Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

УCI МИ — МЕЕКХАНЦІ

Якби не ця пиятика, міцне похмілля й незграбність Велерґорфа — а ще нервовий мул, — вони ніколи б не викрили шпигунів, і все скінчилося б лише неприємною підозрою. Увечері Кеннет дозволив людям трохи більше, ніж було треба. Утім, від казарм їх відділяв усього день дороги, завтра вони мали ночувати у власних ліжках, поклавши тим самим початок кільканадцяти дням відпочинку, сповненого лагодженням обладунку та зброї, тренуваннями, чищенням спорядження та іншими нудними солдатськими ритуалами. До того ж, у Беленден вела пряма, наче стріла, імперська дорога. Вони могли встати після сходу сонця, але все одно дістатися до казарм перед вечерею.

Він повертався з патрулювання з половиною роти — із двадцятьма людьми й кількома псами. Решта відпочивали в казармах полку. Це був спокійний десятиденний похід безпечною провінцією, те, що треба, щоб на початку весни нагадати людям, що Гірська Варта — насторожі. У мирний час полки саме так і діяли: половина вартівників у полі, друга — в казармах, щоб командування мало їх напохваті. Хоча це висилання двох десяток в обхід виглядало наче насмішка. Від минулої осені йому обіцяли ще принаймні двадцятеро людей — тоді іменування Шостої роти ротою не здавалося б схожим на кепський жарт.

У корчмі за день дороги до Белендена один із солдатів отримав звістку. Гавен Рицв, наймолодший з його людей, став батьком. Від радощів він спустив половину місячного жалування, ставлячи всім пиво, вино й горілку. Кеннет дозволив їм пити й розважатися, патрулювання йшло спокійно, до казарм було геть близько. Що могло статися?

Виходячи вранці на подвір’я, він зіткнувся у дверях із високим, чорноволосим чоловіком, який кутався в пошарпаний, лавандового кольору плащ. Брязнуло, й на землю впала ліра.

— Вибачте, — в чужинця був глибокий, мелодійний голос. — Це моя провина.

Він підхопив інструмент лівою рукою, бо праву мав перев’язану на черезплічнику.

— Нещасний випадок?

Чужинець насмішкувато пирхнув.

— Ні. Сміливець, пане лейтенанте. Ну, тобто мій кінь, хоча ви, напевно, маєте рацію, треба було назвати його Нещасним Випадком. Через ту скотиняку мушу повертатися за Малий хребет без жодного зиску. Що воно за музика, який не може грати?

Кеннет усміхнувся, відчувши укол неспокою. Плащ, шолом і кольчугу він залишив у кімнаті, накинувши лише сорочку і стьобану куртку. На поясі в нього був звичайний кинджал. Вони точно не бачилися вчора, тож звідки чужинцю знати його звання?

— Де це з вами трапилося?

— На шляху поміж Лорстом і Чавером. Ведмідь зійшов із гір, а мій кінь вирішив, що вершник заважатиме йому при втечі, тож скинув мене, хоча до звіра було понад сто кроків. Мабуть, з нього такий Сміливець, як з мене — жрець Володарки. Довелося повертатися.

Кеннет пригадав учорашню розмову з корчмарем. Господар щось згадував про мандрівного музику в супроводі підмайстра.

— А учень?

— Учнем він стане за рік-два. Наразі лише речі носить, допомагає отаборитися, ну і для товариства, бо якщо людина в горах зламає ногу, то може і з голоду померти.

Вони рушили в бік стайні. Офіцер, усе ще усміхаючись, ввічливо став праворуч від незнайомця.

— Правда ваша, пане…

— Вибачте. Майстер Енвар з Берег.

— За гори йдете? Через Беленден? А потім? На вершину Проходу Двох, через Лиску й униз? До ночі не встигнете.

— Не маю такого наміру, — музика злегка усміхнувся. — Якщо встигнемо дістатися до вершини, буде добре — переночуємо У стражницькій. Ми й так запізно встали. Якби я не поспішав, попросив би вас про супровід, але хочу зійти з гір завтра опівдні, тож мушу вирушати зараз.

Вони ввійшли до стайні. Шість коней стояли в загорожах, а двох скакунів та мула саме готували в дорогу. Нагорі, на піддашші із сіном, усе ще хропли солдати. Власне, Кеннет прийшов сюди саме задля побудки. Вони вже трохи заспали, тож на них чекав швидкий сніданок і ще швидший марш, якщо хотіли встигнути до сутінків. Лейтенант майже із заздрістю глянув на коней музики та його учня, вже осідланих і готових у дорогу. Кремезний підліток, який, схоже, й був товаришем Енвара, саме приторочував сакви на хребет в’ючного мула. Побачивши майстра, хлопець зіщулився й почав працювати швидше.

З отвору на піддашші визирнув десятник.

— Уже на ногах, пане лейтенанте?

— Так, Варгенне, доля офіцера — йти спати останнім, першим вставати й усіляке таке. Злазь.

— Уже йду, пане лейтенанте. Але ж болить голова…

— Наскільки я пам’ятаю, Варгенне, ви вперлися, що кожен поставить іншим пиво. Тільки псів звільнили від цього обов’язку.

Десятник болісно усміхнувся, всівся на краю, зсунувся, на мить завис на руках і важко зіскочив на підлогу. Похитнувся, вилаявся, зробив два швидких кроки вперед і, щоб не впасти, легенько сперся об зад мула.

— Обер…

Музика не встиг закінчити. Тварина заревіла так дико, наче раптом відчула на шкірі пазурі ведмедя, і встала дибки. Хлопець, намагаючись навісити їй на спину ще одні сакви, отримав копняка в груди. Пакунок розв’язався, і на всі боки полетіли якісь сувої, мапи та папери. Кеннет глянув. Малюнки гір, міст, сіл, доріг.

— А ви, майстре, не казали, що ви ще й художник, — лейтенант став над розсипаними паперами, водночас подавши знак Велерґорфу.

Увага. Небезпека.

— Це не я, а Маллен, пане лейтенанте. Хлопець. Дозволяю йому малювати, що хоче, бо не давав би мені спокою. Може, доведеться віддати його в науку до художника.

Музика, який дозволяє учню марнувати час на малювання, замість змушувати його брязкати на лютні. Цікаво. Офіцер присів навпочіпки, підняв один із сувоїв, розгорнув.

— Мапи він теж малює? І звідки ви знали, що я лейтенант, якщо я не ношу знаків?

Заскреготіло. У ту мить, коли він обертався, Енвар кинувся на нього, розкинувши поли плаща. У правиці, дивом зціленій від черезплічника, він тримав вузький кинджал. Кеннет жбурнув йому в обличчя мапу, схопив нападника за руку й відчувши, як той переносить тягар тіла на передню ногу, швидко крутнув стегнами так, щоб коліно, що мало вдарити його в пах, вдарило в стегно. Було боляче.

Він кинувся на фальшивого музику, відхилився й ударив головою його в обличчя. Чоловік зумів трохи відхилитися, й удар не розквасив йому носа, а влучив у щоку.

— Варгенне!

Свиснуло. Дерев’яне цеберко з водою для тварин описало коротку дугу й утрапило шпигунові в потилицю. Усе скінчилося.

* * *

Збір проходив у бойовому режимі. За якісь три хвилини загін був озброєний і в повному обладунку. Похмілля чи ні, вони були Гірською Вартою.

В’язня роздягли до пов’язки на стегнах і зв’язали. Як Кеннет і думав, його правиця була здоровою. Зате одяг приховував численні несподіванки. Знайшли чотири ножі для кидання, сталеву гароту, шпильку в шість пальців довжиною з нагостреним кінчиком і кілька малих пляшечок, наповнених безбарвною рідиною без запаху. А ще вісім відмичок і малий ножик із бронзовим вістрям і мідяним руків’ям, увесь укритий піктограмами. Коли Кеннет взяв його в руки, йому здалося, що зброя вібрує. Магія.

Вони зібралися посеред двору. Шпигун лежав навзнак, майже голий, і надалі не подавав ознак життя.

Корчмар підійшов до офіцера та уклонився з пошаною.

— Хлопець має вижити, пане лейтенанте. Ребра поламані, кілька днів лежатиме непритомним, але якщо боги дозволять — вичуняє.

— Це добре.

Підмайстру дісталося більше, ніж іншим. Утім, виведені з місцевих тварин мули славилися тим, що копняком могли вбити гірського лева. Тому хлопцю ще пощастило. Кеннет, утім, вирішив не ризикувати з перенесенням його в такому стані до Белендена. Молодик залишався в корчмі під наглядом кількох вартівників, а наступного дня за ним мали прислати віз.

Важливішого бранця вони забирали з собою.

Кеннет подав знак двом солдатам, які вже якийсь час тримали відра з водою.

Два струменя крижаної рідини вилилися чоловікові на груди. Той паскудно вилаявся і спробував підхопитися з землі, але один із солдатів втиснув його ногою в грязюку.

— Це застереження, — Кеннет встав над шпигуном і глянув йому просто в очі. — Ти не вдаватимеш непритомного. Якщо зробиш це ще раз, я накажу зламати тобі руку — просто про всяк випадок. Крім того, якщо тобі буде холодно, то ти швидше рухатимешся, а я хочу опинитися в казармах до ночі. Тепер ми тебе розв’яжемо, а ти вдягнешся.

Вказав на старі порти, солом’яні лапті та брудну сорочку, отримані від корчмаря.

— А мій одяг? — навіть лежачи в багні і трусячись від холоду, в’язень знаходив у собі сили надавати тону нотки обурення.

— Там забагато цікавих дрібниць, і я не впевнений, що ми знайшли всі. Командир полку повідомить місцевих Щурів, а вони вже оглянуть його докладно.

Агенти імперської Внутрішньої Розвідки самі називали себе Щурами. Кеннет насправді не знав жодного, але полковник Акерес Ґеванр, командир Шостого, точно був з ними в контакті.

За його знаком солдат зняв ногу з грудей шпигуна й поставив його на ноги. Коли в’язню розтинали мотузку, в руках кількох вартівників з’явилися натягнуті арбалети, але солдати навіть не стали в нього цілитися. Схожим на дурня він не був.

В’язень, кривлячись та тремтячи від холоду, одягнув принесене лахміття, а тоді йому знову зв’язали за спиною руки.

— Зараз вирушаємо, — Кеннет підвищив голос, аби почули всі. — Підемо швидким маршем, тож помочитися й вирішити все інше треба зараз. Найближчий постій — опівдні.

Стогону невдоволення не почулося, всі відчували, що справа серйозна. Серед мап і сувоїв, які знайшли при шпигуні, були докладні зображення не лише знаних усім доріг крізь гори, але й неофіційних переходів, вузьких стежин та шляхів, якими мало хто ходив — ними переважно користалася Гірська Варта і бандити. Розташування деяких із них було абсолютно таємним, бо під час війни швидке та безпечне переміщення війська в горах мало вирішальне значення. Поза тим, серед малюнків були й пейзажі, на яких було зображено гірські вершини, села, міста, поодинокі стражницькі вежі й докладно вимальований із кількох боків вид на Беленден. Підходи до мурів міста, зміцнений гарнізон, в’їзна брама. Руки та очі хлопця — якщо це справді малював він — були справжнім скарбом.

Майже шкода, що згідно з імперським законодавством ці руки будуть відрубані, а очі — виколоті.

Коней вони залишили на місці, забравши із собою тільки мула, навантаженого речами шпигуна. Кеннет прикликав Велерґорфа.

— Скільки людей залишається?

— Четверо. Накази отримали.

— Добре.

Ця четвірка мала пильнувати хлопця. Не тільки щоб він не втік, але і щоб не перерізав собі вени. Наприклад.

— Готуйся! — лейтенант підвищив голос. — Вихід за п’ять хвилин!

* * *

Вони його не щадили. Зрештою, як і себе. Швидкий марш Гірської Варти означав чверть години біг підтюпцем і чверть години нормальний марш. Навпереміну, часом — багато годин поспіль. Для того, хто звик до подорожі верхи, це був убивчий досвід, і вже через першу годину шпигун хилитався на ногах і хрипів, наче от-от мав виплюнути легені. Зв’язані ззаду руки не полегшували йому бігу.

Вони не тримали якогось спеціального строю. Попереду шпигуна та за ним марширувало по троє солдатів, потім Кеннет з Велерґорфом і решта загону. Наприкінці волікся мул, перелякано витріщаючи очі на псів, що його супроводжували.

— Меекханські песики, — прохрипів в’язень, відізвавшись уперше за дві години маршу, коли вони перейшли на нормальну ходу. — Йохані імперські шавки.

Кеннет, зайнятий тим, що поправляв обладунки, його проігнорував. Ремінь, на якому він повісив новий щит, немилосердно врізався в руку, пас із мечем бився об ноги, а шолом натирав чоло. Він зняв його і старанно вирівняв вистелену всередині шкіряну плетінку.

До нього підбіг Гавен.

— Пане лейтенанте, в мене прохання.

— Якщо не йдеться про копняк одному сучому сину, то — слухаю.

— Я хотів би знайти камінь для сина. Для стосу біля беленденського спуску.

Кеннет дозволив собі усміхнутися, оскільки вартівник нагадав про звістку, яка застала їх у корчмі.

— Десятифунтовий? Маєш намір нести його аж під місто?

— Та ні, пане лейтенанте, такий звичайний, з кулак.

— Знаю, знаю… Зупинимося біля струмка, то пошукаєш. Тільки щоб був красивий.

— Буде як перлина, пане лейтенанте! — Гавен відсалютував і зайняв місце в колоні.

Тоді шпигун беркицнувся вперше.

— Меекханські шавки, — просопів він із-під чобота.

Кеннет жестом долоні зупинив загін, але перш ніж встиг підійти до в’язня, до нього дістався вартівник із десятки Велерґорфа. Каве Кальн, званий Вовком, вважався мовчуном і відлюдком, але кращого розвідника і слідопита в усьому Шостому полку не було. Вбраний у легкий шкіряний панцир і накинутий поверх нього плямистий каптан із каптуром, він зазвичай досконало розчинявся на тлі. Його арбалет був помальований у чорне, а сам вартівник на додачу був озброєний парою кордів та кількома ножами за поясом.

— Бігтимеш разом з нами, або накажемо прив’язати тебе до хвоста мула й потягнемо за ним, — солдат промовив це, не підвищуючи голосу. — У нас є чарівник-цілитель у гарнізоні, він поскладає твої рештки до купи, навіть якщо ми привеземо до нього лише безногий тулуб.

Шпигун не так дихав, як усмоктував повітря розпачливими ковтками. Горець схопив його за плечі й поставив на ноги.

— Вовче!

— Пане лейтенанте, — вартівник виструнчився, відпустивши бранця.

— Він має дійти власними силами й у такому стані, щоб мати змогу говорити.

— Слухаюся! Але… Пане лейтенанте, він мене ображає.

— Вважаєш себе меекханською шавкою?

— Ні, пане лейтенанте.

— А ким тоді?

— Меекханцем, пане лейтенанте.

Кеннет уважно придивився до нього. Каве Кальн мав п’ять стоп і вісім пальців зросту, чорне волосся, бліде обличчя і світлі очі. У ньому не було ані грама зайвого жиру. Якби хтось хотів намалювати картину із назвою «Горець до самих кісток», то взяв би за взірець саме його.

— Справді?

Ця декларація була незвичною. Більшість місцевих любила підкреслювати своє вессирське коріння й те, що Імперія не зуміла підкорити Північ зброєю, приєднавши її шляхом дипломатичних дій. Щоправда, ось вже триста років мішані родини та роди поступово збагачували місцеву кров смаком — як говорили — півдня, але горці й надалі вміли ображатися, коли хтось необережно називав їх меекханцями.

— Уперед! А ти — до мене, — лейтенант кивнув Вовку. Дозволив бранцю віддалитися на кільканадцять кроків і тільки тоді рушив сам.

— Каве, ми повинні привести його в казарми живим.

— Розумію, пане лейтенанте.

— І підганяння в’язня залиш мені — я ж отримую за це гроші. Гаразд?

— Слухаюся!

— На місце, вартівнику.

Вовк підтюпцем віддалився.

— Чого це він раптом став увесь такий імперський, га, Варгенне? Я — інша справа, ще мій дід був меекханцем, прізвище не бреше. Але Вовк?

Десятник спокійно глянув на нього, вкрите синім татуюванням обличчя не виражало нічого. За мить він легенько усміхнувся.

— Ви ж знаєте, де ми?

— Дурнувате питання, Варгенне.

— Ні, пане лейтенанте, я не питаю ні про місто, ні про провінцію — лише про місцевість. Ви ж не служили тут раніше, це я був тут здавна, але ви дозволили Гавену пошукати камінь на стос для сина.

— Я чув, що всі так роблять: батьки кожної новонародженої дитини кладуть камінь на стос лічби, біля сходу з Лиски.

— А чому?

— Місцевий звичай? Давня традиція? Мене про це не питай.

— Цій традиції лише чверть століття, пане лейтенанте. Що за Лискою?

— Долина Варес і шлях на південь, до Калена.

— Ага, шлях, яким ідуть купецькі вози з і до Нового Ревендата. Головний шлях, який поєднує нас із півднем Імперії.

— Долина Варес… Це там се-кохландійці вирізали половину Сімнадцятого піхотного полку?

— Не половину. Ледве третину, пане лейтенанте.

— Ти там був?

На мить обличчя десятника дивно скам’яніло.

— Так, був. Розповісти?

Кеннет озирнувся. Спокій, тиша, до наступного бігу підтюпцем у них було ще кілька хвилин. Шпигун був зв’язаний і пильнований, а навколо не було навіть прірви, в яку він міг стрибнути.

— Розповідай.

* * *

— Залізним хріном Реаґвира клянуся!

Кавер Монель, прозваний Чорним Капітаном, стояв на вершині Лиски й дивився на південь. Вид був пречудовий. На небі не було навіть найменшої хмаринки, сонце вже висіло над горизонтом, і гостре око дозволяло сягнути миль на п’ятдесят уперед. Поля, луки, рибні ставки, два смарагдових у цьому світлі озера, чималі простори лісу, села та містечка, поєднані мереживом доріг. Родючий, багатий, людний простір.

Лиска була форпостом Малого хребта — ланцюга гір, на які Меекханська Імперія спиралася під час своєї збройної експансії. Чесно кажучи, Імперія перевалила через Малий хребет лише коли поглинула землі Вессирської Ліги в господарському й політичному аспекті, і робила це — після низки невдалих війн — десятиліттями змішуючи роди та інтереси й затягуючи політичні вузли. Справу полегшив той факт, що вессирці не визнавали одного бога і були переконані, що в пантеоні знайдеться місце для всіх; войовничі культи, які сотні років підтримували теократію в різних місцях континенту, не зуміли схилити їх до свого бачення істини. Тож релігія не була проблемою. Але й надалі долини поміж Малим і Великим хребтами та терени миль на п’ятдесят на південь від Малого хребта, чи то до річки Ванавен, вважалися вессирськими землями. Якщо хтось був достатньо бистрооким, міг би розгледіти її з вершини Лиски — сіру стрічку на горизонті.

Гора була майже милю висотою, а виглядала так, наче хтось колись узяв велетенський молот і для розваги гепнув з усієї сили об її схил. Так виникла долина Варес, що долиною формально не була: овальна западина діаметром понад чверть милі, з двох сторін оточена скалистими плечима, що переходили в майже вертикальну стіну самої Лиски. Вхід до цієї ніби-долини був ледве п’ятдесят ярдів завширшки, іуди вів імперський шлях, кам’яна дорога шириною в два вози. Її називали Хвірткою Півночі, бо це було єдине місце десь у радіусі ста миль, де купецькі вози могли перевалити через Малий хребет.

Утім, хоча шлях, який вів на вершину Лиски, і був вузькою дорогою, вирізаною в диявольськи прямовисній стіні гори, імперські інженери, які її будували, заслуговували на будь-які почесті, якими людська пам’ять тільки могла їх обдарувати. Тракт сходив укосами, мав вісімнадцять поворотів, а його загальна довжина становила майже сім миль. Купецький віз, запряжений четвіркою сильних коней, їхав на вершину цілий день. Але все одно міг дістатися до Нового Ревендата в кілька разів швидше, ніж якби мусив їхати сто миль на схід, щоб скористатися з Великої Брами.

От тільки тепер купецький віз їхав би на Лиску три дні. Або й довше.

— Наче отара овець, — капітан сплюнув: не зрозуміло — від краєвиду, що відкривався, чи просто бажаючи позбутися жовчі, що підкотила до рота.

Молодий вартівник сіпнув борлаком. Він і сам охоче сплюнув би, позбувшись кулі густої, липкої флегми, що підійшла під горло, але не міг. Офіцерові дозволено набагато більше. Кращі гроші, кращі казарми, кращі порції з загального казанка. Право плювати, коли забажається.

Але зараз він не помінявся б місцями з капітаном навіть за всі ці беззаперечні привілеї.

— Ти маєш бути моїм посланцем? Як тебе звуть?

— Варгенн, пане капітане.

Чорний Капітан відвів погляд від долини й уважніше глянув на нього.

— Берґенець, га? — зупинився поглядом на племінних татуюваннях, що вкривали щоки, чоло та тильний бік долонь молодого вартівника.

— З батька та матері.

— Скільки тобі років?

— Сімнадцять, пане капітане.

— А я — імператорський зять. Скільки, питаю!

— П’ятнадцять.

— Ага, так краще. Умієш цим користуватися? — капітан ткнув пальцем у важку сокиру, заткнуту за пояс молодика.

— З дитинства, пане капітане.

— Це добре, вона стане у пригоді. Що ти про це думаєш? — вказав долонею офіцер.

Вартівник глянув униз. Із цієї висоти дно долини здавалося неспокійним морем. Люди, тварини, вози — все перемішане і сплетене у величезний гобелен. У ті сплетення вливалися нові групи біженців, які шукали порятунку. Імперська дорога була забита людьми, возами, гнаними стадами. Навіть тут, стоячи на вершині, він чув цей натовп. Змішані голоси людей і тварин створювали грізний, похмурий фон. Паніка — це слово підкочувало під горло кислим клубком. Одне слово, один крик про загарбників — і вся ця маса рине в бік дороги, що веде на Лиску, і почне топтати, давити й помирати. Спершу старі, жінки та діти, а пізніше — ті, хто залишився. Одне слово вб’є більше людей, ніж армійська навала.

Він не знав, що сказати.

— Я теж так вважаю, — капітан стояв, розставивши ноги і засунувши пальці за пояс. Чорнена кольчуга, яку він зазвичай носив на чорному шкіряному панцирі, глухо брязнула. — Се-кохландійці зганяють їх сюди, наче рибу в сак. А завтра чи післязавтра з’являться, щоб вибрати кращі шматки.

Це знали всі. Імперія вже три роки хиталася під ударами армії кочівників. Врожаєм цієї війни поки що були п’ять програних великих битв і нескінчена кількість малих сутичок та боїв, що знищили міф про непереможну меекханську піхоту. Кочівники не були якоюсь там бандою, що їй вдалося вдертися на територію Імперії — вони були стотисячною загартованою в боях кінною армією з чудовим командуванням, армією, що вміла використовувати свою перевагу. Рухалися вони вдвічі швидше, ніж меекханські полки, що користувалися мережею імперських шляхів; уникали битв, якщо не мали принаймні двократної чисельної переваги; били туди, де були впевнені в перемозі. Армію кочівників утворювали п’ять великих двадцятитисячних загонів, а їхні бойові а’кеери, що налічували від ста двадцяти до ста п’ятдесяти коней, вміли раптово з’являтися майже в будь-якому закутку на північ від Кременевих гір. Грабували, палили, вбивали і плюндрували все, що стояло в них на дорозі. Центральні провінції Імперії майже триста років тішилися спокоєм. Села, містечка, навіть великі міста не мали мурів і були наче відчинені вулики для рою страшенно голодних шершнів.

Десять днів тому надійшла звістка, що два тих загони завернули на північний захід, перейшли річку і вторглися у підгірні провінції. Тридцять-сорок тисяч вершників легко розбили два імперські полки, що разом налічували не більше ніж п’ять тисяч людей. І почали плюндрувати. Обидва вартівники знали: ще вчора небо спотворював дим палаючих селищ та містечок. Сьогодні горизонт був чистим, що лише посилювало відчуття загрози. Не знати, де перебуває ворог — у сто разів гірше, ніж мати його перед очима.

От тільки се-кохландійці могли не поспішати. Капітан Монель мав рацію: долина Варес була саком, до якого мешканці провінції дали себе загнати, наче нерозумні тварини. Десятки тисяч людей пхалися сюди, з возами, наповненими доробком усього життя, наче не пам’ятали, що дорога на вершину навіть звичайному пішому займає половину дня. Віз їхав цілий день — за умови, що в нього запрягли сильних, здорових тварин і що він не був завантажений понад усіляку міру. А зараз нагору пхалися потворні важкі підводи селян, дощенту заповнені всіляким майном, а тягнули їх одна, інколи дві худі та виснажені кількаденною втечею шкапи. Голова людської змії, що сходила на Лиску, поки була десь на третині шляху. Варгенн знав, що немає шансів, щоб вона дісталася до вершини хоча б опівночі. Долина виявилася смертельною пасткою. Капітан зітхнув і знову сплюнув.

— Іди до лейтенанта Кавацра і скажи, щоб він зі своєю ротою почав сходити дорогою. Вони мають зіштовхнути всі вози зі шляху, тварин можна залишити, але за умови, що вони не сповільнюють підйом. Якщо якась заважає — зарізати і скинути. На кожному повороті нехай поставить двох-трьох людей, щоб контролювали ситуацію й підганяли натовп. Жодних зупинок. Якщо хтось не дає собі ради, має поступатися іншим. Решту вартівників нехай залишить тут: нехай проштовхують людей на інший бік, жодних затримок нагорі, бо закоркують нам перевал. І нехай їх рахують. Хочу знати, скільки перейде за Малий хребет. Ми з іншими ротами зійдемо схилом: спершу Третя та Восьма, наприкінці моя. Біжи!

Молодий вартівник кивнув, відсалютував і помчав у бік невеликої вежі, де чекала решта загону. Чорний Капітан привів на Лиску чотири роти. Першу, Третю, Восьму та Десяту з Четвертого полку Гірської Варти. Разом — неповні чотири сотні людей. Накази вони отримали лише п’ять днів тому, що свідчило про те, що система зв’язку — звичайного та магічного — вже сильно шкутильгала. Се-кохландійські загони найчастіше мали біля себе потужних племінних шаманів, яких звали жереб’ярами, а ті з лютою завзятістю полювали на імперських чародіїв. Особливо на тих, хто служив у війську. У такий спосіб армії потроху виривали ікла, осліпляли її та оглушали. Мережа кінних гінців вже давно була розшарпана летучими а’кеерами. Кочівники перехопили ініціативу, а Імперія потроху програвала цю війну.

Лейтенант Девен Кавацр, командир Першої роти, мовчки вислухав накази й вирушив зі своїми людьми до спуску. Йому випало найневдячніше завдання. Але якщо хтось повинен був вийти живцем із пастки, якою стала долина, то шлях треба було розчистити. Піший підіймався на гору вдвічі швидше, ніж віз, і цей стан речей потребував від них певних дій, бо Гірська Варта мала охороняти передусім людей.

Варгенн переказав іншим двом ротам наказ готуватися до спуску. Вони мали зісковзнути на дно долини, користуючись мотузками, гаками та чеканами. Варта вміла лазити майже вертикальними стінами, тож це не мало тривати довше, ніж дві години. Коли він вирушав назад до капітана, Третя рота вже почала готуватися до виконання наказу. Униз полетіли бухти канатів, а перші вартівники зникли за скельним уступом. Вони мали спуститися швидше, ніж Перша рота дістанеться голови людської змії, що заповзятливо йшла нагору.

Варгенн застав капітана на тому самому місці: той вдивлявся в горизонт. На південному сході з’явилася стрічка чорного диму, яка хутко п’ялася догори. Помітивши його, офіцер заговорив.

— Аберех. Мале сільце. Двадцять п’ять миль звідси. Дві чи три години швидкої рисі. Але дорогою є рибні ставки з тими пречудовими вузькими греблями, річка й ліс. Якби хтось там унизу мав голову на плечах, можна було б улаштувати чудову засідку. Як кажуть, ніхто краще не спинить кінноту на греблі, ніж п’ятдесят рішучих людей із вірними арбалетами в руках.

— Так точно, пане капітане.

— Ти мені не «такточнюй», хлопче. Скільки там унизу людей? Як вважаєш?

Молодий вартівник глянув на заповнену по вінця долину.

— Двадцять тисяч?

— Ні, хлопче, щонайменше тридцять. Може, й більше. Мешканці Маавага, Лавердона, Старого Опанна та Калесса. І жителі всіх навколишніх сіл. У дорозі десь удвічі більше, вони підходитимуть удень і вночі. Уранці тут буде шістдесят тисяч душ, половина провінції, увіпхнута в одну п’яту квадратної милі. Не враховуючи скоту, овець, кіз та свиней. Знаєш, що це означає?

— Що вони довго підійматимуться?

Капітан зупинив на хлопці проникливий погляд. Дуже довго вдивлявся в його обличчя, наче шукав слідів кпин.

— Це також, хлопче. Але це означає — і я вже можу тобі це сказати, — що ніхто не залишився, щоб битися. Ці терени — не найкраща місцина для кінноти. Поля, поділені лісами, ставками й каналами, вузькі дороги, слизькі греблі, два великих озера. А тут… Вони начебто вессирці, як-от ти чи я, але триста років меекханського панування перетворили їх на південних жителів. Вони стали меекханцями, м’якими й боязкими. Звикли, що інші ризикують за них. Дивися, як вони втікають… — він знову сплюнув, цього разу з неприкритим презирством. — Триста років тому жоден вершник із цього загону не повернувся б на схід. У кожному селі їм довелося б займати будинок за будинком, за кожен крок платити кров’ю. Сьогодні ж кочівники прийшли наче мисливці, які полюють на зайців у загорожі. А здобич навіть не намагається по-мудрому втікати.

Він розвернувся спиною до долини.

— Ходімо вниз. Тримайся біля мене.

Спуск відбувався стрімко і вправно. Зі шматка мотузки сплітали просту, але безвідмовну упряж, яку вплітали в головний канат. З’їжджали стрибками, відштовхуючись ногами від скелі. Добре вишколені вартівники могли спуститися на дно прірви в кілька сотень стоп за кільканадцять хвилин. На щастя, тут їм доводилося користуватися канатами й упряжжю лише спочатку. Долали десь триста стоп прямовисної скелі, а наступні тисячу п’ятсот проходили вже обережно, спускаючись між густою порістю. Ліс, що ріс на схилах навколо долини, здебільшого складався з місцевих сосен, що полюбляли крутизну: вміли заповзти корінням у найменшу щілину в скелях, чіпляючись за ґрунт, наче скнара за останній мідяк. Але все одно існувала чимала ймовірність, що людина, яка там перечепиться, падатиме сторчма, доки не переламає всіх кісток. Тож спускалися групами в кілька чоловік, зв’язаних один з одним, страхуючись на кожному кроці.

Вони спустилися в ту мить, коли на шляху над ними почали розігруватися перші невеликі драми. Усе було видно набагато краще, ніж їм того хотілося б. Навіть на відстані: метушня, шарпання, удари солдатів. А потім один із возів, що важко сунув на чолі групи втікачів, був грубо й суворо зіпхнутий униз. Дві третини врізаної в гору траси вело лісом, а дорога, яка йшла зиґзаґом, була відділена пасмами дерев. Тож віз не впав на голови людям, які йшли нижче, а вдарився об стовбур дерева і переломився навпіл. Знизу вони виразно бачили тюки, скрині, ящики та якісь пакети, що з нього посипалися. А за мить вітер приніс навіть жіночий лемент: власниця возу почала оплакувати своє майно.

І може саме тому, що геть усі дивилися в бік вершини, їхнє прибуття спочатку не привернуло уваги.

* * *

— Пане лейтенанте, вже час.

Кеннет роззирнувся, наче його вирвали з чару. Варгенн вмів розповідати як ніхто інший у роті. Довгими зимовими вечорами, коли хурделиця відрізала казарми від світу, він сплітав історії, які крали в людей час на сон і закінчувалися лише із сірим світанком. Але чомусь ніхто ніколи не нарікав. Справжню ж майстерність Варгенн показував, коли розповідав про речі, в яких сам брав участь. Щось у його голосі, в тому, як він жестикулював, в очах діяло, наче магніт. Лейтенант роззирнувся. Кілька вартівників, нашорошивши вуха, наблизилося до нього й Велерґорфа. Стрій почав ламатися, і виглядало на те, що невелика пробіжка всім би зараз надалася.

— Добре. Вартівники, біг. На раз, два, три!

Вони рушили.

Чверть години підтюпцем по рівній, кам’яній дорозі — це для солдатів Гірської Варти майже відпочинок. Після кільканадцяти кроків ноги самі знаходять ритм, дихання вирівнюється, руки починають працювати, допомагаючи накачувати повітря до легенів. Кеннет уже відчував, що щит більше не тягне вниз, а шолом не тре лоба. Коли треба було передати гірськими стежками швидке повідомлення або якомога швидше дістатися до місця, де бачили якусь підозрілу банду, солдати могли бігти в такому темпі й півдня. Завдяки цій швидкості їх інколи називали гірською кавалерією.

Але для шпигуна такий біг міг виявитися непосильним завданням. Тому коли він знову кілька разів перечепився, Кеннет скинув руку, наказуючи повернутися до звичайного маршу. Разом із десятником підійшов до бранця.

Фальшивий музика важко дихав, зігнувшись навпіл, брудне вбрання смерділо старим потом, волосся прилипло до черепа. Він нічим не нагадував елегантного, впевненого в собі чоловіка, з яким Кеннет зіткнувся сьогодні вранці.

Лейтенант жорстко його випростав і приклав йому до губ флягу.

— Пий, — наказав він. — Якщо зневоднишся, мені точно доведеться прив’язати тебе до хвоста мула.

В’язень обдарував його поглядом, який мав би бути презирливим; утім, чогось такого важко досягти, коли ти душишся, хапаючи кожен ковток повітря так, наче він — твій останній, а до того ж коли хтось вливає тобі воду в рота. Захлинувся, розкашлявся. Лейтенант спокійно відсунув флягу.

— Знаєш, це була непогана ідея з рукою. Ти міг подорожувати всією провінцією або як поранений, який шукає зцілення, або як музика, який повертається за Малий хребет, щоб вилікуватися. Обидва варіанти добрі, і кожен із них ти міг би пояснити, так? До того ж цей учень, який на стоянках щось там собі малює. Утім, я готовий закладатися, що найважливіші речі ти тримаєш у голові. Я вгадав?

Шпигун припинив кашляти й утупив у нього погляд. Цього разу йому майже вдалося виглядати гордовито і шляхетно. Він мовчав.

— Пий, — Кеннет знову приклав йому фляжку до губ.

В’язень зробив кілька великих ковтків, потім труснув головою.

— Добре. Ні — то ні. За дві години зробимо привал, тоді отримаєш щось поїсти і знову нап’єшся.

— Чий він може бути, пане лейтенанте? — десятник розглядав шпигуна, кривлячи татуйоване обличчя. — Виндерський? Газерський?

— Не знаю. Але Щури з нього це витягнуть. Вони свою роботу знають. Я сказав би, що він з Винде’канна. За східним кордоном маємо Ріг, а вони вже скільки років думають, як би його відламати. Га, друже?

Погляд шпигуна не змінився навіть на крихту. Офіцер прохолодно усміхнувся.

— Добре, Варгенне, досить цього базікання. Ідемо далі, а ти розповідай.

— А на чому я скінчив? А, згадав, наші три роти з’їхали вниз і спостерігали, як люди лейтенанта Кавацра розчищають шлях. Потім ми почали наводити лад. Одна рота рушила до виходу з долини зупиняти фури та тварин. З того моменту ввійти могли тільки люди. Друга помарширувала на початок шляху вгору. Те саме: вози і тварин убік, кожен сходить на вершину власними силами. А капітан тим часом намагався домовитися з єдиним чародієм, якого ми зустріли в долині.

* * *

Коли появу вартівників було зауважено, до них владним кроком підійшов чоловік у синьому оксамиті.

— Ви хто? — його голос був глибоким і спокійним. Дивовижно як для людини, що стояла перед трьома сотнями озброєних до зубів солдатів бандитського вигляду.

— Гірська Варта, — Кавер Монель недбало тряхнув плащем із нашитим спереду номером полку. — А ти хто?

— Майстер Барен-кла-Вердонель. Чародій. Зараз виконую функції бургомістра Маавага. Попередній бургомістр не впорався, — чоловік махнув рукою десь за спину. — Що там відбувається?

Він міг не уточнювати, де саме. Вітер усе ще доносив у долину виття жінки. Стогони й плач людей, які згромадилися в долині, набирали силу.

— Розчищаємо шлях. У такому темпі навіть десята частина втікачів не зуміє зійти на Лиску, перш ніж прибудуть кочівники.

— За яким законом?

Капітан прохолодно посміхнувся.

— За імперським. Ми відповідаємо за гірські шляхи, а ця дорога належить до них. Нагору йтимуть тільки піші: вози і тварини затримують ходу. Це не підлягає дискусії.

Чоловік якусь мить мовчав, а тоді на його вуста повернулася посмішка: настільки ж холодна й безпристрасна.

— Дякувати богам, нарешті є хтось, хто має макітру на плечах.

— Може, тут є ще якісь чародії?

— Був майстер Ванель. Володів чарами в аспекті Хмари і Променю, — пояснив чародій. — Здається, Стежка Світла. Дозволяє швидко подорожувати на великі відстані. Уже година як зникнув, разом із кількома найбагатшими купцями. Забрав стільки людей, скільки міг доставити на місце, не ризикуючи спекти мозок. Але це — його вибір.

— А ви, майстре? Який аспект?

— Хочете знати, чи я для чогось не придамся? — Барен-кла-Вердонель усміхнувся самими губами. — Ні, не думаю. Я не належу до архімагів. Прості чари зі Стежки Повітря, аспектовані Подихом і Гніздом. Передбачаю погоду, попереджаю про наближення грози. Якщо маю добрий день, можу розігнати градові хмари — або ж принаймні сповільнити бурю. У місті я й на хліб не заробив би, але в селі я визнаний і шанований член місцевої спільноти.

— Інші чародії? — офіцер махнув рукою в бік натовпу.

— Ні, немає. Окрім Ванеля поблизу був лише старий Ґалех, але він помер минулого року, і на його місце ніхто не прийшов. Більшість здібних тягнеться до великих міст, до багатих гільдій. Щоби оселитися тут, треба або любити життя на селі, або ж не мати вибору, бо аспект, яким ти володієш, в іншому місці мало до чого придатний, — чародій знизав плечима. — Звісно, є кілька сільських заклиначів і знахарок, деякі з них володіють малою Силою, але не думаю, щоб вони придалися. У загоні, який до нас наближається… Навіть із такої відстані я відчуваю скривлення, потоки… Це непросто пояснити комусь, хто сам не має здібностей. Там щонайменше десять жереб’ярів.

Капітан кивнув.

— Ви можете відчути їхніх чаклунів? Дати приблизну відстань?

— Немає потреби. Я володію Стежкою Повітря, а повітря переносить звук. Я їх чую, — він прикрив очі. — Найближчий а’кеер десь за двадцять миль звідси, там приблизно сто коней. Розвідка. Обережно їдуть греблею між двома ставками, частина затрималася попоїти коней. Схоже, скоро рушать далі, але напевне не прибудуть сюди до ранку, хіба що ризикнуть подорожувати вночі. Утім, вони все одно не встигнуть раніше солдатів.

— Солдатів? Ти впевнений, майстре?

— Мірний, ритмічний крок кількох сотень людей, барабан на тлі, брязкання заліза. Загін війська, три, може, чотири роти. Вози. Не знаю, скільки. Десь десять миль на схід від нас, їдуть дорогою з Ґаренса, вздовж гір. Наближаються. Це все.

Варгенн кахикнув.

— У Ґаренсі казарми Сімнадцятого полку, пане капітане.

— Кажуть, Сімнадцятий було розбито.

— Знаю. Разом із Двадцять Третім. Але… Ґаренс розташований далі інших на північ. Може, ці просто не брали участі в битві.

— Подивимося, — посмішка капітана нагадувала щілину в льодовику. — Я охоче зустрінуся з офіцером, який веде своїх людей якнайдалі від ворога.

* * *

Біг скінчився. Кеннет поправив щит, підтягнув пояс з мечем. Вони були майже на половині дороги, ще два цикли — і він дасть команду на довший відпочинок. Треба буде щось з’їсти й напитися. Крім того, шпигун виглядав так, наче от-от зомліє. Цього разу марш мав тривати трохи довше.

— Півгодини маршу, — наказав він. — Чорний справді був таким сучим сином?

Велерґорф широко посміхнувся.

— Він був навіть гіршим, але мої спомини, як ведеться, трохи перебріхують правду. Пам’ятаю, як він якось наказав Третій роті всю ніч бігати навколо казарм, бо троє солдатів спізнилися, повертаючись зі звільнення. Нічого особливого, рота все одно була на зимівлі, а хлопці пішли на весілля до родини і трохи перебрали. Але… кожен із нас за нього дав би порізати себе на шматки.

— Цікаво — чому?

— Він ніколи не видавав наказу, якого не можна було виконати, й ніколи не посилав людей на смерть, щоб прославитися. Це ми знали напевне. Він ніколи не бажав, щоб перед ним стелилися, бо він офіцер і шляхтич. І він сам завжди виконував накази…

* * *

— Ні. Це неможливо.

Варгенн відступив трохи вбік, щоб звільнити руку й мати змогу швидко витягнути зброю. Ситуація робилася загрозливою.

Наведення ладу на шляху тривало весь день. Нарешті їм вдалося встановити сякий-такий темп. Солдати вже очистили дорогу від усіх возів, і голова колони біженців саме дісталася вершини Лиски. Унизу всі підводи відсували вбік, тварин випрягали і зганяли у велике стадо. Скоро мала розпочатися різанина, бо капітан не мав наміру залишати кочівникам жодного коня, корови, вівці чи кози. Те, чого біженці не могли понести із собою, мало бути спалене. Долина мала перетворитися на цвинтар, а кочівники — отримати лише попіл і трупи тисяч тварин. Жодного одягу, зброї чи їжі. Такими були накази, і Чорний Капітан збирався виконати їх до останньої літери.

Або за мить померти.

— Я теж маю свої накази, капітане, — офіцер піхоти тріпнув плащем, торкнувшись зелено-чорної смужки. — Мабуть, мені не треба говорити, що я звик їх виконувати…

Варгенн відвів погляд від візерунку, який обшивав синій плащ піхотинця. Молодший полковник — так говорили відзнаки. Десятники використовували коричневий, лейтенанти — червоний, капітани — жовтий, полковники — зелений, генерали — синій. Додавання чорного означало звання на піврангу нижче, білого — на піврангу вище. Утім, найважливішим було те, що цей чорно-зелений візерунок давав більшу владу, ніж брудно-жовтий із додаванням білого, який обшивав плащ капітана.

Полковник озирнувся через плече й виконав кілька жестів. Ставало гарячіше.

Солдати прибули пізно вдень: дві роти важкої піхоти, рота арбалетників та рота артилерії, що тягнула на возах дюжину «скорпіонів» та чотири онагри. Варгенн із капітаном дивилися, як вони наближаються, вісімсот закурених людей, що ледь переставляли ноги, а за ними — двадцять возів із машинами та боєзапасом. Важка піхота, гордість Імперії, тепер була схожа на зграю духів: сірі щити, сірі панцирі, сірі обличчя з очима, пригаслими від втоми й відчуття поразки. Уперше за багато років солдатам довелося зіткнутися з ворогом, якого вони не могли перемогти. Кочівники не ставали в бій лицем до лиця, не кидалися в божевільні атаки, які можна було відбити стіною щитів та градом дротиків. Навіть до гір доходили чутки про зіткнення, під час яких загарбники на швидких кониках шаленіли на полях битв, засипаючи ряди меекханської піхоти такою кількістю стріл, що в солдатів під вагою щитів, утиканих ними, опускалися руки. З п’ятдесяти кроків, на повному галопі се-кохландійський вершник умів уцілити в обличчя, що на мить визирнуло з-за щита. Це ламало дух результативніше, ніж сотні програних битв. Єдине, що ти міг — це лише стояти й щулитися за щитом, відчуваючи, як зростає його вага. Тут і найкращі підупадали духом.

Загони пікінерів, такі результативні в інших війнах, просто розстрілювали, тож їхню кількість було обмежено до однієї роти на полк. Також були спроби збільшити кількість лучників та арбалетників у кожному підрозділі, але всі ці зміни впроваджувалися надто пізно. Доброго стрілка треба вчити роками, а років Імперія не мала. Дехто вважав, що Меекхану лишилися місяці; що як не цього року, то напевне в майбутньому Імперії доведеться віддати половину території, всі землі на північ від Кременевих гір, і підписати з Батьком Війни се-кохландійців принизливий мирний договір. Багато хто вже передрікав кінець Меекханської Імперії, і, спостерігаючи за колоною привидів, що наближалася зі сходу, Варгенн був готовий визнати, що вони мають рацію.

— Ви тут командуєте, капітане?

Це були перші слова, які почулися з уст командира загону, що наближався. Дивовижно, але він безпомилково вирізнив їх серед хаосу, який усе ще панував біля входу в долину. Кількість возів, які відтягували вбік, постійно збільшувалася, як і стадо тварин, що з усіх сил ревли, мекали і квилили. Лейтенант Варег-кае-Леваль, на чию голову впало опанування всього цього замішання, впорався дивовижно простим та результативним способом: з обох боків дороги він поставив близько двадцяти найважчих і найсправніших фургонів і зв’язав їх ланцюгами, звузивши прохід до кільканадцяти ліктів. Це дало змогу опанувати струмінь біженців, відділити тварин від людей і затримати інші вози назовні. Наступні партії біженців досі підходили до проходу, але мало хто намагався скандалити чи їхати силою. Обличчя солдатів не обіцяли надії на змилування.

І все ж там панувало чимале замішання: дорослі кричали, діти плакали, тварини ревли, часом доходило до штовханини та бійок поміж біженцями. А командир колони, яка наближалася, видивився в цьому розгардіяші офіцера, який стояв трохи осторонь, і без вагання підійшов саме до нього.

Варгенн подивився на вираз обличчя капітана і приготувався до проблем.

— Я, пане молодший полковнику. Старший капітан Кавер Монель із Гірської Варти. Четвертий полк… — він замовк із мало не зневажливим очікуванням.

— Полковник Дарвен-лав-Ґласдерн. Сімнадцятий Піхотний полк, — офіцер усміхнувся й уклонився: злегка, але ввічливо, наче чекав на салют від солдата, молодшого за званням.

Надарма. Чорний Капітан лише зміряв його крижаним поглядом, оцінюючи кольчугу, шолом і пояс із мечем. Усе було запилене, але не було схоже на таке, що побувало в бою. Полковникові було десь тридцять-тридцять п’ять років, він мав гладко виголене обличчя, світле волосся і спокійні карі очі. Скидався на придворного ловеласа, а не офіцера імператорської армії.

— Ви брали участь у битві? — питання, поставлене таким тоном, могло стати підставою виклику на поєдинок. Командир Сімнадцятого наче й не звернув на це уваги.

— Ні. Ми мали захищати брід на Валесі, щоб нас не обійшли з флангів, коли решта намагатиметься їх стримати. Але кочівники не з’явилися, натомість до нас дійшла новина про поразку. Обидва наші полки — вирізані. Знаю лише це. У мене наказ перейти Малий хребет і вивести людей на схід, до Арс-Ґавеллена. Там — район концентрації.

— Наказ? Я можу його побачити?

Прокляття.

Молодший полковник трохи випростався і глянув капітанові в очі. Він уже не усміхався, а його очі втратили лагідний вираз.

— Ні, капітане. Не можете. В імперській армії молодший за званням не перепитує старших і не перевіряє їхні накази.

— Згідно з привілеями, наданими Гірській Варті імператором Гелленрорфом, наші звання на один ступінь вищі порівняно зі звичайною армією. Отже, ми рівні.

— Цей привілей діє лише в горах.

— Ми і є в горах, пане молодший полковнику. Ця долина і все навколо неї — вессирська територія. Власне, гори. Тут кожен з моїх солдатів є десятником для ваших людей. Навіть він, — указав на свого гінця.

Варгенн пожалкував, що не перебуває десь в іншому місці. Дуже далекому місці, де нема офіцерів, які зчепилися через ієрархію. Якусь мить полковник міряв хлопця поглядом. Мовчав.

— А які накази отримали ви? — урешті глянув на капітана.

— Забезпечити перехід через Малий хребет стільком людям, скільком вдасться, не залишаючи для кочівників нічого вартого уваги, жодних трофеїв, жодних тварин; утримувати прохід через гори. У цьому порядку.

— Тоді забезпечте перехід нам. І все. Ще сонце не зайде, а ми будемо на вершині.

— Ні. Це неможливо, — сказав капітан, а командир залишків Сімнадцятого легенько торкнувся обшивки свого плаща, даючи зрозуміти, що привілей, наданий давно мертвим імператором, його не зобов’язує, і дав знак своїм людям.

Схоже, вони приготувалися до цього раніше, здалека побачивши, що вхід у долину заблокований. За спиною полковника солдати демонстративно брали в руки щити, а групки арбалетників наче самі по собі займали позиції на флангах. На барикаді, що перегороджувала вхід у долину, також почався рух. Лейтенант кае-Леваль швидкими жестами почав збирати вартівників. На кілька ударів серця запанувала тиша, цивільні біженці замовкли, із жахом дивлячись на солдатів, що готувалися до битви. Навіть тварини затихли, наче відчуваючи майбутню різанину.

— То що з нашим проходом, капітане? — полковник обвів поглядом барикаду. — Я його отримаю?

Звів брови, коли почув насмішкувате пирхання.

— Я вам дещо покажу, полковнику, — Чорний Капітан махнув на запрошення. — Ви зрозумієте.

Вони підійшли до барикади. Варгенн ішов слідом. Капітан вказав на долину широким, владним жестом. Звідси погляд мимоволі зосереджувався на дорозі, яка бігла прямо, наче стріла, а тоді починала спинатися укосами на верхівку Лиски. Командир Сімнадцятого якусь мить стояв і дивився. Люди, тварини, вози… Долина була майже п’ятдесят ярдів у довжину й десь сто в ширину, але все одно здавалося, що вона заповнена по вінця. З цієї відстані людська колона на шляху була подібна до сірої змії, що настирливо повзе вгору.

— Шістдесят тисяч біженців, може, навіть більше, — капітан говорив тихо і спокійно. — Чоловіки, жінки, діти і старці. Здебільшого — вессирці з підгір’я. Я скажу, що станеться, якщо ви спробуєте виконати наказ. Вам доведеться ввійти в долину, проштовхуючись крізь натовп цих людей, і почати сходити нагору крутим і вузьким шляхом, на якому зараз десь п’ятнадцять тисяч осіб. Вам доведеться спихати їх зі шляху щитами та держаками списів, а тих, хто опиратиметься, треба буде колоти мечами. Будуть сотні трупів, будуть тисячі поранених. Ваші вози з машинами заблокують шлях на довгі години. Купецькі фургони зазвичай зупиняються внизу на ніч, щоби тварини могли перепочити перед сходженням, а ваші коні були в дорозі принаймні два дні. Отже, ви заблокуєте шлях нагору, а це означає, що кочівники влаштують тут різанину. Переб’ють усіх старців. Дітей, жінок та здорових чоловіків візьмуть у полон і поженуть на схід. А ви, йдучи дорогою, будете на все це дивитися.

— Але…

— Ні, полковнику. Жодних «але». Найближчий а’кеер — за шість миль звідси. Це розвідка, але їхні головні сили, десь тридцять тисяч осіб, будуть тут завтра вранці. Навіть якщо ви почнете сходження зараз, то пройдете ледве дві третини дороги до того часу, коли вони прибудуть. Запевняю, що згори все буде чудово видно.

Варгенн дивився, як полковник відвертається й подає знак своїм солдатам. Щити повернулися на місце, арбалетники зайшли в колону. Він поволі видихнув.

Молодший полковник Дарвен-лав-Ґласдерн, останній живий старший офіцер Сімнадцятого Піхотного полку, стояв біля входу в долину й дивився. Вираз його обличчя був такий непроникний, що здавалося, наче він одягнув маску.

* * *

Велерґорф припинив оповідати й потягнувся за флягою. Сучий син знав, у який момент зробити перерву. Кеннет роззирнувся. Як він і очікував, чіткий стрій розсипався; здавалося, навіть пси підійшли ближче і прислухаються до оповіді. Шпигун вже не дихав важко і припинив бурмотіти собі під ніс прокляття.

— Я не знав, що Сімнадцятий мав наказ перейти гори… — почулося збоку.

Лейтенант озирнувся. Вовк.

— А ти хіба не мав іти в розвідці?

— Гавен помінявся зі мною, пане лейтенанте. Він поспішає більше за інших, до того ж каже, що чув цю розповідь вже сотню разів.

— Ти також, Вовче.

— Так, але не від того, хто стояв поруч із Чорним Капітаном і на власні очі бачив полковника лав-Ґласдерна.

Обидва глянули на десятника. Той перехилив флягу, зробив кілька великих ковтків, закрутив її, потрусив, прислухаючись до хлюпоту, неквапно відкрутив знову і зробив ще один ковток, закрутив, привісив на пояс, труснув головою, знову потягнувся за флягою…

— Варгенне…

— Так, пане лейтенанте? — татуйоване обличчя виражало абсолютну невинність.

— Якщо просто зараз не почнеш розповідати, мені доведеться підвищити когось — відразу після рапорту про трагічний нещасний випадок, який позбавив мене десятника.

— Так, — буркнув хтось позаду. — Наприклад, він міг би наштовхнутися на стрілу, яка летіла надто низько.

Кеннет легенько усміхнувся.

— Ну то що?

* * *

Варгенн дивився, як полковник розвертається і йде в бік свого загону. Темно-синій запилений плащ смутно звисав з його спини. Дивно, але здавалося, що з кожним кроком офіцер випрямляється, крокує дедалі легше й вільніше. Молодий гонець готовий був закласти свою річну платню, що на гладкому обличчі солдата з’явилася усмішка. Чорний Капітан мовчав. Хлопцю вперше спало на думку, що навіть мовчати можна дуже вимовно.

— Тепер подивимося, — буркнув нарешті капітан.

— Що, пане капітане? — відважився запитати він.

— Чи цей меекханець із заліза, чи з гівна.

— Розумію, пане капітане.

— Це добре, хлопче, це добре.

До них підійшов стурбований чародій.

— Погані новини?

— Той головний загін… Вони рушили швидко, дуже швидко. Щонайменше клусом. І розділилися на три частини, — вказав рукою на схід, захід і південь.

— Заганяють решту. Добре знають, що звідси нема куди тікати. Коли будуть тут?

— З такою швидкістю? З вершини Лиски вже, напевно, можна помітити найближчий загін. Вранці побачимо їх і звідси.

Капітан кивнув.

— Тож зачекаємо їх тут.

Якийсь час він мовчав.

— Майстре, у мене є прохання, — сказав нарешті.

— Слухаю, капітане.

— Нехай бургомістри і старости призначать по кілька людей для вбивства тварин. І нехай починають убивати вже зараз. Я не хочу, щоб це довелося робити солдатам.

— Чому?

— Люди не повинні бачити, як Гірська Варта позбавляє їх маєтності, як убиває вигодуваного з лошати коня чи ріже улюблену отару рунних овець. Такі речі повинен робити власник. Крім того, в солдатів ще буде нагода заплямувати зброю кров’ю.

— Розумію. Повідомте, коли потрібно буде підпалювати вози.

— Добре. Вози ми підпалимо наприкінці. Дим у цій долині — погана ідея.

До них наблизився полковник у супроводі трьох офіцерів.

— Капітан Ґлавеб, лейтенант кан-Поренн та лейтенант лав-Гервис, — представив їх коротко.

Ґлавеб носив чорний шкіряний панцир імперської артилерії. Без слова, лише трохи кивнувши головою, він проштовхався між ними і втупив погляд у підйом на Лиску. На засмаглому, зморшкуватому обличчі з’явилася похмура усмішка.

— Хрін там. Не зійдемо, — прохрипів, відхаркнув, безцеремонно сплюнув на землю і сказав уже нормальним голосом. — Ви мали рацію, пане полковнику. День, а з нашими тваринками — може й довше.

Його командир трохи ніяково усміхнувся.

— Артилеристи. Гордість імперської армії. Такі ж недисципліновані та безцеремонні, як Гірська Варта. Лейтенант кан-Поренн командує другою ротою важкої піхоти, лейтенант лав-Гервис — ротою арбалетників.

Будь-хто міг зрозуміти це без жодних пояснень. Перший офіцер мав на собі повний бойовий обладунок піхоти: шкіряний панцир, важку, до колін, кольчугу, сталеві наголінники, шолом із бармицею. Великий щит закинув собі за спину, короткий меч пересунув наперед. Від звичайного солдата-піхотинця його відрізняла лише червона оторочка плаща. Другий офіцер носив шкіряний панцир із накинутим стьобаним жилетом, простий шолом та корд. Три тули з арбалетними стрілами обтяжували його пояс, а важкий арбалет — руку. Обидва обмежилися коротким салютом і мовчки стали збоку. Чорний Капітан зміряв їх оцінювальним поглядом, наче шукав якісь слабкості.

— Кочівники рухаються швидше, — сказав за мить, коли мовчанка стала нестерпною. — Головні сили будуть тут уранці. Окремі а’кеери можемо побачити в будь-який момент.

— Це очевидно, — не здивувався Дарвен-лав-Ґласдерн.

— Очевидно, полковнику?

— Вони прибули за здобиччю. Не за землею, а за золотом, сріблом, дорогоцінними тканинами та рабами. За стадами тварин. І все це тікає з їхніх рук. Вони знають, що ця долина — пастка з вузьким горлом, але не хочуть втратити надто багато. Тому пришвидшилися.

— Я не пущу вас нагору поза чергою.

— А черга — це?.. — полковник легенько усміхнувся і, як не дивно, не поклав долоню на руків’я меча.

— Та, в якій ви прибули. Тобто, ви зможете піднятися перед ними, — вказав на групу біженців, що саме наближалася.

— А ви? Підійматиметеся нагору останніми?

— Авжеж.

Командир піхоти переніс погляд за спину капітана і знову задивився на долину.

— Мені наказано прибути «так швидко, як удасться», капітане. Я думаю, що якщо ми опинимося нагорі раніше за Варту — це буде прийнятна швидкість… — він невесело усміхнувся. — Окрім того, ці кляті дикуни вперше не зможуть бігати від нас по всьому полю битви. Якщо вони захочуть сюди ввійти, ми відчуємо їхній сморід по-справжньому близько. Нарешті буде нагода привітати їх, як годиться.

Капітан просто кивнув.

— Будете захищати вхід?

Полковник обмінявся поглядами зі своїми офіцерами.

— А вам потрібні колеса від возів?

Меекханська піхота славилася двома речами. Непоступливістю в бою і вмінням поставити шанці навіть посеред моря. Техніку будування окопів, захисних валів, палісадів, уміння створювати захисні лінії в голому полі за допомогою лопат і сокирок солдати тренували нарівні з володінням мечем, щитом та списом. Старе прислів’я стверджувало, що за три години меекханці здатні збудувати окоп, а за три дні — поставити фортецю.

Тут справу полегшували біженці. Сотні возів уже стояли поблизу входу в долину. Полковник відразу вислав туди солдатів, які почали обирати серед них найкращі для оборони. У першій лінії мали стояти найважчі, переважно купецькі, із товстезними бортами та днищами. Як тільки відібрані тридцять фур утворили півколо назовні в’їзду, з єдиною щілиною, крізь яку все ще пропускали біженців, у діло пішли лопати. Під кожним колесом викопали яму, після чого вкопали їх по маточини в землю. Перед захисною лінією блискавично виник рів, а викопана земля пішла під фургони, унеможливлюючи прослизання під днищами. Усі вози поєднали між собою мотузками й ланцюгами, а довгі дошки, зняті з інших фургонів, використали для закриття проходів поміж ними і для того, аби вище звести борти. Що кілька кроків на возах монтували дашки, які мали захищати солдатів від спадаючих згори стріл. Уздовж усіх шанців стукали молоти, лопати вгризалися в землю. Спостерігаючи, як солдати виламують дишла з решти возів, гострять їх і вбивають перед барикадою, Варгенн готовий був повірити в ті три дні й фортецю.

Питання про колеса не було просто риторичним. Із возів, що мали згоріти, знімали колеса, стягали обручі й гострили спиці. Пізніше колесо втикали сторчма в землю. Чотири чи п’ять таких гострих знарядь, що стирчали із землі, могли сповільнити будь-яку атаку.

На відстані ста ярдів від лінії оборони робили свою справу кількадесят солдатів із широкими бурами. На кожну яму глибиною в дві стопи та шириною в десять пальців у них ішло дві хвилини.

Чорний Капітан мовчки спостерігав за всіма цими діями.

— Я чув, що з кожного піхотинця, в якого знаходять такий бур, кочівники живцем обдирають шкіру. Але ширяться чутки і про те, що перед битвою маршу кількадесяти солдатів із таким спорядженням перед нашими лініями вистачає, щоб вершники не відважувалися атакувати. Коні ламають ноги. Паршива справа — така яма.

— Така ж паршива, як стріла в животі? — почулося позаду них.

Офіцер не озирнувся на чародія.

— Про це треба запитати коней, майстре. Вони далеко?

— Десять миль. Трохи сповільнилися. Але окремі а’кеери — ближче. Чотири чи п’ять миль. Це все, що мені відомо.

— Вони не намагаються нас надурити?

— Вони ще не знають, що ми тут. Я лише прислухаюся, не репетую й не відсвічую Силою, — чародій усміхнувся самими губами. — Насправді я не відважуся цього зробити. Їхні шамани винятково потужні. Але навіть вони не відчують мене, поки я сам не почну накладати закляття. Тут є кілька тих, хто трохи користується Силою, а окрім того, таке скупчення нервових і переляканих людей завжди викликає замішання в аспектованих джерелах. А зрештою, навіщо їм ховатися? З вершини Лиски вже точно видно більшість загонів, маскування за допомогою магії — марнотратство. Вони й так упевнені, що з першою ж атакою ввійдуть у долину й почнуть просто збирати трофеї.

Варгенн відкрив рота, перш ніж встиг зупинитися.

— Майстре, звідки ви знаєте, що вони впевнені?

— Бо вони співають, — чародій знизав плечима. — Я їх чую.

Не знаю слів, але це радісні, бойові пісні, такі, які супроводжують переможну війну, — його очі потемнішали. — Коли людина чує такий спів з уст ворожої армії, то знає, що її країна програє. Вони йдуть сюди за здобиччю та вбивствами.

Ніхто нічого не додав. Не було сенсу заперечувати.

* * *

— Відпочинок!

Наступна пробіжка скінчилася після довгого прямого відрізку. Дорогу тут будували за найкращими імперськими взірцями, вона була тверда та рівна, наче стіл, з висадженими на чітких відстанях деревами, що давали тінь. Не біг, а приємна прогулянка.

Кеннет кількома нетерплячими жестами змусив людей трохи розступитися. Навіть під час бігу підтюпцем ті змінювали свої позиції, щоб опинитися ближче до Велерґорфа.

— І коли ви побачили перших се-кохландійців? — запитав лейтенант, вишикувавши загін.

— Ближче до ночі…

* * *

Вони з’явилися раптово. Темна пляма відірвалася від лісу, що даленів на виднокраї, та помкнула до головної дороги. Кільканадцять ударів серця ніхто не реагував, може, навіть ніхто й не помічав. Солдати й вартівники згромадилися неподалік від окопаних возів і зосередилися на ліквідації затору при в’їзді, що виник, коли дві групи біженців намагалися ввійти одночасно. Дійшло до короткої сутички навкулачки та на палюгах, але та скінчилася, коли кількох найзатятіших учасників відлупцювали плазом мечів. Уже здавалося, що лад у проході наведено, коли з кінця колони втікачів донісся розпачливий жіночий зойк. За мить почулося кілька наступних, аж раптом цілий натовп десь у триста осіб кинувся вперед. На лінії возів прохід мав ширину десь кроків у десять, і тлум закоркував його, наче вологий пісок — колбу годинника. Хлопам, які ще мить тому билися навкулачки, раптом довелося рятувати життя. Солдати почали силою витягати людей, не зважаючи, чи тягнуть за одяг, чи виламують руки. Якась жінка кричала про свою дитину.

Варгенн не звертав на неї уваги. Він стояв на возі поруч із Чорним Капітаном і дивився на південь. Сонце ледве наближалося до горизонту, ніч іще не встигла милостиво вкрити все своїм плащем. Темна пляма була вже десь за милю від їхньої лінії, а по кількох ударах серця розпалася на окремих вершників. Десь сотня, якщо він правильно бачив. Вони вміло розтягнулися в півмісяць і поглинули шість найближчих до себе фур із вервечки, яка мчала дорогою до входу в долину. Подробиць не було видно, але ще мить тому вози сунули вперед, оточені кільканадцятьма людьми, а тепер два з них з’їхали набік і загрузли в канаві, ще чотири зупинилися. Загін відірвався від возів і чвалом рушив уперед. Біженці були вже мертві. Навколо возів лежали тіла, що з цієї відстані здавалися темними, незграбними клунками.

На дорозі спалахнула паніка. Десь тисяча людей побігла в бік рятівної долини. Гнані ними стада розбігалися навсібіч, утікачі кидали на землю клумаки, залишали підводи, які вони тягли всі ці милі, і мчали вперед. Якийсь візниця вимахував батогом, силячись змусити змучених тварин на останнє зусилля, аж нарешті зіскочив із козлів і побіг. Інший втратив контроль над запряжкою й перекинув фурманку, захаращуючи шлях; за мить у неї вдарив наступний віз, потім ще один. У повітрі чулося квиління поранених коней.

А в тому хаосі шаліли вершники. Летіли стріли, блискали шаблі, довгі списи прокльовували спини та пришпилювали тих, хто лежав, до землі. Єдиною метою цієї різанини було посіяти жах та замішання.

Вони були далеко поза засягом солдатів.

Поруч із капітаном з’явилося кілька арбалетників. Кремезний десятник, який ними командував, коротко відсалютував і зняв зброю зі спини.

— Пане капітане, нам наказано втримувати їх так далеко, як тільки вдасться.

— А як далеко стріляє оце?

Командир Гірської Варти вказав на важкий арбалет із зубчастою передачею.

— Із цієї цяцьки нормальна відстань десь у чверть милі, пане капітане.

Варгенн із розумінням покивав. У Варти були легкі арбалети, що натягувалися гаком на поясі або ж просто обладнанням, що звалося «козячою ніжкою». Вони були легкими й безвідмовними, а перезаряджати їх було значно швидше, ніж той, з яким зараз марудився десятник. Окрім того, за певної вправності його можна було приготувати до пострілу навіть у лежачому положенні, а в горах не було нічого, з чим таким звичайним арбалетом не можна було впоратися. Зброю ж, яка зараз була в піхотинця, використовували здебільшого при облогах міст або в бою з важкоозброєною кіннотою.

Клацнули храповики, стріли лягли в жолоби. Десятеро солдатів підвели арбалети і сперли їх на борти возів. Підофіцер якусь мить вдивлявся в передпілля, а тоді коротко гарикнув:

— Ліворуч. Вісім вершників. Двоє в плащах. Середина.

Арбалети синхронно розвернулися й завмерли, націлившись у той бік.

— Залп!

Брязнули тятиви. Два-три удари серця група вершників галопувала собі вперед. Раптом двоє коней згубили ритм, збили крок, один із них не зумів втримати рівновагу й зарився ніздрями в землю, скинувши вершника. Загін розсипався, розвернувся на місці й почвалував у бік лісу.

— Було більше, ніж чверть милі.

— Це ідея нашого лейтенанта, пане капітане. Вони, — десятник зняв арбалет із борту і знову заходився крутити ручкою, — здебільшого використовують два типи стріл: легкі, якими шиють десь на триста кроків і які призначені для того, щоб ранити й сіяти хаос, та… уффф… важкі, для короткої дистанції, щоб пробивати обладунок. Тож наш лейтенант наказав зброяру в гарнізоні зробити трохи таких легших від звичайних майже вполовину стріл. Вони летять значно далі, й хоча на відстані у чверть милі не проб’ють жодного порядного панцира, чудово ранять коней та людей… уфф.

Він поклав стрілу в жолоб і відшукав поглядом уже обстріляну групу. У ній було лише шестеро коней. Ще одна тварина лишилася позаду, шкутильгаючи. Решта кочівників ще не зорієнтувалася, що вони під обстрілом.

— Праворуч. Поряд із зеленим возом. Десятеро. Чвалують до баб та дітлашні. Середина.

Минула мить, кінні зменшили дистанцію до втікачів на третину.

— Залп!

Ефект був ще видовищнішим. Двох перших вершників просто змело із сідел, кінь третього спіткнувся й упав, підбивши двох наступних. Із десятьох кочівників залишилася половина. Уцілілі мало не на місці осадили коней, і за мить було видно тільки кінські зади та спини вершників.

На вози залазили нові солдати. За кільканадцять секунд арбалетники зайняли всю лінію оборони — понад сто п’ятдесят ярдів. Скрипіли тятиви, клацали храповики. Через рівні проміжки часу барикада посилала залпи стріл у бік загарбників. Скоро навколо входу в долину утворився пас нічиєї землі, шириною кроків у п’ятсот. Ті біженці, які не встигли до нього добігти, були вже мертві.

Решта все ще неслася вперед, бо кочівники не відмовилися від різанини. З їхнього боку також почали свистіти стріли. Біженці страшно кричали. Стискаючи кулаки, Варгенн дивився, як серед жінок та дітей, яких трохи раніше врятував точний залп, гинуть нові й нові особи. Якась дівчина впала на землю, хапаючись за пробите стрілою горло, одна з жінок крикнула, зробила кілька непевних кроків і впала на коліна, ще якийсь час намагаючись повзти навкарачки. З її спини стирчало три древка. Потім вона поволі лягла на землю, наче хотіла її обійняти, притулитися, сховатися в ній — і знерухоміла.

Але криваве видовище скоро добігло кінця. Луки се-кохландійців мали засяг десь ярдів на двісті коротший, ніж важкі арбалети імперської піхоти, а біженці бігли на диво швидко. За деякий час у кочівників вже не стало цілей.

— Це лише розвідувальний а’кеер, — капітан промовив це повільно, цідячи кожне слово крізь зуби. — Думаю, решта наших гостей прибуде на ранок.

— Правильно, пане капітане, — полковник виріс поруч наче з-під землі. — На нас чекає ціла ніч важкої праці. Добра стрілянина, Камінь.

— Дякую, пане полковнику, — десятник арбалетників не припиняв цілитися в передпілля. — Ці нові стріли добре літають.

— Я бачив. Капітане, а ваші люди могли б зайняти оті вершини? — командир Сімнадцятого вказав на скельні плечі, що оточували долину. — Я знаю, що це непросто, але ж — не неможливо?

— Я вже вислав туди кількох розвідників. Подбаємо про це.

А що з тою працею на всю ніч?

— Дякую. Це, — піхотинець стукнув у борт возу, — перша лінія оборони. Але вона надто широка й надто розтягнута. Ця лінія їх лише сповільнить. У самому проході ми збудуємо другу, а потім і третю, цього разу вигнуту. Хочу також окопатися біля підніжжя Лиски, щоб прикривати відступ угору.

Чорний Капітан подивився на нього як на шаленця. За мить наблизив обличчя до полковника і просичав:

— У тебе вісімсот змучених людей, а завтра отам стоятиме тридцятитисячна армія з чаклунами, Вершниками Бурі та боги знають із чим іще. Ти справді вважаєш, що зумієш затримати їх, а тоді ще й відступити на шлях?

Якусь хвилю обличчя іншого офіцера нічого не виражало. Потім він усміхнувся — ледь-ледь. На вид його гримаси шлунок Варгенна наповнився льодом.

— У мене вісімсот людей і ніякої підтримки магією, це правда, пане капітане. Ми втомлені як ніколи. Це також правда. Завтра проти нас встане тридцять тисяч варварів, що звикли до перемог, і про це я теж не забув. Але я не маю іншого виходу. Я можу знищити машини, спалити вози і пропхатися на шлях силою. І тоді цю долину заллє кров. Найімовірніше, ніхто з нас не доживе до наступної ночі, і про це знаю і я, і мої люди. Але ми — срана піхота, яка має завдання битися, захищаючи громадян Імперії.

— Тож це — громадяни Імперії? Меекханці?

— Так, капітане. Це меекханці.

— Не раджу говорити цього голосно, бо тоді вам доведеться битися на два фронти.

Полковник усміхнувся ще ширше.

— Побачимо. Каменю!

— Так точно!

— Залишаю тут п’ятдесят людей під твоїм командуванням. Тримайте отих на відстані. Решта — до риття.

— Слухаюсь!

Командир піхоти зістрибнув із возу. Капітан якусь мить дивився йому в спину.

— Дурень, — буркнув урешті. — Варгенне!

— Я тут, пане капітане.

— Передаси накази…

* * *

— А коли прибула решта армії?

Вони зупинилися на довший перепочинок біля струмка. Солдати наповнювали фляги, гризли сухарі й сушене м’ясо, відпочивали. Звісно, більшість зайняла місця поблизу Велерґорфа.

— На світанку, пане лейтенанте. Раніше, ніж ми думали: піхота тільки-тільки почала будувати третю барикаду, а тут заграли тривогу, й з’явилися кочівники. Коли вони почали виїжджати з лісу, здавалося, що не припинять ніколи. Виїздили й виїздили, шеренга за шеренгою, під рев труб і флейт, під гепання в барабани. Виходили вздовж усього виднокругу, з усіх місць водночас. Це був проклятущий, жахливий показ сили й потуги, вистава, яка мала нас злякати й відібрати бажання битися. І майже одразу вони рушили.

* * *

Почали з правого крила. Від стіни кочівників відірвався один а’кеер, потім другий, третій і четвертий. Приблизно п’ятсот вершників рушили риссю, потім галопом, щоб біля умовної лінії обстрілу з арбалетів перейти у чвал. Решта кочової армії видала оглушливий військовий крик, який супроводжувався брязканням зброєю, ударами шабель об щити та ржанням коней. Хвиля звуку вдарила у скельну стіну, перелилася через барикаду й увірвалася в долину. Натовп, згромаджений під горою, заклубився, наче мурашник, облитий кип’ятком, і відповів переляканими криками.

Загін, що йшов чвалом, перетинав нічию землю навскоси, з кожним кроком наближаючись до барикади. Яка мовчала. Обшар проверчених дір, загострених спиць і паль сягав десь на сто кроків перед возами, до цієї межі кіннота мала свободу маневру. У першій атаці командири се-кохландійської армії, схоже, мали намір перевірити відстань до пасток і рішучість оборонців. За якихось сто п’ятдесят ярдів від возів кочівники натягнули луки й випустили хмару стріл. Ті полетіли в небо високими параболами, майже зникаючи з очей солдатів, які за ними стежили. Ще до того, як стріли досягли піку швидкості та змінили траєкторію, кінні вистрелили знову. Ще до того, як стріли впали смертоносним градом на здійняті щити та охоронні дашки, в небо полетів третій залп.

Варгенн стояв на одному зі скельних валів, що оточували долину, й дивився. Він щойно приніс наказ капітана, згідно з яким Варта не повинна була видавати своєї присутності, якщо її не буде помічено. Ці скелі в найнижчій точці мали сто стоп висоти й були такі круті, наче хтось обрізав гору ножем. Теоретично, їх можна було форсувати, у Гірської Варти з цим проблем не виникло б, але така справа вимагала мотузок, гаків, чеканів — а передусім досвіду у сходженні. Обидва командири вирішили, що допоки кочівники не спробують себе в цьому мистецтві, а ситуація не стане розпачливою, горці маскуватимуться.

Обидві вершини, як і решта гірських кряжів, поросли соснами. Серед них можна було легко причаїтися, але безчинне чекання не подобалося гірським солдатам, особливо коли їхній супротивник був на відстані пострілу.

— Чого вони чекають? — командир Третьої роти лейтенант Ґирвен вихилився з-за стовбура й оглянув рівнину. — Ти впевнений у наказі? Ми маємо ховатися?

— Так, пане лейтенанте. Не висовуватися.

— Розумію. Але тут придалася б кожна стріла.

На це хлопець не мав жодної відповіді. З цієї висоти було видно, що армія кочівників — величезна. Гігантська. Це було справжнє море коней і людей. Кожен кочівник вів із собою три чи чотири скакуни, щоб або під час битви, або під час утечі завжди мати напохваті свіжого. Тому тридцятитисячна армія мала понад сто тисяч коней. І вся ця сила тепер стояла біля входу в долину, перед барикадою, яка мала її захищати — такою тонкою з цієї перспективи. Це була демонстрація сили, спрямована на захисників. Здавалося, вистачило б того, щоб ця армія просто рушила вперед: вони прорвалися б крізь барикаду, наче морська хвиля крізь замок із піску. Нападникам навіть не треба було б витягати зброю: самою масою, самим напором вони зрівняли б із землею все на своєму шляху.

Гонець обвів поглядом укріплення. Перша лінія оборони виступала півколом перед входом у долину, друга, найкоротша, блокувала середину кам’яних воріт. Третя, досі незакінчена, була дзеркальним відображенням зовнішніх шанців. Якщо комусь вдасться форсувати першу й другу лінію укріплень, він потрапить під перехресний обстріл у котел, який утворювала остання барикада.

Звісно, за умови, що залишиться ще вдосталь захисників, щоб там встати.

За останніми шанцями поставили артилерію полку. Капітан, що командував нею, стверджував, що зможе стріляти над трьома лініями укріплень, не заподіюючи шкоди власним солдатам. Залишалося вірити йому на слово.

Біля «скорпіонів» та онагрів скупчилися артилеристи в чорних панцирах зі шкіряними масками на обличчях. Вони крутили руків’я й обережно завантажували в ложки катапульт глиняні жбани із шийками, обв’язаними шматтям. У залізних корзинах, що стояли поруч, горів вогонь.

Тим часом нападники, не припиняючи обстрілювати барикади, опинилися точнісінько навпроти входу. За якимось непомітним згори знаком причаєні за возами арбалетники висунулися з-під охоронних дашків і зайняли позиції для стрільби. Прицілилися, почулася команда, солдати дали зіграний, наче на вченнях, залп і зникли під заслонами. Усе це за час, коротший за п’ять ударів серця, в ту мить, коли один залп стріл якраз простукав по барикаді, а наступний тільки-но досягав вершини параболи.

Варгенн перевів погляд на загін, що наступав. Той був на відстані якихось ста двадцяти ярдів, коли отримав залп у бік. Стріляла половина роти, близько сотня арбалетників, але результат був жахливим. Невідомо, чи це було щастя, хоч після вчорашнього показу він готовий був поклястися, що аж ніяк, але стріли вдарили в голову колони, що їхала тісним строєм. «Напевно, стріляють важкими стрілами», — встиг подумати він. Перші шість-сім коней, що чвалували попереду, просто перекинулися. Так, наче тваринам раптом перерізали сухожилля. Ті, які мчали за ними, не мали шансів уникнути зіткнення. Раптом за два-три удари серця просто навпроти входу в долину виник затор, сповнений ударами копит та тілами людей і коней, які билися у дрижаках.

Колона миттєво розділилася на два боки, оминаючи небезпеку й забуваючи дати наступний залп. Цього вистачило. Почулася команда, друга частина роти арбалетників зайняла позиції, сто арбалетів клацнуло єдиним голосом.

Цього разу солдати послали стріли вздовж усього загону. Виск та ржання поранених і конаючих коней, обірвані людські крики, вершники, що валяться із сідел, тварини, що перекидаються, тіла, що падають на землю. Для когось, хто безсильно дивився на вчорашню різанину, не могло бути виду, прекраснішого за цей.

Але це ще було не все, що хотіла сказати піхота. Десь позаду, з-за третьої лінії оборони почулося металеве клацання, і чотири онагри розпрямили свої плечі. Це були не великі облогові машини, а польова артилерія, тож жбани, які загрузили в ложки, були не більш ніж півтора галони за обсягом. Їх наповнювали сумішшю смоли, сірки, селітри і скальної олії. Тягнучи за собою димні хвости, снаряди перелетіли над барикадами і вдарили точнісінько в центр збитого на місці загону ворога. Тепер стало зрозуміло, навіщо артилеристи всю ніч відміряли відстань, встановлюючи свої іграшки, й робили пробні постріли. Завдяки цьому вони могли тримати оборону, навіть не бачачи супротивника.

Жбани вибухнули вогнем, а за хвилю клуби чорного диму затягнули весь краєвид. Звуки, що лунали знизу, якусь мить більше не нагадували того, що могло вилетіти з горлянок живих істот. Коли дим розвіявся, на осмоленому скривавленому побойовиську лежали тіла кількадесяти людей і коней. Решта загону стрімголов утікала, щоб опинитися поза засягом пострілу.

Початок дня був за Сімнадцятим полком.