Єретики Дюни

***

Коли Теґ повертався на Гамму з корабля Гільдії, в його думках було сум’яття. Він вийшов із ліхтера на обвуглено-чорному краю приватного летовища Твердині та озирнувся довкола, наче вперше його бачив. Майже полудень. Так мало часу минуло, і стільки всього змінилося.

«До якої межі дійдуть Бене Ґессерит, викладаючи важливий урок?» — міркував він. Тараза вирвала його зі знайомої колії ментатських процесів. Відчував, що весь інцидент на кораблі Гільдії влаштовано спеціально для нього. Його збили з передбачуваного курсу. Якою дивною здавалася йому Гамму, коли він перетинав стережену смугу, йдучи до вхідної шахти.

Теґ бачив багато планет, вивчив їхні звичаї і відбиток, який вони накладали на своїх мешканців. Деякі планети мали великі жовті сонця, що містилися близько, зігріваючи все життя, даючи йому змогу розвиватися, зростати. Інші сонця були малими, далекими, мерехтливими, висіли на темному небі, ледь торкаючись промінням поверхні планет. Варіації існували всередині цього діапазону та навіть поза його межами. Гамму була жовто-зеленим різновидом, з тривалістю дня у 31,27 стандартної години, а року — у 2,6 стандартного року. Теґ вважав, що знає Гамму.

Коли Харконненів змусили покинути планету, колоністи, що відділилися від Даніанської групи Розсіяння, назвали її іменем, запропонованим Галлеком під час великого картографування. За тих часів власна планета цих колоністів звалася Каладаном, але впродовж тисячоліть певні назви вкоротилися.

Теґ зупинився біля захищеного облицюванням проходу, що вів із летовища вниз під Твердиню. Тараза та її гурток йшли позаду. Він побачив, що між Таразою і Одраде ведеться жвава розмова.

«Атрідівський маніфест», — подумав він.

Навіть на Гамму мало хто зізнавався у походженні від Харконненів чи Атрідів, хоча генотипи були помітними — особ­ливо домінантний Атрідівський: довгі гострі носи, високі лоби й чуттєві вуста. Часто ці риси були порозкидувані: у когось — вуста, в інших — пронизливі очі, незліченні поєднання. Та інколи одній особі діставалися вони всі, і тоді можна було розгледіти цю гордість, це внутрішнє знання: «Я один із них!»

Тубільці Гамму пізнавали людей з такою зовнішністю і розступалися перед ними на тротуарах, та мало хто називав причину цього.

Підвалиною всього був спадок Харконненів — генетичні лінії, що сягали далеко вглиб, до часів греків, парфян і мамелюків, тіней древньої історії, навіть назви яких мало хто знав, крім професійних істориків чи вишколених у Бене Ґессерит.

Тараза та її гурток наздогнали Теґа. Він почув, як вона каже Одраде:

— Мусиш розповісти все це Майлсові.

«Дуже добре, вона все розповість», — подумки сказав собі Теґ. Обернувся і першим пішов повз внутрішню охорону, до довгого переходу, що тягся під бункерами до самої Твердині.

«Кляті Бене Ґессерит, — подумав він. — Що вони насправді роблять на Гамму?»

На цій планеті можна було розгледіти численні сліди діяльності Бене Ґессерит: зворотне схрещування з метою закріплення вибраних рис. Раз у раз траплялися підкреслено спокусливі очі жінок.

Теґ відповів на салют командирки охорони, не збиваючись із думки. Спокусливі очі, так. Бачив їх, ледь прибувши до Твердині гхоли, а особливо під час першого детального огляду планети. А ще пізнавав себе в багатьох обличчях. Згадав, як старий Патрін часто казав йому:

— Маєш вигляд уродженця Гамму, башаре.

Спокусливі очі! Командирка охорони мала саме такі. Цим вона скидалася на Люціллу й Одраде. «Мало хто звертає увагу на значення очей при спокушанні», — подумав він. Щоб це зауважити, потрібне виховання Бене Ґессерит. Великі груди в жінок, тверді попереки в чоловіків (туга мускулатура сідниць) — це все природно мало значення при виборі сексуального партнера. Та без гарних очей решта рис знецінювалася. Очі були необхідними. Його вчили, що можна втонути у правильних очах, поринути в них і не розуміти, що з тобою відбувається, аж доки не виявиться, що твій пеніс уже твердо втиснутий у вагіну.

Він помітив очі Люцілли відразу після прибуття на Гамму й поводився обережно. Немає сумнівів, як Сестринство використовує її таланти!

Зараз Люцілла чекала біля центрального приміщення огляду та дезінфекції. Швидко махнувши рукою, дала йому знак, що з гхолою все гаразд. Теґ розслабився і стежив за тим, як Люцілла й Одраде стоять, дивлячись одна на одну. Попри різницю у віці, жінки були напрочуд схожими. Хоча мали геть різну статуру: Люцілла була масивнішою за струнку Одраде.

Командирка охорони зі спокусливими очима підійшла до Теґа і схилилася в його бік.

— Шванг’ю саме довідалася, кого ви привезли з собою, — сказала вона, кивнувши на Таразу. — Ах, от і вона.

Шванг’ю вийшла з ліфта й підійшла до Тарази, обдарувавши Теґа лише сердитим поглядом.

«Тараза хотіла застати її зненацька, — подумав він. — Усі ми знаємо чому».

— Ти, схоже, не рада мене бачити, — промовила Тараза, звертаючись до Шванг’ю.

— Для мене це несподіванка, Мати Настоятелько, — сказала Шванг’ю. — Я й гадки не мала.

Вона ще раз глянула на Теґа, в її погляді з’явилася отрута.

Одраде й Люцілла припинили оглядати одна одну.

— Я, звісно, вже про це чула, — промовила Одраде, — та коли бачиш себе в іншій особі, то це неабияк вражає.

— Я тебе попереджала, — сказала Тараза.

— Які твої накази, Мати Настоятелько? — спитала Шванг’ю. Підійшла якомога ближче до питання стосовно мети Таразиного візиту.

— Я хотіла б поговорити віч-на-віч із Люціллою, — промовила Тараза.

— Я приготую для тебе помешкання, — сказала Шванг’ю.

— Не турбуйся, — відповіла Тараза. — Я не залишаюся. Майлс уже налагодив для мене транспорт. Обов’язки вимагають моєї присутності в Капітулі. Ми з Люціллою порозмовляємо у внутрішньому дворику. — Тараза приклала палець до щоки. — О, а ще я хотіла б кілька хвилин подивитися на гхолу, непомітно для нього. Я певна, що Люцілла може це влаштувати.

— Він достатньо добре витримує більш інтенсивні тренування, — сповістила Люцілла, коли вони обидві рушили до ліфта.

Теґ перевів увагу на Одраде, пробігшись заодно поглядом по обличчі Шванг’ю і помітивши силу її гніву. Вона не намагалася це приховати.

«Люцілла сестра чи донька Одраде?» — міркував Теґ. Раптом йому спало на думку, що за цією схожістю може приховуватися якась мета Бене Ґессерит. Так, звичайно, Люцілла була імпринтеркою!

Шванг’ю переборола свій гнів. Зацікавлено глянула на Одраде.

— Я саме мала обідати, Сестро, — промовила вона. — Ти до мене приєднаєшся?

— Я мушу порозмовляти з башаром наодинці, — відповіла Одраде. — Якщо це нескладно, могли б ми поговорити тут? Гхолі не треба мене бачити.

Шванг’ю скривилася, не намагаючись приховати, що відмова Одраде її роздратувала. У Капітулі знають, у чому полягає вір­ність! Але ніхто… — ніхто! — не усуне її з цього поста, де вона може і спостерігати, і наказувати. Опозиція має свої права!

Її думки були зрозумілими навіть Теґу. Він помітив, якою штивною була спина Шванг’ю, коли вона їх покидала.

— Погано, коли Сестра обертається проти Сестри, — зауважила Одраде.

Теґ подав рукою знак командирці охорони, наказуючи їй очистити територію. «Наодинці», — сказала Одраде. Це й буде наодинці. Він звернувся до Одраде:

— Це один із моїх майданчиків. Тут немає ні шпигунів, ні інших засобів спостереження за нами.

— Я так і думала, — промовила Одраде.

— У нас там службова кімната, — Теґ кивнув ліворуч. — Пов­ністю обставлена, навіть є слідокрісла, якщо віддаєш їм перевагу.

— Ненавиджу, коли вони намагаються мене обхопити, — відповіла вона. — Можемо порозмовляти тут? — Поклала руку Теґові на плече. — Може, трохи пройдемося. Я геть заклякла, сидячи в тому ліхтері.

— Що ти маєш мені сказати? — спитав він, коли вони розпочали прогулянку.

— Мої спогади більше не фільтруються, — промовила вона. — Маю їх усі, звичайно, лише по жіночій лінії.

— І? — Теґ стиснув губи. Це не була увертюра, якої він очікував. Одраде більше скидалася на особу, що говоритиме нав­простець.

— Тараза каже, що ти читав Атрідівський маніфест. Добре. Знаєш, що він викличе сум’яття у багатьох сферах.

— Шванг’ю вже зробила його темою діатриби проти «вас, Атрідів».

Одраде серйозно на нього глянула. Як сповіщали всі звіти, Теґ зоставався імпозантною постаттю, але вона знала це й без звітів.

— Ми обоє Атріди, ти і я, — сказала Отраде.

Теґ напружився до повної готовності.

— Твоя мати детально тобі це пояснила, — продовжила Одраде, — коли ти повернувся на Лерней у перші шкільні канікули.

Теґ зупинився і глянув на неї. Звідки вона могла це знати? Наскільки йому відомо, він ніколи раніше не зустрічався і не розмовляв з цією далекою Дарві Одраде. Чи не став він предметом особливих дискусій у Капітулі? Зберігав мовчання, переклавши на неї обов’язок вести розмову.

— Розповім про розмову між одним чоловіком і моєю ма­тір’ю, — вела далі Одраде. — Вони в ліжку, і чоловік каже: «Я сплодив кількох дітей, уперше втікши з-під суворого нагляду Бене Ґессерит. Тоді я вважав себе незалежним агентом, вільним вступати на будь-яку службу й битися, де мені заманеться».

Теґ не намагався приховати, що його це застало зненацька. Це були його власні слова! Ментатська пам’ять підказала йому, що Одраде відтворила їх з точністю механічного записного пристрою. Навіть інтонацію!

— Ще? — спитала вона, коли він далі на неї витріщався. — Дуже добре. Чоловік каже: «Це, звичайно, було до того, як вони вислали мене на ментатський вишкіл. Отоді мені розплющилися очі! Сестринство ні на мить не спускало мене з ока! Я ніколи не був вільним агентом».

— Навіть тоді, коли казав ті слова, — підтвердив Теґ.

— Справді. — Вона стисла його плече й підігнала вперед, вони продовжили свою прогулянку залою. — Усі діти, батьком яких ти став, належали Бене Ґессерит. Сестринство не дозволило нашому генотипу перейти до дикого генного пулу.

— Навіть якби моє тіло потрапило в пащу Шайтана, цінний для Сестринства генотип зостався би під його опікою, — промовив він.

— Під моєю опікою, — сказала Одраде. — Я — одна з твоїх дочок.

Він знову змусив її зупинитися.

— Думаю, ти вже знаєш, хто моя мати, — промовила вона. Він почав відповідати, а вона застережно здійняла руку. — Імена зайві.

Теґ пильно вдивлявся в обличчя Одраде, розпізнаючи спільні риси. Мати і донька пасували одна до одної. Та що з Люціллою?

Наче почувши його питання, Одраде сказала:

— Люцілла з паралельної лінії розплоду. Хіба ж не дивно, чого можна досягти, належно ведучи схрещення?

Теґ прокашлявся. Не відчував емоційного зв’язку з новознайденою донькою. Його увагу насамперед прикували слова Одраде та інші важливі сигнали, що містилися в її промові.

— Це не звичайна розмова, — промовив він. — Це все, що ти мала мені відкрити? Я думав, що Мати Настоятелька сказала…

— Є ще щось, — погодилася Одраде. — Маніфест. Я його авторка. Він написаний мною за дорученням Тарази та за її детальними інструкціями.

Теґ оббіг поглядом велику залу, наче хотів упевнитися, що ніхто їх не підслуховував.

— Тлейлаксу поширюють його по всіх усюдах, — сказав він притишеним голосом.

— Саме цього ми й сподівалися.

— Навіщо ти це мені розповідаєш? Тараза казала, що ти маєш підготувати мене до…

— Настане час, коли ти муситимеш знати нашу мету. Тараза бажає, щоб тоді ти вирішував сам і справді став вільним агентом.

Промовляючи це, Одраде побачила, як його ментатські очі затуманилися.

Теґ глибоко дихав. Залежності та ключові колоди! Ментатським чуттям він осягнув величезну схему, вже за межею нагромаджених ним даних. Ні на мить не припустив, що причиною цього одкровення є якась форма дочірньої відданості. У вишколі Бене Ґессерит помітна була фундаменталістська, догматична й ритуалістична суть, попри всі намагання запобігти цьому. Одраде, ця дочка з його минулого, була повною Превелебною Матір’ю з надзвичайними силами мускульного й нервового контролю — усіма пам’ятями по жіночій лінії! Належала до виняткових! Знала хитрощі насилля, про які мало хто будь-коли здогадувався. А все-таки ця подібність, ця суть зоставалася, і ментат завжди міг її розгледіти.

Чого вона хоче?

Засвідчення його батьківства? Мала вже всі підтвердження, яких могла потребувати.

Спостерігаючи зараз за нею, за тим, як вона терпляче чекала, коли його міркування дійдуть до розв’язку, Теґ мимоволі подумав, що є багато правди в частому твердженні, наче Превелебні Матері не повністю належать до людства. Вони якимось чином переміщалися поза головним потоком, можливо, паралельно до нього, можливо, час від часу пірнаючи в нього для досягнення власних цілей, та завжди були відокремленими від людства. Відокремилися. Це було ідентифікаційною ознакою Превелебної Матері — почуття додаткової ідентичності, що більше зближувало їх із давно покійним Тираном, ніж з людським родом, з якого вони походили.

Маніпуляція. Ось їхня прикмета. Маніпулювали всім і всіма.

— Я маю бути очима Бене Ґессерит, — сказав Теґ. — Тараза прагне від мене людського рішення за всіх вас.

Одраде, помітно задоволена, стиснула його руку.

— Якого батька я маю!

— Справді маєш батька? — спитав він і виклав свої міркування про те, що Бене Ґессерит поставили себе поза людством.

— Поза людством, — промовила вона. — Яка дивна ідея. Чи навігатори Гільдії теж поза первинно людським?

Він подумав про це. Навігатори Гільдії значно відрізнялися від більш звичної людської подоби. Народжувалися в космосі, жили в контейнерах із меланжевим газом, їхні форми спотворювалися, кінцівки та внутрішні органи витягувалися і змінювалися. Але молодий навігатор у період еструсу й перед зануренням у контейнери міг розмножуватися нормально. Це було продемонстровано. Вони стали не-людьми, але не так, як Бене Ґессерит.

— Навігатори не є вашою ментальною ріднею, — сказав він. — Вони мислять по-людському. Керування космічним кораблем, навіть із використанням ясновидіння для пошуку безпечного шляху, відповідає схемі, яку людина може прийняти.

— Ти не приймаєш нашої схеми?

— Приймаю, наскільки можу, але десь у вашому розвитку ви виходите за межі первинної схеми. Думаю, ви можете виконати свідомий вчинок, просто щоб здаватися людьми. Як ти зараз тримаєш мене за руку, наче ти справді моя донька.

— Я твоя донька, але мене дивує, як низько ти нас ціниш.

— Геть навпаки, я тебе боюся.

— Власної доньки?

— Кожної Превелебної Матері.

— Думаєш, я існую лише для того, щоб маніпулювати меншими створіннями?

— Думаю, що ти насправді більше не почуваєшся людиною. Є в тобі якась прогалина, чогось бракує, щось ти сама усунула. Ти більше не одна з нас.

— Дякую, — сказала Одраде. — Тараза казала мені, що ти без вагань відповіси правдиво, та тепер я й сама це побачила.

— До чого ти мене підготувала?

— Знатимеш, коли це станеться. Це все, що я можу сказати… що мені дозволено сказати.

«Знову маніпуляція! — подумав він. — Прокляття на них!»

Одраде кашлянула. Здавалося, хоче ще щось сказати, та вона тільки взяла Теґа під руку й повела його до виходу із зали.

Хоча вона знала, що мусить сказати Теґ, його слова завдали болю. Хотіла сказати йому, що належить до тих, хто досі почувається людьми, але годі було заперечити його присуд, винесений Сестринству.

«Нас навчено відкидати любов. Можемо симулювати її, та кожна з нас спроможна миттю обірвати таку симуляцію».

Позаду почулися кроки. Вони зупинились і обернулися. Люцілла й Тараза вийшли з ліфта, невимушено розмовляючи про свої спостереження за гхолою.

— Ти маєш цілковиту рацію, що ставишся до нього так, як ставилася б до однієї з нас, — сказала Тараза.

Теґ почув це, але не прокоментував. Мовчки чекав, коли дві жінки підійдуть ближче.

«Він знає, — подумала Одраде. — Не спитає мене про рідну матір. Не було зв’язку, не було справжнього імпринтингу. Так, він знає».

Одраде заплющила очі, а пам’ять несподівано для неї сама створила образ картини. Ця картина висіла на стіні Таразиної ранкової кімнати. Її захищав майстерний іксіанський витвір — найкраща герметично запечатана рама, екран із невидимого пласкла. Одраде часто зупинялася біля картини, щоразу почуваючись так, наче може простягти руку й торкнутися старовинної картини, так хитро консервованої іксіанами.

«Хатини в Кордевілі».

Назва, яку дав картині художник, і його власне ім’я зберігалися на полірованій плитці під картиною: Вінсент ван Гог.

Ця річ походила з таких древніх часів, що від них уціліли тільки рідкісні залишки. Як ця картина, що посилала фізичні враження крізь віки. Одраде намагалася уявити мандри цієї картини, серію випадкових подій, що привели її неторканою до Таразиної кімнати.

Іксіани якнайкраще впоралися зі збереженням та реставрацією. Глядач міг торкнутися темної плямки в нижньому лівому кутку рами — і його негайно поглинав справжній геній не лише художника, а й іксіанця, що реставрував і захистив цей витвір. Його ім’я було нанесено на раму: Мартин Буро. Коли плямки торкався людський палець, вона ставала проєктором почуттів, благодатним побічним ефектом технології, яка створила Іксіанський Зонд. Буро реставрував не лише картину, а й художника — почуття ван Гога, — якими супроводжувався кожен мазок пензля. Усе було піймано в мазках пензля, записано там людськими рухами.

Одраде так часто стояла, поглинута цим спектаклем, що могла вже самостійно відтворити картину.

Згадавши це переживання відразу ж після Теґового звинувачення, вона збагнула, чому пам’ять відтворила їй цей образ, чому картина досі її зачаровувала. У коротку мить цього відтворення вона завжди цілковито почувалася людиною, усвідомлювала ці хатини як місця, в яких мешкали справжні люди, усвідомлювала тяглість живого ланцюга, що застиг завдяки божевільному Вінсенту ван Гогу, застиг, щоб себе увіковічити.

Тараза з Люціллою зупинилися за два кроки від Теґа й Одраде. У подиху Тарази відчувався запах часнику.

— Ми затрималися, щоб трохи перекусити, — сказала Тараза. — Ви хотіли б щось з’їсти?

Це було саме те питання, якого не слід було ставити. Одраде вивільнила свою руку з Теґової. Швидко обернулася, витерла очі манжетом. Ще раз глянувши на Теґа, помітила здивування на його обличчі. «Так, — подумала вона, — це були справжні сльози!»

— Думаю, ми зробили все, що могли, — промовила Тараза. — Пора тобі рушати на Ракіс, Дар.

— Давно пора, — погодилася Одраде.