Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

* * *

Зібралися у відведених для постою кімнатах. Тіло хлопця забрали з собою, і ніхто не намагався їх зупинити. Коли виходили з головної зали, їх супроводжувала тиша. Та сором. Знак роти було зганьблено, а людина, яка це зробила, жила і малася добре. Після повернення до казарм їх буде засуджено та, найімовірніше, розпущено. Шоста рота припинить своє існування.

Кеннет стояв у центрі найбільшого приміщення й дивився, як вправляються його люди. Брали зброю, вдягали обладунки, пакували припаси в дорогу. Ніхто не дивився йому в очі. Ніхто взагалі на нього не дивився. Боягуз. Це слово висіло в повітрі, ліпилося до стін, наповнювало простір. Ніхто не промовив його вголос, але…

Він стиснув кулаки й тоді відчув рух. Андан. Великий десятник поволі йшов до нього, не тягнувся за зброєю, але це йому не було потрібно. Досить і того, що він скаже те, про що більшість думала.

— Пане лейтенанте… — Варгенн підійшов до нього перший. — Ми знаємо.

— Що ви знаєте, десятнику? — прохрипів він.

— Що інакше не можна було. Що цей бандит хотів нас… вас спровокувати, а якби ми взялися за зброю, пролилася б кров. Вони чекали цього, там, за дверима. Що тоді почалася б війна, а ніхто не хоче війни на західному кордоні. Не тепер. І ми знаємо, що це ви найбільше заплатите за все, що відбулося. Ви нас недооцінюєте, а цього не треба робити. До того ж, нам і самим не легше, — закінчив він тихо.

Коли підофіцер почав говорити, більшість солдат завмерли. За мить наче почали ворушитися швидше, і Кеннет упіймав кілька випадкових поглядів. Най тобі, Велерґорфе! Усі знали, га? Десятник був вартий своєї ваги в золоті.

— Добре! — гарикнув він. — А тепер стояти і слухати, що скаже вам ваш лейтенант!

Коли він скінчив і поставив питання, тридцять дев’ять чоловіків випросталися і відсалютували як один.

* * *

Бігли швидким трухцем, один за одним, стежиною такою вузькою, що двоє людей не зуміли б на ній розминутися. Старий шлях контрабандистів і бандитів скорочував їм дорогу на цілий день. Торішній сніг скрипів під ногами, дерева, що вчепилися в скелі, схилялися над ротою, коли та, як громадка духів, проходила повз них. Не було чути жодних звуків, крім ритмічного дихання й тихого побрязкування обладунків. Якби хтось побачив їх здалеку, то навряд чи зміг би сказати, кого він зустрів на стежині — людей чи з’яв.

Гірська Варта намагалася дізнаватися про всі шляхи в горах, і не тільки на території Імперії, а й поза її межами. Це завжди приносило свої плоди. Їм потрібно було дістатися до Ґавен’ле, міста, що лежало на південь від Рогу. По прямій замок та Ґавен’ле розділяла дистанція приблизно в сорок миль — у горах, навіть для вишколеного підрозділу після відпочинку, це було два дні інтенсивного маршу.

Банда мала пересікти долину Ґевенаг, прямуючи, найімовірніше, просто до Жалобного Проходу, що вів на південь. Урешті-решт, Жалобний Прохід був єдиним шляхом, яким така велика група могла пройти. Інші дороги нагадували ту, якою вони саме бігли — це були вузькі, вириті в скелях стежини, якими бандити йшли б кілька днів. Особливо якщо зважати на коней, яких вони тягли слідом за собою, та ще десять возів, про що Кеннет довідався, кинувши кілька монет конюху. Маючи триста людей і знаючи, що в долині не так багато військ, Навер Та’Клав міг не боятися збройного опору. Перетин самого Рогу зайняв би йому лише пару годин, а дорогою вони могли встигнути підпалити кілька хат або, якби щастя їм сприяло, пограбувати якихось купців. Саме так він і будував свою легенду, збільшуючи кількість симпатиків і приваблюючи в банду добровольців. Молодий аристократ-вигнанець кидає виклик Гірській Варті в замку тахґа, а коли боягузливі пахолки Імперії не відповідають, він проходить зі зброєю через їхні землі, грабує й палить, а потім шаліє на великому святі. Таку розповідь люди Навера принесуть до Ґавен’ле, і такою вона піде в світ. Там не буде ані слова про бідну дитину, закатовану на смерть, та про обіцянку дядька, яка оберігала голову бандита.

Кеннет озирнувся на ноші, на яких лежало тіло, завинуте у військовий плащ. Його вони забрали із собою. Певні справи — важливі.

* * *

Бургомістр Арбердена прокинувся від калатання у двері. Відразу підхопився з ліжка. У такий час це був поганий знак. Якщо слуга будив його за дві години до світанку, щось мало статися.

— Увійди.

Слуга навшпиньки всунувся до спальні.

— Пане, прибув офіцер.

— Який офіцер?

— Вартівник. З тієї роти, яка пішла до Винде’канна…

Під бургомістром аж підігнулися ноги. Посольство. Невдалі перемовини. Війна.

— Введи його, негайно! І відішли когось до райців. Нехай їх розбудять і пришлють до мене.

Слуга зникнув за дверима, ледь не зіткнувшись із солдатом, що саме заходив. Бургомістр пам’ятав його: рудий, з короткою бородою. Маломовний.

— Що з послами? — запитав бургомістр, перш ніж вартівник устиг переступити поріг.

— Цілі й здорові, — у голосі прибульця відчувалася безбережна втома. — Буде мир і торгівля. Не війна. Принаймні це обіцялося, коли ми опівночі покидали замок.

Якусь мить бургомістру зайняло зрозуміння останньої фрази. Опівночі? Чотири години тому? Вони пройшли двадцять миль вночі, по горах, за чотири години? Хто ці солдати? І що їх так гнало?

Він відкрив рота, щоб запитати.

— Навер Та’Клав іде сюди. З усією своєю бандою, — офіцер устиг першим.

Коли говорив це, в його голосі з’явився якийсь дивний тон. Урядник зазирнув у його очі. Ласкава Володарко! Схоже, хтось сьогодні помре!

— Скажи мені, — лейтенант абсолютно забув про ґречні звертання, але бургомістр сьогодні нізащо на це не зважав би. — Старий Віл уже рикнув?

— На Жалóбному проході? Та де там. Шлях усе ще надто небезпечний, тож я послав по чарівника, щоб той його оббив, нехай би довелося за таке й золотом заплатити. Без купців з півдня ми втрачаємо…

— Де ваші трембіти?

— У підвалах. Ви, пане лейтенанте, хочете спробувати самі? Там снігу стільки, що Віл ані здригнеться.

— А ви намагалися зробити це на світанку? — офіцер скривився у дивній гримасі. — І ще одне: де живе дитина, якої торкнулася Володарка Долі? Світле волосся, на око десь тринадцять років.

— Глупий Носах? З ним самі клопоти, зник учора…

Скрегіт клинка й раптовий натиск на шию. Меч, на який він дивився з такої перспективи, здавався нескінченно довгим. Погляд бургомістра, пройшовши вздовж вістря, зустрівся з очима солдата. Немов на його горлянці хтось затягнув крижаний нашийник.

— Я питав не про твою думку, бургомістре, а тільки про те, де мешкає його мати. Ти мені це скажеш, а тоді оголосиш тривогу й подвоїш сторожу на мурах. І видаси мені всі трембіти, за винятком однієї. А потім зробиш, що я тобі скажу. І швидко.

Урядник глитнув слину й кивнув.

* * *

Вони побачили їх вже перед світанком. Сонце розмальовувало рожевим виднокруг, на сході верхівки гір вгризалися вершинами в небо, яке тільки-но починало світлішати. Було холодно, із вуст людей та тварин вилітала пара. Вони чекали, зачаївшись з західного краю перевалу, а перед собою мали чудовий вид на Жалобний Прохід.

Кеннет знав, звідки взялася ця назва. Жоден інший перевал в горах не поглинув стількох жертв. Ним ішла імперська дорога, що знаходилася зараз ярдів за триста від них: тракт шириною в двадцять стоп, із гладких, щільно підігнаних каменів. Дорогу вже очистили від снігу; це було знаком того, що купці якийсь час уже ризикували подорожувати — навіть із небезпекою, що причаїлася на Старому Волі. Що ж, той, хто мав відвагу мандрувати за таких умов, міг встановлювати будь-яку ціну за свій товар. Хоча треба було бути шаленцем і відчайдухом, щоби виїжджати зараз на шлях.

Східна частина перевалу, широкі й високі узбіччя, були просто створені для лавин. Спочатку вони здіймалися м’яко, а потім різко рушали вгору й закінчувалися високою стіною, що формою нагадувала бичачу голову. Тому місцеві й прозвали гору Старим Волом. Тутешні говорили, що коли Старий Віл зареве — коли скине потужною лавиною зимовий покров, — дорога на південь буде відкритою. Утім, вряди-годи Віл запізнювався з ревом, і тоді купці, особливо ті, хто перевозив товари, що швидко псувалися, такі, наприклад, як масло чи риба, ризикували. І багатьох із них знаходили, лише коли сходив сніг.

Інколи лавину намагалися викликати, дуючи в трембіти: довгі, на п’ятнадцять чи двадцять стоп дерев’яні труби, якими користувалися в горах для передачі простої інформації на великі відстані. Якщо ж це не допомагало, зацікавленим купцям доводилося наймати чародія, когось, хто володів Стежкою Землі, Води чи Льоду, щоби змусити Вола заревти. Відкриття торговельних шляхів було варте будь-яких грошей. Хоча інколи здавалося, що природа навмисно кепкує з людей, викидаючи неможливі фокуси. От і зараз верства снігу в кілька ліктів, що нагромадилася за зиму, незрозуміло яким дивом ще трималася на горі.

Лейтенант дивився на колону, що наближалася. Триста людей, може, навіть більше, принаймні тридцятеро кінних на сильних гірських поні, а ще — десяток легких возів. Він знав, що його не видно: укутаний у сірий плащ, захований у тіні, він не вирізнявся на фоні, як і решта Шостої роти. Глянув на північ, звідки наближалася банда: темрява світанку розвиднювалася там загравою двох пожеж. Не надто великих. Може, знайшли якийсь пастуший курінь чи самотню загороду. Імовірно, Навер не зміг утриматися, щоб не позначити свою присутність.

Кеннет перевів погляд праворуч, де, приховані в нерівностях ґрунту, замасковані гіллям, лежали трембіти. Він довго радився з десятниками, куди яку спрямувати й коли почати грати. Від цього залежало їхнє життя. І вочевидь — від того, чи зійде лавина так, як вони передбачили, трохи навскіс, впадаючи в жолоб, серединою якого бігла дорога, і чи не полетить з усього розгону прямо. Але іншого місця, звідки можна дути в трембіти так, щоб досягнути бажаного, не було, тож доводилося покладатися на щастя.

Він глянув на схід, де з-за гір ось-ось мало визирнути сонце. Це був добрий момент, саме та пора дня, коли верхівки найчастіше скидали сніг зі схилів гір. Година громів, як колись називали першу годину після світанку, хоча мало хто пов’язував цю назву з лавинами. Це був час, коли температура повітря зростала кожної хвилини, коли мороз, який часто супроводжував весняні ночі, мало не за кілька хвилин піддавався теплому промінню сонця. Верства льоду, яка сковувала калюжі, танула на очах, промерзла земля перетворювалася на багнюку. Розмерзався навіть багатофутовий плащ спресованого снігу, що лежав на гірських вершинах. Кеннету колись показав це один із капітанів, з яким йому довелося служити. Відвів його на крутий схил і наказав дивитися. Верства снігу там обривалася, ніби зрізана ножем, а в місці, де нещодавно частина снігового покрову зірвалася й зійшла, він добре бачив голу землю, промерзлу і вкриту пожовклою травою та інеєм. І раптом, десь за чверть години до сходу сонця, земля почала відтавати, паморозь зникла, а з-під снігу потекли струмочки води.

— Під сніжною вагою земля починає підтавати, — пошепки пояснив капітан. — Усю ніч вода не могла вибратися звідти, бо її блокував мороз. А тепер вона спливає, а весь схил у цю мить слизький, наче хтось нашмарував його маслом. Досить перднути — і все полетить. За годину сонце підсушить землю, а більшість ув’язненої під снігом води витече, і тоді всі будуть у безпеці. Принаймні до наступного світанку. Пам’ятай: ніколи не веди своїх людей на такі місця, коли після морозної ночі сходить сонце. А якщо не будеш упевнений — дивися на собак. Вони завжди знають.

Лейтенант усміхнувся, чуючи тихе скавчання. Собаки знали. Відчували, що ця місцина — небезпечна. Це був добрий час на засідку.

Коні бандитів також щось відчували. Коли загін наблизився до перевалу, ті, що були на чолі, застригли вухами, зафоркали й пішли боком. Група зупинилась. Кеннет чекав, аж раптом над долиною почувся глибокий звук гудіння. Сигнал трембіти, що грала тривогу. Бургомістр зробив те, що було треба. Лейтенант глянув у бік міста, як і більшість людей Навера. Сонце саме вийшло, і Арберден, хоч і віддалений на чотири милі, був немов на долоні. Кеннет помітив рух на стінах, браму, що відчинилася, і людей, що з неї вийшли. Бургомістр, мабуть, поставив на ноги всіх міських пахолків і половину мешканців, але колона, що виходила з брами, мала імпонуючий вигляд. Офіцер дивився, чекаючи на останній елемент вистави. Як він і наказав, на чолі фальшивого загону, що саме виходив із міста, раптом з’явилася палюга з червоною цяткою. Кеннет невесело усміхнувся. Усе зводилося до відстані та фокусів — і до впевненості Навера щодо власної важливості.

Лардос із червоним ведмедем, що звівся на задні лапи, був символом П’ятого Піхотного полку: тож для молодого бандита було очевидно, що Імперія поставила на нього пастку, якої він уникне, оминувши місто, хоча важка піхота, що швидко марширувала в його бік, за годину ще могла наздогнати його на перевалі. З цієї відстані він не міг бачити, що все військо — лише купка наляканих купців і ремісників, а лардос — шматок помальованого в червоний колір дерева.

Унизу виникло замішання: колона, що стояла розімкненим строєм, захвилювалася, кілька людей спробували вирватися вперед. Порядок було відновлено швидко й брутально, панікерів відшмагали та відігнали на місце. Лейтенант на мить замилувався справністю вождя бандитів. Людей заспокоїли, коням зав’язали очі, з возів почали скидати вантаж — напевно, щоб ті могли їхати швидше. За кілька хвилин уся група була готова ввійти на перевал. Це був приклад доброї роботи, якої не постидалася б жодна рота Гірської Варти. Нічого дивного, що Навер Та’Клав так довго водив усіх за ніс. Зі звичайної банди він зробив дисциплінований і вправний загін.

І цей загін оце зараз вирушив по свою смерть.

Бандити виїхали на перевал в абсолютній тиші. Неприродній тиші, зрозумів за мить Кеннет. З цієї відстані вартівники мали б Щонайменше чути відлуння ударів кінських копит по камінню, брязкіт заліза, скрипіння возів. Він відшукав поглядом десятників.

Берґх звів праву долоню і промовисто ворухнув пальцями. Магія.

З бандою напевне був жрець, і вже в замку він показав, що любить фокуси зі звуком. Але тепер це не дуже йому придалося б.

Вони збиралися чекати до тієї миті, коли колона опиниться на середині перевалу, але перш ніж вона пройшла третю частину дороги, пси вартівників немов ошаліли. Скавчали, попискували і з підібганими хвостами намагалися вирватися від своїх поводирів і втекти. Ще мить, і замішання на західному схилі привернуло б увагу тих, хто був на дорозі. Кеннет встав і махнув долонею: шістнадцятеро людей миттю підірвалися з землі й підбігли до інструментів. По двоє на кожну трембіту, один спереду, інший ззаду. Ці останні вдихнули повітря — і над перевалом рознісся потужний, глибокий рев, що нагадував крик бика в гоні. Саме про це йшлося, це мав бути звук сили грому, який міг би зрушити з місця весь гірський схил. Пси припинили скавчати і спершу розгавкалися на все горло, а потім одне за одним почали вити. Малий дарунок долі.

Колона на дорозі відразу зупинилася. На кілька ударів серця все застигло, немов бандити не вірили власним очам і вухам. Потім усі зрозуміли, що відбувається, бо вершники натягнули повіддя й помчали назустріч вартівникам. Кеннет спокійно підніс до ока арбалет, прицілився. Вершникам треба було подолати триста ярдів по нерівному, кам’янистому схилу. Невідомо, чи вони мчали на ворога, чи намагалися втекти від можливої загрози. Зрештою, ті, хто залишився на дорозі, не чекали на результат сутички. Піші кинулися в бік долини, візниці після кількох невдалих спроб розвернути вози зіскакували й бігли слідом.

Ті, хто дудів у трембіти, вдихнули знову, і в хребет Старого Вола вдарила наступна хвиля звуку. Лейтенант сильніше притиснув ложе арбалета до щоки. «Ну, давайте, — просив він подумки. — Ідіть, сучі діти». Натиснув на скобу. Стріла вдарила найближчого поні в груди, тварина кувікнула, спіткнулася й упала, немов хтось підрізав їй передні ноги. Перекинулася через голову, придавивши вершника, і, що було майже неможливо, відразу встала. Бандит, вибитий із сідла, лежав нерухомо, а поні підвів голову вгору й видав з себе сповнене болю і скарги, найжалібніше ржання, яке Кеннету доводилося чути. І може, саме цей звук нарешті трухнув Старого Вола.

У землю раптом немов ударила стопа велетня. Усі відчули це саме так: могутній струс, а потім — мить тиші, такої, що аж засвербіло у вухах. Поні, які щойно чвалували, завмерли на місці, а потім пошаліли, почали вставати дибки й намагатися кусати власних вершників. Пси припали до землі, підібгавши хвости. Звук трембіт урвався. Був уже непотрібний.

Віл затремтів.

Високо, майже під самою верхівкою, по білому покрову пробігла тонка темна лінія, щілина поширювалася з кожним ударом серця. Усе супроводжував звук, немов рвали гігантський шмат полотна. Аж раптом уся велика, все ще гладка поверхня снігу зморщилася, захвилювалася й ринула вниз. Не мчала рівно: нею пробігали хвилі, вилізали горбики, гулі, вгору та навсібіч вилітали фонтани снігу й льоду, десь промайнула чорна цятка підхопленого нестримною силою валуна. Снігова потвора перла вниз, жадаючи жертв.

Люди на дорозі не мали ані найменшого шансу — навіть якби були верхи і навіть якби в мить, коли рушила лавина, вже чвалували б у бік рятівного виходу, сидячи на найшвидших конях зі стайні самого імператора. У мить, коли чоло лавини дісталося тракту, в ньому було п’ятнадцять стоп висоти, а неслося воно зі швидкістю випущеної стріли. Дорога бігла вузьким жолобом поміж двома схилами, і цей жолоб подіяв, як звуження на річці, надаючи масі снігу напрямок і збільшуючи її швидкість. Кинуті вози підхопило, немов дитячі іграшки, і бестія, що й далі набирала швидкість, ринула за тими, хто тікав. Усе це під рик розгніваного божества. Маленькі фігурки, що розпачливо бігли вперед чи намагалися в останню мить утекти вбік — їх просто проковтнуло, щоб на мить виплюнути посеред снігової кипені, а потім вже змусити зникнути назавжди. Здавалося, що хтось із Безсмертних, наприклад, сама Андай’а, Володарка Льоду, простягнув руку і стер у пил усе, що ставало йому на дорозі. Триста людей — менш ніж за тридцять ударів серця. Вирвавшись із перевалу, лавина ригнула сніговою хмарою — і це був кінець. Не вижив ніхто.

Тиша настала так різко, що Кеннету здалося, ніби він утратив слух. Він діяв, бо його вели рефлекси, багаторічний вишкіл. Ткнув арбалет у землю, нахилив, натягнув, наклав стрілу. Його люди робили те саме. Ніхто не забув про вершників, яким вдалося втекти зі шляху білої смерті. Перший залп поклав десять поні, які понесли в паніці, а нерівний схил прибрав ще кількох. Остання дюжина саме приходила до тями, переборювала жах, який паралізував їхні руки-ноги й відібрав можливість думати. Лейтенант глянув на найближчого з них — і вже знав, що навіть мови не буде про те, щоб брати в’язнів. От і добре. Відшукав поглядом людину в зеленому плащі. Навер досі мав дещо, що належало Кеннету.

* * *

Полковник Акерес Ґеванр розсівся на стільці й забубонів пальцями об стіл. Перед ним були два документи: рапорт, складений письмово командиром Шостої роти — і прохання самого офіцера, складене до нього, як до безпосереднього командира. Рапорт… Прокляття. «Нас намагалися спровокувати», «наказ, відданий дипломатом першого ступеня», «плащ з номерами роти». Це було ще нічого, бо потім стояло, наче бик на стежці: «швидким нічним маршем ми попрямували на перевал, який зветься Жалобним Проходом», «за чверть години до сходу сонця, грою на трембітах», «залишки банди намагалися втекти», «усі загинули», «без втрат із нашого боку». І підпис. Усе на одній сторінці, записане рівним, акуратним почерком. Ґеванр підвів очі на лейтенанта, який виструнчився поруч: згідно з регламентом, намагався просвердлити поглядом дірку в стінці десь ліворуч від голови полковника.

— Навер Та’Клав? — спитав тихо.

— Вцілений стрілою й добитий мечем.

— Племінник Сина Сокири? Володаря Винде’канна?

— Саме так.

Полковник глибше вдихнув, затримав дихання й потроху видихнув.

— Лейтенанте лив-Даравите, новини про все дійшли сюди ще вчора ввечері, їх привезли купці, що поверталися з Рогу. Банда Навера — знищена. Не розбита, не проріджена. Просто знищена, стерта з поверхні землі, вибита до ноги однією ротою Гірської Варти. Точніше, чотирма її десятками. А бандитів, кажуть, було п’ять сотень?

— Не більш ніж три з половиною, полковнику.

— Неважливо. Тож звістка вже пішла в люди. Ще до того, як купці рознесуть її в сусідні провінції, бандитів буде тисяча, а вас — дюжина. І ти, кажуть, сам відрізав голову Наверу Та’Клаву, бо той наплював на плащ Варти. Знаєш, що я повинен зараз зробити? — полковник Акерес Ґеванр, схоже, був знервований і не дбав про ґречність.

— Не знаю, пане полковнику, — погляд офіцера не пересунувся ані на палець.

— За те, що перебили банду, яка два роки ставала дедалі гострішим терням у боці, ти повинен бути підвищений та нагороджений. Але за те, що вбив члена панівного роду, нехай навіть з не дуже приязного до нас королівства… Наші дипломати й більшість вищих офіцерів — це аристократія. Існує щось на кшталт… — полковник завагався, — на кшталт свідомості приналежності до спільної касти. Вони не дивитимуться вдячно на звичайних солдатів, які вбивають когось княжої крові. Найбільшу втіху їм справило б пониження тебе до солдата і відправка до найглибшої діри. Розумієш?

— Так, пане полковнику.

— З іншого боку, за місяць уся Північ розповідатиме легенди про цю сутичку… — полковник із зусиллям заспокоївся. Аби ж цей сучий син хоча б виказав трохи емоцій, скривився чи нахилив голову. — Тож я не можу вас розжалувати — навіть на половину звання, бо це зламає мораль усій Гірській Варті. Крім того, разом із купцями прийшов лист, адресований особисто мені. Його авторка — графиня Ісава-кан-Лаверр, а печатка на листі — це печатка, якої не міг би ігнорувати навіть імператор. У вас є сильна приятелька, лейтенанте, або ж вона вважає, що в неї перед вами серйозний борг, бо просить, щоб я підвищив вас до повного капітана. Чого, вочевидь, не може статися, але це може підставити мене під гнів Імперського Дипломатичного Корпусу. То що мені робити?

Лейтенант нарешті ворухнувся, опустив погляд і глянув полковнику просто в очі. Командир Шостого полку Гірської Варти здивовано заблимав. Очікував будь-чого, але не спокою й цілковитого опанування офіцера.

— Замість підвищення, — лейтенант перервав його, вибачливо усміхнувшись, — або пониження, — лише цей дріб’язок. Це буде нагорода для роти, не для мене, тож не підставить вас під проблеми з тими аристократами, — це слово він промовив поволі, наче пережовуючи. — І ніхто не скаже, що рота не була вшанована. Усі будуть задоволені, пане полковнику…

«Усі? І ти також?» — подумав Акерес Ґеванр. Утім, не сказав цього вголос. Кивнув, приклав печатку й підписав документ.

Щойно молодий офіцер вийшов, його командир підійшов до вікна й глянув на солдатів, які згромадилися на плацу. Шоста рота, чотири десятки вартівників, дюжина псів. Його люди… Його думки перервав скрип дверей у спальню.

— То він справді скинув на них лавину?

— Я думав, Щури про все дізнаються першими, — полковник не обернувся, бо надто добре знав цього високого худорлявого чоловіка, який вже багато днів отруював йому життя.

— Ми знаємо, але завжди намагаємося підтверджувати інформацію з різних джерел. Ех, цей лейтенант — незвичайний юнак. Якби захотів, міг би зараз уже бути капітаном.

— Він обрав найкраще рішення для всіх. І здається, не шкодує про це.

Тихе пирхання з-за спини було єдиною відповіддю.

— Подумати тільки, треба ж було просто відіслати їх із провінції.

— Ви знайшли те, що шукали?

— Ні. Але якщо воно десь тут — ми знайдемо.

Полковник Акерес Ґеванр стенув плечима. Це були не його справи. Він дивився, як Кеннет-лив-Даравит виходить із будинку й іде до своїх людей. Прокляття, побачивши, як вони встають при появі Кеннета, він зрозумів, що тепер вони насправді — «його люди». Лейтенант кивнув, а солдати, як один, одягнули плащі. На кожному номер роти — дві шістки, одна трохи вище за іншу — було вишито кривавою ниткою.

Гірська Варта своїх не забуває.