Кришталеві дороги

— Годі, Петер!.. Кінчаймо! — шеф лабораторії вогнетривів концерну “Пітсбург плейт гласс К°” доктор Курт Гешке роздратовано махнув рукою і почав скидати антитермічний скафандр. Його помічник, підстаркуватий чоловік у костюмі протитеплового захисту, вимкнув К-генератор і зняв з обличчя маску.

— Допоможіть мені, Петер. Застібку заїло.

Лаборант кинувся до шефа, але, ще засліплений раптовим переходом від світла до темряви, наткнувся на стіл і звалив кілька колб з хімікатами. Брязнуло скло, хлюпнула на підлогу якась рідина, заклубочіли яскраво-жовті хмари отруйних випарів.

— Ой, Петер, — докірливо сказав доктор Гешке, — та чи не можна обережніше?

— Перепрошую, гер доктор! — багряний від сорому лаборант потягнувся по слоїк з нейтралізатором, аби мерщій засипати розлиту кислоту, але при цьому зачепив цупкою полою азбестової куртки поляризаційний мікроскоп, стягнув його зі столика. Хряснув тендітний прилад, упавши на цемент. Розлетівся на друзки.

— От тобі й маєш… — лаборант розгублено зиркнув на шефа, підібрав понівечені деталі. — Я полагоджу його, гер доктор. За власний рахунок полагоджу.

Нічого не відповів йому на це доктор Гешке, тільки посопів носом незадоволено. Бач, полагодить! Та ти, чоловіче, за рік не заробиш того, що коштуватиме ремонт!.. І коли б це була хоч перша шкода! Все з нього валиться з рук, нічого він не вміє зробити до ладу… Шістдесят років. Вичерпався чолов’яга вкрай. Годилося б вигнати його та й узяти когось молодшого, енергійнішого. Та шкода: загине з голоду на чужині. Немає в нього ні сім’ї, ні хати, ні заощаджень про чорний день.

— Петер, дайте лад у лабораторії та й рушайте відпочивати. Завтра можете не приходити.

— Не приходити? — перепитав лаборант розгублено. — Ви звільняєте мене, гер доктор?

— Ні, Петер, — сухо відповів доктор Гешке. — Якщо вас виженуть, то, мабуть, разом зі мною. Боюся, що цього не доведеться чекати довго: долари одержуємо, а… Ну, та гаразд… Я завтра вилітаю в Берлін, мене терміново викликає батько. Певно, сталося щось лихе.

— То щасти вам, гер доктор!

— Дякую.

Розмова на цьому урвалася. Петер хутенько прибрав лабораторію та й пішов, а доктор Гешке занурився в папери, намагаючись визначити, в чому ж кінець кінцем криється причина невдач, які переслідують його кілька останніх місяців. Він не надто перебільшив, висловлюючи побоювання щодо можливості бути вигнаним з лабораторії. “Пітсбург плейт гласс К°” платить щедро, так зате й вимагає значно більше, аніж будь-яка інша компанія. Тут не схиляються перед гучними титулами і не зважають на колишні досягнення. Як тільки вчений сповільнить темпи досліджень або не впорається з поставленим завданням, його звільняють без ніякого жалю. Так було вигнано славетного Джона Фейрхола, а на його місце запросили нікому не відомого Курта Гешке. Компанія не пошкодувала грошей, аби перевезти його з Західного Берліна сюди, в Пітсбург, не поскупилася надати розкішну віллу з повним штатом обслуги та платню сенатора. І все це тільки через те, що Курт Гешке вчасно виправив патент на створений ним високотемпературний вогнетрив даймонсит. “Пітсбург плейт гласс К°” склала контракт на виготовлення керамічних захисних “кожухів” для надпотужних ракет типу “Нептун” і в разі невиконання зобов’язання повинна буде заплатити величезну неустойку. Славетний Джон Фейрхол не впорався з проблемою. Становище має врятувати доктор Гешке.

Погодившись очолити лабораторію вогнетривів компанії “Пітсбург плейт гласс К°”, Курт Гешке був сповнений райдужних сподівань. Поставлене перед ним завдання видавалося йому хоч і не легким, та все ж здійсненним. Коли б не величезна теплопровідність, уже навіть даймонсит, що витримує температуру 4700 градусів, міг би стати непоганим матеріалом для вогнестійких “кожухів”. Отож треба тільки якимсь чином зменшити його здатність пропускати крізь себе тепло.

Ідея виникла враз: новий вогнетрив має бути шпаристий, як губка. Так, так: намочену губку можна вільно тримати над вогнем, і вона не загориться, аж доки з неї не випарується вода. У надстійкому вогнетриві за таку охолоджуючу рідину міг би правити розплавлений карбокварт, вуглець-4.

Найскладніше було розробити технологію виготовлення даймонситової “губки” з крапинками карбокварту в шпарах. Обидва мінерали надзвичайно міцні, подрібнити їх на порошинки певного розміру й форми дуже важко. Але ще важче спекти оту “губку” так, щоб краплинки карбокварту не спливали нагору, — доктор Гешке й досі не знайшов повного розв’язання цієї проблеми. Однак його турбувало й непокоїло ще гірше: даймонсит-2 виявляв цінні властивості теплоізолятора лише в тому разі, коли досліджуваний зразок був не товщий за паперовий аркуш. Тонка плівка вільно витримувала температуру 5000 градусів, а от пластинка завтовшки в один сантиметр уже значно знижувала вогнестійкість і набувала теплопровідності металу. Та найдивніше — і найнеприємніше! — що даймонситова “губка” після кількаразового нагрівання втрачала свою шпаристу структуру, перетворюючись на моноліт. Це був уже зовсім інший мінерал, — не білий і не рожевий, як карбокварт чи даймонсит, а зеленкувато-сірий, напівпрозорий. Доктор Гешке назвав його “даймонсит-3”, але й досі не може збагнути таємниці народження цього чудного вогнетриву: “губка” руйнується, навіть коли температура не перевищує якихось жалюгідних трьох тисяч градусів! Дослідження дали несподіваний результат: виходило, ніби стінки даймонситової “губки” всмоктали в себе карбоквартові порошинки, а потім їхнє місце заповнила однорідна суміш. Це явище ніяк не можна було пояснити теоретично, та й не до теорії нині докторові Гешке: через три місяці кінчається визначений контрактом термін, а “Пітсбург плейт гласс К°” досі не має матеріалу для виготовлення вогнетривких “кожухів”.

А тут ще оця несподівана телеграма від батька… “Приїжджай негайно” — от і все. Звісно, старий не викликав би його без справжньої, дуже гострої потреби. Але що ж там сталося? Яка неприємність криється за цими двома словами? І скільки доведеться пробути в Європі?.. Коли Курт доповів сьогодні шефові, що мусить негайно вилетіти в Берлін, той покрутив носом і насамперед запитав, чи надовго. А звідки знає це сам Курт? Відповів, що на два—три дні.

“Що ж там сталося? — думав він з наростаючим роздратуванням. — Коли б захворів — було б написано прямо… Одержав спадщину від незнаного дядечка-мільйонера?.. Дурниці!.. То що ж ще?.. Міг би, зрештою, замовити відеофонну розмову та й розповісти, в чому справа!”

Але ні, батько знає про таку можливість. Отже, він має щось сказати віч-на-віч. І дуже важливе.

Ці міркування розпорошували увагу, не давали зосередитися на графіках і таблицях. А байдикувати не можна. Якщо через три місяці доктор Гешке не продемонструє директорам компанії нового надвогнетриву, можна прощатися з цією чудесною лабораторією. І повертатися в Європу доведеться вже на власний кошт.

Курт облишив папери, підійшов до К-генератора, взяв у руки ще теплувату даймонситову пластинку, покрутив її на всі боки. Важкий зеленкувато-сірий паралелепіпед завбільшки як сигаретна коробка коштує вдвічі дорожче за шматок золота такої ж величини. А користі з нього — чортма!

Подумалось: а може, слід ще раз проглянути інтроскопом структуру одержаного вогнетриву, тільки не в центральній частині, а десь скраю, де потужність кваркового променя була менша? Може, там знайдеться перехідна зона, яка бодай частково пояснить таємницю переродження “губки” в моноліт? Та тільки ні, структура вогнетривкої пластинки була однорідна і на краях. Доктор Гешке вже простяг руку, щоб вимкнути інтроскоп, але затримався: на зеленкуватому екрані промайнуло щось темне. Потім ще… і ще.

Спочатку він нічого не міг зрозуміти: темні лінії, цятки, плямки виникали й зникали хаотично, не поєднуючись у цілісну картину. І тільки коли доктор Гешке вимкнув пристрій пошарової розгортки та побільшувач зображення, на екрані чітко вималювався силует мухи.

— Що за чортівня?! — промимрив він собі під ніс. — Галюцинація в мене, чи що?

Ні, силует мухи був реальністю. Він не зникав при поворотах пластинки на всі боки, тільки змінював ракурс.

І тут доктор Гешке пригадав: сьогодні перед початком досліду, вже збираючись натиснути на кнопку вмикання генератора, він помітив на екрані дистанційного маніпулятора, як на досліджувану пластинку вмостилася муха. Звичайно, ніякої шкоди вона не завдала б, однак педантизм ученого, та ще й німця, вимагав дотримуватися чистоти експерименту скрізь і завжди. З наказу доктора Петер кілька разів проганяв оту муху, але капосна комаха знову поверталася на облюбоване місце. Кінець кінцем доктор махнув рукою: а, хай вона згорить!

Вона таки згоріла, але… Ні, це безглуздя! В крайньому разі, на поверхні пластинки лишилася б хіба тінь мухи, як лишилася на бруківці Хіросіми тінь жінки, спаленої випромінюванням атомної бомби. А тут інтроскоп показує: муха — чи її обвуглені рештки — потрапили аж у середину вогнетриву!.. Що ж це за фокус такий?

Доктор припалив сигару, замислився. І раптом роздратовано ляснув себе по лобі: та про який там “фокус” мова! Просто Петер, готуючи шихту для запікання “губки”, не помітив у ній дохлої мухи! І ось — результат: десять днів наполегливої праці звелися нанівець! Хто знає, чи не стали оті міліграми органічної речовини каталізатором якогось ще невідомого процесу?

Щиро кажучи, доктор Гешке розумів нісенітність такого обвинувачення: даймонситові “губки” розпливалися й раніше, а не припустиш же, що в кожну з них запікалося по мусі. Проте незадоволення лаборантом, яке виникло давно і наростало з кожним невдалим дослідом, знайшло зараз продуховину.

“Вижену! — думав він розлючено. — Вижену безжально, бо через його неуважність та нехлюйство згайнуєш не знати скільки часу, а вогнетриву так і не створиш. Мене виженуть, не питаючи про причини невдач!”

Доктор поглянув на годинник. Десята вечора… Хотілося ще попрацювати — адже невідомо, як довго доведеться пробути в Європі. Але порядок — насамперед: визначив раз і назавжди, що ніколи не працюватимеш пізніше за десяту, — скоряйся!

Він неквапно зібрав папери, сховав у сейф. Позамикав шафи та шухляди. Перевірив, чи не лишився де якийсь слоїк з отруйною чи легкозаймистою речовиною. Це теж була складова частина незмінного ритуалу, заснованого ще з часів навчання в університеті. Постояв біля порога, востаннє перевіряючи думкою, чи не забув чогось. І рушив додому.

Три милі, — тобто майже шість кілометрів, — до своєї вілли на околиці Пітсбурга Курт Гешке завжди йшов пішки. Він звірявся на поради лікарів і знав, що здоров’я треба берегти змолоду. Хай нероби їздять автомашинами, вкорочуючи собі віку. А працьовитій людині після багатогодинного перебування в далеко не курортній атмосфері лабораторії пройтися навіть приємно, — тим більше, що Курт іде не загазованими трасами, а тихими вуличками та парками. Правда, колеги вже не раз застерігали його від таких прогулянок: можуть пограбувати, а то й убити. Але Курт Гешке був не в боязких: маючи сто кілограмів живої ваги, майже двометровий зріст і такі-сякі навички боксера, можна постояти за себе.

Ця година ходи приділялася виключно на відпочинок нервової системи, — вийшовши з лабораторії, Курт забороняв собі згадувати навіть про найтерміновіші справи. Мріяти він не любив, бо мав холоднувату розсудливу вдачу, і своє майбутнє просто планував, не прагнучи неможливого; над питаннями літератури, мистецтва та політики не замислювався, бо вони його не цікавили. Отож, ідучи небагатолюдними вуличками вечірнього Пітсбурга, доктор тільки поглядав круг себе, фіксуючи в пам’яті все варте уваги. Саме так він вивчав життя Америки — з точки зору стороннього спостерігача.

Дуже багато чого йому не подобалось. Навіть його, вихованого в далеко не пуританські часи, вражала розгнузданість та цинізм американської молоді. Куди там західноберлінським “хіппі” до цих навіжених виродків, що з безсоромністю павіанів вивертають назовні своє огидне нутро, повсякчас готові чи до безпідставного вбивства, чи до безглуздої смерті! Дивувала абсолютна байдужість старіших до чужого лиха — ніхто ніколи не поступився місцем інвалідові чи жінці з дитиною, ніхто не поспішав на допомогу, якщо раптом якійсь людині робилося зле, — обминали та й ішли собі далі. Просто-таки дикунською видавалася всезагальна звичка американців шпурляти на тротуар недокурки та недогризки, папірці та спорожнені пляшки, — вулиці Пітсбурга завжди скидалися на смітник. Насторожувала неприхована ворожнеча між білими й чорними, і якщо раніше, живучи в Європі, Курт Гешке сентиментально співчував неграм, вважаючи їх полохливими й затурканими, то тут побачив інше: це були ті ж американці з усіма їхніми вадами, тільки чорношкірі. Негри не гнули спин перед білими, ні. Вони поводили себе навіть зухвало. А втім, і не дивно: в Пітсбургу їх було понад шістдесят відсотків од загального числа мешканців. Навіть далекий від політики поміркований бюргер Курт Гешке розумів, що Сполучені Штати стоять напередодні трагічних подій, у яких расове питання зіграє неабияку роль. Правда, його це не хвилювало: самі наварили каші, то хай і сьорбають.

Доктор Гешке вже наближався до своєї вілли, коли раптом помітив, що до жінки, яка швидким кроком ішла поперед нього вузьким напівтемним провулком, підскочили два здоровенні гевали, схопили її за руки, потягли в скверик, до берега Огайо. Жінка не пручалася і навіть не зойкнула, — мабуть, з переляку їй одібрало мову. Певно, саме ця обставина й штовхнула доктора Гешке на нерозсудливий крок: забувши поради колег не встрявати в чужі справи, він погнався за мерзотниками, щоб всипати їм як слід.

Його спіткала дивна несподіванка. Тільки-но він забіг до скверика, як побачив: один з нападників качається по землі, скорчений від болю, другий, тручи руками очі, чимдужче втікає алеєю, а жінка, — та, яку він вважав наполоханою вкрай, — вихопила з сумочки пістолет і сказала спокійно, жорстко:

— Стій!.. Руки вгору!

Знизавши плечима, він виконав наказ. Тільки сказав:

— Дивний спосіб дякувати тому, хто поспішає вам на допомогу.

— На допомогу?! — пхикнула вона. — А втім, гаразд. Видно, що ви чужинець. Опустіть руки, але не наближайтесь до мене, бо й вам буде те, що цим шмаркачам… Куди прямуєте?

— На Грюн-стріт.

— Нам по дорозі. Ходімте.

Якийсь час ішли мовчки. Курт нишком поглядав на хоробру американку. Не витримав:

— Скажіть, прошу, ви… ви агент ФБР?

— Звідки таке припущення?.. А, розумію: ви ж чужинець!.. Ні, не агент ФБР: там надто багато вимагають і надто мало платять. Я просто звичайна американка другої половини двадцятого століття. Курси джіу-джитсу, ампули сльозоточивого газу та надійний пістолет — ось що потрібно кожній з нас, щоб постояти за себе… А вам раджу: не поспішайте помирати за інших!

— Навіть якщо йдеться про таку чарівну особу, як ви?

— О, — засміялася вона, — ви вже починаєте говорити компліменти! То заплачу вам щирою порадою: десятою дорогою обминайте насамперед так званих “чарівних осіб”! Вони завжди зуміють викрутитися, а ви станете калікою, а то й із життям розпрощаєтесь. А втім… — вона простягла руку, помацала тугий Куртів біцепс. — А втім, мене захищати — дозволяю!.. Ви давно з Європи?

— Майже рік.

— Німець?

— Так.

— Мені подобаються німці. Правда, вони твердолобі й вайлуваті, зате порядні.

— Сприйняти це як комплімент? — досить кисло всміхнувся доктор Гешке.

— Ні, просто як констатацію факту… Ви поспішаєте додому?

— М-м-м… Ні! — Курт сам не знав, чому сказав неправду.

— В такому разі дозволяю запросити мене в будь-який затишний ресторанчик. Я страшенно хочу їсти. Ви ж також ще не вечеряли?

— Так. Тобто ні… Ну, гаразд, ходімте.

— О, — сказала жінка насмішкувато, — скидається, ніби ви заради мене зважилися на велику жертву!

— Та ні, чому ж… — Курт зніяковів. — Просто я не припускав, що… Адже ми навіть не знайомі!

— Впізнаю допотопну німецьку статечність!.. Ну, то познайомимось: Катрін!

— Курт Гешке.

— А ресторанчик — он за отим рогом. Командуйте, Курт! Люблю скорятися дужим мужчинам!

Чи справді вона любила скорятися — невідомо. А от доктор Гешке таки скорився, всупереч самому собі: він обминав ресторани, уникав випадкових знайомств, суворо дотримувався режиму дня, пив дуже мало і лише коли-не-коли. Зараз його наче підмінили. Курт зацікавився енергійною американкою, гострою на язик і рішучою в діях. Якось незручно було сказати, що він лягає спати точно о дванадцятій, що на ніч ніколи не п’є… і що в Західному Берліні в нього є наречена, яка суворо застерегла його проти ресторанних рандеву з чужими жінками.

— Ходімте, Катрін. Тільки командувати доведеться вам, бо я не знаю ваших звичок та уподобань.

Ресторанчик був невеликий і затишний, майже пустельний, — за столиком сиділи кілька молодих пар, та в кутку куняв над кухлем пива неохайно вдягнений підстаркуватий чолов’яга. Назустріч новим відвідувачам вибіг сам хазяїн, заметушився, посадовив на кращі місця. Схилився у поклоні, чекаючи на замовлення.

— Вечерю на двох голодних мужчин! — сказала йому Катрін жартівливо. — Звичайно, зважаючи, що один з них має жіночий смак.

— Буде зроблено! — хазяїн зник, а буквально через кілька секунд поставив на стіл пляшку бренді, чарки і тарілочку з посиланими цукром шматочками цитрини. — Все інше — за п’ять хвилин!

— Наливайте, Курт! Та ні, по повній, по повній!.. — Катрін підняла чарку. — Вип’ємо за наше дивне знайомство!

В її очах витанцьовували зелені бісики, примхливі губи посміхалися визивно й клично. Вродлива й звабна. Але ж і небезпечна, певно!

Курт мимохіть згадав свою наречену. О, Лізхен і Катрін — як небо і земля! Та — неквапна, статечна, справжнє втілення образу класичної німкені. Ця — як збуджена тигриця. Боронь боже мати справу з такою!

Але йому було приємно з нею. Вперше в житті він не поглядав на годинник, хоч північ давно минула; вперше не зупинився на одній-єдиній чарці, а пив і пив. Алкоголь не затьмарював йому свідомості, зате додавав настрою і балакучості. Мабуть, і у Катрін був схожий стан — їхня розмова була невимушена, але хаотична; говорили про все загалом і ні про що конкретно. Та ось раптом Катрін замовкла, примружила очі:

— Курт, а дайте-но мені вашу долоню!

— Прошу… Хочете зазирнути в моє майбутнє?

— Так! — зелені бісики в її очах затанцювали ще дужче. — Тож слухайте!.. Перше — ви не одружені, проте маєте пишнотілу вродливу наречену. Німкеню, звичайно. Одружитеся з нею… якщо на вашій дорозі не стане якась худорлява зеленоока шатенка.

— Схожа на вас?

— Частково. Проте не перебивайте… Ви — вчений. Ще не славетний, але обдарований… Працюєте в “Пітсбург плейт гласс К°”. Мабуть… мабуть, очолюєте лабораторію. На вас чекають великі неприємності, проте все обійдеться гаразд… Ну, то яка з мене ворожка?

— Дивовижно! — збентежено знизав плечима Курт. — Ні, ви таки справді, певно, агент ФБР!

— Знову тієї ж! — засміялася Катрін. — Повторюю: я звичайна сучасна американка. Може, тільки дещо спостережливіша за інших. У майбутнє, на жаль, зазирати не вмію, а от жетон фірми “Пітсбург плейт гласс К°”, який ви ненароком витягли з кишені разом з хустинкою — помітила. А далі — звичайна логіка: якщо концерн запрошує з Європи німця, то тільки обдарованого і на керівну посаду; якщо цей німець іде до ресторану з чужою жінкою — то тільки тому, що вдома на нього не чекає власна; вам років тридцять п’ять, а це — шлюбний вік статечного німця, тому у вас є наречена. Ну, і таке інше.

— Он воно як! — розчаровано зітхнув Курт. — Ну, а ви?.. Хто ви?

— Я — вільна пташка! — вона поглянула на годинник, стурбовано хитнула головою. — Пізно. Час додому.

Курт розрахувався за вечерю. Вийшли на вулицю. Довго чекати не довелося—під’їхало вільне таксі.

— Прошу, Грюн-стріт! — сказала Катрін до шофера.

— Ви теж там живете? — здивувався Курт.

— Ні, я живу далеко звідси… — її голос лунав сухо і навіть неприязно.

— Ви чимось ображені, Катрін? — Куртові було неприємне оце дивне перетворення його супутниці.

— Аж ніяк.

— Ми ще зустрінемося з вами?

— Ні.

— Чому?

— Ви не вмієте користуватися з слушного моменту… Ну, прощайте. Ми вже приїхали.

— Прощайте… — Курт вийшов з машини, провів її поглядом, попростував до своєї вілли. Його райдужний настрій розвіявся, на душі було гидко.

Хоч минала друга година ночі, лакей ще не спав, чекаючи на господаря. Добре вишколений, він навіть знаку не подав, що здивований незнаним досі порушенням режиму дня містера Гешке. Тільки доповів стримано:

— Сер, до вас тричі дзвонив містер Друммонд.

— Друммонд?!

— Так, сер. Просив, щоб ви обов’язково подзвонили йому… Вечерю подавати зараз чи після вашої розмови?

— Ні-ні, я повечеряв… Можете йти, Ірвін.

Лакей вийшов, дбайливо причинивши за собою двері. Доктор Гешке підійшов до відеофону, замислився. Надто швидко збувається “пророкування” Катрін: нічний дзвінок Крокодила, як поза очі називають містера Друммонда, не віщує нічого приємного. Що ж там сталося?

Доктор Гешке не любив несподіванок. Він волів мати справу з передбачуваними прикростями, аби тільки не стикатися з потребою миттєво орієнтуватися в складній ситуації. Ось і тепер йому хотілося підготувати себе до найгіршого, щоб не виявити розгубленості перед босом. Але, крім можливості пожежі у лабораторії чи змін щодо терміну виготовлення вогнетриву, на думку нічого не спадало. Незадоволено посопівши носом, він набрав номер квартири Друммонда.

Чекати довелося довгенько — Крокодил, звичайно, спав. Та ось на екранчику вималювалось його незадоволене одутлувате обличчя.

— Де вас чорти носять, містер Гешке?! Обидві ваші машини обладнані радіотелефоном, то чому ж ви за весь вечір ні разу не взяли трубки? Хіба ви не пам’ятаєте умови, що компанія в разі гострої потреби може залучати вас до праці навіть у нічні години?

— Перепрошую, містер Друммонд. Я був без машини, містер Друммонд… — доктор Гешке спік рака і виправдувався, як школяр.

— Гаразд… Мені доповіли, що ви завтра вилітаєте в Берлін. Чи це так?

— Перепрошую, містер Друммонд, але я змушений… Розумієте: батько терміново…

— Все гаразд, можете їхати. Але в Берліні не затримуйтесь. Через тиждень у Росії, у місті Києві, почнеться міжнародний конгрес силікатників. Поїдете туди як представник нашої фірми.

— Але ж, містер Друммонд…

— Виступати вам не доведеться. Уважно слухайте і пильно придивляйтесь — от і все.

— Але ж, містер Друммонд…

— Можете затриматися в Росії на кілька днів після конгресу. Раджу особисто познайомитися з містером… — Друммонд зазирнув у папірець. — З містером Альйошін. З деяких джерел відомо, що він виконує завдання аналогічні вашим і нещодавно одержав вогнетрив з точкою плавлення чотири тисячі дев’ятсот… Завтра о восьмій приїздіть до мене. Всі необхідні папери для вас готуються. Все.

Клацнуло реле, зображення на екранчику розпливлося.

— Гм, так… — Курт цмокнув язиком, нс-задоволено похитав голоеоіо. Клятий Крокодил недвозначно натякнув, що докторові Гешке доручається стати промисловим шпигуном. Дожився!