Єретики Дюни

***

На світанку Теґ вийшов із захисної лісосмуги вздовж головної дороги. Дорога була широкою і рівною магістраллю — міцною, цілковито чистою від рослинності. Десять смуг, як оцінив Теґ, придатних і для транспорту, і для пішої ходи. О цій порі дня переважав пішохідний рух.

Він змахнув із вбрання більшу частину пилу і впевнився, що не зосталося жодних розпізнавальних знаків. Сиве волосся не було так акуратно причесане, як він волів зазвичай, та, замість гребінця, мав лише свої пальці.

Дорога вела до міста Айсая, за багато кілометрів звідси через долину. Ранок був безхмарним, в обличчя віяв легенький вітерець, що поспішав до моря десь далеко позаду.

Вночі він досяг стану хисткої рівноваги зі своєю новою свідомістю. Перед його другим баченням мерехтіли різні видіння: знання про довколишні речі до того, як щось сталося, усвідомлення того, куди він має поставити ногу при наступному кроці. За цим приховувався реактивний тригер. Знав, що може клацнути по ньому і перейти до блискавичних реакцій, які не помістилися б у тілі. Розум не міг цього збагнути. Він відчував, що йде, балансуючи, вздовж вістря ножа.

Хоч як намагався, не міг збагнути, що з ним відбулося під Т-зондом. Це щось схоже на те, що переживає Превелебна Мати в Агонії прянощів? Але він не відчував нагромадження Інших Пам’ятей зі свого минулого. І не думав, що Сестри можуть робити те саме, що й він. Подвійне бачення, яке підказувало йому, чого очікувати від кожного кроку, куди тільки могли сягнути його чуття, здавалося новим різновидом істини.

Коли Теґа вчили на ментата, наставники завжди запевняли, що існує форма життєправди, яку неможливо довести за допомогою звичайних фактів. Інколи вона витає в казках та в поезії, а часто йде всупереч бажанням. Так йому казали.

— Це найскладніше переживання, яке має прийняти ментат, — говорили вони.

Теґ завжди намагався не думати про це твердження, та тепер був змушений погодитися з ним. Т-зонд підштовхнув його, перекинув через поріг до нової реальності.

Він не знав, чому вибрав саме цю мить для виходу зі схованки. Розумів тільки, що так він влився до прийнятного потоку людського руху.

Більшість подорожніх були садівниками, що тягли на ринок кошики з городиною та плодами. Кошики підтримували розміщені позаду них дешеві силові підвіски. Усвідомлення їстівності всього цього добра викликало в Теґа гострі спазми голоду, але він змусив себе проігнорувати їх. Маючи досвід роботи на примітивніших планетах за час своєї довгої служби Бене Ґессерит, він не вбачав у цій людській активності великої різниці з тим, як селяни тягнуть за собою нав’ючених тварин. Дорожній людський потік здавався сумішшю старого й нового — піші селяни, позаду яких на цілковито звичних технологічних пристроях пливе їхній товар. Якщо відкинути підвіски, така сцена дуже нагадувала дні з найдавнішого минулого людства. В’ючна тварина була в’ючною твариною, навіть якщо вона з’їхала з конвеєра іксіанської фабрики.

Вдавшись до другого бачення, Теґ вибрав одного з селян, присадкуватого смаглявого чоловіка з грубими рисами та мозолястими долонями. Чоловік ступав із задирливою незалежністю. Тяг за собою вісім кошиків, наповнених грубошкірими динями. Теґ ішов поруч із селянином, нога в ногу. Дині пахли так, що аж слина текла. Теґа знову почав мучити голод. Він кілька хвилин ішов мовчки, тоді зважився спитати:

— Це найкраща дорога до Айсая?

— Це довга дорога, — відповів чоловік. Голос мав гортанний, у ньому звучала насторожена нотка.

Теґ озирнувся на завантажені кошики. Селянин скоса глянув на самого Теґа.

— Ми йдемо до торгового центру. Звідти інші люди заберуть наші товари до Айсая.

Теґ усвідомив, що, доки вони розмовляли, селянин підвів його (майже підігнав) до краю дороги. Чоловік оглянувся і ледь сіпнув головою, показуючи вперед. Ще троє селян підійшли до них. Вони обступили Теґа і його співрозмовника так, що високі кошики відгородили їх від решти подорожніх.

Теґ напружився. Що вони планували? Хоча він не відчував жодної загрози. Його подвійне бачення не розпізнало нічого насильницького в найближчому сусідстві.

Тяжкий транспорт проминув їх і поїхав далі. Теґ відчув цей проїзд лише по запаху згорілого пального, вітру, що струсонув кошики, гудінню потужного мотора та раптової напруги своїх товаришів. Високі кошики цілковито заступили машину, яка проїжджала повз них.

— Ми шукали тебе, щоб захистити, башаре, — сказав селянин поруч із ним. — Багато хто на тебе полює, але тут, серед нас, жодного такого нема.

Теґ кинув на чоловіка вражений погляд.

— Ми служили з тобою при Рендітаї, — сказав селянин.

Теґ глитнув слину. Рендітай? Якусь мить він згадував, що це — лише дрібна сутичка в довгій низці конфліктів та переговорів, учасником яких він був.

— Мені шкода, але я не знаю ваших імен, — промовив Теґ.

— То й тішся, що не знаєш наших імен. Це на краще.

— Але я вам вдячний.

— Це невелика віддяка тобі, а ми раді її зробити, башаре.

— Я мушу дістатися до Айсая, — сказав Теґ.

— Там небезпечно.

— Скрізь небезпечно.

— Ми здогадувалися, що ти підеш до Айсая. Невдовзі дехто з’явиться, і ти поїдеш у схованці. Ах, от і він. Ми не бачили тебе тут, башаре. Тебе тут не було.

Один із селян забрав вантаж свого товариша й потяг дві вервечки кошиків, а Теґів селянин провів його під линвою до темної машини. Теґ мигцем побачив блискучу пласталь і пласкло, коли машина на мить зупинилася, щоб підібрати його. Дверці за ним різко зачинилися, він виявив, що самотньо сидить на м’яко оббитому задньому сидінні землехода. Машина набрала швидкості й невдовзі залишила далеко позаду піших селян. Вікна довкола Теґа були затемнені, тож він бачив те, що вони проминали, наче в сутінках. Водій теж був затьмареним силуетом.

Цей перший від часу полону шанс розслабитися у теплі та комфорті майже схилив Теґа до сну. Він не відчував жодної загрози. Тіло досі боліло від того, що він від нього вимагав, і від муки, завданої Т-зондом.

Та сказав собі, що мусить бути бадьорим і чуйним.

Водій перехилився вбік і промовив через плече, не обертаючись:

— Вони вже два дні полюють на тебе, башаре. Дехто думає, що ти покинув планету.

Два дні?

Паралізатор і ще щось, заподіяне йому, надовго залишили його непритомним. Це лише посилило його голод. Спробував зробити так, щоб вбудований у його тіло хронограф прокрутив свої покази перед візуальними центрами, та той тільки мерехтів. Від часу Т-зонда він робив так щоразу, коли Теґ намагався з ним проконсультуватися. Теґове відчуття часу та всі співвідношення з ним змінилися.

Тож дехто думає, що він покинув Гамму.

Теґ не питав, хто за ним полює. Співучасниками нападу на нього та пізніших катувань були тлейлаксу й люди з Розсіяння.

Теґ озирнувся, оглядаючи автомобіль. Це був один зі старих чудових землеходів, випущених до Розсіяння, з ознаками найкращих іксіанських мануфактур. Він ніколи раніше на такому не їздив, але знав про них. Реставратори підбирали їх, щоб відновити, перебудувати — повернути давнє відчуття якості. Теґові розповідали, що такі автомобілі часто знаходили покинутими в дивних місцях: у старих зруйнованих будинках, у дренажних канавах, зачиненими на машинних складах, на оброблюваних полях.

Його водій знову злегка схилився вбік і сказав через плече:

— Маєш адресу, куди б ти хотів потрапити в Айсаї, башаре?

Теґ вдався до спогадів про контактні пункти, визначені під час першої подорожі по Гамму, і назвав чоловікові один із них.

— Знаєш це місце?

— Це заклад, де зазвичай зустрічаються і випивають, башаре. Я чув, що там також подають добру їжу, але туди кожен може зайти, якщо має досить грошей.

— Ризикнімо, — промовив Теґ, не знаючи, чому вибрав саме це місце. Не вважав потрібним казати водієві, що за цією адресою є також окремі кабінети, де можна поїсти без цікавих очей.

Згадка про їжу викликала нові болісні спазми голоду. Теґові руки почали тремтіти, він кілька хвилин повертав собі спокій. Усвідомив, що все, зроблене минулої ночі, майже вичерпало його сили. Окинув пильним поглядом салон машини, міркуючи, чи немає тут схованої їжі або напоїв. Машину відреставровано дуже ретельно, але він не бачив жодних прихованих відсіків.

Теґ знав, що такі машини не були рідкістю в деяких місцинах, але вони завжди свідчили про багатство власника. Кому належала ця машина? Звичайно, не водієві. Він мав усі ознаки найнятого професіонала. Та якщо вислано повідомлення з наказом пригнати цю машину, то інші знали, де перебуває Теґ.

— Нас зупинятимуть і обшукуватимуть? — спитав він.

— Не цю машину, башаре. Це власність Планетарного банку Гамму.

Теґ прийняв це мовчки. Цей банк був одним із його контактних пунктів. Під час інспекційної подорожі він детально вивчив ключові галузі гаммійського життя. Цей спогад повернув його до обов’язку захисника гхоли.

— Мої супутники, — відважився сказати Теґ. — Вони…

— Цим займаються інші, башаре. Я не можу сказати.

— Можна переслати звістку до…

— Коли це буде безпечно, башаре.

— Звичайно.

Теґ знову відкинувся на подушки й пильно оглянув своє оточення. Ці землеходи складалися з великої кількості пласкла і майже незнищенної пласталі. Усе інше зазнавало впливу часу: оббивка, натяжна стеля, електроніка, вбудовані силові підвіски, турбовентиляційні канали. Клеї псувалися, хай що робили для їхнього збереження. Реставратори постаралися, щоб цей автомобіль мав такий вигляд, наче він щойно вийшов з воріт заводу: метал м’яко поблискував, оббивка вгиналася під Теґом з тихим поскрипуванням. І запах: цей аромат новизни, який неможливо точно описати, суміш полірування та розкішних тканин із дрібкою різкого озону від прихованої електроніки, що працювала плавно й безшумно. Та запаху їжі не було ні сліду.

— Скільки ще до Айсая? — спитав Теґ.

— Ще пів години, башаре. Є якась проблема, що вимагала б більшої швидкості? Я не хочу привертати…

— Я дуже голодний.

Водій зиркнув ліворуч і праворуч. Селян довкола них більше не було. Дорога була майже порожньою, як не брати до уваги двох тяжких транспортних капсул з тягачами, що трималися правого боку, і великої вантажівки, яка перевозила високий автоматичний фруктозбирач.

— Надовго затримуватися небезпечно, — сказав водій. — Але знаю місце, де, думаю, можуть швидко подати тобі бодай миску супу.

— Буду радий геть усьому. Я вже два дні не їв, а роботи було чимало.

Вони дісталися перехрестя, і водій звернув ліворуч, на вузький гостинець, обабіч рівномірно обсаджений хвойними деревами. Невдовзі повернув ще раз, ця дорога складалася з однієї смуги. Її теж обступили дерева, а при кінці стояв невисокий будинок. Стіни — з темного каменю, дах — із чорного пласкла. Вікна були вузькими, у них поблискували сопла захисних вогнеметів.

— Хвилинку, сер, — сказав водій.

Він вийшов, і Теґ уперше побачив його обличчя: дуже худе, з довгим носом і крихітним ротом. Щоки змережані помітними слідами хірургічного відновлення. Очі блищали сріблом, без сумніву, штучним. Він обернувся і зайшов у дім. Повернувшись, відчинив Теґові двері.

— Прошу швидко, сер. Усередині гріють тобі суп. Я сказав, що ти банкір. Платити не треба.

Земля під ногами похрускувала льодом. У дверях Теґові довелося трохи схилитися. Він увійшов до темного коридору, оббитого деревом, з добре освітленою кімнатою при кінці. Запах їжі притягав його, наче магніт. Руки знову почали тремтіти. Біля вікна, з якого відкривався вид на обгороджений критий сад, стояв маленький стіл. Кущі, що вгиналися від червоного цвіту, майже затуляли кам’яну стіну довкола саду. Приміщення купалося у штучному літньому світлі, над ним виблискувало гаряче жовте пласкло. Теґ із вдячністю опустився на єдине крісло біля столу. Побачив, що біла лляна скатертина тиснена по краях. Єдина супова ложка.

Двері праворуч від нього заскрипіли, ввійшов присадкуватий чоловік. Ніс миску, з якої здіймалася пара. Побачивши Теґа, чоловік завагався, тоді підніс миску до стола й поставив її перед Теґом. Теґ, стривожений цим ваганням, змусив себе проігнорувати спокусливий запах, що долинав до його ніздрів, зосередившись натомість на своєму компаньйонові.

— Це добрий суп, сер. Я сам його приготував.

Штучний голос. Теґ побачив шрами обабіч щелепи. Цей чоловік скидався на якусь древню людиномашину — шиї майже немає, голова посаджена на широкі плечі, руки здавалися дивно скріпленими у плечах і ліктях, ноги, схоже, згиналися лише у стегнових суглобах. Зараз він стояв нерухомо, але ввійшов сюди з легким посмикуванням, яке свідчило, що його тіло складається переважно з протезів. Годі було не помітити страдницький вираз у його очах.

— Знаю, що я не красень, сер, — прохрипів чоловік. — Мене зруйновано під час Аладжорійського вибуху.

Теґ гадки не мав, що це за Аладжорійський вибух, та, вочевидь, співрозмовник вважав, що він знає. Хоча слово «зруйновано» було цікавим звинуваченням, кинутим Долі.

— Міркую, чи знаю я тебе, — сказав Теґ.

— Ніхто тут не знає нікого, — відповів чоловік. — Їж свій суп. — Вказав угору, на скручений вершок нерухомого снупера. Його світло поблискувало — прочитав оточення і не знайшов отрути. — Їжа тут безпечна.

Теґ глянув на темно-коричневу рідину в мисці. Там були чималі шматки м’яса. Потягся по ложку. Рука тремтіла, йому лише з другої спроби вдалося вхопити ложку, та й тоді він вилив більшість рідини, не піднявши її й на міліметр.

Тверда долоня взяла Теґа за зап’ястя, штучний голос тихо промовив йому у вухо:

— Не знаю, що з тобою зробили, башаре, та тут ніхто тебе не скривдить, хіба що через мій труп.

— Ти мене знаєш.

— Багато з нас померли б за тебе, башаре. Мій син живий завдяки тобі.

Теґ дозволив допомогти собі. Лише так зміг проковтнути першу ложку. Суп був густим, гарячим, заспокійливим. За мить його рука втихомирилася, він кивнув чоловікові, щоб той відпустив зап’ястя.

— Ще, сер?

Тоді Теґ усвідомив, що спорожнив миску до дна. Спокусливо було відповісти «так», але водій казав поспішати.

— Дякую, та я мушу йти.

— Тебе тут не було, — сказав чоловік.

Коли вони знову опинилися на головній дорозі, Теґ відкинувся на спинку крісел землехода й замислився про дивне відлуння у словах зруйнованого чоловіка. Ті самі слова промовив селянин: «Тебе тут не було». Він відчував у цьому спільну реакцію, яка дещо говорила про зміни на Гамму з того часу, як Теґ досліджував планету.

Невдовзі вони виїхали в передмістя Айсая, і Теґ подумав, чи не слід йому замаскуватися. Зруйнований чоловік швидко його впізнав.

— Де Всечесні Матрони полюють на мене? — спитав він.

— Всюди, башаре. Ми не можемо гарантувати тобі безпеки, але над цим працюють. Я сповіщу, куди тебе доставив.

— Вони кажуть, чому полюють на мене?

— Вони ніколи нічого не пояснюють, башаре.

— Скільки вони вже на Гамму?

— Аж надто довго, сер. Від мого дитинства, а я був балтерном при Рендітаї.

«Щонайменше сто літ, — подумав Теґ. — Достатньо часу, щоб у їхніх руках зібралися великі сили… якщо вірити побоюванням Тарази».

Теґ їм вірив.

«Не довіряй нікому, на кого могли вплинути ці блудниці», — казала Тараза.

А все-таки Теґ не відчував, що нинішня ситуація чимось йому загрожує. Міг лише прийняти таємничість, яка, вочевидь, зараз його оточувала. Не вимагав решти подробиць.

Вони вже далеко заїхали в Айсай. Крізь прогалини між стінами довкола великих приватних резиденцій він час від часу бачив чорне громаддя Бароні, древнього гнізда Харконненів. Машина звернула на вулицю, повну малих торгових закладів: дешеві будинки, переважно зведені з повторно використовуваного матеріалу. Про його походження з інших розібраних споруд можна було здогадатися з недоладного припасування і невдалого поєднання кольорів. Крикливі вивіски інформували, що товари всередині найрозкішніші, а ремонтні послуги кращі, ніж деінде.

«Це не означало, що Айсай занепав чи геть звівся нанівець», — подумав Теґ. Розростався і далі, однак це зростання було скеровано в бік чогось гіршого за потворність. Хтось вирішив, що це місто повинне відштовхувати. Це був ключ до більшості ним побаченого.

Час тут не зупинився, а пішов назад. Це не було сучасне місто, повне яскравих транспортних капсул й ізольованих ужиткових споруд. Це була випадкова мішанина, древні структури, поєднані з іншими древніми структурами, деякі збудовано за індивідуальними смаками, а деякі, вочевидь, спроєктовано з думкою про давно зниклі потреби. Усе в Айсаї скупчилося і сплелося, утворивши безлад, від якого зоставався лише крок до цілковитого хаосу. Як бачив Теґ, єдиним, що рятувало ситуацію, була стара мережа магістралей, уздовж яких ліпилася ця збиранина. Хаос утримувався на певній відстані, хоча те, що збудовано при цих вулицях, не підкорялося жодному плану. Інші вулиці бігли, як заманеться: вони перетиналися під дивними кутами, здебільшого не прямими. Зверху це місто скидалося на безумну клаптикову ковдру, і лише гігантський чорний прямокутник древнього Бароні посередині свідчив про організаційний план. Усе інше було архітектонічним бунтом.

Зненацька Теґ збагнув, що це місто було брехнями, накладеними на інші брехні, а ті базувалися на ще давніших брехнях, і все це так божевільно перемішалося, що можна й не докопатися до якоїсь придатної правди. У чому коренилося це безумство? Це справа рук Харконненів?

— Ми на місці, сер.

Водій під’їхав до тротуару перед фасадом будинку без вікон, усього з чорної пласталі та з єдиними дверима на рівні землі. У цій споруді не було матеріалів повторного вжитку. Теґ розпізнав місце: сам вибрав цю зачинену нору. У другому баченні Теґа замерехтіли речі, яких він не міг розпізнати, але безпосередньої небезпеки не відчував. Водій відчинив Теґові двері машини та став збоку.

— О цій порі дня рух тут невеликий, сер. Я б на вашому місці швидко зайшов досередини.

Теґ, не озираючись, перетнув вузький тротуар і ввійшов у будинок — опинився в маленькому яскраво освітленому фоє з полірованого білого пласкла. Привітав його лише набір комунікаторів — транс’очей. Теґ пірнув у кабіну ліфта й набрав записані в пам’яті координати. Знав, що шахта ліфта під кутом тягнеться вгору вздовж усього будинку, до затилля п’ятдесят сьомого поверху, де було кілька вікон. Пам’ятав відокремлену обідню кімнату в темно-червоних тонах, обставлену тяжкими коричневими меблями, і жінку з твердим поглядом та очевидними ознаками бене-ґессеритського вишколу, але не Превелебну Матір.

Ліфт вивергнув його в пам’ятну кімнату, але ніхто не ви­йшов назустріч. Теґ оббіг поглядом масивні коричневі меблі. Чотири вікна вздовж протилежної стіни були приховані за товстими бордовими завісами.

Теґ знав, що його помітили. Терпляче чекав, тим часом вдавшися до свого новоздобутого подвійного бачення: чи не чигають попереду клопоти? Не було жодних вказівок про напад. Він став збоку від виходу з ліфта і ще раз озирнувся довкола.

Теґ мав теорію про зв’язок між кімнатами та їхніми вікнами: кількість вікон, їхнє розміщення, розмір, висота над рівнем підлоги, співвідношенням між площею кімнати та розміром вікна, чи можна вибратися з кімнати на підвіконня, чи є там завіси і які саме. Усе це він аналізував як ментат, зіставляючи зі знанням про призначення кімнати. Кімнати можна було зарахувати до одного з численних розділів дуже детальної та хитромудрої класифікації. За надзвичайних ситуацій такі розрізнення можна було викинути за вікно, та в інших випадках вони виявлялися цілком надійними.

Відсутність вікон у надземному приміщенні теж була окремим посланням. Якщо таке приміщення займали люди, то це не обов’язково означало, що головною метою була секретність. Він бачив у шкільних будівлях безпомильні ознаки того, що позбавлені вікон класні кімнати — це водночас і втеча від зовнішнього світу, і виразний вияв неприязні до дітей.

Та ця кімната була дечим іншим — умовною секретністю у поєднанні з потребою час від часу стежити за зовнішнім світом. За потреби — захисною секретністю. Він ще більше впевнився у своїй думці, перетнувши кімнату й відсунувши вбік одну із завіс. Вікна були з потрійного армованого пласкла. Отак! Тривале спостереження за зовнішнім світом може стати причиною нападу. Так вважав той, хто наказав таким чином захистити кімнату.

Теґ ще раз відсунув завісу. Глянув на щось скляне в кутку. Призматичні рефлектори розширювали вид, даючи змогу охопити поглядом усю суміжну стіну, в обох напрямках, від даху до землі.

Добре!

Під час попередніх відвідин йому забракло часу вивчити це місце детально, та теперішня оцінка була набагато точнішою. Дуже цікава кімната. Теґ затягнув завісу і обернувся саме вчасно, щоб побачити високого чоловіка, який ви­йшов із ліфта.

Теґове подвійне бачення видало надійний прогноз стосовно незнайомця. У ньому приховувалася небезпека. Прибулець, безсумнівно, був військовиком, це було видно з того, як він тримається, з його швидкого погляду, який ловив деталі, помітні лише тренованому й досвідченому офіцеру. Та було в його поведінці ще щось, що змусило Теґа застигнути. Це був зрадник! Найманець, доступний кожному, хто дасть вищу ціну.

— З вами обійшлися збіса паскудно, — привітався з Теґом чоловік.

Його голос виявився глибоким баритоном, у ньому відчувалася підсвідома певність у своїй владі. Такого акценту Теґ ніколи досі не чув. Це був хтось із Розсіяння! За оцінкою Теґа, башар чи його еквівалент.

А все-таки ніщо не вказувало на безпосередню атаку.

Не дочекавшись Теґової відповіді, чоловік сказав:

— Ох, даруйте. Я Муззафар. Джафа Муззафар, регіональний командувач сил Дура.

Теґ ніколи не чув про сили Дура.

У Теґових думках юрмилися питання, але він тримав їх при собі. Усе сказане може виявити якесь його слабке місце.

Куди поділися люди, з якими він зустрічався тут раніше? Чому я вибрав це місце? Рішення було зроблено з цілковитою внутрішньою певністю.

— Прошу, розміщуйтеся зручніше, — сказав Муззафар, показавши на маленький диван з низьким столом перед ним. — Запевняю, я жодним чином не причетний до того, що з вами сталося. Довідавшись, я намагався це припинити, але ви вже… покинули сцену.

Зараз Теґ почув у голосі Муззафара дещо інше: обережність, яка межувала зі страхом. Тож цей чоловік або чув, або бачив хатку та галявину.

— Збіса спритно з вашого боку, — промовив Муззафар. — Наказати вашим ударним силам чекати, доки викрадачі зосередяться на спробі витягти з вас інформацію. Вони щось довідалися?

Теґ мовчки хитнув головою. Відчував, що перебуває на межі спалахування і блискавичної відповіді на атаку, та водночас негайне насилля йому тут не загрожувало. Що робили ці Загублені? Але Муззафар і його люди неправильно оцінили те, що сталося в тій кімнаті під час Т-зондування. Це було ясно.

— Будь ласка, сідайте, — знову запросив Муззафар.

Теґ зайняв запропоноване йому місце на дивані.

Муззафар опустився у глибоке крісло по той бік столика. Сидів, повернувшись обличчям до Теґа, і під легким кутом до нього. Всередині Муззафара відчувалася причаєна настороженість. Він був готовий до насилля.

Теґ із цікавістю вивчав свого візаві. Муззафар не назвав справжнього рангу — лише командувач. Високий чолов’яга з широким рум’яним обличчям і великим носом. Очі були сіро-зеленими й фокусувалися на якійсь точці відразу за правим плечем Теґа, тільки-но хтось із них озивався. Теґ знав колись шпигуна, що робив достоту те саме.

— Гаразд, гаразд, — промовив Муззафар. — Я багато читав і чув про вас, відколи приїхав сюди.

Теґ далі мовчки до нього придивлявся. Муззафарове волосся було коротко обстрижене, над лівим оком він мав фіолетовий шрам міліметрів зо три завдовжки. Був одягнений у польову куртку ясно-зеленого кольору, зараз розстебнуту, і відповідні до неї штани — не зовсім однострій, та була в цьому одязі охайність, що свідчила про ретельне напрасовування стрілок і чищення. Це підтверджували й чоботи. Теґ подумав, що, нахилившись, міг би побачити власне відображення на їхній світло-коричневій поверхні.

— Я й не сподівався зустрітися з вами особисто, — сказав Муззафар. — Маю це за велику честь.

— Я мало що про вас знаю, крім того, що ви командуєте силами Розсіяння, — заговорив Теґ.

— Ммм! Це й справді небагато!

Теґ знову відчув болісний напад голоду. Його погляд помандрував до кнопки біля виходу з ліфта. Він пам’ятав, що, натиснувши на неї, можна було викликати офіціанта. У цьому місці люди виконували роботу, яку зазвичай перекладали на автоматику. Це було приводом тримати напоготові чималу силу.

Неправильно витлумачивши зацікавлення Теґа виходом з ліфта, Муззафар сказав:

— Прошу, не думайте звідси йти. Мій особистий медик вас огляне. Ось-ось з’явиться. Добре було б, якби ви спокійно дочекалися його прибуття.

— Я лише думав замовити їжу, — відповів Теґ.

— Я радив би почекати, доки вас огляне лікар. Паралізатори можуть мати огидні наслідки.

— То ви це знаєте.

— Я знаю все про це кляте фіаско. Ви і ваш Бурзмалі — це сила, з якою слід рахуватися.

Перш ніж Теґ устиг відповісти, ліфт вивергнув із себе високого чоловіка в куртці поверх червоного комбінезона. Був таким кістлявим, що вбрання звисало на ньому та лопотіло. На чолі було витатуйовано ромб — знак сукійсь­кого лікаря, але оранжевий, а не чорний, як зазвичай. Очі лікаря прикривали оранжеві лінзи, маскуючи їхній справж­ній колір.

«Якась залежність?» — міркував Теґ. Від лікаря не чутно було запаху знайомих наркотиків, навіть меланжу. Та довкола нього витав якийсь терпкий аромат, майже фруктовий.

— Ось і ти, Соліце! — промовив Муззафар. Жестом вказав на Теґа. — Зроби йому добре сканування. Позавчора його вдарили паралізатором.

Соліц вийняв прилад, у якому Теґ розпізнав сукійський сканер — компактний, поміщався в одній руці. Його поле зондування видавало тихе дзижчання.

— То ви сукійський лікар, — сказав Теґ, дивлячись на оранжевий знак на чолі.

— Так, башаре. Я пройшов найкращий вишкіл та кондиціо­нування за нашими древніми традиціями.

— Я ніколи не бачив ідентифікаційного знаку такого кольору, — зауважив Теґ.

Лікар провів сканером довкола Теґової голови.

— Колір татуювання неістотний, башаре. Важливим є те, що під ним приховується.

Опустив сканер до Теґових плечей, тоді вниз, уздовж тіла. Теґ чекав, коли дзижчання припиниться.

Лікар відступив і звернувся до Муззафара:

— Він у хорошій формі, фельдмаршале. Напрочуд хорошій, з огляду на його вік, але відчайдушно потребує підкріпитися.

— Так, так… добре, Соліце. Подбай про це. Башар наш гість.

— Я замовлю їжу відповідно до його потреб, — промовив Соліц. — Їжте повільно, башаре.

Соліц виконав поворот кругом, від чого його куртка і штани залопотіли. Двері ліфта поглинули його.

— Фельдмаршал? — спитав Теґ.

— Відродження древніх титулів на Дурі, — відповів Муззафар.

— Дур? — зважився перепитати Теґ.

— Який же я дурень! — Муззафар вийняв з бічної кишені куртки невелику коробку, а з неї тонку папку. Теґ розпізнав у ній голостат, схожий на той, який він і сам носив під час довгої служби. Голограми дому та сім’ї. Муззафар поклав голостат на стіл між ними, натиснув кнопку запуску.

Повноколірний образ зелених джунглів — зарослого кущами обширу — ожив у мініатюрі над поверхнею стола.

— Дім, — сказав Муззафар. — Ось у центрі фреймбуш, рамкокущ. — Вказав пальцем місце на проєкції. — Це перший, який мене слухався. Люди з мене сміялися, що я саме такий вибрав першим і тримався його.

Теґ вдивлявся в проєкцію, відчуваючи глибокий сум у голосі Муззафара. Кущ, на який він показував, був веретеноподібним пучком тонких гілок, з кінців яких звисали яскраво-­сині цибулини.

Фреймбуш?

— Радше миршавий, я знаю, — промовив Муззафар, прибираючи палець із проєкції. — Геть не гарантував безпеки. Кілька перших місяців з ним я мусив захищатися сам. А все-таки я його полюбив. І він відповів мені взаємністю, знаєте. Тепер це найкращий дім у всіх глибоких долинах, клянуся Вічною Скелею Дура!

Муззафар глянув на здивоване Теґове обличчя.

— Прокляття! Ви, звичайно, не маєте фреймбушів. Мусите вибачити мені це неприпустиме невігластво. Думаю, нам є що вивчити один про одного.

— Ви називали це домом, — сказав Теґ.

— О так. Звичайно, під належним керівництвом і навчившись послуху, фреймбуш розростеться і стане чудовою резиденцією. Потрібно лише чотири-п’ять стандартних років.

«Стандартних», — подумав Теґ. Тож Загублені досі використовують стандартні роки.

Вихід з ліфта зашипів, і до кімнати, задкуючи, ввійшла молода жінка в синій сукні офіціантки. Тягла термокапсулу на підвісках і помістила її біля столика перед Теґом. Одяг жінки був такого ж типу, як той, що Теґ бачив під час першої інспекції, але гарно заокруглене личко, яким вона повернулася до нього, було незнайомим. Усе волосся з голови усунено, чітко проступали численні вени. Очі були водянисто-синіми, а поводилася так, наче чимось налякана. Відкрила термокапсулу, і в ніздрі Теґа наплинув пряний запах їжі.

Теґ напружився, але безпосередньої загрози не відчував. Бачив сам себе, як він споживає цю їжу без жодного лихого наслідку.

Молода жінка вишикувала на столі перед ним ряд тарілок, з одного боку акуратно розклала столове приладдя.

— Не маю снупера, але я спробую ці страви, якщо хочете, — запропонував Муззафар.

— Немає потреби, — відповів Теґ.

Знав, що це викличе питання, але відчував — у ньому запідозрять Правдомовця. Теґ втупився в їжу. Без жодного свідомого рішення нахилився вперед і почав їсти. Добре знаючи, що таке голод ментата, він був вражений власними реакціями. Використання мозку на ментатський лад поглинало калорії у надзвичайному темпі, але зараз його тягла за собою нова необхідність. Відчував, що його діями керує інстинкт виживання. Цей голод виходив за межі всього його попереднього досвіду. Суп, який він з певною обережністю з’їв у домі зруйнованого чоловіка, не викликав такої жадібної реакції.

«Сукійський лікар дібрав усе правильно», — подумав Теґ. Ця їжа цілком відповідала підсумковому висновку сканера.

Молода жінка носила нові й нові термокапсули зі стравами, які з’являлися в отворі комунікаційної труби.

Посеред трапези Теґ мусив підвестися і відвідати прилеглу туалетну кімнату. Розумів, що й там повно прихованих комунікаторів, які триматимуть його під наглядом. Зі своїх фізичних реакцій здогадався, що його система травлення прискорюється згідно з вимогами нового рівня тілесних потреб. Повернувшись за стіл, почував такий голод, наче геть нічого не їв.

Офіціантка була помітно вражена, згодом почала непокоїтися. Та все ж приносила їжу за його вимогою.

Муззафар дивився з дедалі сильнішим здивуванням, але нічого не казав.

Теґ відчув, як їжа відновлює його втрачену енергію, її калорійність точно відповідала приписам сукійського лікаря. Та вони, вочевидь, не здогадувалися про кількість. Дівчина виконувала його накази, рухаючись наче в шоці.

Наприкінці Муззафар промовив:

— Мушу сказати, я ніколи досі не бачив, щоб хтось стільки з’їв за одним махом. Не знаю, як ви це робите. І навіщо.

Теґ, урешті вдовольнившись, відкинувся на спинку дивана. Знав, що викликав питання, на які не можна було відповісти правдиво.

— Це притаманно ментатам, — збрехав він. — Я пройшов через дуже виснажливий період.

— Несамовито, — промовив Муззафар.

Він підвівся. Коли Теґ теж почав вставати, Муззафар жестом наказав йому сидіти.

— Нема потреби. Ми приготували для вас приміщення просто за сусідніми дверима. Тим часом безпечніше залишатися тут.

Молода жінка пішла геть із порожніми термокапсулами.

Теґ пильно вивчав Муззафара. Під час трапези щось у ньому змінилося. Муззафар стежив за ним, наче міряв холодним поглядом.

— У вас є імплантований комунікатор, — промовив Теґ. — Ви дістали нові накази.

— Вашим друзям розумніше було б не атакувати цей будинок, — сказав Муззафар.

— Думаєте, що це мій план?

— А який ваш план, башаре?

Теґ посміхнувся.

— Дуже добре. — Муззафар слухав свого комунікатора з розсіяним поглядом. Коли знову зосередився на Теґові, дивився на нього очима хижака. Теґ відчув цей погляд, як удар. Здогадався, що до кімнати підходить хтось інший. Фельдмаршал вважав такий розвиток подій дуже небезпечним для свого обіднього гостя, але Теґ не бачив нічого, що могло б подолати його нові здібності.

— Ви думаєте, що я ваш в’язень, — сказав Теґ.

— На Вічну Скелю, башаре! Ви не такий, як я сподівався.

— А чого сподівається та Всечесна Матрона, яка наближається сюди? — спитав Теґ.

— Башаре, я вас застерігаю. Не вдавайтесь із нею до такого тону. Ви й гадки не маєте, що з вами станеться.

— Незабаром зі мною станеться Всечесна Матрона, — промовив Теґ.

— І я зичу вам вдалої зустрічі з нею!

Муззафар обернувся і зник у ліфті.

Теґ дивився йому вслід. Перед його другим баченням щось мерехтіло, наче світло блимало довкола виходу з ліфта. Всечесна Матрона вже достатньо наблизилася, та не була ще готова ввійти до цієї кімнати. Спершу мала порадитися з Муззафаром. Фельдмаршал не зміг розповісти цій грізній жінці нічого справді важливого.