Кришталеві дороги

Цілком можливо, що навіть коли б не було тієї знаменної зустрічі, Віктор Марчєнко все одно незабаром схаменувся б, зрозумів, що треба негайно і круто змінити спосіб життя, бо інакше скотишся у провалля, звідки вороття нема. Йому був потрібен тільки енергійний збудник, який прискорив би внутрішній процес боротьби за становлення, та зразок для наслідування. А людина, яка несподіваним чином трапилася на життєвому шляху хлопчини, повністю відповідала його хай ще невиразному, та все ж ідеалові. Вже навіть буденність фаху — силікатна цегла! — не бентежила Вітю після розповіді інженера про кришталеву дорогу Івана Чумака: хлопець уперше поглянув на речі, не з точки зору байдужого споживача, а очима їхнього натхненного творця.

І, звичайно ж, насамперед подумалося, що ідея талановитого кріпака, мабуть, не така вже й безглузда. Справді: адже загальновідомо, що прокласти дорогу — справа марудна, повільна і дуже дорога. Мало того, що доводиться пересувати з місця на місце мільйони й мільйони кубометрів землі для насипу, так треба ж ще й привезти аж ген звідки щебінь, гравій, асфальт та бетон. То чи не дешевше буде сконструювати величезний дорожній комбайн, який виконуватиме всі потрібні операції, включно аж по заливання поверхневого шару автостради розплавленим склом, яке готуватиметься на ходу в спеціальних печах?

Хотілося зустріти того інженера, запитати, якої він думки про таку ідею. Правда, той натякнув, що сам починав з мрії про кришталеві дороги, але чому зрікся її — не сказав. Може, захопився чимось ще цікавішим?

Кілька вечорів пронудьгував Віктор на лаві в парку, чекаючи на інженера, та так і не дочекався. Мабуть, той або змінив свій щовечірній маршрут, або ж поїхав кудись у відрядження. А може, захворів? То треба було б відвідати його, адже він, певно, одинак. Та, на жаль, Віктор не наважився тоді запитати інженера, як його прізвище та де працює.

Чекання завжди охолоджує, а зайвина вільного часу здебільшого штовхає до критичних роздумів. Отож якщо попервах Вітя Марченко залітав думкою все далі й далі, перебудовуючи та удосконалюючи свій майбутній комбайн на основі щораз новіших — гіпотетичних! — наукових досягнень, то згодом поступово перейшов до жорстокої ревізії проекту, відкидаючи надто сміливі припущення. В результаті такої подвійної операції він одержав нуль, тобто пересвідчився, що його так звана “ідея” нічого не варта. Але хлопчина ще чіплявся за неї, сподіваючись віднайти якесь інше, досі нікому не знане розв’язання надзвичайно складних технічних проблем, тому кінець кінцем дійшов непохитного висновку, що насамперед треба оволодіти знаннями, вивчити досягнуте в цій галузі.

Не можна сказати, що Вітя надто полюбляв науку й техніку. Правда, в сьомому класі він захопився автомобілізмом, зацікавився радіоаматорством, навчився фотографувати. Але три останні роки фізику в них викладала Лідія Потапівна, “Пампушечка”, яка, мабуть, за все своє життя молотка в руках не тримала. її уроки були такі нудні, а оцінки за відповіді такі скупі, що майже всі учні, — а Вітя Марченко насамперед, — сприймали фізику лише як неминуче зло.

І ось уперше в житті Віктор зайшов до міської технічної бібліотеки і сповненим солідної упевненості голосом попросив дати йому якнайповніший посібник з шляхобудівельної справи.

Бібліотекарка чомусь посміхнулась і порадила йому спочатку зазирнути в каталог на літеру “Д”, — мовляв, треба зазначити на бланкові замовлення шифр відповідної книги.

Зміст тієї посмішки Віктор зрозумів, тільки аж коли поткнувся до каталога. Лишенько, та тут не одна і не десятки, а тисячі книг про дороги! І підручники, і реферати, і монографії, і дисертаційні праці, і статті в журналах та бюлетенях… Що тут важливе, а що — другорядне? Невідомо.

Він вибрав найтовщу (стор. 746) і з малюнками (117 ілюстрацій у тексті). Замовив відповідним чином. Статечно сів на своє місце біля вікна, чекаючи, доки книга надійде з книгосховища. Йому тут усе дуже подобалось, — зовсім не так, як було в шкільній та районній бібліотеці. Справжній храм науки: люди сидять, заглибившись у книжки, і не помічають нічого круг себе; в настороженій тиші чується тільки легеньке шарудіння сторінок; нові читачі заходять навшпиньки, причиняють за собою двері так обережно, наче ті зроблені з тонісінького скла. Може, серед оцих людей є такі, що з часом стануть професорами й академіками, славетними винахідниками й конструкторами… А може… може, й інженер Віктор Михайлович Марченко згадуватиме колись оцей читальний зал як першу сходинку щаблів свого славетного шляху конструктора?! Спочатку він збентежився від цієї думки, хотів навіть поглузувати з самого себе, а потім подумав зухвало: “А чому б не так? Адже це залежить тільки від мене!”

Книга виявилась цікавою. Вітя Марченко з неї вперше дізнався, що навіть скіфи, яких він вважав напівдикунами, вимощували камінням вулиці своїх селищ. У Стародавньому Римі майстерність шляхобудівників сягнула такого високого рівня, що деякі з доріг дожили аж до наших днів. Та й не дивно: загальна товщина кам’яних шарів дорожнього покриття становила метр, а то й більше. За часів феодалізму доріг майже не прокладали: не було кому і не було куди їздити. Та вже з 17-го століття починається будівництво бруківок. Першу шосейну дорогу — від Петербурга до Москви — почали будувати в 1817 році. А чверть віку по тому винахідник і підприємець Гур’єв висунув величний проект створення в Росії розгалуженої мережі дерев’яних торцевих шосе, по яких мали відбуватись регулярні рейси парових тягачів з причепними каретами влітку та критими санками зимою. Такі “автостради” планувалися на величезну відстань: Москва—Одеса через Київ, Петербург—Рига—Варшава тощо. Звичайно, проект так і лишився проектом. Росія як була без доріг, так їх і не одержала.

А наприкінці вступу до книги розповідалося про унікальну, єдину в світі дорогу, яка дістала назву “дорога життя”. І це було справді так, бо вона врятувала життя сотням тисяч людей. Коротка — лише 27 кілометрів завдовжки, абсолютно недосконала з технічного боку, дуже неміцна, ця дорога, однак, пропускала щодоби чотири з половиною тисячі автомашин, і була вона однією-єдиною ниточкою, якою оточений гітлерівськими полчищами Ленінград міг вивезти дітей, старих та поранених і одержати сяку-таку кількість продуктів та боєприпаси. “Дорогу життя” було прокладено по кризі Ладозького озера, просто під носом у німців. Її безперервно обстрілювали з далекобійних гармат, бомбили вдень і вночі, але рух по ній не припинявся.

Коли Віктор Марченко дочитав цей розділ, йому аж моторошно стало.

Він уявив: темна-темнісінька ніч; мороз такий, що коли торкнешся голою рукою металу — аж зашкварчить; від обрію до обрію повзе нескінченний ланцюжок ледь помітних синіх вогників; похитуючись, бредуть виснажені, знесилені люди. І раптом оцей мерехтливий морок і шарудливу напівтишу розриває спалах і гуркіт. Перший снаряд… Другий… Третій… Лишенько, та скільки ж їх буде?! Не звернути ні на метр від визначеної тичками траси — там ополонки й міни. Ні прискорити руху машини, ні зупинитися не можна — колона рухається як одне ціле. А ти сидиш за кермом і прислухаєшся до наростаючого свисту снаряда: може, оцей?

Або ні, ще страшніше! Шоферові — що: година їзди, та й виїхав з небезпечної зони, зупиниться десь ночувати в теплому. А саперові, який мусить доглядати й ремонтувати оцю дорогу? Або дівчині-регулювальниці, що не має права покинути пост, хай там як?.. І не темряву треба уявити, а сліпуче мертвенно-синє світло “люстри”, підвішеної фашистським літаком-розвідником, та наростаючий гуркіт бомбовозів… Не втечеш і не сховаєшся… Оце був справжній героїзм!

І знову йому шкрябнуло по серцю: минулися ті часи, — хай не повертаються ніколи! Але ж на долю нинішнього покоління лишилася тільки проза.

Прокладати дороги… Не утопічні “кришталеві” і не примітивні крижані, а найновітніші, з асфальтобетону, при допомозі потужних машин та механізмів… П’ятиденний робочий тиждень. Комфортабельні каюти в вагончиках. Електричне освітлення, телевізори, душові кабінки… Про яку там романтику мова?! Не вистачає тільки роботів, щоб командувати ними, з ліжка не встаючи!

Він розчаровано гортав книжку, неуважно поглядаючи на ілюстрації. Вступ був цікавий, то так. А далі починалася нудота: всякі логарифми та косинуси, таблиці та формули.

Того вечора Вітя Марченко сяк-так подужав чотири розділи і навіть дещо засвоїв з галузі ґрунтознавства. Наступного дня він взявся до праці ще ретельніше, але матеріал був ще нудніший. Вже не думалося навіть про звичайні автостради, бо в книзі одноманітно й настирливо торочилося про оптимум вологості та про резерви міцності, кути нахилу та коефіцієнти зсуву. Наприкінці третьої доби свого штурму бастіонів науки майбутній конструктор термоядерного універсального шляхобудівельного комбайна Віктор Михайлович Марченко відчув: годі! Він уже нічого не розумів і не сприймав. Звісно, в цьому не було нічого дивного, бо той величезний обсяг матеріалу, який дається студентам автодорожнього інституту за рік, хлопчина вирішив засвоїти за кілька годин.

Ой, як була йому потрібна зараз підтримка! Бодай навіть звичайнісінький інструктаж: зроби те чи те, поцікався тим чи іншим. Але до кого звернешся? Адже не підеш в Академію наук по консультацію! Та й до інженерів-шляховиків поткнутися боязко: на кпини візьмуть, почувши про кришталеві дороги!.. А силікатника отого все ніяк не випадає зустріти. Мабуть, справді поїхав у відрядження.

Вже понад тиждень Вітя Марченко поводить себе, мов ангел, — тільки безкрилий: після роботи простує додому і чи майструє, чи при червоному світлі чаклує біля фотопобільшувача, чи, в крайньому разі, вмощується перед телевізором. На вулицю ввечері — ані ногою. Вже й мати на нього поглядає стривожено: що сталося? Але помовчує. Щоб не наврочити.

А Вікторові, щиро кажучи, оце “ангельське” існування вже стає хріном у носі. Нудно. Нічого не хочеться робити. Все дратує. Розвіюються вщент рештки самоповаги, поступаючись огидному й страшному почуттю усвідомлення власної нікчемності. І в мозку починають роїтися думки, чи не гайнути б, скажімо, на будівництво Єнісейської гідроелектростанції.

А тут, як на те, надійшов день платні. Звісно ж, мордатий Женька, він же “Будка”, перестрів Віктора біля контори будівництва і завів розмову про те, що “зряплату треба обмивати”; дорогою до них приєднався і Володька — “Патлатий”, — який почав співати тієї ж. Віктор того вечора ухилився, пославшись на термінові справи. А в неділю надвечір таки не витримав.

І знову вони випили два півлітра на трьох, знову тинялися парком, чіпляючись до знайомих і незнайомих. Але хоч який був п’яний Віктор Марченко, він цього разу намагався повсякчас контролювати себе і силкувався стримувати від дурниць своїх приятелів. Хлопця чомусь не облишало передчуття, що він ось-ось зустрінеться з отим інженером-силікатником і зазнає такої ганьби, що доведеться забігти світ за очі.

Може, саме через бажання уникнути неприємної зустрічі, опинитися якнайдалі від парку, Віктор Марченко і погодився на значно небезпечнішу авантюру, яку запропонував Будка.

Їхня “свята трійця”, власне кажучи, надто великих гріхів за собою не мала. Вони не крали й не грабували — тільки хуліганили, та й то, остерігаючись дружинників. Навіть того вечора, коли випадковий перехожий всипав усім трьом, вони не мали на меті позбиткуватися з жінки, а, бач, вирішили налякати! їм видавалося, що такі “жарти”, як і ножі в кишенях “для фасону”, надто гострого осуду не варті. А от щодо “захоплення автомобілізмом”… М-да, тут пахло карним кодексом!

Всі троє були автолюбителями. Але якщо у Віктора та Володимира ця любов, головним чином, мала характер безнадійного схиляння перед недосяжною красунею, то Будка з темпераментністю справжнього джигіта був готовий викрасти свою царицю душі з-під якої завгодно варти!.. Втім, якщо казати чесно, обходилося без героїки: автомашин у дворах стоїть сила-силенна; один з ключиків чималенької в’язки обов’язково підійде до замка; хазяїн машини додивляється десятий сон, — тож хай спиться йому, нівроку. Тихенько виїдуть з двору, погасають містом годину чи дві, а потім ставлять машину на місце. Чесно? Чесно! Треба тільки не потикатися на головні магістралі, щоб автоінспекція не причепилася.

Цього разу Будка засік чорну “Волгу” в тихому і безлюдному Зоряному провулку. Вона стояла дуже зручно — в затінку кущів, біля глухої стіни будинку. Годинник показував першу ночі, — саме той час, коли гості вже пороз’їжджалися, а господарі повкладалися спати, — кращої пори для прогулянки чужою автомашиною і не знайдеш. Але Вікторові на серці було чомусь дуже неприємно й тривожно. Уявилося: застукають їх у машині, обвинуватять у крадіжці, потягнуть до міліції…

— Будко, а може, не треба? — запитав він нерішуче. — Сто разів минулося добре, а на сто перший…

— Сер Патлатий! — сплеснув руками Будка. — Чи ви чуєте?! Баришня злякалися. Ну, що ж — хай міс Баришня лишається нюхати квіточки, а ми поїдемо самі!

— Та їдьмо, Вітю, — примирливо сказав Володька. — Ми не довго.

— Володько, щиро кажу: погане передчуття в мене!

— Чхай на все і бережи психіку!

— Ну, гаразд, їдьмо. Тільки це — востаннє.

— Ну, звісно ж! — глузливо ствердив Будка.

Тихенько прокралися до “Волги”. Будка легко відімкнув дверцята. Добре відрегульований двигун завівся зразу. Машина м’яко рушила з місця, вмить набрала швидкості, шугнула в темний завулок. Спробуй-но наздогнати!

Все складалося добре; все було, як завжди, проте Віктор не відчував ані найменшої насолоди від шаленого польоту чудесної машини. Навпаки, снувалася тривожна думка, що вони ось-ось вріжуться в стовп або зіткнуться з зустрічною автомашиною. Вій кілька разів просив Будку зменшити швидкість, але той навмисне ще дужче натискав на педаль. А коли “Волга” ледь-ледь не “почоломкалась” з велетенським “Ікарусом”, який несподівано вихопився з-за рогу, Віктор не витримав:

— Годі, Будко! Зупини, я вийду.

Той негайно загальмував.

— Злякався, міс Баришня? Не хочеш їхати — шмаруй пішки!

— Гаразд, піду! — Віктор виліз із машини, машинально мацнув кишеню. Стривай, а де ж гаманець? — Стій, Будко!.. Та стій же, кажу тобі!

На щастя, “Волга” ще не встигла од’їхати далеко. Зупинилась.

— Ну, що там, міс Баришня?.. Передумав?

— Облиш блазнювати, Будко! Знайди на сидінні мій гаманець і кинь мені.

— Роззява! — Будка понишпорив на сидінні, потім під ногами. — Хапай, міс Баришня! Щасливого пішкодрала!

Ще піднімаючи гаманець, Віктор відчув, що це — зовсім не його річ: замість потертого капшука з грубими металевими застібками він одержав справжній мистецький утвір з тонкого сап’яну, модної форми, з перламутровими кнопками.

“От тобі й маєш! — розгублено подумав хлопець. — Ще скажуть, що вкрав!”

Його власний гаманець лишився в машині, звичайно. В ньому п’ятдесят карбованців, — біс із ними. Але ж там лежить і перепустка!.. Все, хлопче. Вважай, що ти вже спіймався! Отож тобі сьогодні й було так негаразд на душі! Існує тільки одна можливість викрутитися: негайно мчати до Зоряного провулка, може, вдасться зустріти Будку.

Віктор занепокоєно озирнувся круг себе. Куди його чорти занесли — невідомо. Скидається, ніби це Сирець. А може, Нивки?.. І як вибиратися звідси о другій годині ночі? Тільки на таксі.

Він шарнув по кишенях. Ні копійки! Наважився зазирнути в чужий гаманець — позичить звідти, а потім віддасть.

В першому відділенні було три десятки і якийсь чудний металевий карбованець. Віктор підійшов ближче до ліхтаря, придивився пильніше. Здивовано знизав плечима: то не карбованець, а долар. Стривай, а що ж у другому відділенні?.. О, та тут значно цікавіші речі: кілька металевих футлярчиків завбільшки з сигарету, якісь камінчики, загорнені в прозору пластмасу… і чотири мініатюрні фотокасетки.

Він зняв кришечку одного з футлярчиків. Звідти визирнув кінчик скляної ампулки. Покрутив у руках касетку — приплескуватий чорний циліндрик заввишки з сантиметр. Трошки дужче витяг з щілинки хвостик фотоплівки. Похапливо закрив гаманець і запхнув до кишені.

Звісно ж, найвірогідніше було б припустити, що нічого підозрілого в цьому гаманцеві немає, що ці ампули і касетки належать скажімо, лікареві, який захоплюється фотографією, або фотографові-фахівцеві, який змушений завжди носити з собою ліки. А долар — просто як дивина. Але коли людині ще неповних дев’ятнадцять, та до того ж і уява в неї буйна, насамперед думається про шпигунів.

“Що ж робити? — гарячково міркував хлопець. — Передати цей гаманець куди слід?.. Але як поясниш, де взяв його?.. Ну, та гаразд, можна буде викрутитися. А от свій гаманець треба виручати негайно, бо інакше і вся справа провалиться, і халепу матимеш таку, що й не здихаєшся”.

Йому пощастило: трапилося вільне таксі, яке домчало його до Зоряного провулка за п’ятнадцять хвилин. І майже зразу ж по тому під’їхала чорна “Волга”, № 40–14. Загальмувала.

— Що сталося, Вітько? — злякано прошепотів Будка. — Шухер зчинився?

— Та ні, все гаразд. Дай-но я пошукаю ключі від хати. Мабуть, також випали.

— Тьфу, роззява! Шукай, тільки швидше!

Віктор шарнув на сидінні. Ось він, нещасний гаманець, — у самісінькому куточку був.

— Є!.. Паняй, Будко!

Поставили машину на місце, замкнули її, якийсь час постежили здалеку, чи не підійде хто до неї та чи не назирає за ними якийсь випадковий свідок, а потім розійшлися по домівках. Про свою знахідку Віктор навіть не натякнув.

Мати, як завжди, нагримала на нього, а він сьогодні тільки махнув рукою, не огризаючись. Сяк-так повечеряв, пішов до своєї кімнати, замкнувся зсередини, сів до столу і поклав перед собою таємничий гаманець.

Настрій у хлопця був урочистий і похмурий. Серце калатало, мов скажене (“Стукало енергійно й сильно!”). По спині перебігав морозець.

Він відчував себе зараз майже слідчим, який натрапив на ниточку, що веде до клубка страшних злочинів. І поводив себе саме так, як і годиться поводитися досвідченому детективу: переписав номери та серії радянських грошових знаків у кількості трьох штук (правда, одна десятка була з його власного гаманця, бо “оригінал” довелося розміняти в таксиста), з побільшувальним склом у руках глибокодумно дослідив долар (на якому не виявилося ніяких потаємних значків) та всі три ампулки з прозорою рідиною (теж без позначок). Пильно оглянув камінчики. Коли б це були самоцвіти, вони, мабуть, зацікавили б його менше. А то навіщо б, сказати, кожен з цих камінчиків, схожих на уламки напівпрозорого сіро-зеленого високовольтного ізолятора, загорнений у пластмасову плівку окремо? Але найдужче його увагу привернули, звичайно ж, касетки з фотоплівкою. Вона була вузенька, майже як магнітофонна. Блакитнувато-сіра на колір. Мабуть, експонована, якщо судити з заломлених хвостиків. Видавалося, що на цій плівці якийсь мерзенний ворог радянського ладу зафіксував наші найважливіші таємниці, — може, навіть креслення стратегічних ракет!

Віктора кидало то в жар, то в холод. Як кіт на сало, поглядав він на оці касетки. Йому нестерпно кортіло проявити хоча б одну з них, дізнатися, що в ній. Якщо звичайні побутові знімки — все гаразд; тим чи іншим чином можна буде повернути власникові, разом з гаманцем. А якщо ні…

Найдужче його бентежила можливість зіпсувати плівку, адже невідомо, якими хімікатами її слід обробляти. Та все ж після довгого вагання він наважився. Розвів проявник та фіксаж, у абсолютній темряві заклав плівку в бачок, проявляв, промивав та фіксував її, побожно дотримуючись всіх правил та настанов. І аж коли збігли всі визначені терміни, тамуючи подих, витяг котушку з бачка.

Ура! Проявлено нормально — кадрики проступають чітко й контрастно!

Але коли Віктор поглянув на мокру плівку крізь побільшувальне скло, йому стало по-справжньому моторошно. Ні, не побутові сценки було зафіксовано на цих кадриках, а тільки незліченні ряди цифр та безглуздий набір літер! Все ясно: він таки справді схопився за кінчик неймовірно важливої ниточки.

Як описувалося в пригодницьких романах, герой у такому стані ніяк не міг заснути, чекаючи наближення ранку. Отож і Віктор Марченко раз по раз поглядав на годинник, урочисто обмірковуючи план подальших дій… та і незчувся, як заснув, схилившись на стіл. А коли прокинувся — аж за голову схопився: лишенько, та вже дев’ята!.. Він вискочив з дому, навіть не поснідавши.

А через півгодини по тому він сидів біля столу у великому кабінеті одного з будинків міста Києва і похапливо переказував уважній людині в цивільному всі свої міркування. Тільки в одному погрішив Вітя Марченко проти істини: сказав, що знайшов цей гаманець поруч “Волги” № 40–14 біля будинку № 6 у провулку Зоряному.