Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

КОЖЕН ОТРИМАЄ СвоЮ Kозу=

Долина Маверс з’являлася перед ними поступово, як квітка, що розкриває на світанку свої пелюстки. Це було найкраще порівняння, яке спало на думку Кеннету. Вони посувалися шляхом над долиною, прямуючи в бік найближчого спуску, і в міру того, як розсіювалася вранішня імла, бачили все більше. Спершу — дахи садиб містечка, що лежало біля схилів гір, потім — панораму оброблених полів та лук, тоді — сіру стрічку річки, оточену іскристими дзеркалами рибних ставків. Пізнім ранком, коли вони вже наблизилися до стежки, що вилася вниз, долина відкрилася їм у всій красі. Від Терандига, до якого вони прямували, аж до трохи затуманеного, віддаленого на понад двадцять миль Лирта. Лейтенант зупинив загін, насолоджуючись пейзажем. Долина була більш ніж вісім миль завширшки, і він міг на власні очі переконатися, що це найкрасивіше місце Нового Ревендата, буквально комора провінції. Поля, луки, сади, ставки, господарства. Поміж двома містечками він нарахував кільканадцять сіл, причому не якихось хуторів, а пристойних, багатих поселень, по кількадесят хат у кожному.

«Варто було сюди волоктися, — подумав він задоволено. — Насправді — варто».

За право охорони Місяця Викрадача Кіз поміж ротами різних полків завжди було серйозне суперництво. Причому навіть до того, як провінція отримала власний полк Варти. Після кількамісячної виснажливої служби, патрулів, сутичок, переслідувань, засідок, контролювання торговельних шляхів, заспокоєння надто запальних гірських кланів кілька днів, проведених у долині, де річки текли молоком та медом, було для кожного солдата нагородою і можливістю відпочинку. Вже традиційно в навколишніх гарнізонах наприкінці зими між ротами організовували змагання з бігання, сходження по мотузках, штовхання кам’яної кулі та кидання дерев’яної колоди. А ще — з метання дротиків, стріляння з арбалета, перетягання каната, ношення відер, наповнених мокрим піском, та й взагалі з усього, що спадало командирові на думку. Роту-переможницю з кожного полку навесні чекав кількаденний марш на східну окраїну провінції, але ще не бувало такого підрозділу, який був би цим незадоволений. Багато доброго та дешевого пива, гарячі смаколики, яких тільки душа бажала, ночівля на справжніх ліжках та жінки.

«Особливо жінки», — подумалось лейтенанту, коли він дивився на солдатів, що крокували вперед. Не горянки з північних кланів, які тхнуть лоєм, козячим сиром та мокрою вовною, а справжні дівчата, вимиті, пахучі, у накрохмалених спідницях і білосніжних блузках. Він усміхнувся від цієї картинки. «Ну, добре, — подумав, — я також надто довго волочуся горами».

Він розвернувся до роти.

— Відпочинок! — сказав голосно і почекав, доки не стих стогін розчарування. — Ми не ввійдемо до долини як банда розбійників; кожен, хто не вдягне плащ, залишиться тут і буде найближчими днями охороняти шлях на випадок атаки… ну, скажімо, Винде’канну.

Проігнорував стогони знову. Ношення брудно-білих плащів із двома шістками та стилізованою головою пса все ще було непростою справою для декого з його людей, але він не мав наміру дозволити їм забути, що зараз вони служать саме в Шостій роті Шостого полку. Розгром банди шадорі, яка тероризувала провінцію, призвів, щоправда, до того, що про його Шісток почали говорити, але це відбулося понад рік тому, до того ж певні факти щодо тих подій досі доводилося тримати у строгій таємниці. Багатьом його вартівникам усе ще бракувало слави таких рот, як Дикі Пси чи Чорні Штани.

Вочевидь, із плащами річ іще була в тому, що побачивши кількадесят озброєних до зубів чоловіків, які сходять із гір, бургомістр зачинить брами міста й озброїть міську міліцію. Краще, щоби всі здалеку бачили, що наближається не банда горлорізів, а, як не як, солдати імперської армії.

За кілька хвилин усі вартівники надягли плащі. Кеннет обвів їх поглядом.

— Я довго не говоритиму, — він поправив меч на поясі, пройшовся долонею по кольчузі. — Ми йдемо в долину як імперські солдати, тож маєте добре поводитися. Жодних сварок, бійок та пиття досхочу, хіба що я особисто дам на таке згоду. Жінок зачіпати лише тих, які цього хочуть і в яких немає великої кількості кузенів чи братів. Після першого «ні» — вибачаєтеся й шукаєте собі іншу. А оскільки ми маємо нагадувати місцевим, що Варта — на чатах, увесь час носитимете плащі. Ми маємо забезпечити охороною територію від міста аж до найближчого села. Як воно там зветься, Варгенне?

Найстарший з його підофіцерів потер щоку, вкриту блакитними татуюваннями.

— Ґлосг Невет, пане лейтенанте.

— Добре, це десь за три милі від Терандига. Щоб вийти за цей терен, ви маєте отримати дозвіл від мене або від свого десятника. Центр долини охороняють хлопці з Тринадцятого та Восьмого, другий край випав Четвертому, тож це не наші проблеми. За містом буде ярмарок, на який стягнуться люди з усієї долини, всі навколишні роди, між якими все ще залишаються невирішені проблеми, тож не дайте себе втягнути ні в які бійки. Якщо до чогось такого дійде, беріть усіх і тягніть до бургомістра. Щось іще?

Як і сподівався, жодних питань не було.

— Ну то вперед. Варгенне, веди. Андан слідом, ми з Берґхом — наприкінці.

Прикликав жестом останнього десятника.

— Берґх, як там собаки?

— Добре, пане лейтенанте. Радіють майже так само, як і ми.

— Думаю, їм передався настрій, — Кеннет легенько усміхнувся, оглядаючи дюжину звірів темної масті, і відразу споважнів. — Минулого року пси Другої роти Восьмого полку покусали тут кількох людей, бо їхні вартівники обпилися. Якщо захочете вийти розважитися, звірі повинні залишатися на постою. Замкнені. Якщо впіймаю собаку з п’яним опікуном, обидва місяць ходитимуть у наморднику. Я не жартую.

Берґх кивнув.

— Не буде проблем, пане лейтенанте. У нас милі песики. Офіцер ще раз глянув на тварин, що сиділи рівними рядами.

Масивні фігури, м’язи, що грали під шкірою, щелепи, при погляді на які навіть озброєні сокирами та важкими списами бандити втрачали сміливість.

— Та-ак, милі. Я на це розраховую, Берґх. Командир Другої віддав річне жалування за… гм, здається, це назвали «покусним». У мене на таке грошей не вистачить, — кисло скривився.

Пси вартівників були з породи, що виводилася від вессирських вівчарок, що їх розводили для бою з вовками та гірськими левами, і для Варти вони були чимось більшим, ніж для кавалерії — коні. Узимку, на землях, де відмовив би будь-який транспортний засіб — може, за винятком магічних порталів, — пси тягнули сані, перевозячи людей, їжу, ліки та інформацію. Улітку тварини виконували функції очей та вух роти, носили повідомлення, висліджували бандитів, допомагали шукати зниклих.

І билися, наче сіро-коричневі, сповнені люті демони. Їхня відвага та завзятість у бою стала притчею в язицех, і Гірська Варта недарма взяла собі за символ саме візерунок, що зображував вессирську вівчарку. Для цих псів це була найвища почесть. Або ж, як дехто казав, це була найвища почесть для Гірської Варти.

Щодо останнього Кеннет не мав наміру ні з ким сперечатися. Він знав кличку кожного звіра роти так само, як знав ім’я кожної своєї людини. Вони були для нього такими ж солдатами, як і люди. Ну, може не пили і пахли трохи краще, ніж деякі з них.

Лейтенант рушив стежкою вниз.

— На місці ми повинні опинитися десь за дві години. Тож — у дорогу.

* * *

Терандиг аж по самі дахи здавався меекханським містом. Будинки із цегляними стінами, вкритими біленою штукатуркою, бруковані вулички, невеличкий ринок із ратушею, яка водночас була садибою ради міста, судом, в’язницею та міською коморою — все це було настільки характерним для центральних провінцій Імперії, що місто здавалося капризом якогось п’яного божества, яке підняло його й кинуло на п’ятсот миль на північ. Але, що найдивніше, жили тут не меекханські поселенці першої чи другої хвилі, що прибули в гори після приєднання цих земель до Імперії, а корінні вессирці. Натуралізовані, але все одно горці на всю голову. Місто було збудоване майже двісті років тому для племен, які жили в долині — як подарунок тодішнього імператора за лояльність під час війни із Савегде. Згідно з волею володаря до долини прибули імператорські будівничі і за два роки на місці знищеного до фундаментів поселення звели ціле містечко. Вибудували його так, як звикли на сонячних, теплих та безпечних рівнинах Меекхану. Тому будинки мали майже пласкі дахи, тонкі стіни та великі вікна. Місцеві оглянули подарунок імператора, із подивом хитаючи головами, а після, тільки-но будівельники повернулися на південь, розібрали дахи й поставили замість меекханських власні — високі, шпичасті та двоскатні. Потовщили стіни, оббивши їх ізсередини деревиною, зменшили вікна та двері, оточили все муром. У такий спосіб виник гібрид, до дахів — меекханський, а вище — і всередині — вессирський. Кожен міг знайти тут щось для себе.

Бургомістра в ратуші вони не знайшли — як пояснив худий чоловік у поплямованому чорнилами кубраку, він саме пішов із візитом до міського чародія Дервена Клацва. Кеннет подякував за інформацію, залишив вартівників під командуванням Андана та Берґха і попрямував до вказаного будинку. Ідучи вузькими вулицями, лаявся собі під ніс. Сподівався, що вирішить справи з розквартируванням роти відразу, а не блукатиме містом, шукаючи «зелений будинок із вежею та плющем», як сказав їм писарчук. З цього, напевне, виникало, що інші будинки в місті мають вежі, але не мають плюща, або ж — поросли плющем, але позбавлені вежі.

Варгенн, який ішов поруч, бурчав щось під ніс і собі, поправляючи заткнуту за пояс сокиру.

— Що там?

— Е-ех, нічого такого, пане лейтенанте. Міг би вже місцеве пиво куштувати, а тут треба ще хлопців відвести на постій та якось усе організувати, щоб вони, бува, не понапивалися всі й одразу. О, оно вежа.

І справді, будинок, який вони шукали, раптово з’явився попереду, щойно вони проминули черговий поворот і вийшли на невеличку площу. Кеннету довелося визнати, що вежа не справляла великого враження. Власне, це була не вежа, а ніби горб на даху. Такий, із двома віконцями та димоходом. Але плющ був, причому — всюди. Обплітав стіни, дах, заглядав у вікна та двері, влазив на комини. Могло здатися, що якась зелена, лісоподібна потвора напала на садибу і власне її поглинає.

— Ну, добре, ходімо на це… зелене подвір’я.

Усередині було тихо і прохолодно, крізь затінений листям вхід проникало розпорошене світло. Пахло свіжим деревом та квашеною капустою. Аж ніяк не магічно. Кеннет роззирнувся, тоді постукав у одвірок і кахикнув.

Вони почули тихі кроки, і до сіней увійшла маленька істота.

Мала десь три з половиною стопи зросту, силу-силенну світлих локонів та сині оченята. Побачивши двох одягнених у кольчуги озброєних чоловіків, вона зупинилася.

— Мамо, я пйівіталася, — крикнула.

— Вітаю, дівчино, — Варгенн озвався першим й усміхнувся.

Лейтенант уже бачив, як під враженням від його усмішки, яка розквітала на вкритому татуюванням обличчі, круті розбійники пудили у штани, тож він очікував переляканих оченят та скривленого ротика. Але дівчинка лише розпромінилася:

— Я укйадла козу, — заявила із гордістю. — Ти тез?

— Ми — ні. Але знаєш, дівчинко, нам і не можна. Гірська Варта не може брати участі в святі.

— Ага… а байанця?

— На жаль, ані баранців, ані овець.

— Варгенне, ти знаєш цю дитину?

— В житті її не бачив, пане лейтенанте. Але вона, здається, мене любить.

— Усіх любить, — сказала молода жінка, входячи до сіней. — Її можна продати першій-ліпшій особі. Ходи, Меегало, не будемо затримувати панів солдатів, у них, напевно, справа до дядька.

Мала біляве волосся дещо темнішого відтінку, очі, колір яких він не міг оцінити при такому світлі, та худорляве обличчя. Зелена сукня, яку вона носила, не вирізнялася багатством. І все ж жінка не була схожа на місцеву горянку.

Кеннет представився.

— Лейтенант Кеннет-лив-Даравит, Шоста рота Шостого полку Гірської Варти.

— Лидія-кер-Зеаве, в цю мить — мати, а крім того — племінниця місцевого чародія і вдова капітана Цеарва-кер-Зеаве з Двадцять Першого Піхотного полку. Ні, прошу, не кажіть, що вам прикро, лейтенанте. Це стара історія. Прошу за мною, — зникла за дверима, тягнучи за собою дитину.

Він глянув на десятника і стенув плечима.

Вони ввійшли до приміщення, де місцевий чародій, напевне, приймав клієнтів. Кеннет сподівався чогось… більш представницького. Його здивував вид голих стін, оббитих потемнілим деревом, простий стіл і чотири звичайних стільця, які стояли посередині. Причому, як у стола, так і в стільців найкращі роки вже минули. Дивно, але зайняття магією, схоже, не приносили в цьому місті великого зиску. Терандиг був не надто великим, зо дві тисячі душ, але ж він був неформальною столицею долини. Сюди прибували скотарі й пастухи з усіх околиць, тож справи повинні були процвітати. До того ж з того, що говорив міський писар, вони зрозуміли, що Дервен Клацв був у місті єдиним чародієм. У таких торгових містах як Терандиг, де себе могло прогодувати кільканадцять ковалів, ткачів та римарів, чародій мав купатися в розкоші. Тим часом тут біда тихо попискувала в кутках, сперечаючись за місце з недолею. Цікаво.

Із приміщення для відвідувачів вони пройшли до сусідньої кімнати. Їхня провідниця затрималася на вході й, усе ще тримаючи дівчинку за руку, вказала на двері:

— Запрошую.

Кеннет увійшов першим. У невеличкій кімнаті побачив стіл, дві прості лавки та двох чоловіків, які сиділи один навпроти одного. Велике вікно. Профільтроване листям світло стелилося тут м’якими тінями. Уже відчиняючи двері, він почув розмову:

— Не знаю, що це буде, бургомістре… Жодні записи…

— Та в дулі я мав ті записи. Якщо забороню свято, вони мені місто з димом пустять…

— Мають розуміти…

Двері скрипнули, перериваючи гарячковий обмін фразами. Обидва неприязно глянули на Кеннета. Якщо він добре зрозумів, нижчий із чоловіків, зі шпакуватою бородою, в суконному халаті та зі стрічкою, пов’язаною за гірською модою під шиєю, не був бургомістром. Отже, Завером Бевласом був той другий, темнобородий та темноволосий, у фарбованій синій сорочці та чорному жакеті.

— Бургомістре Бевласе?

— Це я.

— Лейтенант Кеннет-лив-Даравит. Шоста рота. Сподіваюся, вас попередили про наше прибуття?

— Так, — бургомістр підвівся, заклопотано усміхаючись. — Прошу вибачення за привітання, чи то пак — за його відсутність, але я чекав вас лише завтра.

— Як каже старе прислів’я, на схід ідеться швидше, — пожартував Кеннет.

Потиснули один одному руки. Бургомістр указав на чоловіка, який усе ще сидів за столом.

— Це наш господар, майстер магічних наук Дервен Клацв.

Чародій кивнув. Без усмішки.

— Перепрошую, лейтенанте, але вставати я не буду, — розвернувся боком, показуючи пусту холошу. — У такий спосіб ми обидва уникнемо клопітливої ситуації. А ти можеш повертатися до своїх справ, жінко.

Лидія зачинила двері.

Офіцер без слова підійшов і подав магу руку. Чародій мав міцний, сильний потиск.

— Мій десятник, Варгенн Велерґорф, — сказав Кеннет, указуючи на підофіцера, що все ще стояв у дверях. — Якщо зі мною буде неможливо зв’язатися, він виконуватиме обов’язки заступника командира. Ще двох десятників я представлю пізніше.

— Всього чотири десятки? Хіба рота Варти не повинна нараховувати сотню людей?

— Повинна, бургомістре, але я не знаю роти, яка мала б повний склад. А Шостий полк досі чує лише обіцянки поповнення. Нам слід радіти, що налічуємо хоча б чотири десятки.

Чародій якийсь час вглядався у племінні татуювання Варгенна.

— Східний чи західний Берген? — запитав нарешті.

Десятник усміхнувся й торкнувся вказівним пальцем до лівої щоки.

— Батько зі східного, — пересунув палець на праву. — Мати із західного. Я не думав, що так далеко на заході хтось зуміє розпізнати кланові татуювання.

— Я народився у Лаабені. Старі часи.

Якусь мить вони мірялися поглядами. Нарешті чародій уперше усміхнувся.

— Колись у Бергені в мене були добрі приятелі. Радий познайомитися, десятнику.

— Навзаєм.

— Сподіваюся, що скоро ми зустрінемося, найкраще — за глеком доброго пива. Але зараз я не хотів би перешкоджати вам у ваших обов’язках. Солдати чекають.

Бургомістр кахикнув.

— Я наказав приготувати постій для вартівників у трактирі біля ґеранського шляху. У нас немає казарм у прямому значенні, бо ті тридцятеро пахолків, які є в міста, мешкають у власних будинках або в ратуші. Пане лейтенанте, ви приймете над ними командування?

Кеннет подумки зітхнув. Тільки цього йому бракувало: банди міських дурбецалів, що затинаються об власні списи і вдають справжніх солдат.

— Авжеж, бургомістре. Із великим задоволенням.

* * *

Усе вже було готове. Магічне коло, намальоване курячою кров’ю на глинобитній підлозі, символи всередині, півдюжини малих свічок, ще не запалених, але вже розставлених на свої місця. Він відчував це, відчував Силу, яка наповнювала простір, гігантське, неймовірно велике озеро, готове до того, щоб у нього зануритися і сформувати все, що тільки вигадає розум, а воля — виконає. Він чекав на такий приплив багато років.

Вирізані з одного шматка дерева фігурки кози, козла, вівці та барана чекали, поки їх розмістять у колі.

Скоро почнеться.

* * *

Будинок був достатньо великий, аби вмістити сорок вартівників та дюжину псів. Сказати правду, він вмістив би навіть і сотню людей. Кеннету довелося визнати, що бургомістр виявився аж ніяк не загнибідою: винаймання всього трактиру для його людей коштувало чимало. Зазвичай у таких ситуаціях, коли закони імперії наказували надавати солдатам ночівлю та прокорм, на них чекала стара стайня, кілька оберемків соломи та водяниста юшка. За решту доводилося сплачувати з власної кишені. Тут їх привітали кімнати зі справжніми ліжками, гарячий гуляш, каша зі шкварками, кільця ковбаси, буханці хліба, вівсяні перепічки та пиво. Усе — за кошт міста.

Він починав підозрювати, що Завер Бевлас когось убив.

— Думаю, зараз ваші вартівники зможуть відпочити, — сказав бургомістр, уже організувавши їх на місці. — Свято починається завтра із заходом сонця і триватиме три ночі. У вас будуть повні руки роботи. А сьогодні користайтеся з гостинності та відпочивайте.

— Саме це я і збираюся робити, бургомістре. А якщо мені буде потрібна інформація, провідник чи якась допомога, то де мені вас шукати?

— У ратуші, я, напевне, проведу там усю ніч. Маю лише невеличке прохання. Ваші солдати змогли б показуватися в місті та поблизу вже з завтрашнього ранку, щоби було відомо: Гірська Варта вже на місці?

— Вочевидь. Ви очікуєте якихось проблем?

— Не більших, ніж останніми роками. Трохи зламаних кісток та розбитих голів, сила-силенна синців. Нічого серйознішого.

Бургомістр потиснув подану долоню, кивнув десятникам і зникнув. Кеннет увійшов до головної зали трактиру, де чотири довгі столи угиналися від паруючих мисок. На запах гуляшу, каші, свіжих перепічок та пива його рот наповнився слиною. Варто було волоктися сюди ці кілька днів.

Його солдати вже сиділи за столами, готові атакувати їжу. Чекали лише на нього, згідно з військовим статутом, який забороняв нижчим чинам їсти в присутності командира без його згоди. Навіть пси чекали, стікаючи слиною над мисками, наповненими смаковитими обрізками. Йому знадобилося кілька секунд, аби зрозуміти, що саме у вигляді підвладних було дивним. Ага, вони відклали зброю, а він уже півроку не бачив, щоб хоча б у когось із них меч, сокира чи спис були далі, ніж на відстані руки. Навіть у Белендені вони ходили із залізом. А тепер більшість зброї рівненько стояла попід стінами — для цього бою всім вистачило б ложок та ножів.

— Можна їсти, — промовив він, щоб не затягувати.

Лейтенант сів і трохи почекав, спостерігаючи, як починається нищення поданих смаколиків. У Гірській Варті існувала ще одна традиція, неписана, яка говорила, що командир не починає їсти раніше за своїх солдат. Такі дріб’язки були дуже важливими.

Він потягнувся за шматком ковбаси та за перепічкою. Налив собі пива з олов’яного глечика, відкусив, відпив, зітхнув. О так, варто було.

Десь чверть години зал наповнювало плямкання та стукіт ложок об миски, обслуга ж, яка складалася з корчмаря та п’яти дівчат, крутилася поміж столами, підносячи нові й нові порції. Поки що дівчат ніхто не пощипував, пиво та каша зі шкварками були в пріоритеті.

Кеннет прикликав до себе господаря.

— Гідне привітання, — похвалив він.

Корчмар трохи вклонився, з гідністю.

— В мене двоє синів у Варті, пане лейтенанте, один — десятник у Восьмому полку, другий служить у Четвертому. Я сам просив бургомістра, щоб той дозволив мені вас пригощати. Було б соромно інакше.

Офіцер усміхнувся й перейшов до потрібної теми.

— Дівчата з обслуги — це гості?

Корчмар широко вишкірився.

— Авжеж, але за це місто не платить. Нехай ваші солдати домовляються з ними особисто. І щоб жодного примусу, — додав він твердо.

— Не буде, але їх лише п’ять…

— Знаю, на вечір я запросив ще кількох з інших корчем, на горищі є пара кімнат з окремими ліжками. Їх можна винайняти за додаткову плату.

Це пояснювало всю учту. Що б там місто та корчмар не витратили на гостинність, отримають компенсацію іншим чином. Схоже, його солдати залишать тут чималу частку свого жалування, а кілька дівчат зберуть непогану суму на посаг. Що ж, якщо обидві сторони матимуть із цього зиск — чому б і ні?

Він повів поглядом за цицькастою брюнеткою із симпатичним личком і несамовито довгими віями. Цікаво, скільки коштує найняти кімнату на годину, — він придивився до неї краще, — або й на дві?

Корчмар багатозначно кахикнув і сказав:

— Мисса — мила, але очікує від клієнтів особливої щедрості, пане лейтенанте. Мені дати їй знати, що ви хотіли б бути першим?

Першим. Це слово подіяло як холодна вода. Раптом він уявив собі, як виходить із кімнати, проминаючи чергу, що стоїть під дверима — чергу з чоловіків, які тупцюють на місці. Відчув себе недобре, але на допомогу випірнуло слово-щит:

— Обов’язки, господарю. В офіцера забагато справ, щоб дозволяти собі такі приємності. — Вирішив змінити тему. — Як приготування до свята? Я маю на увазі всю долину.

— Як і щороку: війти сіл женуть вибрані стада на пасовиська, молоді шукають палиці та кийки, старші — розповідають, що вони виробляли в минулі роки, причому що більше часу минуло, то більше трофеїв у їхніх розповідях. Усі готуються до трьох днів набігів, крадіжок, нападів, пияцтва та доброї розваги.

— Є якісь роди, які особливо не люблять одне одного?

— Дривци, як і щороку, тримаються з фер-Леверами проти Касорнів та Нертивесів, клан старого Ґверра традиційно стоїть обік, хоча невідомо, як воно буде цього разу, бо його старший син увійшов у рід кан-Меаз, а ті начебто наближені до Тивуннів, які мають грошові борги перед старим фер-Левером, тож не захочуть їх злити. У свою чергу рада села Севени вирішила, що не ділитиметься на роди та клани, а виступить усім селом як одним цілим, — що ж, побачимо, минулого року їм не вдалося, бо молодий Фетас, той, чия мати — із Зесарів, на самому початку побився із братами лге-Ґроде, тож зараз там наказали всім дати у заставу чималі гроші. Той, хто порушить перемир’я, втратить ці гроші, але, наскільки я знаю цих горців, кілька з них без вагання відмахнуться від срібла, аби лише відігратися на неулюблених сусідах. Дівчата з Нижнього Вессу, як і минулого року, поєднали сили, щоби втерти носа тим, що з Верхнього. Зате Кеверан-лаґ-Мавенн збирає молодих з усіх південних схилів і…

Попливла річка назв родів, коаліцій, кровних зв’язків, дружб до смерті, які тривали до першої сварки, і кривавих вендет, про які забували після кількох кухлів. Здавалося, що місцеві не дуже нудилися, хоча як для такої кількості союзів, поділів та контрсоюзів, кількість смертельних жертв була дивовижно низькою. За останні десять років було лише два трупи, та й то, ймовірніше, внаслідок нещасних випадків, а не через реальну жагу вбивства. В обох випадках родини вбивць заплатили поголовне, а самі винуватці зникли в горах. Мешканці долини любили сперечатися, сваритися та бити одне одного по мордяках, але бійку до смерті сприймали надто поважно, щоби вдаватися до неї без насправді серйозної підстави. Були вессирцями до самих кісток.

Лейтенант давно вже припинив слухати корчмаря, який заливав його потоком назв родів, кланів, коаліцій, умов, місцевих союзів, зв’язків та альянсів. Порівнюючи зі всім цим, політика та інтриги імператорського двору здавалися простими, наче дитяча забавка.

За найближчим столом раптом виник якийсь рух: це Берґх звівся, послабив пояс, тихенько бекнув у кулак і підняв кухоль.

— Тост, — гукнув. — Вип’ємо за долину Маверс та Місяць Викрадача Кіз, який засвітив над нею в чотириста двадцять восьмий раз.

Кількадесят кухлів піднеслося вгору. Корчмар, який нудив у вухо Кеннета, замовкнув і випростався.

— Вибачте, десятнику, але ви помиляєтеся: в цьому році місяць буде світити в чотириста двадцять шостий раз.

— Точно? — підофіцер скривив заросле обличчя. — Мені здавалося, що зараза була в п’ятсот сорок четвертому. Згідно зі старим календарем.

Підвівся один із солдатів.

— Точно в сорок четвертому, бо пісні говорять: «І долина Маверс втратила свої стада водночас із першим гавканням Лисого Пса».

Корчмар покивав.

— Так співають у Кенвені та Лад Наві. І трохи мають рацію. Хронікери долини записали, що з початком декади Лисого Пса дев’ять із десяти кіз та вісім із десяти овець у долині відійшли в небуття, що призвело до лютих суперечок серед усіх родів щодо тієї скотини, що залишилася. Два роки по всій долині нападали на стада, аби вкрасти племінну скотину, а пастухи почали ходити озброєними, як на битву. Бувало, що стадо у три вівці та п’ять кіз пильнувало все село. Ставало все гарячіше. Імперія тоді ще не дісталася до нашої долини, тож тутешній люд жив переважно з розведення кіз на м’ясо, а овець на вовну. Інші долини, почувши про пошесть, не хотіли мати з нами жодних справ, щоби випадково не занести собі нашої хвороби. Важко було дістати нову скотину, та й зрештою, ніхто тоді людині нічого задарма не давав, не те що тепер… — господар іронічно усміхнувся. — Кожна тварина була на вагу золота. У діло пішли не кийки й палиці, а сокири та списи, пролилася кров, з’явилися перші трупи, хтось підпустив червоного півня. Поганющі були справи…

Корчмар закінчив драматичним зітханням. Багато чого вказувало на те, що він помилився з фахом. Йому треба було стати мандрівним бардом.

— Навесні третього року Лисого Пса зібралася рада сіл, всі найстарші та наймудріші мешканці долини. Радилися п’ять днів і ночей, аж поки дорадилися. Наказали зібрати весь уцілілий скот в одне стадо, яке на десять років мало стати спільною власністю всієї долини. Це дозволило тваринам, що залишилися, плодитися швидше. Потім стадо мало бути поділене згідно із вкладом кожного. Щоб заспокоїти гарячі голови та дати якесь зайняття молодим та запальним, також було вирішено, що в останню весняну повню роди та клани будуть змагатися у викраданні кіз та овець у сусідів, але без права утримання вкраденого. Так через два роки після втрати тварин народилася традиція Місяця Викрадача Кіз, і саме тому ми зараз відзначаємо цей день у чотириста двадцять шостий раз.

Корчмар уклонився немов бард, який чекає на оплески.

Кілька вартівників, схоже, мали бажання подискутувати щодо дат, один чи двоє вже почали підводитися, але Кеннет подякував господарю за оповістку й підняв кухоль.

— За чотириста двадцять шостий Місяць Викрадача Кіз, — сказав із натиском, стишуючи будь-які протести.

Місяць Викрадача Кіз був місцевим святом, яке спочатку справляли лише в долині Маверс, а пізніше вкоренилося ще в кількох сусідніх, там, куди сягали родинні зв’язки місцевих мешканців. Правила були прості. Протягом трьох ночей від першої весняної повні можна було безкарно зводити та красти стада сусідів. Можна було робити це як на пасовищах, так і з сараїв та загорож. Але не можна було залишати їх собі. Власник отримував тварин назад, сплачуючи злодію традиційну десятину, чи то відкуп у розмірі десятої частини вартості тварини.

У випадку старої кози досить було і фляжки горілки з кільцем ковбаси, але якщо вдавалося вкрасти стадо у сто голів… Гра була емоційна, небезпечна та вигідна, — мала всі ознаки розваг, які так полюбляли горці. Під час злодійських вилазок користалися кийками та палицями, наповненими мокрим піском, шкіряними саквами та держаками сокир чи списів. Було чимало синців, ран та поламаних кісток, але загалом — небагато поранень, небезпечних для життя. Тварин ганяли туди-назад, бувало, що стадо змінювало власника кілька разів за ніч. Насправді найменше розваги мали бідні вівці та кози, яким не давали виспатися.

Кеннет щиро жалкував, що не може зі своєю ротою взяти в цьому участь. Командир полку відірвав би йому голову — відразу після того, як наказав би його повісити.

У корчмі стало гамірно, вартівники частіше тягнулися по кухлі, ніж по миски, якась дівчина писнула, інша захихотіла. Розвага починала розкручуватися.

Кеннет ткнув власника корчми в бік.

— Буде якась музика?

— Пізніше. Я запросив кількох музик, — раптом чолов’яга зарум’янився. — Я і сам… теж…

— Що теж?

— На волинці граю.

Мало того, що бард, то ще й на волинці.

— Уже не можу дочекатися, господарю, — він заохочувально усміхнувся. — Тільки бачите отого он?

Вказав на Велерґорфа, чиє татуйоване обличчя вирізнялося поміж іншими.

— Його батько та дід грали на волинці під час кланових битв. Для нього волинка — свята, тож коли чує, що хтось хоча б трохи фальшивить, кидає в нього сокиркою. Зважте на це.

Корчмар зглитнув слину. Кеннет ледь помітно усміхнувся. Що ж, про волинку можна забути, вартівники навіть не знатимуть, від чого їх урятував командир.

Хтось шарпнув його за лікоть. Хлопець, на око років десяти, нахилився і значущо прошепотів:

— Пан чародій Дервен Клацв просить пана офіцера і пана підофіцера до себе на обід. Охоче послухає про Чорний перевал, про який ви згадували раніше.

Дервен Клацв сидів у тій самій кімнаті, в якій вони зустріли його вперше. Не встав на привітання, лише вказав на лавку по інший бік столу. Здавалося, був добряче напідпитку. Кеннет усівся й без слова потягнувся за одним із кубків, що стояли на столі. Вино, терпке, міцне та дешеве.

— Дорога була далекою? — запитав чародій.

— Чотири дні.

— Я чув, що Гірська Варта може марширувати три дні і три ночі, а потім встати на битву так справно, наче солдати спали на пухових перинах.

— Я також чув такі історії. Кажуть, у командуванні Варти є кілька казкарів, які вміють таке вигадувати. Добре мати такі оповістки на своєму боці.

Чародій загадково усміхнувся й ковтнув із кухля. Потім потягнувся до графина й долив собі по вінця, чимало проливши. Так, він точно забагато випив. Тиша робилася незручною.

Кеннет указав на десятника, який сидів поруч.

— Варгенн був на Чорному перевалі. Вісім років тому. Я тоді ще не служив у Варті, — завагався. — Хоча я голову заклав би, що раніше ми про це не говорили.

— Ні. І я вас викликав не для того, щоб згадувати старі битви.

— Викликали? — Кеннет дозволив собі виразно звести брови. — Мені здавалося, що хлопець щось згадував про запрошення.

Якщо це був виклик, я маю отримати його в письмовому вигляді й представити на затвердження командирові полку.

— Я на це не маю часу.

— Я також. Втрачаю тут добре пиво й непогану музику.

— У корчмі Наванса? А ви чули, як він грає на волинці? Ведмеді тікають, коли починає.

— Здається, я його переконав цього не робити.

Вони замовкли. Тиша досягла того моменту, за яким слідує вихід із голосним гупанням дверима.

— Знову те саме, — озвався жіночий голос. — Дядько спершу запрошує гостей, а потім не дуже розуміє, що з ними робити.

Лидія-кер-Зеаве енергійним кроком увійшла до кімнати й сіла поряд із чародієм. Була в тій самій сукні, що й раніше, але волосся сколола високо, відкриваючи шию та потилицю.

— Прошу, вибачте за жорстке привітання, я відмовляла дядька від тієї розмови про перевал, але він хотів мати певність, що ви прийдете. Справа не стосується якихось там спогадів, тут проблема в тому, що відбувається в долині. Ми непокоїмося, але бургомістр не хоче слухати застережень, хоче, аби свято відбулося без проблем.

Кеннет дивився, як вона говорить, жестикулює, дихає. Сиділа неподалік від нього, десь за чотири стопи, так близько, що він виразно відчував… ні, не парфуми, вона просто пахла жінкою.

— Лейтенанте… — невинно промовила вона.

— Так?

— Моє обличчя знаходиться десь на вісім пальців вище. Варгенн удавився вином, чародій лише усміхнувся, а Кеннет відчув, як червоніє. Жінка не повинна говорити так до озброєного чоловіка.

— Я чотири роки мешкала з чоловіком у гарнізоні в Лавендарі. Є два способи спілкуватися із солдатами, — здавалося, вона читала його думки. — Один — це зникати з їхніх очей, а другий — ставити певні умови та дотримуватися їх. Умови ви повинні розуміти, еге ж?

Він волів не озиватися.

— Тож прошу на мить узяти до уваги, що ми запросили, — вона підкреслила це слово, — вас сюди, бо в нас є важлива підстава. Джерело Сили, яке розташовується в цій долині, набуло стану, який жодного разу не був відмічений із часів, коли ці землі приєднали до Імперії. Мій дядько вважає, що це може становити загрозу, але, зрозуміло, не може відмінити свята. Горці пустили б тоді місто з димом.

Кеннет не зводив погляду з її обличчя.

— Якою може бути природа цієї загрози?

О диво, запитував майже нормальним голосом.

— Не знаю, — чародій одним ковтком опорожнив кубок і блискавично наповнив його знову. — Мені непросто це визнавати, але я навіть гадки про це не маю.

— Що це за джерело? — запитав Варгенн.

— Малий Камінь.

— Не чув.

— Мало хто чув.

— Дядько володіє Силою в аспекті Малого Каменя, — втрутилася Лидія. — Сама назва викликає криві посмішки, а застосування цього Джерела… Лише боги знають, навіщо воно існує.

— Не дуже розумію…

— А тут нема чого розуміти, лейтенанте, — гарикнув чародій. — Із кільканадцяти головних і кількасот побічних аспектів Сили мені дістався талант до опанування саме Малого Каменя.

Лише його. Найменш відомого та найменш використовуваного Джерела на світі. На всій півночі імперії існує лише одне місце, де воно є активним — наша долина. В інших місцях його ледве можна відчувати. Але тут воно настільки сильне, що збурює активність інших аспектів. Тому більшість чародіїв, які навчені користуватися аспектованою магією, почуваються тут погано. Їм важко дотягнутися до власних Джерел, важко скористатися Силою. Оминають долину Маверс десятою дорогою. Це місце, воно… прокляте богами дивацтво.

Кеннет перетравив цю інформацію.

— Якщо ти єдиний чародій у такій багатій долині…

— То можна померти з голоду, — закінчив за нього чародій. — Кожне з відомих мені джерел має різні, почасти збіжні властивості: за їхньої допомоги можна лікувати, створювати захисні бар’єри, переносити різні предмети на велику відстань, робити в землі дірки, літати, ходити по воді як посуху, а ще підпалювати, заморожувати, розбивати на шматки, відбирати повітря, викликати демонів та інших створінь. Натомість Малий Камінь найчастіше використовують ясновидці для опису того, що вже відбулося, бо можна сказати, що суттю цього аспекту є минулий час. Причому в дуже вузькому вимірі. Це капризне й непевне Джерело. Користуючись із нього, можна дотягнутися до минулих подій і вказати, де загубилася вівця або де лежить п’яний чоловік.

Чародій знову глитнув із кубка, його очі наповнилися пияцьким блиском.

— Якщо впаде скеля і придавить тобі ногу, ти не зумієш прибрати її чарами або прикликати допомогу. Муситимеш лежати три дні, аж урешті витягнеш ніж і відріжеш собі стопу, перш ніж гангрена дійде до серця. Потім — поповзеш до міста, відганяючи голодного вовка, а в місті тобі скажуть, що треба різати аж по коліно, бо запалення піднялося вище, — стиснуті на олов’яному кухлі пальці побілішали, Кеннету здавалося, що метал от-от почне кришитися.

Лидія зробила вартівникам знак, що їм краще помовчати. Чародій вихилив кубок до дна й продовжив:

— Малий Камінь — непевне та зрадливе Джерело, часто показує речі, яких немає, або які сталися багато років тому. Мене тут звуть майстром лише через ввічливість, бо щоб отримати титул Майстра Магічних Мистецтв, треба опанувати Силу принаймні шести аспектів. Я знаю чародіїв, які вміють черпати з десяти аспектованих Джерел, ходити трьома чи чотирма Стежками. Повітря, Лист, Уламок, Серце, Кров, Скалка, Довгий Кий, Жар… А мені випав Малий Камінь і каліцтво, яке не дозволяє зайнятися чимось іншим. Якби я мав обидві ноги, пас би овець, торгував би козячими сирами або найнявся б у Гірську Варту. А так живу з того, що місцеві пишаються, що мають власного чародія, тож коли користаються його послугами, то платять трохи більше, ніж треба, а часом приносять у подарунок півдюжини яєць, кілька голів сиру чи якийсь старий одяг…

Він поволі відставив кубок на стіл, стиснув кулаки. Лидія делікатно відсунула вбік начиння, встала і схилилася над чародієм.

— Дядьку?

— Так?

— Я постелила тобі ліжко, думаю, пора лягти.

— Не наказуй мені, жінко, — гарикнув він жорстко. — Пам’ятай, чий це дім.

— Так, дядьку. Пам’ятаю. Ти не дозволиш мені забути.

— Власне… — він похитнувся. — Я маю… маю залишити тебе саму із… із двома п’яними солдатами?

— Я вже давала собі раду з п’яними солдатами. І з цими також дам собі раду. Ходімо.

Допомогла чародію підвестися з-за столу, дала йому дерев’яну палицю й, підперши плечем, вивела з кімнати. Кеннет обмінявся з Велерґорфом поглядами.

— Пора нам, — пробурмотів. — Повертаймося, поки хлопці не рознесли корчми.

Десятник кивнув і почав підводитися.

— Прийміть мої вибачення, — Лидія з’явилася у дверях. — У дядька був поганючий день. Каже, що безумство місцевого Джерела мішає йому в голові.

— Вірю. Йому й насправді так важко?

Вона без усмішки кивнула. У цьому світлі її очі мали колір неба перед грозою.

— Коли приймав нас під дах, мені здавалося, що життя поруч із єдиним чародієм долини Маверс запевнить нам із дитиною спокійне та нормальне існування. Зараз я не впевнена, хто кого утримує.

— А, — Кеннет не встиг прикусити язика, — а решта родини?

Вона дивилася на нього, трохи нахиливши голову, без злості в очах. Хотів гепнутися лобом у найближчу стінку.

— Мої батьки мертві, а рід кер-Зеаве ніколи не приймав одруження Цеарва. Син і онук офіцерського роду та дівчина з гір. Дотепер вони навіть не визнали існування Меегали. Вже не кажучи про мене. Він, — вона кивнула на двері, — наш найближчий родич. І… йому звалилася на голову племінниця, яку він бачив востаннє, коли мені було чотири чи п’ять років. До того ж — звалилася з дитиною. Тож я не звертаю уваги на те, що він буває шорстким. Ще якісь питання про мої приватні справи, лейтенанте?

Кеннет знову відчув, як червоніє, але, на щастя, Велерґорф врятував його, запитавши:

— А скільки правди в тій балаканині про Джерело, яке почало бурлити?

— Не знаю. Дядько Дервен розповідає небагато, але я підозрюю, що і знає небагато.

— Тож нам не загрожує тріщина до Мороку та вторгнення сил одвічного Хаосу?

— Радше ні, — вона усміхнулася ширше й озирнулася. — Принаймні поки моя дитина не прокинеться.

Неймовірно, що така усмішка робила з її обличчям. Лейтенант усміхнувся у відповідь.

— Прийду завтра вранці, коли чародій буде в кращій формі. Тоді порозмовляємо серйозно. Прошу переказати йому, що ми вдячні за застереження.

Вона проводила їх до дверей, ще почули, як задвигає засуви.

— Незвичайна, — пробурмотів Велерґорф десь на середині зворотного шляху.

— Ніч?

— Ніч також, пане лейтенанте. Усі дружини офіцерів такі?

— Не знаю, Варгенне, — вони вже наближалися до корчми, коли повітря роздер дикий звук: наче дюжина розлючених до хрипоти котів билися із дюжиною здичавілих, але кастрованих собак. — Зроби мені послугу, увійди перший. Із сокирою в руці. Добре?

Десятник дивно на нього глянув і, не дочекавшись пояснень, стенув плечима, вийняв сокиру з-за пояса й переступив поріг будинку. Розпачлива какофонія урвалася, а лейтенант міг би заприсягтися, що почув швидкий тупіт ніг та стукіт дверей. Усміхнувся. Було так, як говорили на офіцерському вишколі: хороший командир повинен уміти оберігати своїх людей від будь-якої небезпеки.

* * *

Він відчував це. Відчував Силу, яка підводилася в долині, кипіла, виливалися навсібіч, готова до використання. Ці дурні, слабкі насмішники ще побачать його міць, ще прийдуть і будуть кланятися, молити про ласкавий погляд.

Він оглянув фігурки, що стояли перед колом. Трохи повагавшись, підняв козла, відклав його знову. Ні, найкраще буде почати з когось меншого. Мала дерев’яна коза зайняла місце в колі. Він потягнувся за Силою і почав її формувати.

Початок завжди важкий.

* * *

Слова, які лейтенант Кеннет-лив-Даравит промовив, коли з неба впала перша коза, пізніше увійшли до легенд Шостої роти, але в тому не було ані провини, ані заслуги лейтенанта. Просто так інколи буває зі словами, які ми промовляємо, не подумавши.

Він прокинувся, коли майже всі вже були на ногах, порушуючи правило, за яким командир лягає останнім, а встає першим. Лаючись під носом на Велерґорфа, який дозволив йому так заспати, Кеннет поспіхом вдягнувся й вийшов назовні, запинаючи пояс із мечем. Перед корчмою власне милися кільканадцятеро солдатів — у великій поїлці для коней, хлюпаючи навсібіч та співаючи якусь сороміцьку пісеньку. Побачивши командира, більшість замовкла й виконала жест, який, якщо не прискіпуватись, можна було вважати віддаванням честі старшому за званням. Він відповів коротким салютом і роззирнувся, шукаючи хоча б когось із десятників. І тоді почувся звук, який буває, якщо роздавити риб’ячий пухир, а відразу після цього в повітрі почулося перелякане козяче мекання. Кеннет блискавично розвернувся й опинився віч-на-віч з одним зі своїх людей, який притискав до грудей молоду козу. Обидва, людина і тварина, мали перелякано-дурнуваті вирази облич. Якщо щось таке можна сказати про козу.

Звівши брови, лейтенант глянув на незвичайну пару.

— Якщо притулиш її ще сильніше, нам доведеться заплатити власнику дівочу віру, — сказав, перш ніж встиг подумати.

Всі, хто зібрався на подвір’ї, пирхнули. Вартівник відпустив козу й заклопотано витер руки об штани.

— Вона… впала з неба… пане лейтенанте, — видушив із себе.

— Авжеж, Невебе, авжеж, — сказав Кеннет із крижаною посмішкою. — Стру-у-унко! — ревонув раптом.

Кільканадцятеро вартівників витягнулися наче струна — кожен там, де стояв.

— Свято починається сьогодні після заходу сонця. Але не для вас. Ви маєте ходити та стежити, щоб місцеві не почали кланову війну. Якщо я побачу когось із козою, вівцею, бараном чи навіть із козячим сиром, походження якого він не зуміє пояснити, то до кінця року в будь-якому з патрулів він ходитиме на місці розвідника. Голим. І це не жарт. Ви маєте бути представниками імператорської армії. Запам’ятати!

Власне, він не був злий. Варгенн уже якось радив йому, що час від часу корисно гарикнути на людей, бо командир, який не вміє накричати, дуже швидко втрачає повагу. Особливо якщо, як зараз, дисципліна трохи послаблена.

— За годину ви поділитеся на двійки й підете справляти добре враження. Бургомістр приділить кожній двійці по одному зі своїх людей. Перед виходом я особисто перевірю кожен панцир та кожну одиницю зброї. Усе має сяяти. Десятники за це відповідатимуть. Розбудіть тих, хто ще спить, і готуйтеся до патрулів. Виконувати!

Перед будинком завирувало.

У цю мить почувся ще один звук роздавленого риб’ячого пухиря, і раптом по ґонтам застукотіли ратиці. Плямиста тваринка видала зовсім не козячий звук, розпачливо намагаючись втриматися на високому даху, і почала з’їжджати. Її задні ноги втратили опору, і коза, перелякано мекаючи, впала просто на купу сміття, згромаджену під стіною. Тварина встала, обтрусилася, кинула на здивованих людей загадковий погляд і спокійно зайнялася виїданням решток капусти з купи, на яку тільки-но приземлилася.

Кеннет глянув на дах. Прикинув відстань до найближчого будинку, ще раз глянув на козу. Звичайна тварина… яка впала з неба.

— Зміна наказів, — гарикнув. — Бойова тривога. За чверть години всі маєте бути на ногах і зі зброєю. Десятники — в мою кімнату. Негайно.

Десь у місті знову репнув риб’ячий пухир. Потім наступний. Мекання кіз змішувалося із дедалі голоснішим людським репетуванням.

* * *

Бургомістр з’явився в ту мить, коли лейтенант закінчив оповідати про ситуацію. Оповідка була коротка та проста. Вони нічого не знали. За півгодини з неба впала принаймні сотня кіз. І все. У всьому місті люди ходили, задерши голови догори, чекаючи на наступний феномен. Кілька мешканців були поранені. Жодна коза не постраждала. З’явисько скінчилося так само несподівано, як і почалося. Увесь ранок люди витріщалися в небо або ходили попід стінами, але тварини раптом припинили з’являтися. Що не означало кінця клопотів.

— Як це: нічого не можна зробити?

Завер Бевлас навперемін то нервово пошарпував бороду, то поправляв манжети сорочки. Ані бороді, ані манжетам краще від цього не ставало.

— Я тут не для того, щоб хапати злодіїв, які користуються чарами, — пояснив Кеннет. — Для цього в міста є власний майстер магії.

— Дервен… — бургомістр промовив це тим тоном, яким згадують родича не при пам’яті. — Наш чародій не переніс би навіть бруду з однієї кишені в іншу за допомогою магії. Не його спеціальність. До того ж з ранку не можу з ним зв’язатися. Двері будинку наглухо замкнені, на спроби докричатися він не відповідає.

— То вибийте двері.

— Потребуватиму чогось більшого, ніж стадо кіз, що взялися невідомо звідки, щоби наказати вибити двері в дім мага. Навіть такого, як Дервен Клацв.

— Уже відомо, в кого зникли ті тварини?

— Ні, лейтенанте. Уже багато років усі тварини в долині носять знаки своїх власників. Ці їх не мають.

— І що в зв’язку з цим?

— Скоро до мене можуть звернутися представники усіх родів в долині. Я готовий закладатися, що коли рознесеться новина, то кожен із них розпізнає в тих козах свою зниклу скотину. Кожен, — ще одне шарпання майже позбавило бургомістра бороди. — А мені доведеться проводити докладне та дріб’язкове слідство по цій справі. Боюся, до зими ми не впораємося.

— Ми можемо щось зробити? — Кеннету це набридло. Проблеми бургомістра його не обходили.

— Не знаю. Окрім мене, писарчука та жмені міліції, ви єдині представники імперської влади в долині. Навіть судового слідчого тут немає.

— Тоді зробимо те, що планували: будемо показуватися іншим.

Я поділю солдатів на двійки й відішлю в патрулі в місто та навколо нього. До кожної пари треба приділити одного з ваших людей, бургомістре. Свою десятку я залишу про всяк випадок. Цих дивовижних тваринок я радив би зігнати в одне місце та поставити біля них охорону. Якщо чародій наважиться виставити ніс із будинку, може, йому вдасться перевірити, що тут відбувається. Якісь інші пропозиції?

Бургомістр похитав головою.

— Ні, лейтенанте. Це звучить розсудливо.

— Сподіваюся. А тепер, — офіцер указав на двері, — вибачте, бургомістре, але я маю віддати накази.

Завер Бевлас деякий час дивився на нього, ніби не міг зрозуміти, про що той каже. Схоже, його ще ні разу не виставляли за двері у власному місті. Нарешті, гнівно сапаючи, він рушив до виходу. Ледве зник з очей, Кеннет звернувся до Берґха:

— Твоя десятка візьме собак і розглянеться на схід від міста. Тварини зможуть набігатися, а ви перевірите, чи немає там якихось проблем. Як натрапите на щось незвичайне, викликайте підмогу. Жодних героїчних вчинків. Ми всі знаємо, що може зробити магія, спущена з прив’язі.

Десятники кивнули. Про це він міг їм не нагадувати.

— Андане, ти візьмеш на себе місто. Просто показуйтеся. Якщо люди почнуть ставити запитання, маєте мовчати й робити такі морди, немов у нас усе під контролем.

Зарослий, як ведмідь, підофіцер кивнув.

— А якщо знову почнеться?

— Тримайте щити над головами й увійдіть під найближчий дах. Варгенне.

— Слухаюся! — принаймні найстарший з підофіцерів поводився належним чином.

— Перевіриш ліс на захід від міста. Не розділяйтеся. Ліс невеличкий, але якщо хтось захоче сховатися поблизу Терандига, то це єдине місце. Як перевірите ліс, повертайтеся. Я залишуся зі своєю десяткою тут. Чого ти радієш?

— Уявляю собі, пане лейтенанте, що ми напишемо в рапорті. Щось на кшталт: рота перейшла до бойових дій у відповідь на магічну атаку, яка велася за допомогою стада летючих кіз. Полковник буде в захваті.

Усі перезирнулися, намагаючись зберігати поважність, а потім майже водночас вишкірилися від вуха до вуха. Кеннет — теж. Незважаючи ні на що, ситуація була забавною.

— Поки це лише кози, ми можемо сміятися, — споважнів він першим. — Але чари не діються самі, хтось має за ними стояти.

Вони відразу припинили усміхатися.

— І якщо цей хтось планує щось серйозніше чи, що гірше, втратить контроль над Силою, наступного разу з неба можуть впасти горнятка з киплячою олією, палаючі скелі, брили льоду розміром із будинки чи орда демонів. Хто б це не був, він має насправді великий талант, а тому краще знайти його, перш ніж він перетворить місто в невідомо що, — похмуро глянув на них. — Уперед — і нехай щастить.

Вони енергійно йому відсалютували й вийшли. Починався довгий день.

* * *

Діяло! Усе було так, як належить. Ті, хто насміхався з його планів, тепер сиділи вдома, боягузливо споглядаючи на стелю. Хоч він і не вийшов зі свого укриття, чув їхні крики.

Він усміхнувся в темряві, яку розпорошувало лише світло кількох малих свічок. Скоро його Сила струсоне всю долину.

* * *

Терандиг поволі заспокоювався. Присутність Гірської Варти в місті та факт, що інших незвичних явищ не було зафіксовано, потроху додавали людям впевненості. Крім того, це ж лише кози. Проходячи повз один із трактирів, Кеннет чув, як хтось імпровізує пісеньку про літаючих кіз, «що напали на долину Маверс». Уся зала щомиті вибухала сміхом.

Але це не розв’язувало їхніх проблем. Він усе ще не розумів, що саме відбулося.

Те, що тут замішані чари, було зрозуміло від самого початку. Але навіть діти знають, що чари не діють самі по собі. Силу завжди повинен скеровувати чийсь розум. Щоправда, бували й магічні феномени, які виходили поза межі правил, але цей точно до них не належав. Був надто точним. Рапорт Кеннета у штаб полку не міг містити слів: прибув, побачив, не зрозумів, повернувся. Молодші офіцери, які складають такі рапорти, залишаються молодшими офіцерами до кінця життя.

Говорячи прямо, вони потребували допомоги чародія. А єдиний із них у місті був, здавалося, недоступний.

Двері в дім мага, на противагу тому, чого вони очікували, стояли розчинені навстіж. Кеннет увійшов усередину в товаристві Варгенна, який після мандрівок вологим лісом із комарами був не в найкращому гуморі. Зрозуміло, його пошуки закінчилися нічим. Хто б не відповідав за таємничий інцидент, він, напевне, мав щодо комарів та вологості думку, дуже схожу на ту, яка буяла в голові десятника.

— Кляте, трахане в їхні малі задки дзижчаче паскудство, — бурмотів він, дряпаючи потилицю. — Я готовий закладатися, що вони не бачили людини десь місяць і, помітивши групку дурнів, що пхаються до лісу, влаштували собі учту століття…

— Цо таке тйахане?

Меегала стояла в кутку передпокою. Мати зібрала їй волосся в хвостик, що стирчав угору, залишаючи лише кілька локонів, з-під яких на них споглядали сині оченята. Вона була вдягнена як хлопчик: у сорочку та короткі штанці, але в горах більшість дітей до десятого року життя вдягають саме так. Притискала до грудей щось, що нагадувало ганчіркову ляльку, пошиту п’яним і злим на весь світ шевцем. Не дочекавшись відповіді, дівчинка засопіла.

— Питаю — цо воно? — тупнула ногою.

— Ну, Варгенне, відповідай дитині.

Десятник заклопотано усміхнувся.

— Це щось мале та… голосне, як побачиш — то зрозумієш.

— А де твоя мама? — Кеннет підійшов ближче.

— Дядько спить. Мама зайаз п’їйде. Я маю цекати тут.

— Дядько спить?

— Увесь день. Я такоз спала і не уклала кози. Вони від мене втікають.

— Які кози?

— Койічневі.

Розмова, схоже, вела в нікуди.

— Ходімо, пошукаємо маму, — подав малій руку.

Лидію вони застали в кімнаті для відвідувачів. Схоже, вона збиралася вийти. Змінила сукню на темно-синю з білими манжетами та комірцем, накинула на плечі квітчасту хустку. На столі стояв кошик із лози. Побачивши солдатів, вона звела брови.

— Дядько ще спить. Бургомістр зранку про нього розпитує. Та й раніше хтось стукав, але я саме пішла з Меегалою купити кілька речей. Обіцяла, що тільки-но він прокинеться — дам знати.

— Доброго дня, пані Лидіє, — Кеннет трохи вклонився. — Я сподівався, що нам вдасться його розбудити. Цей феномен потребує допомоги чародія.

— Знаю. Я намагаюся розбудити його з тієї миті, як ми повернулися. Не вдається. Спить, наче хтось йому дав снодійного. Я саме йду до Генера Ласавина по деякі трави, може, допоможуть.

— Чи таке вже…

— Начебто раз чи два, — перервала вона. — Дуже давно. Ми ще не жили з ним, але він попереджував мене, що щось подібне може статися.

— Хоцу козу, — нагадала про себе дівчинка.

— Пізніше, люба, — мати погладила її чубчика. — Тепер мама має приглянути за дядьком Дервеном.

— Дядько хвойий?

— Просто… ex… просто заспався.

— Але… але я хоцу укйасти козу зайаз! — губи малої вигнулися донизу.

Лидія присіла поруч із нею, погладила по щоці.

— Пізніше, золотце, свято ще не почалося, зараз ще не можна красти кіз. Дозволять лише ввечері. Ну, йди до мене! — притулила її. — Це моя провина, — сказала вартівникам. — Ми нарозповідали їй про свято, а вона зрозуміла лише те, що кожен зможе вкрасти собі козу чи баранця. До того ж вона засмучена, бо проспала, коли кози падали з неба. Ех, щиро кажучи, нам би придалася якась коза чи дві, хоча б для того, аби плющ прорідити.

Схоже, справи в чародія справді йшли так собі.

— Щойно дядько прокинеться, прошу нас повідомити. Інакше доведеться посилати по допомогу в гарнізон у Га-Венсер. Там є кілька армійських магів.

Кеннет саме розвертався, коли до приміщення увірвався якийсь перемазаний грязюкою хлопець.

— Пані Лидіє, — просопів від дверей. — Почалося…

— Зараз, Циве? До терміну ще два тижні…

— Коза… коза впала на дах, і мати перелякалася. Я саме свиней заганяв до хліва, як воно вдарило, грюкнуло, дах не витримав, і в хату впала коза. Мати перелякалася так, що аж на підлогу сіла. Довелося прилягти, а зараз вона каже, що… е-е… води пішли, — хлопець зашарівся аж до маківки.

Лидія вперше з їхньої зустрічі майже запанікувала. Якусь мить безпорадно дивилася на дитину, вербовий кошик, двері до будинку, на солдатів.

— Що трапилося? — запитав Кеннет, хоча ситуація була зрозумілою.

— Беренія-кас-Онель народжує раніше терміну. Це мають бути близнюки, важкі пологи. Коли померла стара Вельда, я залишилася тут акушеркою, бо від племінниці чародія такого очікують. Відтоді, як ми тут оселилися, я багато чому навчилася. Та і гроші непогані платять. Але не можу взяти дитину до породіллі і… — глянула на них уважно. — Зробите мені послугу?

— Ми не займаємося дітьми.

— Хай буде благословенна за це Володарка, лейтенанте. Вона має вирости милою дівчинкою, а не бандитом у кольчузі, який лається, плюється в кутки і смердить, — злостиво всміхнулася вона. — По інший бік міста, відразу біля корчми, де вас розміщено, мешкає Ена Венкод. Упізнаєте по червоних дверях. Зазвичай вона приглядає за Меегалою, коли мені немає із ким її лишити. Просто відведіть малу туди і скажіть, що я заберу її, коли пологи скінчаться, добре?

Кеннет обмінявся поглядами з Варгенном. В армії зобов’язували певні правила щодо сімей солдатів.

— Авжеж. Це не становитиме для нас жодних проблем.

— Чудово. Золотко, будь ґречною і слухай панів вартівників, — вона погладила малу по голові. — Мама повернеться так швидко, як тільки зможе. Веди, Циве, — кинула хлопцю, і вони зникли.

— Плювати в кутки? Я ніколи не плюю в кутки, — буркнув десятник, ледве зачинилися двері. — Завжди намагаюся поцілити у відкрите вікно.

Офіцер його проігнорував. Нахилився до маленької й усміхнувся.

— Здається, Меегало, нас ще офіційно не представили. Мене звуть Кеннет і я служу в Гірській Варті.

Дівчинка не здавалася наляканою чи навіть заклопотаною. Він не дуже розумів, чи це нормально для малих дітей. Може, кожен реагує по-своєму.

Вона усміхнулася і примружилася.

— А цому в нього помальоване лицко? — вказала на Варгенна.

— Так прийнято на моїй батьківщині, — десятник широко усміхнувся. — Ми всі там так робимо.

— Дітки тез?

— Дітки?

Вона насупила бровки точнісінько як мати.

— Дів… цинки, — торкнулася пальцем себе.

— Ах, дівчинки? Так, теж. Хоча не так сильно на щоках і на лобі.

— Це дузе кйасиво виглядає. Я тез хоцу мати малюнок.

Кеннет уявив, що б сказала і зробила Лидія-кер-Зеаве, якби побачила свою доньку із берґенськими клановими татуюваннями на обличчі. Здригнувся.

— Добре, — сказав, простягаючи малій руку. — Але за умови, що мама погодиться, — застеріг наперед.

Десятник усміхнувся дівчинці.

— Ходімо, відведемо тебе до тітки Ени.

* * *

Вигляд малої дівчинки, що завзято дріботить поміж двома озброєними чоловіками викликав пожвавлення перед корчмою. Корчмар встав у дверях, широко усміхнувся й промовив:

— Бачу, Гірська Варта серйозно сприймає свої обов’язки. Що мала накоїла?

— Не питайте, господарю. Де може бути Ена Венкод? — Кеннет вказав пальцем за спину. — Двері її будинку замкнені наглухо, а ми обіцяли, що доставимо малу до опікунки.

— Не знаю, але більшість баб готує учту за містом: будуть вогнища, ятки, печені бики. Шукайте там. Та й ваш десятник уже повернувся, той, що із псами пішов. Чекає всередині, я наказав сніданок подати.

Десятка Берґха рубала холодні ковбаси та вчорашню кашу. В кутку зали пси дочиста вилизували миски. Побачивши командира, солдати зірвалися на ноги.

— Сідайте й доїдайте, — відмахнувся Кеннет. — Невідомо, коли наступного разу буде можливість наїстися. Берґх, ти щось знайшов?

Десятник похитав головою.

— Ні, пане лейтенанте: трохи лук, кілька пасовищ, пара дірок у землі. Нічого незвичайного. Пси також нічого не відчули, — усміхнувся кутиком рота. — Зате ви, як я бачу, дещо знайшли.

— Один дотеп про двох чоловіків і дитину, Берґх, і побачиш свого лейтенанта по-справжньому злим. Я хотів бути ввічливим із капітанською вдовою, а тепер у мене проблеми ще й із…

Берґх зблід, солдати, що сиділи за столом, припинили їсти, ложки завмерли на півдорозі до рота.

— Що… — Кеннет повів за їхніми поглядами, і в його горлянці пересохло.

Малої поряд із ним уже не було. Вистачило однієї миті, щоб вона побігла в куток кімнати, присіла біля найбільшого із собак і простягнула до нього ручку. Це був Зедир, офіційний вожак зграї. Численні шрами, відтяте вухо та порожня ліва очна яма свідчили, що цієї позиції він досяг не завдяки носінню палички хазяям. Меегала простягнула руку й поплескала його по носі.

— Доб’йий песик, — заявила.

Під час останньої сутички в горах Зедир повалив на землю озброєного сокирою отамана банди й одним рухом щелеп розірвав йому горлянку. Побачивши це, решта розбійників кинули зброю. Тепер собака лише махнув хвостом і висолопив язицюру. Мала торкнулася місця, де замість вуха у пса був широкий рожевий шрам, і для всіх час загальмував. Навіть Берґх, офіційний опікун псів, не насмілювався на щось подібне.

— У песика йана.

І нічого не сталося. Звір вагою десь сто п’ятдесят фунтів, той, із яким Кеннет не завагався б піти й на ведмедя, мотнув хвостом ще раз і висолопив язика ще дужче. За невидимим сигналом решта зграї почала підводитися й підходити по черзі, обнюхуючи дівчинку. Мала на це не зважала, схоже, захоплена вожаком. Нарешті вона встала й розвернулася до Кеннета.

— Песики, — сповістила.

— Пси, — виправив її машинально, ковтаючи слину. — Так, я зауважив. Вони наші. Іди-но сюди, Меегало. Варгенне.

— Слухаюся, пане лейтенанте.

— Запитай у корчмаря, чи не могла б одна з його дівчат зайнятися малою, поки ми не знайдемо її опікунки, — старший десятник зник за дверми. — Берґх. Не вставай. Після сніданку візьміть псів та обійдіть місто навколо. Наказ той самий, що і вранці: шукати чогось незвичайного. Прокляття, хтось вичарував із повітря стадо кіз, він мав залишити хоча б якийсь слід.

— Хоцу козу.

— Це я вже чув. Мама тобі не говорила, що лише ґречні дітки отримують козу? Тож якщо будеш ґречною, то напевне якусь отримаєш. Ну що, Варгенне?

Десятник встав у дверях і похитав головою.

— Корчмар каже, що у всіх дівчат сьогодні вихідний. Після вчорашньої ночі вони доволі… змучені, — легенько усміхнувся. — Але сказав, що знайде для малої якийсь кут та щось для гри. Усі тут знають чародія, тож проблем не буде.

— Ну то до справи…

До полудня нічого не трапилося. Принаймні нічого незвичайного, бо місто, готуючись до свята, пульсувало життям. На луках поблизу нього саме розкладали базар, розставляли ятки, через що виникали суперечки за кращі місця, лайка та розмахування руками. Вид солдатів, що проходжувалися в натовпі, вихолоджував надто гарячих купців, але рівно настільки, щоб у хід не пішли палиці й держаки сокир. Прокляття та лайка літали густо та щиро. Зазирнувши сюди, Кеннет зрозумів бургомістра. До міста приїхало кількасот торговців, а від кількості привезеного ними паморочилося в голові. Кожен із них уже вніс до скарбниці чималі кошти за право виставити свої товари на продаж, тому відкликання свята закінчилося б заворушеннями. З одного боку місцеві, які готувалися до трьох ночей веселої розваги, з іншого — купці, які готувалися до трьох днів торгівлі та набивання своїх капшуків. Стада чотириногих, які спадають з неба, було малувато, аби змінити одвічний порядок. Принаймні якщо йшлося про вессирців.

Трохи осторонь готували вогнища, над якими мали повиснути туші свиней, овець та баранів, на гігантському столі купка жінок натирала травами вже обідрані туші. Обабіч розставляли довгі столи з лавками, з міста все ще підносили кошики з хлібом, таці з тістечками та барильця пива.

Що-що, а розважатися місцеві вміли.

Він поділив загін на менші групки: все ще шукав чогось незвичайного. Дивних запахів, неприродного мерехтіння повітря, місць, де людину охоплював раптовий холод чи де без причини було спекотно. Розпитував горців, чи, випадково, хтось із них не помітив чогось дивного. Відповіддю зазвичай були зведені брови та фрази в стилі: «Окрім кіз, які падають з неба — аж нічого, пане офіцере». І погляди — щось середнє поміж роздратуванням і зверхністю.

Лейтенант уже починав почуватися ідіотом.

Він саме йшов базаром, двійко вартівників, які його супроводжували, трохи відстали — і тоді дещо незвичайне впало просто йому на голову.

Щось репнуло в повітрі, й чимала вівця приземлилася на найближчій ятці. Глиняні глечики, жбани, тарілки — усе це не мало ані шансу. Тварина певний час крутилась в коло, скидаючи на землю рештки товару, а тоді вправно зіскочила й рушила в якихось своїх овечих справах, які, напевне, не могли чекати.

Офіцер застиг із напіввитягнутим мечем. Уже збирався вказати на чотириногу і сказати щось на кшталт: «Швидко арештувати цю вівцю», коли до нього дійшла вся абсурдність ситуації. І тоді почувся наступний тріск. І наступний. І наступний.

Цього разу хаос набрав вигляду овець, що падали з неба. Кеннет пірнув під найближчу ятку, його люди — також. На базарі вибухнула паніка, натовп, що крутився навколо яток, кинувся навтьоки, хоча дехто виявляв гідну подиву ясність розуму. Лейтенант кутом ока помітив, як один із втікачів блискавично потягнувся до залишеної без нагляду ятки й вихопив звідти кілька дзеркалець. Перш ніж Кеннет встиг утрутитися, якась ошаліла від страху вівця приземлилася чоловікові на голову. Той захитався, схопив тваринку й закинувши її на плечі, помчав, як із пращі, гублячи вкрадені за мить до того люстерка. Кеннет не знав, чи сміятися йому, чи дивуватися рефлексам.

Але окрім цього він міг лише сидіти під яткою й чекати кінця.

* * *

Йому довелося вийти назовні. Дві свічки вже майже згоріли, а без них коло, яке в’язало Силу, ставало надто нестабільним. Це могло виявитися небезпечним.

Він не міг передбачити, що Джерело так довго буде активним, що хвиля втримається у верхній точці довгі години. Виходячи, усміхнувся собі під носом.

Навіть найкращі роблять помилки.

* * *

Сказати, що бургомістр не виглядав задоволеним, було наче стверджувати, що вулкан трохи підігріває атмосферу. Завер Бевлас стояв за столом, заваленим паперами, і дихав. Навперемін бліднішав та червонів, а його руки, занурені в стоси папірців, помітно тремтіли.

— Що ви… — із зусиллям сковтнув. — Що ви зробили, лейтенанте?

Кеннет стенув плечима.

— Лише те, що міг: наказав усім покинути територію. Людей там нічого не оберігало, а сто п’ятдесят фунтів вівці, які падають тобі на голову, можуть… гм… становити небезпеку. Феномен тривав десь чверть години й охоплював територію діаметром десь у триста ярдів, де розташовувалися…

— Я знаю, що там розташовувалося. Мені вже годину приносять оце! — він штурхнув папери. — Скарги, претензії та рахунки. Рахунки щодо втрат — якщо ви ще не здогадалися, про що я. Торговці описують мені тут, яких вони зазнали збитків, а судячи із сум, дехто привіз до міста ельванську порцеляну, кришталеві дзеркала і штуки найтоншого шовку замість звичайних глиняних мисок, дзеркалець та вовни. І вони вимагають від міста відповідних кроків. Покриття втрат. Ре… компенсації, — заїкнувся, ніби останнє слово застрягло йому кісткою в горлі. — І знаєте що? — продовжив після серії драматичних зітхань та сопінь. — У мене тут уже два листи з вимогами відшкодування від Гірської Варти за те, що та не забезпечила належної охорони.

— Хтось загинув?

— Ні.

— Когось було важко поранено?

— Ні, але…

— Тоді Гірська Варта забезпечила всю необхідну охорону. І до мене дійшли чутки, що на попередження місцевого чародія ніхто не звернув уваги.

Бургомістр нахилився вперед, сперся всім тілом на стіл так, що той аж затріщав.

— Що ви, пане лейтенанте… — просичав.

— Нічого, бургомістре. Нічого. Цього разу місто виявилося обдарованим майже трьома сотнями відбірних, чудових овець. Раджу зайнятися ними, визначити відповідних людей до пильнування — і все таке. І молитися, щоб ми знайшли причину всіх цих проблем.

Кеннет розвернувся й вийшов. Справи складалися недобре. Бургомістр був не такий вже й неправий: підготовлене для ринку місце було зруйноване, а купці, які везли свій товар інколи за десятки миль, мали привід для незадоволення. Коли магічна атака припинилася, увесь терен мав вигляд побойовиська: більшість яток була розвалена, причому зробили це як тварини, так і люди, що в паніці звідти тікали. Цього разу кілька осіб були поранені, а втрати досягали сотень, якщо не тисяч оргів. Крім того, як він бачив на власні очі, тварин було рази в три більше, ніж попереднього разу. Це означало, що хто б не відповідав за ці події, він або набирав вправності, або ж утрачав контроль над своїм талантом. Вони потребували чародія.

Причому — негайно.

* * *

Двері в дім мага стояли відчиненими, але племінниці чародія надалі не було: схоже, пологи все ще тривали. Утім, нікому не спало на думку, що тут можна щось украсти. По-перше, тут не було чого красти, а по-друге, це ж, як не крути, був будинок чародія. Кеннет потрапив до спальні Дервена Клацва, орієнтуючись на слух. Непритомний чоловік лежав у ліжку, залитий потом, у гарячці. Голосно стогнав і, здається, лаявся на місцевому діалекті.

Кеннет підійшов і торкнувся його голови. З тим же успіхом міг торкатися розжареної пічки. Він змочив лляну ганчірку в мисці, що стояла поблизу ліжка, і поклав її на чоло мага. Іншою обережно змочив йому губи. Здавалося, це принесло хворому полегшення, бо він заспокоївся і, глибоко зітхнувши, розплющив очі.

Лейтенант відчув приплив надії, але та зникла, ледве він глянув у зіниці чародія. Де б не перебував і що б зараз не бачив Дервен Клацв, це напевне не була його спальня.

— Наближаються, — шепотів пересохлими губами. — Їх несе хвиля… Володарко… Велика хвиля… А вони… не зникли, не… наші… вони наші. Завжди і всюди… від початку наші…

Хворий усміхнувся як той, хто після чималих спроб знайшов рішення загадки.

— Тут… тільки тут…

Засміявся хрипко, з ноткою гіркоти.

— Дурень… — пробурмотів наостанок і заплющив очі.

Кеннет пішов до виходу. Доведеться прислати когось сюди, щоб посидів біля чародія, бо чоловік може померти від гарячки до повернення своєї племінниці. Він уже бачив людей, яких вогонь пожирав ізсередини. А здавалося, що зараз ніхто в усьому місті не має часу, аби займатися магом.

— Лидіє… — прошепотів Дервен. — Лидіє… дівчино… вибач… я… старий дурень… я… ви… Меегала… я вас… я…

Лейтенант заклопотано прикрив за собою двері. Про певні речі краще не чути. Так чи інакше, йому доведеться піти до корчми й відіслати сюди одного із солдатів, щоб той зайнявся хворим. Якщо маг помре, у них не буде нікого, хто зрозуміє, що відбувається.

Дорогою до корчми він роззирався містом. Люди заспокоїлися, тим паче, що магічне явище сталося поза стінами. Але все одно всі ходили із задертими головами. І — він поставив би на це річне жалування — на більшості облич був вираз не стільки страху, скільки надії. Адже не щороку напередодні Місяця Викрадача Кіз кози самі падають із неба. Цікаво було, скільки мешканців потихеньку молилися, аби Варті не вдалося надто швидко впіймати того, хто відповідав за всі ці події.

* * *

У корчмі він застав кількох своїх солдатів зайнятими чищенням обладунків та зброї. Традиційні військові справи, поміж одним наказом та наступним. Він кивнув найближчому:

— Гавене, підеш до будинку мага й посидиш із ним, поки тебе хтось не змінить.

— Слухаюся.

— Хтось знає, де дівся Велерґорф?

— Мабуть, Вовк знає, пане лейтенанте. Він нагорі.

— А що він, в ім’я Рогів Бика, там робить, га?

Двоє найближчих вартівників широко усміхнулися.

— З того, що ми чули, б’ється за життя, пане лейтенанте.

Сходячи на другий поверх, він почув дзвін тятиви арбалета і звук стріли, яка втикалася у стіну. За три кроки опинився перед дверима, з-за яких це почулося, й зазирнув усередину. Каве Кальн саме наступив на стремено зброї та напинав тятиву.

— Отак, Меегало, отут треба зачепити, це зветься крючок, — він застогнав, випростався. — Пане лейтенанте?

Трохи невправно, притримуючи арбалет однією рукою, спробував відсалютувати. Дівчинка, яка стояла поруч, широко усміхнулася й повторила жест.

Кеннет обвів поглядом кімнату. Розбебешене ліжко, п’ять чи шість стріл, увіткнутих у стіну, наполовину спорожнілий сагайдак на лавці й дивна пара: худий темноволосий солдат у шкіряному панцирі та мала дівчинка з волоссям, що стирчало на всі боки. Лейтенант зітхнув.

— Вовк, підійди.

Вартівник відклав арбалет на лавку й підійшов до командира.

— Що тут відбувається?

— Ну цей… — Каве Кальн, якого звали Вовком, знітився й затупцював на місці. — Ну, вона спала і все було добре, але потім прокинулася, і корчмар її не впильнував, і ми знайшли її, коли гуляла містом. Сама. Ну то десятник Велерґорф наказав відвести її до корчми й опікуватися нею. Спершу був Ґенер, тепер я, потім мене хтось змінить, поки мати її не забере.

— Ґенер, так? Той, що б’ється кістенем? Це пояснює сліди на столі та на стінах. А що, якби за нею приглядав Велерґорф, то я застав би малу, яка вимахувала б дворучною сокирою? Ви що, не розумієте, що таке «зайнятися дитиною»?

Вовк здавався сторопілим.

— Я був молодшим за неї, коли батько показав мені, як стріляти з арбалета, пане лейтенанте. І моя сестра також почала вчитися, коли їй було три рочки.

— Ст’йїляти.

— Добре, Меегало, добре. Зараз. Вовче, ми маємо знайти того, хто притягує сюди тварин. Причому — швидко. Я не можу перейматися ще й про те, що станеться з малою. Здається, ясніше я тобі цього пояснити не зможу. Розумієш?

— Так точно.

— Тож будь ласкавий…

— Ст’йїлять залаз!

— Добре, добре, Меегало, можеш стріляти.

Дзенькнуло. Коротка важка стріла увіткнулася у стіну десь за три стопи від Вовка. На кілька секунд увесь світ завмер. Лейтенант поволі повів поглядом від стіни, в якій стирчало шість стріл, до столу. Мала дівчинка, яка там стояла, хоч ледь-ледь доставала головою до верху, обома руками стискала приклад арбалета. Спершу він відчув слабкість, потім — кулю жовчі, що підкочувала до горла. Повітря раптом загусло як застигла смола.

— Каве, — коли Кеннет урешті видобув із себе ці звуки, його голос звучав так, наче лейтенант знову став підлітком. — Ти ж не заряджав зброю, правда?

— Ні, пане лейтенанте, — у вартівника, схоже, також були проблеми з горлом, бо він лише сипів.

— Але як я здогадуюся, ти показав їй, як це робиться?

— Так, пане лейтенанте.

— І залишив зведений арбалет на столі, на якому лежить кільканадцять стріл?

— Е-е-е-е…

Лейтенант ще раз глянув на малу. Вона стояла біля столу з невинним личком і питанням у блакитних оченятах.

— Будемо сце ст’йїляти?

Кеннет глибоко вдихнув і випустив повітря — дуже поволі.

— Вовк. Зараз ти займешся Меегалою, поки тебе хтось не змінить. Роби, що хочеш, але якщо тобі миле життя, не повертайся спиною до дитини із напнутим арбалетом під рукою. Добре?

— Слухаюся, пане лейтенанте.

— Про те, що тут сталося, знаємо ти, я і вона. І нехай воно так і залишиться, добре?

— Слухаюся.

Дівчинка випустила зброю й позіхнула.

— Хоцу спати. Не хоцу взе ст’йїлять.

— О, гарна ідея. Поклади її в ліжко і тримай подалі від зброї. Розповіси якусь казку чи що. Я забув запитати. Велерґорф щось знайшов?

— Ні, пане лейтенанте.

— Що ж. Де він?

— У східній частині міста.

— Пошукаю його. А ти залишайся і не дай себе вбити.

— Е-е-е…

— Це був не жарт, вартівнику. Це був наказ.

— Слухаюся! — Вовк напружився й відсалютував.

Кеннет причинив за собою двері й рушив до виходу.

* * *

Десятник сидів на сходах перед корчмою в східній частині міста і, сонно погойдуючись, щось бурмотів собі під ніс. Завернувся в плащ так, щоб не було видно номера роти чи знака Гірської Варти. Поряд із ним стояв невеличкий глек і наполовину наповнений кубок. Лейтенант байдуже проминув його й зайшов усередину.

Під вікнами стояло троє людей із десятки Велерґорфа.

— Де решта, Гивелю?

Міг не питати, що відбувається. Знав свого найстаршого десятника так довго, що відразу зрозумів, що відбувається.

— На іншому боці, пане лейтенанте, — солдат указав на критий віз, який було видно крізь вікно. — Двоє отам, а решта — за діжками.

Віз та діжки були у протилежних кутках майданчика. Поміж ними, просто навпроти входу в корчму, стояла невеличка клуня. Важко було вказати мету чіткіше.

— А в тій клуні, вартівнику?

— Саме в тому, пане лейтенанте, й полягає проблема — ми не знаємо. Десятник помітив його, коли він купував кілька червоних свічок, знаєте, таких, які старі баби запалюють на новий місяць, аби освітити шлях померлим до Дому Сну. Тільки от до нового місяця ще є трохи часу. Ну він і наказав нам стежити за тим аж сюди. Той худорлявець увійшов усередину й зачинився.

— І все? Купив кілька червоних свічок, а ви простежили за ним аж сюди й готуєтеся до штурму?

Вартівник стенув плечима.

— Командиру або довіряєш — або ні.

У цей час Велерґорф хитнувся сильніше, щось забелькотів і потягнувся за глеком. Нахилив його над кубком, а коли нічого не полилося, встав, погойдуючись, і ледве зійшов сходами. Лише коли зникнув у дверях, випростався й кивнув лейтенанту.

— А я вже подумав, що все піде прахом, пане лейтенанте.

— Твій командир уміє думати швидко, Варгенне. Про що йдеться з тими червоними свічками? Якби він купив чорні, ти б стягнув сюди балісту та полк важкої піхоти?

Десятник похитав головою і скривив татуйоване обличчя.

— Ви наказали нам шукати щось незвичне, а він не дивився вгору, пане лейтенанте.

Кеннет трохи почекав подальших пояснень.

— Я думаю не настільки швидко, — буркнув нарешті.

— Зараз усі дивляться вгору, пане лейтенанте. Місцеві та приїжджі. Усі ходять попід стінами, тримаються поближче до дахів, відкритий простір проминають бігцем. А цей — ні. Ішов поволі, не поспішав, морду мав таку, наче увесь світ належав йому, хоча лахміття йому ледве хребет прикривало. Він… — Велерґорф почухав потилицю. — Він поводився так, мов знав, що ніяка тварина не впаде йому на голову.

Таке пояснення мало сенс.

— І що тепер?

— Якщо це чарівник, наділений Талантом, то ми маємо бути по-справжньому швидкі, пане лейтенанте. Я перепитав корчмаря: ця клуня повинна залишатися порожньою, бо там лише взимку тримають корм для тварин. Двері не надто міцні. Дістанемо його за кілька ударів серця. От лише…

— Лише що?

— Він, власне, не зробив нічого поганого, пане лейтенанте. Я маю розвалити йому довбешку сокирою, бо він випарував трохи кіз та овець?

— Варгенне, я не чекатиму, доки він потягне сюди корів та коней. Дахи в місті не настільки міцні. І…

Повітря загусло, вони вже не стільки дихали ним, скільки вливали до легень, як сироп, а всмоктування наступного подиху вимагало чималого зусилля. Кеннет відчув, як його рот наповнює кисла слина.

— Починається, — прохрипів. — Знову. Заходимо туди, Варгенне. І краще, щоб ми були справді швидкими.

Вони вибігли з корчми в ту мить, коли з неба впала перша коза.

* * *

Діялося. Він відчував це всім тілом. Знаки, намальовані на підлозі, мало не палали в темряві. Клуня була добре збита, жоден промінчик світла не зазирав усередину, але йому цього й не треба було. Він запалив ще кілька свічок і розставив їх у відповідних місцях.

Віск, забарвлений у червоне, перетворював їх на криваві палички, в яких хтось ув’язнив прокляті душі.

Він усміхнувся, коли Сила здійнялася й нависла над ним хвилею. Із ваганням узяв в одну руку дерев’яну фігурку кози, в іншу — вівці. Останнім разом він викликав овець. А тепер…

Двері впали всередину, вдарені чи не тараном. Переляканий, він здригнувся, і обидві фігурки впали до кола. Він обернувся, коли татуйований демон із великою сокирою в лапах стрибнув на нього, підносячи зброю.

Перш ніж демон відкрив рота й видав із себе дикий рев, він ще встиг почути, як репається перший риб’ячий пухир.

Тоді на нього впав удар і настала темрява.

Дурні.

* * *

Його зв’язали, вставили кляп, накинули на голову знайдений у кутку лантух і причаїлися в клуні. Знадвору було небезпечно. Звідусіль спадали тваринки, цього разу кози та вівці водночас, великі та малі, плямисті та однобарвні. На очах у Кеннета мале стадо — баран, білосніжна вівця та пара ягнят, — приземлилося на дах корчми, спритно зістрибнуло й рушило кудись, збараніло розглядаючись. Якщо можна було це так назвати.

Було гірше, ніж в попередні рази. Тварини падали малими групками, по двоє, троє, п’ятеро, і зовсім не виглядало на те, що феномен якось скінчиться. Кисла слина залишала в роті Кеннета неприємний присмак, а повітря все ще вливалося в легені наче розтоплена смола.

Він озирнувся і ще раз придивився до знаків, намальованих на підлозі. Були… абсолютно безсенсовні. Він уже бачив наповнені Силою шаманські піктограми агерів, які тремтіли від прикутих до них духів, він тримав у руках предмети, вкриті напівзатертими рунами, від погляду на які в нього терпла шкіра на потилиці. Був свідком, як виникали символи, сповнені різними аспектами і знав одне: ці кільканадцять малюнків, зібрані в нерівне коло, напевне не мали нічого спільного з магією. Були… порожні. Три ледь схожі на себе вівці, один малюнок, що нагадував барана, чотири, найімовірніше, зображували кіз, хоча реальна коза смертельно образилася б на таке своє зображення. Решта також не мали сенсу: якесь дерево, здається, гірська вершина, щось, що могло бути струмком чи кількома черв’яками. Три птахи, що летіли поруч — а може, це була хвиля, — око, слід вовчої або собачої лапи і… тут йому довелося задуматися… чи не примітивний малюнок певного елементу жіночої анатомії, за малювання якого хлопці часто отримують по голові.

Так діти, які граються в магів, могли б намалювати «чародійське коло». Ну і свічки — червоні. Він зітхнув. Малюнки мали стільки ж Сили, що і знаки, які людина може інколи насікати на снігу. Або й того менше.

Але ж Малий Камінь — аспектоване Джерело, а це означало, що Силу тут формують розумом. Він глянув на в’язня. Принаймні добре, що той мав пунктик на тваринах, а не, наприклад, на рибах. Тисячі фунтів оселедця, що валяться з неба, могли б виявитися надто великою проблемою для місцевих.

Він усміхнувся останній думці. Прокляття, абсурдність ситуації діставала і його: останні години він вже думав про те, як на милість богів, писатиме рапорт про ці події. Тварини, що падають з неба, місцевий чародій, якого подолала дивна болячка, мешканці, що споглядають у небо — чи то з надією на те, що багатство так і буде прибувати, чи з побоюванням. А ще рота, яка носиться всліпу околицями, та цей невідомо хто, який грається в мага. Бракувало тільки корчмаря, що грає на волинці, та малої дівчинки, яка стріляє з арбалета. Якщо після такого рапорту командир не відішле його на річне патрулювання всіма північними кордонами, то можна буде вважати, що йому пощастить.

І в цей момент він побачив Лидію-кер-Зеаве, яка марширувала площею до клуні. Ішла, немов тварини, що спадають з неба, були лише невеличкою прикрістю. Зате її вираз обличчя…

Прокляття, йому пощастить, якщо він проживе наступні п’ять хвилин.

Капітанська вдова увірвалася до клуні і встала навпроти лейтенанта.

— Я щойно була в Ени Венкод, — заявила вона спокійно з такою посмішкою на губах, що Кеннет подякував долі за кольчугу й шолом, які він надягнув зранку, — і довідалася, що ніякі солдати не залишали в неї сьогодні мою дитину. В мене немає підстав не довіряти їй, пане лейтенанте.

— Меегала в нормі, — сказав він швидко. — Під опікою найкращого з моїх людей. З нею все нормально.

Вогонь, який палав у її зіницях, поволі згасав. Вона глибоко зітхнула.

— Добре… добре, — повторила. — Це були важкі пологи. Хлопець і дівчинка, — додала без зв’язку.

Роззирнулася по клуні, і її погляд зупинився на в’язні. Вона насупилася.

— Явенс Ґальв? А він що тут робить?

— Ми також хотіли б це знати. Підозрюємо, що він якимось чином відповідальний за те, що відбувається.

Вона дивилася на нього з недовірою, мовчки, а тоді пирхнула сміхом.

— Явенс Ґальв?

— Ви його знаєте?

— Усі його тут знають. Кожне місто та більшість сіл мають когось такого… Колись він приходив до дядька, щоби той учив його магії. Вбив собі в голову, що він обдарований Талантом. Дядько, до речі, почувається вже краще і чекає на вас. Як тільки це безумство скінчиться, підемо туди всі. І дякую, що ви прислали когось за ним приглянути, пане лейтенанте, — додала м’яко.

Він лише кивнув.

* * *

Вони сиділи в будинку чародія вп’ятьох: Кеннет, Велерґорф, Лидія та Дервен. Меегала порпалася під стіною, зайнявшись своїми дівочими справами. Маг, здавалося, от-от мав зомліти — блідий,із тремтячими руками, весь закутаний у плід, він сидів на лавці й переводив погляд із лейтенанта на десятника. Дихав доволі важко.

— Хвиля трохи спала, Джерело заспокоїлося, а я поставив усі заслони, які лише маю. Хе-хе, як так піде, то не втрачатиму притомності десь із годину, — додав. — Кажете, Явенс Ґальв? Та в цьому столі Таланту більше, ніж у нього. Міський дурень, наймані руки за дюжину яєць — і вичарував із повітря сотні кіз та овець? Скільки там було за третім разом?

— П’ятсот сімдесят, — Кеннет посунувся на лавці. — Принаймні стільки нам вдалося знайти.

— Знайти?

Велерґорф насмішкувато пирхнув.

— Місцеві вже зорієнтувалися, що з неба спадає добро, яке не зникає. Частину тваринок, хе-хе, взяли у прийми. Це були справжні перегони — хто виявиться швидшим: ми чи найближчий господар.

— І скільки могло зникнути?

— Напевне, дві, може, три сотні. Може, й більше. Падали мало не на все місто.

Чародій потягнувся по глек і налив собі у глиняний кубок. Змочив губи.

— Вода? — зітхнув. — Ото часи настали.

— Ти, дядьку, пітнів півдня, потім я дала тобі трав, які допоможуть витримати головний біль, — Лидія не здавалася надто збитою з пантелику. — Тож ти не питимеш пиво, бо впадеш після третього ковтка.

Дервен лише кивнув.

— Першого разу була сотня тварин, потім триста, тепер, скажімо, дев’ять сотень. Усе більше. Ви насправді не зауважили нічого такого, жодних дивних речей? Коли користуються аспектованою магією, то багато хто з людей це відчуває: дивні запахи, незвичайні смаки, свербіж, раптовий головний біль або сонливість.

Для цього не треба навіть надвразливості. А тут — нічого? Нічого?

Лейтенант похитав головою і в жесті солідарності налив води й собі.

— Я був присутнім на всіх трьох випадках і не відчув нічого ні за першим, ні за другим разом. За третім — так, повітря зробилося густим, важко було дихати, здавалося, що небо спохмурніло.

Але це все.

— Скільки часу минуло від тих проявів до появи перших тварин?

Кеннет обмінявся поглядами з Велерґорфом.

— Десь двадцять ударів серця, не більше.

Меегала, яка досі гралася в кутку кімнати, раптом підвела голову.

— Я спайя, коли кози падайї, я за ними ганялася, а вони втікайї, а потім бах, бах на гойї і я пйокинулась і не могла спйяти, а вони взе не хотіли пйийти.

Десятник усміхнувся всім татуйованим обличчям.

— Xa, я майже все зрозумів. Значить, вона спала під час останніх опадів, і прокинулася від падіння кіз на дах, а потім вона вже не могла заснути.

Лейтенант важко зітхнув.

— Наскільки я знаю, вона спала під час кожного випадку, під час першого, другого та третього. Ну, в нас є хоча б хтось, хто робиться сонливим, перш ніж починають діяти чари. То що? Маю носити її по всьому місту, і якщо засне перед якимось будинком, то там буде криївка чаклуна? Принаймні дамо малій шанс упіймати якусь козу.

— Хоцу козу, — дівчинка, схоже, пригадала собі свою мрію. Лидія-кер-Зеаве кинула на лейтенанта роздратований погляд.

— Ні, Меегало.

— Байанця.

— Ні.

Чародій покрутив головою.

— Ні, це має виявитися щось дивніше. Стежте за псами. Жоден пес не нападе на когось, обдарованого Талантом. У гіршому разі втече.

— Наші пси не тікають. І вони добре поводяться, навіть Меегала може підтвердити.

— Хоцу!

— Я сказала: ні. Досить.

— Хоцу! Хоцу! Хоцу!

Дервен раптом ворухнувся, тихо застогнав, із його носа потекла цівка крові. Він торкнувся долонею обличчя і з недовірою глянув на вкриті червоною липкістю пальці.

— О Володарко, — було важко зрозуміти, він переляканий чи здивований. — Що там із псами?

— Нічого, — Кеннет звівся, готовий притримати мага. — Бавилася із Зедиром, хоча він не любить дітей. Але й не стане кусати без причини…

«Хоча мені, напевне, відгриз би руку, якби я поплескав його по голові, — подумалося йому. — Але ж вона спала під час кожного випадку. Спала! Але потім розповідала нам, як ганялася за вівцями та козами». Феномен припинявся в ту мить, коли вона просиналася, — зрозумів він раптом. Відчув неприємне тремтіння, що побігло вздовж хребта.

— А щось інше? Незвичайне… Володарко Милостива… — чародій перевів погляд на дівчинку й витріщив очі. — Ви це бачите? Бачите? Вона ніби летить на верхівці хвилі.

Лейтенант дивився на малу, але нічого не бачив. Зате під його черепом гнали одна поперед одною, як стадо переляканих овець, думки. А після? У корчмі… З Вовком… Чи, входячи до кімнати, він дійсно бачив шість стріл, що стирчали зі стінки? Прикрив очі. Шість… Велика Матір, шість! А потім вона вистрелила, і в стінці й надалі було шість стріл! Незважаючи на те, що вона ледве могла підняти зброю, він вирішив, що вона якимось чином зарядила її однією зі стріл на столі, але якщо вона якось… зачарувала зброю? Перенесла стрілу зі стіни в арбалет, бо… бо хотіла постріляти? Але як? Адже це дитина, а до того ж — така мала… Але з іншого боку, вона племінниця чародія…

Авжеж! Талант часто наслідують родичі, а хто в долині найближчий родич єдиного чародія, який володіє Малим Каменем?!

А аспектом Малого Каменя є минуле, раптом дійшло до нього.

Чи — що?.. У корчмі вона перенесла назад у часі стрілу… а коли спала, то тягнулася в минуле й переносила кіз та овець зі старих часів у сьогодення… Усе Джерело, величезна потуга, відповідало прагненню однієї малої дівчинки? Ті тварини, які зникли понад чотириста років тому… Велика Матір! Ми пильнували й опікувалися нею, полюючи на причину всієї пригоди, і навіть не могли припустити, що весь час маємо її під своїм носом. Увесь час!

Йому хотілося розсміятися.

Небо ззовні почало змінювати барви, але не так, наче сходилися хмари, а ніби сонячному світлу доводилося пробиватися крізь товстий шар скла. Кеннет визирнув у вікно: все охоплювали м’які тіні з невиразними краями, на подвір’ї з нізвідки з’являлися маленькі смерчики, під найближчою стіною пробіг одурілий кіт.

Його шерсть стирчала навсібіч і стріляла іскрами.

— Хоцу козу!!!

— Ні — і кінець.

— Хоцу! Хоцу! Хоцу! Хо-о-о-оцу!!!

З кожним «хоцу» хтось накладав на місто нові прошарки скла, темнішого й товстішого. Аж нарешті світ ззовні почав виглядати як під час затемнення, коли темряву розганяє лише сонячна корона. Кеннет відвів погляд від вікна і глянув на Меегалу. Та стояла навшпиньки, задерши голову, її очі були широко відкриті, напівпритомні.

— Меегало… — мати присіла поруч і поклала долоню їй на голову. — У тебе гарячка.

— Ні! — дівчинка відступила на крок. — Ні! Немає! Я не хвойа! Хоцу байянця чи козу. Козу! Козу-у-у-у!

Останнє «козу», здавалося, тривало безкінечно. У ту мить, коли Меегала захлинулася криком і в неї просто забракло дихання, а дитячий бунт перейшов у плач, — світ відповів.

Пухир, який зараз репнув, не належав звичайній рибі. Цього разу репнув пухир риб’ячої потвори, матері та батька всіх риб, а звук, який наповнив простір, на мить м’якою лапою притиснув до землі весь світ.

І простір відригнув тваринами.

Вони падали звідусіль, цього разу з’являлися безголосно, наче звук, який ледве-ледве стихнув, вичерпав усі інші відзвуки. Кілька ударів серця панувала майже цілковита тиша, на очах лейтенанта у двох стопах над землею матеріалізувалося кілька овець, тварини впали на землю і з одурілими мордами розбіглися навсібіч. Ягнятко тихо бекнуло.

І цей звук розбудив решту світу.

Стукіт ратиць, звуки тіл тваринок, що спадали з різної висоти, приземлялися на вулицях, дахах і майданах міста було чути з усіх боків. Кози та вівці з’являлися звідусіль, по три, чотири, п’ять за раз, але, на щастя для себе та для мешканців, завжди на висоті не більше, ніж кілька стоп від поверхні. Навіть ті, які опинилися над будинками, непогано собі радили. Щоправда, похилі дахи не були добрим місцем для приземлення, але більшість тварин просто зісковзували і сплигували на вулицю. Для порід, які розводили для випасу в горах, такі поверхні не становили великих проблем.

Незабаром тварини були всюди: вівці та кози, малі та великі, білі, сірі, поцятковані — ходили будь-де, на кожній вулиці, в кожному завулку. По дахах безперестанно стукотіли ратиці, повітря наповнювало бекання та мекання переляканих, подурілих чотириногих. До цієї какофонії все частіше додавалися людські крики, хтось перелякано репетував, десь почувся гуркіт, немов один із дахів не витримав ваги нової тваринки, що там приземлилася, і завалився, з найближчого будинку чувся розпачливий плач дитини.

Від несподіваного прибутку, схоже, може розболітися голова.

І тоді напівморок, який наповнював простір над містом, поглибився, а Меегала, яка захлиналася криком, набрала повітря і знову заголосила:

— Хоцу! Хоцу!! Хоцу!!!

Кеннет відвів погляд від пандемоніуму за вікном і глянув на дівчинку. Очі малої були наче блюдця, обличчя — бліде, а волосся зліплене потом. Із кожним криком простір навколо неї, здавалося, загинався, наче щось намагалося втягнути її, тіні навколо її постаті дивним чином тремтіли, наперекір світлу, яке вривалося у вікно. Лидія стояла на колінах перед дочкою та тримала її за плечі, намагаючись… здається, намагалася притулити її, але Сила, яка клубилася навколо дівчинки, створювала бар’єр, який неможливо було пробити. Жінка глянула йому в очі з німим проханням.

Ударили двері, і Варгенн Велерґорф вистрибнув назовні. Доволі безпомічним жестом прикриваючи голову рукою, він увірвався в стадко, що крутилося вулицею, нахилився й підняв молоду козу, після чого знову повернувся в будинок. Підскочив до малої, витягнув перед собою занімілу з переляку тваринку і промовив дивовижно спокійним тоном:

— Меегало, це для тебе. Твоя власна коза.

Мала вмить замовкла і ще ширше розплющила очі. На личку дівчинки поволі з’явилася сповнена недовіри усмішка, яка, втім, була максимально щасливою.

— Моя? Моя коза? Спйавді?

— Справді, — десятник глянув на свого командира та пробурмотів: — Заплачу зі своєї кишені, пане лейтенанте.

Дівчинка схопила козлятко і притиснула до себе.

І все стихло.

Кеннет озирнувся на вікно. Світлішало, тварини перестали падати з неба, а людські крики потроху завмирали.

— Не доведеться, Варгенне. Якщо хтось заявить про ту козу, я сам заплачу. Клянуся.

Лидія-кер-Зеаве обійняла доньку і раптом голосно розплакалася.

— Вибач, донечко.

— Добйе, мамусю, взе добйе, — Меегала притулилася до матері, коза ж, утиснута поміж ними, аж ніяк не здавалася задоволеною.

Чародій сидів на лавці, зі зліпленою кров’ю бородою: виглядав так, наче от-от міг зблювати. Дивився на племінницю поглядом, в якому захоплення змішувалося зі страхом.

Несподівано Лидія підхопилася і взяла дівчинку за руку.

— Ми повинні виїхати.

— Чому? — лейтенант глянув на неї, не розуміючи.

— Бо в неї заберуть дитину, — прохрипів Дервен. — Жодна гільдія і жодна імперська школа магії не допустить, аби такий талант бігав самопас. І повірте мені: те, що вона тільки-но зробила… це ніби посеред темної ночі вибухнув вулкан. Вони будуть тут, як тільки Джерело трохи заспокоїться. І змарнують дитину.

— Змарнують? — Кеннет глянув на нього уважніше. Дервен Клацв не дивився на нього, його погляд досі чіплявся за Меегалу.

— Аякже! — чародій із важким зітханням підвівся, сперся на палицю і зробив кілька кроків до дівчинки. — Вона ж крутила всім цим Джерелом, як хотіла, сягнула назад і витягнула кожну козу, вівцю та барана з цієї долини за чотириста років тому. Хе-хе, це пояснює втрату, яка тоді сталася. Не зараза, а чари. Тільки тут, у цій долині, наповненій цим аспектом, могло статися щось подібне. Але я не відчуваю в Меегали жодних інших аспектів, отже, вона приречена на Малий Камінь. Коли її заберуть із долини й відріжуть від цього Джерела, вона стане ніким. Зроблять із неї третьорозрядну ворожбитку.

Він присів біля дівчинки й легенько розкуйовдив їй волосся.

— Я теж вибачаюся, дитинко. Я повинен був помітити.

Мала широко усміхнулася.

— Може, так буде і краще, бо якщо вона залишиться у долині — то що? — Кеннета трохи дражнила ця тема. — Буде витягувати нам на голови будь-яку річ, яку запрагне? Якщо влітку захоче поїздити на санчатах, то засипле околиці тисячолітнім снігом? Коли замерзне, то пустить із неба вогняний дощ? Я вже бачив, на що здатна Сила в руках дикого таланту.

— Військова логіка, еге ж? — чародій не підводив голови, вдивляючись в обличчя дівчинки. — Якщо я чогось боюся, то це треба знищити? Це Джерело стабільне, раз у сім, вісім років воно збільшує активність, але такого стану, як останніми днями, воно, напевне, не досягне за нашого життя. Це була остання хвиля, я це знаю. Дівчинка буде в безпеці, а я — єдиний маг на Півночі, який може її навчати. Якби якимось дивом Джерело знову збожеволіло, ми просто вивезли б її на кілька днів із долини. Вона не є небезпечною…

Маг мурмотів усе тихіше, не дивлячись у його бік, як до самого себе, але Кеннет пречудово розумів, що саме він хоче сказати. І про що просить імперського офіцера. Уважно придивився до всієї трійці. Скалічений чоловік, який дивом отримав свою родину, жінка, єдиним скарбом якої є дитина, і мала дівчинка, яка дуже хотіла мати козу.

Він відвернувся до вікна.

— Хтось, якийсь чародій мав би мені заприсягтися, що він упевнений, що тут такого не повториться, — сказав у простір, вдаючи, що не чує, як Лидія-кер-Зеаве втягує повітря у груди. — І він мав би заприсягтися мені ще й у тому, що стежитиме за нею, доки мала не навчиться контролювати свої здібності. Гірська Варта сприймає охорону порядку під час Місяця Викрадача Кіз як привілей, а тому ми хотіли б мати куди повертатися наступними роками. А щодо тих цікавих магів, які напевне скоро з’являться, ми знайдемо когось, хто їм підійде. Хоча, вочевидь, усе залежить від таланту того одного чародія.

* * *

Вони стояли на луці за містом, там, де мали з’явитися маги з імперської школи магії. Лише це їм і сказав Дервен Клацв, із яким вони зв’язалися годину тому. Кеннет, Велерґорф, кілька вартівників і в’язень, прямий, немов кий проковтнув. Якби хтось глянув на них збоку, міг би подумати, що солдати — це почесний ескорт, а не охорона.

Кеннет відвів погляд від полонини над містом — туди за наказом бургомістра зігнали всіх отриманих магічним чином тварин. Бо не було сумніву, що це ті самі чотириногі, чиє зникнення призвело до виникнення традиції, відомої як Місяць Викрадача Кіз. Полонина здавалася вкритою живим килимом, який рухався в ритмі емоцій, що охоплювали стадо. Вівці та кози не дуже люблять перебувати в товаристві одне одного, але тут їм не дали вибору. Коли провели приблизні підрахунки, виявилося, що останній напад істерики Меегали збагатив цю місцину на понад вісімнадцять тисяч тварин. Тепер більшість вартівників пильнували їх у товаристві міської міліції. Кеннет відіслав гінця до найближчого гарнізону з проханням прислати на допомогу як мінімум роту піхоти, бо охочих опікуватися цим несподіваним дарунком долі виявилося аж надто багато. Після довгих роздумів бургомістр вирішив, що частина стада — по одній штуці на кожного — потрапить до мешканців, а решту буде продано, щоб відшкодувати втрати. Здавалося, що цього разу кожен і справді отримає свою козу. Десятник кахикнув, привернувши погляд лейтенанта.

— Що, Варгенне?

— Я оце думаю, пане лейтенанте, і ніяк не можу второпати. Свято виникло через те, що Меегала вкрала кіз із минулого, правда?

— Авжеж, але поруч із її матір’ю не раджу промовляти слово «вкрала». Безпечнішим є вираз… гм… виконала перенос.

— Ну так, — Велерґорф вибачливо усміхнувся. — Але мала хотіла мати козу або баранця, бо чула про Свято, причиною якого була сама. Перенесла тварин, тож постало Свято, яке призвело до того, що вона перенесла тих тварин, — закінчив він із кислим виразом на обличчі.

Кеннет також над цим задумувався. Але тепер вказав на в’язня.

— Не вона, — сказав із натиском. — А — він. Пам’ятай. А щодо твого питання… Наступні сто років філософи, вчені та чародії ламатимуть над цим голову, і я готовий закласти будь-що, так ні до чого не прийдуть. Зрештою, зараз це перестане бути нашою проблемою.

Повітря перед ними почало вигинатися та морщитися, хвилюватися, як дзеркало води, яке мутить потвора, що пропливає знизу. А потім набуло форми трьох чоловіків у дорожньому одягу. Вони роззирнулися, кліпаючи, немов тільки-но вийшли з темряви. Той, що стояв посередині, найстарший, зосередив погляд на солдатах.

— Хто тут командує?

Кеннет недбалим рухом вказав на червоний кант свого плаща.

— Лейтенант Кеннет-лив-Даравит. Шоста рота Шостого полку… — зробив паузу.

— Майстер Ангав Ґенцер, майстер Филен-кас-Наверд, Баленндит-Варес. Де в’язень?

Офіцер указав на худого хлопця. Якусь мить уся трійця інтенсивно вдивлялася в нього.

— Ви впевнені, лейтенанте? — озвався м’яким, тихим голосом чорноволосий чоловік, який представився як Баленн-дит-Варес.

І посміхнувся — наче злий пес скривився.

— Я — ні, але тутешній чародій — так. Його спитайте.

— А де його…

— Знайдете? — Дервен Клацв вийшов з-за найближчого сараю, з лютим виразом підпираючись костуром. — Якби ви стрибнули в якесь ближче місце, то я не мав би потреби лізти аж сюди. Чого ти ще хочеш, Ангаве?

— Радий знову з тобою зустрітися, Дервене… — середній легенько вклонився й відразу випростався. — Хочеш сказати, що притягнув нас сюди через оцього ідіота?

— Не я притягнув вас сюди, а… — чародій дошкутильгав до групки і з сапанням всівся на землю. Жахливо кривлячись, підтягнув холошу, відстібнув ремінці, що притримували його дерев’яну ногу, і почав масувати куксу. — Уф-ф-ф, ви самі зі мною зв’язалися, бо тутешнє Джерело здуріло — і як би я цього не помітив, га? Останні два дні я лежав непритомний, а оцей хлоп — дурів тут. Має таланту, як у п’яної качки, але під час останньої хвилі… уф-ф… вистачило лише штрикнути в Малий Камінь, щоби той відповів.

Двоє магів відвели погляд від рожевої кукси, відчуваючи невпевненість, як воно завжди буває у здорових поряд із калікою. Вистава, яку розігрував Дервен, принесла результат. Але той третій… найімовірніше, на нього це не справило враження.

— А що, власне, трапилося? — Баленн-дит-Варес знову усміхнувся і склав руки на грудях. Абичим його було не збити з пантелику.

— А я знаю? — дядько Лидії обвів в’язня роздратованим поглядом. — Я ж кажу, що два дні лежав трупом. Гадаю, співпали дві хвилі: з одного боку Джерело, аспектоване Малим Каменем, досягло максимального рівня, з іншого — двадцять тисяч мешканців долини багато днів поспіль думали лише про свято. Мріяли про кіз, овець та баранів, думали та снили про крадіжку великих стад. Кожне Джерело трохи реагує на такі сигнали. Це виглядало як величезний, надутий до меж можливостей шкіряний лантух, — він повів рукою. — Зазвичай треба зачерпувати Силу розумом, із більшим чи меншим опором, але в цій ситуації вистачило увіткнути в лантух голку. I — бах! Сила полилася. А голка — оно там, хе-хе. Міський дурень, якому стрелило, що він маг.

В’язень випростався, вип’яв груди.

— Я маг! — заспівав дискантом. — Справжній маг, усі бачили. Сила була моєю. Тільки моєю! Ти лежав, не міг навіть пальцем ворухнути, немов…

— Ну-у? Як хто?! — маг підірвався з землі та, підпираючись костуром, підскочив до бідолахи. — Як хто, Явенсе Ґальв?

Озирнувся через плече на прибулих.

— Залиште мені його на кілька годин, га? Ангаве, по старій дружбі. Навчу його поваги до кращих, а тоді віддам вам. Навіть не буде потреби його бинтувати.

Замахнувся костуром на в’язня.

— Пане лейтенанте, — голос брюнета перервав можливий скандал. — Що офіцер імперської армії може сказати на цю тему?

Кеннет глянув йому в очі.

— Тільки те, що дивні події припинилися незабаром після арешту цього чоловіка.

— Незабаром? Не відразу?

— Незабаром.

— А коли вони мали припинитися? — місцевий чародій махнув рукою, схоже, відмовившись від думки перерахувати в’язню кістки. — Хвиля швидко опала, але не відразу. Чого вони вас там учать, у Щурячій Норі?

Усі трійця здригнулася.

— Хе-хе, здивовані? Ви забули, де ви перебуваєте, Ангаве? І чому ти не любиш мене провідувати? Джерело досі не заспокоїлося, а коли я дивлюся на нього, — Дервен кивнув на Баленна-дит-Вареса, — то бачу тінь у формі стилета й відчуваю гарроту, яка стискається на горлі. Може, я і вмію сягати лише по Малий Камінь, але це мені насправді добре вдається — може, найкраще на Півночі Імперії. Тож забирай звідси цього шпигуна й вали.

— Не без в’язня.

— Якщо ти думаєш, що я дозволю тобі забрати когось із мешканців міста та віддати в руки…

— Ти нікого нікуди не віддаватимеш, — найстарший чародій підняв долоню. — Ми знайдемо йому якусь працю в академії та спостерігатимемо. Він… цікавий випадок. Напевне, проведе там решту життя, але кривди йому ніхто не зробить.

Після останніх слів мага в’язень закліпав і видав здавлений стогін.

— А… академія?

— Так.

— Я буду мешкати в академії магів?

— Так.

— Буду чародієм? Справжнім чародієм?

Ангав Ґенцер лагідно усміхнувся.

— Після того, що ти зробив, ніхто при здоровому глузді цього не заперечить. Ходімо.

Коли повітря за ними зімкнулося, Кеннет глибоко зітхнув і глянув на чародія. Якусь мить вони шкірилися один до одного, як ідіоти, але лейтенант споважнів першим.

— Щури? — це не було доброю новиною, імперська контррозвідка не з’являлася без мети. І мала паскудну репутацію.

— Неважливо. Я чув, що до кожної академії магії останнім часом приділили кількох. Начебто навіть за незалежними гільдіями стежать… — чародій стенув плечима. — Справи Щурів. Повертаймося додому, пане лейтенанте.

* * *

Він прокинувся в чудовому настрої, особливо зважаючи на те, що проспав лише пару годин. Ця ніч була важкою. Згідно з розпорядженням бургомістра та ради кланів, тварини, яких перенесло сюди магічним чином, були виключені з традиційної розваги, але знайшлося чимало тих, кому це не перешкоджало. Усю ніч вартівники пильнували майже двадцять тисяч овець та кіз і залагоджували конфлікти, що виникали. Перед світанком стало зрозуміло, що стадо не розкрадуть, і Кеннет дозволив собі короткий сон; загорнувшись у плащ, заснув просто на траві, і навіть холод від землі йому не перешкоджав.

Після пробудження якийсь час він лежав нерухомо, із заплющеними очима, насолоджуючись спокоєм. Тварини, що саме пробуджувалися, наповнювали світанок меканням та беканням, сонце пригрівало все сильніше, трава була м’якою. Краса та й годі.

— Дядя не спить?

Лише дитина вміє шепотіти так, наче кричить.

— Судячи з того, що він саме скам’янів зі страху — то ні.

— Сцо знацить: «скамені», мамо?

— Пізніше поясню тобі, золотце.

Прийшли обидві. Проблеми треба зустрічати стоячи. Він розплющив очі та підвівся.

— Доброго дня, пані Лидіє. Меегало.

Вони послали йому ідентичні усмішки, а Лидія-кер-Зеаве простягнула пляшку, загорнуту в нефарбовану вовну.

— Глінтвейн — стане в пригоді, щоб вигнати холод із кісток. Меегала хотіла, щоб ми принесли вам почастунок. А під рукою було лише це. І упереджуючи питання: коза почувається добре. Обгризає плющ.

Також подала йому олов’яний кухоль. Він налив, випив. Вино було гарячим — і тільки це мало значення. Роззирнувся полониною: його люди оточували стадо з усіх сторін, декілька солдатів спали, але більшість була на ногах. Кілька відсалютувало. Велерґорф та Вовк дивилися на нього з дурнуватими усмішками. Він це проігнорував.

— Дядько скоро приєднається, — пояснила Лидія. — Проведемо тут трохи часу.

Він звів брови.

— Сказав, що хоче глянути на цих тваринок поближче: хвиля спадає, Джерело заспокоюється, але він згадував щось про сліди переходу, про вторинні вири та вузли. Не знаю, про що йому йшлося, але я хотіла б, щоб Меегала була недалеко від нього, тож зробимо собі пікнік.

— Гм. Разом із людьми бургомістра та добровольцями в мене — сотня людей. Не знаю, чи ми дамо собі з нею раду, — пожартував.

— Після вчорашнього дня я якось почала вірити в Гірську Варту.

Вони разом усміхнулися, дивлячись на дівчинку, яка присіла неподалік і працьовито, жменями, рвала траву.

— Козу нагодую, — пояснила.

— Авжеж, Меегало, треба ж учитися дбати про свою кізку, так?

— Пйавда.

— А як матимеш більше кіз — ото буде проблема.

— Не хоцу більсе кіз.

— І добре, — втішився він.

— Хоцу дйакона.

Кеннет нервово засміявся і глянув на Лидію. Та похитала головою: схоже, для неї це була новина.

— А хто тобі розповів про драконів?

— Дядько Вовк.

Вовче, ти дурню.

— Із драконом може бути певна проблема, — пояснив він спокійно.

— Цому? — мала припинила рвати траву і глянула зі щирою цікавістю в синіх оченятах.

— Кажуть, що дракони пішли собі, що їх уже немає.

— Але я хоцу дйакона, — вона встала й насупилася.

— Проблема.

— Хочу дйакона, — повторила голосніше.

Раптом зробилося холодно, повіяв вітер.

— Але…

— Хоцу дйакона!

Йому здалося, що небо на мить наче затуманилося, а повітря загусло.

— Вовк!!! — крикнув він на весь голос.

Вартівник відійшов від свого десятника та підтюпцем поспішив до них. Вираз його обличчя був зосереджений.

— Ти вчора розповідав малій про дракона?

— Е-е-е… — вартівник переступив із ноги на ногу.

— Хоцу дйакона!!!

— Ти мав розповідати їй красиві казки. Спершу — стрільба з арбалета, а тоді історії про драконів? Ну то в тебе чверть години, аби знайти для панни Меегали-кер-Зеаве дракона, солдате. Візьми решту своєї десятки та якось вирішіть цю проблему! — Кеннет присів біля дівчинки. — Меегало, золотце, дядько Вовк зараз зробить тобі дракона. Скоро його отримаєш. Почекай трохи. Добре?

Вона майже відразу заспокоїлася. Посвітлішало. Або ж йому лише так здавалося, але він волів дмухати на воду.

— Добйє, — вона знову почала рвати траву. — А зайаз буду годувати козу.

Лейтенант підвівся, глянув на її матір і відчув у шлунку грудку льоду. Лидія-кер-Зеаве дивилася на нього, трохи нахиливши набік голову, з легенькою усмішкою на губах.

— Стрільба з арбалета? — запитала м’яко.

Прокляття.

* * *

Рота піхоти вийшла з-за перевалу майже навпроти міста. Її командир, молодший лейтенант Генвер-ґаф-Кланут зупинився і протер очі. Озирнувся на найближчого солдата.

— Ти бачиш те саме, що і я?

Піхотинець відсалютував, а тоді кивнув.

— Так точно, пане лейтенанте.

— А саме?..

— Не знаю, що воно таке, пане лейтенанте.

Офіцер кивнув і відіслав його назад у стрій. Дивитися знизу вгору було трохи незручно, але альтернативою було б розглядання солдатської пряжки, і тоді йому починало здаватися, що інші підлеглі, яких він не бачить, корчать якусь образливу пантоміму. Офіцер, в якому було три стопи та три пальці зросту, мав важко працювати над повагою до себе. І неважливо, що його вважали найбільш прискіпливим офіцером у полку: коли Гірській Варті знадобилася допомога, командир відіслав у тридцятимильну мандрівку саме його. Він же сподівався чого завгодно, включно із заворушеннями місцевих горців, але те, що побачив, його здивувало.

На розлогій полонині паслося гігантське стадо тварин. Вівці та кози, перемішані без ладу та складу, в паніці розбігалися перед страхітливою потворою. Гігантська бестія, з тулубом із кількох старих діжок, укладених на віз, із крилами з якогось лахміття та головою зі шмаття, примотаного до дишля, носилася по луці, їздячи за якоюсь маленькою фігуркою, яка тримала в руках мотузку, прив’язану до «голови». Дитина бігала, регочучи, а кілька солдатів у повному обладунку пхали віз, намагаючись встигнути за дівчинкою. Зважаючи на те, що колеса досить глибоко провалювалися в землю, це не було легким завданням.