Кришталеві дороги

— Серж, чи не могли б ви зробити мені невеличку послугу?

— Охоче, Кет. Яку саме?

Вона лежала на трасі горілиць, задумливо поглядаючи на рожеві хмари надвечір’я. В її голосі ледь-ледь бриніли інтонації лукавства.

— Прошу, Кет. Я до ваших послуг.

— Знайдіть мені, коли ваша ласка, пристойного жениха.

— Жениха?.. Буде зроблено, міледі. Які ваші вимоги?

— Ну… — Кет підвелась і, зберігаючи повну серйозність, наморщила лоб. — Насамперед у нього повинні бути сірі очі. Приблизно такі, як у вас.

— Зафіксовано, міс.

— Далі. Він має бути високий і стрункий. Приблизно як ви.

— Зафіксовано.

— Він повинен бути обдарований і кмітливий. Такою мірою, скажімо, як ви.

— Так.

— Вік особливого значення не має, але тридцятип’ятирічний мене влаштував би цілком і повністю.

— Зрозуміло.

— Він повинен любити тільки мене, і більш нікого.

— Сувора вимога, але — зафіксовано.

— Він повинен носити мене на руках!

— Перепрошую, міс: яка ваша вага?

— Шістдесят кілограмів, але він не має права навіть запитувати про це.

— Оце й усі ваші вимоги?

— Найголовніші. Є ще кілька, але то вже дрібниці… Ну, то підшукаєте? Я вам буду довіку вдячна!

— Гм… Та є один на прикметі.

— А хто ж це?

— Я.

— Ви?! — Кет підхопилась, чудесно імітуючи обурення. — Я ж тільки просила вас про послугу, а ви… Втім, гаразд: пропозиція є пропозицією, а ми — люди ділові… Встаньте, прошу! Та не посміхайтесь, не посміхайтесь! Плакати треба, а не сміятися! — вона обійшла круг нього, хитнула головою і сказала скрушно. — Ні, не пасуєте!

— Та чому ж? — Сергій вів далі гру. — Адже щодо вимог ніби все гаразд.

— Не все. Я ж казала, що є ще дрібні. Наприклад, така: мій жених повинен мати мільйон доларів.

— Чого нема — того нема! — зареготав Сергій. — І не буде!.. А навіщо вам, Кет, отой мільйон?

— Не ставте нецензурних запитань!.. І ще: мій жених повинен уміти захистити мене скрізь і завжди.

— Ну, це зробити можна.

— Ви так гадаєте? — вона блискавичним рухом схопила його за зап’ястя правої руки, підняла її, прослизнула йому під пахву. Ще мить — і буде закінчено класичний “нирок під руку”, а тоді вже і найдужчий мужчина не викрутиться. Але недарма ж Сергій Альошин свого часу виборов звання чемпіона-самбіста: хоч який несподіваний був цей напад, м’язи спрацювали цілком рефлекторно. Спочатку він тільки загальмував атаку дівчини, — а в цьому й виявляється найвища майстерність захисту самбіста, — потім затиснув її під пахвою, повільно заломив їй руки назад, обернув обличчям до себе.

— Ну?!

Вона дихала важко, її ніздрі гнівно роздималися, зелені променисті очі блищали вороже.

— За правом переможця я одержу з вас контрибуцію! — він поцілував її в одне око, в друге, потім у губи. Кет не пручалася, не промовила й слова, тільки все тіло її напружинилося.

— Перепрошую!.. — Сергій випустив її з обіймів, посадив на простелений долі килимок.

Кет зітхнула, лягла горілиць, підклавши руки під голову. Довго мовчала, — Сергій уже місця не знаходив від обтяжливості паузи, — потім сказала:

— Я навіть не підозрювала, що мені буде з вами так важко.

— Не засмучуйтесь, Кет! Просто я більше тренувався.

— О, мені було навіть приємно відчути себе переможеною. Я про інше. Про нашу зустріч. І про те, що буде після неї… П’ять хвилин тому ми в жартівливій формі освідчилися одне одному в коханні. І була мить — одна-едина мить! — коли я ладна була простягнути до вас руки і вигукнути: ось я, твоя назавжди!.. Але я жахнулася цієї думки; мені нестерпно закортіло принизити вас, поставити на коліна, — бодай фізично. Проте й тут ви перемогли. І от я зараз лежу та й думаю: навіщо все це було мені потрібно? Через два дні я поїду звідси і навряд чи приїду ще хоч раз. Навіщо мені згадувати, що десь у далекому-предалекому Києві є людина, яка могла б стати моїм найвірнішим супутником у житті?!

— То лишайтесь, і так станеться насправді.

— Який ви милий, щирий, наївний хлопчисько! — вона скуйовдила йому волосся, на мить припала щокою до його плеча і враз випросталася. — Юридично я молодша за вас на вісім років. А насправді — старіша на ціле життя. Навіть на цілу епоху!.. Скажіть: а ви лишилися б у Америці задля мене?

— Ні.

— Отож і я, Серж. Мені все у вас незвично. Ви живете зовсім по-іншому. Не хочу аналізувати, чи краще, чи гірше, — просто не так, як ми. Мої слова про мільйон доларів ви сприйняли за жарт, а це було сказано серйозно.

— Та чи в грошах щастя, Кет? — докірливо запитав Сергій.

— А ви знаєте, що таке жебрацьке існування в бідонвілі — тобто в халупі, побудованій з консервних ящиків?

— Я знаю, що таке справжній голод. Під час війни ми…

— В такому разі, ви не знаєте нічого! То було… Ну як би сказати?.. То було благородне бідування, бо бідували всі. А коли навколо тебе ситі, вдягнені, всім задоволені, а ти, жебрачка в латаному-перелатаному платтячку, вишукуєш недогризки на смітнику, то… Е, годі про це!.. Налийте мені, Серж, коньяку. Повну-повнісіньку чарчину. Я справлю поминки по коханню, яке померло, тільки-но народившись!

Сергій сумно хитнув головою: гаразд. Кет досі й словом не прохопилася про своє дитинство, та і взагалі нічого не розповідала про себе. Зараз вона на єдину мить підняла завісу над своїм минулим — і сказала цим дуже багато. Справді: той, хто виростав з жагучою мрією про мільйон, потрібний для доведення своєї людської повноцінності, вже не зречеться райдужної химери.

— Вип’ємо, Серж! Це — остання чарка останньої нашої зустрічі.

— Але ж ще є два дні.

— Нам не слід більше зустрічатися. Пийте!

— Гаразд. Хай щастить вам у житті, Кет!

— І вам теж.

Випили. Довгий час мовчали. Потім Кет зітхнула, взяла Сергієву руку. Сказала:

— Давайте-но я поворожу вам на прощання. Вірите у ворожіння?

— Тільки в прогнози. Та й то, якщо йдеться не про погоду.

— Мені можна вірити, адже я — відьма і тримаю зв’язок з нечистою силою… То слухайте ж… У вас зараз суцільна смуга невдач. Так, так: бачите три дрібні рисочки, що перетинають лінію щастя?.. Але те, що минуло, — дрібниці. Попереду на вас чекає значно страшніше. Дуже страшне!.. І ось оця вузісінька лінія показує: вам терміново треба виїхати з Києва. Куди завгодно, аби якнайшвидше, бо інакше… Ось бачите хрестик на лінії життя? Його треба обминути за всяку ціну!.. Ще одне: бійтесь зеленоокої шатенки, вона принесе вам нещастя, сама того не бажаючи.

— Тобто вас, Кет? — засміявся Сергій.

— Не знаю. Лінії імен не називають. Проте їм можна вірити. Навіть треба!

— Гаразд, прекрасна відьмо, я повірю. Скільки з мене за гороскоп?

— На жаль, ви вже заплатили за нього.

— Може, замало?

— Ні, я ще винна вам здачі… — вона обхопила його за шию, міцно поцілувала і од-штовхнула. — Все. їдьмо додому.

Сидячи за кермом автомашини, Кет мугикала якусь пісеньку, коли-не-коли нишком зиркаючи на Сергія. А той задумливо дивився вперед, на ланцюжок вогнів зустрічних автомашин та на миготливу смугу автостради. Неприємно й важко чомусь було в нього на душі. І оця сьогоднішня прогулянка з отим напівжартівливим освідченням у коханні вже видавалася не радісною, а дурною. Адже не можна сказати, що він закохався в Кет до нестями. Дуже сподобалася вона йому, то так. Але з цього почуття лише починається, а не завершується зближення мужчини з жінкою. Може, коли б зустрічалися хоч кілька місяців, взаємний потяг зміцнів би, набув нездоланної сили. А так — що він знає про Кет? Що знає про нього вона?.. Любов з першого погляду — романтична штука. Та тільки дуже часто й руйнується вона після першої ж сварки.

— Ну, Серж, попрощаємось?

Він схаменувся: машина вже звернула в Зоряний провулок і зупинилась біля його будинку.

— До побачення, Кет!

— Прощай, Сергію! Назавжди! — вона рвучко поцілувала його, відштовхнула. — Не шукайте зустрічі, не дзвоніть. Це буде насамперед краще для вас… Невже ви не розумієте, що вам поставлять на карб зустрічі з американкою?

— Дурниці!

— Все. Прощайте! — вона натиснула на педаль газу, машина рвонула з місця, помчала. Ще скількись секунд виднівся дипломатичний номер на багажнику, потім враз зник і він.

Сергій неквапно попростував до своєї квартири. Відімкнувши двері, якийсь час стояв на порозі, оглядаючи кімнату, так, ніби бачив її вперше. Зразу видно: живе старий парубок, та ще й не з тих, що вміють господарювати. І отак, мабуть, буде завжди. Не щастить йому з жінками. Не щастить!

І засинаючи, він думав про Кет, і прокинувшись вранці насамперед подумав про неї. А потім уже не було часу для ліричних спогадів: навалилися повсякденні справи, — значною мірою нікому не потрібні, та все одно неминучі.

Слідство вже почалося, — без розголосу і без метушні. Просто серед працівників інституту з’явився ще один мужчина середніх літ, який часом з директором, а подеколи сам один заходив у ту чи ту лабораторію, цікавився тим чи іншим питанням. Для всіх він був представником міністерства, але Сергієві Альошину відрекомендувався прямо: слідчий з особливо важливих справ. Це був чоловік стриманий і тактовний, який перехоплював кожну думку з півслова. Альошин охоче йшов йому назустріч, переказуючи до щонайменших дрібниць ланцюжок нез’ясовних подій, що відбулися в лабораторії надвогнетривів протягом останнього часу.

Вже першого дня слідства було визначено з беззаперечною певністю, що стеля над лабораторією Альошина не має — і не мала ніяких підозрілих отворів, а багаторічний шар пилу на горищі над нею тільки де-не-де помережено слідами пацюків та котів. Зі слуховим вікном справа була гірша: цілий ряд прикмет свідчив, що тією лазівкою до інститутського приміщення хтось користався часто. Але загалом констатація цих фактів користі не дала, бо таємниця лишалася таємницею.

Звичайно ж, за таких умов не сконцентруєш уваги на чисто науковій проблемі, од якої вже й так голова паморочиться. Глухий кут, у який потрапив Альошин з своїми дослідженнями, зараз перетворився на суцільну стіну, що оточувала його з усіх боків: творча уява ковзала по поверхні фактів, не здатна заглибитися в них. Дослід за дослідом зазнавав незмінної невдачі. А тут ще знову почалися несподіванки.

Професор Хмара одержав наступну анонімку, в якій стверджувалось, що завідувач лабораторії надвогнетривів кандидат технічних наук Альошин С.М. за десять тисяч доларів продав представникові американського концерну “Пітсбург плейт гласс К°” доктору Гешке технологічні секрети виготовлення кристамуліту. Гроші на ім’я Альошина покладено в Цюріхський банк “Швейцеріше кредитанштальт”. Як підтвердження обвинувачення, додавалася фотокопія записки Альошина до доктора Гешке з запрошенням до лабораторії та чернетка телеграми доктора Гешке на адресу Альошина: “ПОКИДАЮЧИ ВАШЕ ЧУДЕСНЕ МІСТО, ЩИРО ВДЯЧНИЙ ЗА ВСЕ ЗРОБЛЕНЕ ДЛЯ МЕНЕ. З РАДІСТЮ ВІТАТИМУ ВАС У АМЕРИЦІ”.

Ці закиди були такі безпідставні та дурні, що Сергій тільки посміхнувся, познайомившись із ними. Але директор був настроєний значно серйозніше. Оця настирливість намагань будь-якою ціною дискредитувати завідувача спеціальної лабораторії свідчила про акцію заздалегідь сплановану, а надмірна обізнаність шантажистів наштовхувала на думку, що тут діє ціла група.

Коли директор висловив таке припущення, Сергій знизав плечима!

— Але в ім’я чого? Що я за персона така?

— В ім’я чого?.. — Хмара покрутив млинка пальцями складених перед грудьми рук. — Як не дивно, проте оця підвищена цікавість до вашої особи мене з одного боку радує… Не робіть великих очей, Сергію Михайловичу. Запевняю: будь ви абсолютним нездарою та не створіть ви кристамуліту — анонімок на вас не було б.

— Отже, всьому виною заздрість?

— Значно гірше: холодний розрахунок з кінцевою метою — вивести з ладу обдарованого вченого і загальмувати його дослідження. — Хмара підхопився з місця, забігав по кабінету. — Почну знов тієї ж — про пильність та про вороже оточення. Знаєте, яку інструкцію дало Центральне розвідувальне управління Америки своїм агентам щодо нашої країни? Ніяких диверсій, ніяких терористичних актів: вони не стільки шкодять народові, скільки мобілізують його, їм доручається інше: докладати всіх зусиль, аби дискредитувати найпорядніших і найталановитіших і максимально підтримувати і просувати підлих пустодзвонів. Розумієте?

— Так.

Ні, старий таки розумний з біса! Ота його настирливість і надмірна вимогливість, якщо зазирнути глибше, зовсім не рецидив застарілих методів керування, а приклад для молоді: адже останнім часом ми справді надто легковажимо питанням про капіталістичне оточення.

— Ідіть, Сергію Михайловичу, працюйте. Тільки, прошу, будьте дуже й дуже обачні в усьому. Видається мені, що неприємні сюрпризи для нас з вами ще не вичерпалися.

Його слова були співзвучні з “пророцтвом” Кет. В ньому крізь жартівливу форму виступала виразна засторога: виїжджайте з Києва і якнайшвидше. Цілком можливо, маючи справу з кодлом напівлегальних шпигунів дипломатичного світу, Кет дізналася про якусь заплановану акцію. Але навіщо треба виїздити? Тому, що потенціальна небезпека чимось пов’язана з роботою?

І знову Сергій зупинився у дверях лабораторії, намагаючись побачити її оком сторонньої людини.

К-генератор, пневматичний прес, кульовий млин, антитермічні скафандри в шафі, “цвіркун” біля неї. Все настільки звичне, що важко уявити навіть інше розташування цих предметів. Відоме призначення і можливості кожного з них, незнаних рис і прикмет не знайти.

— Сергію Михайловичу, нещодавно дзвонили з Жовтневої лікарні. Просять, щоб ви неодмінно і якнайшвидше прийшли до хірургічного відділу. Вас дуже хоче бачити хворий Марченко.

— Який ще Марченко?! — знизав плечима Сергій. — Навіть не чув про такого.

— Сказали, що ви його дуже добре знаєте.

Сергій поглянув на годинник: шоста. Він не мав ніякісінької уяви, хто та чого викликає його. Але доведеться поїхати, бо не будеш же допитуватися телефоном що та як.

— Гаразд, Петре Івановичу, я туди й назад на таксі.

— А я тим часом попробую загнати ґудзик у “перепічку”. Дозволите, Сергію Михайловичу?

— Таки кортить пересвідчитися, що двічі два — чотири? — засміявся Альошин. — Благословляю. Тільки будьте обережні, прошу. І не забудьте ввімкнути охолодження!

— Та що ви, Сергію Михайловичу! — спаленів старий. — Мені того уроку на все життя вистачить!

Вільне таксі Сергій перехопив швидко і вже за чверть години був у передпокої хірургічного відділу лікарні. Йому дали куций, майже дитячий халат і схожу на торбину шапочку, провели довгим коридором, відчинили двері невеликої палати. Там стояло тільки одне ліжко, а на ньому лежав дуже блідий хлопчина. Він страдницьки посміхався.

— Вітя?! — здивувався Сергій, підходячи ближче. — Як ти тут опинився?.. Вже не ти пожартував, а хтось інший?

— Були б йому жарти! — втрутилася санітарка, що супроводжувала Альошина. — Двічі з того світу витягали!.. Може, тепер порозумнішає!.. Ну, ви гомоніть, а я піду.

— Ех, ти!.. — Сергій сів поруч ліжка, взяв хлопця за руку. — Бачиш, до чого дійшло?

— Сергію Михайловичу, було не так, як вам розповіли. Про бійку я сказав, аби не згадувати вас.

— А до чого ж тут я?

— Так це ж ми ото тоді каталися вночі вашою “Волгою”. Не знали, що ваша.

— От шибеники! — Альошин цілком щиро засміявся, бо вся ота загадкова історія вмить набула прозовості. — Завдали ви мені клопоту!

— Так ото ж через те я й… — хлопець зовсім збентежився, зітхнув. — Хоч лайте мене, Сергію Михайловичу, хоч відлупцюйте, а це ж я підняв у машині ваш гаманець з камінчиками та фотоплівками і передав його… ну, самі знаєте куди.

— Ти?!

— Я…

Альошин почухав потилицю: начеб розкрилась і друга таємниця, але породила замість себе ще більшу — а звідки ж узявся той гаманець у його машині?

— Де ж він був?

— На підлозі біля переднього сидіння.

— А що ж ти в ньому знайшов?

— Хіба вам не все віддали? — наполохався хлопець. — Я нічого не взяв звідти. Тільки здуру проявив одну плівочку. А три ваших десятки, один долар, три ампулки, вісім камінчиків і чотири касетки віддав під розписку… — він знизив голос. — А великі неприємності були вам, Сергію Михайловичу?

— Та були, Вітю… А хто ж оце тебе?.. — Сергій копирснув повітря великим пальцем правої руки.

— Не знаю, Сергію Михайловичу. Чекаючи на вас у кущах біля інституту, я…

— А чому ж у кущах?

— Та це довго розповідати. Одне слово, помітив я, що з-за рогу будинку до яру прослизнули дві постаті. Ну, а дідусь, — отой, що садиба його якраз проти вестибюля, — натякнув про злочинців, які спродують інститутське майно. Отож я й вирішив простежити… А отямився аж отут. Знайшли мене, кажуть, далеко звідти, аж на дорозі. Чи сам туди доповз, чи витягли мене — не знаю… приходив слідчий, допитував. А я не сказав правди, бо не знав, як там у вас. Чи правильно я зробив?

— Добре зробив, що викликав мене. А завтра розповіси слідчому все, не приховуючи нічого. Зрозумів?

— Зрозумів, Сергію Михайловичу. Аж полегшало мені.

Погомоніли ще трохи, а потім Сергій пішов, пообіцявши відвідати хлопця в суботу.

Настрій у нього значно поліпшився. Хай ще далеко до розкриття таємниць, але вже й з’ясувалося чимало. І головне: той гаманець було підкинуто спеціально, з провокаційною метою. І тюбик з-під губної помади теж.

Вилізаючи з таксі біля інституту, Сергій, звичайно ж, скинув очима на вікна своєї лабораторії. Таки величне видовище, нівроку! Зараз, у напівприсмерку, за ситаловими блоками ніби буяє преяскравий день — ось на дорозі діамантами виблискують не тільки скельця, а й піщинки. Та й чи дивно — К-генератор дає змогу досягти температури вдвічі вищої, аніж на поверхні Сонця!.. Ледь-ледь вібрує грунт під ногами — то працюють кульові млини; ритмічно гухкає важкий молот металокерамічної лабораторії. Разком червоних ліхтарів тягнеться в небо радіощогла на центральній башті… Далебі, архітектор здійснив свій задум: будинок справді нагадує океанський лайнер.

А втім, годі милуватися краєвидом. Паняй до лабораторії, хлопче! Петра Івановича треба відпустити, а самому братися до праці. Може, саме сьогодні і вдасться натрапити на щось варте уваги.

Відімкнувши двері лабораторії своїм ключем, Сергій заздалегідь прикрив очі долонею, — світло таке яскраве, що осліпнути можна, — помацки добрався до свого “кабінету”. Дивно: пульт — не ввімкнено і лаборанта немає. Мабуть, спостерігає дослід зблизька, в скафандрі.

Сергій надів чорні світлофільтри, поглянув у бік генератора. Ні, Петра Івановича не видно й там. То де ж він?.. Стривай: всі три скафандри висять у шафі… Е, тут, мабуть, щось сталося!

Сергій рвонув за рубильник вимикання силової мережі, підбіг до генератора. Зупинився, немов наткнувшись на невидиму стіну.

Осяяний блакитним світлом розжареного кристамулітового диска, біля азбестової опори лежав Петро Іванович, припавши щокою до цементної підлоги.

Кварковий промінь навіть у зоні розсіяння вбиває людину миттєво.