Кришталеві дороги

Який був чудесний отой перший тиждень перебування у Гагрі… і як нудно потяглися дні після від’їзду Сергія Альошина!

Наталка місця собі не знаходила: все видавалося остогидлим і непотрібним, не радували краєвиди, не цікавили розваги. І ніяк не облишало обтяжливе відчуття того, що куди б вона не пішла, що б не робила — за нею повсякчас хтось стежить. їй страшно було лишатися в кімнаті одній: видавалося, що в кожну шпаринку зазирають чужі, ворожі очі.

Вона боялася Геннадія, і дедалі дужче. Після отієї зустрічі на Приморському бульварі, коли Геннадій, побачивши її з Альошиним, шугнув у темну алею, він кудись зник. Але його темно-вишнева “Волга” все ще стояла на тому ж місці, — Наталка пересвідчувалася в цьому щодня, спеціально проходячи повз кемпінг. Кинути свою новеньку машину, придбану ціною всяких темних махінацій, він не міг. Отже, снує десь поблизу, готуючи якусь каверзу.

Це було невластиво для Геннадія Риндіна: полохливий і підлий, він після отієї сцени на дорозі під Старою Гагрою мав би податися звідси світ за очі, аби шукати забуття десь у іншому місці, яке не викликало б у нього неприємних асоціацій. А коли б лишився, то тільки з метою розіграти спалах кохання та виблагати повернення до колишніх стосунків. Проте він не потикався їй на очі навіть після від’їзду Альошина, і це її насторожувало. Думалося про те, що Геннадій повільно й підступно копає яму, аби штовхнути туди свою жертву, коли настане слушна мить. Наталка не відпочивала і не набиралася сил, а тільки нервувала дедалі дужче, втрачаючи сон і апетит. І не було кому навіть поскаржитися.

По суті кажучи, вона все своє життя була дуже самотньою: надмірна принциповість батька і квола безхарактерність матері не дозволили знайти в них друзів, з якими можна поділитися горем та сумнівами, а звичка замовчувати свої справжні почуття перед рідними закрила їй шлях до хороших щирих подруг. Її колишній чоловік, утомлений гучною славою режисер Закатов, ставився до неї з поблажливою вищістю та й годі. Все це призвело до того, що в найкритичніші хвилини свого життя Наталка не могла сподіватися на чиюсь підтримку та співчуття. Вона звикла до такого стану речей і вже не нарікала на долю, проте зустріч з Сергієм Альошиним збудила в ній приспане прагнення знайти справжнього друга.

Між ними не сказано було ні слова про кохання. Мабуть, воно просто ще не виникло, — тільки зародилася взаємна зацікавленість, яка допомагала розкриватися одне перед одним. Наталка навіть сама собі дивувалася, з якою легкістю розповідає Сергієві про ті епізоди свого життя, що лишалися таємницею для найближчих їй людей. Кажуть, у взаєминах чоловіка з жінкою перше враження тримається якнайдовше, відповідним чином зафарбовуючи всі наступні. Наталка була дещо забобонна, і ота зустріч у парку, коли Сергій врятував її від подвійної небезпеки, видавалася їй знаменною, ніби пророчою. їй дуже подобалася спокійна, зосереджена сила, яка проступала в кожному його рухові; вона не без захвату поглядала на струнку, мускулясту Сергієву постать — такий справді зуміє захистити! Водночас Наталка визнавала, що назвати Сергія красенем не можна, — далеко йому до мазунчика Геннадія чи до сивогривого лева Закатова, — але таке протиставлення ніскільки не бентежило, було тільки констатацією другорядного факту. А головне полягало в тому, що вона відчувала до Сергія повну довіру. Коли б вони побули разом ще хоч тижнів зо два, Наталка, мабуть, розповіла б йому щиро всю історію свого рясного на помилки життя, включно аж по оті злочинні махінації з контрабандою, в які була втягнута через свою слабкодухість та безпринципність. Розповіла б, навіть знаючи, що після цього втратить його назавжди. Люди її типу перед тим, як круто поламати свій життєвий шлях, повинні обов’язково висповідатися перед кимось вартим довіри. А Наталка вже наближалася до такого переломного етапу. Цей рік був взагалі дуже важкий для неї. Якщо раніше її як артистку навчав і просував уперед колишній чоловік, і якщо пізніше їй ще робили скидку на молодість та недосвідченість, то тепер вимоги до неї зростали значно швидше за її можливості. Кілька останніх ролей вона зіграла на такому низькому рівні, що від остаточного провалу її врятувала хіба інерція колишнього доброзичливого ставлення до неї публіки. Звісно, можна було заспокоювати себе посиланням на складну життєву ситуацію, яка хоч кого виб’є з рівноваги, на перевтому, на недосконалу драматургію п’єс. Проте Наталка з холодним розпачем усвідомлювала, що всі ці причини — другорядні: справа значно складніша і трагічніша: в неї просто немає великого обдарування, а те, яке було — вже вичерпалося.

Така доля більшості вундеркіндів: вискакуючи далеко вперед відносно своїх однолітків, вони якийсь час показують неймовірні для свого віку успіхи, але дуже рідко здатні подолати рубіж зрілості, не застрявши на ньому.

Що тягло її в мистецтво? Та, звісно ж, не саме воно, а можливість показати себе в ньому. Надто вродлива була Наталонька з дитинства, надто настирливо пророкували їй блискуче майбутнє кінозірки. Тільки батько хотів бачити її інженером… але сам і відбив охоту до цього своєю надмірною настирливістю та безапеляційністю.

І ось тепер, слухаючи Сергієві розповіді про таку захоплюючу, таку плідну працю в лабораторії вогнетривів, Наталка відчувала щемливий жаль, що вже не зможе стати владним командиром отого таємничого К-генератора та химерного “цвіркуна”, не зазнає радості розкриття незнаного. Смішно признатися, але отих новітніх пристроїв та апаратів вона і в очі не бачила: в ті часи, коли батько водив її на напівпримусові екскурсії до інституту, обладнання там було ще дуже просте. Все змінилося, змінилася й Наталка Закатова; вона вже не така, як була… і ще не така, якою має бути… Двадцять сім років! Хтось там твердив, що саме такий вік для жінки критичний: кінчається юність і настає повна зрілість. Може й так: Наталка відчуває, що в ній наростає нестерпне бажання встругнути щось несподіване і навіть безглузде, якщо поглянути з тверезої точки зору, — наприклад, кинути театр, та й улаштуватися стюардесою в Аерофлоті. Або куховаркою полярної станції в Антарктиді. Одне слово, різко й круто повернути життя, щоб зробити спробу віднайти свій справжній шлях, доки ще не пізно.

А втім, такої рішучості вистачало тільки до ранку. Нічні марення розпливалися, на перший план виступала проза буття з усіма сумнівами, з огидним страхом перед Геннадієм.

Кінець кінцем його “Волга” зникла із стоянки. Наталка спочатку зітхнула з полегкістю, проте незабаром занепокоїлася ще дужче. Тепер вона боялася за Альошина. Адже Сергій не зважив на її застереження, гадаючи, що йдеться тільки про ревнощі. А Геннадій здатний на яку завгодно підлість. Може спровокувати Сергія на скандал. Нацькує на нього злочинців. Засипле його анонімками.

Наталка таки не витримала і виїхала з Гагри на два дні раніше зазначеного в путівці терміну.

Вранці вона ще купалася в морі, а о дванадцятій дня вже зайшла до своєї хати і насамперед потяглася до телефону: адже домовилися з Альошиним зустрітися того ж дня, коли вона повернеться до Києва. Але те, що в Гагрі було звичайним і природним, тут уже почало набувати інших відтінків. Вступив у силу багаторічний стереотип поведінки: красуня Наталонька ніколи не показувала юнакові, що зацікавилась ним, ніколи не подзвонила б до нього перша. От і зараз їй хотілося, щоб ініціатива йшла від Сергія, або щоб зустріч прискорив “випадок”. Проте не вдавалося вигадати нічого вартого уваги, а тут ще й батько затримався на якійсь нараді — ніяк до нього не додзвонишся.

Про всяк випадок вдягнувшись для вечірньої прогулянки, Наталка сиділа надута, гніваючись на саму себе і на Сергія, аж раптом у двері постукали.

“Він!” — тьохнуло серце.

Вона помчала до дверей, але відчинивши їх — сахнулася:

— Ти?!. Чого ти прийшов?

— Я! — глузливо посміхнувся Геннадій. — Не бійся і не хвилюйся: точно на п’ять хвилин. Маю до тебе кілька слів. Дозволяєш зайти?

— Заходь. Тільки без мелодрами, прошу.

— Мелодрами не буде. — Він зайшов до її кімнати, сів до столу, витяг з кишені стос фотографій. — Так от, Наталко: ти дуже швидко втішилася після розлуки зі мною. Але — даруй! — розчаруєшся ще швидше. Сергій Михайлович Альошин, який так припав тобі до серця, вже має коханку. Ось вона: наша спільна знайома міс Катрін Джефсон.

О, Наталка Закатова недарма була артисткою! За “етюд байдужості”, який вона зіграла після цих слів Геннадія, у театральному інституті їй безперечно поставили б п’ятірку! Хоч у грудях усе аж перевернулося, спокійно взяла і неквапно розглянула красномовні фотознімки. Поклала на стіл.

— Ну, то й що? Адже це — минуле.

— А може, водночас і майбутнє? — ущипливо запитав Риндін.

— Може й так. Та все одно: він — порядна людина, а ти…

— Порядна людина! — саркастично повторив Геннадій. — Мушу тебе розчарувати: ми всі одним миром мазані!.. Зазирни-но в оці документики, не пошкодуєш!

Отут уже Наталці не допомогла і майстерність актриси: перебігши очима по розстелених Геннадієм папірцях, вона ледве-ледве не зойкнула.

То все були фотокопії найрізноманітніших документів Сергія Альошина — починаючи з свідоцтва про народження і кінчаючи інститутською перепусткою. Власноручно написана ним автобіографія. Витяг з наказу директора Київського автодорожнього інституту про виключення студента IV курсу Альошина С.М. за хуліганські вчинки. Довідка спецзакладу про те, що гром. Альошин відбув примусове антиалкогольне лікування. Лист на його ім’я, що починався словами: “Якщо ти, мерзотнику, не хочеш платити аліментів добровільно, то…”

Але не це головне, не це! Посередині всіх цих брудних папірців Геннадій поклав фотокопії зобов’язання Альошина працювати на користь Центрального Розвідувального Управління США та його розписки про одержання десяти тисяч доларів.

— Ну, то що ти скажеш на це?! — Геннадій одверто глузував з неї, помщаючись за пережите приниження. — От тобі й порядний!.. Дорого я віддав за оці виписки з його досьє. Тут далеко не все, я міг би розкрити його перед тобою повністю, але цього робити вже не варто. Далі міркуй сама… Я тебе досі люблю, але не благаю про повернення до колишнього. Ти сама повернешся до мене, коли зрозумієш усе… На закінчення можу тобі сказати, що я скористався з твоєї поради і “зав’язав”. Назавжди!.. Запитань немає?

— Немає, — байдуже відповіла Наталка. — Можеш іти.

Він дбайливо зібрав усі папірці, підозріло зиркнув на неї, але нічого не сказав. Попрощався і пішов.

Наталка сиділа, як громом вражена. Вона ще не могла осмислити того, що сталося. Далебі, скоріше можна було повірити в те, що американськими агентами стали всі її близькі й знайомі, тільки не Сергій! Це виключено, абсолютно виключено!

Найперше подумалось, що Геннадій, переслідуючи свою підлу мету, продемонстрував фальшивки. Але ж оті фотознімки Сергія з Катрін підробити не можна! А отой підпис на зобов’язанні… То підписувався він сам, у нього такий характерний почерк, що не переплутаєш ні з яким іншим!

Наталка взяла свою сумочку, витягла з неї фотознімок. Мандрівний фотограф, один із тих перельотних птахів, що годуються біля курортників на пляжах, клацнув їх із Сергієм з власної ініціативи, а коли приніс готові знімки — довелося взяти мимохіть.

На зворотному боці Сергієвою рукою написано: “Хай це фото стане Вам вічним талісманом проти ролей характерних бабусь!” І — підпис. Характерний підпис, якого забути не можна.

Наталці дуже сподобався цей знімок: на ньому вона така радісна, така юна. Але зараз при погляді на нього аж у серце штрикнуло: та ж самісінька поза! Так, так: як десь і колись американка Катрін Джефсон, отак і Наталка Закатова, сидячи край моря в Старій Гагрі, простягає руки до Сергія Альошина… а він дивиться на неї тим же переможним поглядом самця! Тьху, як огидно!

Вона пошматувала фотографію на дрібнісінькі клаптики, затиснула долонями скроні. Ой, нене, та невже ж люди такі підлі, такі брехливі, такі зрадливі?! Невже не можна покластися ні на кого?! То навіщо тоді жити? Навіщо прагнути чогось?.. А, хай усе йде прахом! Хай гине все!

Як три місяці тому з кімнати Геннадія Риндіна, ось так зараз Наталка вискочила з дому як навіжена, помчала на Печерськ, до того будинку, який завжди поминала зі страхом. Зараз вона нічого не боялася, — хай тільки все кінчається якнайшвидше.

Пізніше Наталка не могла навіть відновити в пам’яті своєї сповіді. Тільки пам’ятала: розповідала все-все, нічого не приховуючи — і про себе, і про Геннадія, і про Альошина. А коли скінчила — похнюпила голову і сказала:

— Прошу, повідомте про все батька. Тільки дуже обережно: в нього хворе серце.

Вона тривожно скинула очима на слідчого: чому мовчить? Невже і на це її прохання не зважать?

А він дивився на неї, посміхаючись невесело. Сказав:

— Ви розповісте йому самі. Тільки дещо пізніше… Дуже добре, що ви прийшли, хоч, правду кажучи, не розповіли нічого нового. Ті три чемоданчики, які ви так легковажно допомогли переправити через наш кордон, тут… — слідчий зробив рукою невизначений жест. — Всі валютні махінації Геннадія Риндіна нам відомі… А щодо Альошина…

Він видобув з шафи товстеньку папку, витяг з неї кілька фотографій Альошина з американкою.

— Такі вам показував Риндін?

— Так.

— А цей знімок ви бачили?

Начеб такий, як і попередні: Сергій і Катрін на пляжі, тільки сфотографовані здалеку. Але ні, он у кущах причаївся третій — Геннадій. Він фотографує ту парочку!

— Зрозуміли, Наталко Романівно? Це була заздалегідь розрахована провокація, в якій ваш колишній… знайомий Риндін спільно з американкою Джефсон зіграв дуже гидку і підлу роль. І всі оті інші так звані “документальні свідчення” проти Альошина — низькоякісна фальшивка. Альошин — чесна і порядна людина.

— Це справді так? — підхопилася Наталка.

— Можете вірити мені! — всміхнувся слідчий. — На жаль, у мене є термінові справи, отож змушений вибачитися перед вами.

— І я можу… — вона затнулась. — Можу йти?

— Звичайно. Тільки прошу: будьте тепер обачнішою… І ще одне: нашої розмови поки що не варто переказувати нікому.

— Спасибі вам од щирого серця! Коли б ви тільки знали, яку важенну гору ви скинули з моїх плечей!

— Хотілося б, щоб завжди було так. Але… — він з жалем розвів руками.

Наталка йшла вулицями Києва, немов п’яна. Все, що гнітило її протягом останніх місяців, розвіялося вмить. Такого чудесного надвечір’я, такого запашного повітря, таких життєрадісних людей вона не бачила давно. їй хотілося перепиняти зустрічних і говорити їм, що життя — надзвичайно хороша штука; що в житті є мрії і сподівання, які обов’язково здійснюються, якщо прагнеш їх усім серцем; що людям можна, — та ні, навіть треба! — вірити; що існує на світі неймовірне чудо — справжнє кохання, яке треба плекати й берегти, не дозволяючи заплямувати його бодай у думці.

Сутеніло. Робочий день закінчився. Сергій, звичайно, ще в лабораторії, але її туди не пустять, хоч вона й дочка директора. То треба йому подзвонити.

А коли вже щастить, то щастить: Сергій враз підняв трубку, дуже зрадів, почувши її голос, запитав, коли вони зможуть зустрітися.

І Наталка дзвінко засміялась у відповідь:

— Ви ще й запитуєте! Негайно!

— Де?

— Ну… на тій же лаві, в тому ж садочку, що і вперше.

— Чудесно! Буду через півгодини.

Вона прийшла на домовлене місце дещо раніше, і оті кілька хвилин чекання видалися їй довжелезними, як вічність. Але, може, саме вони й були потрібні, щоб остаточно зруйнувалися ті ланцюги умовностей, які так часто перешкоджають людям вчасно промовити слова ніжності й шаноби.

Коли Сергій виткнувся з-за рогу алейки, Наталка підхопилася і помчала назустріч йому з простягнутими руками:

— Сергійку, вітай мене з великою, великою радістю!

Він пригорнув її до себе, сказав:

— Вітаю щиро!.. Але хоч скажи, яка радість?

— Я сьогодні знайшла себе. А деталі — пізніше. Тс-с-с, секрет!

— В такому разі вітай мене з подвійною радістю: я теж знайшов тебе… і зробив одне відкриття.

— Вітаю щиро!.. А що за відкриття?

— Деталі — пізніше! — засміявся він. — Тс с-с, секрет!