Кришталеві дороги

— Руки вгору, Петре Івановичу! — сказав з посмішкою Альошин, заходячи до лабораторії.

Лаборант підхопив жарт:

— Згляньтесь, Сергію Михайловичу! До зарплати ще тиждень, а в моєму гаманці тільки…

— Мені ваш гаманець не потрібний. Мене цікавить… Гм, так і є!.. Признавайтеся, Петре Івановичу: де ваш другий гудзик з лівого манжета?

— Та де ж… — лаборант зиркнув на рукав, похитав головою. — Клятий склероз: адже збирався пришити вчора вранці, бачив, що теліпається на одній ниточці. І забув!

— А чи вчора це було, Петре Івановичу? Не три тижні тому часом?

— Та ні, вчора… — лаборант насторожився. — А хіба це має якесь значення?

— Уявіть собі, має. Ану, спробуйте пригадати точно.

— Стривайте… Я почав голитися… Помітив, що ґудзик ледве тримається… Пришив його… Так ні, це було вже давненько… Не пам’ятаю, Сергію Михайловичу. Хіба на такі дрібниці звертаєш увагу?.. А що сталося?

— Сталася дивовижна річ, Петре Івановичу: ваш ґудзик опинився всередині цієї перепічки! — Альошин показав на кристамулітовий диск. — І може, саме він і спричинився до невдачі вчорашнього досліду.

— Але ж це неможливо!

— Якщо інтроскоп показує — отже, можливо.

— Розумію, Сергію Михайловичу: мабуть… мабуть, ви припустили, що я згубив ґудзик у вакуумній камері?

— Так.

Лаборант знітився, розгублено знизав плечима:

— Не можу довести, що такого не було, бо “пиріг” з початку до кінця готував я. І все ж запевняю, що такого недогляду не допустив би.

— Гаразд, Петре Івановичу. Починайте напилювати новий “пиріг”. Тільки, прошу, пильнуйте, щоб у вогнетрив не потрапила жодна стороння порошинка. Директор уже напосідає на мене, а…

— Перепрошую, Сергію Михайловичу! Добре, що нагадали: він щойно дзвонив. Просив, щоб ви негайно прийшли.

— Ну от! “Стружкознімання” забезпечене! — невесело пожартував Альошин. — Піду.

Директора він не терпів. А втім, професора Хмари не любили й інші працівники інституту. Віддаючи належне його розумові й цілеспрямованості, науковці водночас гостро поставали проти духу казарменої авторитарності, який намагався запровадити новий директор, — колишній кадровий військовий, — з перших днів свого перебування в інституті. Після кількох прочуханів на партійних зборах він став стриманіший, та й тільки. Його побоювались, однак не шанували.

Вже з виразу обличчя професора Хмари Сергій зрозумів: буде буря! І справді, тільки-но привітавшись, директор буркнув:

— Доповідайте!

Сергій розповів про невдалий дослід, — звичайно, не згадуючи про випадок з ґудзиком. Сказав, що кристамуліт-В витримує чотири тисячі дев’ятсот градусів.

— Що ви там торочите мені про градуси?! А теплопровідність, теплопровідність? — директор підхопився, тицьнув під ніс Альошину чужоземний журнал з підкресленими червоним олівцем рядками. — Полюбуйтесь: якісь там японці вже обскакали вас!

— По-перше, не “якісь”, — спокійно сказав Альошин. — Адже ви, Романе Гнатовичу, добре знаєте рівень японських досягнень у цій галузі. По-друге, наскільки я розумію, це — напівреклама, а не офіційне повідомлення. І по-третє, востаннє вам заявляю — мені потрібен ще один помічник, інженер-лаборант. Хай я працюю щодня по дві зміни, але я не маю права вимагати цього від далеко не юного Петра Івановича.

— Ні, — одрубав Хмара, — інженера-лаборанта ви одержите лише в тому разі, коли з’явиться хоч натяк на успіх ваших досліджень.

— Я його одержу негайно! Інакше мені доведеться повідомити замовника, що завдання виконати не можу.

— Що?! — директор аж захлинувся. — Та чи ви усвідомлюєте собі, що говорите?! Є наказ: виготовити…

— Та не наказ, Романе Гнатовичу! — глузливо перебив його Альошин. — Завдання! Чи замовлення… Я не гірше за вас розумію необхідність виконати його якнайшвидше. Отож і прошу вашої допомоги.

— Я поставлю про вас питання на партбюро! Невиконання державного завдання — це…

— Ставте! Буду радий цьому! — Альошин рвучко обернувся і пішов з кабінету.

Настрій у нього був мерзенний. Не варто було б заїдатися з Хмарою — той злопам’ятний. Відтепер тільки й чекай прикрих несподіванок: все буде перекручено й витлумачено якнайгіршим чином, кожна “літучка” починатиметься з розносу роботи лабораторії Альошина… Але й мовчати не можна було: ще один помічник справді потрібен. Без нього не впораєшся з колосальним обсягом досліджень.

Петро Іванович метнув на Сергія стурбований погляд. Побачив, що “стружку знято” і, мабуть, добряче. Сказав винувато:

— То ви пробачте, Сергію Михайловичу. Я проглянув інтроскопом. Справді, мій гудзик… Не розумію: як не додивився?

— Не переживайте, Петре Івановичу. Може, справа зовсім не в гудзикові.

— А якщо поставити контрольний дослід? Я щойно запитував Колісниченка — їхня вакуумна камера зараз вільна. То я спечу аж два “пироги”, один з гудзиком замість начинки. Дозволяєте?

— Прошу, прошу, Петре Івановичу.

Альошин відповів машинально, не вникаючи в зміст пропозиції лаборанта. В мозку саме прослизнула думка: а чи не піти іншим шляхом, — не морочитися з “листковим пирогом”, а спекти таку собі пухку й пористу “паляницю”? Для збільшення вогнестійкості заповнити шпарки нейтральним газом — азотом чи гелієм. Звісно, піно-керамічний вогнетрив не буде такий стійкий, яким міг би бути “пиріг”, та все ж тисяч п’ять градусів, можливо, витримає. А це вже частковий успіх… Тільки як виготувати оту “піну”? Жодна відома сполука не витримає височезної температури запікання кристамуліту, розкладеться задовго до моменту, коли розплавлений вогнетрив зможе затримати пухирці газу… То, може, схитрувати? Додати металонітрид у кристамуліт-Б, щоб той розклався пізніше з виділенням азоту?

Гіпотеза видавалася вартою уваги, але її слушність можна визначити тільки експериментально: теорії створення надвисокотемпературних вогнетривів ще ніхто не розробив — хіба на конгресі силікатників хтось наважиться бодай на узагальнення найрозмаїтіших припущень у цій новій і перспективній галузі.

Але згадавши про майбутній конгрес, Альошин водночас згадав і про нав’язане йому доручення виступити там з рефератом. Ото ще халепа звалилася на його бідолашну голову! До конгресу лишився тиждень, а досі не написано жодного рядка. Та й коли писати?.. І що писати?.. Як?.. Торочити про загальновідомі, вже опубліковані праці навряд чи варто, а про нові досягнення — не слід. Вчені вченими, проте не один з них приїде, тільки аби винюхати, що роблять інші та, м’яко кажучи, принагідно “запозичити” чужі секрети. Кристамуліт ще не запатентовано за кордоном, отож про нього й згадувати не можна… А зарубіжні гості неодмінно поцікавляться, над чим працює містер Альошин; їх доведеться запросити в лабораторію, показати хоч дещо… От халепа, так халепа!

Настрій у Сергія зіпсувався вкрай. Навіть промайнула підступна думка “захворіти” на час конгресу. Але він одразу прогнав її: таким чином тільки перекладеш свою прикрість на плечі комусь із колег… Ну, та гаразд. Якось буде. А зараз треба працювати.

— Петре Івановичу, в мене виникла ідея. Ось послухайте…

Слід віддати лаборантові належне: він вмить збагнув Сергієву думку, гаряче підтримав її, висловив ряд цілком слушних зауважень. А тому, що виготовлення такої пухкої “паляниці” не вимагало забарного вакуумного напилення, експеримент вирішили почати й закінчити сьогодні.

Видавалося б: та чи багато потрібно клопоту, аби приготувати відповідну шихту? Але коли закінчили цю марудну справу, годинник показував дев’яту вечора.

— Не встигли! — сказав Альошин, погано стримуючи роздратованість. — Годі, Петре Івановичу. Йдіть відпочивати.

— Та що ви, Сергію Михайловичу! Ні в якому разі!.. Я навіть не засну, якщо не дізнаюсь, якою буде наша “паляниця”.

— Ну, гаразд, — зітхнув Сергій. — Тільки це — востаннє.

Одверто кажучи, він був заздалегідь переконаний у невдачі спроби. Успіхи зльоту не даються, а “найгеніальніші” гіпотези розлітаються на друзки значно швидше, аніж полохливі “сіренькі”.

Ще раз перевірили склад і однорідність шихти, наділи скафандри. Сергій ввімкнув К-генератор. Спалахнуло нестерпне сяйво, на яке навіть крізь чорні світлофільтри дивитися боляче, заревло полум’я. На поверхні майбутньої “паляниці” виникла і почала швидко розростатися осяйна пляма.

Експеримент начеб проходив успішно: ось уже дві тисячі п’ятсот градусів… дві сімсот… — азот не виділяється. Отже, є надія, що керамічна “піна” таки утвориться.

Однак, коли пірометр показав три тисячі градусів, з шихтою почало коїтися щось дивне. Ні, газ не виділявся. Але напівготова “паляниця” за якихось кілька секунд розжарилася наскрізь. Це свідчило, що вогнетрив набув теплопровідності металу.

— Нічого не розумію! — промимрив собі під ніс Альошин і подав знак вимкнути генератор.

Тільки-но піддослідна “паляниця” дещо остигла, Сергій занурив її в воду. А коли витяг звідти — мало не плюнув з досади: про яку там пінокераміку мова?! Та це ж знову отой проклятущий кристамуліт-В!

Під час випікання “паляниці” азот з шихти не виділився, отже доводиться робити висновок, що його атоми приєдналися до кристалічних ґрат мінералу. Але яким чином? Цього не може бути ні в якому разі!

Та все ж було саме так. І ультразвуковий інтроскоп, і нейтронний дифрактометр показали дивовижну однорідність одержаного вогнетриву, а попередній кристалографічний аналіз — повну тотожність із кристамулітом-В.

— Перепрошую, Петре Івановичу, за необгрунтовану підозру. Ваш ґудзик реабілітовано — всі ці коники викидає сам кристамуліт… Ходімте додому, а завтра спробуємо ще по-іншому.

Сумний і пригнічений ішов Сергій Альошин вулицями нічного Києва. Невдача по невдачі, і отак уже понад рік. Чомусь воно так завжди трапляється, що прикрості сунуть чередою, одна одну підганяючи. І почалося все відтоді, коли місце директора інституту посів професор Хмара. Небіжчик Луценко був людиною тактовною і мудрою, він не визнавав слова “наказ”, а, наказуючи, робив це у такій формі, що підлеглий сприймав інструкцію просто як щиру пораду старішого й досвідченішого товариша. Саме професорові Луценку Сергій і має завдячувати ідеєю створення кристамуліту, і коли б старий прожив ще хоч трошки довше, цілком можливо, досі було б розв’язане й питання про вогнетривкі “кожухи”.

“Та годі вже про ті “кожухи”! — незадоволено урвав сам себе Сергій. — Збожеволіти можна!”

Ніч була чудесна — місячна, лагідна, тепла. На каштанах ще де-не-де тьмяно сяяли свічечки, десь тьохкав соловейко. Незважаючи на пізній час, у Першотравневому парку було повно люду.

Сергій сів на лаву край урвища над Дніпром, задивився в неозору далину. Пригніченість поступово розвіювалася, вже не таким похмурим видавалося майбутнє.

Подумалося: а хіба життя повинно складатися з самих тільки перемог?.. Невдачі— закономірні і навіть неминучі для тих, хто прокладає нові дороги в науці… І посміхнувся внутрішньо: “Кришталеві дороги!” Де ви зараз, любий Олександре Макаровичу?

Саме з мрії про райдужні кришталеві дороги й почав Сергій Альошин, аби дійти до буденного прагнення створити надстійкий вогнетрив для космічних ракет… А втім, чи до буденного?.. Мрії завжди яскравіші за дійсність, — однак це й добре, бо вони мають запалити й надихнути людину. Миттєве здійснення бажань можливе тільки у казці, а насправді для втілення мрій доводиться часом віддавати все життя! Світле марення Ціолковського про завоювання космосу так і лишилося б красивою небилицею, коли б не наполеглива, подеколи навіть одноманітна та надокучлива праця тисяч і тисяч людей… І хто знає, може, саме Сергій Альошин виготує вогнетривкий “кожух” тієї ракети, на якій космонавт Марат Кандиба досягне Марса!

Таки не стримався, торкнувся забороненої для спогадів теми!.. Та невже й досі не вдалося придушити в собі хлоп’ячого бажання довести свою вищість над суперником? Здавалося б, назавжди викреслено з пам’яті і Марата, і Галю, і Таню… А от від однієї фрази “кришталеві дороги” прокинулося все колишнє і гострим болем у серці озвалося відлуння минулого… Ні, годі. Час додому. Якщо вже перетворився з романтика на прозаїка, то пам’ятай, що завтра на тебе чекає день, повний клопоту… і невдач.

Дійшовши до площі Ленінського Комсомолу, Сергій, прикурюючи, зупинився на хвильку біля готелю “Дніпро”, неуважно зазирнув у холл крізь суцільноскляні двері. Насторожився: до виходу наближалася його вчорашня випадкова знайома, а з нею попідруч — вродливий, вишукано вдягнений брюнет років тридцяти завстаршки. Звичайно ж, артистка вже забула про прикру пригоду; певно, вона з своїм супутником щойно з ресторану, отож і настрій у неї грайливий — виходячи з дверей, щось шепнула на вухо брюнетові, дзвінко засміялась, окрутнулась на каблуках… і помітила Альошині. В її очах промайнув вираз жаху, вона аж сахнулась.

— Що сталося, Талко? — благодушно запитав брюнет приємним баритоном кваліфікованого диктора. — Ти наче на гадюку наступила!

— Нога підвернулась… — Її очі з переляканих стали зненависними, злими; вони вимагали, наказували: “Та йди ж геть! Іди швидше! Не наражай мене на небезпеку!”

Альошин ледь посміхнувся, попростував Хрещатиком, не озираючись. Так он якого чоловіка має артистка Наталка Закатова!.. Ну, що ж, не заперечиш — вродливий! Тільки, мабуть, тримає свою жіночку в надто жорстоких шорах, інакше не лякалася б вона свідка її вчорашньої надто пізньої прогулянки парком.

Він поглянув на годинник, легенько свиснув: перша година ночі, вже навряд чи й на тролейбус встигнеш, а чимчикувати пішки аж у протилежний кінець міста — далекувато. Прискорив ходу, і на зупинці за поштамтом стрибнув на підніжку “вісімки” за секунду перед тим, як зачинилися двері. Зайшов до вагону, сів… і зустрівся із ненависними, осудливими очима Закатової.

Все було цілком природно: артистка я чоловіком сіли у “вісімку” на попередній зупинці, а тролейбуси зараз ходять лише коли-не-коли. Але жінка, мабуть, припускає, що вчорашній рятівник зараз нарочито переслідує її. Сергієві така думка була неприємна. Він знизав плечима, немов говорячи, що й на мислі не мав нічого схожого, і вистрибнув з тролейбуса, тільки-но той зупинився біля Центрального універмагу.

Додому довелося йти пішки — ця “вісімка” справді була остання. І всю дорогу перед Сергієвими очима чомусь стояло обличчя Наталки Закатової, а в вухах лунав ЇЇ приємний, добре промодульований голос.