Кришталеві дороги

Доктор Курт Гешке вперше в житті напився. Напився до такого стану, що навіть не пам’ятав, де був, що робив. Він прийшов до тями на канапі в своєму “люксі”, коли вже сонце підбилося височенько, — одягнутий, з важкою головою і невиразним усвідомленням того, що вчора вночі накоїв якихось непоправних дурниць. Тьмяно пригадувалося, що він обіймався та цілувався з якимось рудобородим, доводив йому, що не всі німці погані і не всі росіяни хороші, та все одно воювати не слід… Потім кудись їздили… Довго… Ще щось пили та їли… Потім невідомо звідки з’явилася Катрін… Так, так, її зелені очі були зовсім близько від його очей; вона щось говорила, посміхаючись… То де ж і як він з нею зустрівся?

“Стривай, а чи хоч цілі документи?” — Курт хапнувся за кишеню піджака. Бумажник є, всі папери й гроші на місці. А де ж гаманець?

Гаманця не було. Курт ще раз перевірив кишені, зазирнув під канапу, під ліжко, оглянув шухляди й шафи, переворушив чемодана — нема! Власне, в гаманці тому була якась дрібниця, карбованців тридцять, не більше. І все ж чомусь стало неприємно: він досі пишався, що його ніхто ніколи не пограбував і не обікрав. Мабуть, спокусився отой рудобородий. Ну, та хай йому біс! Адже не підеш скаржитися представникам Радянської влади, бо сам був п’яний, як свиня! Добре, хоч обійшлося тільки на цьому.

Але крізь оці розсудливі міркування пробивався невиразний неспокій. Дуже тьмяно Куртові пригадувалося, що він чи комусь дав, чи від когось одержав папірець, на якому було написано щось дуже важливе. І пообіцяв зробити якусь послугу… Яку?.. Кому?

Несподівано задзвонив телефон. Хто б це міг бути? Чи не отой рудобородий?

Дещо повагавшись, Курт підняв трубку:

— Слухаю вас!

У відповідь не почулося й звуку. Через хвилину виклик повторився. І знову ніхто не обізвався.

“Ну, от, починається! — подумав Курт з тоскною безнадією. — Тепер тільки й чекай провокацій та шантажу!”

Коли пролунав наступний дзвінок, доктор Гешке уже не добирав виразів:

— Сто чортів, та слухаю ж вас!

— О, Курт, перепрошую! — почувся приємний жіночий голос. — Не я винна, а київські таксофони! Дзвоню вам аж з третього.

— А хто це?.. — він, звичайно, упізнав голос Катрін, але зволікав, аби виграти час.

— Я! — засміялась вона. — Мій лицарю, хіба ви забули про нашу домовленість?

— А, Катрін! Доброго ранку!.. Звісно, не… — Курт затнувся: яка домовленість? Хоч убий, не вдається пригадати.

— Чудесно!.. То я буду у вас через десять хвилин.

— Гм… Прошу, прошу!

Як сніг на голову: він не тільки не поголився, а ще й не вмивався, а вона, бач, буде через десять хвилин! І чого її сюди принесе?

В пам’яті перебігли події нестерпного неприємного вчорашнього дня і ще неприємніші фрагменти нічної пиятики. Коли б можна було — гайнув би зараз на аеродром, та й геть із країни, яка на кожному кроці підсуває аж ніяк не райдужні сюрпризи! Далебі, оте його вчорашнє п’яне патякання сьогодні, певно, матиме дуже прозове продовження: доктора Курта Гешке схилятимуть стати агентом радянської розвідки. Так, так, — недарма ж до нього спеціально приставили Катрін!.. І оту вчорашню подорож теж заплановано заздалегідь; Альошин просто хороший дипломат, уміє нав’язати свою думку, аж незчуєшся. А інсценізацію влаштувати не важко: треба тільки поруч справжніх документів часів німецької окупації повісити кілька сфальшованих…

Курт похопився: стривай, та це вже скидається на гібрид манії переслідування з манією величі! Що ти за птиця така, що в ім’я тебе — і проти тебе — запущено весь апарат розвідки?! Дурниці!

Він тільки-тільки закінчив свій туалет, як у двері постукали. Звичайно ж, Катрін. Вона в легкій світлій сукні, з фотоапаратом і сумочкою через плече. Свіжа й усміхнена.

— Доброго ранку, Курт!.. Ой, а чого це у вас такий кислий вигляд?

— Здрастуйте, Катрін… Нестерпно болить голова!

— Співчуваю. В цій пуританській країні до десятої ранку алкогольних напоїв не продають, але, на щастя, не забороняють запасатися ними звечора, — вона витягла з сумочки плескату пляшечку коньяку. — Вип’ємо, Курт!

— А це… не зашкодить? — запитав він непевно, бажаючи хоч якимось чином вивідати, яке зобов’язання взяв на себе вчора з п’яних очей.

— О, ні! Сподіваюсь, що містер Альошин знає, що таке похмілля.

“Альошин?.. То виходить, її треба з ним познайомити, чи що?”

— Прошу, Катрін, порядкуйте й цього разу.

Вона знайшла стакани, наповнила їх і, як нещодавно в маленькому ресторані пітсбурзького передмістя, сказала визивно:

— То вип’ємо за продовження нашого дивного знайомства!

Випили. Катрін виявилася передбачливою, в її сумочці знайшлися мандарини та цукерки.

— Курт… — її голос пролунав так вкрадливо й підступно, що доктор Гешке мало не поперхнувся.

— М-м-м?

— А чи ви й сьогодні повторите те, що казали мені вчора?

— А що саме?

— От тобі й маєш! — Катрін сплеснула руками й засміялась. — Та ви ж сто разів освідчувалися мені в коханні!

— Не може бути! — червоний від сорому, Курт таким розпачливим рухом почухав потилицю, що Катрін вибухнула сміхом.

— Я просила на роздуми одну-єдину ніч, але ви жадали негайної відповіді.

— І що ж ви… відповіли?

— Що ви — дуже милий і наївний хлопчисько, якому про одруження думати зарано! — вона поглянула на годинник і сказала вже серйозно. — Курт, пів на одинадцяту, ми можемо запізнитися. Ви домовилися з містером Альошиним?

— Про що?

— Е, це вже мені не подобається! Можна скільки завгодно плескати язиком дурниці і не забувати про справи!.. Де записка, яку передала вам покоївка, коли я привела вас сюди?

— Слово честі, нічого не пам’ятаю. Яка записка?

— Звісно, я не зазирала в неї, але ви прочитали її вголос. Містер Альошин хотів з вами зустрітися, не дочекався, запрошує вас до своєї лабораторії на одинадцяту ранку… Я попросила вас закинути про мене слівце: мені, як кореспондентці, було б дуже приємно взяти в нього інтерв’ю. Ви ж обіцяли посприяти.

— Гм, так… — Куртові пригадалося: він начеб і справді щось говорив про лабораторію Альошина, тримаючи в руках папірець. Але де ж та записка? І невже Катрін справді всього-на-всього американська газетярка?

Катрін уже гнівалася, дивлячись на методичний Куртів обшук власних кишень. її зелені очі потемнішали, брови зійшлися.

— Годі, Курт! Ви, мабуть, справді були п’яні, як… їдьмо. Щодо інтерв’ю, натякнете йому там… — вона витягла з сумочки і подала Куртові візитну картку. — Прошу: Катаріна Джефсон, від газети “Пітсбург ньюс”. Вас не обтяжить таке доручення?

— Та що ви, що ви! — похопився Курт. — Навпаки!

Щиро кажучи, не хотілося йому ні представляти Катрін, ні зустрічатися з Альошиним, але якось усе останнім часом складалося так, що мимохіть доводилося діяти проти власної волі.

Його заспокоювала тільки думка про те, що подібний візит не завдасть нікому ніякої шкоди: Альошин не такий дурний, щоб показувати те, чого не належить, а лабораторії вогнетривів за своїм обладнанням тепер скрізь однакові.

А Сергієві Альошину цей ранок теж приніс чимало неприємних несподіванок. Коли він заїхав до інститутського гаража, щоб поставити “Волгу” на місце, механік зустрів його єхидною посмішкою:

— Чи вам не гикалося, Сергію Михайловичу?

— Начеб ні! — знизав плечима Сергій. — А що сталося?

— Та згадували вас, любенький мій. І, мабуть, нагадування надішлють.

— Не розумію! — сухо й різко сказав Альошин. З механіком, людиною педантичною і в’їдливою, розмовляти було дуже важко.

— Та що ж тут розуміти! Якщо водій жене машину на червоне світло з швидкістю сто кілометрів, то його треба карати, чи не так?

— Звичайно.

— Так от і подзвонили з автоінспекції, що чорна “Волга” номер сорок—чотирнадцять, яка має честь належати нашому інститутові, сьогодні о другій ночі саме з такою швидкістю пішла під червоний світлофор на Пітерській вулиці.

— Чудесно! — іронічно сказав Сергій. — А кандидат технічних наук Альошин саме в цей час спокійнісінько спав у своїй квартирі будинку номер шість на Зоряному провулку.

— То ви ж не скажете, що машина може рухатися без водія?

— А ви ж не будете запевняти, що людина може водночас лежати на ліжкові і сидіти за кермом машини?

— Парапсихологія мене не цікавить, товаришу Альошин! Я просто напишу доповідну директорові, і більше машини вам не даватиму!

— Іване Трохимовичу, облиште цей тон! — Сергій уже ледве стримував себе. — Я не хлопчисько і за свої дії відповідаю!.. Повернувшись із Ліщинівки, я поставив “Волгу” біля будинку, — за нашою з вами домовленістю, щоб не турбувати вас у неділю. О десятій вечора я на ній з’їздив у центр, до готелю “Москва”, і поставив на те ж місце. Об одинадцятій ліг спати. Все.

— Тоді вже я нічого не розумію! — механік почухав потилицю. — А стривайте-но, чи ви не запам’ятали, скільки кілометрів до тієї Ліщинівки?

— Знаю точно: триста п’ять.

— Так-так… — механік глянув на спідометр машини, потім на путьовий лист. — А ви більш нікуди не заїжджали?

— Та не заїжджав, Іване Трохимовичу! — Сергієві вже осточортів цей надокучливий допит.

— То переконайтесь: ви проїхали загалом сімсот кілометрів!

Сергій зазирнув на лічильник: так і є.

— Але, може, хтось їздив уночі без мене?

— Не знаю, Сергію Михайловичу, машину я довіряв вам… — механік поліз до кабіни, посмикав за важелі, позазирав у всі закутки. І раптом вигукнув зловтішно: — Ну, от! Звичайно ж!

Як доказ страшного злочину він тримав у руках щойно піднятий тюбик з-під губної помади.

Сергій уже аж рот розкрив, щоб послати його під три чорти, та все ж стримався. Одмахнувся, як від настирливої мухи. Пішов.

Настрій було зіпсовано вщент. Ніякою парапсихологією в цій історії і не пахло: просто, мабуть, якась компанія лободзвонів скористалася з чужої “Волги” для нічної прогулянки. А може, навіть для чогось значно гіршого?.. Спробуй-но тепер довести, що ні сном ні духом не знав про нічний рейс машини № 40–14! Ну, та біс з ним. Треба поспішати до лабораторії та приготуватися до тієї екскурсії, хай їй біс! З отим Хмарою завжди так — сім п’ятниць на тиждень! Адже домовилися твердо, що секцію надвисокотемпературних вогнетривів Альошин запрошує до себе в лабораторію на четверту годину дня у вівторок, після офіційного закриття конгресу. Так ні ж, Хмара подзвонив учора ввечері і заявив, що “з деяких міркувань” ці відвідини треба перенести на одинадцяту ранку в понеділок. Запитувати про причину такої зміни не мало смислу: старий полюбляв сповивати таємницею навіть найпростіші речі. Отож і довелося Сергієві обдзвонювати всіх своїх підшефних і навіть з’їздити до готелю, бо доктор Гешке до телефону не підходив.

Прямуючи до своєї лабораторії, Сергій хутенько перебирав у думці, що йому слід зробити: які зразки вогнетривів слід заховати від сторонніх очей якнайдалі, а які лишити; обмірковував заздалегідь відповіді на ті підступні запитання, які обов’язково ставитимуть цікаві гості. За домовленістю з керівником нашої делегації він мав сьогодні продемонструвати делегатам конгресу уже розсекречений, по суті, кристамуліт-Б, тобто, показати, що офіційний рекорд термостійкості перекрито. Але це треба зробити тактовно й мудро, не розкриваючи святая святих технологічного процесу. Професор Хмара має рацію: не варто дарувати капіталістам наші виробничі секрети, хай куплять… Одне слово, ця екскурсія забере таки чимало енергії й часу.

Вже з вигляду Петра Івановича Сергій зрозумів, що в лабораторії сталося щось неприємне. Лаборант був чимось занепокоєний і стурбований.

— Що трапилося, Петре Івановичу? — запитав Сергій, простягаючи йому руку. — Знову “пиріг” не спікся?

— Здрастуйте, Сергію Михайловичу! Та оце не знаю, як вам і сказати. Пропажа в мене. Невідомо куди подівся платиновий тигельок, номер дванадцятий.

— Це отой найменший?

— Так, на п’ять кубічних сантиметрів.

— То, може, він теж опинився в “перепічці”? — пожартував Альошин.

— Ну, що ви! — спалахнув лаборант. — Він зник з оцього столу в п’ятницю, коли я ходив обідати.

— А оскільки відомо, що матерія не зникає і не виникає, а тільки… Ви твердо пам’ятаєте, що замкнули двері, йдучи обідати?

— Замкнув. Та ще й на обидва замки.

— Гм, так… — Альошин обвів очима лабораторію. Величезний зал з товстими залізобетонними стінами, вузькі високі вікна, засклені напівпрозорими ситаловими плитами, які мають міцність сталі, вентиляційні фрамуги, перекриті, про всяк випадок, надійними гратами. Ні, ззовні в лабораторію не пробратися. Та і зсередини теж: навіть основний замок — унікальний за складністю, а допоміжний, цифровий, відімкне тільки той, хто знає шифр.

І все ж сталася пропажа. Неприємна пропажа, бо вартість того невеликого тигелька більша за кількамісячну платню лаборанта. Та ще неприємніший сам факт. Якщо зник тигельок, то з таким же успіхом може зникнути і щось набагато коштовніше.

— Петре Івановичу, а чи не потрапив він до “перепічки”? Я не жартую. Треба перевірити.

— Та перевіряв я, Сергію Михайловичу! Навіть знаючи, що цього не могло статися.

— А раніше у вас нічого не пропадало?

— Бачите… — лаборант збентежився. — З місяць тому схожим чином десь подівся той срібний циліндрик, який ми виготували для дослідження електропровідності кристамуліту.

— Пам’ятаю: діаметр — один сантиметр, висота — три. Але я його нещодавно бачив у сейфі.

— То вже не той, Сергію Михайловичу. Помітивши пропажу, я, щиро кажучи, погрішив на самого себе. Подумав, що, може, якось викинув на смітник, чи що. Отож приніс з дому срібну ложку, і…

— Ну, це ви даремно, Петре Івановичу! А більше нічого дивного не траплялося в нашій лабораторії останнім часом?

— Та я вже й сам намагався пригадати все до дрібниць… Ну, з отим моїм ґудзиком ясно. А от ще одне… Якось я помітив, що уламки кристамуліту-А, які я приготував для подрібнення і лишив отут на столі, наче хтось розворушив, а кілька з них опинилися аж на підлозі.

— Ви помітили це знову ж таки після обідньої перерви?

— Ні, наступного ранку.

Власне, не було ніяких підстав для тривоги: мабуть, ішлося насамперед про лаборантову неуважність. Проте Сергієві пригадалася дивна обізнаність американців щодо його кристамуліту. До цих нез’ясованих подій доведеться поставитися значно серйозніше.

— Гаразд, Петре Івановичу, повернемося до цих питань пізніше. А зараз давайте готуватися: об одинадцятій завітають гості.

— Та запрошували ж на завтра!

— Хмара переінакшив.

Вони ледве впоралися до визначеного часу. За кілька хвилин перед одинадцятою до лабораторії зайшов директор.

— Добридень! Уже приготувалися?.. То ходімо, Сергію Михайловичу, зустрічати. Я тільки їх привітаю, та й у кущі. А ви вже тут самі їх розважайте… — він хитро зиркнув на Альошина, посміхнувся. — Чому не запитуєте, навіщо самодур-директор переніс цю зустріч на сьогодні?

— Начальство знає, що робить! — відбувся жартом Сергій.

— Вчора я не хотів казати по телефону: завтра вранці ви маєте вилетіти в Космоград. Відбудеться вузька нарада. Доповідати вам не доведеться, бо справа йтиме тільки про зміну вимог щодо “кожухів”. Ясно?

— Ясно, Романе Гнатовичу.

— Ну, ходімте.

Транспортна служба Оргкомітету конгресу була на висоті: перша машина з делегатами під’їхала до вестибюля інституту точно об одинадцятій, слідом за нею — ще чотири. З’явилися всі, крім доктора Гешке. Може, йому не передали записки?

Але доки Альошин представляв делегатам директора інституту, приїхав і німець, та ще й не один, а з якоюсь вродливою стрункою жінкою. Хмара здивовано зиркнув на Сергія: а це, мовляв, що за краля? Адже ніяких осіб жіночої статі на аудієнцію не запрошувалось? Той у відповідь легенько знизав плечима.

Втім, усе з’ясувалося дуже швидко. Вродлива “особа жіночої статі” попрямувала до Альошина і приємним контральто повідомила, що вона — кореспондентка американської газети “Пітсбург ньюс”, тобто землячка шановного делегата конгресу містера Гешке; що їй, бідолашній, ніяк не щастить, бо спритніші колеги вихоплюють з-під її носа всі цікаві інтерв’ю; що вона, сподіваючись на великодушність містера Альошина, падає йому до ніг, уклінно благаючи дозволу бодай куточком ока зазирнути в його лабораторію і почути від нього кілька відповідей на запитання. Все це було сказано чистою російською мовою, дуже коректним жартівливим тоном, без банального кокетування.

Звісно, Сергій вільно міг би дати згоду на інтерв’ю і сам, — під час цієї екскурсії присутність американської газетярки була б навіть корисна, — але, знаючи самолюбну вдачу директора, глянув на нього, запитуючи дозволу. Той кивнув головою на відповідь.

— Гаразд, міс…

— …міс Кет Джефсон, з вашого дозволу! — посміхнулася американка, простягаючи Сергієві візитну картку.

— Гаразд, міс Джефсон! Тільки з однією умовою: якщо ви перекрутите побачене та почуте, я назву вас негарною і старою!

— Згляньтесь, містер Альошин! — жартівливо схопилась вона за голову. — Такої страшної погрози я не чула навіть від свого шефа!

Її поява вмить зруйнувала офіційність зустрічі, додала тонусу всім. Чорняві й біляві, руді й сивоголові мужчини різних літ з усіх континентів земної кулі пожвавішали, підбадьорилися, раз у раз поглядали на несподівану супутницю.

Американка справді була приваблива і, певно, знала собі ціну. Вона трималася дещо осторонь інших, весь час мовчала, щось хутенько записуючи у блокноті, і лише коли-не-коли стріляла своїми променистими зеленими очима. Звичайно ж, її погляд найчастіше зупинявся на Сергієві… Вродлива, з біса! Вродлива… і чимось нагадує Наталку Закатову!

Але йому зараз було не до порівнянь. Треба розповідати, показувати, відповідати на запитання, і все це — балансуючи на тій грані напіводвертості, за яку переступити вже не вільно. Він і без того розповідав значно більше, аніж сподівалися чужоземні гості, — це було видно з того, як хапалися вони записати щойно почуте. Повідомлення про створення вогнетриву з термостійкістю 4850° було зустрінуто схвальними вигуками, а коли Альошин, продемонструвавши відповідний дослід, підтвердив правоту своїх слів — пролунали аплодисменти. Одне слово, гості були задоволені.

Тільки аж коли машини з делегатами од’їхали від інституту, Сергій зітхнув і підійшов до американки, що стояла біля вестибюля, неуважно поглядаючи на перехожих.

— Ну, міс Джефсон, тепер я до ваших послуг. Де ви волієте розпочати допит? В моїй лабораторії чи, може, в отому симпатичному садочку?

— О, коли ви надали мені право вибирати, я запропонувала б третій варіант. Скажімо, в “Чайці”. Теж на свіжому повітрі.

— На жаль, у робочий час відвідувати ресторани не можна.

— А в позаробочий? — запитала вона вкрадливо.

— А в позаробочий… — він посміхнувся і заперечливо похитав головою.

— Шкода… В такому разі, ходімте в садочок. А якщо ви почастуєте мене морозивом, я навіть матиму ілюзію повного здійснення бажань.

Інтерв’ю було діловим, коротким. Американка поводилася невимушено, вільно і весь час дуже тактовно. Про ресторан вона більше не натякала, але, прощаючись, поглянула на Сергія так, що йому чомусь враз стало жарко. Очі подеколи говорять значно більше, аніж може сказати язик.