Кришталеві дороги

— Прошу, сідайте, Сергію Михайловичу! — професор Хмара вказав на крісло біля столу, сів і покрутив у руках густо списаний папірець. — Одержав я неприємну доповідну. Годилося б викинути її геть, але що ж — обов’язок примушує “реагувати”… Догадуєтесь, про що йдеться?

— Догадуюсь, Романе Гнатовичу: вночі з неділі на понеділок, після мого повернення з Ліщинівки, якісь лобуряки, підібравши ключ до машини, гасали нею містом. Алібі свого довести не можу, бо спав, а квартира в мене ізольована. Отож згоден заплатити штраф автоінспекції, якщо, звісно, ота компанія не накоїла якогось лиха.

— Гм, так… — Хмара витяг з шухляди кілька фотографій і присунув їх до Альошина.

— А що ви скажете на це, Сергію Михайловичу?

Сергій розглянув знімки, знизав плечима:

— Та що ж… Це — фотокопії сторінок мого тогорічного… Ні, стривайте — навіть нинішнього! — лабораторного журналу!.. Але звідки вони могли взятися? Нічого не розумію!

— Я — теж! — сухо сказав директор і простяг йому щось загорнуте в прозору пластмасу. — А це що, як по-вашому!

— Це, шановний Романе Гнатовичу, наскільки я можу судити з зовнішнього вигляду, уламочок кристамулітового диска… Але яке відношення має все це до нічного рейсу нашої “Волги”?

— А те, Сергію Михайловичу, що кілька отаких уламочків разом з кількома плівками фотокопій вашого лабораторного журналу знайдено о першій ночі позаминулого понеділка в машині номер сорок—чотирнадцять, яка стояла біля будинку номер шість у Зоряному провулку.

— Але ж, Романе Гнатовичу, таке безглуздя не лізе ні в які ворота! Навіть якщо я, скажімо, випадково прихопив з собою кілька уламочків кристамуліту і згубив їх у машині, то навіщо мені фотокопії? А якщо ці речі викрав якийсь шпигун, то в усякому разі він знайшов би для схованки більш надійне місце!.. В Ліщинівку, як вам відомо, я їздив з доктором Гешке, а він тоді ще й оком не зазирав у мою лабораторію… Все? Чи є ще якісь обвинувачення?

— На жаль, це тільки початок, Сергію Михайловичу! — зітхнув Хмара. З іншої шухляди він витяг ще кілька фотографій, гидливо шпурнув на стіл. — Полюбуйтесь!

Альошин мимохіть почервонів, глянувши на першу з них. Там було зображено його удвох з Кет. Фотографовано ззаду і трошки збоку. Видно: американка тягнеться до нього, щоб поцілувати. Другий знімок: Кет у однісінькому купальнику, вигнулася грайливо, простягає до нього руки. Третій знімок — теж ззаду, тільки через плече Кет, — поцілунок!

— Та хоч скажіть мені, Романе Гнатовичу, що це за провокація?! Та я…

— Не хвилюйтесь, Сергію Михайловичу… — професор Хмара підвівся з-за столу, почав дрібненькими кроками ходити по кімнаті. — Звісно, я порвав би ці знімки, навіть не натякаючи на них, і насамперед тому, що не маю права втручатися в ваше особисте життя. Але я дуже занепокоївся. Занепокоївся значно більше, аніж ви зараз. Тож слухайте. Оці фотографії надіслав на моє ім’я анонім. Цей, з дозволу сказати, “друг” повідомляє, що ви останнім часом надто часто зустрічаєтеся з американською підданою міс Джефсон; що ви перебуваєте з нею в дуже близьких стосунках; пиячите в ресторанах, — перелічуються “Вітряк”, “Чайка”, “Млин”, “Корчма”, — виїжджаєте в дальні мандрівки її автомашиною; підтримуєте антирадянські розмови тощо.

— Тьху, яка гидота! — Сергій теж підхопився з місця. — Слово честі, Романе Гнатовичу, я вже сам якось вирішу, з ким мені зустрічатися і як. Але ж у нас з міс Джефсон тільки хороші дружні стосунки, та й годі. Названі ресторани ми, справді, відвідали, бо її, як і кожного чужинця, цікавить українська екзотика. Один раз ми були з нею на пляжі та ще з’їздили автомашиною в Канів, до могили Шевченка. Все. Як на духу.

— Гм, так… Отой ваш “друг” виявляє надто підозрілу обізнаність не тільки щодо вашого сучасного, але й до минулого. Так, наприклад, він повідомляє, що ви — син розстріляного ворога радянського народу; що вас за хуліганство виключали з комсомолу і виганяли з інституту; що ви…

— Романе Гнатовичу! Та хіба ж ви…

— Тс-с-!.. — Хмара витягнув уперед тонку зморшкувату шию і так чудно замахав руками, що став скидатися на старого розгніваного гусака. — Не обурюйтесь, прошу! Знаю, що ви хочете сказати: вашого батька посмертно реабілітовано; в комсомолі та інституті вас поновили, бо ви не були винні. Всі інші обвинувачення такі ж безглузді… Я говорив оце все насамперед для того, щоб ви допомогли мені дізнатися: хто плете проти вас оцю мережу інтриг? З якою метою?

— Не знаю, Романе Гнатовичу, — розгублено сказав Сергій. — Був один такий мерзотник, той міг би. Але я вже не зустрічаюся з ним дванадцять років. Та й не має він ніякого відношення до нашого світу силікатників.

— Найдивніше, Сергію Михайловичу, що всі оці “речові докази”, так би мовити, одержано з цілком різних джерел. І анонімок не одна, а кілька. Надіслано їх у різні організації, написано різними почерками і в різному стилі. Ну, та біс з ними, з оцими брудними папірцями. А от фотокопії лабораторного журналу… Самі розумієте, Сергію Михайловичу: до цього треба поставитися якнайсерйозніше.

Професор підійшов до столу, покрутив у руках фотознімки. Спідлоба глянув на Сергія.

— Скажіть, ви повністю довіряєте лаборантові?

— Як самому собі! Петро Іванович — фронтовик-піхотинець, тричі поранений. Людина кришталевої чесності.

— Тоді — шукайте, Сергію Михайловичу, якими каналами витікає інформація. І в усякому разі, подесятеріть пильність.

— Так, Романе Гнатовичу.

Альошин ішов від директора повністю приголомшений. Він уникав міркувати зараз про фотокопії та уламочок кристамуліту, — хоч як це неприємно, але насамперед можна припустити, що хтось колись нишком прокрався до лабораторії. Значно більшою несподіванкою були оті фотознімки. Адже справді: ні обіймів, ні поцілунків у нього з Кет не було. Так, він подзвонив їй, повернувшись із Космограда, і вони того ж вечора дуже мило погомоніли в “Чайці”. Пляшка шампанського — оце й усе “пияцтво”. В наступні вечори завітали до “Корчми” та “Млина”. В суботу їздили купатися на Десну, в неділю — у Канів. Не дійшло у них до поцілунків. Мабуть, навряд чи й дійде, хоч зеленоока Кет надзвичайно подобається Сергієві, — дужче, аніж будь-хто досі. Просто їм весело й легко вдвох, завжди знаходиться тема для розмови…

Згадалося: “підтримує антирадянські розмови”… Це ж, певно, якийсь дрібний мерзотник спеціально стежить за ними, очікуючи момент для знімка в такому ракурсі, щоб видно було “гріхопадіння”… Ну, звісно ж: отой “поцілунок” зафіксовано саме в ту мить, коли Кет давала йому припалити від своєї сигарети!.. Але кому все це було потрібно? “Кому вигідно?” — як насамперед запитують юристи… Коли б хоч щонайменша підстава пов’язати цю історію з Маратом Кандибою, зразу сказав би: його стиль, його рука.

Заборонив собі Сергій згадувати про Кандибу, назавжди викреслив з пам’яті. А от сьогодні, мабуть, доведеться пригадати все. Пригадати отого свого єдиного й незмінного суперника, який не гребує ніякими методами, аби скрізь і завжди доводити свою першість. Багато горя завдав він Сергієві; здавалося б, тільки ненавидіти його. Але зненависть дуже часто сліпа, страшна своєю нерозсудливістю. А те почуття, яке огортає Сергія при згадці про Марата, закликає до торжества справедливості.

Понад чверть віку тому познайомився Сергій Альошин з Маратом Кандибою, і майже протягом усього цього часу триває між ними суперництво, кінцевий результат якого покаже майбутнє.

Вони зустрілися в першому класі Ліщинівської десятирічки, і з легкої руки Марата Сергій одразу ж дістав прізвисько “Сіряк”.

Сергій, справді, в той час був весь сіренький: у сірих латаних штанцях, сірій бумазейній сорочці, сіроокий, непоказний. Ще тривала війна, і жилося дуже, дуже важко. В хаті було холодно й голодно, а Сергієва мати, затаврована аж ніяк не радісним званням дружини розстріляного ворога народу, весь час хворіла. Малому Сергієві доводилося працювати і за себе, і за неї. Куди вже там було братися до науки? Він ледве-ледве добирався до трійок.

Перші три роки навчання на нього в класі ніхто не зважав, наче його й не існувало. А він, призвичаївшись до свого місця найостаннішого з останніх, сидів собі нишком, не претендуючи ні на що, радий, хоч не чіпають. Інші діти, сяк-так вивчивши уроки, мчали чи на стадіон, чи на ковзанку, а Сергій усе прів над арифметикою та граматикою. Завжди самотужки, бо допомагати було нікому.

Така наполеглива праця не минула марно. Поступово, непомітно Сергій з останнього місця в класі щодо успішності почав просуватися до першого, яке непорушно посідав Марат Кандиба. Якось само собою виникло правило, що Сергій повинен давати всім ледарям списувати домашні завдання та контрольні роботи, розтлумачувати незрозуміле, відповідати на найскладніші запитання вчителів. Його ще не поважали, ні, а тільки експлуатували безжально, та ще й повторювали вслід за Маратом: “Зубряга!” Опецькуватий розбещений хлопець, син голови райспоживспілки, звик до загального схиляння. В нього все й завжди було найкраще: чудові нікельовані ковзани та справжній велосипед, охайні костюми й цікаві книжки. Він мав чудову пам’ять, гострий язик, невичерпну енергію. На всі перші місця Марат претендував так, ніби не було жодного сумніву, що вони належать йому по праву дужого.

Небезпечного суперника Марат помітив тоді, коли вже було пізно. Починаючи з четвертого класу, Альошин завжди одержував тільки п’ятірки, а безперечно обдарований лінькуватий Кандиба не раз хапав двійки. Вчителі, потай віддаючи перевагу іскрометній кмітливості Марата, з педагогічних міркувань дедалі частіше вихваляли важкувату зосередженість Сергія.

Маратові це було як ніж у серце. Він почав з дрібних причіпок, а потім перейшов і до агресивних дій. Облити чорнилом Сергієву контрольну роботу, кинути в калюжу його книжки, звалити на нього вчинену кимось іншим провину — все це Марат умів зробити з спритністю циркового штукаря. Він був невтомний, підступний і жорстокий, блискавично оцінював обстановку і завжди знаходив найдошкульніше місце противника. Хитрий підліток ніколи не ловився на гарячому, бо уникав проводити свої “операції” власноручно. Йому досить було натякнути своїм численним підлабузникам — і на Сергія, мов з мішка, сипалися неприємності.

Сергій нічого не міг вдіяти проти Марата. Навіть коли б піти проти самого себе та неписаних шкільних правил і поскаржитися директорові — Марат все одно доведе свою правоту. Його щирі-щирі, чесні-чесні карі очі, його розгублена посмішка, якою він так уміло користувався в скрутні хвилини, могли причарувати кого завгодно і говорили значно більше, аніж могли б сказати докази Сергія Альошина.

Скільки прикростей довелося витерпіти Сергієві — не злічити! То в його кишені раптом опинився чужий ніж, і його звинувачували в крадіжці. То затлівався рукав піджака, і Марат на піонерських зборах “чесно і одверто” виступав проти завзятого курця Альошина. То раптом зчинявся галас про підказки: при вчителях — що Сергій підказує, а без учителів — що він підказувати не хоче. Далебі, Марат доклав усіх зусиль, щоб зробити Сергієві навчання в школі справжньою мукою. Та тільки він не на того напав, і своїми діями, сам не бажаючи того, сприяв суперникові зростати і дужчати.

Довгий час Кандиба з радістю ловив ті хвилини, коли можна було десь у глухому закутку, без свідків, дати Альошину кілька стусанів та покепкувати з нього. Слабкосилий Сергій спочатку плакав, потім мовчки терпів, а в сьомому класі десь роздобув настанову для боксерів, потай тренувався кілька місяців і одного разу відповів таким ударом, що роз’юшив Маратові носа і вибив зуб.

Дорого коштував Сергієві цей удар: Марат усе перекрутив, перебрехав, зчинив такий гармидер, що боксора-самоука замалим не виключили з піонерів. Але відтоді Марат уже не наважувався чіпати Сергія, а після закінчення семирічки вони опинилися в різних класах.

Звичайно ж, суперництво не зникло, воно тільки набуло іншого, благопристойнішого вигляду. Там, де йшлося про Сергія Альошина, обов’язково згадувалося і про Марата Кандибу. Вони ділили поміж собою першість у шахових змаганнях і в бігу на далекі дистанції, конструювали однакові моделі і однаково погано писали вірші. їхнє завзяте змагання стало звичним для всіх і не викликало осуду, бо кінець кінцем нічого поганого в ньому не було: дурні хлоп’ячі вибрики минулися; подеколи навіть видавалося, що ці два комсомольці стануть справжніми друзями.

Але так було для чужого ока. Марат Кандиба не міг подарувати Сергієві своєї втрати слави “єдиного”. Егоїстичний юнак не виправився, він просто став ще хитріший і затямив, що пакостити слід не щодня, а тільки в зручну мить.

Хоч на півкроку, але Сергій Альошин таки йшов попереду Марата Кандиби майже в усьому. І тільки в одному мав беззаперечну перевагу Марат — у вроді. З опецька він виріс у високого поставного юнака з буйними чорними кучерями, жвавими карими очима і дівочим рум’янцем на щоках.

Кмітливіший і гостріший на розум, Марат не засиджувався над книжками і проводив свій час легко й весело. Він закохувався, у нього закохувались — не було ліку тим шкільним романам, які подеколи починаються й кінчаються протягом одного тижня. А Сергій усе ще не звертав уваги на дівчат, як на представниць іншої статі. Вони були для нього друзями, товаришками в навчанні. Йому аж дивною здавалася думка, що можна обожнювати Клаву, “Мишеня”, яка при всьому своєму бажанні не може зрозуміти, що ж таке логарифм числа, або Катю, “Цибату”, яка ще так, здається, недавно не вміла користуватися носовою хусточкою.

Та ось у дев’ятому “Б” з’явилася нова учениця, Таня Рубан, і Сергій Альошин вмить забув про свої скептичні міркування. Вона йому дуже сподобалася, він їй теж.

їм було по сімнадцять літ. В технікумі чи десь на виробництві молодь такого віку має право виявляти свою симпатію одне до одного не криючись. Але в школі свої закони. Сергій з Танею зустрічалися крадькома.

І ось раптом по Ліщинівці поповзли чутки про “моральний розклад” дев’ятикласника Сергія Альошина; до директора школи та до райкому комсомолу посипалися заяви та анонімки. “Невідомий друг” листовно повідомив Таниного батька, що його дочка перебуває на межі гріхопадіння.

Який там “моральний розклад”! Яке там “гріхопадіння”!.. Кілька поцілунків крадькома та гарячі мрії про майбутнє — оце й усе, що було між двома сімнадцятилітніми. Але Таня не витримала цькування анонімників та докорів батька, повірила мерзенним наклепам на Сергія. Вона ставилася до нього дедалі холодніше й байдужіше, а потім заявила, що зустрічатися з ним більше не хоче. Відтоді її все частіше бачили в товаристві Марата Кандиби. “Невідомий друг” цього разу мовчав.

Ой, знав Сергій, хто отой “невідомий друг”! Недарма ж саме “мадам Кандиба”, як величали Маратову матір перекупки, плескала на все містечко про “шкільні порядки”. Та тільки не вдавалося спіймати на гарячому самого Марата. Але одного разу він не втримав своєї зловтіхи, переказав через приятеля Сергієві: хай, мовляв, зазирне до шкільного парку ввечері, щоб побачити, як Марат цілуватиме Таню.

Сергій прийшов. Замість Тані, Марат поцілував Сергієвого кулака і поплатився ще одним зубом, а Сергія Альошина врятувало від виключення з комсомолу тільки вчасне втручання Олександра Макаровича, директора школи, який протягом останніх років з тривогою стежив за непримиренним суперництвом двох найкращих учнів і знав, хто був винний насправді.

І знову на якийсь час між ними запав стан збройного нейтралітету, — а може, навіть “холодної війни”, коли обидві сторони прагнуть узаконити свою першість, уникаючи надто гострих сутичок.

Переболіло у Сергія серце за Танею, розвіявся образ, створений уявою. Заполонила його інша дівчина, — люба, хороша Галя.

Дев’ять з половиною літ училися вони в одному класі, а він не помічав її, не звертав на неї уваги. Галя Таран не була ні відмінницею, ні ледацюгою; вона не уникала громадського життя, але завжди трималася в тіні. Розвивалася і вродливішала повільно, непомітно для довколишніх. Була небалакуча й стримана. І коли б не її запальний виступ на зборах, де йшлося про перебування Сергія в лавах комсомолу, він, мабуть, з часом і забув би, що вчився разом з такою дівчиною.

Її виступ був повною несподіванкою для всіх. Звичайно ж, Галя не знала справжньої причини бійки Альошина з Кандибою, — і той, і другий не прохопилися й словом про Таню. Але вона, мабуть, догадалася, як усе було насправді, отож, не називаючи імен, почала гаряче відстоювати право юнака на захист честі дівчини, яку він покохав; їдко глузувала з тих, хто найінтимніші й найглибші почуття виносить на розгляд комсомольських зборів; заявила кінець кінцем, що коли б її коханий, замість дати якомусь хуліганові добрячого чосу, побіг би по міліціонера, — вона б назавжди зреклася такого слинтяя.

Як на той час, цей виступ був такий незвичний, що на зборах зчинилася справжня буча. Сперечалися мало не до півночі, та все ж кінець кінцем незначною більшістю голосів було встановлено, що Альошин винен лише частково, тому можна обмежитися доганою. А після тих зборів і почалося їхнє з Галею кохання.

Він полюбив її за щирість і за простоту, за чесність і гордість. Вона відповідала йому взаємністю. Для неї було цілком байдуже, що там плещуть язиками ліщинівські кумасі, і на анонімки вона б не звернула ані найменшої уваги. Не приховувала своїх почуттів, хоч і не виставляла їх напоказ. Після отих зборів — чи, може, після пробудження почуття кохання — дівчина змінилася докорінно, вона тепер була завжди веселою, активною, жвавою. Цим вона причаровувала Сергія ще дужче.

До одержання атестатів зрілості лишалося кілька місяців, а вони з Галею все ще не вирішили остаточно, куди ж вступити. Сергія дужче вабила атомна фізика, Галю — геологія. Подолати ці вагання допоміг, сам того не знаючи, директор школи.

Милий ідеаліст Олександр Макарович доклав усіх зусиль, аби його учні ґрунтовно оволоділи знаннями, а ще дужче прагнув прищепити кожному з них світлу мрію життя. Це він заснував у Ліщинівській десятирічці цілий ряд добрих традицій та звичаїв, які передавалися від випуску до випуску незмінними. І однією з найкращих традицій був “світанок кришталевих доріг”, коли абітурієнти школи, відсвяткувавши свій випускний вечір та спровадивши гостей, тісною групкою прямували до решток скляної стежки Івана Чумака, щоб раннім ранком, коли тільки по землі черкне перший сонячний промінь, проголосити урочисту присягу: “Щоб пліч-о-пліч пройти все життя, прокладаючи стежку з кришталю!”

Т ніч була такою радісною, в грудях буяла така нестримна радість життя, що все на світі видавалося досяжним і здійсненним. Мабуть, і старому вчителеві згадувалася власна юність, — він разом з усіма співав і жартував до ранку. А вже прощаючись із учнями, поклав руки на плечі Сергія та Галі, запитав: “Ну, то прокладете ж таки кришталеву дорогу?” — і вони одностайно відповіли: “Так!”

Сергій з Галею вступили до автодорожнього інституту. Почали вчитися. Кінчили три курси, перейшли на четвертий. І за весь цей час між ними і хмаринка не пробігла. Жилося важкувато — і їй, і йому, — та їх підтримувала надія на краще майбутнє. Вони вже домовилися: одружаться, як тільки перейдуть на п’ятий курс, — щоб не було мороки з призначенням на роботу. Видавалося: ніщо в світі не може зруйнувати їхньої любові… І все ж її було зруйновано.

Понад три з половиною роки Сергій не бачив Марата Кандиби, та й не шкодував з цього приводу. Переказували друзі, що вступив Марат у військове училище, що приїздив у відпустку — енергійний і звабний; що змінився в кращий бік, — навіть не впізнати. Не вірив у таку зміну Сергій, бо знав Марата краще, аніж будь-хто.

І ось якось перед Жовтневими святами Марат Кандиба завітав до студентського гуртожитку автодорожнього інституту і своєю появою викликав справжній фурор. І без того вродливий, він у новісінькій формі лейтенанта авіації був справжнім красенем. А якщо зважити, що це було невдовзі після запуску першого в світі радянського штучного супутника, коли перед юнацтвом розкрилася запаморочлива за своєю дерзновенністю можливість виходу людства у космос, можна було зрозуміти бідолашних інститутських дівчат, які побачили такого хлопця!

Дівчат Сергій, звичайно, зрозумів зразу… та от не розумів, що скоїлося з Галею. Чомусь нервує, не знаходить собі місця, пропонує то те, то інше.

Відтоді Марат став частим гостем у гуртожитку: його частина була недалеко від Києва, отож візити не забирали багато часу. Так, він змінився: став стриманіший, мужніший. Тактовніший… І підступніший. Сергій це бачив, а Галя, мабуть, ні. Вона вже нудилася, коли Марата довго не було.

Якось опівночі Марат запропонував гайнути на лижну прогулянку, — ніч, мовляв, надзвичайно чудова! І саме Галя, — розсудлива Галя, яка не терпіла лиж, — першою схопилася за цю пропозицію.

Ніч була й справді прекрасна, — залита зеленкуватим місячним промінням, оздоблена казковими візерунками інею. Галя реготала, пустувала, вимагала їхати все далі й далі…

Сергій не впізнавав коханої: вона була як п’яна.

— Що з тобою, Галю? — запитав він, коли Марат вирвався вперед, а дівчина спіткнулась і впала, регочучи.

— Що зі мною?.. — вона різко урвала сміх, провела рукою по чолі. — Нічого. Просто дуже хороша ніч.

Галя знітилася після цього, немов Сергієві слова впали на її душу важким тягарем. Почала скаржитися на втому. На зворотному шляху не гасала заметами, а йшла мовчазна й засмучена, притискуючись до Сергія.

Вона вже боролася з собою. Боролася з тим неконтрольованим почуттям, з хворобою, яка може бути водночас і страшною, і привабливою і проти якої ліків нема.

Симптоми цього нездужання Сергій помітив уже давно. Але що він міг зробити? Перешкодити її зустрічам з Маратом?.. Це буде тільки на гірше. А вона ж не знає, що становить собою Марат Кандиба насправді. Розповісти їй усе?.. Він довго не наважувався. Потім розповів… та й пошкодував про це.

Сліпе кохання вороже ставиться до всього, що намагається його пригасити. Найпереконливіші докази збігають марно, бо їх пропускають повз вуха. Тільки згодом, коли минає радісне сп’яніння і настає важке похмілля, доходить до свідомості людини те, на що вона мала б звернути увагу давно.

Мовчки, байдуже вислухала Галя пристрасний монолог Сергія. Кивнула головою на прощання та й пішла. А наступного ранку він одержав від неї коротеньку записку: “Пробач за все. Прощай. Цілую востаннє. Галя”.

Наступного вечора Марат Кандиба прийшов, наче нічого не сталося. Він мило жартував, розповідав цікаві історії. А вибравши момент, коли довкола зібралося чимало студентів, запитав Сергія:

— Ну, як тобі сподобався наслідок учорашнього матчу? Я ж казав, що наші завжди і скрізь виграють!

Невинна фраза, — кожен з присутніх міг би заприсягтися, що йдеться про вчорашнє хокейне змагання. І тільки двоє розуміли смисл кожної крихітної паузи, кожного наголосу в словах. Яким зловтішним торжеством було пронизано оте “Наші завжди і скрізь”!

І Сергій не витримав. Він, чемпіон-самбіст спортивного товариства “Буревісник”, сипонув по прекрасному обличчю лейтенанта авіації Марата Кандиби таким градом ударів, що коли б його не скрутили — міг би вбити.

Ну, а потім — виключення з комсомолу, вигнання з інституту. І — несподіваний візит Марата Кандиби.

Сергій збирав свої речі, коли раптом відчинилися двері. Зайшов Марат. Сам один. З пов’язкою на голові. Не вітаючись, сів на стілець. Сказав:

— Можеш знову полізти з кулаками, але це покаже тільки твою слабість. Отож слухай. Говоримо з тобою востаннє. За все попереднє ми з тобою квити. Один-один. Чи нуль-нуль, якщо хочеш. А на майбутнє — знай: одержуй виклик на двобій на все життя. Коли надходитиме остання хвилина — визнаємо чесно, хто переміг. Згоден?

Сергій не відповів. Він і далі складав собі речі, наче й не чув.

— Ідеться більше аніж про звичайне самолюбство. Йдеться про головну життєву концепцію. Я став льотчиком, бо вважаю, що дужий мужчина мусить обирати героїчну професію. Я стану космонавтом, і моє ім’я прогримить на весь світ. Ти станеш інженером-шляхобудівником, длубатимешся в землі. Ми обидва вибрали свій шлях самі. І якщо я позаздрю тобі хоч раз у житті — слово честі, прийду і скажу: ти переміг!

І знову промовчав Сергій, хоч у душі вирувала буря.

— Мовчанка — ознака згоди. Ну, то що ж — прощавай, піду!.. До зустрічі в майбутньому!

Виходячи з кімнати, кинув недбало:

— Можеш не пакуватися: тебе поновили в інституті. Я взяв усю вину на себе.

— Втішайся з похвали: правильно зробив.

— Я зацікавлений, щоб ти одержав диплом інженера-шляхобудівника!

Так, Сергія Альошина було поновлено в інституті і в лавах комсомолу. Звичайно, частково допомогла дуже дипломатично й розумно складена заява лейтенанта Кандиби, та найбільше зусиль доклала Галя. Дещо охолонувши, комсомольці проаналізували ситуацію дбайливіше, поглянули на скандальну подію іншими очима. Але Сергій учитися в автодорожньому вже не міг. Незабаром він перейшов до політехнічного, на другий курс; виїхала до Харкова і Галя Таран. їхні шляхи розійшлись назавжди. Їх розлучив “друг”.

І ось знову якийсь “невідомий друг” застерігає… О, недарма ж говориться: боронь боже від “друзів”, а з ворогами я й сам упораюсь!