Кришталеві дороги

Шпигунсько-диверсійну групу, що носила кодове найменування “Фенікс”, було ліквідовано одним ударом. Ця злочинницька організація мала конкретне завдання: вивідувати секрети силікатної промисловості Радянського Союзу і всіма засобами гальмувати дослідження в галузі вогнетривів. Ішлося не тільки про “кожухи” для космічних ракет: без високоякісних вогнестійких матеріалів не можна виплавити сталі, зварити скла, виготувати цементу, синтезувати пластмаси. На групу “Фенікс” покладалися великі надії, отож члени її діяли підступно й обережно, всякими правдами й неправдами пролізали до відповідних науково-дослідних закладів, аби причаїтися там до певного часу і нашкодити в зручну мить. Та шпигуни не знали, що “Фенікс” уже давним-давно був на гачку, — лишалося тільки розплутати деякі вузлики.

А коли їх було розплутано — всі таємничі явища вмить стали надзвичайно простими. Такими простими, що аж подив брав: хіба цього не можна було побачити раніше?!

Слідчий мав рацію, говорячи Альошину про “психологічну сліпоту”: у звичному, буденному знайти несподівані риси в стократ важче, аніж у будь-чому побаченому вперше.

Дистанційний маніпулятор “цвіркун” був лише пристроєм, що сліпо повторює рухи оператора. Не ввімкнений, він становив собою мертву конструкцію з металу, кераміки та радіодеталей, яка простоїть цілу вічність, не поворухнувшись. І саме через це важко було дійти до простої думки: якщо дистанційним маніпулятором керують з пульта лабораторії надвисокотемпературних вогнетривів, то ним можна керувати і з якогось іншого місця — треба тільки взяти потужніший передавач та підібрати відповідну частоту. В такому разі втрачала таємничість і історія з фотокопіями лабораторного журналу: підводь “цвіркуна” до столу, сфокусуй об’єктиви на відповідній сторінці записів — і фотографуй з екранчика на пульті все, що потрібно.

Саме так і було. Потаємний контроль, здійснений фахівцями в лабораторіях інституту, показав, що всі п’ять дистанційних маніпуляторів мали додаткові пристрої для вмикання від стороннього радіопередавача. Це засвідчило, що інженер-радіотехнік Кухтенко, завзятий “правдошукач” і “активіст”, який завжди проголошував найпатріотичніші промови, насправді всього-на-всього підлий запроданець. А наступного ранку пеленгатори засікли і шпигунський “радіоцентр” — він був за сто метрів від інституту, в бункері під будинком того дідуся, який видався Віті Марченко дуже симпатичним, хоч і надто балакучим. “Милий дідусь” — колишній вахтер Інституту вогнетривів, а тепер пенсіонер — був одним з керівників групи “Фенікс”.

О, недарма той старий так кохався в звірятах! Пси були надійними охоронцями його лігва, коти при нагоді сумлінно виконували функцію листонош, а птахи…

Мабуть, не один десяток годин просидів старий мерзотник на лаві біля своїх воріт, позираючи на вікна лабораторії Альошина, доки знайшов навдивовижу простий спосіб одержати бодай крихітні уламочки засекреченого вогнетриву. Тільки пташка могла б залетіти туди крізь грати на вентиляційних фрамугах. То хай буде пташка: ворона, скажімо, завжди тягне до гнізда всякі брязкальця.

Його розрахунок справдився: він видресирував чорну галку так, що вона почала регулярно залітати до лабораторії, — та ще й коли там не було нікого, — хапала в дзьоб перше, що траплялося на очі, і тягла додому, одержуючи за це винагороду. Ніхто не звертав уваги на її польоти — чи мало тих галок снує в місті. Але автоматичний кіноапарат, націлений про всяк випадок на вікна лабораторії надвогнетривів, зафіксував дивні мандрівки птаха. А далі не важко було зняти на кіноплівку і ту мить, коли злодійка віддавала свою “здобич” у руки старому.

Так, усе виявилося надзвичайно простим… однак тільки після розкриття. І це був повчальний урок: ворог для досягнення мети використовує всі засоби, не гребуючи нічим.

Не думав і не гадав Сергій Альошин, що історія, яка почалася, власне, з незначного, розгорнеться в цілу епопею. О, тепер стало аж надто ясно, що нехтувати капіталістичним оточенням не слід!

Але справжнє приголомшення він відчув аж тоді, коли дізнався, що всю оту акцію з фальшивками та анонімками, яка завдала йому стільки прикрості, організувала Катрін Джефсон, агент ЦРУ Сполучених Штатів і промисловий шпигун концерну “Пітсбург плейт гласс”. Ішлося не тільки про нього: одночасно було атаковано майже всіх провідних фахівців галузі надвисокотемпературних вогнетривів. Методи були однакові: наклепи, провокації, шантаж. Проте не скрізь обійшлося так добре, як Альошину: через конфліктні ситуації кілька видатних учених змушені були кинути дослідження і перейти на іншу роботу; хтось там потрапив до лікарні з інфарктом; у кількох працівників настільки ускладнилися сімейні стосунки, що про нормальну роботу годі було й казати. Підґрунтя всіх оцих мерзенних дій було просте: за всяку ціну загальмувати створення матеріалів надвисокої вогнестійкості, бо на Заході всі спроби в цьому напрямку зазнавали невдач.

Дивний настрій був у Сергія Альошина після тієї вузької наради з приводу розкриття групи “Фенікс”. У ньому вже перетліли почуття обурення, гніву, бентежності, сорому, які вирували в його душі, коли з кожним новим наведеним епізодом вимальовувалися дедалі огидніші й брудніші подробиці діяльності мерзенних людців, для яких не було нічого святого. З нищівною глузливістю він думав зараз про Кет Джефсон з її жалюгідною мрією про мільйон доларів, — і гостро шпетив самого себе за легковажну довірливість, за нехтування обережними порадами професора Хмари; з невимовною огидою згадував про Геннадія Риндіна, який опустився до рівня холуя, став дрібним мерзотником-найманцем, здатним продати рідну матір, — і з тривогою розмірковував над тим, як сталося, що Наталка мала справу з таким. Та крізь усі оці міркування й роздуми в ньому пробивалася і наростала задерикувата злість: хай там що, а найкращою відповіддю всяким “Феніксам” буде створення тих вогнетривів, що їх вимагає сучасність.

Мабуть, щось схоже відчував і професор Хмара. Під час наради старий мовчав і, не дивлячись ні на кого, зосереджено вимальовував якісь візерунки в своєму блокноті, дорогою теж не промовив і слова, а коли підійшли до інституту, запитав Сергія іронічно, навіть неприязно:

— Ну, то коли ж ми зрушимо з мертвої точки, Сергію Михайловичу? “Казав пан — кожух дам, та його й слово тепле!” — чи не так?

— З “кожухами” справа погана, Романе Гнатовичу! — сказав Сергій з викликом. — Але дечим вас порадую незабаром.

— То чим же?

— Відкриттям світового значення! — посміхнувся Сергій.

— Люблю масштабність!.. Жарти жартами, проте треба братися за діло, Сергію Михайловичу. Я шаную вас, ви це знаєте. І все одно… — Хмара зробив паузу, глянув на нього гостро. — Скажу одверто: якщо ближчим часом ви не доб’єтесь хоч будь-яких успіхів, я шукатиму іншого завідувача лабораторії.

— Гаразд, — сухо відповів Сергій. — Буду теж одвертий: це треба зробити вже зараз.

Він розумів директора, та все ж на душі було неприємно. Коли б хоч найменше сподівання, що “резонанс-ефект” допоможе створити оті кляті “кожухи” — негайно запросив би Хмару до лабораторії, похвалився б першими успіхами свого відкриття. Нині ж такі відвідини тільки зашкодять: при всій своїй далекоглядності й мудрості професор сприйме ці дослідження як щось другорядне і навіть зайве. Отже, зараз треба забути про сон і відпочинок, якнайшвидше і якнайстаранніше дослідити відкрите явище, а тоді доповісти про все. Може, й справді очолити лабораторію надвогнетривів слід комусь іншому.

Коли Сергій зайшов до лабораторії, Вітя Марченко зрадів:

— Ну, Сергію Михайловичу, сьогодні вже будемо працювати, так? Слово честі, вже занудився!

— Попрацюємо, Вітю… — Сергій з посмішкою дивився на начищені до дзеркального блиску прилади та апарати, на захаращений книжками та конспектами лаборантський стіл. Хлопчина подобався йому дедалі більше. Хай йому ще бракує досвіду й знань, цього він набуде з часом. А те, що найнеобхідніше для вченого, — допитливість, кмітливість і працьовитість, — він має.

— Так от, Вітю: “Фенікс” згорів остаточно і не встане з попелу. Нам з тобою тепер ніхто не перешкоджатиме. Але й на допомогу сподіватися не випадає, бо саме нам з тобою доведеться прокладати стежку в невідоме. Розумієш?

— Розумію, Сергію Михайловичу! — хлопець був серйозний і урочистий. — Наказуйте, що робити. Якщо треба, то я й ночуватиму в лабораторії.

— Ночуватимеш ти, звісно, вдома, — засміявся Сергій, — а от затримуватися доведеться частенько. Отже, наказую: бери ось гроші, біжи в гастроном і купи нам чогось на вечерю.

— Буде зроблено! — відрапортував Вітя.

Того вечора похвалитися успіхами не можна було: спроба за спробою давали незмінно негативний результат. Ніяким чином не вдавалося “загнати” в кристамуліт ні платину, ні залізо, ні нікель, ні срібло, ні мідь. Скидалося на те, що для металів “резонанс-ефект” не існує. Отже, слід зробити висновок, що це явище залежить насамперед від структури атомних ядер.

Сергій заглибився в періодичну систему Менделєєва. Цікаво: кварковий резонанс спостерігався лише для вуглецю, кремнію та азоту, тобто для елементів середньої частини другого і третього періодів. А якщо так, можна сподіватися, що резонансними будуть і атоми фосфору, сірки та кисню. Але як експериментувати з ними? На перешкоді стане надзвичайно висока температура в зоні фокусування кваркових променів. Отже, треба спорудити якийсь протитепловий фільтр… і для цієї мети якнайкраще пасуватиме кристамуліт! Його теплопровідність металу, що перешкоджала виготовленню вогнестійких “кожухів”, зараз була найціннішою якістю майбутнього фільтра.

Мабуть, і Курт Гешке, і Сергій Альошин безмежно здивувалися б, дізнавшись, що вони вже віддавен ідуть паралельними шляхами, припускаючись майже однакових помилок і висуваючи майже однакові гіпотези. А дивуватися, власне, не було чого: закони природи незмінні для всіх політичних систем і формацій. Так, наприклад, критичну масу урану-235 для атомної бомби, — таємницю першорядної ваги! — майже одночасно визначили американські, німецькі та радянські вчені; так, скажімо, понадзвукові літаки, сконструйовані в різних країнах світу, незважаючи на безліч розбіжностей у деталях, мають однаковий силует та профіль крила, бо цю найдосконалішу форму визначають шляхом точних обчислень. Кінець кінцем і відкриття “резонанс-ефекту” Куртом Гешке та Сергієм Альошиним було випадковим тільки щодо імен. Коли б не ці два, знайшовся б хтось інший, який відкрив би нове явище хіба на кілька місяців чи років пізніше. Але ні в якому разі не раніше! Як перший штучний супутник Землі не можна було запустити до появи радіо, кібернетики, електрометалургії, так і “резонанс-ефект” ніхто не помітив би до створення кваркових генераторів.

Курт Гешке і Сергій Альошин ішли однаковими шляхами… але тільки до ідеї про антитермічний фільтр. На цьому Курт поставив крапку. Своє незграбне мідне “відро” він конструював самотужки, щоб тільки переконатися в правильності припущень і відкласти дослідження на невизначений термін, до “сприятливіших часів”. А Сергій, власне, тільки з цього й почав.

Йому не довелося переклепувати та припасовувати додаткову секцію охолодження. Досить було передати до інститутської майстерні сяк-так накреслений ескіз, як негайно ж поза всякою чергою, — бо лабораторія надвогнетривів скрізь мала “зелену вулицю”, — виготували насадку до К-генератора, та ще й з такою точністю, що тепер назовні не пробивався ні один промінчик світла. Ще добу забрав монтаж додаткового холодильного агрегату великої потужності. Надвечір третього дня все було готове для першої спроби.

— Ну, Вітю, пильнуй! — серйозно сказав Сергій, сідаючи до пульта керування генератором. — Цілком можливо, ти коли-небудь пишатимешся, що брав участь у цьому експерименті.

Він натиснув на кнопку. Аж чудно: все, все по-іншому — генератор гуде не басом, а баритоном, та ще й набагато голосніше; масно цмокають додаткові насоси; в прискореному темпі вібрує підлога. А найдивніше, що в лабораторії все так же неяскраво світяться електричні лампочки, і на піддослідний зразок у ванні можна дивитися неозброєним оком. Кристамулітове денце проти-теплового фільтра тільки ледь-ледь почервоніло.

На жаль, Сергієві не спало на думку взяти для першого досліду квітку, та й кришталю в нього напохваті не було. Під генератором лежала товста пластинка звичайного зеленкуватого скла, а на ній — вирізаний з дерева крихітний літачок.

Частота ще була далека від резонансної, навіть не вірилося, що ось-ось станеться несподіване, ніким досі не бачене. Віктор не стримав свого хвилювання:

— Сергію Михайловичу, нічого не виходить?

— Вийде! — Сергій обережно підкручував важілець регулятора. — Дивись: зараз твій літачок піде в піке!

Тільки ні, це було не піке, а легеньке, спокійне потопання! Спочатку в скло занурилося “шассі”, над яким так довго морочився Вітя, вирізаючи, потім — крила. А коли зник і високий вертикальний стабілізатор, хлопець схопився з місця і помчав до генератора.

— Ти куди?! — гримнув Сергій. — З глузду з’їхав? Забув про випромінювання?

— Та ні, Сергію Михайловичу, — збентежено виправдувався хлопець. — Я знаю… Я пам’ятаю… Хотів поглянути зблизька.

— Зараз поглянемо.

Звичайно ж, і Сергієві кортіло якнайшвидше взяти в руки оту скляну плитку, крутити її на всі боки, не вірячи власним очам. Але він — спеціально заради Віктора — після вимкнення генератора перевірив з допомогою дистанційних приладів температуру досліджуваного зразка, — той навіть не нагрівся, — проконтролював, чи немає часом якогось вторинного радіоактивного випромінювання: вчись, хлопче, бо тут тобі не іграшки! — і тільки після цього сказав:

— Ну, а тепер можеш дивитися.

Дослід удався повністю — Сергій аж не сподівався на такий успіх. Чудно було бачити за зеленкуватими гранями скла щонайдрібніші деталі дерев’яної модельки; свідомість не могла погодитися з тим, що ця річ — тілесна, а не виткана з променів світла.

— Сергію Михайловичу, — прошепотів Вітя. — Слово честі, мені видається, що я сплю! Адже це просто неможливо: м’якісіньке дерево пронизало твердюще скло!

— Ні, Вітю: тут дерево само нанизалося на скло. А зараз ми зробимо навпаки.

Цей дослід був ще ефектніший: Сергій настроїв генератор на резонансну частоту скла заздалегідь, отож, як тільки було ввімкнено силову мережу, товстенька скляна трубочка, що лежала на дубовому оцупалку в зоні опромінювання, вмить занурилася в дерево, зникла в ньому без сліду.

Тепер уже досліди йшли за дослідами, — вже ніколи було й дивитися на оті химерні гібриди аж ніяк несумісних матеріалів, бо Сергій поспішав якнайшвидше визначити граничні межі “резонанс-ефекту”, щоб мати змогу хоч сяк-так обгрунтувати своє відкриття теоретично.

Його припущення справджувалося: резонансними були атоми четвертої, п’ятої і шостої груп елементів системи Менделєєва, — насамперед, вуглець, азот, кисень, кремній, фосфор та сірка. Саме ці елементи входили в склад білка, — тому кваркове випромінювання таке шкідливе для всього живого. Резонували — хоч і дещо менше — атоми алюмінію та бору, що належали до третьої групи. А коли так, то “безтілесності” зможуть набувати більшість гірських порід, які складаються головним чином з алюмінію, кремнію та кисню.

Курт Гешке прийшов до ідеї резонансного тунелепрокладача після того, як побачив чудернацьку картину “потопання в самому собі” базальту. Сергій Альошин почав з теорії, але був приголомшений ще дужче, бо не розрахував глибини проникання кваркових променів у гранітну брилу і “пропалив” її наскрізь.

— Сергію Михайловичу! — збуджено вигукнув Вітя Марченко. — Та це ж можна зробити бурову машину! Дійде хоч до центра Землі!

— Непогано б, Вітю, — засміявся Сергій. — Одне лихо: назва не пасує. Не бурова, бо не свердлить.

— А як же її назвати?

А справді, як? Нема в цій машині головного — робочих інструментів, отих різаків, фрез, алмазних шарошок, чи що там ще потрібно, аби подрібнити твердюще каміння та ще й видалити його на земну поверхню. Всі звичні терміни тут не годяться, бо в буянні холодного полум’я тверді тіла набувають досі незнаних властивостей, стають “несправжніми” і “примарними”, перетворюються на безтілесні копії самих себе.

— Та що ж, Вітю: для цієї нашої майбутньої машини красиву назву хай вигадують поети. А ми називатимемо звичайно: кварковий резонатор.

Наступного дня Сергій зайшов у кабінет до директора і простягнув йому скляну пластинку з замурованим у ній літачком. Запитав невинним тоном:

— Романе Гнатовичу, чи ви не змогли б мені пояснити, яким чином здійснено такий фокус?

Хмара довго крутив ту пластинку в руках, гмукав, підозріло зиркав на нього, потім буркнув:

— Ще один зразок!

— Прошу! Це — ще загадковіше! — Сергій витяг з кишені аркушик тонісінької фанери, пронизаної куцим відтинком скляної трубки великого діаметра. Але ні, не пронизаної: під склом і з одного, і з іншого боку виднілося дерево — ціле й зовсім неушкоджене.

— Ще! — гримнув професор.

— Ну, а це взагалі щось незрозуміле… — Сергій лукаво посміхнувся, розкрив коробку, яку тримав під пахвою, видобув фарфоровий конус — звичайний, з числа тих, що призначаються для досліджень на термостійкість. Але ж крізь нього був наскрізь просунутий великий жук-олень! Голова з химерними рогами — по один бік, черевце — по інший. А дві тонісінькі лапки самотньо стирчали з фарфору дещо осторонь.

— Та скажіть мені кінець кінцем, Сергію Михайловичу, що це таке?! — аж розізлився Хмара.

— Це, Романе Гнатовичу, і є відкриття, про яке я вам говорив. Назвав я його кварковим резонансом, або “резонанс-ефектом”.

— Молодець! — професор гаряче обняв Сергія, потиснув йому руку. І все ж не втримався, запитав: — Ну, а як же з “кожухами”?

А той у відповідь знизав плечима і зітхнув.