Кришталеві дороги

Найкоротшою відстанню між двома точками, як відомо, є пряма лінія… якщо не існує третьої точки, куди треба зазирнути.

Досі Вітя Марченко на роботу завжди мчав навпростець, не зупиняючись перед чужими парканами та іншими перепонами. Це була гідна ілюстрація до розділу кінематики про рівномірний і прямолінійний рух фізичного тіла… яке замало не проспало і прагне досягти точки “Б” — будівельної контори — точно о восьмій нуль-нуль. Його шлях з роботи додому описувався вже значно складнішими формулами, бо скидався на хаотичний рух броунівської часточки — з непередбачуваними зигзагами в усіх напрямках. Але все це було раніше. А тепер траєкторія його руху і вранці, і ввечері достоту нагадувала гіперболу — таку собі гостру дугу з вершиною біля будинку № 6 по Зоряному провулку. Хлопець вирішив за всяку ціну дізнатися, кому ж належить “Волга” 40–14, і при нагоді постежити за людиною, яка полюбляє мікроформатне фотографування. Дечим він уже міг похвалитися.

Увечері того дня, коли Віті Марченку мимохіть довелося зробити прогул, він улаштувався в засідці серед кущів скверика, — саме так, щоб було видно всі підходи до будинку № 6. Терпляче просидів там до першої години ночі, і вже, злий на себе і на весь світ, збирався піти додому, аж раптом у Зоряний провулок звернула машина. То була “Волга”, але сіра і з “ліхтариком”,— тобто таксі. Коли б вона не зупинилася точно на тому місці, яке тримав під контролем Віктор, він навіть не звернув би на неї уваги.

Далеченько було, та ще й ліхтарі не горять. Видно, що з машини вийшли троє — два мужчини й жінка, — а обличчя не розрізниш. Зупинилися, — мабуть, прощаються. Вже не встигнеш підкрастися ближче, щоб поцікавитися, що то за компанія… Але ж стривай, можна по-іншому!

Віктор хутенько вибрався з засідки, попрямував вулицею. Рух тут односторонній, таксі обов’язково проїжджатиме мимо, можна буде зупинити.

Його розрахунок справдився: помітивши підняту руку, таксист загальмував машину:

— Вам куди?

— Мені… в центр! — Вікторові, власне, досить було б тільки зазирнути в кабіну, однак тепер доводилось грати роль до кінця.

— Сідайте.

На жаль — темно. Сідаючи поруч шофера, Віктор нишком поглянув на заднє сидіння. Там двоє. Чоловік і жінка. Третій лишився, живе в будинку № 6. Озиратися незручно, отже, треба тільки пильно слухати.

О, Вітя не пошкодував, що зважився на цю поїздку! Вже з перших хвилин він пересвідчився, що це — чужинці. Вони розмовляли англійською мовою, — напівголосно, як це завжди буває, коли до однієї машини потрапляють випадкові супутники, — та все ж так, що можна було почути кожне слово. Одне лихо — анітелень не розуміє Вітя, бо вивчав у школі німецьку, до того ж ще й не дуже сумлінно. Схоплює тільки що-не-що.

Звертаючись до чоловіка, жінка вимовляє: “Курт”, “май дір”,— ну, це означає “мій любий”, “гер доктор”, і дуже рідко — коли вдає ображену — “містер Гешке”. Він її називає “Кет”, “Катрін” і “міс Джефсон”. Отже — містер (гер) доктор Курт Гешке і міс Кет (Катрін) Джефсон. А ще в їхній розмові раз по раз лунає: “містер Альйошін”, “делегат” і “ветрьяк”. Поводяться вони трошки вільніше, аніж годилося б, — мабуть, напідпитку.

Чужинці вийшли біля готелю “Москва”; Віктор, щоб не викликати в них ніяких підозр, проїхав ще кварталів зо два і відпустив машину. Він був задоволений з результатів своєї діяльності детектива: дізнався прізвища незнайомих, дуже добре запам’ятав їх з вигляду, — особливо ту жінку в довжелезній зеленій сукні, — і тепер знав, що робити. Наступного ранку він подзвонив до адміністратора готелю і, надавши голосові якнайбільшої солідності, попросив повідомити, де зупинилися містер Курт Гешке та міс Катрін Джефсон. Йому одразу ж назвали номери кімнат. Тепер лишилося визначити, хто ж був отой третій.

А третій — як у воду впав. І вранці, і ввечері забігає Вітя Марченко до Зоряного провулка, накидаючи чималого гаку; просиджує, як дурень, до глупої ночі в своїй засідці серед кущів, — добре, хоч лаву туди затягнув, — а чорна “Волга” все не з’являється, і до будинку № 6 не заходить ніхто підозрілий. За усіма цими клопотами хлопець почав навіть дещо забувати про того інженера, з яким хотів зустрітися ще хоч раз. Та незабаром він згадав про нього, та ще й дивним чином.

Якось Віктор увімкнув телевізор. По першій програмі йшла якась опера, хай їй біс; по другій — “На добраніч, малята!”, по третій — “Поради домогосподаркам”. І тільки на четвертій значилося: “Кіножурнал”. Що ж, хай буде хоч це. Але й журнал був нуднющий: торочилося про якийсь конгрес. Тільки через те, що ліньки було вимкнути телевізор, Віктор коли-не-коли поглядав на екран.

Та ось пролунала фраза: “…кандидат технічних наук Альошин, який створив цей надзвичайно термостійкий матеріал…”

Почувши знайоме прізвище, Віктор насторожився: стривай, а чи не про цього Альошина розмовляли чужинці?

— …та працівник концерну “Пітсбург плейт гласс К°” доктор Курт Гешке зустрілися на цьому конгресі не як…

Віктор підбіг до телевізора. На весь екран — дві постаті: отой огрядний чужинець… і знайомий інженер-силікатник!

Він відчув, як у ньому все затерпло. Не треба було надто великого розуму, щоб поєднати розрізнені факти в один ланцюжок: якщо інженер Альошин і доктор Гешке, які оце зараз потискують один одному руки, є делегатами одного конгресу, то вони були і в отому таксі, — а міс Джефсон, звичайно, перекладачка. Отже — пункт перший: інженер Альошин живе в будинку № 6 по Зоряному провулку. І пункт другий: гаманець з камінцями і плівками належить якщо не цьому чужинцеві, то інженерові. І пункт третій: виходить, що “свята трійця” скористалася з машини їхнього “знайомого”. Овва!

Отут уперше Вітя усвідомив, що накоїв якихось непоправних дурниць. Звідки йому знати, які дослідження та якими методами проводить інженер Альошин? Може, оті мікрофільми йому зараз потрібні, як повітря; може, він місця собі не знаходить через оті загублені камінці. А передавши той гаманець державним органам безпеки, Віктор наражає цілком безневинну людину на величезні неприємності. Що ж тепер робити?

Тільки одна була надія: а може, доктор Гешке та міс Джефсон проводжали когось іншого?

Слід віддати Вікторові Марченку належне: ставши на складний шлях початкуючого детектива-аматора, він не шкодував ні сили, ні часу, щоб перевірити кожну з власних версій. Отож і наступного дня після роботи хлопчина гайнув у центр, на Хрещатик, до адресного бюро. Заповнив стандартний бланк: “гр. Альошин Іван (?) Петрович (?) вік, — 35 р., мешкає — пр. Зоряний, № 6, кв.?” Віддав, потай сподіваючись на негативну відповідь. Але через кілька хвилин йому той бланк повернули з невеликим виправленням: “Іван Петрович” було закреслено, а замість цього значилося “Сергій Михайлович”, квартира “?” одержала чітку нумерацію: “7”.

Віктор негайно помчав туди. Звичайно ж, інженера Альошина він не застав, проте від всезнаючих хлопчаків довідався, що мешканець квартири номер сім буває вдома надзвичайно рідко; що він одинак; що подеколи приїздить чорною “Волгою”; що працює нібито в якомусь Інституті вогнетривів.

Все збігалося, все! Включно аж по “Волгу”!.. Ну, хлопче, що ж ти робитимеш тепер?.. Та що ж — треба негайно їхати до того інституту, розшукати людину і розповісти щиро й одверто, яку свиню підклав, сам не бажаючи того!

Досі Віті Марченку щастило в усьому. Проте коли він поткнувся до Інституту вогнетривів, його туди не пустили — пізно, мовляв, робочий день скінчився. Даремно хлопець доводив, що інженер Альошин завжди працює до півночі, даремно благав подзвонити йому в лабораторію та викликати його в термінових справах. Охоронник був фундаментально-мовчазний, як дубовий пень. Кінець кінцем Віктор вирішив тинятися перед вестибюлем інституту хоч до ранку, та все одно дочекатися інженера.

Інститут вогнетривів свого часу було побудовано на далекій околиці. Відтоді вже минуло чимало часу, і місто, розростаючись, присувалося до нього все ближче й ближче. Але в безпосередній близькості до інституту ще лишилися одноповерхові непоказні будиночки з крихітними палісадниками та дбайливо доглянутими садочками. Величезний будинок інституту був серед них як океанський лайнер у оточенні катерів.

Міряючи кроками досить-таки зашморганий тротуарчик навпроти інституту, Віктор поглядав то на цю велетенську споруду, то на будиночки виселка, який, певно, доживає свої останні дні. Інститут стояв на хорошому місці — на високому горбі над річкою; перед ним розкривається неозора далина, і тільки ось ці халупчини псують краєвид, — якщо замість них насадити парк, буде зовсім чудово.

Хоч Вікторові й сказали, що робочий день у інституті закінчився, видно було, що праця там триває: з вікон раз по раз вихоплювалося яскраве сяйво різних кольорів — від червоного аж по фіалковий; ледь чутно вібрував грунт під ногами, а коли-не-коли лунало глухе гухкання — мабуть, то працював важкий пневматичний молот. Зараз, у цю присмеркову годину, все набувало таємничості, загадковості, і хлопцеві було приємно усвідомити, що він уже чимось, — бодай навіть отією неприємною історією з гаманцем, — пов’язаний з Інститутом вогнетривів. Йому думалося: ось зустрінеться з інженером Альошиним, розповість усе щиро та й попросить поради, що читати, чим цікавитися… А може, запропонує інженер роботу в своїй лабораторії? Хто-хто, а чорнороби завжди і скрізь потрібні. Працювати ж тут буде значно приємніше, аніж на будівництві!

Йому вже набридло ходити, отож він і сів на дерев’яну лаву біля воріт садиби навпроти інститутського вестибюля. Сидів, смалив сигарету за сигаретою. Через якийсь час рипнула хвіртка.

Вийшов хазяїн двору — сивий дідусь з пухнастим котом на руках.

— Чекаєте на когось, хлопче?

— Чекаю… — Віктор підхопився. — Пробачте, що сів на вашу лаву.

— Сидіть, сидіть! — добродушно сказав дідусь. — І я з вами посиджу… Побачення призначили, чи що?

— Та ні, дідусю. Інженера одного треба побачити.

— А кого ж це? — поцікавився дідусь. — Я тут споконвіку живу, працював колись у інституті. Багатьох знаю.

— Та він тут недавно… — Вікторові не хотілося говорити правду. — Іванов на прізвище. Сергій Михайлович Іванов. Адреси домашньої не знаю, от і прийшов до нього на роботу.

— Ні, не чув про такого… Не чув.

Погомоніли кілька хвилин, ні про що, власне: хто розумніший, кішки чи собаки. Дідусь, виявляється, дуже полюбляє тварин: у нього живе аж четверо котів та два собаки. Так коти мудріші, еге ж, у цьому він переконався на досвіді.

Пішов дідусь. Потім виходив ще двічі, співчував, що хлопцеві так довго доводиться чекати. Пообіцяв посприяти, якщо хоче: можна поспитати у сусіда: той працює вахтером у інституті, знає всіх, отож і попередить інженера Іванова, що чекатиме юнак на нього.

Віктор насилу відкараскався тим, що хоч вони з інженером Івановим земляки, та тільки той навряд чи пам’ятає його, бо старіший на двадцять літ. Просидівши отак до першої години ночі, хлопець поплентався додому без нічого.

Наступного вечора, — пересвідчившись насамперед, що Альошина вдома немає, — Віктор приїхав до Інституту вогнетривів аж о десятій вечора. Аби не чіплявся надто допитливий дідусь, він цього разу вмостився на іншій лаві, далеченько від дідової. Але той помітив його й там. Підійшов, привітався, сказав стурбовано:

— Оце вже не можу вас і порадувати, юначе. Запитував я сусіду. Не знає він інженера Іванова. Два Сергія Михайловича, каже, є. Тільки прізвища в них інші. То, може, ви помилилися?.. Чи, може… — він озирнувся круг себе, знизив голос. — Чи, може, ви… той… спеціально цікавитесь?.. Так тоді, якщо хочете, заходьте до мого садочка. З-за кущів усе буде видно, як на долоні еге ж…

— Та що ви, що ви, дідусю! — спалахнув Віктор.

— Тс-с-с!.. — старий приклав палець до вуст. — Я розумію, розумію!.. Сам давненько помічаю: негаразд тут справи йдуть, негаразд!.. Отам у яру під інститутом завжди сновигають якісь підозрілі типи. А головне, що й інститутські хлопці з ними водяться. Мабуть, крадуть щось та спродують. Еге ж!.. Давненько помічав. А тепер бачу: дружинники почали сюди вчащати… Ну, думаю, догралися ви, злодюжки нещасні! Всіх накриють!

Сяк-так викрутився Віктор від балакучого дідугана, попрямував додому, розлючений вкрай.

Наступного дня він вирішив діяти по-іншому: через 09 дізнався про номери телефонів Інституту вогнетривів і почав дзвонити, запитуючи інженера Альошина. Відповідь була стандартна: “Його зараз немає”. На запитання: “Коли буде?” — не відповідали.

Віктора огортав дедалі дужчий неспокій. Хлопець уже почав припускати, що через отой гаманець з плівками інженера спіткала якась страшна халепа, — може, навіть арешт. То як же врятувати його?

Зненацька блиснула чудова думка: а чому б не запитати у того доктора Гешке? Чужинець, певно, знає, де розшукати свого колегу! Треба негайно поїхати до нього в готель.

Але якщо вже не щастить, то не щастить: виявляється, доктор Гешке вчора виїхав.

Засмучений і пригнічений спускався Віктор Марченко сходами готелю. Він був настільки заглиблений у свої неприємні думки, що замало не зіткнувся з молодою жінкою, яка йшла йому назустріч. Машинально пробачився… і аж через хвилину по тому до нього дійшло: стривай, та це ж ота міс Джефсон! Вона теж знає про Альошина.

Він кинувся вслід за нею, проте враз став як укопаний: на горішній площадці сходів до чужинки з посмішкою на губах підійшла та жінка, яку вони вирішили “налякати” в парку того пам’ятного вечора!.. О, та вони приятельки, мабуть: обіймаються, цілуються… Ні, підходити до них не варто, — ще впізнає, то матимеш халепу!

Віктор хутенько подався геть з готелю. Сів на лаві в скверику проти поштамту, замислився. Якось недоладно складається його діяльність “детектива”. Хоче зробити так, щоб було добре, а виходить пшик. Отой у цивільному натякав: мовляв, не здумайте самі стежити та винюхувати; мовляв, у нас є кому боротися з ворогами. То, звісно, так. А що ж робити, коли сам накрутив такого, що ніякий Шерлок Холмс не розплутає?..

Треба ще раз спробувати перехопити отого невловимого Альошина. Востаннє. А якщо ні — то плюнути на все та й чекати подальшого розвитку подій.

Щоб не причепився клятий дід, Вітя Марченко вирішив цього разу схитрувати: він підійшов до Інституту вогнетривів другою дорогою, з бічної сторони. Вибрав у кущах на пагорбку чудесний спостережний пункт — звідси видно було всі підходи до будинку.

Ще не смеркло, отож Вітя лежав на землі, спершись підборіддям на кулаки, і неуважно поглядав перед собою.

З двору вийшов дідусь-баляндрас, — все з тим же котом на руках. Посидів на лаві та й пішов у двір. Назустріч йому вибіг здоровенний пес. Чорна галка пурхнула з даху, сіла йому на плече. Мабуть, таки справді старий полюбляє тварин… А галка зовсім свійська: він узяв її в руки, підняв угору. Вона перелетіла на дах, взяла якусь трісочку і принесла йому… Дресирована! Та й що інше робити дідові на старості літ, як не вовтузитися з звірятами?.. А через те, що немає йому чого робити, то й хапається він за чутки про всякі пригоди. Мовляв, тут справи йдуть негаразд!

А тим часом збігала хвилина по хвилині, — і посутеніло, і ніч запала, і до дванадцятої вже недалеко… а клятого інженера нема та й нема. Та не прямує ж він од інституту навпростець, через урвище?

Вітя поглянув у тому напрямку і насторожився: видалося, ніби з-за рогу будинку до яру прослизнула якась тінь. Трошки згодом — ще одна.

Йому стало дещо не по собі. Вмить пригадалися — і вже зовсім по-іншому — дідусеві слова про “підозрілих типів”. Ті, що оце шугнули до яру, певно ж, не шаховий турнір збираються там улаштувати… Може, дідусь таки має рацію, і хтось із інститутських працівників справді продає, ну, хоча б отакі уламочки, які були в гаманці. О, вони можуть коштувати дорожче за золото! Простежити б за ними. Та тільки дуже це небезпечно! Йдеться, мабуть, не про якусь “святу трійцю” п’яних дурнів, а про значно небезпечнішу зграю.

Згадалися Вікторові власні нарікання на те, що минулися героїчні часи. Мовляв, не боялися люди ні смерті, ні тортур. А от зараз наткнувся на сяку-таку загрозу, та вже й наполохався заздалегідь. А коли б довелося піти в розвідку на фронті?

Отак підігріваючи самого себе, він тихесенько просунувся до краю урвища, прислухався, затамувавши подих. Ніде нічого не чути. Але внизу, в кущах, метрів за сто від нього, на мить блиснув та й погас вогник. Отже, там!

Значно сміливіше, — і все ж дотримуючись якнайбільшої обережності, — хлопець спускався вниз схилом, продираючись крізь чагарник. Гострі шпички дряпали йому обличчя й руки, однак він на те не зважав. До високого дерева, яке він заздалегідь обрав за свій майбутній спостережний пункт, лишилося хіба метрів з десять. Видається, ніби вже аж чується неголосна розмова.

Але тільки-но Віктор Марченко зробив ще один маленький крок, як на нього раптом хтось плигнув, а в бік йому вдерлося щось гаряче й важке.

Хлопець упав, не встигнувши й зойкнути.