершників, озброєних гаками й мотузками. Над третьою хилитався ліс списів, а самі нападники виблискували кольчугами і сталевими шоломами.

— Вершники Бурі… — капітан насупився, виразно здивований. — Вони кидають найкращі загони вже на другий штурм. Лети до полковника і скажи йому про це.

Варгенн зіслизнув по мотузці, ледь не обпікши долоні, й помчав до артилеристів.

— Де полковник?!

— На першій барикаді, — голос із-за чорної маски був приглушений. — Давай звідси, хлопче. Запалюйте!

Вони підпалили шийки жбанів, що лежали на «ложках» машин. Клубки просякнутого живицею шмаття задиміли й засичали, посипалися іскри. Артилерист глянув угору, на скелю біля входу, де мала фігурка саме вимахувала двома кольоровими прапорцями.

— Триста ярдів! Прямо! Залп!!!

Удар важелів об поперечину сіпнув задом онагра, вся конструкція затрусилася й підстрибнула. Палаючий снаряд перелетів над барикадою, набираючи висоти.

— Рівняй! Готуйсь! Натягуй!

Заскрипіли натягнуті канати.

Варгенн уже біг до укріплень. У центральній барикаді лишили прохід в один віз завширшки, який готові були відразу закрити. Десь попереду горючі снаряди вдарили в мур кавалерії. Ржання, ні, не ржання, виття поранених коней було чутно по всій долині.

Перед середньою лінією оборони загострені палі втикали в землю на ширині сорока стоп. І додавали нові. Поміж ними залишили тільки вузьку, на кілька стоп, стежину, що кілька разів завертала з боку в бік. До бортів кільканадцяти возів, що утворювали барикаду, прибивали нові дошки, а спереду підпирали їх десятком балок. Меекханці вміли вчитися на власних помилках. Ці вози кілька вершників точно не перекинули б.

Полковник стояв на першій барикаді й дивився на колону, яка наближалася.

— Повільно йдуть, наче на щось чекають, — сказав до лейтенанта, що стояв поруч.

— Капітан просив передати, що наприкінці колони йдуть Вершники Бурі, — гонець промовив це на одному диханні й завмер. Обидва офіцери розвернулися й уважно глянули на нього. Дарвен-лав-Ґласдерн легенько усміхнувся.

— А тихо ходять ці горці, га?

— Так точно, пане полковнику.

— Добре, побачимо. Ми й так збираємося віддати цю барикаду, — полковник копнув один із бурдюків, прив’язаний до борту. — Принаймні те, що від неї залишиться.

Позаду плечі онагрів знову вдарили об поперечини, і чотири снаряди пролетіли над головами солдатів. Ударили в середину колони, мальовничо розбризкуючись. Виск коней долинув поміж тупоту тисяч копит, але дим на кілька хвилин милосердно все прикрив. Коли він зійшов, колона стояла на місці, розділена на дві частини. На проході посередині крутилося кілька піших. За мить до них підвели п’ятьох коней. Неосідланих, без вуздечок.

— Жереб’яри… — лейтенант скривився й гарикнув. — Швидше! Ну! Більше дерева!!!

— Задалеко, шістсот ярдів… Сподіваюся, Ґлавеб добре вимірив відстань. У нього буде лише пара пострілів, — полковник уже усміхався. — Ну, хлопче, біжи до свого капітана. Скажи йому…

— Надходять…

З обох флангів наростав стукіт копит. Головний загін теж поволі рушив з місця, але Варгенн не відводив погляду від восьми вбраних у сіре людей, які стояли посередині. Найвищий серед них підійшов до одного з коней, притулив обличчя до його шиї, погладив по ніздрям. Потім чоловік плеснув тварину по крупу, і кінь рушив з місця. З кожною хвилиною він біг усе швидше: крок, клус, галоп. Випередив голову загону й витягнувся над землею в дикому чвалі. За мить це був уже не чвал, а щось більше — здавалося, що кінь поніс, маючи на спині зграю демонів. Він задер хвоста, витріщив очі й видав із себе неземне іржання-виклик. Стукіт копит однієї цієї тварини заглушив усе інше: здавалося, весь світ замовкнув, а загони ворога, що потроху наближалися, зникли.

Чоловік, який послав його вперед, застиг у дивній позі, з простягнутими руками й напіврозкритими долонями, наче пропускав крізь пальці довгу мотузку. Раптом він стиснув долоню в кулак і потягнув. Шия коня зігнулася під прямим кутом, тріснули хребці, тварина зарилася головою в землю й перекинулася на спину, вже мертва в ту мить, коли шаман виконав свій жест. Упала десь ярдів за двісті від барикади.

От тільки стукіт копит не припинився. Навпаки — наростав, потужнів, дужчав. Варгенн витріщив очі, побачивши куряву, яка здіймалася з землі в тих місцях, де били копита привада. Душа, дух коня, мить тому вбитого чарами шамана, гнала вперед, просто на барикаду. Просто на віз, що стояв неподалік…

— Обережно!!!

Кілька солдатів в останню мить відскочили вбік. Палі, увіткнуті перед укріпленнями, розлетілися навсібіч, наче пики, що їх розпихають кінські груди, а наступної миті щось ударило в шанці.

З оглушливим грюкотом важкий, купецький віз, виготовлений так, щоб перевозити тисячі фунтів товару по будь-якій дорозі, підлетів у повітря, вирваний з лінії. Канати й ланцюги, які прив’язували його до інших возів, порвалися, наче льняні нитки, а дошки, цвяхи і шматки дерева полетіли на всі боки. Віз перекинувся в повітрі кілька разів, гримнувся об землю й покотився. Зупинився лише перед лінією гостроколу, який захищав другу барикаду.

«Сто стоп», — пронеслося в голові гінця. — «Він пролетів понад сто стоп… Велика й Милосердна Володарко!»

У вилом, що виник, могло заїхати шестеро вершників стремено в стремено.

— Наступний!

Другий кінь саме випередив загін нападників і вихопився наперед у божевільному чвалі. Летів просто на віз, на якому стояв Варгенн і двоє офіцерів.

За ними щось брязнуло й понад барикадою майнула стріла розміру великого дротика. Вона мала яскраво розмальоване пір’я і була добре помітна на фоні неба. Десь на середині відстані між возами і згромадженою армією вона досягла піку параболи й почала знижатися. Один із броньованих вершників, що саме проїжджав поряд із жереб’ярами, зникнув, наче його здмухнуло з сідла.

— Їм треба внести поправку. І краще не схибити.

За мить одинадцять «скорпіонів» вистрелили залпом. Стріли довжиною в п’ять стоп понеслися в бік шаманів. Той, що тримав на невидимій шворці коня, який саме чвалував у бік барикади, раптом зігнувся навпіл, притиснув руки до черева, перекинувся й затремтів. Чаклун, що стояв поруч, схопився за стегно, в яке вцілила важка стріла. Двоє з п’яти коней, яких приготували до жертвоприношення, теж отримали по стрілі: один став дибки, затанцював на задніх ногах і звалився на землю, другий увірвався у стрій вершників, сіючи хаос і замішання. Найвищий із жереб’ярів, той, що першим приніс коня в жертву, замахав руками, віддаючи якийсь наказ. Шеренги важкої кавалерії зімкнулися перед чаклунами, закриваючи їх власними тілами. Щити поповзли вгору.

— Ну, про жереб’ярів ми поки що можемо забути, — полковник обтрусив якісь тріски з плаща і поправив щит на руці. — Залишилася решта.

Решта саме ринула в атаку. Спершу з флангів налетіла легка кавалерія, засипаючи все стрілами. Варгенн зіщулився біля борту, слухаючи лоскіт граду снарядів, що бив об дошки. Частина стріл летіла майже вертикально вгору, щоб потім упасти на солдат. Дві з них, одна за одною, увіткнулися в землю поряд із хлопцем. Ще одна зрикошетила від шолому й ковзнула по кольчузі. Якби Варгенн міг, то заліз би під віз.

Раптом щось з’явилося над його головою. Полковник спер край щита на борт, створивши щось на кшталт дашка. Другий офіцер приєднався до нього. Так утрьох вони й сиділи. По возах загримотіли важкі чоботи, й за мить усю барикаду зайняли солдати. Піхота спирала важкі щити в той самий спосіб, що й командир, арбалетники присідали біля солдатів або ховалися під дашками. Град стріл начебто вщухав.

— Арбалетники! Зараз!

Двісті стрільців вихилилися з-за заслонів у ту мить, коли до барикади наближалася лава перекидачів возів. Солдати дали залп майже впритул у кінські груди, цілячись саме у тварин. Кількадесят скакунів суголосно заіржали й упали; стріли важких арбалетів, пристосовані пробивати повну броню, майже повністю входили в кінські тіла. Після залпу арбалетники закинули зброю за спину й побігли до другої барикади. У бій пішла піхота.

На барикаді за раз могло поміститися не більш ніж одна рота. Друга стояла позаду, допомагаючи обороні й кидаючи дротики. Важкі снаряди летіли в нападників, вбиваючи чи ранячи людей та тварин. Але солдатам не вдалося стримати всіх вершників; десятки гаків зачепилися за борти, десятки мотузок натягнулися я потужно шарпнули. Кілька возів, ослаблених попереднім штурмом, перевернулися назовні, а піхотинців, які не встигли з них зіскочити, миттєво вирізали. В барикаді виникло ще кілька дір.

Варгенн уже тоді відступав разом із полковником у бік другої барикади й мав змогу зблизька оцінити вправність імперської піхоти. На знак командира заграла труба, і приблизно половина солдатів залишила барикаду і побігла до проходу в гостроколі. Рога, яка стояла позаду, згуртувалася, прикрилася щитами. Труба заграла знову, і решта солдатів відірвалася від возів і побігла назад. Той загін, що залишився стояти, пропустив їх поза себе й знову зайняв позицію. Гонець стояв поблизу полковника, відразу за потрійною шеренгою піхоти. Другий загін затримався за ними.

«Чому вони не відступають?» — подумав він, коли в дірах у возах з’явилися перші вершники. Вони високо тримали довгі списи, з’їжджаючи в діри по кілька коней за раз. На них були кольчуги, шоломи і щити з намальованим на них символом подвійної блискавиці, а їхні коні були вбрані у важкі, стьобані панцири. Імперська армія вже знала, що знак блискавок носить еліта кочівників, Вершники Бурі, персональна гвардія Батька Війни всіх се-кохландійських племен. Єдині загони ворога, які могли розбити меекханську піхоту у фронтальній атаці.

Вершники без вагання ринули на стіну щитів. Залп дротиків вибив кількох із них із сідел, поранив пару коней, та в наступну мить списи вдарили в щити. Списи тріскалися — майже завжди, але наступної миті сила удару кочівників перекинула солдатів, змусила відступати, ламати стрій. У щілини вривалися коні, розпихаючи піхоту своєю масою, а важкі шаблі та сокири на довгих держаках дзвеніли об шоломи і щити. Солдатам не вистачало пік, списів, рогатин і гвізарм, які давали змогу битися з кіннотою на відстані. Коротких мечів, якими користувалися в тісному бою, на мінімальній відстані від супротивника, було недостатньо. Здавалося, піхоту припруть до загострених паль і виріжуть. На той момент через барикаду вже пройшло десь двісті кінних, крізь проломи вдиралися наступні.

Полковник зберігав спокій. Парою ощадних рухів він відправив уперед кільканадцять солдатів на підтримку рядів тих, хто протистояв кінноті. А тоді дав знак у бік другої барикади. Дзенькнули арбалети. Сто запалених стріл вдарило у вози покинутих шанців, туди, де перед нападом розмістили жбани й бурдюки. Усі вони були розбиті або продірявлені піхотою, що відступила. Стоси дерева, згромаджені між возами, зайнялися майже відразу. Коні вершників, що в’їжджали в проломи, заіржали, встали дибки й відступили перед жаром.

Арбалети клацнули знову, й кількадесят ув’язнених усередині палаючого півкола кочівників, безладно перекинулися із сідел.

— Щити! Дах!

Щити піхотинців, що стояли навпроти кінних, поповзли вгору. Раптом нападники, яким вже мало б здаватися, що вони пробилися крізь піхоту, опинилися в ситуації вершника, чий скакун по саме черево вгруз у хиткі піски. Щити піхоти утворювали рівну поверхню без щілин, в які можна було б увіпхнути вістря, а бити по них мечем чи сокирою не мало жодного сенсу, оскільки нормально розмахнутися було неможливо. Якийсь час Вершники Бурі розпачливо штовхалися в ту загату, а потім один, другий, третій кінь раптом заіржали і звалилися на землю. На очах у Варгенна під захисний дах прослизнуло двоє солдатів, тримаючи обіруч, наче важезні списи, дротики. Вони блискавично пробралися поміж своїми товаришами, дісталися коней і завдали подвійного уколу, знизу, під стьобаний панцир. Тварина кувікнула, наче її застали зненацька, пирхнула кров’ю, струмінь якої вирвався з ніздрів і писка, і звалилася на землю. Вершника вбили раніше, ніж той встиг підвестися на ноги. Менш ніж за півхвилини всі кочівники, що вдерлися вглиб строю, були мертві. Як і їхні коні.

— Стіна!

Лінія вирівнялася. Солдати зімкнулися так, що поміж щитами не можна було увіткнути навіть кінчик ножа. Мечі вдарили плазом у солідну оковку верхнього краю щита, а майже з трьохсот горлянок пролунав лютий, визивний рик. Сімнадцятий полк мав двохсотрічну традицію й був гордістю Восьмої Пішої дивізії; жодні кляті скотарі не мали права сприймати їх як м’ясо для затуплення мечів.

Вершники Бурі опинилися в безвихідній пастці, і схоже, трохи знітилися. З барикади їх безперервно засипали стрілами, б’ючи з відстані в кількадесят кроків просто у фігури на фоні вогню. Згори, зі скель над проходом, також сипався град убивчих снарядів. Щомиті хтось із вершників валився на землю, сам або з конем.

Відгороджені колом палаючих возів, їхні сили танули на очах. Останні півтора десятки кочівників носилися по всій території, намагаючись вибратися з пастки. Діри в барикаді були лише в кілька ярдів завширшки, а перед більшістю з них наклали додаткові стоси деревини й фашин, які зараз палали не гірше, ніж самі фури. Тільки в місці, де вдарила магія, дерева вже не було, його здмухнуло разом із возом. І саме там уцілілі шукали втечі.

Дарвен-лав-Ґласдерн не мав наміру їм це дозволити.

— Рота! Уперед! Град на бігу!

Перша шеренга трохи розступилася, випускаючи другу роту. Солдати вміло сформували розрізнений стрій і рушили в атаку.

Перша шеренга кинула дротики й зупинилася. Друга проминула їх, дала залп і також встала; третя, четверта й п’ята повторили атаку. У мить, коли остання шеренга кидала дротики, солдати першої зімкнули щити й витягли мечі…

* * *

Велерґорф примружив очі й важко зітхнув.

— Яйцями Дикого Бика клянуся! Не зумів би описати цього краще. Перша шеренга кидає дротики, її минає друга шеренга, кидає і стає, її минає третя, кидає і стає… І так до останнього солдата. «Град на бігу», так вони це називають, і лише раз я бачив такий удар на власні очі — саме біля входу в долину Варес. Якщо добре виконати цей фокус, то останній дротик кидають у ту мить, коли перший ще летить, а перш ніж противник прийде до тями, рота змикає стрій і щосили б’є по ворогу. Так було і там, у день, коли ми показали се-кохландійцям, що теж можемо бути такими ж жорстокими й суворими, як вони…

Кеннет запитав:

— Ти брав участь у тій атаці?

Десятник широко усміхнувся:

— Авжеж. Рушив уперед разом із полковником, який командував другою ротою, що підтримувала напад. Мене тоді нічого не могло б стримати…

* * *

Солдати притиснули Блискавок до пролому. Цього разу ситуація змінилася: тепер кочівникам не було куди відступати, дорогу їм загороджувала стіна вогню з єдиним вузьким проходом, крізь який вони могли вибиратися тільки по одному, бо жар, що бив від палаючих возів, звужував шлях втечі до кількох стоп. Результат граду дротиків був жахливий: кочівники й коні падали, утворюючи плутанину тіл, що човгалися в крові й багнюці. Із двохсот Вершників Бурі залишилося менш ніж шістдесят, решта були мертві або помирали, а ті, хто вгруз поміж палаючими возами і стіною зі щитів та мечів імперської піхоти, нарешті припинили шукати шлях відступу. Розвернули коней і встали проти меекханців, що атакували. Довгі списи нахилилися в бік ворога. Солдати розвели їх щитами і припали до коней.

— Щити! Дах!

Щити пішли над головами. Вишколені до бою коні намагалися кусатися і ставати дибки, б’ючи копитами, але дарма. Піхотинці з першого ряду зосередилися лише на тому, щоб утримати щити на відповідній висоті, а тим часом друга лінія перейшла в атаку. Солдати проходили під щитами товаришів, діставалися до коней і втикали дротики й мечі в груди чи тнули по ногах. Стьобані панцири не надто захищали від сильних уколів зблизька, а шкіряні паси, накручені навколо ніг, не становили перешкоди для клинків. Ржання та кувікання коней було чутно, мабуть, аж на верхівці Лиски.

За кілька хвилин уся перша шеренга звалилася на землю, а піхота ринула вперед, на бігу добиваючи вершників і коней. Варгенн тримався позаду, знаючи, що в натовпі і в тисняві битви його сокира лише заважатиме. Раптом усе перемішалося: піхотинці, кочівники, тварини. Частина вершників, чиї коні були поранені, зіскочили на землю, щоб битися із супротивниками в пішому строю. Але в тісній битві меекханська піхота не мала собі рівних. Майже всього солдата закривав важкий щит, а з-за нього блискавичними уколами висувався клинок меча. Піхотинці йшли вперед, скорочували дистанцію, щоб унеможливити удари важкою довгою шаблею чи сокирою. Били щитами, перекидаючи ворога й ламаючи йому кістки. Вбивали швидко і вправно, як уміють професійні солдати. За кілька хвилин все скінчилося.

— Назад! — крикнув лейтенант.

Піхота відступила від побойовиська, залишаючи на скривавленій землі понад дві сотні мертвих кочівників. Наскільки міг помітити Варгенн, лише кілька солдатів було поранено в безпосередніх сутичках. Коли меекханцям вдавалося нав’язати ворогу власні правила битви, їхній вишкіл та озброєння перетворювало кожен загін на машину для знищення.

Наближався полудень і поки що ніс перемогу Сімнадцятому.

* * *

— Тож насправді ти не бився?

— Тоді ні, пане лейтенанте. Лише стояв позаду і стискав у руках держак, наче останній дурень. Як я й казав, я швидше їм би нашкодив, намагаючись улізти в натовп із проханням, щоби мені дали місце для замаху сокирою. Зрештою, я був лише гінцем, а гонець не повинен пхатися в перший ряд. Але, — Варгенн кисло усміхнувся, — я сподівався, що може хтось із Блискавок вирветься чи щось…

— Кочівники мали скористатися силами своїх шаманів.

— Я теж тоді думав про це. Щомиті очікував вогняного дощу чи орди демонів, прикликаних з-за Мороку. Але зараз уже знаю, чому їх не призвали.

— Чому?

— Жереб’яр — це не абиякий чародій, це хтось на кшталт нашого великого бойового мага, як Венрис Окелан чи Йовель-лес-Креаб. Якщо їх вміло використати в битві, вони варті більше, ніж тисяча важкоозброєних вершників. А втрата кожного — це величезний удар по армії. У тому загоні, який ставав до битви із Сімнадцятим та Двадцять Третім, начебто було одинадцять жереб’ярів. Під час атаки вони втратили трьох. Потім, у короткій сутичці на штурмі барикади — ще двох. Поки в нас були «скорпіони» й, можливо, якийсь чародій у тилах, се-кохландійський командир не хотів ризикувати. Для нього меншою втратою було триста Блискавок, ніж один жереб’яр.

Десятник міцно потягнувся — аж щось хрупнуло йому в спині, й запитливо глянув на Кеннета.

— Так, так, знаю, Варгенне. Збиратися! За хвилю вирушаємо!

Загін підвівся і встав вільним строєм. В’язня поставили на чолі групи. Лейтенант глянув на нього. Незважаючи на майже півгодинний відпочинок, вигляд шпигуна анітрохи не покращився.

— Починаємо потроху. Біг лише за Перехрестями, — вирішив він.

На них чекали три години маршу. Солдати миттєво скупчилися навколо Велерґорфа.

* * *

— Добре впоралися.

Чорний Капітан не зрушив з місця з того часу, як Варгенн пішов виконувати накази. У руках тримав арбалет.

— Краще, ніж я міг припустити, — додав він. — Захищатимуть другу барикаду?

— Так сказав полковник. І просив переказати, що буде вдячний за кожну стрілу, яку ми пустимо. Але, як на нього, біженці все ще піднімаються нагору надто повільно.

— А дослівно?

Варгенн стурбовано опустив погляд.

— Він сказав: «Перекажи своєму капітанові, щоб стріляли всім, що мають, навіть якщо доведеться використати власну довбешку. Ага, і скажи йому, що ті на шляху, схоже, зробили собі перерву на обід», — процитував.

— Добре, — скупа, холодна посмішка скривила губи капітана. — Я послав на Лиску всіх людей, у яких немає на руках арбалетів. Підженемо їх. А ти — йди-но сюди.

Варгенн підійшов до краю скелі.

— Дивися.

Перша барикада потроху догоряла. Навколо неї громадилися стоси трупів, зрита копитами земля була схожа на свіжозоране поле, на якому зійшло дивне збіжжя — стріли і дротики. Із внутрішнього боку вогнистого півкола солдати поспішно збирали цей врожай, вириваючи стріли з тіл і землі. У меекханській армії кожну стрілу використовували стільки разів, скільки її можна було відшукати.

— Не туди. На них.

Варгенн відірвав погляд від солдатської метушні й перевів його далі. Кочівники готувалися до наступної атаки. Цього разу було видно, що вони підходять до справи серйозно. Поділилися на добре помітні загони, на око, по тисячі людей, поміж якими безперестанно курсували гінці. Принаймні три групи в кілька сотень осіб прямували до лісу поблизу; посеред війська, на місці, звільненому іншими воїнами, радилися приблизно двадцятеро вершників.

— Син Війни, кілька його командирів і, якщо мене не підводить зір, жереб’яри. Вони вже знають, що не захоплять вхід у долину з маршу, тож готуються до серйозної битви. Якщо ти думаєш, що попередня атака була потужною, то побачиш, що робитиметься тут за годину.

— Навіщо вони це роблять? Тобто, пане капітане, навіщо вони так сюди пхаються? У них же є вся провінція…

Кавер Монель сплюнув крізь зуби.

— Гівно в них там є, а не провінція. Я порозмовляв із парою солтисів і бургомістрів. Ті пожежі, які ми бачили, — це не кочівники. Це ми палимо. Такими були накази губернатора: відступити й залишити їм руїни. Біженці знищили все, що не змогли забрати з собою. Вони звезли до цієї долини весь свій маєток, золото, срібло, коштовності, дорогоцінні тканини; привели найкращі стада. За нашими спинами зараз, напевне, більше добра, ніж в імператорській скарбниці. А вони, — він кивнув у бік армії, що готувалася до битви, — чудово про це знають. До того ж бачать, як усе це тікає від них за Малий хребет. Вони мусять до вечора захопити долину.

— Не захоплять.

Погляд командира ковзнув по обличчю хлопця.

— Ти був унизу й тебе огорнула гарячка битви, га? Пережив перший напад без подряпини, і тепер тобі видається, що будеш жити вічно? Я дещо скажу тобі, хлопче. Ці солдати внизу спершу марширували цілу ніч і цілий день, щоб сюди дістатися, наступну ніч вони без хвилини перерви окопувалися, а сьогодні із самого ранку б’ються. Вони вже смертельно втомлені, а до вечора будуть мертві. Се-кохландійці тепер не відступлять, стануть атакувати раз за разом, аж поки піхота від утоми не зможе втримати мечів і щитів. І тоді, може, й ти нарешті зануриш у кров своє залізо. А поки — лети до полковника і скажи йому, що він уже не матиме ані хвилини перепочинку. А потім знайди лейтенанта Кавацра і скажи йому, щоб він пришвидшив темп. Навіть якщо треба буде підганяти людей батогами. А ще знайди чародія — нехай перевірить, як просувається забій тварин. Прокляття… Мені треба ще один чи двоє гінців, а в мене є лише ти. Тут потрібен кожен арбалет, а на підйомі — кожна пара рук… Ну, нічого, може тебе поки що вистачить. Бігом!

— Слухаюся!

Десятник замовкнув, і чомусь ніхто не хотів його підганяти. Деякий час вони марширували мовчки.

— Різанина, — промовив він нарешті. — Різанина при вході в долину була нічим, порівнюючи з тією, що відбувалася в глибині долини. Усіх тварин загнали в одну місцину, а майже сотня людей із сокирами та важкими ножами в руках ходила по кісточки у розм’яклій від крові землі, забиваючи їх одну за одною. Перерізали горлянки, розбивали голови і йшли далі, залишаючи на землі ще напівживі тіла. Ці люди… в них були мертві обличчя. Не думаю, що хтось із них добре спав наступними місяцями. А вівці, корови й кози, замість розбігатися навсібіч, стояли, перемішані, онімілі від жаху, срали під себе. І нехай ніхто, хто цього не бачив, дурнувато не посміхається. Тварини також можуть оніміти від жаху, так наче коло крові та тіл, яке припирало їх до скелі, мало якісь магічні властивості й унеможливлювало втечу. Врешті, може, так воно й було? Усім керував чародій, а його синій одяг майже по пояс був забризканий кров’ю. Побачивши мене, він тільки махнув рукою й наказав іти геть. Якщо колись побачите в чаклуна такий вираз обличчя, то зрозумієте, що дискутувати тут немає сенсу. Мені здавалося, що повітря навколо нього танцює й вирує. Через сморід крові, жовчі й гівна ледве можна було дихати… Я втік звідти так швидко, як тільки міг.

Кеннет роззирнувся навколо. За півмилі було Перехрестя, де дорога відгалужувалася на схід. Звідти було недалеко й до Белендена.

— На шляху тривало сходження, — самими губами усміхнувся Варгенн. — Ну, назвемо це так. На вузький шлях, що здіймався укосами вгору, пхалося кількадесят тисяч людей. Селяни, купці, ремісники, шляхта. Мабуть, уперше в житті всі тут виявилися рівними в правах та обов’язках. Мали один закон — іти вгору, і один обов’язок — іти вгору. Узбіччя вздовж дороги були завалені пакунками та згортками, які виявилися надто важкими, щоб їх тягнути з собою. Люди лаялися, плакали, бурмотіли собі під ніс, але лізли одне за одним. А тиснява… Дотепер розповідають легенди про якогось купця, який помер на дорозі, але тиснява була такою сильною, що він не впав, а був підхоплений людською річкою й винесений на саму верхівку — і тільки там опустився на землю.

Коли прибрали вози, швидкість збільшилася вдвічі, але все одно принаймні половина біженців досі стирчала біля підніжжя Лиски.

Я навіть не намагався передавати накази капітана. Сам імператор не змусив би цей натовп сходити швидше…

Десятник поправив пояс із сокирою, його очі потемнішали, а на вкритому синім татуюванням лобі з’явилися зморшки.

— А коли я був під горою, почалася наступна атака. Та, серйозна…

* * *

Плечі онагрів бахнули об поперечину, чотири палаючі жбани майнули понад барикадою. Одразу після них брязнули «скорпіони». Машини підстрибнули на позиціях, і їх миттю заполонили артилеристи. Заскрипіли натягнуті канати. Вже з першого погляду було помітно, що їхні залоги аж ніяк не поступаються справністю піхоті: кожен жест, кожен рух мав сенс, усі були на своїх місцях і працювали як єдиний механізм.

Принаймні так це виглядало для молодого гінця з Гірської Варти.

Ще до того, як він устиг пробігти третину дороги назад, машини дали наступний залп. Коли знайшов командира Сімнадцятого — третій. Усе з точністю до удару серця. Полковник кинув йому кілька фраз і відіслав нагору. Роль гінця виявилася пекельно втомливою.

Він схопився за канат і почав підйом, замислившись, скільки ще разів доведеться сьогодні лазити цим шляхом.

Нагорі його привітав град стріл. Кочівники зрозуміли, що на скелях навколо входу сидять якісь стрілки. Якщо хтось сподівався, що сто стоп висоти охороняли солдатів від стріл, то композитні тугі луки кінноти ці надії відбирали. Стріли летіли так високо в небо, що майже зникали з очей. На мить вони нерухомо зависали, а потім поволі поверталися й летіли до землі, набираючи швидкість. Десятки стріл із десятків луків щосекунди. Вартівники шукали захисту під рахітичними деревами, поміж скелями, користалися з кожної щілини. Ті, в кого були щити, могли вважати себе щасливцями.

Але Гірська Варта все одно билася. Арбалети регулярно натягувалися, щомиті кілька, кільканадцять солдатів вихилялося з-за дерев та скель і стріляли. Ржання та виск коней свідчили, що цілком влучно.

Капітан лежав на самому краю скелі та споглядав битву. Він абсолютно ігнорував стріли, які падали навколо. Варгенн коротко йому відрапортував.

— Я так і думав. Що саме сказав той піхотинець?

— Перекажи своєму командиру, що я знаю, і нехай він мене не вчить. І скажи, що коли вони проламають другу барикаду, він повинен відступити, це наказ.

— Коли проламають, га? Не «якщо». І накази мені починає віддавати… Він і справді вже ступив на шлях до Будинку Сну. Мабуть, звідси вся ця його відвага. Дивись.

Гонець ліг поруч, хоча все в ньому криком кричало, що лежачи він ще більше ризикує отримати стрілу. Про це було забуто, щойно він глянув униз.

Кіннота згрупувалася на флангах, здебільшого обстрілюючи Варту на скелях. Тим часом у центрі тривали приготування. Кочівники ігнорували снаряди з машин: просто час від часу якийсь жбан вибухав хмарою вогню або ж серія зі «скорпіонів» проріджувала їхні ряди. Вони твердо стояли на місці, наче найкращі загони Імперії.

— Міцні, — капітан неохоче кивнув. — Кілька машин їх не злякає.

Раптом у центрі закипіло, й попереду се-кохландійської армії з’явилися сотні піших, які тягнули перед собою фашини. Бігцем рушили вперед.

— Будуть атакувати пішими. І вже знають межу прицілювання.

— Чого?

— «Чого, пане капітане», вартівнику. Не забувай про формальності. Вистрілу зі «скорпіонів». Вони стріляють доволі пласко, до того ж — над двома барикадами. Це означає, що снаряди не можуть упасти ближче, ніж за триста чи чотириста ярдів перед ними. Онагри мають відстань вистрілу сто п’ятдесят ярдів, хіба що ризикнуть вдарити по власним солдатам. Коли ті дикуни наблизяться на таку відстань, нам залишаться лише арбалети.

Атакуючи пішим строєм, кочівники рухалися швидко й по мірі наближення до залишків першої барикади змикали стрій. Десь за триста ярдів від укріплень отримали залп із важких арбалетів.

Без помітного результату.

— Зарано, най йому, зарано. Я готовий закластися, що ті, в перших рядах, носять дві чи три стьобанки поверх кольчуги.

Навіть якщо стріла пройде крізь фашину, вона не зможе пробити такий панцир. Три роки б’ються з імперською піхотою і встигли багато чому навчитися.

Нападники пройшли ще сто ярдів. Тепер рухалися спокійно, плече у плече. Чотири палаючі жбани вибухнули в колоні, зібравши свій урожай, але місця тих, хто загинув, заповнилися за кілька секунд. Сто п’ятдесят ярдів.

Наступний залп ударив у стіну зв’язаного гілля. Цього разу кілька нападників затнулися, випустили в’язанки й попадали.

Але їхнє місце відразу зайняли інші, й за нечутним нагорі сигналом уся колона побігла вперед. Коли перетинали лінію спаленої барикади, отримали останній залп, але це вже не мало значення.

Тисяча кочівників кинулися в бік проходу, з тисячі горлянок вихопився дикий рев. За кілька ударів серця вони вже були по інший бік укріплень і, закриваючись фашинами, почали рубати й корчувати загострені палі.

За першою лінією нападників з’явилися лучники, що били з відстані в кількасот кроків просто по барикадах. Кожен солдат, виставивши голову з-за захисту, втратив би її. На кілька хвилин ця навала атакувальників відібрала в меекханської піхоти ініціативу.

Захисники заметушилися, арбалетники поступалися місцем піхоті. Ця барикада була найважливішою. У ній було неповних сімдесят кроків, тож позиції на возах могла зайняти лише половина роти. Решта, понад двісті п’ятдесят піхотинців, стояла в тилу.

Згори їхня лінія здавалася жалісно тонкою, порівнюючи з тлумом, що клубочився по інший бік укріплень.

Рушила друга хвиля кочівників, які несли примітивні драбини. Оскільки обстріл з барикади майже припинився, вони навіть не брали щитів. Завдання стрільців із Гірської Варти було простішим. Їхні стріли валили одного се-кохландійця за іншим, але на місце кожного вбитого ставали двоє наступних. Варгенн перевів погляд далі й зітхнув. Здавалося, гігантська армія, що стояла перед долиною, мало змінилася.

— Три тисячі, не більше, — буркнув капітан. — Стільки пішло в атаку. Напевно, в них у резерві вдвічі більше кінноти, яка — щойно впаде барикада — увірветься в долину й відітне дорогу на гору. Решта стоїть і чекає, коли вже можна буде брати здобич. Хай йому грець! Арбалети стріляють надто повільно! Я руку віддав би за сотню добрих лучників!

Друга лінія кочівників дісталася барикади й підтримала нападників. Більшість затесаних паль вже було вирвано й зламано, за мить понад тридцять драбин стукнуло в борти возів. І це ніби стало сигналом — барикада, яка до цього часу мовчала, ожила. Піхотинці, що стояли в резерві, послали над нею хмару дротиків, потім другу і третю. З такої відстані важкі снаряди пробивали шкіряні обладунки се-кохландійців навиліт. Натовп нападників заклубився, скипів, суголосно рикнув. Солдати, які стояли на возах, вихилилися з-за бортів і послали свої дротики просто в обличчя нападникам. Майже всі вороги, що лізли драбинами, були зметені вниз. Лучники, які підтримували атаку, навіть не встигли прицілитися в супротивника.

У ту саму мить клацнули храповики онагра, і палаючий снаряд поволі, ліниво поплив у повітрі, заточив невисоку дугу й ледь не зачепивши край барикади, розплескався за кілька кроків перед нею. Вогонь поглинув як живих, так і мертвих.

Це вже було занадто — атака зламалася. Се-кохландійці відскочили від зв’язаних возів і кинулися навтьоки. Арбалети били їм у спини. Відразу за ними відступила кіннота, що обстрілювала скелі. Вони отримали хвилинку передиху.

— Непоганий постріл… — Кавер Монель недбалим рухом обтрусив штани. — Натягнули машину на третину сили. Добрий фокус, але, як я й казав, відчайдушний. На три постріли один точно поцілить у барикаду, бо не можна бути надто точним. Ці кляті артилеристи надзвичайно ризикували. Скажи полковнику, що поранених він може відсилати вгору поза чергою.

***

Перехрестя вони проминули підтюпцем, зацікавивши собою кількох хлопів, що їхали шляхом. Кеннет вимовним жестом вказав на свій плащ, відбиваючи в селян бажання ставити питання. Вечоріло. Звідси до Белендена була менш ніж година маршу, і лейтенант вирішив, що непогано було б увійти в місто в сутінках, щоб їхнього в’язня побачило якомога менше цікавий очей.

— Кро-о-оком!

Сповільнили. Загін моментально зібрався навколо Велерґорфа.

— І що було далі? Я чув від батька, що жоден із Сімнадцятого не зійшов на вершину… — Вовк дозволив собі поминути звання.

— Бо жоден і не зійшов, — Велерґорф дивився кудись удалечінь, його обличчя спохмурніло. — У них уже тоді було понад п’ятдесят поранених, здебільшого від стріл та дротиків, але всі клялися, що можуть битися далі. Ними тоді щось оволоділо, кажу вам, бо я дивився в їхні очі й бачив лише спокій. Не страх, не розпач і не дурну й пусту відвагу — лише спокій і волю. Вони знали, що загинуть, і знали, що своєю смертю купують час іншим, тож прийняли майбутню загибель без спротиву. Я бачив, як ті, що не стояли на барикаді, жартують і сміються, як переводять дух, п’ють, їдять, перевіряють зброю та панцири. І знав, що наступна атака розіб’ється об них, бо нападники, хоч і були чудовими воїнами, не мали в собі навіть крихти тієї затятості. Кочівники йшли за новою здобиччю й за бранцями, але щоб утішатися одним і другим, вони мали пережити битву. І тоді я зрозумів, що це означає — бути мешканцем Імперії, і як цим південним людям вдалося її побудувати. З тієї миті я не розбивав голову тому, хто називав мене меекханцем. Максимум — розквашував ніс.

Він іронічно усміхнувся й відразу споважнів.

— Це була перша серйозна атака, а тоді почалася друга. І я мав рацію: атаки одна за одною розбивалися. Я ніколи не бачив, і, напевно, ніколи вже не побачу чогось подібного: ці кляті піхотинці стояли, наче скеля, й тяли, рубали, кололи без передиху. Вони вельми ґрунтовно збудували барикаду, з усіх боків обсипали вози землею, підперли жердинами. Коли в них закінчилися дротики, вони почали кидатися камінням. Коли одна відчайдушна атака нарешті прорвалася за барикаду, вони пішли в контратаку, відбили її та зайняли знову. Півдня вони билися, наче зграя демонів, а ми могли лише стояти й дивитися, бо Дарвен-лав-Ґласдерн, той їхній клятий полковник, не дозволяв нам зійти вниз, хоча стріли в нас закінчилися вже давно й ми могли лише кидати з гори каміння.

Кеннет усміхнувся.

— Чорний Капітан був незадоволений, еге ж?

— Досить сказати, що він увесь час шкірився. Був готовий послати в бій усіх людей, яких мав, бо шеренги Сімнадцятого танули на очах. Станом на середину дня з важкої піхоти на ногах залишилося лише двісті солдатів. Арбалетників — ледве сотня, але це не мало значення, бо в них закінчилися стріли. Навіть артилеристи втратили кільканадцятьох людей. На двісті кроків за барикадою поле було так нашпиговане стрілами, що людина ходила поміж ними, як по збіжжю. А в наших чотирьох ротах було ледве кілька лучників, з яких не було вжитку, бо через постійне натягання тятиви в них кривавили пальці.

Десятник важко зітхнув. Цього разу його ніхто не підганяв.

— А біженці й далі йшли на вершину. Півдня, без хвилини перерви, сходили і сходили. Я потім розмовляв із багатьма людьми, які йшли тим шляхом. Вони казали, що згори все було виразно видно. Барикади, солдатів, незліченну армію біля входу в долину. І штурми, один за одним. Вітер доносив відголоси битви на саму верхівку гори, й ті, хто вже піднявся на Лиску, зупинялися й дивилися, і навіть солдати не могли змусити їх відійти — це робили наступні групи втікачів. Начебто на дорозі була тиша, немов у погребовому почті. Ніхто не стогнав, ніхто не скаржився. Удень, коли біля підніжжя гори залишилося лише кілька тисяч людей, а різанина тварин закінчилася, се-кохландійці врешті захопили барикаду. Захопили її так, як ми позбулися першої. Вогнем.

* * *

Та атака відрізнялася від інших, це було помітно по тому, як вони рушили. Не захищалися ані щитами, ані фашинами, бо барикада вже якийсь час не вітала нападників залпами з арбалетів, а машини стріляли з тилу повільніше, виразно економлячи амуніцію. Піші вийшли мало не на всю лінію атакувальної армії, але заледве трьома рядами. Лише лучники. Наблизилися до барикади на сто кроків і встали, зімкнувши стрій. Три рівні, відділені один від одного кількома кроками півкола. Поміж ними вибігло кількадесят людей із факелами в руках.

— Вогонь, — пробурмотів Кавер Монель. — Нарешті вони про це подумали.

Вогниста лінія пробігла вздовж рядів, натягнулися луки.

Три сяйні хвилі полетіли в бік барикади.

Коли летить запалена стріла, вона видає звук, несхожий на жоден інший. Коли ж їх летить кілька тисяч, то це звучить так, наче дракон набирає повітря, засмоктує його в пащу, де буяє полум’я. Варгенн вважав драконів створіннями з легенд, із суворих часів Воєн Богів, але саме це спало йому на думку. Бестія, яка готується спопелити світ.

Коли стріли вдарили в дерево, почувся тріск і сичання полум’я.

За кілька хвилин зовнішня частина барикади запалала. Вона була вибудована з купецьких фур, зроблених із товстих, добре висушених та просмолених дошок, які мали стати прикриттям від дощу та снігу. Вогонь любить таке дерево понад усе.

Кочівники не задовольнилися одним залпом, стріляли далі, в барикаду та понад нею, наче хотіли випалити все навколо. Потім запалали стріли, що стирчали в землі, зайнялися вози, що становили останню, досі незакінчену барикаду, а кілька стріл долетіли навіть до машин. Щити піхоти, що стояла в резерві, оздобилися палаючими древками. За мить солдати за нечутним нагорі наказом почали відступати в бік проходів до останніх укріплень. Ті, хто був на середній барикаді, витримали ще кілька хвилин, а тоді й самі кинулися у відступ. Стіни їхніх шанців уже палали, наче нутрощі печі, а вся конструкція сичала і тріщала. Вони нічого не могли зробити.

— Сходимо вниз, — Чорний Капітан усміхнувся від вуха до вуха. — Здається, хлопче, в тебе сьогодні ще буде нагода вмочити залізо у кров.

Він підвівся.

— Униз! Усі вниз!!!

Майже двісті вартівників кинулося до мотузок. З’їжджали ними зі швидкістю, яку могла осягнути лише Гірська Варта. Приблизно за п’ять хвилин уся рота опинилася за внутрішньою барикадою. Кавер Монель відшукав полковника, який стояв до них спиною.

— Буде горіти десь із півгодини, — почав він без вступу. — Тож я думаю…

Командир Сімнадцятого озирнувся, і капітан замовк. Варгенн тихо охнув. Ліва очна ямка Дарвена-лав-Ґласдерна зяяла пусткою: мабуть, вогняна стріла вдарила трохи нижче краю шолома, коли він повертав голову праворуч. Розбила кістку, проколола очне яблуко й, напевно, полетіла далі. Шкіра на лівій частині обличчя почорніла й вкрилася пухирями. Побачивши вартівників, полковник скривився у страшній посмішці.

— Що ж, тепер мій вибір наречених звузиться до сліпих від народження, — прохрипів він. — Але я принаймні не стану надто перебирати.

Чорний Капітан стояв нерухомо, а тоді — молодий гонець здивовано закліпав — виструнчився й відсалютував.

— Капітан Кавер Монель готовий прийняти командування, — тихо сказав він.

Гримаса полковника поглибилася, праве око блиснуло насмішкою.

— Я маю віддати своїх солдатів якомусь дикому горцю? Спершу тобі доведеться мене вбити.

Якусь мить здавалося, що капітан сперечатиметься. Але він лише знизав плечима.

— Мені довелося б стати у хвіст надто довгої черги. Що тепер? Мені здається, ми повинні приєднатися до розваги тут, унизу…

Полковник зітхнув.

— Як ви вважаєте, капітане, чому я до цього часу наказував вам триматися подалі? Бо нам будуть потрібні солдати, які втримають шлях нагору. Коли ми всі дамо себе тут повбивати, се-кохландійці зможуть захопити Лиску. А це означатиме, що всі провінції поміж Малим та Великим хребтами стануть для них відкриті. Ми втратимо всю Північ, із копальнями, гутами й майстернями. Тут виробляють половину сталі Імперії, дві третини зброї. Це буде кінець війни. Тому я хочу, щоби ви з вашими людьми встали на дорозі. Чотириста солдатів утримають її без проблем.

— Ще не всі піднялися нагору, залишилося кілька тисяч. Дві-три години, і…

Полковник перебив його, піднявши долоню.

— Ми дамо вам ці дві години. Дві — напевне, більше я не став би обіцяти. Тож, капітане, підженіть решту. Ті, що залишаться, будуть винні самі. Виконувати!

* * *

— Та ти жартуєш! — вишкірився Кеннет. — А Чорний що, розвернувся й пішов виконувати?

Варгенн Велерґорф не усміхнувся у відповідь.

— Так, пане лейтенанте. Розвернувся й пішов виконувати наказ. А я — разом з ним. Як і обидві наші роти. Така була роль Гірської Варти в захисті долини Варес — трохи постріляти з арбалетів і загнати шістдесят тисяч людей на Лиску. А потім розвернутися й піти собі, бо той проклятий піхотинець мав рацію.

Якби ми дали себе там повбивати, кочівники здобули би прохід на верхівку. Банда переляканих купців, селян та жменя шляхти точно його не захистили б. І, боги, як же ми молилися, щоб вони спробували захопити прохід. Коли все вже скінчилося, ми стояли на шляху, серед заторів перекинутих возів і стовбурів дерев, і благали Реаґвира, Сетрена чи іншого покидька, який зветься Володарем Битв, щоб він відібрав у них розум і підштовхнув до атаки.

Але вони…

— Ти випереджаєш події. Розповідай по порядку.

— Добре, пане лейтенанте. Я по-справжньому зрозумів, що вони готуються померти, лише в ту мить, коли побачив, що артилеристи рубають свої машини, обливають їх рештками горючої рідини й підносять полум’я. А тоді беруть щити та мечі вбитих і долучаються до шеренги. Разом із ротою арбалетників їх залишилося майже триста. Здається, ніхто з них не вийшов із битви без рани. Я бачив їх зблизька: подерті кольчуги, погнуті шоломи, абияк накладені, просякнуті червоним бинти, кров, що сочилася з ран. Вони на це не зважали. Щити піхоти були так обтикані стрілами, що важили чи не вдвічі більше, ніж зазвичай. Це теж, здавалося, їм не заважало. Коли вони ставали навпроти барикади, що догоряла, в їхніх очах палали вогонь і гордість. Можете сміятися, але так підказує мені пам’ять. Гордість і вогонь. Гора вбитих по той бік палаючих возів була мало не з дорослого чоловіка, а передпілля було заслане тілами людей і коней так, що можна було пройти по трупах двісті ярдів, перш ніж ступити на землю. У ровах і заглибленнях уздовж дороги стояло на стопу крові. Земля не хотіла більше її пити. І це була їхня робота. Вони захистили вхід у долину, відбили атаку цілої армії й дали всім час.

Ніхто на їхньому місці не зробив би більшого.

Потім він замовкнув, наче не розуміючи, що ще тут можна сказати.

— Певно, нам такого не вдалося б, — врешті тихо ствердив він. — Навіть якби в нас там був полк у повному складі, кругла тисяча людей, ми не втримали б їх цілий день. Нас не цьому вчили, І якщо думаєте, що вони тоді показали все, на що були здатні, то ви помиляєтеся.

* * *

Біля початку дороги вони застали менш ніж дві тисячі людей. Залишки армії біженців, яка була в долині ще вчора вранці. Командир Третьої роти лейтенант Аннавер Ґирвен виклався повністю. З якогось моменту він навіть не дозволяв брати нагору нічого, крім невеличкого клумака та малого запасу води та їжі. Він безцеремонно наказував скидати на землю повні клумаки, якщо вважав, що їхня вага сповільнить марш. Витискав із людей усе, що можна, всіма методами, хіба що не колов мечем тих, хто спізнювався. Командир відповів коротким салютом.

— За дві години почнуть підійматися останні біженці. Ми маємо приготуватися до оборони?

— У тебе година на те, щоб їх туди загнати, — Чорний Капітан роззирнувся навколо. — Потім затягнете на шлях стільки порожніх возів, скільки вдасться. На кожному повороті треба збудувати барикаду. До третього вгору включно. Решту возів підтягнемо сюди й підпалимо. Де чаклун?

Барен-кла-Вердонель вийшов із натовпу. Його вбрання майже по пояс було руде від засохлої крові, обличчя було схоже на маску. Побачивши їх, навіть оком не змигнув.

— Решта до нас не приєднається, правда?

— Звідки…

— Чую. Вони наспівують «Світлу дорогу». Це стара пісня, яка походить із півдня Імперії; солдати співають її, коли йдуть на смерть. Битимуться до самого кінця.

— Чи ж бо — досить недовго, — байдуже пробурмотів капітан, а Варгенн майже зненавидів його в ту мить. — Вони обіцяли мені дві години, і краще б тому сучому синові дотримати слова. До цього часу ти не використовував своєї сили, правильно, майстре?

Це «майстре» прозвучало по-справжньому насмішкувато.

— Ні.

— Нам треба буде створити тут вогняну стіну, щоб кіннота не наступала нам на п’яти. Але вона повинна розгорітися по-справжньому швидко.

Чародій кивнув.

— Я допоможу.

Обидві роти почали стягувати кинуті вози. Ті, на яких знаходилися речі, що добре горіли, — як-от меблі чи вбрання, — тягнули разом із вантажем. Решту випорожнювали, при цьому нищачи все, що могло мати для напасників хоча б якусь вартість. У дрібний мак топтали дзеркала, скло й порцеляну, виливали діжки вина, розбивали кожну річ, яку власники не зуміли знищити. Згідно з наказом, се-кохландійці мали отримати долину, сповнену попелу і трупів. Менш ніж за півгодини біля входу на шлях було згромаджено понад сотню возів.

— Барикада догоряє, — сказав чародій. — Зараз почнеться остання атака.

— Хто йде?

— Брязкіт кольчуг, багато заліза. Кінські копита. Блискавки. Хочуть пробитися одним ударом.

Капітан примружився, намагаючись побачити хоча б щось. Дим від палаючих барикад і машин заслоняв вид.

— Варгенне! Нагору! Може звідти буде краще видно. Ти маєш дати знак, коли проб’ють оборону. Негайно.

Гонець поліз на скелю. Там було ще не дуже прямовисно, тож він доволі швидко дістався до третього повороту дороги. Озирнувся. Легенький вітерець, союзник усіх спостерігачів, саме повіяв углиб долини, розганяючи дим, тож він виразно бачив першу атаку. Приблизно тисяча панцирних вершників, сформувавши потужний клин, пройшли крізь рештки першої барикади, майже пролетіли над згарищем, що залишилося від другої та, схиливши списи, ринули на вузьку шеренгу піхоти.

Лінія вигнулася, її центр виявився роздертим: такої маси коней і вершників було забагато для солдатів, які билися цілий день. Ще хвилина, ще мить — і захисники розпадуться на малі групки й будуть вирізані до ноги. І тоді — Велерґорф запам’ятав це до кінця життя — клин зупинився. Його вістря затрималося на місці, наче клинок, що увіткнувся в брилу смоли. Дальні шеренги наперли на перші лінії, але це призвело лише до того, що почалося замішання й тиснява. Меекханська піхота стояла під напором неймовірної маси, стояла, колота й рублена, і не відступала ні на крок. Вирва в середині строю затягнулася, шеренга зімкнулася, зосередилася. А потім… Той рик було чути аж на вершині. Раптом обидва фланги вузької лінії піхоти рушили вперед, зчепилися із затриманим клином — і почалася різанина. Охоплені несподіваним шалом, вони контратакували, вбиваючи як коней, так і людей, а кочівники, які сподівалися на легку перемогу, кілька хвилин просто гинули.

Усередині клину панувала така тиснява, що вершники не могли скористатися своїми улюбленими списами, їм залишалися тільки шаблі й сокири. А в бою на короткій дистанції меекханська піхота була незрівнянною. Кілька хвилин заблокований загін борсався на місці, б’ючись і помираючи в сутичці із супротивником, який не боявся смерті, й раптом… задні шеренги затремтіли, ними пробігла дивна хвиля, а тоді вони кинулися назад. Утікали, відриваючись цілими групами, кидаючи поранених і помираючих товаришів, не маючи змоги противитися банді безумців. Тільки останній загін, тонка лінія коней і вершників, не мав шансів: його стрій раптом перемішався з атакувальною піхотою, тварини й люди падали на скривавлену землю, кілька останніх нападників було стягнуто із сідел і вбито.

І запала тиша.

Варгенн протер очі, не маючи сил повірити, як мало солдатів усе ще стояли на ногах. Сто, може, сто двадцять. За мить іще кілька осіб невпевнено звелися на ноги і приєдналися до вузенької шеренги. Вирівняли її й зімкнули щити. Перед ними розбитий загін Вершників Бурі галопом рухався в бік власних сил. Рештки Сімнадцятого зайняли позицію біля входу в долину й закрили її стіною щитів. Шеренгою в одну людину. Не мали ані найменшого шансу витримати наступну атаку.

А вона вже розпочалася. Більшість Вершників Бурі розвертали коней і гнали назад. Вони були гвардією Батька Війни й теж мали свою гордість. Кількасот кінних ринуло на недобитки меекханської піхоти.

Раптом, згідно з нечутним наказом, лінія захисників звинулася на флангах, і ще до того, як кіннота наблизилася на відстань у кількадесят ярдів, на вході стояло захисне коло. Десь шістдесят важкоозброєних назовні, інші — всередині. Панцирне коло. Кіннота з виттям ринула на меекханців та оточила їхній стрій. Списи вдарили, шукаючи щілини в мурі щитів, шаблі й сокири валили по шоломах, коні били копитами, намагаючись прорватися всередину. За мить попіл і сажа, здійняті з землі, закрили краєвид. Варгенн не чекав наступного подиху вітру, а чимскоріше спустився до капітана.

— Скільки ще? — запитав Чорний, але йому вистачило погляду на обличчя гінця. — Кінець! Вони пробилися! Усі нагору!

Залишки біженців посунули вгору, і вся колона — хоча ще мить тому це здавалося неможливим, — пришвидшилася. Усі вартівники готували зброю.

А дзвін сталі, що била об сталь, крики людей та ржання коней не припинялися ані на мить.

Солдати завмерли, напружено вглядаючись у хмару куряви, що заповнила прохід у долину. Щомиті вони чекали звідти лісу се-кохландійських списів. Перед початком підйому на гірський шлях уже було нагромаджено величезний стос із возів, меблів, убрань — усього того, чого біженці не могли забрати із собою нагору. Кілька солдатів із факелами в руках чекали неподалік. Вогонь дав би їм ще трохи часу, відгороджуючи від погоні.

Але брязкіт сталі, що билася об сталь, не стихав, і з боку входу в долину, замість радісних криків переможців, лунав стогін, верески та пронизливе ржання коней.

Варгенн поглянув на шлях. Кінець колони вже дістався половини першого підйому. За пішими йшло кілька солдатів, чиїм завданням було утримання необхідної швидкості.

А брязкіт сталі об сталь, здавалося, лише набирав сили, ставав дедалі інтенсивнішим, аж поки не злився в тягучий гул, що заглушав усе: крики людей, виск тварин, гримотіння копит.

Раптом крізь гул пробився єдиний гучний крик страху, пронизаний люттю і гнівом. А потім звуки заліза стихли, замість них було чутно лише звук ударів сотень копит.

Але з хмари куряви не показалося шеренг кінноти.

Якийсь час усі мовчали.

— Вони їх відбили, — в голосі чародія чулося щось більше, аніж просто здивування. — Володарко Милостива, Опікунко Хоробрих, Блискавки тікають. Хто вони, ці солдати?

— Кляті дурні, — прохрипів Чорний Капітан і сплюнув на землю. — Ніхто інший.

Солдати ворухнулися, наче з них зняли чари. Кілька глянуло на свого командира, скривившись. Запанувала тиша.

— Стуліть пельку, капітане, — Варгенн перервав її, дивуючись власному спокою, сміливості й тому, що руки, затиснуті на держаку сокири, вже не тремтять. — Вони залишилися там, а ми стоїмо тут, вони мертві, а ми живі, і тут більше нічого не скажеш. Тож коли останній з них загине, ми підпалимо це багаття й зійдемо нагору.

* * *

— У це я не повірю.

— У що саме, пане лейтенанте?

Кеннет злегка усміхнувся, розглядаючись навсібіч. Вони наближалися до Белендена, за кілька хвилин мали проминути спуск із Лиски й кілька величезних куп, насипаних біля її вершини. Гавен Рицв уже кілька хвилин підкидав у руці знайдений у струмку камінь. Шпигун виглядав так, наче змирився з долею, йшов швидко, похиливши голову, а волосся прикривало йому обличчя. Мовчав.

— Ну добре, я повірю, що вони захищалися більшу частину дня. Повірю, що вісімсот людей затримало тридцяти- чи навіть сорокатисячну армію. Повірю, що ви загнали нагору шістдесят тисяч біженців. І навіть повірю, що вони відбили дві атаки Блискавок, стоячи лише за муром щитів, розумієш?

Велерґорф зміряв його поглядом.

— Бо все це правда.

— Авжеж. Але в те, що ти наказав стулити пельку Чорному Капітану й вижив — у це я не повірю в жодному разі.

Найближчі вартівники покивали, погоджуючись.

— Ха, тоді я був молодий, — десятник злостиво посміхнувся, — і ще не навчився дурити офіцерів.

— Хе-хе, ну добре. Що було далі?

— Далі не було вже нічого, пане лейтенанте, — посмішка зникла. — Їх постріляли. Кількасот кінних лучників урешті оточили піхоту й почали бити з луків. Стріляли, поки не впав останній солдат. А потім рушили в бік дороги нагору. Але хвіст колони біженців уже минав другий поворот, а ми закінчили ставити барикаду на першому. Коли кочівники наблизилися до початку дороги, ми підпалили зібрані там вози. Чарівник добре впорався, прикликав вітер, який за кілька хвилин роздмухав вогонь так, що полум’я встало на тридцять стоп угору. Вершники навіть не намагалися атакувати. І це був кінець битви за долину Варес. Як я вже казав, се-кохландійці навіть не намагалися в’їхати нагору, хоч ми й молилися, щоб боги відібрали в них розум. Вони нічого там не отримали: жодного раба, жодної тварини, жодного скарбу, який хотіли захопити. Кажуть, біля входу в долину вони залишили десь три тисячі загиблих, поранених було вдвічі більше. Аж до битви за Велику Браму на Півночі не зазнавали більшої поразки.

— А при Великій Брамі ти теж був?

— Так, пане лейтенанте. Але це вже інша історія.

Велерґорф розвернувся до молодого вартівника, який саме укладав свій камінь на стосі, поряд з яким вони проходили.

— Гавене, поспіши, ми не чекатимемо всю ніч. Ви питали, чому Вовк вважає себе меекханцем? Ми всі — також, більшою чи меншою мірою, себе такими вважаємо. Не отими м’якими розслабленими південними жителями, — ледь глузливо усміхнувся, — а громадянами Імперії. Коли заново створювали Сімнадцятий Піхотний полк, до нього вступили майже самі вессирці. Ми знаємо, як треба віддавати борги. Ви питали також, звідки взялася ця традиція. Здається, це була ідея лейтенанта Кавацра, того самого, який отримав наказ підрахувати біженців. Часу рахувати їх нагорі не було, шлях випльовував на вершину все нових і нових, тож він наказав, щоб кожен узяв із собою камінь і залишив його по той бік вершини, біля спуску з гори. Потім вони збиралися підрахувати це каміння. Це старий, надійний спосіб. І начебто один із хлопців з Маавага чи Калесса мав вагітну дружину, тож поклав на стос три камені: за себе, дружину й ненароджену дитину, голосно заприсягшись, що за кожну народжену пізніше кластиме ще по одному, на пам’ять про солдатів із Сімнадцятого. І людям це сподобалося. Багато з тих, хто перейшов тоді Лиску, вже не повернулися на південь. Не мали куди. Залишилися тут, створили сім’ї, народили дітей, а тепер вже й онуків. І досі приходять сюди й додають камені в ім’я тих, хто народився, бо вісімсот солдатів, замість того, щоб піти нагору, залишилися, аби захищати долину. Зрештою, я чув, що ті, хто повернувся за Малий хребет, також приходять сюди з каменем, на якому пишуть ім’я новонародженої дитини. А як не можуть самі, то платять якийсь гріш купцям, щоб ті такий камінь тут залишили. Оце і вся наша традиція: замість пам’ятників — купа каміння.

Кеннет покивав.

— І пам’ять, Варгенне. І пам’ять.

— Так, пане лейтенанте. І пам’ять.

Попереду з тіней вечора виринули мури міста.

* * *

Шпигуна відправили до льохів відразу після того, як командир Шостої роти склав рапорт. Посадили в одиночну камеру, з вузькими нарами, єдиним триногим табуретом і цебром для нечистот. Саме на такі умови могли розраховувати в’язні перед допитом. Увійшовши в камеру, чоловік усівся на табуреті, нахилив голову і знерухомів. Чекав.

Заскреготіли двері. Прибулець був високий і худий, мало не виснажений. Його шкіра була білою, наче полотно.

— Ну прошу, — почав він з порогу. — Хорт у клітці. Упійманий там, де бути не повинен, та ще й через дурість і неуважність.

— Додай нервового мула, — в’язень підвів голову і глузливо всміхнувся до прибульця. — Хоча мушу визнати, Ґельрґорфе, ці солдати мене здивували. Дев’ятеро з десяти допомогли б мені зібрати мапи і з благословенням відіслали б у дорогу.

— А ти натрапив на офіцера, який швидко думає?

— І завдяки цьому довідався, які настрої панують серед вессирців, що, хе-хе, трохи поліпшило мені настрій.

— Що ти робив на територіях Імперії?

Чоловік стенув плечима.

— Шпигував, що ще я мав робити?

— Ви, Хорти, маєте рознюхувати поза домом. Дім пильнуємо ми.

— Авжеж. І це наша віковічна проблема, Щуре. Ви пильнуєте дім, ми — його околиці, а кордонів не стереже ніхто… Мені вдалося потрапити на службу до Його Превелебності Ксаґенна Лавеннера й отримати інформацію про кількох його агентів на теренах Імперії. Я мав встановити з ними контакт і, — він зробив паузу, — думаю, що ще нічого не втрачено.

— Лавеннер? Генверці? Про те, що в нього тут є шпигуни, ми знаємо, але…

— Ні.

— Що «ні»?

— Я не віддам тобі їхніх прізвищ. Минуло три роки, поки мені повірили аж настільки, щоб довірити просту місію. Якщо ти отримаєш їхні прізвища, то рано чи пізно вони потраплять у камеру, а це означатиме кінець для мене як шпигуна. Я повинен дістатися до них сам і переказати відповідні слова. А потім зможу повернутися до Лавеннера.

Худий похитав головою.

— І як ти собі це уявляєш? Твоє обличчя бачило чимало народу.

— Тільки ці солдати. Я спеціально йшов так повільно, як тільки міг, щоби до міста ми дісталися в сутінках. Ішов із похиленою головою, човгаючи ногами й зіщулившись. Якщо цей загін на деякий час зникне з провінції, то не буде нікого, хто розпізнав би в мені шпигуна, схопленого на постоялому дворі. Використай свої впливи, щоби відіслати їх кудись, де вони не зможуть на мене натрапити. Цього мені вистачить.

— А чому, власне, — посмішка співрозмовника зробилася гострою, наче бритва, — чому б я мав зробити тобі цю послугу?

— Бо ми обидва служимо Імперії, Щуре. І тоді я скажу тобі, яку звістку я мав передати генверським шпигунам.

— Певно, вона звалить мене з ніг, га?

В’язень глянув на нього так, що посмішка зникла.

— Розвідка Лавеннера шукає молоду дівчину. П’ятнадцять чи шістнадцять років, чорне волосся, сині очі. Навколо неї мають відбуватися дивні речі. Справді дивні, — шпигун уважно глянув на співрозмовника. — Ти зблід, Щуре. Отже, це правда, ви також її шукаєте. Тому розв’яжи мене й дозволь діяти. Бо поки ми тут сваритимемося, її знайде хтось інший.

Колишній в’язень підвівся з табурета.

— Був радий зустрітися з тобою, Ґельрґорфе.