Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

ГІДНІСТЬ ГОРЦЯ

Шадорі прийшли точнісінько звідти, звідки їх і чекали. Дванадцятеро чоловіків, обвішаних в’юками, наче мули, вийшли з лісу на східному боці полонини. Зупинилися між деревами. Вигляд мали такий, наче кілька останніх днів безперервно йшли: брудні, розкудлані, задихані. Надходив вечір, сонце світило їм просто в очі, а розлога полонина, трохи нерівна, з іскрами свіжого снігу, була чиста і спокійна на вигляд. Вабила, обіцяючи легший шлях і відсутність засідки.

Звісно, брехала.

Перший із чоловіків зробив кілька кроків уперед, по коліна грузнучи в м’якому пуху. Схоже, сніг випав не раніше минулої ночі. Прибулець зручніше вмостив великий мішок на плечах, щось гарикнув іншим і рушив уперед, схоже, наміряючись перейти полонину навпростець, найкоротшим шляхом. Інші рушили слідом, зберігаючи дистанцію в кілька стоп. Зробивши десь із сотню кроків, провідник зупинився, важко дихаючи, і подав знак наступному в черзі, аби той його підмінив. Сам почекав, поки решта групи його омине, і зайняв місце в кінці. Ще сотня кроків — і відбулася наступна заміна, потім ще одна. Як для людей, що мандрували цілу ніч, вони втримували непогану швидкість. За чверть години подолали половину дороги.

І тоді полонина їх зрадила.

Сніг з обох боків розтягненої довгою вервечкою групи наче вибухнув у кільканадцяти місцях. Із завірюхи льодяного пилу вистрибнули, вимахуючи зброєю, загорнуті в хутра постаті. Повітря прошив вигук:

— Гірська Варта! Кинути зброю!

Шадорі, звісно, не послухалися.

* * *

За хвилину все скінчилося. Лейтенант Кеннет-лив-Даравит байдуже дивився, як його люди за допомогою ножів перевіряють, чи не вдає хтось із бандюганів трупа. Двох, яких взяли живцем, саме в’язали трохи осторонь. Полонина вже не здавалася оазою спокою: на витоптаному снігу, поміж трупами й кинутими речами, розквітали яскраво-червоні плями. Де-не-де виднілася пізньоосіння травичка.

— От і грець із мальовничим краєвидом, — пробурмотів Кеннет у простір.

— Що ви кажете, пане лейтенанте? — десятник, який стояв неподалік, глянув запитливо.

— Нічого, Варгенне, нічого. Після ночі в барлогу завжди розмовляю сам із собою. Які втрати?

Татуйоване обличчя підвладного просяяло.

— Троє поранених. Із них один — серйозно: дістав у коліно й не зможе ходити.

— Що ж, я й так мав вислати гінця в Беленден. Коли долучиться решта, приготуйте сані та собак.

— Слухаюся.

Лейтенант глянув на полонених.

— А ці?

— Один молодий, другий — ідіот. Пожитку з них не буде.

— Подивимося, — офіцер звернувся до групи солдатів. — Алдане! Приділи увагу своєму командирові.

Андан-кейр-Треффер, наймолодший з його десятників, слухняно підбіг підтюпцем, і, схоже, ані важкий лусковий панцир, ані пояс із шаблею та сокирою на короткому держаку йому не заважали. Кеннет знав, що це не запопадливість чи службовий запал. Після ночі, проведеної у викопаних у снігу барлогах, будь-яка можливість руху була благословенням. Підофіцер-десятник був низьким та кремезним, та ще й зарослим, наче ведмідь; на темній вуличці він міг налякати будь-якого перехожого. Лейтенант подумки зітхнув і перевів погляд на другого десятника.

Варгенн Велерґорф, сивоволосий і вусатий, у короткій кольчузі, шкіряних штанях та волохатій накидці з баранячого міху на плечах, здавався опришком. На щоках, чолі та тильному боці долонь мав сині, сиві та чорні племінні татуювання. Сокиру, що нагадувала катівське знаряддя, із довгою, пальців у десять, борідкою, тримав недбало, закинувши на плече. Зброя все ще залишалася липкою від крові. «На вигляд ми, псяча його мати, гірше банди вбивць, — подумав Кеннет. — Не дивно, що в нас запитують пароль при кожній зустрічі».

— Андане, — звернувся він спершу до молодшого десятника. — Збери всіх. Хочу сказати кілька слів. Потім обшукаєш речі шадорі. Може, довідаємося, куди вони йшли.

Десятник виконав жест, який, якщо не прискіпуватись, міг зійти за салют.

— С’ухаю. А чаклун?

Офіцер скривився.

— Я на нього не чекатиму. Він знає не більше за нас, але від нього самі лише проблеми. Я не для того наказав Берґху тримати його подалі, щоб зараз чекати ясновельможного майстра, — додав він трохи саркастично. — До речі, Андане, щоб жодного відрізання вух. Не тим сучим дітям.

— Зрозумів.

— Бігом!

Кремезний підофіцер потрюхав до солдатів. Кеннет розвернувся до Велерґорфа.

— Коли Андан закінчить, накажи кільком людям приготувати на краю лісу велике багаття.

— Слухаюсь.

— Потім допитаємо тих двох. І щодо зібрання… Пам’ятаєш про моє прохання?

Сивоволосий десятник злегка усміхнувся.

— Пам’ятаю, пане лейтенанте.

— Ну то прислухайся.

Кеннет відвернувся, дивлячись на призахідне сонце. З того боку полонина досі здавалася тихою та спокійною. «У страшезне лайно ми влізли, — подумалося йому. — Ще й убавляємося по вуха, перш ніж усе скінчиться».

За кільканадцять кроків позаду Андан закінчив ставити підрозділ у шеренгу. Сімнадцять солдатів — мальовнича збиранина, екіпірована в дивовижну колекцію панцирів, шоломів, щитів і найрізноманітнішої наступальної зброї. Тільки троє завдали собі клопоту вдягнути плащі зі знаками Гірської Варти. Лейтенант рушив до них.

Він знав, що й сам має не кращий вигляд. Носив хутряний кубрак, накинутий на сорочку із товстого сукна, солідні чоботи і штани зі шкіри молодого тюленя, пошиті, за агерською модою, міхом усередину. До цього — полатана кольчуга, простий шолом, довгий меч і круглий щит зі шпичастим умбоном. Якби не світло-сірий плащ із вишитими спереду двома шістками та стилізованою мордою вессирської вівчарки — символом Гірської Варти — ніхто при здоровому глузді не признав би в ньому імперського солдата.

Гірська Варта була одним із тих підрозділів Меекханської Імперії, чия історія сягала домеекханських часів. Ще до того, як Імперія у своєму марші на північ дійшла до гір Ансар Kipper, цими землями володіла велика ліга вессирських племен, чиєю головною силою були власне загони відважних горців, які звалися Гірською Вартою. Під час війни із Меекханом вартівники, що знали ці землі, наче свою кишеню, не раз і не двічі втирали носа імперській піхоті, викликаючи неохочий подив та вшанування окупантів. За шість років війна скінчилася прийняттям Імперією протекторату над землями поміж річкою Ванавен і гірським ланцюгом, який звався Великим хребтом. Наступні кількадесят років протекторат потроху перетворився на повну анексію. Це сталося завдяки доволі розсудній політиці Імперії, що визнала за тубільцями повноту прав, якими користалися родовиті меекханці, й водночас не надто сильно втручалася в місцеві звичаї та традиції. У цей час, відома своїм прагматизмом імперська армія взяла на утримання Гірську Варту, оцінивши її цінність та вміння. На теренах, де не було постійних шляхів, на гірських стежинах, у вузьких ущелинах та на вітряних хребтах вартівники виявилися справді кращими, ніж регулярна важка піхота. Їм навіть дозволили зберегти свій первинний поділ на підрозділи, що налічували сто та тисячу людей, але які стали зватися, згідно з меекханською термінологією, ротами та полками. Порівнюючи з полками меекханської піхоти, що налічували дванадцять рот по двісті бійців, підрозділи Гірської Варти були меншими, але швидшими й більш рухливими. Ідеальними для гірських сутичок. Вартівники рекрутували солдатів серед місцевих горців, дозволяючи кожному зберігати власне озброєння й застосовувати улюблений стиль бою, бо в цій місцині рідко сходилися строєм, зімкнутими рядами, щит при щиті. Унаслідок цього будь-який підрозділ Гірської Варти скидався на банду розбійників. А лейтенант Кеннет-лив-Даравит саме стояв перед таким підрозділом.

— Струнко! — десятник Андан-кейр-Треффер мав сильний як для свого зросту голос. Шеренга завмерла, більш-менш вдало пародіюючи військову поставу.

— Сьогодні все минуло без ускладнень, — Кеннет став перед солдатами, міряючи їх уважним поглядом. Прокляття, більшість із них були старшими за нього. — І знаєте, чому? Бо вони йшли сюди ніч і день без відпочинку. Половина відразу загинула від стріл, а решта виявилися надто втомленими, щоб захищатися як належить.

Він обірвав себе, даючи їм час, щоби перетравити ці слова.

— Це був хороший бій. Але наступний може виявитися значно важчим. Ми досі не довідалися, де переховується решта клану або скільки їх там є, — не дуже знаючи, що робити з руками, він заткнув їх за пояс. — Зараз ми почекаємо Берґха та чарівника. Десятник Велерґорф знайде заняття для декількох із вас. Решта розставлятиме намети й розпалюватиме вогнища. Після двадцяти годин у барлогах нам потрібне гаряче їдло.

У відповідь почувся суголосний гомін.

— Перш ніж це станеться, ми маємо прибрати. Згідно з наказами, від шадорі не повинно лишитися і сліду. Це невдячна праця, але ніхто нас від неї не звільнить.

Шеренга зберігала мертву тишу.

— Але для початку — півкубка горілки на голову, — цього разу гомін був радіснішим. — А для тих, хто не соромиться власних знаків — цілий.

Кеннет вимовним жестом вказав на трьох солдатів, що носили сірі, обшиті білим кантом плащі з нефарбованої вовни.

— Розійтися.

Лейтенант зітхнув. Він усе ще не почувався впевнено в таких ситуаціях, і, що гірше, мав враження, що всім достеменно про це відомо.

— Пане лейтенанте, — Велерґорф виріс перед ним, наче з-під землі. — Я щодо вашого наказу.

— Пам’ятаю. Ходімо трохи вбік.

Вони відійшли на кільканадцять кроків.

— І як?

Поруч із Велерґорфом Кеннету не треба було прикидатися. Вони служили разом п’ять років — спочатку в одній десятці як звичайні солдати; пізніше він став десятником, а Велерґорф — його правицею. Після того, як Кеннет прийняв командування над новоствореною Шостою ротою, він передав Варгенну власну десятку, повністю довіряючи вмінням та досвіду старого горця. А потім відкликав його вбік і попросив, щоб той стежив за його діями та вказував на помилки.

— Добре. Коротко й по суті, — десятник говорив пошепки. — Мало що може бути гіршим за командира, який після закінчення роботи годину то хвалить, то ганить людей. Але не діліть їх на кращих і гірших за плащі. Через це будуть проблеми.

— Тоді як змусити їх носити знаки власної роти?

Десятник взяв жменю снігу й почав стирати кров з вістря сокири.

— їм потрібен час, — почав старий солдат за мить. — Ця так звана рота — це чотири десятки, зібрані з різних підрозділів та доповнені рекрутами. Десятка Андана перейшла з Чорних Штанів Бергоффітца, а хто про них не чув? Берґх — із Восьмої роти Дванадцятого полку, з Диких Псів. Це також славетна назва. А хлопці, яких ви мені дали, — це ж Розбишаки-з-Галлена. Перша рота, Четвертий полк. Усі — уславлені й заслужені підрозділи. Вони роками працювали на свою славу. А тут — що? Переводять їх до Шостого полку, який створено ледь рік тому, не має за собою жодної великої кампанії чи перемоги і власне досі формується. До того ж усі вони потрапили сюди, бо полк не може дати собі ради з одним кланом здичавілих горців. Вони просто почуваються ошуканими. Їх забрали від власних загонів та приписали до наймолодшого полку Варти. До того ж — до найновішої роти, якою командує якийсь невідомий молодик.

— Я не просив про звання.

— Я чув. Мало того що молодий, то ще й дурний…

Кеннет голосно розсміявся. Кілька солдатів — із тих, що стояли найближче — обернулися до них.

— Добре, — Велерґорф також усміхнувся. — Якщо командир сміється, це означає, що все добре. А ще добре, що ви той, того… ну-у…

— Рудий?

— Так, пане лейтенанте. Усі знають, що гори люблять рудоволосих. Цей забобон досі живий звідси й аж до східного Єгира.

— Отже, ти повинен подякувати моєму батькові, бо він оженився на найрудішій дівчині в навколишніх землях, хоча всі його відмовляли. Але ми говоримо не про мене, а про моїх людей, Варгенне. На що ще я повинен зважати?

— Просто дайте їм час, пане лейтенанте, — десятник заткнув сокиру за пояс і почухав бороду. — Тут ідеться і про, гм, якість матеріалу. Коли Бергоффітц, Вер-Иллен та інші отримали наказ поділитися людьми з нашим полком, то відіслали найменш важливих. І я не став би через це обурюватися, бо й сам так зробив би. І не те, щоб ці хлопці були нічого не варті — але вони найменш досвідчені і найвпертіші. Таких ставлять у голову загону, якщо очікують засідку. Частина сприйняла своє призначення до Шостого полку як покарання. Покарання незаслужене.

— То що ж? Я маю зробити так, щоби ми стали настільки ж відомими, як Чорні Штани? На це можна покласти решту життя. І воно буде досить коротким, якщо дуже старатися…

— Ні, пане лейтенанте. Для початку вистачить показати, що вони можуть вам довіряти. Що ви розумієтеся на справі й що не отримали своє звання завдяки дядькові у штабі.

— Я вважав, що це мені непогано вдається.

— Так. Коли ви наказали розділити роту і пройти вночі через перевал Калл-Андер, я думав, що це величезна дурня. О цій порі року там має бути снігу геть по шию. Без собак і саней ми могли там загрузнути. Але снігу там виявилося не більше, ніж козел набздьохав. Потім ви наказали нам причаїтися тут, у барлогах, під снігом, на половину ночі й майже на цілий день. Ще годину тому всі проклинали вас за цю прогулянку й ночівлю на землі. Але коли шадорі вийшли з лісу саме в тому місці, яке ви вказали… Хо-хо. От про що-що, а про це будуть чимало говорити.

— Вони вже півроку втікають від нас, тож я…

Десятник похитав головою.

— Можете мені цього не пояснювати. Ви — офіцер. Щоправда, лише місяць як, але це не має значення. Ви всім показали, що маєте нюх і знаєтеся на горах. Тепер треба лише довести, що це було не просто випадкове щастя.

— Я й сам хотів би в це вірити.

Варгенн Велерґорф ледь чутно гмикнув.

— Це гори, пане лейтенанте. Тут щастя усміхається лише дітям та ідіотам.

— І за кого з них ти маєш мене?

Цього разу десятник зареготав.

— Про це ширитимуться оповістки, — Велерґорф безцеремонно висякався на сніг. — Вирізали банду шадорі, а тоді стояли посеред трупів та обмінювалися дотепами. Як ви вважаєте, коли до нас приєднається решта роти?

— Ти зараз про тих двадцятьох хлопів та десяток псів? Якщо Берґх утримав той темп, про який я його просив, то повинні бути ще до опівночі.

— Що потім?

— Ще не знаю. Вирішу, коли Андан знайде щось, що допоможе нам розкусити мету походу банди.

Велерґорф насупився.

— До речі, про Андана, пане лейтенанте. Треба його осадити.

— Осадити? — Кеннет відчував, про що йдеться, але хотів, аби десятник підтвердив його спостереження.

— Усі ці його «с’ухаю», «авжеж», струнко стає так, наче на нього от-от срачка нападе, забуває віддавати честь… Ще трохи, і він почне розпитувати, чому віддано саме цей, а не інший наказ, замість того, щоб робити, що йому сказано. А інші братимуть з нього приклад. Це небезпечно. Ви молодший за нього й менше служили. Він… Йому треба нагадати, хто тут командує.

— Я ним займуся, — лейтенант кивнув. — Дякую.

— Нема за що. Мені за це платять.

Вони одночасно вишкірилися, хоча це був старезний жарт.

— Як вважаєш, — Кеннет вказав на тіла, що тут лежали, — куди вони могли прямувати?

Сивий десятник почухав дводенну щетину.

— Звідси? Тільки на Ґиретен або на Високі Пасовища.

— Гм… Ну, не знаю. Це надто очевидно.

Вони почули, як рипить сніг. До них підійшов Андан-кейр-Треффер, несучи щось у руці. Вираз його обличчя був дивний.

— Або я напівагер — сказав він, — або це ані Ґиретен, ані Високі Пасовища.

Показав їм свою знахідку. Була це дивна сандалія, що складалася з дерев’яної підошви, втиканої безліччю гвіздків, та кількох шкіряних ремінців.

— Її прив’язують до чобіт, — пояснив, невідомо навіщо.

— Знаю, щоб не ковзати льодом. Що ще?

— Гаки та мотузки. Нічогенькі. Схоже, вони знають, як ними користуватися.

— Чекани?

— По одному на морду.

Кеннет зціпив зуби.

— Ви ж знаєте, що це означає, так? Ці щури ховаються по той бік Старого Ґвихрена.

— Неможливо, — Велерґорф указав на білу стіну, що виднілася на півночі. — Щоб перейти льодовик, треба бути шаленцем.

— А вони шалені. Певно, під час переправи загинула половина жінок і всі діти, але вони перейшли й ховаються по той бік. І саме тому ми півроку не можемо їх відшукати.

Старший десятник глянув на нього із блиском в очах.

— Ви знали, ви про це здогадалися! Тому наказали нам зачаїтися саме тут.

— Я ризикував, — Кеннет знизав плечима. — Як я вже казав, ми шукаємо їх півроку, наш полк і ще два. За цей час ми викурили з нір навіть байбаків, а бандити з клану з’являються невідомо звідки і зникають невідомо куди. Вбивають людей у всій провінції. Але ніколи не нападали далі, ніж за три-чотири дні дороги від льодовика.

Андан покрутив головою.

— Але щоб зачаїтися по той бік? Агери мали б їх вибити за три дні.

Він мав рацію. Старий Ґвихрен, що його місцеві горці звали Білою Стіною, а агери — Ґвихгренх-омер-ґааранаа, або ж Батьком Льоду, був найбільшим льодовиком на Півночі. Свій початок він брав десь посеред верхівок восьмимильних гір Великого хребта й сунув на південний захід, зверхньо вважаючи, що в разі потреби прокладатиме собі шлях силою. Дощенту заповнював дно широкої долини, замкненої поміж міцними скелями, після чого висувався з неї п’ятдесятимильним язиком льоду, впадаючи в озеро Дорант.

У цьому районі гір льодовик становив кордон меекханської експансії на північ. За ним починалися землі агерів і тих небагатьох кланів горців, які за жодних умов не хотіли підкорятися імперському тріумфу. Це був винятково щільний та безпечний кордон. Старий Ґвихрен у найширшому місці мав понад вісім миль, а його хребет, прорізаний щілинами та тріщинами, був смертельною пасткою навіть для найдосвідченіших горців. Деякі маги стверджували, що льодовик дорогою чіпляє потужне джерело Сили, аспектоване Темрявою, інші згадували про Урочище, прикрите річкою льоду. Яку б таємницю не приховував Ґвихрен, пройти ним вважалося проявом безумства. Тому землі на південь від льодовика були територією порівняно спокійною. Принаймні до часів появи шадорі.

— Добре, — Кеннет вирішив перервати мовчання: надто вже те затягнулося. — Не питаю, чи вони роблять це, бо схоже, що перелазять Старий Ґвихрен, наче ковзанку. Питаю, де вони це роблять?

— Відразу біля входу в долину, — Велерґорф, схоже, вже встиг звикнути до цієї думки. — Там вужче, ніж в інших місцях. І якщо подумати, вони йшли саме там.

— Мені теж так здається. Андане! — Кеннет глянув на кремезного десятника. — Збери ті гаки, мотузки й чекани.

Сержант завагався.

— Підемо на протилежний бік?

— Так. Клан, схоже, якось домовився з агерами. Коли ця група не повернеться, вони переберуться в інше місце і сховаються. Потім настане зима, і ми знову зможемо тільки чекати нового Коори-Аменеск, — лейтенант стиснув губи у вузьку лінію. — Я цього не допущу.

— С’ухаю, — молодший десятник злегка посміхнувся. Кеннет навіть не зморгнув.

— Що ще ти знайшов?

Андан споважнів.

— Те, що залишилося від родини римаря з а. Якщо почвертувати дорослого чоловіка, двох баб і чотирьох дітей, то всі вони точнісінько помістяться в таких торбах, як оце тут.

Він сказав усе це швидко, тихо, крізь зціплені зуби. Кеннет вилаявся. Коли кілька днів тому вони знайшли перекинутий віз і сліди крові, то сподівалися, як би це не звучало, що родина з Гандеркеха стала жертвою звичайних розбійників. Такі рідко вбивали дітей та жінок.

— Нам доведеться спалити їхні тіла.

— Слухаюся, пане лейтенанте, — Велерґорф кивнув. — Але ми розпалимо окреме багаття.

— Згода, — Кеннет раптом відчув себе втомленим та дуже злим. — Варгенне, той снігощур, який намагався тебе вчора цапнути, ще в тебе?

— Так, пане лейтенанте.

— То ходімо до бранців.

В’язнів було двоє. Кремезні та згорблені, вони лежали на снігу, зв’язані так, що ледве могли рухатися. Обидва мали низенькі лоби, пласкі носи й широкі вилиці. Якби не очевидна різниця у віці, могли б зійти за братів-близнюків. Побачивши, що наближається командир, солдат, який їх охороняв, виструнчився й копнув старшого шадорі, який саме підповз до нього й намагався вкусити за ногу. Шадорі тихенько заскавчав, а тоді вибухнув голосним сміхом. Молодший бранець, ще майже дитина, глузливо посміхнувся, показуючи кілька гострих підпиляних зубів.

— Ги, пощаштило вам, пешики. Хочете кіштку? — сказав.

Глянув їм в очі й замовкнув. Потім відвів погляд убік. Навколо нього стояв сильний нудотний запах. Кеннет скривився.

— Що воно так смердить?

— Певно, баранячий лій, пане лейтенанте, — відгукнувся охоронець при в’язнях. — Вони геть усі ним вимазані.

— Лій? Лій! Лі-і-і-ій!!! — заголосив старший чолов’яга. Втупив у них божевільні очі та просичав: — Лій з маленької овечки, яка ніколи вовни не давала. Теплий і с-с-солодкий.

Солдат роззявив рота і зблід. Потім різким рухом вихопив з-за пояса сокиру і примірився у в’язня.

— Стояти! — в останню мить гаркнув Кеннет. — Ще не зараз.

— Але, пане лейтенанте…

— Вартовий, я сказав, не зараз. Спочатку він має зі мною поговорити.

Молодший в’язень перекотився на бік і спробував плюнути йому на чоботи. Утім, позиція була незручною, і він лише обслинив собі підборіддя. Офіцер глянув на нього згори.

— Знаю, що ти все ще не розумієш. Я не хочу нічого від тебе довідатися. Я знаю все, що мені треба.

— Нічого ти не знаєш, гівножере, — молодий шадорі навіть припинив шепелявити.

— Справді? За вами вже чотири дні як іде друга половина моєї роти. І один дуже вмілий чарівник. Це він прочитав ваші думки й довідався, куди ви йдете та яким саме шляхом. Ми були тут вже вчора вночі й чекали вас, відпочиваючи та нудячись, наче лящі під льодом. Ну, може не до кінця так. Варгенне, покажи йому, що ми впіймали.

Десятник витягнув з-за пазухи щось, що виглядало наче клубок білого гарусу. На одному з кінців клубка була паща, оздоблена кількома рядами гострих зубів.

Кеннет узяв створіння й підсунув бранцеві під носа.

— Евенгир, біляк, снігощур — по-різному на нього говорять. Триває зима, а вони разом із нею мандрують на південь. Риють тунелі під снігом. Зазвичай живляться падлиною, але гарячу кров відчують за милю, — він кинув мертве створіння на сніг. — Уранці ми вирушимо до Старого Ґвихрена по решту твоїх, але десь за чотири-п’ять днів будемо повертатися цим шляхом. Гадаю, ти ще будеш живий, хоча вони, напевне, вже встигнуть об’їсти тобі до костей ноги та руки. І обличчя. Але не вб’ють тебе. Вони надто цінують м’ясо, щоб убивати швидко.

На обличчі бранця виступили краплі поту. Кеннет підійшов до другого в’язня, який досі хихотів, і паскудно посміхнувся.

— А щоб ти не почувався надто самотнім, залишимо тут і твого приятеля, що вдає ідіота…

Високий сміх раптом урвався, а другий шадорі випростався й сів. Блиснув зубами з-під бороди й сказав:

— Ото ти мудрагель. Певно, матінку твою жарив якийсь чаклун.

Кеннет вишкірився ще паскудніше.

— Принаймні це не був її власний батько.

Бранець дико скривився й відкрив рота. Кеннет вдарив його в обличчя — спроквола, презирливо.

— Я вже казав, що мені не треба від вас інформації, — лейтенант бачив, як з очей чоловіка зникає впевненість. — У цьому немає потреби. За кілька годин нас наздожене решта роти, а чарівник прочитає з вас усе, чого не встиг дізнатися здаля. За чверть години ми знатимемо ім’я тієї вівці, з якою ти втратив цноту.

Бородань набрав повітря, наче готуючись плюнути — і впав обличчям уперед, вдарений обухом сокирки в потилицю. Велерґорф розвів руками.

— Вибачаюся, пане лейтенанте, але…

— Навіть не виправдовуйся. Він живий?

Десятник нахилився над бранцем.

— Так, але до вечора ми не повернемо його до тями.

— Нехай полежить, — Кеннет глянув на молодшого бранця, який вже не шкірився. — Цей нам не буде потрібен, чарівник витисне все зі старшого. Гм… Відтягніть його трохи далі й залиште там. Тільки вставте йому кляп, щоб його верески не привели сюди когось гіршого, ніж біляки.

— Слухаюся! — Велерґорф напружився, наче струна, а тоді нахилився над блідим, наче полотно, бранцем. Десятник схопив його за плечі та, крекнувши, поставив на ноги.

— Важезний, сучий сине, — промовив майже приязно. — Якщо розв’яжу тобі ноги — підеш сам? Тут недалеко, слово даю.

Поклав в’язню руки на плечі.

Молодий шарпнувся й заквилив, наче порося під ножем.

— Ннн… нні… ні! Ні! Не хочу! Нііііі!

Кеннет відвернувся.

— Заберіть це гівно з очей.

— Ні! Скажу! Все скажу!

Лейтенант скривився.

— Я тобі вже казав, ти не знаєш нічого, чого не знав би я — або не зумів би довідатися без особливих проблем. Ну, може окрім однієї речі, яка мене трохи інтригує.

В’язень дивився на нього дурнуватим поглядом. Велерґорф штурхнув його.

— Пана лейтенанта дещо цікавить, — пояснив він.

— Скажу. Скажу все, що тільки хочете знати, пане.

— Отак? — Кеннет звів брови. — Ну то поясни мені одну річ. На іншому боці льодовика живуть три племені агерів. Вен’дохі, айергак та дех’гираль — ті, яких ще називають Червоними Поясами. На території якого племені ви маєте криївку?

— У Поясів, пане.

— Та-ак? Але Пояси — це численне та мужнє плем’я. Що їх утримає від того, аби вирізати вас до ноги?

— Бо… бояться.

— Чого?

Бранець раптом припинив труситися. Випростався, зціпив зуби.

— Того, що вирве душу й тобі, собако. Вирве, прожує та виплюне. А коли ти витимеш та скиглитимеш, я буду сміятися, нех’ би мене жерли усі біляки світу.

Кеннет перевів погляд на Велерґорфа й майже непомітно кивнув. Сокира без застереження вдарила, і голова молодого бандита полетіла по широкій дузі в повітря. Тіло зсунулося на коліна, а потім завалилося набік, кілька разів здригнулося і зробилося нерухомим. На снігу розквітла ще одна кривава пляма.

— Другого теж, — Кеннет відвів погляд від трупа. — Тільки швидко.

— Пане лейтенанте, — солдат із затятим обличчям, що стояв обіч, махнув сокирою. — Дозвольте мені.

— Добре.

Жоден навіть не моргнув, коли солдат підняв та опустив зброю.

— Тож тепер ми впевнені, — офіцер відвів погляд від тіл і глянув на десятників. — Вони ховаються за льодовиком.

Ніхто не хотів цього коментувати. За мить Андан кахикнув і вказав на трупи.

— Коли розійдеться звістка про те, що було в торбах, багато людей кривитимуться, що ви подарували цим сучим синам таку легку смерть.

— Це моє рішення, десятнику.

— С’ухаюся, — стенув плечима Андан. — Але… Може, нам треба почекати чарівника?

— Наш чарівник не дуже знається на читанні думок.

— Розумію. Що тепер?

Кеннет обернувся до нього так, що аж підлетіли поли плаща. Десятник зблід.

— Наказ було віддано. Варгенн займеться багаттям. Двома багаттями. Ти — збери людей, нехай вони тут поприбирають, а потім поставлять табір, — лейтенант говорив усе тихіше й повільніше. — Коли до нас долучиться решта, ми перейдемо льодовик, знайдемо клан і закінчимо всю цю історію. Якщо обставини зміняться, я неодмінно дам тобі знати. Зрозумів?

Поки він говорив, легковажність сходила з сержанта, наче сніг із крутого схилу навесні. На останньому питанні Андан-кейр-Треффер вже стояв, витягнувшись, наче струна.

— Слухаюсь!

— Чудово, десятнику. А тепер — за роботу. Обидва. І ти також, — гарикнув він на солдата, який далі пильнував трупи.

Уся трійця блискавично зникла в нього з очей.

Кеннет востаннє глянув на безголове тіло молодого бранця. Хлопцю було не більш ніж чотирнадцять.

«Чому я? — подумав. — Володарко, чому саме я?»

Цього він, звісно, не знав.

Усе розпочалося рік тому й попервах не здавалося небезпечним. От, зникав якийсь пастух, чи кудись щезала дитина, відправлена по хмиз у ліс. Таких історій у горах траплялося безліч, а реєстр можливих причин таких зникнень був довгим та різнобарвним. Але потім, десь за місяць до зими, патрулі Варти почали знаходити сліди, що їх занепокоїли. Примітивні бійні, де потрошили не лише тварин, а ще вигаслі згарища від багать, в яких лежали почорнілі гомілкові кістки, черепи та гребні ребер. Людських ребер.

Цього не вдалося втримати в таємниці, і провінція скипіла. Звинувачували Послідників, чаклунів, диких горців, агерів та нелюбих сусідів. Навіть чародії не могли допомогти в пошуках злочинців, пояснюючи свою поразку туманно й незрозуміло. Винуватці залишалися невідомими аж до повернення трьох висланих — по черзі, один за одним — імперських комірників. Усі вони мали зібрати заборговані податки з клану горців, що жив осторонь від усіх. Перший поїхав лише з одним слугою, бо дорога була легкою, а сума — не дуже значною. Другий комірник узяв із собою трьох міцних хлопів. Із третім поїхало десяток солдатів. Повернувся один: посивілий, з божевільними очами і жменею настільки страшних вістей, що спочатку ніхто йому не повірив. Розповідав про товаришів, убитих стрілами в спину, про патрання та четвертування ще живих солдатів, про кам’яну решітку, на якій пекли криваві шматки людського м’яса, та про людожерську учту, в якій брав участь увесь клан, разом із малими дітьми та беззубими старезними бабами.

Вирок міг бути лише один. Рота Гірської Варти, підтримана п’ятдесятьма лучниками з Другого пішого полку, вирушила до садиби клану. Долину оточили — там стояли кількадесят мізерних хат — і розпочали пошуки. Надарма. Клан розвіявся в повітрі. Знайшли тільки численні сліди, що підтверджували розповідь уцілілого солдата, чимало награбованого добра, людські рештки, багацько кісток та закопані в землю горнятка з дивним жовтуватим смальцем. За десять днів організували величезну облаву, вважаючи, що група зі ста голів, із жінками й дітьми, не зуміє ховатися довго.

Але за десять днів виявилося, що таке слушне й логічне, як на нього не подивись, припущення містить якусь помилку. Бо клан шадорі розтанув у повітрі.

Тим часом надійшла зима. Сніг укрив дороги кучугурами висотою з дорослого чоловіка, завалив перевали та ущелини, а на прямовисних схилах причаївся дрімливими лавинами. Зі снігом прийшов мороз та пронизливий північний вихор. Життя в горах завмерло, занурилося в летаргію у відрізаних від світу селах і містечках, які інколи й по три місяці поспіль не мали контактів із навколишнім світом. Навіть Гірська Варта, яка використовувала собачі запряжки, обмежувала своє патрулювання. Новий Ревендат був провінцією на самій півночі імперії, і на кілька місяців на рік справжню владу над ним переймала Андай’а, Володарка Льоду. Імператор, мабуть, проклинав ці обставини.

Утім, потім, як і щороку, з півдня повіяли теплі вітри, а сонце почало видиратися чимраз вище над горизонтом. І зимі довелося відступити на північ, на вкриті вічним льодом вершини. Як і щороку.

Але ту весну всі запам’ятали на довгі роки. Причиною стало мале сільце із задовгою назвою Коори-Аменеск. Як і більшість навколишніх поселень, воно лежало в невеличкій долині, поєднаній зі світом єдиною дорогою. Мешканці випасали свої стада на найближчих луках та кілька разів на рік їздили до містечка неподалік: торгувати вовною, овечим сиром, солониною, шкірами, вівсяними перепічками та всім, що вдавалося витиснути з негостинної землі. Сварки із сусідами невеличкі траплялися, та їх вважали радше порядними людьми.

Коли сніги зійшли і дороги знову стали проїзними, один з горців, який мав у Коори-Аменеск родичів, вибрався туди їх провідати. Повернувся бігцем, наляканий мало не до сказу.

Кеннет зціпив зуби, пригадуючи собі те, що вони знайшли в селі. Він першим дістався туди зі своєю десяткою. Вони просто були найближче, коли з’явилася звістка про зникнення всіх мешканців. Але їхня доля з’ясувалася аж надто швидко. У селі знайшли яму, повну кісток дорослих та дітей. Також виявили чимало інших речей, дивних та страшних. Таких, що закарбовувалися в пам’яті.

Найбільше за все він запам’ятав яму, наповнену гівном.

Відігнав від себе похмурі спогади й роззирнувся навколо. Сонце майже сховалося за горами. Починав падати сніг. На ранок полонина знову виглядатиме свіжою та чистою.

— За роботу! — гарикнув. — Бо ніч вас наздожене.

Двоє найближчих солдатів пришвидшилися, тягнучи мертве тіло в напрямку лісу, звідки було чути стукіт сокир.

* * *

Решта роти прибула незадовго до півночі. Двадцять солдатів, десять псів і чаклун. Жоден з них не виказав здивування, побачивши коло наметів, поставлених на краю лісу, і жоден не прокоментував двох великих багать, що догоряли за якихось двісті кроків далі, хоча вітер час від часу дмухав від них жахливим смородом паленого м’яса.

Кеннет приготував їм коротке вітання. Поставив у шеренгу, в кількох словах переповів, що трапилося, й відіслав до наметів, звільнивши від варт. Він давно вже не бачив настільки зморених людей.

А потім пішов шукати чародія.

Аманделларт, здавалося, чекав на нього. Стояв неподалік від одного з догораючих багать, вдивлявся в червоне вугілля. Вбраний, як зазвичай, у просте поєднання бурого та чорного, він справляв враження трохи знудженого. Коли офіцер підходив, розвернувся боком, аби було виразно видно його досконалий аристократичний профіль.

— Бачу, що Гірська Варта завжди ретельно виконує накази, — сказав тихо, а Кеннет відразу наїжачився. Просто дивовижно, як одним реченням можна виказати незадоволення, легковаження та… презирство.

— Ми намагаємося, — буркнув він, обіцяючи, що не дасть себе спровокувати. Чаклун був йому потрібен.

— Це тому ви відіслали мене з іншою групою? Щоб я не міг запобігти різанині? І забиттю бранців?

Кеннет зітхнув.

— Якби я вирішив, що нам потрібна допомога чародія, то, напевне, скористався б з неї. Але такої потреби не було. Що там трапилося дорогою? Люди падають з ніг.

— На Довгому перевалі зійшла лавина багна. Нам довелося обходити. І що тепер, лейтенанте?

— Клан переховується десь по той бік льодовика, — він міг не уточнювати, якого саме: в цій частині гір він був лише один. — Пошукаємо їх там.

— І вб’єте?

— А можемо зробити щось інше?

Чародій нічого не відповів, тільки якийсь час дивився на офіцера з незрозумілим виразом обличчя.

— Чи задумувалися ви, пане лейтенанте, чому вас так раптово підвищили й віддали під ваше командування цю збиранину? У вас немає ні відповідного походження, ні, вибачте за щирість, великих заслуг. Останні п’ять років ви ганяли зі своєю десяткою горами за крадіями овець. Ви не мали великої можливості, щоб себе показати.

— І до чого ви, пане магістре, ведете? — Кеннет не витримав і підкреслив звання чарівника. Але той, здавалося, кпин не помітив.

— Ви чули про монету Каллена? Це та, в якої дві решки. Шахрай, який її кидає, завжди виграє.

— І що спільного це має зі мною?

— А як закінчиться ця історія? Або ви знайдете клан та виб’єте його до ноги, або не знайдете, й надійде наступна зима. Якщо ви їх знищите, то хтозна, які історії стануть розповідати за кілька років? Може, люди забудуть про клан канібалів, а пам’ятатимуть лише про солдатів Гірської Варти, які вбивають старців, жінок та дітей? Слава різників не потрібна жодному загону, а Шоста рота може бути розформована настільки ж швидко, як була створена.

— А якщо я їх не знайду, то стану ідеальним офірним козлом, правильно? Програю незалежно від того, як саме скінчиться ця історія.

— Я бачу, що ви вмієте аналізувати факти. Це рідкісна риса у військових.

— Легко читати в чужій долі. Але в горах мало що є таким, яким воно здається на перший погляд.

Чародій іронічно усміхнувся.

— Сподіваюся, що я лжепророк, лейтенанте. Це могло б повернути мені віру в людську порядність.

Він зверхньо вклонився й пішов назад у табір. Кеннет залишився сам, похмуро розмірковуючи, яке лихо звалило йому на голову цього чаклуна. Він волів би мати біля себе когось із військових магів, кожен з яких мав звання та місце в ієрархії, і з якими можна було інколи випити барильце пива, виспівуючи непристойні куплети. Але військових чародіїв було замало: в усіх трьох полках, що брали участь в облаві, — заледве одинадцять. Тож довелося доповнювати їх добровольцями з гільдії чародіїв. І все це через те, що вони знайшли у вирізаному селі.

Посеред Коори-Аменеск, поряд із криницею, росла яблунька — десь чотирирічне деревце, обсипане згори донизу білим цвітом. Наче нічого незвиклого, але квітуча яблунька, до середини стовбура засипана сніжними кучугурами — це не те, що можна зустріти в горах щодня. І це було лише те, що першим впадало в око. Потім вони знайшли й інші речі. Двері одного з будинків зробилися ледь не у вісім пальців шириною, а посеред двору стояв кам’яний пес, прив’язаний до будки. В іншому будинку вони знайшли стіни, вкриті зеленими паростками, та кришталеві статуї, що виростали зі стелі. У криниці замість води булькотіло чорне, смердюче багно.

Але найбільше було слідів випадкового, хаотичного використання магії. Одна з хат виявилася вбита в землю, наче по ній гепнув гігантський молот, іншу якась сила перерізала навпіл. Вони знайшли стіл, що всіма чотирма ніжками застряг у стелі, а весь посуд на кухні був розбитий на друзки. У багатьох місцях виднілися сліди гару, одні діаметром у кілька пальців, інші займали цілі стіни стодол.

Військові чародії, які прибули на місце за три дні після десятки Кеннета, лише підтвердили те, що всі знали і так. У клані був хтось, обдарований Талантом, але ненавчений, ледь пануючий над своїм даром. Такі люди, якщо їх не знаходила у відповідний час і не вишколювала котрась із гільдій чародіїв, швидко вмирали або божеволіли. І тоді ставалися моторошні речі.

У певному сенсі після цього відкриття всі видихнули. До того часу шадорі були чимось потворним, нелюдським та жахливим.

— Тепер швиденько з’явилося пояснення, згідно з яким один о із горців, найімовірніше, молодий хлопець, обдарований Талантом, схибнувся й заразив решту своїм безумством. В анналах магії знайшлися такі випадки, а в історії клану виявили інформацію, яка буцімто підтверджувала цю теорію. Шадорі вже багато років підтримували лише спорадичні контакти з сусідами, і кілька поколінь майже не створювали родин з особами поза власним кланом. Це означало, що всі вони родичі. А кровозмішення значно полегшувало безумному чаклунові контроль.

Ці відомості пояснювали також, як клан зникнув і чому його сліди знайшли лише навесні, а спроби відстежувати його за допомогою магії були марними. Один із законів, який стосувався людей з магічними талантами, говорив, що навіть ненавчені маги інстинктивно оточують себе захисною сферою, яка ускладнює спроби їх знайти. І це змусило командування Гірської Варти звернутися за допомогою до трьох найбільших чародійських гільдій, що мали свої резиденції на півночі. Відтоді до кожного загону Варти мав бути приставлений маг, а оскільки військових магів було замало, більшості солдатів доводилося служити разом із пихатими, самовпевненими й зарозумілими «майстрами». Аманделларт потрапив до Шостої роти лише вісім днів тому, а Кеннет вже з десяток разів мало не наказав йому забиратися звідси до всіх демонів. Але він не міг легковажно ставитися до можливостей, які повинен надавати маг. Чаклун був майстром Стежки Каменя, Стежки Льоду і Стежки Повітря, а зважаючи на те, куди вони збиралися йти, від його вмінь могло залежати життя лейтенанта та його солдатів.

Офіцер розвернувся спиною до багаття, що саме догоряло, й помарширував у бік табору. Він не вперше мав відчуття, що ще шкодуватиме про своє несподіване підвищення.

* * *

Нещастя підстерегло їх під кінець дороги через льодовик. До того часу Старий Ґвихрен демонстрував їм несподівано ласкаве обличчя: вони вилізли на його хребет менш ніж за годину й рушили на північ, маючи попереду рівну, наче стіл, льодяну поверхню. Гірський вітер здмухнув з льодовика сніг, тож їм не довелося користуватися снігоступами або подібними речами, до того ж не було надто слизько, морозно чи стрімко. Кожна десятка зв’язалася мотузками, і чотири групи рушили на північ, зберігаючи поміж собою дистанцію кроків у десять. Надто багато гуляло оповісток про приховані під тонким прошарком льоду щілини, що сягали чорного черева льодовика, щоб рота могла йти в іншому порядку. Саме тому на чолі першої десятки йшов солдат, що ніс спис, яким регулярно бив поперед себе, прислуховуючись до звуків. І все ж вони утримували непогану швидкість, якою і славилася Гірська Варта. Було схоже на те, що вони доберуться до північного краю льодовика десь близько опівдня.

І саме тоді, коли сонце стояло вже в зеніті, а вони бачили шлях униз, Старий Ґвихрен згадав про належну йому данину.

Місце в авангарді займала десятка Андана. Група Кеннета йшла відразу за нею, тож офіцер усе виразно бачив. Солдат, який ішов попереду, вдарив списом за кілька стоп перед собою, але цього разу замість глухого звуку вони почули похмуре гудіння та найстрашніший для себе звук — тріскання льоду. Андан, третій у вервечці, крикнув:

— Назад!!! Усі назад!!!

Десятеро солдатів кинулися навтьоки, коли під їхніми ногами з пекельним тріском розкрилася велетенська щілина. Перші шестеро зникли відразу, сьомий спробував упасти на лід і зачепитися за нього кинджалом, але під тягарем у кількасот фунтів зсунувся слідом за всіма. Останні троє встигли впасти, вбиваючи у кригу хто що мав — ніж, топірець, трофейний чекан. І все ж, незважаючи на це, все швидше і швидше почали зсуватися в бік щілини.

Кеннет кинувся в їхній бік разом зі своєю десяткою, коли почувся владний голос:

— Стояти! Стоя-а-ати!!! Ані кроку! Це «проклятий келих»!

Командир зупинився, відчуваючи, як до горла підступає жовч.

«Проклятий келих» — це щілина, що за формою нагадує обрізаний конус, значно ширший знизу, ніж згори, і до того ж сягає дна льодовика. А це означало, що навіть його, Кеннета, десятка зараз могла стояти над прірвою, заледве за кілька стоп талого льоду від смерті. Вони могли лише чекати й дивитися.

І тільки тоді Кеннет побачив, хто саме їх застеріг. Аманделларт. Чародій уже встиг відчепитися від мотузки своєї групи й зараз біг — ні, радше сунув у повітрі над поверхнею льоду в бік солдатів, що саме боролися за своє життя. За кілька секунд він був біля них — тоді, коли крайній із трійці солдатів, які ще перебували нагорі, з розпачем крикнув і замотиляв ногами над прірвою.

Чародій затримався поблизу, розкинув руки, злетів на кілька пальців угору. Повітря порушив металевий звук, запахло озоном.

За мить, що тягнулася нескінченно, десятка Андана припинила зсуватися. За наступну мить, що виявилася ще довшою, солдат, який висів над щілиною, засопів від здивування й без зусиль виповз нагору.

— Допоможіть йому! — Кеннет нарешті повернув собі голос. — Витягніть решту!

З-за краю прірви вигулькнув наступний вартівник. На його обличчі був вираз неземного здивування, а в руках він все ще стискав сокиру. Відразу всадив її в лід і підтягнувся вище. Тепер уже четверо солдатів допомагали чарівнику витягувати своїх товаришів зі щілини.

Лейтенант перевів погляд на Аманделларта. Він знав про магію досить, аби розуміти, що сплетення Сили без слів, одними жестами та концентрацією волі, коштує чародію чимало сил. Що, зрештою, було помітно. Очі мага були прикриті, губи — стиснуті, по обличчю стікали краплини поту.

«Витримай, — офіцер не смів викрикнути цю думку вголос. — Ще хоча б двоє чи троє. Витримай!»

Наступний врятований солдат був майже без тями й пересувався по льоду наче лантух з ганчір’ям. Зате наступний вбив у лід два кинджали й почав підтягуватися. Мотузка пішла вгору швидше. Сьомий, восьмий. Кеннет впіймав себе на тому, що подумки їх рахує.

— Дев’ятий, — шепіт солдата, який стояв поруч, був тихішим за подих.

— Усі! — захоплено вигукнув інший вартівник. — Він витягнув усіх, сучий кіт!

Аманделларт глянув на них із легкою усмішкою.

— Відсуньтеся від щілини, — сказав, опускаючись на лід. — Тут досі небезпечно.

— Хлопці, ви чули, — Кеннет глянув на все ще приголомшену десятку Андана. — Відступіть.

І тоді вони почули ще один тріск. Не такий, як попередній, глухий та розкотистий — він був різкий, глибокий і посилювався з кожною миттю.

— Тікайте!!! — чародій розпачливо замахав руками. — Усі тікайте!!!

Десятка Андана кинулася бігти, інші три — також, але Кеннет ще побачив, як чародій послизнувся й упав, як він, стоячи навкарачки і витягнувши руки, відкрив рота, щоб крикнути, але його крик заглушило наступне гримотіння. Можливо, він намагався накласти закляття. Також Кеннет побачив, як за якихось сорок стоп від краю прірви з’являється тріщина і блискавично росте, відрізаючи гігантський шмат льоду з магом, який усе ще стояв навколішках. На мить їхні погляди зустрілися, і Кеннету здалося, що він помітив в очах чарівника похмуре примирення з долею людини, яка усвідомлює власну смерть. Потім велика льодова полиця ринула вниз, і все накрила хмара снігового пилу.

Тиша настала настільки несподівано, що аж задзвеніло у вухах. Якусь мить лейтенант дивився на те місце, де щойно був чародій, а потім почув якийсь звук. Це молився хтось із солдатів. За душу мага, якого ще вчора кожен з них хотів власноручно проткнути ножем.

* * *

З льодовика вони зійшли аж увечері. Щоб пройти щілину, довелося її оминати; до того ж Кеннет наказав сповільнити швидкість до мінімальної. Наступний «пекельний келих» міг коштувати йому цілої десятки. Ночували вони також неподалік від льодовика, з подвійною сторожею, дослухаючись до звуків ночі. Мало кому вдалося заснути.

Вранці вирушили на захід. Велерґорф зі своєю десяткою йшов першим, за ним Кеннет, Берґх і Андан. Втрата чародія справила на них менше враження, ніж побоювався лейтенант, а в його людях прокинулася характерна для горців похмура завзятість, завдяки якій вижити в цій негостинній країні могли лише вони. Прагнули битися, а перемога над бандою, яка зарізала родину з Гандеркеха, явно піднесла мораль. А раптове відкриття, що Шоста рота готова довіряти своєму командиру, і йому дозволило відчути себе краще.

Не можна сказати, що Борегед з’явився несподівано. Якби це було так, він отримав би кілька стріл раніше, ніж встиг би кліпнути очима. Тож він повівся дуже розсудливо, показавшись їм на відстані десь у триста ярдів. Широка й рівна котловина, якою вони йшли, в цьому місці саме різко звужувалася, стрімко підводячись стінками вгору й завертаючи праворуч. З-за того повороту й вийшов агер, вбраний лише в коротку спідничку; він ніс зелену гілку. Кеннет жестом зупинив загін.

— Друга вліво, третя вправо, четверта назад. Десятники до мене.

Велерґорф, Берґх і Андан підійшли. Рота утворила навколо них стіну, наїжачену зброєю.

— Ви знаєте, хто це, — Кеннет навіть не ставив цього питання. — Я чув лише про одного голеного агера.

— Різник Борегед, — Берґх сплюнув на сніг. — Я думав, що його вбили.

Велерґорф пирхнув.

— Я три чи чотири рази на рік чую, що хтось дістав його вуха.

— Що робимо, пане лейтенанте? — Андан не став коментувати того, що славетний агер усе ще живий.

Кеннет знизав плечима.

— Він один, несе зелену гілку. Хоче поговорити, тож я піду до нього.

— Це небезпечно, — споважнів Велерґорф. — Дозвольте піти мені.

— Без образ, Варгенне, але ти лише десятник. Він навіть не гляне на тебе. Вождь повинен розмовляти з вождем.

— Це може бути пастка, — не поступався старий десятник.

— Знаю, але ж це Борегед, Великий Шаман, Вуста Небес і таке інше. Він будь-якої миті може прикликати двісті чи триста воїнів. Якби він хотів нашої крові, ми вже побачили б вістря їхніх мечів.

Агер тим часом уже подолав половину шляху. Зупинився біля найближчого валуна, недбалим рухом стер з нього сніг і всівся, демонструючи спину, вкриту татуюванням.

Кеннет скривився й поправив обладунок.

— Ну, тепер іншої можливості вже немає. Я пішов.

— Порахуйте його шрами, — кинув йому в спину Берґх.

— Що?

— Шрами, пане лейтенанте. Кажуть, що під час ініціації цей сучий син танцював із п’ятдесятьма каменями. А потім ще із сотнею, не менше.

Кеннет зрозумів, про що йшлося. Шаманська магія агерів відрізнялася від людської. Їхні чарівники не ходили Стежками й не черпали Силу з аспектованих Джерел. Замість цього під час ініціації вони кидали виклик духам, демонам та іншим створінням, що живуть на прикордонні світів. Молодий шаман надрізав собі шкіру і протягував крізь рани ремені, до яких прив’язував каміння різного розміру. У кожному перебував заклятий дух. Потім кандидат на чаклуна починав танцювати, кружляючи під ритм барабанів і флейт. Ремені відтягувало каміння, вони рвали тіло, але шаман не міг зупинитися, поки останній камінь не відірветься. Якщо він витримував, істоти, які прийняли його виклик, ставали його слугами, вірними й беззаперечно слухняними. Якщо ж він припиняв танцювати, падав або втрачав свідомість, вони живилися його тілом і душею.

Ця магія була більш давньою, первісною та дикою, ніж людська, а спроби людей користатися з неї були суворо заборонені гільдіями чародіїв та всіма релігіями Імперії, які в цих справах були дивовижно суголосні. Магія агерів, магія духів-служебників — не для людей. Силу можна контролювати тільки розумом, без посередництва інших істот. Після великих релігійних війн, які роздирали континент і кінець яким поклало лише виникнення Імперії, було укладено чимало договорів і пактів між гільдіями та храмами, що окреслювали, які саме різновиди магії створені для людей і використання яких із них є безпечним. Покаранням за порушення Великого Кодексу була петля, паля чи багаття.

— Велерґорфе, залишаєшся за командира, — буркнув Кеннет, доправляючи пояс із мечем. — Якщо зі мною щось станеться, допильнуйте, щоб цей сучий син цього разу помер по-справжньому.

— Слухаюся! — вся трійця напружилася й відсалютувала.

Лейтенант пішов до агера. Ніби все було зрозуміло. Борегед показався їм здалека, був неозброєний, ніс зелену гілку й чекав, розвернувшись спиною. На універсальній міжрасовій мові гір це означало приблизно: «я хочу не бійки, а розмови». Але саме через помилки в тлумаченні таких жестів ці гори носили назву Червоних Вершин. Кеннет ішов, прикидаючи, чи встигне він у разі чого вихопити меч.

Він проминув агера й розвернувся. Побачене було варте ризику. Як на представника своєї раси, Борегед був високий, мав повних п’ять стоп росту, при цьому жодних рис, характерних для кремезної будови тіла свого народу, він не мав. Навпаки, був худим і жилавим, наче старий вовк. Під темною шкірою перекочувалися вузли м’язів, які нагадували сплетіння вугрів, що клубочаться на мілині. Глибоко посаджені очі виблискували під масивними надбрівними дугами, а висунута вперед щелепа лякала потужними іклами, що заходили на верхню губу. Не тільки спина — все його тіло було вкрите шрамами. Частина з них була синього, червоного, зеленого та чорного кольорів. Від цих багатокольорових завитих узорів могла запаморочитися голова. Згідно з традиціями, шкіру агера прикрашали татуювання, які розповідали історію життя їхнього власника від моменту народження до того, як він набув статусу великого шамана.

Більшістю історій, які розповідало тіло Борегеда, можна було лякати дітей.

— Надивився?

Голос агера був низький і гортанний. Винятково неприємний.

— Так, — сісти не було на чому, тож Кеннет стояв, дивлячись на шамана трохи згори. — Не сподівався побачити тебе тут.

— Я завжди там, де мене потребують.

— Що тепер?

Борегед вишкірився в пародії усмішки.

— Ти чув про довіру?

— Ага, — офіцер кивнув, вимовним жестом поклавши руку на руків’я меча. — Це найбільш убивча хвороба в цих горах.

Агер зареготав. Це прозвучало майже по-людськи.

— Добре. І розумно. А що ти скажеш на оце?

Він узяв у жменю снігу й витягнув руку перед собою. За мить сніг розтанув, і в долоні агера залишилося трохи води. Борегед виплеснув її поміж ними.

— Нехай ллється вода замість крові.

Кеннет не приховував здивування. Борегед щойно запропонував йому Вузол Води, один із найстаріших ритуалів агерів, який поважали навіть найзапальніші фанатики. Тож він відчепив свою флягу й вилив кілька крапель на те саме місце.

— Нехай ллється вода і кров наших ворогів.

Агер усміхнувся.

— Ти знаєш звичаї. Це добре. Тепер ми можемо поговорити. Навіщо ви прийшли?

Офіцер завагався. Брехня була б недоречною та нерозумною.

— Шукаємо клан шадорі. Вони ховаються десь тут.

— І що ви з ними зробите?

— Уб’ємо їх.

Борегед пирхнув.

— У тебе три рази по десять та ще вісім воїнів, а тих — приблизно сотня.

— Тепер уже менше. Два дні тому ми вбили дюжину на Зимових рівнинах.

Кеннету здалося, наче агер трохи звів брови.

— Добре. Але їх усе одно вдвічі більше. У вас хоча б чарівник є?

— Він загинув учора на льодовику.

— Як?

— Батько Льоду згадав про нього.

Борегед здригнувся і вперше глянув на Кеннета. Його очі мали дивовижний світло-зелений колір. Кеннет з величезним зусиллям витримав цей погляд.

Раптом шаман підхопився з каменя.

— Бери своїх людей і ходімо зі мною, — сказав він тоном, який відбивав бажання перепитувати, і рушив у бік повороту.

Лейтенант кивнув загону. Солдати рухалися з обережністю людей, що очікують засідки, але підійшовши, не промовили і слова. Вистачило того, що їхній командир та агер не намагалися повбивати один одного.

— Ідемо за ним, — Кеннет вказав на шамана. — Тримати стрій.

Іти було недалеко. На перше тіло вони натрапили ярдів за тридцять за поворотом. На око дівчині було десь п’ятнадцять років. Вдягнена в міхові штани та куртку, в долонях вона тримала всаджену сторчма на держак косу. З її грудей стирчали три стріли. Борегед встав поруч із нею, вглядаючись у глибини невеличкої котловини, стіни якої були всаджені отворами печер.

— У мене було двісті воїнів та двоє Мудрих на допомогу, — заговорив, наче були на прогулянці. — Мені здавалося, що цього досить. Тепер лишилося п’ятдесят, а я — один.

Розвернувся та одним поглядом охопив увесь загін.

— Багато років наші ґаахгері оспівуватимуть битву — чи радше різанину — в цій котловині. Дивіться, люди. Так виглядає місце, в якому напали на десятьох шалених чаклунів.

Не мусив цього говорити. Котловина виглядала так, наче нею пройшовся торнадо в поєднанні із градом, грозою, заметіллю та раптовою пожежею. Увесь простір був почорнілий та присмалений, наче після ударів блискавок. Де-не-де в землі зяяли діри та прірви, із краями, надщербленими так, наче знизу в землю гатив гігантський бойовий молот. Середина котловини була виметена від тонкого слою ґрунту й полискувала голою лисиною скелі, а узбіччя були позначені сотнями малих та великих каменів, вбитих у землю з такою силою, що вони ледве виступали над поверхнею. Ліворуч від них стирчала брила льоду шириною в двадцять стоп і висотою в два сажні. Кеннетові здалося, що всередині він помітив застиглі в нерухомості фігури. Не міг розпізнати, чи це агери, чи люди.

Зрештою, і люди, і агери були всюди. Тіла — порізані, попалені, розірвані, поплямивши кров’ю все навколо, на шматки. Деякі все ще сплетені в боротьбі, так ніби навіть смерть не могла стримати їхньої бойової люті. Кеннет помітив двох агерів, що вчепилися в труп молодого чоловіка. В одного були відірвані обидві ноги, але він усе ще стискав пальці на списі, встромленому в живіт людини, На другому майже зовсім не було шкіри, але, незважаючи на це, він зумів стиснути щелепи на горлянці горця. Вони лежали неподалік мертвої дівчини.

— Так, — здавалося, шаман читав у його думках. — Цей виявився для нас неприємною несподіванкою. Не мав стояти на варті, не мав використовувати магію й не мав наробити галасу. Але стояв, використовував і наробив. Тому наш напад перетворився на різанину.

Лейтенант обвів поглядом побойовисько. Солдати позаду стояли в абсолютній тиші.

— Скільки шадорі володіли магією? — не міг втриматися, щоб не поставити цього питання, хоча знав відповідь: значно більше, ніж думало керівництво Гірської Варти.

Борегед сплюнув на сніг.

— Володіли? Ні, солдате, не вони володіли магією. Це вона володіла ними. Коли користувалися нею, то вбивали як своїх, так і наших, або ж пускали нікому не потрібні феєрверки. Але цих феєрверків було так багато, що неможливо було не обпектися, — шаман замовкнув на мить, а потім додав, — десятеро, якщо хочеш знати. Десятеро, а я, як дурень, вважав, що троє, найбільше — четверо. І внаслідок цього я втратив понад сотню найкращих воїнів.

Раптом він підняв руку й видав протяглий крик, в якому звучало шаленство. Відлуння прийшло аж із протилежного боку котловини. Коли розвернувся до людей, на його обличчі знову була маска спокою.

— Але аж стільки не загинуло б, якби не той шадорі, який вмів накладати чари, наче один з ваших бойових магів, — шаман говорив усе швидше й голосніше. — Не марнував часу й енергії, не забивав своїх. Його чари були наче удари майстра меча: швидкі, точні та смертельні. Це завдяки йому від нас зуміли втекти останні кільканадцять із цієї групи. Тільки завдяки йому.

Вартівники загули. Кеннет стишив їх жестом і вдруге витримав погляд агера.

— Заради води, якою ти напоїв гори, розкажи нам усе, що ти знаєш, шамане.

Борегед заспокоївся, подивився на обличчя зібраних людей, наче знову їх рахував. Нарешті кивнув.

— Добре, вартівнику, але не тут. Ходімо до табору, я розповім там решту.

* * *

Чотири години по тому Кеннет разом із половиною своїх людей лежав на краю неглибокого жолобу, за кілька миль від долини. Друга половина вартівників причаїлася на протилежному боці. Чекали. Нічого більше зробити вони не могли. Борегед був аж надто рішучим. Пообіцяв, що якщо вони зроблять звідти хоча б крок, він особисто допильнує, щоб жоден із них не повернувся живим на інший бік льодовика. Тільки дурень не зважав би на цю обіцянку.

Оце і все, якщо говорити про довіру.

Кеннет пригадав собі, що почув від шамана. Тоді вони стояли в таборі агерів, розташованому перед невеличкою печеркою, де щось безперервно рухалося, скиглячи голосом, не схожим ні на що, що лейтенанту доводилося чути. Поклавшись на розум десятників, він залишив своїх людей десь за сто ярдів від цього місця й пішов за воїном. Навколо було повно агерів, здебільшого поранених. Вони ігнорували його, наче лейтенант був повітрям. Щиро кажучи, це аніскільки йому не заважало. Сам же він досить безцеремонно розглядався навколо, оцінюючи їхній вигляд, одяг та озброєння. Більшість із них були низькими та кремезними, мали темну шкіру й чорне волосся. Нижні ікла звичайним для цієї раси чином заходили за верхню губу, а чорні, глибоко посаджені очі дико виблискували. Майже всі носили шкіру й хутро, але він помітив також кілька кольчуг і карацен, імовірно трофейних, а ще чимало найрізноманітніших шоломів. Ті, хто їх не носив, уплітали собі у волосся уламки рогу, кісток або пташине пір’я. Останніми роками агери дедалі частіше озброювалися залізними панцирами й наголінниками, брали в руки залізні щити. І дедалі частіше замість дерев’яних палиць та сокирок із бронзи користувалися мечами, сокирами та списами з доброї сталі. Вони вчилися, і йому, як офіцеру Варти, це аж ніяк не подобалося.

— Втекло чотирнадцятеро, — почав шаман без вступу. — Зокрема, четверо з тих, хто володіє Силою: один хлопець, дві жінки й той чаклун. Знаю, що вони йдуть до Ґвихгренх-омер-ґааранаа, хочуть перейти на ваш бік. Дорогою, якою вони втекли, можна дійти до льодовика за кільканадцять годин. Але я знаю шлях уполовину коротший.

— То для чого ми тобі потрібні? — запитав Кеннет. — Випередив би їх та й по всьому.

Борегед кивнув майже як людина.

— Хотілося б. Тоді я міг би привести більше воїнів та привітати вас як годиться.

Офіцер навіть не моргнув.

— О, — шаман звів брови, що надало його обличчю ледь не комічного вигляду. — Ти втримався від того, щоб покласти руку на меч. І від того, щоб зробити грізне обличчя. Що ж, схоже, правду кажуть, що волосся кольору вогню свідчить або про дурість, або про твердий характер. У людей — також.

— Кажи далі, — лейтенант проігнорував зачіпку.

— Мої воїни походять із трьох різних родів, які на певний час уклали союз. Вони розлючені після вчорашньої поразки, тож зараз цей союз хиткий. Тільки я тримаю їх разом. Якщо не піду з ними, вони можуть через будь-яку причину вгризтися одне одному в горло. Вони вже знають, що ми зуміли прогнати шадорі з нашої землі, але мало хто розуміє, що ті можуть повернутися, а в багатьох моїх людей — гарячі голови.

— Тоді йди із ними.

— Не можу, — агер торкнувся рукою грудей. — У цих шрамах криється Сила. Мені треба щонайменше два дні, щоб її замаскувати. Тепер той чарівник відчує мене за милю, як і я його. Жодна засідка не дасть результату. Але я можу послати вас. Ти сам говорив, що зміг би влаштувати їм пастку. Ми виженемо їх на вас.

— Чотири людини, що володіють Силою, — нагадав офіцер. — Ми повинні стати шматком м’яса в капкані для ведмедя?

Борегед потихеньку рушив у бік печери. Кеннет помітив, що в міру того, як зростала відстань між ними, з поглядів агерів навколо нього зникала байдужість. У них з’являлося щось недобре. Щось, що нагадувало про кривий зазубрений клинок, який скрегоче по ребрах. Лейтенант рушив за шаманом.

— Тепер ти розумієш, — заговорив воїн, не озираючись і не сповільнюючи кроку. — Вони знають про Вузол Води, але повага до нього коштує їм забагато. І це навіть коли я поруч. Я не можу послати їх у засідку самих і не можу бути там з ними.

— Ти не відповів на запитання.

У ту мить, коли він відкрив рота, ще один порив вітру приніс із боку печери хвилю такого потворного смороду, що Кеннет зупинився, наче наштовхнувшись на стіну. Він раптом зрозумів, що це йому нагадує — і зблід.

Борегед також зупинився.

— Вразливий ніс?

— Ні. Не на сморід, а на те, що знаходиться в цій печері. Я вже колись бачив дещо подібне.

— Де?

І тоді, стоячи перед печерою, щодо призначення якої він уже не мав жодних сумнівів, Кеннет розповів агерському шаману про Коори-Аменеск. І про наповнений лайном льох, який вони знайшли в тому селі.

— Туди загнали всіх, хто пережив перший напад, — розповідав Кеннет, а все це знову стояло в нього перед очима. — Чоловіків, жінок та дітей. І три місяці нікого не випускали, хіба що відразу на рожен або ж щоб розважатися, мучити, катувати. Раз у два-три дні вкидали їм трохи їжі та давали води. Сорок вісім людей, замкнених у льосі, чотири кроки на шість. Вони знали, що їх чекає, не могли не знати. Хто вмів писати, нігтями на колодах стін вишкрябували молитви, закляття, прокльони. Більшість впала в апатію, ошаліла або вчинила самогубство.

Він дивився на вхід до печери, відчуваючи сухість у роті. Коли знову озвався, його фрази рвалися, наче погана пряжа.

— Одна з жінок була вагітна. Шадорі не вбили її відразу. Напевне, розраховували на делікатес із м’яса новонародженого. Невідомо, чому вони чекали на природне рішення замість того, щоб вирізати з неї дитину на останніх днях вагітності. Чекали, поки вона народить сама. Не знаю, чому вона себе не вбила. Може, її тримала при житті надія, що прийде порятунок, що хтось з’явиться та витягне її з цього пекла. Жила довше за інших… Сама. Остання з роду… Знаючи, що народить тільки для того, щоб…

Він зупинився, стиснувши кулаки аж до болю. У день, коли вони обшукували той підвал, він дав собі клятву. Пообіцяв, що не спочине, поки шадорі не зникнуть із поверхні землі. Він тоді не припускав, що ця обітниця приведе його на північний бік льодовика і змусить говорити з одним із найнебезпечніших агерських шаманів.

— Вона народила за тиждень до строку, вдавила дитину пуповиною й утопила в гівні. Так, у гівні, бо понад три місяці сорок людей срало та сцяло під себе. Коли ми прибули до села, в підвалі було по коліна лайна. Тебе це дивує?

— Ні. Вона вбила себе? — Борегед не виказав жодних емоцій.

— Так. Наш чародій прочитав цю історію зі стін підвалу. Вона ще три дні обманювала їх, щоби тіло дитини не надавалося для їжі. А потім зубами перегризла собі вени й померла, лежачи в тому самому лайні, в якому втопила дитину. Вони не з’їли її. Може, не були голодними.

Шаман повів його до входу в печеру.

— Дивися, — вицідив.

З печери витікав мутно-бурий струмок. Смерділо від нього на милю. За знаком Борегеда двоє воїнів увійшли всередину й витягнули істоту, яка там скавчала. Кеннету знадобилася якась мить, щоб зрозуміти, що це молода агерська жінка, майже дитина. Гола, вишмарувана екскрементами та ще чимось, укрита бурою смердючою шкаралупою, яка, тріскаючись, відкривала голе м’ясо. З її черепа був зідраний скальп, а єдиним чистим місцем на худому тілі була біла кістка черепа, оточена вінчиком шкіри. Вона не мала носа, губ, зубів, її очні ямки були порожні. Створіння розпачливо завило та припало до ноги найближчого воїна, обслинивши йому чоботи. Потім підвело голову і знову завило. Поміж чорних ясен тріпотів обрубок язика.

Офіцер відвів погляд.

— Неприємний вид, га? Вони тут мали три такі печери, але тільки в одній ми знайшли когось живого, якщо це можна так назвати, — шаман дав знак, і дівчину завели до печери.

Кеннет поволі глибоко вдихнув.

— Чому ви не вкоротите її страждання?

Борегед обернувся на п’яті з вогнем в очах.

— Ти питаєш, чому я не розіб’ю їй голову каменем, як це ми, мовляв, робимо зі своїми пораненими? Або чому не натравлю на неї для розваги одного з наших бойових псів? Воїни тоді втішилися б. Я знаю більшість ваших оповісток про наші звичаї та розваги. Тих оповісток, що розпалюють у серцях ненависть і презирство. Агери, як ви нас презирливо звете, це створіння темряви, послід Небажаних. Забити їх, витовкти, очистити від них нашу чарівну землю. Агери, — він виплюнув те слово, наче воно палило його вуста. — Пам’ятаєш початок вашої Книги Чорних Віків? «І надійшли з півночі Легіони Демонів, Небажаних, Володарів Болю, виртів, ґриеллів, агерів і всілякого паскудства. І настали Чорні Віки, коли навіть сонце сховало своє обличчя, нездатне дивитися на біду й недолю, яка спала на народи світу». Так, я знаю це. Навчився читати ваші літери, щоб зрозуміти… «Знай свого ворога», — говорите ви. Мудро.

Шаман наблизився до лейтенанта.

— Якби ти побачив на власні очі справжнього агера, людино, то обісцявся б зі страху, а потім кричав би, аж поки твої легені й серце не луснули б. А ми — аґ’хеері. Народ Гір. Багато років ми жили в мирі з людьми, поряд одне з одними. Торгували, працювали й розважалися разом. Були й суперечки, лилася кров. Але ми завжди могли домовитися. Наші села були навіть у ста милях на південь від Батька Льоду. А потім сюди прийшла Імперія. Меекханці зі своїми законами, релігією, забобонами, почуттям вищості та жадібністю. Раптом виявилося, що долини, в яких стоять наші села, повинні належати людям, бо там надто родючі землі; що гори, які, на наше нещастя, приховували у своїх надрах багаті поклади срібла, золота та заліза — передусім заліза, — це надто добре місце для нашої раси. Тож ви викривили нашу назву, бо та виявилася подібною до назви одного з племен Небажаних, і вирішили, що в нас можна забрати все. Наша магія, Танці-з-Духами, Пісні Каменя та Води раптом зробилися дикою формою вшанування Мороку, хоча вони існували ще до прибуття Небажаних і початку Воєн Богів. Тож ви зіпхнули нас сюди, на край світу, поміж Великим хребтом, на якому вже немає нічого, крім льодових пустищ, та стіною вашої ненависті. З одного боку неприступні гори, з іншого — мечі й сокири, а посередині голод і бідність.

Шаман замовкнув. Запанувала зловорожа тиша.

— А ще виявилося, — продовжив він за хвилю, — що якщо вже ми народ, який мешкає найдалі на півночі, то мусимо бути агерами, — Борегед презирливо вишкірив ікла. — Потомками посліду Темряви. Ще тридцять років тому жерці Реаґвира платили золотом за в’ялені мумії наших дітей, щоб вішати їх у храмах, а губернатори провінцій визначали нагороди за кожного вбитого аґ’хеері. Хоча тоді ніхто вже не користався цією назвою. Це ж так просто, правда? Дати комусь нове ім’я — й відібрати все інше, включно з правом на життя. А знаєш, що найгірше? Не погроми, не різанина чи вбивства. Найгірше те, що й ми потроху починаємо називати себе агерами. Наша молодь говорить на себе аґ’агхер, забуває… забуває, ким вона є, ким повинна бути. Жорстокість сприймає як цінність, жадобу крові — як привід для гордощів. Мабуть, саме через це я ненавиджу вас понад усе, людино. Ви вже майже вибили нас, ще покоління чи два — і не стане народу аґ’хеері. Залишаться лише агери.

Кеннет відкашлявся.

— Я не…

— А її, — Борегед не дав йому говорити й указав на печеру, — її звуть Інлаг. Вона була… вона є дочкою найближчого мого друга. Я знав її від народження. Носив на руках. Вона з роду вождя, і тільки інша жінка з того самого роду може відчинити їй двері в Дім Сну. Але нікого такого немає в радіусі кількох днів дороги. Тож ми не станемо давати їй води, щоб вона померла якомога швидше; от тільки вона… не хоче помирати. Тримається за життя і кричить. Майже безперервно, — закінчив він тихо.

Наче на підтвердження його слів із печери донеслося скавчання, від якого волосся на голові ставало дибки.

Кеннет глянув на шамана і швидко відвів погляд. Не хотів пам’ятати виразу його обличчя. Надто добре знав, що коли вони зустрінуться знову, то не стануть розмовляти. Напевне ні.

Ця мить промайнула швидко, так швидко, що Кеннет не був впевнений, чи не здалося йому все це, бо перед ним знову стояв Борегед — Різник зі Рвіта. Мимоволі затремтів під тягарем його погляду.

— Я не стану благати тебе про допомогу, — сказав агер. — Але й не розітну Вузол Води. Якщо ти зараз розвернешся й підеш назад на льодовик, ніхто з моїх воїнів не встане проти вас зі зброєю. Вода висохне, коли нога останнього з вас ступить по той бік.

Це був доволі чесний спосіб закінчення крихкого союзу. Кеннет глянув над головою агера на печеру. Знову почулися стогін і скавчання.

— Не кричи, — сказав він, хоча шаман взагалі-то не підвищував голосу. — Ми йдемо з вами.

Отак він потрапив сюди зі своїми людьми. У жолобі майже не було снігу, він був кам’янистий і негостинний. Слідів життя навколо шукати було марно, навіть мохи не хотіли тут рости. Паскудне місце, щоб помирати, подумав він. Страшенно паскудне місце.

Двоє агерів, яких їм надали як провідників, лежали тепер за кілька кроків від нього, у своїй сіро-бурій одежі скидаючись на випадкові розсипи каміння. За майже годину жоден із них навіть не ворухнувся, тільки очі виблискували з-під каптурів. Солдати Кеннета могли повчитися в них маскуванню.

Невеличкий камінчик пролетів над жолобом і скотився вниз. Усі завмерли. Це був сигнал від розвідників із другої групи. Шадорі наближалися.

Першим ішов високий чоловік у темному вбранні та каптурі, натягненому на очі. За ним — дві жінки й молодий хлопець. Борегед стверджував, що ті, хто володіє Силою, стануть триматися разом, тож це мали бути саме вони. Потім з’явилася решта. Утілення біди й розпачу. Більшість — напівголі; втікали так, як їх застав напад агерів. Половина не мала чобіт, вони ледве волоклися, похитуючись та позначаючи кожен крок іржавими плямами. Було видно, що вони перебувають на межі людської витривалості, а вперед їх жене лише страх. Кеннет не відчув нічого: ані гніву, ані ненависті, ані мстивого задоволення — нічого. Він просто хотів, щоб усе це вже скінчилося.

Група була на середині дороги. Лейтенант потягнувся за арбалетом, що лежав поруч, і плавним рухом підніс його, готуючись до пострілу. Це був сигнал. За мить з-за краю жолобу показалися двадцятеро стрільців.

— Зараз!

Вони не просили про помилування. Не за тим сюди прийшли. Залп зібрав багатий урожай, але не такий, якого Кеннету хотілося б. Згідно з наказами, більшість арбалетів були націлені на четвірку, яка йшла попереду. Обидві жінки і хлопець упали, вражені кількома стрілами. Помирали некрасиво, шарпаючись на землі, наче риби, проштрикнуті острогою. Інші — також. Але не чоловік у каптурі. Через якийсь фатум саме в ту мить, коли Кеннет підводився, провідник звів голову, кинувши погляд на край жолоба. Люто крикнув, і вмить його оточила миготлива завіса. Усі стріли відскочили від неї і з брязкотом зрикошетили вгору. Погляди солдата й шадорі зустрілися. Офіцер завмер. З-під каптура на нього дивився Аманделларт, чародій, який загинув на льодовику.

Маг витягнув перед собою долоню, й повітря прорізав сяйливий, наче блискавиця, промінь. Запізно. Кеннет уже був на півдорозі до дна жолоба, з’їжджав разом із невеличкою лавиною каміння і бруду, розпачливо балансуючи руками. Він не дбав про те, чи кинеться за ним решта солдатів, йому не було діла, що може скрутити собі карк і що згідно з планом після залпу з арбалетів вони мали засипати шадорі градом дротиків, а тому краще бути вгорі, а не внизу. Десь на середині дороги до нього дійшло, що все це, схоже, підтверджує загальну думку про рудих. Мав це в дупі. Він саме зрозумів, що сталося з кланом шадорі та хто відповідальний за весь цей кошмар. Хотів лише дістатися до мага. І вбити.

Почув голосний рик: решта загону рушила за ним. Сторчма. Але він був першим. Приземлився на дні жолобу, вихопив меча й кинувся на чародія. Той жорстоко скривився й виставив поперед себе долоню з розчепіреними пальцями, але саме цієї миті за його спиною з’явилися двоє вартівників. Аманделларт розвернувся, з його долоні вирвалося світло і вдарило в солдатів, перетворивши їх на живі смолоскипи. Кеннет крикнув не своїм голосом і кинувся вперед. Маг не витримав, розвернувся на місці й побіг жолобом униз, перестрибуючи мертвих і розштовхуючи живих. Здавалося, що він, як і на льодовику, рухається, не торкаючись землі. Лейтенант побіг слідом. Машинально відбив незграбний удар тупої сокири й рубанув нападника знизу, розсікши щелепу, щоку й очну ямку. Напасник, зарослий чоловік із шаленими очима, випустив держак сокири та заскавулів, хапаючись за обличчя. Кеннет побіг далі, залишивши його своїм людям. Він бачив лише спину чародія, що все віддалялася. На палець розминувся з якимось списом, ударом щита відкинув убік останнього з шадорі, що заступали йому дорогу. Маг уже дістався кінця жолобу, розвернувся і крикнув.

Перед ним з’явився вихор, схожий на невеличкий смерч. Затанцювало підхоплене вгору каміння, земля та шматки грязюки. Кеннет кинувся вбік, перекотився, ледь розминувшись із брилою льоду розміром із людську голову, що саме в нього летіла. Відразу підвівся і з лютим ричанням кинувся на мага. Той удруге відступив, побіг угору гладкою, як стіл, поверхнею, яка десь кроків за двісті обривалася, наче стята ножем. Звідти не було шляху до втечі. Хіба що хтось був чародієм.

Кеннет озирнувся. Останнє закляття вдарило у схил жолобу, викликавши зсув лавини бруду та каміння. Мине трохи часу, доки його люди сюди дістануться. Він переслідував чаклуна на самоті.

Відстань між ними поступово зменшувалася. Двадцять кроків, вісімнадцять, п’ятнадцять. До кручі було все ближче, і Кеннет уже бачив, що не встигне дістатися до мага. Він відчував калатання крові у скронях; повітря, здавалося, загусло, наче смола, а маг усе ще сунув уперед, ніби ковзаючи по льоду.

«Кину мечем, — подумав лейтенант. — Якщо він не зупиниться — кину».

Чаклун затримався на краю прірви й розвернувся із викривленим люттю обличчям.

— Ти! Усе це через тебе! Ти, брудний, паршивий хлопчисько! Якщо хтось має за все заплатити, то це повинен бути саме ти! — повітря навколо нього трохи замиготіло, сніг на відстані в кілька стоп почав парувати. Маг збирав Силу.

Кеннет згорбився й підніс щит вище. Рушив на Аманделларта, не спускаючи очей з його рук. Він був упевнений в одному: маг завжди звільняв чари жестами. На вустах чаклуна з’явилася крива посмішка.

— Тож про Гірську Варту говорять правду. Не маєте ані крихти розуму. Надто дурні, щоб знати, коли відступити, — він наче нехотя клацнув пальцями, і навколо долоні затанцювали невеличкі вогники. — Ти ж знаєш, що зараз станеться, правда? Я вб’ю тебе, а потім перестрибну в безпечне місце — так, як тоді на льодовику. А потім подбаю, щоб жоден з вас не повернувся на інший його бік. Ніхто ніколи не довідається правди, твоя кар’єра скінчиться, а добре ім’я загине. І незважаючи на це, ти не хочеш відступати. Якби ти не був настільки безнадійно жалісним, я, може, відчув би щось схоже на подив.

Кеннет наблизився десь кроків на десять. Він знав, що, попри хвастощі, чаклун мусить бути змореним і тільки й чекає на можливість накласти безвідмовні чари. За спиною Аманделларта скеля ламалася й обривалася вниз, звідки до них долинав плюскіт води. Єдиним шансом втечі для мага була одна зі Стежок Сили.

Удаючи, що поправляє обладунок, офіцер розіп’яв ремінь, який притримував на передпліччі щит.

— Чому, чаклуне? Чому?

Аманделларт опустив руку і глянув на нього як на тварину, що раптом заговорила.

— Оце так, ми несподівано починаємо ставити питання. І звідки в нас взялася ця манера? Ми відмовилися від сліпого виконання наказів і тепер намагаємося зрозуміти, що саме відбувається навколо? Напружуємо замінник розуму, який до цього часу використовували лише для жертя, пиття та пошуків дірки, куди можна було би встромити свій хер? Що ж це ми собі надумали?

Кеннет зупинився за десять кроків від мага, опустив руки і вдихнув глибше, намагаючись заспокоїти ошаліле серце.

— Талант успадковується, — почав він, роблячи півкроку вперед. — Це знають навіть діти. Але як у чародіїв, так і в чародійок є серйозні проблеми з отриманням здорового потомства. Здебільшого вони народжують потворок, змінених Силою. Талант переважно успадковується не прямим шляхом, а через тіток, дядьків та інших рідних. І вже сотні років знайти можливість контрольованої спадковості — це марення будь-якої гільдії чародіїв. Це дало б їй перевагу над іншими: замість того, щоб цілими місяцями, а подекуди й роками розшукувати здібних дітей, можна було б зробити собі племінну ферму. Династії магів, які стають потужнішими з покоління в покоління — і яких стає дедалі більше. І наприкінці ніхто не зумів би їм протистояти.

З обличчя чаклуна зник вираз презирливої вищості.

— Я недооцінив тебе, вартівнику. Що ще ти мені розповіси?

— Шадорі були експериментом. За останні триста років у цьому роді з’являлося кілька магів, тож ви вирішили перевірити, що станеться, якщо їхня кров не буде розріджуватися. Під «вами» я маю на увазі твою гільдію, Братство з Вергенна. Не знаю, чи інші гільдії знали про це, але думаю, що ні. Ви надто цінуєте таємниці та секрети, щоб ними ділитися, навіть між собою. Ви самі це запланували, чи оказія з’явилася випадково?

Чародій злегка усміхнувся.

— Назвемо це випадковістю, якій ми лише допомогли.

— Але експеримент вийшов з-під контролю. Закінчився фіаско. Шадорі виявилося неможливо опанувати й відслідковувати, бо ненавчені таланти мають чудову охоронну ауру— користуються Силою надто хаотично, щоб її можна було відрізнити від природних явищ, сплесків у Джерелах, пульсації Урочищ. Тож коли їх почала розшукувати Гірська Варта, ви приєдналися до нас.

— Фіаско? — маг звів брови. — Фіаско? Ти не розумієш, про що говориш, хробаче. Серед них кожен дванадцятий може черпати із Джерел. Один на дюжину, чуєш, ти, людинко? Зазвичай серед людей такий один на тисячу; достатньо талановитим, щоб стати членом гільдії, буває один на десять тисяч, а щоб стати архімагом — один на мільйон. Діти тих, кого ви повбивали там унизу, могли б струснути світ!

— У цьому я не сумніваюся, — Кеннет зробив ще один крок уперед. — Але останнім часом світові потрясінь і так не бракує. Як ви мали намір їх розводити? І що з ними робити, коли вони виростуть?

— Канібалізм був рисою не вродженою, а надбаною, як і кілька інших мінусів…

— Нелюдська жорстокість? Схильність до завдавання болю та смерті, радість, яку вони черпають зі страждань? Це для тебе «мінуси»? Я бачив, що вони зробили в Коори-Аменеск і тут, у печерах агерів. Вони не живилися тілами людей — вони насолоджувалися їхніми стражданнями. І були охоплені безумством надто глибоким, щоб з нього вирватися.

— Ну от, — чаклун трохи скривився. — Я саме чекав, поки ми дійдемо до висновків, які почне робити самозваний борець зі злом. І які ще дива на мене чекають?

Сніг навколо ніг чаклуна набув кольору глибокого пурпуру, і Кеннет зрозумів, чому їхня розмова триває так довго. Маг був поранений, якась зі стріл пробила магічний заслін, і тепер чародію потрібен був час, щоб зупинити кровотечу та залікувати рану.

— Жодних. Скажи мені тільки, чи випадок на льодовику був випадком, чи ти планував це з самого початку?

— Скажімо так, мені потрібно було опинитися на місці раніше за вас. Я знав, що Борегед десь у цій місцині, і було легко здогадатися, що саме його сюди привело. Я мав намір вивести клан у безпечне місце, знайти йому укриття на зиму. На жаль, я спізнився, ці тварини атакували в ту мить, коли я тільки-но дістався до клану. Визнаю, я їх недооцінив. А ви? Ну що ж, ви мали дістатися до місця, наштовхнутися на тих дикунів, і, якби щастя вам сприяло, відступити і скласти рапорт, що шадорі припинили існування, вибиті до ноги агерами, а я загинув на льодовику. Це було б непогане рішення. Для всіх.

— І для тих, хто загинув — також? — лейтенант зробив ще крок. Від чаклуна його відділяло вже кілька ярдів.

— Їм я вже ніяк не міг допомогти. Але ми з тобою дискутуємо собі, а мені вже час, — маг вирішив, що відстань між ними вже достатня. — Якщо дозволиш, я хотів би гаряче попрощатися.

Кеннет відскочив праворуч, коли долоня мага вистрелила в його бік. Зупинився на півкроці, розвернувся на п’ятці, відвів руку з мечем далеко вбік, щоб утримати рівновагу, і кинув у чаклуна щитом, що полетів, наче величезний диск, і вибухнув після того, як зіткнувся з випущеним магом струменем Сили. Лейтенант нахилився й кинувся в дим, який накрив усе після вибуху, в два стрибки дістався до чарівника — і вдарив. Так, як міг, головою в обличчя, додав коліном у пах і, відчуваючи, що втрачає рівновагу, пласким боком меча в голову. Аманделларт кувікнув, загарчав, захлинувся кров’ю і… провалився під землю. Офіцер розпачливо хитнувся, ледь уникнувши падіння у прірву в сто ліктів, яка несподівано розчахнулася в нього під ногами. Він не думав, що чаклун стояв так близько до краю. В останню мить зумів відступити й завмер, намагаючись почути звук тіла, що відбивалося б від скелі, та плюскоту води.

Може, чаклун зумів стрибнути? Він відчув холодні дрижаки. Маючи вдосталь часу, маг зробив би все, щоб жоден із солдатів не повернувся на протилежний бік льодовика.

Зціпивши зуби, Кеннет перехилився й визирнув униз.

Аманделларт висів десь п’ятьма стопами нижче, обіруч чіпляючись за льодову брилу, яка стирчала зі стіни. Ногами він розпачливо махав у повітрі. Коли підвів голову, їхні очі на мить зустрілися. Незважаючи на кров, що юшила в нього з носа, та на підпухлу вилицю, чародій усе ще споглядав нахабно і звисока. Потім погляд мага помандрував униз, до білого кипеню, що крутився ста ліктями нижче, та до чорного каміння, що раз у раз із нього виринало.

— Я знаю, чаклуне, про що ти думаєш, — лейтенант здивувався, що його голос не тремтить. — Якби тут було двісті ліктів, а ще краще — триста, ти міг би ризикнути. Із твоїми вміннями ти зумів би сплести Силу і втекти з цих тарапат.

— Мотузку, — Аманделларт важко дихав, а стиснуті навколо бурульки долоні тремтіли від зусилля. — Кинь мені мотузку.

— Ні. В ім’я всіх людей, які через тебе та твоїх собратів виявилися вбитими та пожертими. В ім’я жителів Коори-Аменеск і в ім’я родини римаря з Гандеркеха, в ім’я моїх хлопців, які наклали тут головою, і в ім’я агерів — так, ти правильно почув, в ім’я агерів, які гинули разом із ними. І навіть в ім’я тих нещасних, яких ви змусили розмножуватися поміж собою, наче тварин, аж поки вони стали чимось гіршим, ніж тварини.

— Ти, їбаньку, не грайся тут у суд, — чаклун загарчав. Дихання його все пришвидшувалося. — Ти стоїш надто низько, щоб мене судити. Кинь мені мотузку, і я обіцяю, що забуду про все, а ти не пожалкуєш. Гільдія вміє подбати про лояльних людей…

— Ти не розумієш, правда? — Кеннет нахилився й зазирнув магові просто у вічі. — Я міг би місяцями говорити про чесність, відповідальність, правдивість і гідність, а ти лише сміявся б і називав мене сентиментальним дурнем без, як ти це назвав, крихти розуму. Ти не знаєш присяги Варти, а особливо тих слів про оборону та охорону всіх жителів гір від будь-якого ворога. Усіх і кожного.

Погляд чаклуна запалав ненавистю.

— Гідність, обшарпанцю? Гідність і ти? Офіцер, який братається з агерами і вбиває разом з ними дітей і жінок. Неформально я — вище тебе за званням, і ти присягав боронити моє життя за всяку ціну. Ти покійник, лив-Даравит. Присягаюся всіма богами, ти молитимешся, благатимеш мене про смерть.

Кеннет випростався.

— Чародій Аманделларт, якого я присягався боронити, загинув учора героїчною смертю на льодовику. Саме так я скажу перед кожним судом. Я не знаю тебе, чоловіче. Не знаю, хто ти такий, окрім того, що ти бився проти моїх людей у битві з шадорі. Нехай гори осудять тебе, невідомий.

Він розвернувся й пішов назад.

Кілька хвилин йому товаришила повна тиша.

— Повертайся сюди! Чуєш! — у голосі чаклуна вперше почувся страх. — Повертайся, ти, клятий покидьку! Я витягнув твоїх людей! На льодовику!!! Я витягнув їх!!! Згадай!!!

Офіцер зупинився.

— Якби ти їх не витягнув, чаклуне, — сказав він голосно, — якби ти їх не витягнув, я виволік би тебе з цієї діри й віддав би в руки Борегеду.

Потім повільно нахилився, ретельно вичистив меч об сніг і витер його краєчком плаща. Вклав зброю в піхви й пішов назад, відчуваючи, як з кожним кроком з нього сходять лють і втома. На півдорозі прокляття і благання чародія раптом урвалися, закінчившись протяжним криком. Кеннет-лив-Даравит зупинився, але окрім шуму потоку не почув уже нічого.

Усміхнувшись уперше за два останні дні, він рушив назустріч решті своїх людей.