Кришталеві дороги

На околиці великого промислового міста край порослого чагарником урвища над річкою стоїть довжелезний сірий будинок примхливої архітектури. Він схожий на океанський лайнер, який невідомим чином забрався далеко в глиб суходолу та й застряв на одному з пагорбків. Увечері, коли загораються круглі ілюмінатори центральної вежі споруди, разком червоних сигнальних ліхтарів прокреслюється висока радіощогла на ній, а в довколишню тишу просочується глухий потужний гуркіт, схожість із кораблем стає просто разючою. Та максимальної ефектності будинок Інституту вогнетривів набуває тоді, коли з його численних вікон вихоплюються пасма нестерпно яскравого світла. За блакитною напівпрозорістю ситалових блоків у лабораторіях буяє вогонь. Що там оте жалюгідне полум’я лісових пожеж і навіть кривава вакханалія вулканів, коли отут сяють дуги, яскравіші за сонце, а у ваннах К-генераторів найтугоплавкіші мінерали киплять і випаровуються, як вода! Що там оті небесні громи, коли тут від басовитого, урочистого гудіння аж вібрує грунт довкола! А коли б гримнуло на повну потужність — гойднулася б уся Земля!

Але не в сліпучості й не в гуркоті виявляється справжня сила, — це тільки її зовнішні, зовсім не обов’язкові атрибути. Так, страшно дивитися, коли, плюючись розжареною лавою, розверзається гора, відкриваючи шлях у свої надра. Та ще страшніше, — бо незвичніше! — буде бачити, як беззвучно й покірно осідають скелі, “потопаючи самі в собі”, та з якою легкістю просувається крізь гірські породи резонансний підземохід, лишаючи по собі надміцний тунель. І вже не довго лишилося чекати такого видовища. Ось вона, посеред лабораторії, перша, дуже недосконала модель кваркового резонатора. Сергієві навіть соромно, що конструкція така некрасива і незграбна, вдесятеро важча і більша, аніж потрібно. Але хай уже так. Якщо урядова комісія побачить сьогодні за оцим неоковирним і слабкосилим велетнем могутнього пігмея — на допомогу Альошину прийдуть найкваліфікованіші інженери, найвправніші майстри. Кожну де-тальку майбутньої злагоди буде розраховано за найточнішими формулами, а її зовнішні контури виліплять фахівці промислової естетики.

А зараз — це всього-на-всього дещо перероблений К-генератор. Його волохаті азбестові “ноги”, що були криві, як у природженого кавалериста, тепер випростано і припасовано до стальної рами, яка своїми численними колесами може котитися з кінця в кінець лабораторії. Постамент-ванну викинуто геть, бо резонансні промені битимуть просто вниз, на підлогу, де між рейками одна поруч одної покладено брили з найрізноманітніших мінералів. І основна, і допоміжна холодильні злагоди теж змонтовані на рамі обабіч генератора. А до них товстою лиснючою гадюкою з кронштейну під стелею звисає чорний кабель силової мережі.

Незграбна споруда. Некрасива споруда. Але хіба в цьому суть? Головне полягає в тому, що сьогодні буде вперше продемонстровано офіційній комісії, які можливості дає відкриття Сергія Альошина, і цей день стане юридичним днем народження незнаного досі терміну “резонанс-ефект”.

Хвилюється Сергій, востаннє переглядаючи заздалегідь складені таблиці резонансних частот для всіх мінералів, що підготовані до опромінювання. Хвилюється Вітя Марченко, вдесяте перетираючи кожну деталь злагоди, щоб не було ніде ані плямочки. Хвилюється, — хоч і не виказує цього, — професор Хмара. Він раз у раз забігає до лабораторії, — ніби тільки для того, щоб уточнити текст своєї доповіді комісії, а насправді перевіряє, чи все готове для демонстрації резонатора, чи не забули чогось зробити. На Сергія старий поглядає доброзичливо і дещо лукаво: чи це не через тебе, часом, хлопче, у Наталоньки з’явився такий інтерес до батькової праці — сьогодні не менш десяти разів дзвонила, щоб дізнатися про самопочуття та успіхи.

Комісія прибула точно о першій дня, як і було визначено. Дванадцять чоловік, представники основних галузей науки й техніки, — люди шановні та поважні, вчені з кільканадцятиповерховими титулами. Був серед них і “замовник” — той молодий космоградський академік, який чекав-чекав “кожухів”, та й не дочекався. Він не розумів, чому Альошин так настійливо домагався його обов’язкової присутності на цьому державному екзамені кваркового резонатора, тому, зустрівшись з Сергієм очима, нишком намалював у повітрі знак питання. Той, посміхнувшись, у відповідь прокреслив пальцем знак оклику. Одне слово, поговорили.

Доповідь Хмари була коротка — члени комісії вже ознайомилися з суттю відкриття Альошина, отже, лишалося тільки навести деякі фактичні дані та розповісти про перспективи практичного використання кваркових резонаторів. Учені слухали уважно, прикивували головами, але надто великих емоцій не виявляли: все це добре, мовляв, проте треба побачити на власні очі.

Сергій був навіть ображений таким початком. Хай науковці люди серйозні і стримані, хай надто обережно ставляться вони до всіляких сенсацій. Однак зараз ідеться про справді величне відкриття, а вони мало не позіхають з нудьги! То ж коли так, вистачить з них пояснень професора Хмари, нема чого товкти воду в ступі.

— Товаришу академік, — звернувся він до голови комісії, — можна почати досліди?

— Прошу. Але ж, мабуть, треба надіти чорні окуляри?

І тут Сергій зрозумів: даремно він звинувачував членів комісії у байдужості, вони просто не уявляють, що ж таке “резонанс-ефект” насправді. Всі вони, звичайно, бачили К-генератор у дії, і ота сліпучість його полум’я і гудіння дуги для них, не фахівців, виступали на перший план, видавалися найхарактернішою ознакою всього процесу. Отож, мабуть, і майбутній тунелепрокладач їм уявляється тим же К-генератором, тільки більшого масштабу.

— Ні, товаришу академік, окуляри не потрібні. Роман Гнатович забув додати, що кристамулітовий фільтр майже повністю затримує теплове та видиме випромінювання.

— В такому разі, починайте.

Сергій натиснув на кнопку вмикання силової мережі. Глянув на членів комісії, що стояли півколом біля генератора, за метр від захисних поручнів. Він бачив: у всіх на обличчях проступає вираз збентеження і навіть розчарування, — де ж він, отой розхвалений ефект?

Повільно підкручуючи важілець регулятора, Сергій ввімкнув тягові електродвигуни споруди. Вона неквапно посунула вперед.

— Увага!.. Резонансний об’єкт — клітковина різних видів. Нейтральне середовище — звичайне скло.

Повзе рейками обплутана зміями холодильних трубок злагода, а під нею твориться дивне диво: в товсту скляну плиту, немов у прозору маслянисту рідину, занурюються гілочки ялини та листочки каштана, махрові чорнобривці та шматочки дубової кори, стружка та тріски всяких порід дерева і зібгані аркушики кольорового паперу.

— Вимкніть, прошу! — сказав голова комісії.

Сергій вимкнув генератор і підійшов до експериментальної ділянки. Спеціально для членів комісії, — аби показати, що зона безпечна для перебування людини, — ввімкнув дозиметри та термометри. Все було в межах норми.

— Товариші, можна підійти ближче, якщо хочете.

Втративши всяку солідність, учені пролізали під захисні поручні, вмощувалися почіпки навколо плити, не вірячи власним очам, обмацували її в тих місцях, де в монументальній непорушності зависли посеред скла предмети, які потрапити туди не могли ніяким чином. З усіх боків тільки й чулося: “Дивовижно!”, “Неймовірно!”, “Незбагненно!”

Подальші досліди були ще ефектніші: скло “заливалося” в дерево; пластмасова сітка проходила крізь наковальню наскрізь — причому і пластмаса, і метал лишалися цілісінькими, — через денце платинового тигля “виливалися” і сипалися на підлогу шматочки базальту; в гранітну брилу за кілька секунд було встановлено і намертво “приварено” гілку каштана з листям та рогатими горіхами, скляну трубку, стальну балку, жмут мідного дроту. А в діабазовий диск Сергій здалеку встромив бамбукове вудлище — і те вмить “прикипіло” до мінералу.

А наприкінці своєї подорожі вздовж лабораторії кварковий резонатор просто “плавив” під собою всі мінерали, перетворюючи їх на надзвичайно міцну монолітну стежку завширшки один метр.

Екзамен пройшов блискуче. Голова комісії сердечно поздоровив Сергія Альошина та професора Хмару, висловив певність того, що відкриття “резонанс-ефекту” дістане всесвітнє визнання, буде одним з тих завоювань вищого розуму, що знаменують собою початок нового етапу розвитку науки й техніки. При одностайній підтримці всіх членів комісії він сказав, що до офіційного звіту про проведення державних випробувань буде приєднано спеціальне подання урядові з проханням дати наказ щодо якнайшвидшого виготовлення першого промислового зразка кваркового резонатора.

Це був такий успіх, на який Сергій навіть не сподівався. Могло трапитися по-всякому; недосконалість злагоди та низький коефіцієнт її корисної дії були тими пунктами, на яких найчастіше провалюються винаходи під час першого екзамену. Тож про всяк випадок він приховав навіть від директора інституту ще один дослід, який неодмінно одержав би схвалення, незалежно від оцінки всіх попередніх. І саме заради цього досліду Сергій і запросив представника Космоцентру.

Коли члени комісії почали прощатися, Альошин підійшов до свого “замовника”:

— Віталію Федоровичу, чи не могли б ви подарувати з півгодини часу?

Молодий академік швидко зиркнув на нього, сказав:

— Тільки в тому разі, якщо доведеться кричати: “Хай живуть “кожухи”!

— Е, ні, висуваю інший лозунг: “Геть “кожухи”, хай живуть печі!”

— О, це щось нове! То розповідайте, хваліться.

— Без начальства не можу, — пожартував Сергій. — Романе Гнатовичу, наш з вами “замовник” хоче побачити ще один дослід. Ви зможете затриматися на кілька хвилин?

Хмара докірливо похитав головою, запитав погрозливим тоном:

— Знову сюрприз?!

— Знову, Романе Гнатовичу, — зітхнув Сергій. — Така вже в мене доля.

— Гаразд. Проведу гостей і повернусь. Радісно й легко було зараз на серці у Сергія. Те, що він збирався продемонструвати, власне, вже не являло собою епохального відкриття, бо тільки засвідчувало величезні можливості “резонанс-ефекту”. Але і для директора інституту вогнетривів, і для конструктора космічних ракет це явище вийде на перший план, і саме воно визначатиме для них смисл винаходу Альошина.

Повернувся Хмара. Хутенько випровадив гостей, бо палає цікавістю, що ж там ще вигадав оцей непогамовний штукар. Кивнув головою: починай, мовляв!

— Так от, вельмишановний товаришу замовник, і ви, грізний товаришу директор інституту, ви вимагали від мене “кожухів”, а я їх дати вам не міг. Мабуть, вогнетрив з такими неймовірно високими показниками нині взагалі створити неможливо. А втім, це не має ніякого значення. Сподіваюсь, що космічні ракети майбутнього чудесно обійдуться без надто теплого обмундирування.

— Сергію Михайловичу, ще одна хвилина зайвої балаканини — і я вріжу вам догану за розбазарювання часу! — засміявся Хмара. — Говоріть прямо, не інтригуйте.

— Скоряюсь!.. — Сергій поглянув на Вітю Марченка, який сумовито сидів у закутку. Посміхнувся. — Честь увімкнути генератор для проведення цього експерименту належить моєму вірному лаборантові Віктору Михайловичу Марченку. Вітю, йди сюди!

Червоний від збентеження, хлопець підійшов, неголосно привітався.

— Ну, що ж — командуй парадом! — сказав Сергій.

— А може б, краще…

— Давай, давай! Це — нагорода за минуле і аванс на майбутнє. Резонансну частоту пам’ятаєш?

— Так, Сергію Михайловичу.

— Починай.

І Хмара, і молодий академік були справді заінтриговані. З доброзичливими посмішками стежили вони за тим, як вправно налагоджував та перевіряв апаратуру молодий лаборант. Закінчивши приготування, він сказав, явно наслідуючи Альошина:

— Увага, вмикаю!.. Резонансний об’єкт — суміш кисню та азоту. Нейтральне середовище — таке ж.

— Стривайте! — академік підхопився з місця, вражено поглянув на Сергія. — Послухайте, та це ж… Це ж геніально! Справді: на якого біса потрібні оті “кожухи”, якщо…

Але голос його вже потонув у басовитому гудінні К-генератора.

Спочатку дослід проходив так, як і всі попередні. Та ось раптом з-під темно-червоного денця теплофільтра вихопився і вткнувся в підлогу яскравий зелений промінчик. І водночас до гудіння приєднався свист.

Сергій обома руками подав знак лаборантові: ширше, мовляв! Віктор пересунув важілець регулятора. І отой промінчик почав розростатися в нижній частині, перетворюючись на осяйний конус. Свист нижчав за тоном, але голоснішав, перебирався від дисканта до тенора, а звідти й до басових нот. Це вже гула потужна сирена, аж вуха доводилося затуляти. А до отого мерехтливого зеленого конуса з усіх боків почали злітатися дрібні камінчики, трісочки, клаптики паперу, порохнява, — одне слово, все те сміття, що його не помічаєш у шпаринах підлоги.

Сергій зробив ще один жест до Віктора — і зразу ж після цього вся велетенська споруда почала повільно підніматися на гідравлічних домкратах. Зелений конус виростав, він тепер нагадував прозорий вігвам заввишки з людину. І цей конус втягував у себе повітря, немов велетенський пилолос! По лабораторії гуляв вітер. Він тіпав холоші штанів та поли піджаків, гнав до генератора всі легкі предмети, підхопив з стільця солом’яний капелюх професора Хмари, зірвав із стінки недбало прикріплений аркушик протипожежної інструкції. Цей вітер переростав на ураган.

Підійшовши до пульта керування, Сергій вимкнув струм у силовій мережі. Одразу ж ущух вітер, урвалося гудіння. Запала тиша.

— Далебі, Сергію Михайловичу, — розвів руками Хмара, — я вражений, але нічого не розумію.

— Це — теж “резонанс-ефект”, Романе Гнатовичу. В отому зеленому конусі промені руйнують міжатомні сили взаємодії в молекулах кисню та азоту. Це рівнозначно тому, що в цьому об’ємі утворилася б космічна порожнеча. Довколишнє повітря рине в неї зі швидкістю звуку, але враз теж стає “безтілесним”, тому оця уявна “порожнеча” існуватиме аж доти, доки працює резонатор.

— А це значить, що коли поставити такий резонатор у головній частині космічної ракети, вона буде проходити через найгустіші шари атмосфери, не нагріваючись, як у безповітряному просторі! — докінчив академік. — Спасибі, Сергію Михайловичу! Щиро скажу: давно я не відчував такої радості, як зараз.

— А від мене, в такому разі, подвійна подяка! — потиснув Сергієві руку професор Хмара.

— А шукати іншого завідувача лабораторії будете? — діловито поцікавився Сергій.

— Ось тепер уже обов’язково буду! Побоююсь, що вам доведеться очолити той науково-дослідний інститут, який вам же й доручать створити… Гм, стривайте: а що ж робити з отим інженер-лаборантом, якого ви вициганили в мене? Я вже підписав наказ: він з завтрашнього дня заступає на роботу.

— Е, Романе Гнатовичу, тепер уже забирайте його собі. Ми попрацюємо з Віктором.

Професор і академік пішли, а в лабораторії лишилися Сергій та Вітя.

— Ну, хлопче, оце ми з тобою і зробили перший крок у велику науку. Тепер розумієш, чому я в сімнадцять літ, як ти казав, мріяв стати “фахівцем цегельної справи”?

— Ой, Сергію Михайловичу, ви знову глузуєте з мене?.. Ви мріяли про кришталеві дороги! І зараз мрієте про них. Адже так? Ваш резонатор прокладатиме такі дороги, яким зносу не буде!

— Може, і так, Вітю. Але прокладатимеш їх уже ти, мене на все не вистачить. Передаю естафету тобі. Приймаєш?

— Спасибі, Сергію Михайловичу.

— А зараз, хлопче, іди відпочивати. Шлях перед нами — довгий-предовгий, сили треба берегти!

Віктор пішов, а Сергій вийняв з кишені лист доктора Гешке, перечитав його, — вкотре вже!

Як дивно і як химерно сплітаються людські долі! Хороший був хлопчина Курт Гешке. Коли б він народився — чи хоча б виховувався — в Радянському Союзі, міг би принести людям багато користі, зазнав би справжнього щастя і не загинув би так безглуздо. Товариші з посольства повідомили про його смерть, посилаючись на повідомлення з газет. Але поміж рядками Куртового листа можна прочитати тривогу й неспокій. З ним просто за щось розрахувалися. Може, навіть за оту наївну й щиру спробу заплатити за батькову провину секретом легкоплавкого скла. Не буде тепер того секрету. Він загинув, мабуть, разом з Куртом Гешке. Однак, аж тепер тільки стало ясно Сергієві, що оте скло професора Рудольфа Гешке якимсь таємничим чином пов’язане з тим склом, яке винайшов півтораста років тому талановитий кріпак-самоук.

По-різному вплелася кришталева стежинка Івана Чумака в долю обер-лейтенанта Рудольфа Гешке, інженера-силікатника Сергія Альошина та льотчика Марата Кандиби. Так, не космонавта, а льотчика цивільної авіації. Нещодавно Сергій дізнався, що Марата з якихось причин розжалували і звільнили в запас. А шкода! Хай став би космонавтом і побував би навіть на Місяці. Хіба справа в тому, хто де працює? “Не місце красить людину, а людина місце”.

Ось так і Сергієві. Починав з мрії про кришталеві дороги — реальні, технічно здійсненні. Може, й справді пізніше буде створено могутні дорожні комбайни, які повзтимуть нескінченними просторами країни, лишаючи по собі надміцну дорогу з матеріалу, що народжується в буянні холодного полум’я. Кінець кінцем важливе не це. Значно важливіше прокласти для самого себе кришталеву дорогу мрії через усе життя, аж за обрій. І пройти нею так, щоб не було соромно перед іншими.

Не все було добре на тому шляху, який уже пройдено. І спотикався, і падав. Та що ж, у житті — як на довгій ниві.

Задзвонив телефон. Певно ж, Наталка.

Ще нічого не сказано між ними. Мабуть, і не буде такої риторичної клятви, як та, що пролунала вісімнадцять літ тому: “Щоб пліч-о-пліч пройти все життя, прокладаючи стежку з кришталю!” Юність любить барвисті слова, зрілість показує себе в дії.

— Так, Наталонько, буду… Через півгодини… На тому ж місці.

Він обвів поглядом свою лабораторію, втомлено випростав плечі і дихнув глибоко, на повні груди.

Все-таки, яка хороша штука — бути молодим і дужим!