Кришталеві дороги

Петра Івановича Василенка поховали урочисто, по-справжньому щиро шкодуючи про його втрату. Був він людиною товариською і сумирною, ніколи нікому не заподіяв зла, а навпаки, завжди намагався допомагати, чим міг. Як одного з найстаріших працівників інституту, його знали всі. Читаючи некролог, у якому повідомлялося, що він трагічно загинув на трудовому посту, ніхто навіть у думці не додав: “…через власну необережність”. А саме такого висновку дійшла комісія, що розслідувала причину його смерті.

Справді: припустити якийсь злочин не було ніяких підстав. На тілі небіжчика не виявилося ані найменших слідів насильства; за час відсутності Альошина до лабораторії не заходив ніхто, — це було встановлено точно, бо недарма ж у інституті працювали товариші з прокуратури; К-генератор міг ввімкнути тільки сам лаборант. Лишалося не зрозумілим одне: чому він, не надівши навіть скафандра, поткнувся в абсолютно заборонену зону кваркового опромінювання? Забудькуватість чи неуважність виключалися повністю: небезпечна зона захищалася поручнями. Мимохіть доводилося припускати, що, ввімкнувши К-генератор, лаборант згадав про якийсь допущений прорахунок, побіг, щоб його усунути, але, засліплений світлом, спіткнувся і впав. Навіть поза небіжчика ніби свідчила, що він ще пробував повзти, а розбиті чорні окуляри знайшлися під його тілом.

Щиро кажучи, такий висновок комісії видався Сергієві Альошину надто поквапним і необгрунтованим. Який би не був прорахунок, Петро Іванович насамперед вимкнув би силову мережу. Йому можна було закинути неуважність, то так. Він міг би ще раз, скажімо, не звернути уваги на те, що охолоджувальну апаратуру не ввімкнено після ремонту, — але це коштувало б тільки спалених обмоток генератора. Зайти ж у заборонену зону, коли там вирує кваркове випромінювання, наважився б хіба самогубця чи божевільний.

Ці міркування Сергій переказав слідчому. Той вислухав його дуже уважно, погодився з твердженнями і сказав, що слідство, власне, ще триває. Він натякнув Альошину, що тому зараз було б корисно поїхати кудись відпочити, — так, мовляв, буде краще для справи. Та Сергій навіть до цієї поради вирішив проситися у відпустку. Повсякчасна перевтома, поєднана з гіркотою постійних невдач, ота злива неприємних сюрпризів, а тепер ще й трагічна загибель Петра Івановича вщент розхитали йому нервову систему. Його дратувала кожна дрібниця, майбутнє видавалося безперспективним, творча уява оголосила про своє повне банкрутство. Так, треба відпочити. І не в санаторії з казарменим режимом дня, а вільним від усяких інструкцій та застережень — “дикуном”.

Написавши відповідну заяву, Сергій пішов до Хмари. А того, виявляється, вже два дні нема на роботі — погано стало з серцем у старого. Та й чи дивно, коли на інститут звалилося враз стільки прикростей!

Звісно, питання про відпустку можна було б уладнати з заступником директора, проте Сергій вважав, що Хмара образиться за неуважність до нього. Та й хотілося зустрітися з ним перед від’їздом, щоб обміркувати план реорганізації лабораторії. На щастя, директор саме подзвонив секретарці дізнатися, чи немає якихось надто термінових справ, і Сергій, скориставшись з нагоди, напросився на візит.

То ж яким було Сергієве здивування, коли двері квартири професора Хмари на дзвінок відчинила… Наталка Закатова!

Але вона була вражена ще дужче. Побачивши його, пополотніла і аж сахнулась.

— Пробачте, вам кого?

— Перепрошую, я до Романа Гнатовича.

— Ах, так!.. Заходьте. Батько сказав, що чекає на гостя.

— Батько?! — перепитав Альошин приголомшено.

— Ну, звісно ж! — засміялась Закатова. — А ви і є Альошин?

— Ну, звісно ж! — повторив він її тоном. — Який тісний, виявляється, наш білий світ!

Проте вона вже не підтримала розмови, даючи зрозуміти цим, що спогади про ту першу зустріч їй неприємні.

Професор Хмара щиро зрадів, побачивши Альошина.

— Заходьте, Сергію Михайловичу, заходьте!.. Знайомтесь: моя дочка, Наталка.

— Ми вже познайомилися, Романе Гнатовичу, — дипломатично відповів Сергій.

— То й гаразд. Наталко, кави гостеві, та найміцнішої! А мені отого клятого пійла, хай йому грець!

Старий напівлежав у ліжкові, обкладений подушками, — маленький і сухорлявий. Вигляд у нього був кепський, але він намагався триматися бадьоро.

— Ну, доповідайте, що там сталося за два дні моєї відсутності. Які ще неприємності звалилися на нас з вами?.. Не хитруйте, говоріть про все прямо.

— Затишшя, Романе Гнатовичу.

— Перед бурею?

— Слідство триває. Так сказав сьогодні наш спільний знайомий. І порадив мені поїхати кудись відпочити.

— Що ж, треба — так треба. Справді, зараз ви навряд чи зумієте зробити хоч щось варте уваги… Але як же нам бути з отими нещасними “кожухами”? Слово честі, і засинаю, і прокидаюся з думками про них.

— А ви не знаєте, Романе Гнатовичу, як ідуть справи у харків’ян? Адже їхня група хвалилася успіхами.

— Уже не хваляться. І ленінградці теж. Щиро кажучи, мені останнім часом починає видаватися, що ця проблема взагалі не розв’язується на нинішньому рівні науки. Або ж потребує досліджень у зовсім іншому, незнаному досі напрямку… Ви ото, мабуть, зненавиділи мене, коли я відмовлявся дати вам інженера-лаборанта. То зараз признаюсь: робив я це навмисне. Коли б ви одержали навіть десять помічників, нічого не змінилося б. Потрібно було інше: щоб ви, бодай ціною надлюдської перенапруги, бодай хоч від злості на мене, мобілізували всі свої творчі зусилля, підійшли до таємниці з іншого боку, вхопилися б хоч за хвостик її. Адже всім відомо, — а мені насамперед, — що ви одержали неймовірно складне завдання, і ніхто допомогти вам не може. Навпаки, нового слова чекають від вас. А коли воно буде вимовлене — тоді вже можна скликати й “симпозіум цікавих дурників”, який вам так припав до смаку.

Ні, професор Хмара таки починав подобатися Сергієві дедалі дужче. Звісно, отой його “педагогічний експеримент” був жорстокуватий, але кінець кінцем мета виправдувала засоби. Старий має рацію: навіть одержавши десять помічників, завідувач лабораторії надвогнетривів Альошин і далі довбав би собі шурф наосліп, — тільки й того, що на-гора викидалося б більше пустої породи. То виходить, знову треба робити ставку на обдарованого одинака?.. А як же працюють космоградці?

Він поділився своїми сумнівами з Хмарою. Старий вмить зрозумів навіть підтекст.

— Любий Сергію Михайловичу, що пасує кумові — то кумі не личить. Ви змішуєте воєдино питання стратегії і тактики в науці. Так, найгеніальніший полководець — ніщо без хоробрих, дисциплінованих солдатів. Але й армія без полководця, як правило, перемогти ворога не може. Віталій Федорович завжди прибіднюється: це, власне, він висуває всі оті неймовірно сміливі проекти, на які ви посилалися. А виконує їх дуже здібний, монолітний колектив… Хотілося б, щоб і в нас було так. Але… — він скрушно розвів руками, посміхнувся невесело. — Але щось я не вмію знайти з вами, молодими, спільної мови.

— Уже знаходите, — пожартував Альошин. — Один з них, найупертіший, засвідчує вам свою пошану.

— Ну, ясно ж, ясно! Адже інженера-лаборанта таки викрутив!

— Кота в мішку! Досі в очі не бачив того інженера-лаборанта.

— Незабаром буде, Сергію Михайловичу. З свіженьким, ще теплим дипломчиком. З відзнакою.

— Он як!

— От бачите, скористалися з моєї до вас прихильності, та й вибрали найкращого.

Розмова поступово переходила на інші рейки, ставала вільнішою і легшою, втрачала інтонації офіційності. Старий почав розповідати різні цікавинки з часів своєї юності, намагався залучити до бесіди і дочку, але та не виявляла ніякої активності.

— Сергію Михайловичу, у вас діти є? — несподівано запитав він, лукаво посміхаючись.

— Навіть дружини ще немає.

— Буде. Це — неминуче лихо. А от ще перед шлюбом заздалегідь домовляйтесь з нею про сина, а не про дочку… Це про тебе, Наталко, про тебе мова!.. Оце як бачите, Сергію Михайловичу: з дитинства торочу їй, що скловарна справа — найкраща в світі. А результат? Коли малою була — слухала мої проповіді уважно. Підросла — прикивувала головою, терпляче очікуючи на мить, щоб вирватися від мене та й гайнути до балетної студії. А тепер, бач, і слухати не хоче. Зате я… Наталко, одвернись!.. Зате я охоче слухаю її, коли вона грає якогось там інженера-новатора. Далебі, вдає з себе такого фахівця, що навіть я, її власний батько, ладен повірити, що вона здатна розрізнити зубчатку від зубила.

Сергій нишком скинув очима на Закатову. Та порядкувала біля батькового столу, ніби й не чувши жартівливого монолога.

— Кожному своє! — дипломатично сказав Альошин. — Мабуть, діти завжди не виправдують батьківських сподівань.

— Зате вони в свою чергу стають батьками і зазнають тієї ж долі!.. Наталко, ти сказала, що сьогодні маєш вільний вечір?

— Так, — відповіла вона насторожено. — А що?

— Я хочу дати тобі невеличке навантаження. Я завинив товаришеві Альошину не одну сотню годин компенсації за понаднормову працю. Він перевтомлений украй, а відпочивати не вміє. Так ти, прошу, поводи його сьогодні по місту та пощебечи щось там про мистецтво.

Сергій бачив: Закатовій аж ніяк не смакує отаке доручення, але й відмовитися їй незручно.

— Романе Гнатовичу, але ж біля вас повинен хтось бути. Я вже якось сам розважусь.

— Зараз надійде моя дружина. А ви ідіть, ідіть. Наталці теж треба прогулятися: вона, бідолашна, за своїм театром і на свіжому повітрі не буває!

Сергій з Наталкою перезирнулися по-змовницькому. Вона ледь посміхнулася.

— Ходімте, Сергію Михайловичу. Слухняна донька повинна виконувати накази свого суворого батька, щоб хоч частково спокутувати провину за неповноцінність.

Коли вийшли з будинку, Закатова запитала насмішкувато:

— Ну, то куди ж вас повести, мій хоробрий рятівнику?

— Якщо з обов’язку — то до найближчої тролейбусної зупинки.

— Питання поставлено так, що я мимохіть змушена взяти командування на себе. А я не звикла командувати. Звикла скорятися.

— То це значно полегшує справу. Мій наказ такий: я простую додому, а ви — куди вам заманеться.

— Наказ остаточний?

— Так. — Він простяг їй руку. — На добраніч, Наталко Романівно!

— На добраніч!

Сергій уже відійшов далеченько, коли Закатова гукнула:

— Сергію Михайловичу, стривайте! — вона підійшла швидкою ходою, взяла його за лікоть. — Як слухняна донька, я не можу обдурювати батька. До того ж у мені заговорила ображена жінка: ви надто легко зреклися мого товариства. Через це я буду з вами сьогодні весь вечір. Але не я щебетатиму, а ви будете розповідати про себе та про свою роботу.

— Надто поганий з мене оповідач, Наталко Романівно.

— Можете звати просто Наталкою. Рада, що ще маю право на це.

— Так, ви нестерпно молода з виду.

— Ви глузуєте з мене! Краще б поспівчували: грим надто сушить шкіру обличчя, та й оті перевтілення не минають для нервової системи марно. Ще два-три роки, та й почну грати характерних бабусь.

— Сподіваюсь, що й через тридцять літ це буде для вас зарано.

— Виявляється, ви вмієте говорити компліменти?

— Це — жалюгідна спроба початківця.

Холодок стосунків між ними поступово танув. Сергій розповів Наталці, як ще зовсім недавно завзято сперечався з її батьком, закидаючи йому всі мислимі й немислимі гріхи, переказав зміст дискусії про характерні риси двох поколінь молоді. Наталка підхопила цю тему, напівжартівливо поскаржилася, що батько тримає її в надто жорстоких шорах, але це, мовляв, тільки підшпигує вирватися з полону та й помчати світ за очі. Цим вона спробувала виправдати свої нічні прогулянки.

Розуміючи, що Наталці зараз було б дуже неприємно зустріти отого її чорнявого супутника, — чоловіка чи нареченого, хто там його знає! — Сергій запропонував не тинятися містом, а просто посидіти в скверику. Наталка охоче погодилася на цю пропозицію. Вони прогомоніли з дівчиною про се про те до півночі і розлучилися майже друзями.

Як завжди останнім часом, тієї ночі довго не міг заснути. В його надто збудженому мозкові перебігали картини недавнього минулого, в вухах лунали голоси. А в підсвідомості не припинявся настирливий аналіз отих загадкових подій, що завдали йому стільки прикростей. Аж видавалося: ось-ось настане прозріння, і все виявиться надзвичайно простим і обгрунтованим. Але, певно, не вистачало хоч і дрібних, проте значливих фактів, щоб простежити причинні ланцюжки з початку до кінця, тому й сподівання це розвіювалося, змінюючись на дратівливе розчарування.

Йому не сходило з думки “пророцтво” Кет. Надто швидко справдилися її слова про близьку небезпеку! Думалося: а що, коли б того вечора в лабораторії лишився не Петро Іванович, а він сам? Чи не трапилося б таке самісіньке з ним?

Сергій намагався відтворити в своїй уяві весь перебіг подій. Ось Петро Іванович бере з сейфа кристамулітовий диск. Несе до генератора. Старанно припасовує в зоні фокусування променів. Відкручує ґудзик з рукава піджака, — сумлінний, щирий старий, звичайно ж, намагався повторити свій, так би мовити, “дослід” з абсолютною точністю. Кладе той ґудзик на диск… Ну, а далі?.. Далі він мусив або надіти скафандр, або сісти до пульта дистанційного керування. Без цього ввімкнути К-генератор він не міг.

“А якщо силову мережу ввімкнув хтось інший? І саме тоді, коли Петро Іванович був у смертоносній зоні?”

Цим пояснювалося б усе. Але в лабораторії він був сам один!

Гарячкове шукання розв’язку тривало і вві сні: Сергієві в ту ніч верзлося казна-що, і раз по раз повторювалося страхіття — ніби він лежить під генератором зв’язаний, а з стіни виходить постать у чорному і кістлявим пальцем тягнеться до кнопки вмикання силової мережі. Пробудження не принесло заспокоєння: нестерпно боліла голова, на душі було гидко.

Навіть не поснідавши, Сергій поїхав у центр, купив квиток на літак до Адлера. Годі. Треба відпочити. Завтра по обіді він уже купатиметься в Чорному морі.

І все ж не втримався перед спокусою зазирнути ще раз до інституту перед від’їздом. Зустрівся із слідчим, переказав йому свої химерні видіння, — хто знає, може, найбезглуздіший сон за асоціацією наштовхне фахівця на якийсь парадоксальний висновок.

Удвох з ним вони зайшли до лабораторії. Сергій до найдрібніших деталей відтворив усі рухи, які мав зробити Петро Іванович, готуючи дослід, — включно аж по те, що поклав ґудзик на диск.

— Після цього лаборант мав сісти за пульт і ввімкнути генератор.

— Прошу, покажіть, як саме.

— То йдіть сюди. Сідайте… — Сергій ввімкнув “цвіркуна”, сфокусував його об’єктиви на ґудзикові.— Увага! Вмикаю!

Він намагався дивитися на екранчик пульта керування очима Петра Івановича, якщо той таки сидів за цим столом за кілька хвилин перед смертю.

Ось у кристамулітову “перепічку” уп’явся тонісінький яскравий промінь, — це картина звична, бачена сотні разів… Ось промінчик завібрував, почав розпливатися і ширшати. Зараз він торкнеться ґудзика… Саме на цей момент і чекав старий.

Ну, звичайно ж, ґудзик вмить розжарився. Зараз він розсиплеться на порох, і…

Але стривай, що це?! Гудзик не розсипався, а неквапно занурився в кристамуліт так, наче той мав густину сметани.

Сергій відчув, як у нього по спині поповзли мурашки. Те, що він побачив, не можна було пояснити ніякою теорією. Навпаки, саме це дивовижне явище і розкривало причину невдач з виготовленням шаруватого вогнетриву: йдеться про якийсь абсолютно незнаний досі процес руйнування сил міжмолекулярної взаємодії. Це — відкриття світового значення!

— Ясно, Сергію Михайловичу: гудзик пірнув у масу, отже, лаборантові не було чого туди й бігти. Чи не так?

— Треба поміркувати… — власне кажучи, Сергієві зараз було вже не до слідчого. Він ще не встиг оговтатися, осмислити, що до чого. Його кидало то в жар, то в холод; лякала думка, що, може, отакий ефект стався внаслідок рідкісного збігу незнаних обставин і повторити його не вдасться.

— Перепрошую, мені зараз на думку спала одна досить цікава наукова гіпотеза, отож, я був неуважний… Запевняю вас: я дуже добре знав небіжчика, тому можу поручитися, що легковажності йому закинути не можна.

— А чи не могло йому спасти на думку поставити якийсь інший експеримент?

— Виключено. Він був людиною дисциплінованою і насамперед запитав би мого дозволу.

— Тоді доведеться ще шукати та шукати!.. Їдьте, Сергію Михайловичу, відпочивати, а ми тут попрацюємо без вас.

— Знаєте, я, мабуть, не поїду. Слід перевірити оту гіпотезу.

— Е, ні! — слідчий легенько накрив своєю долонею його руку. — Нам треба, щоб ви поїхали. Хай висновок комісії ні в кого не викликає ніяких сумнівів. І хай у вашій лабораторії довгий час не буде нікого.

— Розумію.

Альошин не хотів — і не мав права! — пояснювати слідчому, з якого це дива йому закортіло переінакшити щодо відпустки: є речі, що не підлягають розголосу навіть у середовищі найвідповідальніших людей. Але не міг він і виїхати з Києва, не пересвідчившись, що ефект руйнування міжмолекулярних сил під впливом кваркового опромінювання — не химера, а факт, який може бути відтворений ще і ще.

— Гаразд. У такому разі я, про всяк випадок, повторю спробу в іншому варіанті, — коли б лаборант, скажімо, вирішив спостерігати дослід з близької відстані.

— Прошу, Сергію Михайловичу.

Не без цікавості стежив слідчий за тим, як Альошин надівав на себе відполіровані до дзеркального блиску обладунки антитермічного скафандра; як, вправно керуючи дистанційним маніпулятором-“цвіркуном”, замінив розжарений під час попереднього досліду кристамулітовий диск на інший і — для більшого ефекту — навіть ґудзик переніс і з ювелірною точністю поклав на потрібне місце з допомогою членистих “пальців” довгої “руки” механічного помічника.

Ну, а далі повторилася уже знайома слідчому картина: раптовий вибух світла, на яке боляче дивитися і крізь чорні світлофільтри; потужне гудіння, од якого аж підлога вібрує; осяйний вогнетривкий диск, схожий на палаюче Сонце. Все було однаковою мірою загадковим і можливим: потонув ґудзик — отже, так і треба, а не потонув — і цьому є причина. Нефахівцеві завжди так: у око впадають лише зовнішні ефекти.

А Сергій Альошин у своєму незграбному скафандрі присунувся аж до застережних поручнів, уп’явся поглядом в ту ділянку “перепічки”, на якій лежав ґудзик. І коли той спалахнув, не згоряючи, і занурився в кристамуліт, Сергій відчув блаженну заспокоєність. Тепер можна їхати куди завгодно. Обмірковувати спостережене явище непогано і на березі моря.

Спочатку він хотів доповісти про відкриття директорові, а потім передумав: ні, зарано. Не варто хвилювати старого завчасно.