Кришталеві дороги

На околиці великого промислового міста, там, де від головної магістралі одгалужується неширока зелена вулиця, на березі річки стоїть величезний будинок. Своїм плескатим дахом з поручнями, круглими вікнами центральної вежі й високою радіощоглою на ній він нагадує лайнер, який зайшов далеко в глиб суходолу та й застряв на одному з пагорбків. Ця схожість ще посилюється вночі, коли на щоглі палахкотять червоні сигнальні ліхтарі, а в довколишню тишу з будинку просочується глухий потужний гуркіт. Видається, що ця споруда ось-ось зрушить з місця і попливе. А коли з її вікон враз вихопиться сліпуче фіалкове сяйво, картина стає просто феєричною: немов перед грозою, тріпочуть листям крислаті каштани: полохливо блимають вікнами і ніби аж припадають до землі сусідні будиночки; райдужними діамантами виблискують піщинки та скельця на дорозі. А за межами світла залягає абсолютно чорна оксамитова запона.

Якщо зайти до тієї споруди — побачиш тільки шалене вирування вогню. Полум’я бурхає, поглинаючи все довкола. Стіни й підлога величезного приміщення видаються розжареними до білого. А посеред залу освітленість аж набирає пружності й густини. Фіалкове, жовте, червоне, чорне зливаються воєдино; перебігають якісь тіні, ворушиться щось темне, але що саме — не добереш. Темні окуляри теж не дуже зарадять, — надто великі контрасти яскравості предметів, — проте дещо можна буде розрізнити.

Насамперед у око впаде гігантська, схожа на спрута злагода, яка своїми волохатими товстими кінцівками тримає розжарений диск, що яскравіший за сонце. Біля неї — дві чудернацькі постаті. Закуті в дзеркальну металеву броню, потворні й незграбні, вони дуже скидаються на роботів, якими їх малюють у фантастичних романах. Але ні, це люди: до панцирів припасовано балони з киснем, який роботам ні до чого. А справжній механічний помічник, — достоту схожий на велетенського цвіркуна дистанційний маніпулятор, — стоїть осторонь, не ввімкнений. Мабуть, експеримент надто важливий, щоб покластися на механізми.

Звичайно ж, скафандри вищого термічного захисту обладнано автономними радіостанціями, але тут, поруч К-генератора та шалених вихорів розжареної плазми, всі діапазони забито “білим шумом”. А звуки голосу тонуть у ревінні полум’я, немов піщинки в бурхливому потоці. Не дивно, що дослідники перемовляються на мигах. І хоч які скупі ці жести, з них одразу ж можна зрозуміти, експеримент іде не так як слід і налагодити його не вдається.

Ось один із дослідників роздратовано махнув рукою: кінчай, мовляв! Другий попрямував до розподільного щита, вимкнув рубильник. Вмить припинилося гудіння. Згасло нестерпне сяйво. Тьмяно, тихо, порожньо стало у величезному залі. Тільки під генератором усе ще палахкотів розпечений диск.

Перехід від яскравості й шуму до відносної темряви й тиші засліпив і заглушив дослідників. Та й тривале перебування у важенних скафандрах давалося взнаки. Не промовивши й слова один до одного, вони скинули обладунки, попрямували до крісел у кутку лабораторії. Довго сиділи там, відпочиваючи, — старіший навіть задрімав. І раптом підхопився злякано:

— Сергію Михайловичу, вмикати охолодження? Ми ж прогавимо точку Латишева!

— Байдуже! — сухо відповів молодший. — Що нам отой п’єзотермічний коефіцієнт, коли кристамуліт має теплопровідність металу?! — Він попростував до генератора, узяв кліщами все ще червоний від жару диск завбільшки з перепічку, занурив його у воду. Засичала пара, заклубочіли білі хмарки та й розвіялися враз. А диск од цієї купелі набув зеленкувато-сірої напівпрозорості, став виблискувати, наче після ретельного полірування. — Ось так воно, Петре Івановичу. Звелися нанівець три тижні праці!

— Але ж, Сергію Михайловичу, ваш кристамуліт витримує майже п’ять тисяч градусів!

— Мало радості з цього… Ну, гаразд, Петре Івановичу. Перепрошую, що затримав вас. Рушайте додому.

— Та треба ж дати лад у лабораторії, Сергію Михайловичу.

— Ідіть, ідіть, я сам.

Лаборант не опирався, пішов. Та гріх було б його й затримувати: од дев’ятої ранку до десятої вечора і юнакові важкувато, а коли людині ось-ось на пенсію — кожна зайва хвилина праці стає обтяжливою. І все ж прикро на душі. Думається, що коли б лаборантом був хтось енергійніший і молодший — не довелося б чекати завтрашнього дня, аби ще раз пошукати причини, чому ж не вдався дослід, що так успішно почався.

Майже п’ять тисяч градусів витримує створений Сергієм Альошиним кристамуліт, — не існуючий у природі вогнетривкий мінерал. Почувши про таку вогнестійкість кілька років тому, Сергій сам не йняв би віри: тоді недосяжним чемпіоном серед вогнетривів був графіт з точкою плавлення 3800 градусів. Та після сенсаційного відкриття четвертої алотропічної форми вуглецю в усіх країнах світу почалася “гонитва за градусами”. Якщо судити з даних інформаційного бюлетеня, останнім досягненням було 4700. Отож двісті градусів надвишки, які Альошин зумів “вибити” з свого кристамуліту, сенсації вже не справлять.

Потрібне інше: новий вогнетрив повинен “горіти, не згораючи”. Саме таке було дещо розпливчасте за формулюванням — і дуже конкретне за змістом — завдання, яке кандидат технічних наук Сергій Михайлович Альошин одержав від “замовника” — молодого, проте відомого на весь світ ученого. Навіть одне його ім’я вже говорило, що йдеться про термічний захист для космічних кораблів.

“Звуковий бар’єр”, що був найстрашнішим ворогом реактивної авіації на зорі її розвитку, подолали досить легко. Коли у захмарній високості лунає глухий подвійний вибух — це означає, що реактивний літак прорвав невидиму, неймовірно пружну стінку хвильового фронту, і відтепер може мчати вдвічі, втричі, а то й учетверо швидше за звук. Але тут уже на перешкоді стає значно підступніший “тепловий бар’єр”: що більша швидкість корабля, то дужче нагрівається його обшивка від тертя об повітря, і межі цьому нагріванню немає. Коли ракета, повертаючись на Землю з далекого рейсу, входить у атмосферу, вона перетворюється на справжній метеор. Її оболонка нагрівається до десяти тисяч градусів, а такої температури не витримає ніякий метал. І навряд чи були б можливі космічні польоти, коли б не знайшовся парадоксальний розв’язок, здавалося б, нерозв’язної проблеми: якщо вже “теплового бар’єру” не подолаєш, то хай його шалене полум’я обгризає ракету… але не з усіх боків, а тільки там, де припасовано заздалегідь приречений на знищення захисний “кожух”! Так ящірка жертвує хвостом заради життя!

З чого та як будуються “кожухи” космічних ракет — кожна країна тримає в таємниці. Загальновідомі лише вимоги, що висуваються до таких вогнетривів: якнайменша теплопровідність при якнайповільнішій швидкості згорання. Ідеальним був би матеріал, який справді горить, не згораючи, і не пропускає крізь себе тепла. Ракета з таким “кожухом” могла б подорожувати в космос не один, а десятки разів.

Ціною наполегливої праці Сергій Альошин, здавалося б, наблизився до розв’язку проблеми. Його ідея була проста й плідна: “ідеальний” вогнетрив має скидатися на листковий пиріг з кільканадцяти мільйонів тонісіньких шарів двох різних матеріалів: жаростійкого, хоч і надто теплопровідного, та доброго термоізолятора, навіть якщо той має нижчу точку плавлення. Обрахунки показали, що при такій конструкції “кожух” згоратиме набагато повільніше, аніж звичайно.

Нещодавно створений Альошиним кристамуліт, як засвідчили ретельні дослідження, залежно від технології виготовлення міг набути чи першої, чи другої з оцих цінних властивостей. Кристамуліт-А був надзвичайно жаротривкий, однак проводив тепло майже як метал. Кристамуліт-Б, у якого відстань між атомами була більша, не витримував атаки надто високої температури: він втрачав міцність, м’якшав, проте не поспішав плавитися, а жадібно поглинав тепло, аж доки не руйнувалися остаточно його кристалічні грати, а це відбувалося не скоро. Обидві видозміни мінералу, як вірні побратими, мали рятувати один одного навіть ціною власного існування.

Так і було, але тільки доти, доки загальна товщина “листкового пирога” становила частки міліметра. Шість тисяч градусів — температуру Сонця! — тонісінький кристамулітовий “млинець” витримував надзвичайно довго, майже десять секунд. Здавалося б, “перепічка” з такого матеріалу вільно витримає кілька хвилин. Та розрахунок не справдився: загальна стійкість досліджуваного зразка значно знизилась, а теплопровідність сягнула за всі припустимі межі. Більше того: під впливом надвисокої температури шаруватість вогнетриву зникла; це був уже не “листковий пиріг” з чорних та рожевих плівок обох модифікацій кристамуліту, а монолітна маса цілком нового, зеленкувато-сірого і напівпрозорого мінералу, який мимохіть доведеться назвати кристамуліт-В.

Три тижні тому цей несподіваний і неприємний результат експерименту Сергій Альошин склав на карб похибок у технології виготовлення шаруватого диска. Зараз він пересвідчився, що йдеться про щось інше, значно складніше. Виникнення третьої модифікації кристамуліту не можна було обгрунтувати теоретично; теорія навіть заперечувала таку можливість, бо піддослідний зразок мусив протягом довгих годин витримувати температуру 3000 градусів, безпечну навіть для кристамуліту-Б. Але сьогодні саме при такій температурі прилади показали, що теплопровідність вогнетриву раптово збільшилась у п’ять разів. Клянучи забарного “цвіркуна” з його недосконалими телепередавачами. Альошин похапцем надів антитермічний скафандр, щоб на власні очі побачити, що там коїться з вогнетривом, але поки добіг до генератора, було вже пізно: диск, якому годилося палати тільки з поверхні, розжарився на всю свою двосантиметрову товщину.

В першу мить видалося: може, генератор розладнався, і кварковий промінь сфокусувався нижче, ніж треба. Але ні — фокусування було досконале, частота імпульсів змінювалася плавно, температурний режим дотримувався точно. Дві години проморочився Альошин удвох з лаборантом, намагаючись докопатися, в чому ж криється причина невдачі, та все марно. І ось тепер перед ним жалюгідний результат тритижневої праці — важкий зеленкувато-сірий диск з вогнетриву, який не годиться навіть для виготовлення лабораторних тиглів, бо коштуватимуть вони дорожче за платинові.

Ще і ще відтворює думкою Сергій Альошин весь перебіг досліду, починаючи з виготовлення “листкового пирога”. Переглядає контрольні стрічки апаратури вакуумного напилення та бланки заключного структурного аналізу шаруватого вогнетриву. Все гаразд, усе в межах норми. То в чому ж річ?

Відповіді на це запитання немає. Кристамулітовий диск мовчить, приховуючи таємницю свого народження. Він значно важчий, аніж видається на перший погляд: надзвичайно твердий — 11 балів за шкалою Мо-оса, прокреслює риску на поверхні алмазу; пружний, стійкий щодо вібрації. Все це непогано. Але, набувши якостей кращих гатунків спеціальної сталі, він запозичив у неї і властивість легко передавати тепло, — та ще й у розжареному стані, коли мав би стати захистом від високої температури. Які ж зміни відбулися в структурі обох модифікацій кристамуліту?

І знову Сергій береться за дослідження одержаного вогнетриву. І знову знизує плечима: складається враження, що кожен шар кристамуліту-Б наче потонув у сусідньому шарі тугоплавкого кристамуліту-А. Як це могло статися при температурі всього лише три тисячі градусів?!

Автоматичний ультразвуковий інтроскоп шар за шаром пронизував своїм променем усю товщину диска, і хоч би цяточка з’явилася на екрані — однорідність мінералу дивовижно висока. Однак це у центрі диска, в зоні максимальної потужності кваркового променя. А скраю?

І ось тут Альошин насторожився: на екрані інтроскопа один по одному почали виникати дедалі більші круги з незмінними чотирма круглими дірочками близько середини.

Що це — химерний утвір теплового руху, ілюстрація до твердження, що згідно з теорією ймовірності атоми — один раз на сто мільярдів років! — можуть випадково згрупуватися в який завгодно предмет?.. Ні, дурниці. Кожне явище має причину і може бути пояснене.

Промінь інтроскопа фокусувався на все більшій і більшій відстані від поверхні диска, і на кожному кадрі обов’язково вимальовувався отой клятий круг з дірочками. Він щось нагадує, але ніяк не пригадаєш, що саме. Мікрометр показує: його діаметр становить дванадцять міліметрів, діаметр кожної дірочки — два. То що ж це таке?

І раптом Альошин зареготав, ляснувши себе по лобі. Гудзик, ось воно що! Звичайний гудзик!

Але він враз урвав сміх, насупився. Гаразд, хай гудзик. Але як ця річ потрапила у кристамулітовий диск?.. Гм, звісно як: короткозорий і неуважний Петро Іванович, лаштуючи підґрунтя для напилення кристамулітових шарів, лишив у вакуумній камері ґудзик з рукава свого піджака? Так, так, — Сергій навіть не торкався диска, аж доки не закінчився весь технологічний цикл. То, може, саме цей нещасний гудзик і послужив каталізатором якогось незнаного процесу, що спричинив невдачу всього досліду?

Навряд чи це припущення мало смисл, — пластмасовий ґудзик, звичайно ж, миттєво згорів, та й квит. Але коли болісно дошукуєшся невідомих і небажаних причин якогось явища — мимохіть хапаєшся за перше, що спадає на думку. А тут ще принагідно згадалося, як Петро Іванович колись ненароком упустив у тигель з розплавленим кристамулітом свої окуляри, і довелося повторювати експеримент спочатку; як нещодавно він переплутав рецептури шихти; як мало не викликав аварії К-генератора, забувши ввімкнути охолодження випромінювача…

“Ой, пора б йому на пенсію! — роздратовано думав Сергій. — Людяність людяністю, але ж у нас науково-дослідний інститут, а не богадільня!.. Завтра знову викличе директор, укотре запитає, коли ж кінець кінцем лабораторія дасть обіцяний вогнетрив. То що ж йому відповісти?.. Послатися на неуважність лаборанта, яка обійшлася в три тижні марної праці?.. Директора причини не обходять, його цікавить результат. Йому, бач, треба звітувати про виконання завдання державної ваги! А ще одного помічника в нього не допросишся. Годі! Завтра треба поставити питання руба: або — або!”

Сергій вимкнув інтроскоп, покрутив у руках кристамулітовий диск. Кортіло негайно почати дослідження, аби визначити, яка ж була роль отого гудзика у незнаному процесі перетворення вогнетриву. Але вже дванадцята ночі. Сяк-так давши лад у лабораторії, він попрямував додому.

Хай чи періщить дощ, чи шаленіє вітровій, чи лютує мороз — три кілометри шляху від Інституту вогнетривів до свого будинку Сергій іде пішки. Ці півгодини ходи бувають йому ніби заключною рискою трудового дня, коли можна чи похвалити себе за успіх, чи вилаяти за невдачу, переглянути й проаналізувати всі свої дії. Думки все ще у лабораторії; пам’ять догідливо намагається відтворити щонайдрібнішу деталь проведеного експерименту, але творча уява вже нехтує поверховим, шукає глибших, потаємніших зв’язків між явищами. І саме в такі хвилини йому часом спадає полуда з очей, надходить розуміння причин допущеної похибки чи слушності висунутої гіпотези.

Сьогодні такого просвітління не наставало. Підсвідомо відчувалося: не ґудзик винен у невдачі досліду. В науці завжди так: в око насамперед впадає несуттєве, хоч і обряджене в шати першопричини, а головне ховається глибоко, — бо інакше його помітили б уже давно. Хай цього разу йдеться про випадок — бо кому б спало на думку запікати у вогнетрив пластмасові гудзики? Але щасливий випадок — надто примхливий гість, щоб на нього звірятися. Ні, тут щось не те!

Заглиблений у думки, Сергій ішов добре знайомою алеєю парку, не звертаючи уваги на довколишнє. Та ось він насторожився: десь зовсім поруч пролунав розпачливий жіночий зойк: “Допоможіть!”

Причулося?.. Ні, он у напівтемній алеї біля альтанки маячить щось біле. Сергій, не розмірковуючи, кинувся туди.

Ну, звісно ж: троє молодих лобуряк оточили жінку, а та, притулившись спиною до дерева, тремтить від жаху, вже неспроможна й крикнути.

— Ану геть звідси, мерзотники! — гримонув фін, підбігаючи. — Облиште жінку!

— Шьо?! — один з нападників, патлатий довготелесий гевал, заступив йому шлях, зневажливо плюнув через губу. — Папаша — ша! Нервові клітини не відновлюються, бережи психіку!

— Облиште жінку, шмаркачі! Ви чуєте?!

— Хлопчики, — сплеснув руками другий, опецькуватий і мордатий, — папаша ображає молоде покоління! Давайте перевиховаємо папашу, га?.. — зловтішно посміхаючись, він повільно простягнув руку до Сергієвого обличчя. — Ось ми зараз прищепимо тобі носа, щоб не пхав його в чужі справи, а тоді…

Але що намірявся зробити цей опецьок далі, він так і не встиг сказати: Сергій збив його з ніг ударом у щелепу, стусонув коліном у пах довготелесому так, що той аж кавкнув, блискавичним рухом вихопив ніж з руки третього і закрутив її йому за спину.

— Ну, що — вести до міліції?

— Ой, пустіть!.. — кривлячись від болю, хлопець намагався випручатися, але це була марна річ. — Ми пожартували… Більше не буду. Слово честі, не буду!

— Ех, ти! — докірливо сказав Альошин. — А чи є вона в тебе, ота честь?.. Ну, гаразд, прощаю на перший раз. А вдруге — не попадайся.

Він випустив хлопцеву руку, і той, мов солоний заєць, чкурнув у кущі. Слідом за ним подалися й обидва інші.

Все це відбулося так швидко, що жінка не встигла й оговтатися.

— Товаришко, вони вам нічого не заподіяли? — занепокоєно запитав Сергій, бачачи, що вона все ще стоїть нерухомо, притискаючи сумочку до грудей.

— Ні-ні, — стріпнулася жінка. — Просто я дуже злякалася. Ходімте звідси мерщій, вони можуть повернутися.

— Не повернуться.

Довгий час ішли мовчки, і тільки аж біля виходу з парку жінка запитала неголосно:

— Ви, мабуть, чекіст?

— Звідки таке припущення?

— Ну, як же: один проти трьох! Не побоялися! — вона нишком зиркнула на нього і зразу ж схилила очі.

— Я трошки знаю прийоми самбо… Вас провести додому?

— Ні-ні, я сама!.. Не треба! — в очах у неї промайнув страх, наче її рятівник запропонував казна-що.

— Ну, то як знаєте. На добраніч!

— На добраніч! І спасибі вам, велике спасибі!.. — вона похапцем потиснула руку Альошина і метнулася назустріч автомашині з зеленим вогником. — Таксі!

Сергій провів її пильним поглядом. Ця жінка була йому дивно знайома, він десь бачив її і не один раз. Вродлива. Небалакуча й стримана… А вдома, мабуть, ревнивий чоловік, який стежить за кожним її кроком. То де ж вона була зараз, чому йшла одна-однісінька через парк такої глупої пори?.. Смішна: тільки чекістів вважає хоробрими!.. А втім, і то так: коли б Сергій Альошин не був колишнім чемпіоном-самбістом спортивного товариства “Буревісник”, то навряд чи наважився б піти проти трьох озброєних ножами мерзотників… Аж дивно: на якому грунті виростає така погань? Адже кожен з них, певно, має середню освіту, і якщо не читає книжок, то обов’язково дивиться телевізор і відвідує кінотеатри…

І тільки-но Сергій подумав це, як раптом за незнаними законами асоціативного мислення перед ним вималювався екран телевізора, а на ньому — обличчя врятованої ним від пограбування жінки. Отже, це була артистка.

Він ще дужче напружив пам’ять і пригадав: “Закатова”. Так, так, Наталка Закатова, актриса російської драми.