Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

Вони кинулися вперед — і знайшли смерть.

І в мить, коли помирав останній з них, хриплячи та булькаючи багровою піною, двері в камеру дівчини, яка малювала картини, вибухнули, засипаючи коридор уламками дерева та шматками сталевих засувів. Полум’я з каганців замиготіло під поривом вітру, а з тіні, з напівмороку виламаних дверей вийшла худа постать.

Еккенгард почув, як Ґентрель голосно втягує повітря.

— Привіт, гел’заав. Ти мене шукав?

Він дивився та слухав, реєструючи всі подробиці, не в змозі позбутися вишколених навичок. Говорила на меекху як меекханка зі столиці, чітко вимовляючи склади, з легким придихом.

Чорне волосся, обрізане в нерівний чубчик, затіняло її обличчя, в напівмороці він бачив лише малі губи та легкий абрис підборіддя. Простий, подорожній одяг міг належати будь-якій жінці з південних рубежів Імперії. Жодних прикрас, гаптування, характерних узорів. Чоботи на м’якій підошві, ношені. Руки…

Щось пролетіло повз нього, вітер розвіяв полум’я, і біла лють звалилася на прибулу, як зграя демонів. Руки, ноги, матовий блиск клинків — усе розмазалося в невиразних смугах. Дівчина повинна була померти за уламок миттєвості.

Відбила атаку одним жестом. Витягнула праву долоню перед собою — і вбивця зависнув за кілька стоп перед нею, ніби наштовхнувшись на невидиму стіну. Відстрибнув.

Вона нахилила голову набік, усміхнулася.

— Гел’заав. Честь для мене. Скільки вас?

Відповіді не отримала, та вона, зрештою, її й не сподівалася, бо в мить, коли ставила питання, її лівиця вистрелила вперед, і нападник шарпнувся, наче крізь нього повіяв вітер. Його одяг залишився неторкнутим, але якась сила ніби відштовхнула його назад.

Він блискавично схрестив руки перед собою, на висоті грудей, нахилився, опираючись чарам.

І стрибнув на неї. Цього разу вона встигла зупинити його вже трохи ближче до себе, ніж попереднього разу, він відштовхнувся, ледве торкнувшись ногою підлоги, і знову атакував: розмита смуга, біла смерть настільки швидка, що погляд ледве за нею встигав. Третя, четверта, п’ята атака! Усі швидкі як погляд. Під час шостої, яку вона зупинила на відстані, вполовину коротшій, ніж перша, відступила на крок, уперше, здається, налякана, ніби ситуація розвивалася не так, як вона того хотіла. Безголосо ворухнула губами.

— Еккега-а-арде…

Шепіт, стогін, скиглення. Він згадав, навіщо повз під ці двері. Підвів тіло на руках, чотири засуви, добре змащені, посунулися майже без опору, він штовхнув двері й упав у камеру, опинившись око в око з найстаршим із в’язнів. Хлопець без імені, п’ятнадцять років. Начебто міг розірвати демона десяти стоп зросту голими руками на шматки. Присів, підпершись долонями, і дивився на нього, ніби… ніби замкнений у клітці лев, який ще не зрозумів, що від охоронця його більше не відділяють ґрати. Погляд хижака, ані сліду розуму, чистий інстинкт. Облизнув губи, нахилився, понюхав обличчя Еккенгарда. І раптом його погляд став гострим, перетік за спину Щура, в коридор. Одним плинним рухом він встав, перестрибнув лежачу людину. Дзвякнуло залізо, коли він піднімав меч убитого охоронця.

І в ту мить, коли хлопець вставав зі зброєю, вглибині коридору вибухнув бій. Свист, матове відлуння схрещених клинків, яке на кілька ударів серця злилося в один звук. Така швидкість! Хто?!

Щур виповз у коридор. У першу мить у неясному світлі лампад не розібрав подробиць. Убивця стояв спиною до нього, мав перед собою миготливу зону розхитаних тіней. І він відступав. Відступав!

Нападником був молодий чоловік, який бився двома мечами. Це їхній танець створював щит, який відділяв білого вбивцю від дівчини. Еккенгардові досить було кинути єдиний погляд на одяг, стиль бою, піхви мечів за його спиною. Іссар. У південно-східних провінціях їх зустрічали досить часто, тож жодних сумнівів не було. Але відкрите обличчя! Чи це означало, що воїн має намір померти, чи те, що вб’є їх, щойно переможе свого супротивника?

Якщо переможе, дійшло до нього за мить. Убивця відступав, крок за кроком, але відбивав усі атаки, б’ючись лише двома кинджалами. Парирував кожен удар, за яким не могли встигнути очі, а іссар був лише людиною, не міг утримати такий темп надто довго.

Вони зупинилися на два-три удари серця, обмінюючись лютими ударами на одному місці, а потім почав відступати вже оборонець дівчини. Його мечі не сповільнилися, принаймні Щур не міг цього зауважити, але тепер він більше відбивав атаки, боронився, ніж напирав. Йому явно бракувало сил.

І тоді дівчина врешті зауважила хлопця, який стояв перед відчиненими дверима. На мить на її обличчі можна було помітити…

Вагання? Відчуття провини? Чим би воно не було, зникло, поглинуте злою, тріумфальною посмішкою. Вона глянула на молокососа й голосно промовила:

— Убий!

Дитина кинулася вперед, не видавши ані найменшого звуку — і раптом убивці довелося відбивати атаки спереду та ззаду. Хлопець — дитина, привезена зі зруйнованого дощенту села, яка п’ять років провела в камері — рухався немов професійний фехтувальник, плинно, без жодного зайвого жесту, без жодної паузи.

Бився так, наче меч був продовженням його тіла, а швидкістю, здавалося, перевершував навіть іссара.

Але навіть незважаючи на це, кілька хвилин здавалося, що вбивця в білому дасть собі з ними раду. Рухався настільки швидко, що не лише руки та ноги, але й решта його тіла часом просто зникала в Еккенгарда з очей. Просто не могли до нього дістати.

Раптом крізь дзвін клинків пробився поодинокий окрик. Сповнений болю та розпачу. Убивця хитнувся вбік, трохи незграбно, намагався поставити блок, але надто повільно, навіть шпигун зумів помітити його рух. Спереду на білих шатах розквітла ще одна кривава пляма, яка наливалася багрянцем уздовж порізу, що біг навскоси по грудях. Наступний удар уцілив у середину білої маски. Та розбилася зі звуком стовченої порцеляни.

— Стояти!!!

Почувши голос дівчини, обидва її захисники миттєво застигли, ненатурально знерухомілі — перш ніж Щур зрозумів, що за наказ пролунав. Убивця поволі осувався по стіні. Тріснута маска якимось дивом усе ще трималася на його обличчі.

— Чекай!

Він не знав, до кого вона мовить, доки хлопець не відступив під протилежну стіну й не присів там навпочіпки. Меч усе ще тримав у долоні.

Іссар відвернувся від дівчини й щось сказав на своїй мові. Та стенула плечима — в жесті доволі універсальному.

* * *

— То це перед ним я мав тебе захищати?

Йому все ще бракувало дихання, його руки тремтіли, ноги були немов зі свинцю. Трансу кхаан’с, бойового танку, в який він мусив увійти відразу, як переступив поріг, ледве вистачило. Якби супротивник не поставився до нього легковажно, якби відразу атакував із повною швидкістю, Йатех конав би зараз на підлозі. Найкращі з войовників іссарам могли ввійти в транс на понад дві хвилини, але це були майстри, чиї імена повторювали у всіх афрааґрах усіх племен. Йому вдалося лише кілька разів досягнути такого стану, але той ніколи не тривав так довго. Він програв би, якби не допомога хлопця-бестії. Здригнувся, коли вони вперше зустрілись поглядами. Нічого людського — жодних відчуттів, страху, ненависті, люті битви. Лише пустка і смерть.

Дівчина стенула плечима.

— Я їх недооцінила, — сказала спокійно. — Не думала, що вишлють когось настільки доброго. І все ж, мій скорпіоне, ти впорався краще, ніж я сподівалася.

Послала йому жорстоку, холодну посмішку. Оте чуже розлилося по всьому її обличчі.

— Я була переконана, що він уб’є тебе за десять ударів серця. Вона підійшла до вбивці й зазирнула у тріщину розбитої маски.

— Гел’заав, — пробурмотіла майже співоче.

І скам’яніла. На мить навіть припинила дихати, а коли нарешті втягнула повітря, зробила це з таким свистом, наче тільки-но випірнула глибоко з-під води. Блискавично впала поряд із лежачим на коліна, втиснула пальці під маску, шарпнула. Маска не була прив’язана, була як приклеєна, відривалася від обличчя з мокрим млясканням, тягнучи за собою нитки білого слизу. Одна половина, друга, обличчя.

У вбивці — здається, це була дівчина чи молодий хлопець — був малий ніс, брови та вії настільки світлі, що майже білі, шрам на обличчі в тому місці, де тріснула маска, червона кров.

Він досі не бачив Канайонесс настільки розгубленою. Навіть у ті хвилини, коли вона переходила з нормального стану в той інший, чужий.

— Не гел’заав, не гел’заав, — повторювала вона. — Сестро моя, що вони зробили? Прийомна Дочка… Але така Сила, такі вміння. Чому? Так далеко зайшли? Це означає війну. Порушення Пакту. Це…

Вона силою відкрила рота лежачій, засунула палець усередину. Убивця ворухнулася, застогнала.

Канайонесс відреагувала швидко й дивно. Схопила себе за волосся, шарпнула, вириваючи жменю чорноти, нахилилася над дівчиною, її пальці затанцювали, сплітаючи чорно-білу кіску. Перев’язала її кількома волосинами.

Озирнулася через плече на іссара.

— Підійди. Візьми її й забери в камеру. Вона йде з нами.

Розглянулася по коридору, немовби до неї вперше дійшло, що окрім таємничої вбивці тут перебувають інші. Обвела поглядом трупи, кров, тіла, все місце різанини, яка розігралася тут, перш ніж вони пройшли у двері. Зупинила погляд на товстому чоловікові, що лежав під стіною — мав вигляд, мов його потоптав бойовий кінь.

Зробила крок до нього, а поранений набрав повітря, ніби це мав бути його останній подих.

— Ти, меекханцю, — Канайонесс нахилила голову набік і посміхнулася. — Можете мене шукати, але не заступайте мені дороги. Якщо я вирішу, що ви становите загрозу, почну вбивати. Клянуся.

Відвернувшись, зупинила погляд на юнакові, який допоміг Йатеху в бою. Указала на нього долонею.

— І… подбайте про них. Я перевірю.

Увійшла до камери відразу за іссаром. Хлопець із мечем усе ще сидів під стіною.

* * *

Еккенгард невпевнено встав та підійшов до Ґентреля. Мусив притримуватися за стінку, щоб не впасти.

Комендант замку потроху випустив повітря. Здавалося, однією ногою вже стояв на дорозі до Дому Сну.

— Еккенгарде, — прохрипів. — Відразу ж поїдеш до Нори. Складеш рапорт. Скажеш, що вона нас знайшла… Скажеш, що її шукають і що вона, мабуть, не стане тікати… Зробить рух… Нехай Ласкольник поквапиться. І нехай заспокоять Хортів. Скажеш…

Його голова впала на груди, і він знепритомнів.

Дівчина в камері все ще лежала на підлозі в позі зародка. Йатех, тримаючи на руках безвладну зараз вбивцю, встав поряд.

Канайонесс підійшла до лежачої й підвела їй голову, грубо потягнувши за волосся.

— Останній малюнок, Неалло. Ліс, річка, два пагорби та міст. Місто вдалечині. Знатимеш, яке. Потім я піду і ми вже не зустрінемося, а Образи тебе відпустять. Обіцяю.

Неалла не плакала. Її обличчя було наче з каменя, очі — як колодязі.

— Не пам’ятаю їх, — сказала глухо.

— Кого?

— Мами, батька, братів. Нікого. Якби пам’ятала, могла б їх намалювати.

— Ти не знаєш, чого прагнеш, дівчино, — шепіт чорноволосої був як шелест змії, що повзе по піску. — Якби ти їх намалювала… вони могли б прийти за тобою. Ні. Краще їх не пам’ятати.

Неалла нахилила голову.

— Тебе я також не хочу пам’ятати. Ані сараю, ані того, що трапилося. Забери це, вбий, вбий мої спогади. Зараз.

Тиша, а тоді шепіт. М’який, мало не делікатний.

— Ти насправді цього хочеш? Якщо я це зроблю, шляху назад не буде. Заберу все, що відбулося у твоєму житті після того, як ми зустрілися. Хочеш?

Кивок.

— Добре, — Йатеху можна було не дивитися на її обличчя, аби знати, що там знову з’являється ота інша, Мала Кана. — Домовилися. Спершу малюнок, а потім я заберу твої спогади. Швидше.

Дівчина встала, механічно підійшла до стінки й почала малювати. Та інша істота, яка заволоділа Канайонесс, зазирнула йому в очі й посміхнулася так, ніби її обличчя було погано допасованою маскою.

— Тебе мені також вичистити? Таке тобі на думку не спадало? Позбутися спогадів про вбивство, про пам’ять власного боягузтва, відчуття провини? Хочеш?

Не чекала відповіді.

— Ні, мій скорпіоне. Пам’ятатимеш. Палатимеш у полум’ї тих спогадів, танутимеш, а я перекую тебе на меч. На досконалу зброю. Навіть на кращу, ніж вона, — вказала на в’язня. — І скоро вже її випробую. Відрубаєш для мене руку, яка знову простяглася до цього світу. Я викую тебе й загартую в крові бога, малий скорпіоне. Носій Мечів. Ходімо. Малюнок майже готовий.

* * *

Вона йшла лукою до старого сараю. Її там ніколи не знайдуть. Ще кілька кроків і…

Темрява, сморід, волога. Вона стоїть у темному приміщенні, в тонкій сорочці, брудні стіни, кам’яна підлога, дірка на місці дверей. Щось не так із її тілом. Вона підводить руку до обличчя, руки в напівтемряві здаються її й не її. Є знайомі шрами, на лівому великому пальці та на тильному боці долоні, але руки якісь завеликі, безформні, чужі.

Непевно, як у кошмарі, вона доходить до вирваного одвірка й визирає в коридор.

І починає кричати.