Кришталеві дороги

Коли в Берліні світає, то в Пітсбургу, а отже й на всьому східному побережжі Сполучених Штатів, весною тільки починає сутеніти. Там ще панує вчорашній день. Потрібно аж шість годин, щоб наша некваплива Земля окрутнулася на чверть оберта і перший сонячний промінь просунувся по її поверхні від Європи до Америки. А понадзвуковий лайнер долає цю величезну відстань вдвічі швидше, і це призводить до того, що у пасажирів після такого польоту шкереберть ідуть звичні уявлення про час і простір. Рік тому, виїжджаючи в Сполучені Штати, доктор Гешке на борту “Каравели” перескочив у минуле, а нині — через те, що лайнер рухався на схід, назустріч сонцю—потрапив у близьке майбутнє: коли літак приземлився на Темпельгофському аеродромі Західного Берліна, вже зовсім розвиднілось, а Куртів годинник показував дев’яту. Дев’яту вчорашнього вечора!

Сідаючи в таксі, Курт перекрутив стрілки свого хронометра, незадоволено похитав головою: от тобі й парадокси сучасності! Через три години, коли бадьорі після нічного відпочинку берлінці ставатимуть до праці, його знемагатиме сон. А поспати навряд чи вдасться. Мало того, що не знати скільки доведеться морочитися зі справою, заради якої викликав батько, так необхідно сьогодні ж відвідати Лізхен, бо інакше закинуть нечемність та неуважність. А оті відвідини — це нудні теревені з майбутнім тестем, доброчесні проповіді потенціальної тещі, ритуальна гра в ненависний покер, а потім прісний тет-а-тет з Лізхен, яка буде млосно зітхати і вимагати ніжних освідчень… Господи, ну чому вона така обмежена і тупа?!

Курт спіймав себе на тому, що оце вперше подумав про свою майбутню дружину так неприязно й гостро. Звичайно, він і раніше знав, що Лізхен зірок з неба не хапає, проте мирився з цим. Слідом за своєю матір’ю, яка підшукала йому наречену ще десять років тому, коли Лізхен була зовсім дитиною, Курт пройнявся переконанням, що для жінки значно потрібніші порядність і хазяйновитість, аніж кмітливість та дотепність. А коли вона приносить у посаг ще й чималий завод полірованого скла, їй можна подарувати деяку обмеженість. Вродлива, здорова, спокійна на вдачу — чого ще треба?

Аж до недавнього часу Курт сприймав свою наречену такою як є і не прагнув бачити іншою. Правда, він не відчував до неї надто палкого потягу, проте вважав це явище цілком звичайним, бо в роду Гешке на перший план завжди виступають не емоції, а розсудливість та поміркованість. Та ось тепер, коли вже йдеться про весілля, Курт зненацька усвідомив, що не хотів би мати своєю дружиною Лізу Фрейгофер.

Пригадалося: “Одружитеся з нею… якщо на вашій дорозі не стане якась худорлява зеленоока шатенка”. Ні, боронь боже!.. Краще вже тупа Лізхен, аніж гостра, мов бритва, Катрін!.. Але ж існує і щось середнє — розум без зарозумілості, кмітливість без розв’язності, кохання без самозакоханості…

“…і без заводу полірованого скла в придане! — докінчив він іронічно. — Годі цих мудрувань! Буде так, як має бути!”

Машина мчала хутко: цієї ранньої пори дороги ще пустельні, тільки проповзають неквапні вантажовози. Курт неуважно поглядав у вікно, підсвідомо фіксуючи зміни, які відбулися в Західному Берліні за час його відсутності. Місто значно розрослося; велетенські будови з алюмінію та скла пішли в наступ на передмістя, безжально витісняючи охайні вілли з їхніми садочками, поглинали озерця й луки, захоплювали плацдарми на узліссях та на берегах каналів. Ще років з п’ять — і прощай, чудесний Грюнвальдський ліс, прощай, зелений моріжок берегів Хафель-Зее! Всі чотириста вісімдесят квадратних кілометрів території Західного Берліна посяде надмодерний Мегаполіс, у якому людей буде більше, ніж дерев, а пташку побачиш хіба на екрані стереовізора. Похмура перспектива! Можна тішити себе тільки думкою, що не один з тих майбутніх будинків одягнеться в поліроване скло фірми “Фрейгофер Гляс”, яка незабаром частково, а пізніше й повністю стане власністю обдарованого вченого доктора Курта Гешке.

“А ще за якийсь час росіяни захоплять Західний Берлін… і дадуть докторові Гешке коліном у спину!” — подумав він за сеосю звичкою насамперед припускати якнайгірше. Неприємно шкрябнуло по серцю. Та й тільки. Що ж, це право дужого — робити так, як заманеться. Дивно, що воші й досі терплять оцей острівець ворожого їм світу на власній території.

Для нього Росія — тобто Радянський Союз — починалася за Тіргартеном, точніше, за тією стіною, яка перегороджувала Берлін навпіл. Так йому втокмачили в голову ще з дитинства. Однак прищепити ненависті до росіян не змогли. Курт відчував до них полохливу пошану з того далекого вже нині дня, коли перший побачений ним “рус Іван” не вбив, не відшмагав його — малого і голодного, — а втер йому сльози, нагодував, заспокоїв. Старий Отто Фрейгофер має рацію: з Росією можна торгувати, але не можна воювати… Кінець кінцем, навіть якщо Совєти захоплять Західний Берлін, доктор Гешке не загине з голоду. Вчені потрібні всім.

А втім, чого це він завів Лазаря? Росіяни ще не порядкують у Західному Берліні, а доктора Гешке ще не вигнано з лабораторії “Пітсбург плейт гласс К°”, — навпаки, як її представник, він через кілька днів поїде в Росію на конгрес силікатників… щоб зустрітися з якимсь Альошиним і при нагоді винюхати в нього напрямок і методику досліджень. Саме так цинічно й висловився містер Друммонд, прощаючись. Натякнув: тільки три місяці лишилося, треба поспішати!.. Курт тоді промовчав, а зараз гнівається на себе: чому не одрубав, що у промислові шпигуни не наймався?! Всі в роду Гешке завойовують собі місце в житті наполегливою працею, а не крадіжкою!

Машина вже проскочила Шарлотенбург, наближалася до Шпандау. Ще кілька хвилин — і біля дамби на околиці Нейштадта зачервоніє черепичний дах рідного будинку… Батько, звичайно, вже у лабораторії, він завжди прокидається вдосвіта. Мати порядкує біля газону — вона полюбляє квіти… Побачивши Курта, сплесне руками, зойкне. Побіжить назустріч…

Але сталось не так, як уявлялося. Рідний дім зустрів Курта похмуро й насторожено: вікна було наглухо зачинено віконницями, ворота й хвіртку — замкнено. Курт уже хотів за колишнім звичаєм студента перелізти через мур, але помітив несподівану новину: над огорожею протягнуто колючий дріт на ізоляторах, — цілком можливо, ввімкнений у мережу струму високої напруги. Навіщо це? Чому?.. Чи, може, батько знову захворів на манію переслідування, як у перші повоєнні роки?

Курт натиснув на кнопку дзвоника і чекав таки довгенько, доки брязнув ключ об замок залізної хвіртки. Мати — заспана, скуйовджена, з синцями під очима — припала йому до грудей, заплакала.

— Ну, годі, годі, мамо!.. Бачиш — живий і здоровий… А як батько? Що сталося?

— А, батько… — вона приречено махнула рукою. — Заснув тільки перед світанком. Бігав по всіх кімнатах, зазирав у всі закутки. Торочить, що його незабаром уб’ють… Точнісінько як двадцять п’ять років тому. Але тоді й не дивно після всіх отих фронтових страхіть. А зараз — чому б ото?.. Може, від перенапруження? Надто багато він працював останнім часом. До психіатра не хоче звертатися. Каже, що цілком нормальний… Та й справді, вдень він ніби й нічого. А от вночі… Ой, та що ж це я теревені правлю! Ти ж голодний з дороги!

Хоч як тихо заходили вони до хати, але батько почув. А може, прокинувся, ще коли пролунав дзвінок, і тільки очікував під дверима.

— Хто?! — зойкнув він перелякано.

— Це я, батьку, — заспокійливо сказав Курт. — Приїхав.

— Ага, це добре. Це дуже добре… Стривай, я зараз… — старий відімкнув один замок, потім другий, одчинив двері. — Заходь… Я оце… трошки нездужаю, але ти не лякайся.

У Курта болісно стислося серце: батько зблід, змарнів, його очі палахкотять гарячково. Постіль скуйовджена, в попільничці повнісінько недокурків, у кабінеті не продихнеш від диму. Крізь щільні віконниці знадвору не пробивається жоден промінчик світла.

— Це добре, що ти приїхав, Курт… Котра година?

— Десять хвилин на шосту.

— Ага, добре… Іди вмийся з дороги, та будемо снідати.

За півгодини, які Курт пробув у ванній батько поголився, причепурився і заспокоївся. Справді, йому зараз ніхто б не закинув розладу психіки. Він був, як завжди, витриманий і уважний, розпитував у Курта про життя в Америці, але справ не торкався. Це теж був закон — про серйозні речі за їжею не говорять.

Аж коли поснідали та викурили по сигарі за кавою, він сказав:

— Ходімо до лабораторії, Курт. Нам треба погомоніти.

Лабораторія, — а власне, крихітна фабричка високоякісного оптичного скла, яка й була джерелом добробуту родини Гешке, — містилася в кінці садиби, на березі Хафелю. Курт звернув увагу: її донедавна великі вікна тепер наполовину замуровано і обладнано важкими ґратами, дерев’яну браму замінила металева. Що і від кого намагається захистити батько?.. Чи все це тільки результат психозу?.. Але квапити події не слід, зараз усе з’ясується.

Завівши Курта до свого крихітного кабінету, батько довго мовчав, мабуть, не знаючи, з чого почати. Потім сказав:

— Мати, певно, вже наскаржилася тобі на мене, так?.. Не зважай на її вигадки, в мене зовсім не манія переслідування, а… Ні, треба розповісти все детально, тоді ти зрозумієш… Але перед тим я скажу тобі ще одну дуже неприємну річ: чи знаєш ти, що Отто Фрейгофер на порозі банкрутства?

— Та невже?! — вражено вигукнув Курт. — А що сталося? Лізхен мені нічого не написала, її листи незмінно сповнені рожевого оптимізму.

— Незабаром вони сповняться найчорнішого песимізму: фірму “Фрейгофер Гляс” повільно й невблаганно розчавлює концерн “Сен-Гобен”!.. Ти звернув увагу, їдучи сюди, скільки хмаросягів побудовано за рік твоєї відсутності? То знай: дев’ять десятих усього скла постачив будівельним фірмам “Сен-Гобен”, і набагато дешевше, аніж постачає “Фрейгофер Гляс”. Отто Фрейгофер ще тримається на довір’ї своїх постійних клієнтів, але він уже заборгував значно більше, аніж може заробити до кінця життя. А борги треба сплачувати! Фінал — відомий… Лізхен ще не квапить з весіллям?

— Домовилися на осінь цього року.

— Я б радив тобі не поспішати.

Курт промовчав, хоч і подумав, що, мабуть, отак і розв’яжеться питання про взаємини з Лізхен. Хай з нею одружується хтось інший.

— Шкода Фрейгофера, він був порядний чоловік. Але мені загрожує ще страшніша небезпека… Як ти гадаєш, що це таке? — батько витяг з кишені і простяг Куртові деформований шматочок металу.

— Скидається на кулю.

— І не тільки скидається. Два місяці тому вона дзьобнула ось сюди, — показав він на вищербину в стіні. — Коли б на дециметр лівіше — влучила б мені в голову.

— А може, це просто дурна випадковість?

— Тільки-но я підняв першу кулю, як продзижчала друга. Ось вона!

— Не розумію… Ти начеб нікому не став на дорозі, нікому нічого не завинив…

— Не знаю, Курт, не знаю… — видно було, що батько починає нервувати. — Цілком можливо, що я став на дорозі того ж “Сен-Гобена”. Бачиш, я мав необережність завершити свої дослідження, початі ще чверть віку тому…

— То честь тобі й хвала за це!

— Не поспішай з висновками, краще познайомся з наслідками моєї праці! — він похапливо відімкнув сейф, витяг звідти кілька тонких скляних трубочок. — Бачиш?

— Бачу: лабораторне скло. А що в ньому особливого?

— А ось що! — батько креснув запальничкою, підставив сизуватий вогник під кінець трубочки. Той миттю розжарився… і раптом збігся в кульку. — Тепер розумієш?

Так, Курт зрозумів: його батько зробив відкриття, якому не скласти ціни! До шестисот, а то й більше градусів треба нагрівати звичайне скло, щоб воно тільки-тільки почало м’якшати, а ще вдвічі вищу температуру повинна мати скляна маса, аби з неї можна було формувати вироби. А батькове скло стає плинним чи не при трьохстах градусах; це означає, що витрати на опалення, побудову і ремонт скловарних печей скоротяться в десятки разів; таке скло буде надзвичайно дешеве… і негайно витіснить те, яким користуються нині.

Стоп!.. “Витіснить”?.. Ось саме в цьому й криється небезпека, якої так боїться батько. О, Курт уже трошки почав розбиратися в стратегії і тактиці монополій! Вони запроваджують у виробництво не те, що прогресивне, а те, що дає зиск. “Пітсбург флейт гласс К°” охоче купила патент на даймонсит доктора Гешке… і сховала в сейф — до часу, а може, й назавжди. Яка їм вигода продавати майже вічні тиглі з дорогого даймонситу, якщо ринок можна завалити дешевими й неміцними графітними!.. Але ж то — тиглі, які потрібні лише кому-не-кому. А скло, без якого немислиме сучасне життя? Та не дешевшає воно, хоч технологія його виробництва удосконалюється з кожним днем, а тільки дорожчає, бо ціну диктує Міжнародний скляний картель!

— Так, батьку, — зітхнув Курт, — оце вже і я не знаю, чи вітати тебе з величезним успіхом, чи висловлювати співчуття. А ти що — почав відповідні переговори з “Сен-Гобеном”?

— Боронь боже! В кращому разі вони заткнули б мені рот сотнею тисяч марок, У гіршому ж… Ну, та ти розумієш.

— То чого ж ти боїшся?

— Боюся Карла. Я вже давненько почав помічати, що він надто зацікавився моїми дослідженнями.

— В цьому немає нічого дивного: він працює в тебе двадцять років.

— Працював… Два місяці тому я застукав його тут, у кабінеті, з подібною трубочкою в руках. Я йому тоді нічого не сказав, а через два дні заявив, що через неконкурентоспроможність закриваю свою фабричку скла, а отже, не зможу тримати майстра-скловара.

— А він?

— Засмутився. І начеб навіть щиро… А втім, хто його знає? Попрощався й пішов… І того ні вечора пролунали оті два постріли.

— Е, ні, батьку, тут щось не те! Мені здається, що Карл надто порядна людина, щоб стати на такий шлях… А чи немає в тебе якогось страшнішого, потаємного ворога?

Курт побачив: батько пополотнів, ляк-лк-зо позирнув на запнуте фіранкою вікно.

— Гм, я саме збирався розповісти… Хоч їдені дуже неприємні спогади про ту давню історію, ти повинен знати все. Про всяк випадок. Щоб орієнтуватися в разі чого…

Тремтячими руками він витяг з сейфа дерев’яну скриньку, розкрив її. Там на чорному оксамиті лежав непоказний уламок зеленкуватого скла, завбільшки з дитячий кулак.

— На цьому склі — кров двох людей, Курт! І саме з його аналізу я й почав дослідження чверть віку тому… Але гаразд, треба послідовно… Так от: ти знаєш, що мене мобілізували в перші дні війни з Росією?

— Звичайно.

— Як людину вже немолоду, мене спочатку тримали в тилу. Призначили комендантом містечка Лестшінофка. Кілька тижнів там було непогано — тихо, спокійно. А потім об’явилися партизани… Вбивства, пожежі… Ну, та ти уявляєш… І ось одного разу до мене привели ще нестарого бородатого чоловіка. Він прикидався малописьменним мужиком, але я враз побачив, що це людина освічена. Найдужче його зрадив оцей ось аж ніяк не потрібний мужикові шматок скла в кишені. Не знаю, чому мені спало на думку, але я запитав його, чи він часом не фахівець-силікатник? Після деякого вагання бородатий відповів ствердно. Щоб перевірити його, я завів розмову про технологію виробництва оптичного скла, і він охоче її підхопив. Виявилося, що він неодноразово бував у нас на заводі і навіть знайомий з моєю монографією про флінтглас… Гм, так… Його звали Тшеботарьоф. Професор Тшеботарьоф.

— Ти його… розстріляв? — неголосно запитав Курт.

— Як ти можеш таке припустити?! — батьків голос зірвався. — Я його відпустив!

— А оцей уламок скла?

— Слухай далі. Оцей уламок скла дав мені мій так званий “друг” і підлеглий, обер-єфрейтор Фріц Бітнер аж восени тисяча дев’ятсот сорок четвертого року, в Карпатах. Тоді вже було ясно, що війну ми програли, і наш героїчний опір нікому не потрібний. На правах мого давнього приятеля Фріц Бітнер давненько натякав мені, що слід здатися в полон росіянам. Я теж подумував про це, але… Та що там критися: я боявся… І ось вночі на п’ятнадцяте листопада, напередодні нашого наміченого і заздалегідь приреченого на невдачу наступу, до мене в бліндаж зайшов Фріц. Він сказав, що востаннє пропонує перейти лінію фронту і здатися в полон, що це майже безпечно, бо сапери розмінують передній край, а рельєф місцевості дозволить переповзти нейтральну зону непомітно… Коли я відмовився — він простяг мені документи й фотографії, — повернеш, мовляв, якщо вціліємо обидва, — а потім і оцей уламок скла. Я зразу впізнав його. І пригадав, що Фріц Бітнер був присутній при моїй розмові з професором Тшеботарьоф; що саме Фріцові доручив я провести росіянина до застави і відпустити. Страшна підозра закралася мені в душу. “Ти що — застрелив того бородатого?” — запитав я Фріца. “Атож!” —відповів він байдуже. “За що?” — “Почав агітувати мене”. — “А якщо й тебе ось через годину не візьмуть у полон, а розстріляють та й годі?” — “Росіяни не розстрілюють! — посміхнувся він зневажливо. А потім сказав погрозливо: — Ой, Руді, щось ти мені не подобаєшся! Не здумай мене зрадити, бо якщо вцілію — тобі не жити! Ти мене знаєш!.. І оцей шматок скла бережи, як власне життя. Я прийду по нього, якщо не загину”.

Так, я за три роки війни справді взнав Фріца Бітнера більше, аніж за двадцять літ спільної праці в “Карл-Цейс-штіфтунг”. І зразу зрозумів, чого це він так цінує отой уламок скла. Мабуть, воно було надто коштовним, надто секретним! І щоб заволодіти цим секретом, Фріц не зупинився навіть перед убивством людини!

Все аж закипіло в мені, але я промовчав. І мовчав аж доти, доки Фріц Бітнер слизнув за бруствер окопу та поплазував до нейтральної зони. А тоді… Тоді наказав ввімкнути прожектор… і стріляти. Його зрізали першою ж чергою.

Старий замовк, гарячково припалив сигару, заплющив очі. Він весь тремтів.

— Заспокойся, батьку… — неголосно сказав Курт. — Собаці — собача смерть!

Рудольф Гешке здригнувся, прошепотів:

— А чи смерть?.. Коли настав ранок, трупа на нейтральній зоні вже не було… А нещодавно я почув по радіо повідомлення: після двадцяти п’яти років ув’язнення за вбивство американського офіцера на волю випущено якогось Фріца Бітнера.

— Та-а-ак… Розумію… — Куртові було моторошно.