Єретики Дюни

***

Черв не вповільнював невпинного руху аж до самого вечора. Увесь цей час Одраде подумки обігрувала свої питання, так і не знаходячи відповідей. Як Шіана наказувала червам? Дівчина казала, що не скеровувала свого Шайтана в цьому напрямку. Що це за прихована мова, на яку відповідав пустельний монстр? Одраде знала, що Сестри-охоронниці у ’топтерах, які їх супроводжували, ставили собі те саме питання плюс ще одне: «Чого Одраде не припинить цієї їзди?»

Могли навіть ризикнути й висунути припущення: «Вона не кличе нас, аби не роздратувати тварину. Не вірить, що ми зуміємо забрати їхню групу зі спини черва».

Правда була куди простішою: нею керувала цікавість.

Із сичанням просуваючись пустелею, черв скидався на корабель, що пробивається крізь бурхливе море. Лише сухі крем’яні запахи перегрітого піску в повівах вітру, який пролітав повз них, свідчили про інше. Зараз довкола тяглася сама тільки відкрита пустеля, кілометр за кілометром дюн, схожих на китові спини, рівномірних у своєму бігу, мов океанські хвилі.

Вафф довго мовчав. Сидів навпочіпки у зменшеній копії пози Одраде, зосереджено дивлячись уперед із застиглим обличчям. Останньою його фразою було: «Бог охороняє вірних у годину випробування їхнього!»

Одраде вважала його живим доказом того, що достатньо сильний фанатизм може тривати віками. Вчення дзен-сунітів і древніх суфіїв жило у свідомості тлейлаксу. Наче смертоносний мікроб, що провів уві сні всі ці тисячоліття, чекаючи, коли потрібний хазяїн нагодує його, пробудивши згубну силу.

«Як розвинеться те, що я посіяла в ракіанському священстві?» — міркувала вона. Не сумнівалася, що Шіану проголосять святою.

Шіана сиділа на кільці свого Шайтана, підтягши накидку й відкривши худі гомілки. Просунула обидві руки між коліна і трималася ними за кільце.

Дівчинка розповідала, що перший черв поніс її прямо до міста Кіна. Чому туди? Може, черв просто доставив Шіану до таких самих істот, як вона?

Та цей під ними мав, безперечно, якусь іншу мету. Шіана більше ні про що не питала, відколи Одраде наказала їй мовчати і практикуватися у заспокійливому трансі. Це принаймні дасть змогу легко викликати з її пам’яті кожну подробицю цього переживання.

Якщо якась прихована мова спілкування між Шіаною та червом існує, пізніше вони її знайдуть.

Одраде глянула на горизонт. Рештки підмурку древньої стіни довкола Сар’єру були всього за кілька кілометрів від них. Його довгі тіні падали на дюни, кажучи Одраде, що цей підмурок вищий, ніж їй спершу здавалося. Тепер це був зруйнований ламаний обрис, на землі вздовж нього лежали великі кам’яні брили. Вирва в тому місці, де Тиран упав із мосту в річку Айдаго, була праворуч від них, щонайменше за три кілометри від їхнього шляху. Річка тут більше не текла.

Вафф біля неї ворухнувся.

— Чую Твій поклик, Боже, — промовив він. — Це Вафф із Ентіо молиться у Твоїй Святій Обителі.

Одраде глянула в його бік, не рухаючи головою. Ентіо? Її Інші Пам’яті знали Ентіо, племінного вождя у великій Мандрівці дзен-сунітів задовго до Дюни. Що це було? Які прадавні спогади зберіг живими цей тлейлаксу?

— Шайтан уповільнюється, — перервала мовчанку Шіана.

Залишки древньої стіни перекривали їм дорогу. Вона щонайменше на п’ятдесят метрів здіймалася над найвищими дюнами. Черв легко звернув ліворуч і проповз між двома гігантськими брилами, які височіли над ними. Тут зупинився. Його довге тіло, покрите пругами кілець, лягло паралельно до майже неушкодженої частини підмурку стіни.

Шіана встала, глянула на бар’єр.

— Що це за місце? — спитав Вафф. Йому довелося говорити гучно, аби перекричати шум ’топтерів, які кружляли над ними.

Одраде розслабила втомливе стискання, поворушила пальцями. Вона й далі стояла навколішках, пильно вивчаючи дов­кілля. Тіні від перевернутих кам’яних брил рисували чіткі лінії на піщаних розсипах і менших каменях. Тепер, коли стіна була всього за двадцять метрів від них, на ній можна було розгледіти тріщини та щілини, темні отвори у древньому цоколі.

Вафф підвівся і розминав руки.

— Навіщо нас сюди привезли? — спитав він із нотками скарження.

Черв здригнувся.

— Шайтан хоче, щоб ми зійшли, — сказала Шіана.

«Звідки вона знає?» — замислилася Одраде. Рух черва не змусив нікого з них навіть похитнутися. Це міг бути якийсь його власний рефлекс після довгої подорожі.

Але Шіана повернулася обличчям до цоколю древньої стіни, сіла на вигин червового тіла й поїхала вниз. З підібганими ногами приземлилася на м’який пісок.

Одраде й Вафф подалися вперед і захоплено дивилися, як Шіана бреде крізь пісок просто до роззявленої пащі величезного створіння. Там вона сперла обидві руки об стегна й заглянула в неї. Приховане полум’я кидало жовтогарячі відблиски на юне обличчя.

— Шайтане, чому ми тут? — зажадала Шіана.

Черв знову здригнувся.

— Він хоче, щоб усі зійшли з нього, — покликала їх Шіана.

Вафф глянув на Одраде:

— Якщо Бог бажає, щоб ти помер, він змусить тебе скерувати кроки до місця твоєї смерті.

Одраде відповіла йому, перефразувавши один із рядків кантики Шаріату:

— Підкоряйтеся у всьому посланцеві Божому.

Вафф зітхнув. На його обличчі читався сумнів. Та він обернувся і першим спустився з черва, обігнавши Одраде. Як і Шіана, вони пішли вперед, до пащі створіння. Одраде, напруживши всі чуття, не зводила з Шіани очей.

Перед роззявленою пащею було значно гарячіше. Знайомий запах меланжу наповнював повітря довкола них.

— Ми тут, Боже, — промовив Вафф.

Одраде, уже неабияк утомлена його релігійним запалом, озирнулася довкола — розбиті камені, зруйнований бар’єр, що здіймався у присмеркове небо, пісок, який сипався крізь щілини в покарбованих часом каменях, повільне палюче сапання — «гуф-гуф» — у внутрішній печі черва.

«Але де це “тут”? — замислилася Одраде. — Що особливого у цьому місці, чому воно стало ціллю черва?»

Чотири спостережні ’топтери вервечкою пролетіли над ними. Звук обертання їхніх лопатей і сичання реактивних двигунів на мить заглушили гудіння всередині черва.

«Покликати їх униз?» — міркувала Одраде. Для цього достатньо дати знак рукою. Натомість вона здійняла обидві руки, наказавши спостерігачам залишатися вгорі.

На пісок уже лягала вечірня прохолода. Одраде затремтіла і пристосувала свій метаболізм до нових вимог. Була певна, що черв не проковтне їх, доки Шіана поруч.

Шіана повернулася до черва спиною.

— Він хоче, щоб ми залишалися тут, — сказала вона.

Наче її слова були наказом, черв відвернув від них голову й поповз геть між величезними порозкидуваними брилами. Вони чули, як він поквапом повертається в пустелю.

Одраде обернулася обличчям до підмурку древньої стіни. Невдовзі настане темрява, але в довгих сутінках глибокої пустелі зоставалося ще досить світла, щоб вони могли знайти якесь пояснення, чого це створіння принесло їх сюди. Довга щілина у скельній стіні праворуч від них здавалася не гіршим місцем вивчення, ніж усі інші. Не залишаючи зовсім без уваги звуки, які видавав Вафф, Одраде піднялася на піщаний насип, що вів до темного отвору. Шіана не відставала від неї.

— Чому ми тут, Мати?

Одраде похитала головою. Почула, що Вафф іде слідом за ними.

Щілина просто перед ними була тінистою норою, отвором у темряву. Одраде зупинилася, затримала Шіану біля себе. Оцінила, що отвір приблизно метр завширшки й десь у чотири рази більший заввишки. Бічні поверхні щілини були напрочуд гладенькими, наче відполіровані людськими руками. В отвір насипався пісок. Світло призахідного сонця відбивалося від піску, купаючи одну з бічних поверхонь у золотих тонах.

Вафф позаду них заговорив:

— Що це за місце?

— Тут багато старих печер, — промовила Шіана. — Фримени ховали свої прянощі в печерах. — Вона глибоко втягла повітря носом. — Чуєш їх, Мати?

Одраде погодилася, що в цьому місці виразно пахне меланжем.

Вафф проминув Одраде і ввійшов у щілину. Обернувся всередині, дивлячись на стіни, які під гострим кутом змикалися над ним. Так і повернутий обличчям до Одраде й Шіани, він позадкував у глибину отвору, пильно оглядаючи стіни. Одраде й Шіана підійшли до нього ближче. Зненацька пісок засичав, наче посипавшись, і Вафф зник з їхніх очей. Водночас пісок довкола Одраде й Шіани почав напливати у щілину, потягнувши із собою їх обох. Одраде вхопила Шіану за руку.

— Мати! — скрикнула Шіана.

Звук луною відбився від невидимих кам’яних стін. Вони разом із піском з’їжджали вниз довгим схилом, занурюючись у темряву. Нарешті пісок зупинився, востаннє легко сколихнувшись. Одраде, по коліна в піску, вивільнилася, вибралася на тверду поверхню і притягла до себе Шіану.

Шіана почала щось казати, та Одраде наказала їй:

— Цить! Слухай!

Ліворуч від них щось заворушилося і заскреготіло.

— Ваффе?

— Я в цьому по пояс. — У його голосі чувся переляк.

— Це Божа воля, не інакше, — сухо відповіла Одраде. — Потихеньку вибирайся. Ми відчуваємо камінь у себе під ногами. А зараз обережно! Нам не потрібна ще одна лавина.

Коли їхні очі призвичаїлися, Одраде глянула на піщаний схил, яким вони з’їхали. Отвір, крізь який потрапили до цього місця, був зараз далекою темно-золотою щілиною вгорі над ними.

— Мати, — прошепотіла Шіана. — Я боюся.

— Промов літанію проти страху, — наказала Одраде. — І стій спокійно. Наші друзі знають, що ми тут. Допоможуть нам звідси вибратися.

— Бог привів нас у це місце, — промовив Вафф.

Одраде не відповіла. У тиші, що настала, вип’яла губи й тонко свиснула, прислухаючись до луни. Вуха сповістили їй, що довкола них великий простір, а позаду якась невисока перепона. Вона повернулася спиною до вузької щілини і свиснула знову.

Низький бар’єр був метрів за сто від них.

Одраде вивільнила руку, відпустивши Шіану.

— Стій тут, прошу. Ваффе?

— Я чую ’топтери, — озвався він.

— Ми всі їх чуємо, — сказала Одраде. — Вони приземляються. Невдовзі до нас прийде допомога. Тим часом, прошу, зоставайся на місці та мовчи. Мені потрібна тиша.

Посвистуючи і прислухаючись до луни, обережно роблячи крок за кроком, Одраде зайшла глибше в темряву. Витягнута рука наткнулася на грубу кам’яну поверхню. Одраде промацала її. Лише по пояс заввишки. Крім цього, нічого. Відлуння посвистів розповіли їй, що попереду ще один грот, менший від того, де вони опинилися, і частково закритий.

Голос позаду неї покликав:

— Превелебна Мати! Ви там?

Одраде обернулася, приклала долоні обабіч уст і гукнула:

— Відійдіть! Нас знесло у глибоку печеру. Принесіть світло й довгу линву.

Крихітна темна фігурка відступила від далекого отвору. Світло вгорі дедалі тьмянішало. Одраде відвела прикладені долоні та сказала в темряву:

— Шіано? Ваффе? Підійдіть до мене кроків на десять і чекайте там.

— Де ми, Мати? — спитала Шіана.

— Терпіння, дитино.

З боку Ваффа долинуло тихе бурмотіння. Одраде розпізнала стародавні слова ісламіяту. Він молився. Вафф відкинув усі спроби приховати від неї своє походження. Добре. Вірянин був для неї вмістилищем, якому вона може згодувати солодощі Міссіонарії Протектіви.

Тим часом невідоме, приховане в місці, куди приніс їх черв, сповнювало Одраде піднесенням. Тримаючись однією рукою об кам’яний бар’єр, вона досліджувала те, що розміщувалося ліворуч від неї. Верхня кромка стіни де-не-де була зовсім гладенькою. Вона була похилена досередини, у протилежний від Одраде бік. Інші Пам’яті запропонували раптову проєкцію:

Водосховище!

Це був фрименський водозбірний басейн. Одраде глибоко вдихнула, перевіряючи вологість. Повітря було сухе, мов кремінь.

Яскраве світло зі щілини спливло вниз, розганяючи темряву. З отвору залунав голос, Одраде впізнала одну зі своїх Сестер.

— Ми вас бачимо!

Одраде відступила від низького бар’єра і обернулася, роздивляючись довкола. Вафф і Шіана стояли метрів за шістдесят, вони теж обережно озиралися довкола. Печера була більш-менш круглої форми, діаметром близько двохсот метрів. Кам’я­­ний купол високо здіймався вгору. Вона придивилася до низького бар’єра поблизу себе: так, фрименське водосховище. Могла розгледіти кам’яний острівець у центрі, де полонений черв чекав, готовий до розливу води. Інші Пам’яті відтворювали цю болісну судомну смерть, що витворювала пряну отруту для розпалювання фрименських оргій.

Низька арка обрамляла дальшу темряву по той бік басейну. Одраде бачила стік, яким у басейн потрапляла вода з вітряної пастки. Там має бути більше водосховищ, цілий комплекс, спроєктований так, щоб помістити вологу — багатство древнього племені. Тепер вона знала назву цього місця.

— Січ Табр, — прошепотіла Одраде.

Ці слова викликали повінь корисних спогадів. Це була обитель Стілґара за часів Муад’Діба. Чому черв приніс їх до січі Табр?

Черв доставив Шіану до міста Кіна. Щоб інші могли про неї довідатися? А про що можна довідатися тут? Чи в цій темряві були якісь люди? Одраде не відчувала звідти жодних ознак життя.

Сестра в отворі перебила цю думку.

— Нам довелося послати по линву до Дар-ес-Балята! Люди з музею кажуть, що це, ймовірно, січ Табр! Вони вважали, що її знищено!

— Дайте світла, щоб я могла все тут дослідити, — попросила Одраде.

— Священники просять нічого тут не чіпати!

— Дайте мені світла! — наполягала Одраде.

Невдовзі піщаним схилом з’їхав темний об’єкт, його супроводив невеликий потічок піску. Одраде послала по нього Шіану. Дотик до кнопки — і яскравий промінь пронизав темний склепінчастий прохід за водосховищем. Так, там інші басейни. А біля цього, найближчого, — вузькі сходи, вирізані в скелі. Сходи вели вгору, повертаючи і зникаючи з поля зору.

Одраде схилилася і шепнула Шіані на вухо:

— Пильно стеж за Ваффом. Якщо він піде за нами, гукни.

— Так, Мати. Куди ми йдемо?

— Я мушу оглянути це місце. Мене привезли сюди з певною метою. — Вона звернулася до Ваффа, уже голосніше: — Ваффе, прошу, почекай тут на линву.

— Про що це ви шепотілися? — зажадав він. — Чому я мушу чекати? Що ти робиш?

— Я молилася, — промовила Одраде. — А зараз мушу продовжити цю прочанську подорож сама.

— Чому сама?

Древньою мовою ісламіяту вона відповіла:

— Так написано.

Це його зупинило!

Одраде квапливо попрямувала до кам’яних сходів. Шіана, поспішаючи за нею, сказала:

— Нам слід розповісти людям про це місце. Старі фрименські печери дають прихисток від Шайтана.

— Тихо, дитино, — наказала Одраде. Скерувала світло вгору на сходи. Вони огинали скелю, різко повертаючи праворуч. Одраде завагалася. Застережне почуття небезпеки, яке було в неї на початку цієї мандрівки, повернулося знову, посилившись. Майже могла відчути його на дотик.

Що там?

— Чекай тут, Шіано, — промовила Одраде. — Не дозволь Ваффові йти за мною слідом.

— Як мені його затримати? — Шіана з острахом озирнулася на грот, де стояв Вафф.

— Скажи йому, що з Божої волі він мусить зостатися. Промовиш це так… — Одраде схилилася ближче до Шіани і прошепотіла слова древньою мовою Ваффа, а тоді додала: — Не кажи нічого більше. Просто стань йому на дорозі й повтори це, якщо він спробує пройти.

Шіана тихо, самими губами вимовила щойно почуті слова. Одраде помітила, що вона вже їх запам’ятала. Дівчинка була кмітливою.

— Він тебе боїться, — запевнила Одраде. — Не намагатиметься тебе скривдити.

— Так, Мати. — Шіана обернулася, склала руки на грудях і через грот глянула на Ваффа.

Світячи перед собою, Одраде пішла кам’яними сходами вгору. «Січ Табр! Яку несподіванку приготував ти для нас, старий хробаче?»

У довгому низькому переході, що починався від вершини сходів, Одраде натрапила на перші тіла, муміфіковані пустелею. Було їх п’ять: двоє чоловіків, три жінки, без жодних розпізнавальних знаків чи одягу на собі. Усіх роздягли догола й залишили так, щоб пустеля їх висушила. Зневоднення туго натягло шкіру та плоть на кості. Тіла були складені в ряд, а їхні ноги простяглися так, що перегородили прохід. Одраде мусила переступати всі ці макабричні перепони одну за одною.

Ідучи, проводила ліхтариком уздовж кожного тіла. Їх заколото, майже однаково всіх. Удар завдано вістрям, спрямованим просто під дугу грудини.

«Ритуальне вбивство?»

Суха поморщена плоть зімкнулася на ранах, залишивши тільки темні плями, за якими можна було їх розпізнати. Одраде знала, що ці тіла не з фрименських часів. Фрименські смертесховища спопеляли тіла, щоб видобути з них воду.

Одраде скерувала ліхтарик уперед і зупинилася, щоб обдумати своє становище. Знайдені тіла посилили її відчуття небезпеки. «Мені слід було взяти зброю». Але це викликало б підозри у Ваффа.

Годі було уникнути впертої внутрішньої перестороги. Цей релікт січі Табр був небезпечним.

Пучок променів із ліхтарика освітив чергові сходи в кінці цього переходу. Одраде обережно рушила вперед. На першій сходинці вона скерувала ліхтарик угору. Сходинки невисокі. Недовгий перехід угору, тоді поворот — і відкривається ширший простір. Одраде обернулася, освітила наскрізь прохід, яким дісталася сюди. Кам’яні стіни були покриті щербинами і слідами вогню. Ще раз глянула на сходи.

«Що там?»

Відчуття небезпеки наростало.

Повільно, крок за кроком, часто зупиняючись, Одраде піднялася вгору. Опинилася у більшому переході, вирізаному в дикій скелі. Там її привітали ще більше тіл. Цих залишили в безладі їхніх останніх хвилин. Знову вона побачила лише муміфіковану плоть, обдерту з усякого одягу. У цьому ширшому проході тіла лежали порозкидувані — було їх двадцять. Одраде йшла крученою дорогою, оминаючи їх. Частину заколото так само, як і тих п’ятьох унизу. Частину порізано, посічено і спалено променем лазеростріла. Одному відтято голову, обтягнутий шкірою череп лежав під стіною проходу, мов м’яч, покинутий після якоїсь моторошної гри.

Цей новий прохід ішов прямо, повз отвори до невеликих приміщень обабіч. Світячи на пробу ліхтариком у кожне з цих приміщень, вона не знайшла нічого вартого уваги: кілька розкиданих пасом меланжевого волокна, невеликі патьоки розплавленої скелі, час від часу плавлені бульбашки на долівці, стінах і стелі.

«Що за насилля тут відбулося?»

Певну підказку давали плями на долівці деяких приміщень. Пролита кров? У кутку одного з приміщень лежала копичка коричневого шмаття. Де-не-де валялися рештки подертої тканини, потрапляючи Одраде під ноги.

І пилюка. Всюди пилюка. На кожному кроці Одраде здіймала її ногами.

Прохід закінчився аркою, що вела до скельної полиці. Вона присвітила за полицею: величезне приміщення, набагато більше, ніж те, внизу. Купол стелі був таким високим, що Одраде зрозуміла: він мусить сягати кам’яної основи великої стіни. Широкі плиткі сходинки вели з полиці до долівки приміщення. Одраде, вагаючись, спустилася сходами і вийшла на долівку. Посвітила собі довкола. З великого приміщення розбігалися інші проходи. Як вона помітила, деякі завалено камінням, інші відбиті камені порозкидувано на скельній полиці та на долівці великого приміщення.

Одраде принюхалася до повітря. У здійнятій її кроками куряві відчувався виразний запах меланжу. Цей запах пробивався крізь відчуття небезпеки, сплітаючись із ним. Їй хотілося піти звідси, поквапом повернутися до інших. Але небезпека була маяком-дороговказом. Вона мусила довідатися, куди веде цей дороговказ.

Та тепер вона вже знала, де опинилася. Це була велика зала зборів січі Табр, місце незліченних фрименських оргій та племінних соборів. Тут головував наїб Стілґар. Бував тут Ґурні Галлек. Леді Джессіка. Пол Муад’Діб. Чані, мати Ганіми. Тут Муад’Діб вишколював своїх воїнів. Тут був перший, оригінальний Дункан Айдаго… і перший гхола Айдаго!

«Навіщо нас принесли сюди? У чому небезпека?»

Це тут, саме тут! Вона це відчувала.

Тут Тиран сховав скарб прянощів. Записи Бене Ґессерит розповідають, що цей скарб наповнював усю залу аж до стелі, а ще багато довколишніх коридорів.

Одраде оберталася, направляючи перед собою промінь ліхтарика. Он там, полиця нагорі, — виступ, де урядував наїб. А ось глибший Королівський Виступ, тут засідав Муад’Діб.

«От арка, крізь яку я ввійшла».

Вона посвітила по долівці, звертаючи увагу на місця, де шукачі лупали й палили скелю, намагалися знайти те, що зосталося з цього казкового скарбу Тирана. Більшу частину меланжу перейняли Рибомовки, схованку відкрив їм гхола Айдаго, чоловік-співправитель знаменитої Сіони. Записи кажуть, що пізніші шукачі знайшли інші криївки, сховані за фальшивими стінами й підлогами. Було багато засвідчених звітів і підтверджень у Інших Пам’ятях. За Голодних Часів ці стіни бачили насилля, коли доведені до розпачу шукачі пробилися сюди. Це може пояснити тіла. Багато людей змагалося між собою за сам лише шанс обшукати січ Табр.

Одраде, як її навчено, намагалася використати своє почуття небезпеки, зробивши з нього провідника. Невже міазми древнього насилля прилипли до цих каменів, хоч минуло стільки тисячоліть? Та це не була та пересторога, яку вона відчувала. Її попередження стосувалося цього часу. Ліва нога Одраде натрапила на нерівне місце на долівці. Ліхтарик висвітлив темну лінію в пилюці. Вона розгребла ногою пил, відкривши літеру, а тоді й ціле слово, випалене плинним письмом.

Прочитала це слово про себе, тоді вголос.

«Арафель».

Одраде знала його. Превелебні Матері Тиранових часів укарбували це слово в колективну свідомість Бене Ґессерит, прослідкувавши його корені в найстаріших джерелах.

«Арафель: хмара темряви при кінці світу».

Одраде відчула, що задихається від наростання почуття небезпеки. Воно зосередилося на цьому єдиному слові.

— Святий суд Тирана, — так називали його священники. — Хмара-темрява святого суду!

Вона пройшла вздовж цього слова, вдивляючись у нього. Помітила завиток при кінці, що переходив у маленьку стрілку. Глянула туди, куди вказувала ця стрілка. Хтось уже побачив її й розрізав виступ у місці, на яке вона вказувала. Одраде підійшла туди, де вогнемет шукача залишив на долівці зали темнішу калюжу розплавленого каменю. Ці виплавлені струмки, мов розчепірені пальці, стікали від виступу, кожен біг із окремої глибокої ями, випаленої в камені виступу.

Схилившись, Одраде присвітила в кожну таку яму, пильно оглянула. Нічого. Відчула, що до її страху-застереження приєдналося збудження мисливця за скарбами. Обсяг багатства, яке зберігалося колись у цій залі, приголомшував уяву. За найгірших давніх часів ручна валізка могла помістити достатню кількість прянощів, щоб придбати планету. А Рибомовки розтринькали цей скарб, згайнувавши його через сварки, нищівні помилки та звичайну дурість, надто банальну, щоб її описати в історії. Коли тлейлаксу зламали монополію на меланж, Рибомовки радо прийняли союз із іксіанами.

Чи все знайшли ці шукачі? Тиран був напрочуд хитрим.

Арафель.

При кінці світу.

Це він послав звістку крізь еони до Бене Ґессерит сьогодення?

Вона знову оббігла пучком світла довкола зали, спрямувала його вгору.

Купол стелі над головою описував майже ідеальну півкулю. Одраде знала, що його задумано як модель нічного неба, побаченого з входу до січі Табр. Та вже за часів Лієт-Кайнса, першого тутешнього планетолога, оригінальні зорі, намальовані на цьому склепінні, зникли, загубившись у дрібних кам’яних щербинах — наслідках невеликих струсів — і стираючись від щоденної діяльності мешканців.

Дихання Одраде прискорилося. Почуття небезпеки стало сильним, як ніколи досі. Маяк перестороги палав у неї всередині! Вона швидко побігла до сходів, якими спустилася сюди. Обернувшись, послала думки в минуле, до Інших Пам’ятей, щоб вони зобразили їй це місце, яким його знали. Картини з Інших Пам’ятей прибули поволі, пробиваючись крізь відчуття загибелі, що змушувало її серце калатати. Скерувавши ліхтарик угору й пильно дивлячись туди, де пробігав його промінь, Одраде помістила ці древні спогади на сцену перед нею.

Шматочки віддзеркаленого блиску!

Інші Пам’яті вказували їй: от світелка зірок на давно зник­лому небі, а от глянь! Срібно-жовтий півкруг арракінського сонця. Вона знала, що це знак призахідного сонця.

Фрименський день починався вночі.

Арафель!

Не відводячи ліхтарика від знаку заходу сонця, Одраде піднялася сходами, повернулася до приміщення на скельній полиці, обійшла його довкола, діставшись саме того місця, яке бачила в Інших Пам’ятях.

Від цієї древньої сонячної дуги нічого не зосталося.

Шукачі розлупали стіну, на яку її поміщено. Вздовж стіни проводили вогнеметами, там блищали кам’яні бульбашки. Та жодна тріщина не пробилася до первісної кам’яної породи.

По тому, як стислося їй у грудях, Одраде знала, що вона балансує на краю небезпечного відкриття. Дороговказ привів її сюди!

Арафель… на краю світу. За призахідним сонцем!

Вона повела ліхтариком праворуч, тоді ліворуч. З лівого боку відкрився новий перехід. Камені, які колись його загороджували, лежали, порозкидувані, на скельній полиці. Серце Одраде калатало. Вона прослизнула крізь отвір і при кінці переходу знайшла короткий коридор, закупорений кам’яною стіною зі слідами плавлення. Праворуч від неї, прямо за давнім знаком призахідного сонця, була комірчина, в якій густо пахло меланжем. Одраде ввійшла до комірчини й побачила чергові сліди лупання та випалювання на стінах і стелі. Почуття небезпеки стало тут гнітючим. Вона подумки промовила літанію проти страху, водячи по приміщенні пучком світла. Комірчина була майже квадратною, зі сторонами близько двох метрів завдовжки. Стеля нависала менш як за півметра над її головою. Кориця пульсувала в ніздрях. Одраде чхнула і, кліпаючи, побачила на долівці біля порога невелику пляму зміненого кольору.

Ще сліди тих древніх шукачів?

Схилилася ближче, тримаючи ліхтарик під гострим кутом, і побачила, що це лише тінь чогось, глибоко вигравіюваного в кам’яній стіні, більшу його частину приховувала курява. Вона опустилася навколішки, змела пилюку. Дуже тонке гравіювання і дуже глибоке. Хай що б це було, зроблено його так, щоб воно збереглося на довгі віки. Останнє послання зниклої Превелебної Матері? Це відома хитрість Бене Ґессерит. Одраде притисла до гравіювання чутливі пучки пальців і провела ними, подумки відтворюючи лінію сліду.

Розпізнання ввірвалося їй у свідомість: слово — напис древньою мовою чакобса, «тут».

Не звичайне «тут» для позначення звичайного місця, а підкреслене й виразне «тут», яке казало: «Ти знайшла мене!» Її серце, що било молотом, підтверджувало це.

Одраде поклала ліхтарик на долівку біля свого правого коліна і обмацала пальцями поріг біля цього древнього поклику. Кам’яна плитка здавалася цілісною, але вона відчула невеличкий розрив. Натискала на цей розрив, крутила, обертала, кілька разів змінювала кут натиску та повторювала свої зусилля.

Нічого.

Сівши на п’яти, Одраде обдумала ситуацію.

«Тут».

Почуття перестороги стало ще гострішим. Вона відчувала його як тиск, що забивав їй дихання.

Трохи відступивши, Одраде відсунула ліхтарик і лягла на долівку ниць, щоб оглянути зблизька основу порога. Тут! Може, варто помістити якесь знаряддя біля цього слова й підважити поріг? Ні… не було вказівки на знаряддя. Це тхнуло Тираном, а не Превелебною Матір’ю. Вона спробувала відсунути поріг убік. Ніщо не ворухнулося.

З почуттям напруги й загрози, підсиленим роздратуванням, Одраде підвелася і ногою штовхнула поріг поруч із вигравіюваним словом. Ворухнулося! Щось жорстко заскреготіло об пісок їй над головою.

Одраде відстрибнула назад, намагаючись уникнути піску, що каскадом сипався на долівку перед нею. Глибоке гудіння наповнило малу комірчину. Камінь у неї під ногами хитнувся. Долівка похилилася вперед, до дверей, відкривши простір під дверною стіною.

Одраде ще раз відчула, що падає вперед і вниз, назустріч невідомому. Ліхтарик падав поруч із нею, пучок його світла обертався. Вона побачила попереду якісь насипи темно-червоної та коричневої барви. Запах кориці наповнив їй ніздрі.

Разом з ліхтариком вона впала на м’яку купу меланжу. Отвір, крізь який з’їхала сюди, був тепер недосяжним — на висоті п’яти метрів над нею. Одраде вхопила ліхтарик. Його проміння освітило широкі сходинки, вирізані в камені біля отвору. На вертикальних площинах сходинок щось було написано, але вона бачила тільки те, що звідси є вихід назовні. Перша паніка відступила, та від почуття небезпеки їй перехопило дихання, вона мусила щосили рухати грудними м’язами.

Одраде світила ліворуч і праворуч, досліджуючи приміщення, куди звалилася. Це була довга кімната просто під переходом, куди вона потрапила з великої зали. Усе це приміщення, по всій довжині, було засипано меланжем!

Вона скерувала світло вгору й побачила, чому жоден шукач, що простукував долівку переходу, не знайшов цієї схованки. Перехресно вкладені кам’яні кріплення переносили напругу в глибину кам’яних стін. Стукіт там угорі повертав відлуння суцільної кам’яної маси.

Одраде знову глянула на меланж довкола себе. Навіть за теперішніх цін, що знизилися через вирощування у резервуарах, це був справжній скарб. Його обсяг вимірювався багатьма тоннами.

«У цьому й небезпека?»

Відчуття застороги у неї всередині зоставалося так само гострим, як і раніше. Не Тиранового меланжу слід було їй боятися. Тріумвірат провів би справедливий поділ цієї партії, і на цьому кінець. Бонус у проєкті гхоли.

Зосталася інша небезпека. Вона не могла уникнути попередження.

Знову послала пучок променів уздовж насипаного меланжу. Її увагу привернула смуга на стіні над прянощами. Ще слова! Теж мовою чакобса, викарбувані різцем. Дрібний плинний напис містив ще одне послання:

«ПРЕВЕЛЕБНІЙ МАТЕРІ, ЩО ПРОЧИТАЄ МОЇ СЛОВА!»

У нутрощах Одраде наче з’явився холодний клубок. З ліхтариком у руці вона просунулася у правий бік, пробираючись крізь меланж ціною в імперію. У посланні було ще щось:

«ЗАПОВІДАЮ ВАМ МІЙ СТРАХ І МОЮ САМОТНІСТЬ. ДАЮ ВАМ ПЕВНІСТЬ, ЩО ТІЛО Й ДУШУ БЕНЕ ҐЕССЕРИТ СПІТКАЄ ТА Ж ДОЛЯ, ЩО Й КОЖНЕ ІНШЕ ТІЛО Й КОЖНУ ІНШУ ДУШУ».

Ще один абзац послання постав праворуч від неї. Вона проклала борозну крізь густо насипаний меланж і зупинилася, читаючи:

«ЩО ТАКЕ ВИЖИВАННЯ, ЯКЩО НЕ ВИЖИВЕШ У ЦІЛОСТІ? СПИТАЙТЕ ЦЕ В БЕНЕ ТЛЕЙЛАКС! ЩО, ЯК ВИ НЕ ЧУЄТЕ БІЛЬШЕ МУЗИКИ ЖИТТЯ? ПАМ’Я­ТЕЙ НЕ ДОСИТЬ, ЯКЩО ВОНИ НЕ КЛИЧУТЬ ВАС ДО ШЛЯХЕТНОЇ МЕТИ!»

Продовження містилося на вузькій торцевій стіні довгої кімнати. Одраде, спотикаючись, пробралася крізь меланж і стала навколішки, щоб прочитати:

«ЧОМУ ВАШЕ СЕСТРИНСТВО НЕ ЗБУДУВАЛО ЗОЛОТОГО ШЛЯХУ? ВИ ЗНАЛИ НЕОБХІДНІСТЬ ЦЬОГО, ВАШ ПРОВАЛ ПРИРІК МЕНЕ, БОГА-ІМПЕРАТОРА, НА ТИСЯЧОЛІТТЯ ОСОБИСТОЇ РОЗПУКИ».

Слова «Бога-Імператора» були написані не чакобса, а мовою ісламіяту. Кожному, хто говорив цією мовою, вони передавали виразне друге значення: «Ваш Бог і ваш Імператор, бо ви мене таким зробили».

Одраде похмуро всміхнулася. Це довело б Ваффа до релігійного шаленства! Що вище він підіймався, то легше ставало зламати його захист.

Вона не сумнівалася ні у слушності Тиранового звинувачення, ні в силі його передбачення, що Сестринство може спіткати кінець. Відчуття небезпеки безпомильно довело її до цього місця. Було й ще щось. Черви Ракіса досі рухалися у древньому Тирановому ритмі. Може, він і дрімає у своєму нескінченному сні, але це страшне життя, перлина, прихована в кожному черві, зберігається, як і передбачив Тиран.

Що він сказав Сестринству свого часу? Одраде згадала його слова:

«Коли мене не стане, мене назвуть Шайтаном, Імператором Геєни. Колесо мусить обертатися і обертатися вздовж Золотого Шляху».

Так, саме це й мала на увазі Тараза. «Невже ти не розумієш? Простолюд Ракіса вже понад тисячоліття називає його Шайтаном!»

Тож Тараза це знала. Знала, хоч ніколи не бачила цих слів.

«Я бачу твій задум, Таразо. А тепер знаю тягар страху, який ти носила всі ці літа. Відчуваю його так само глибоко, як і ти».

Тут Одраде збагнула, що почуття застороги не розвіється, доки не закінчиться її життя, або не зникне Сестринство, або ж доки не буде усунено небезпеку.

Вона здійняла ліхтарик, встала і пробралася крізь меланж до широких сходів, що вели звідси. Біля сходів різко відсахнулася. На вертикальних поверхнях кожної сходинки вирізано чергові Тиранові слова. Одраде з трепетом читала їх, знизу вгору:

МОЇ СЛОВА — ЦЕ ВАШЕ МИНУЛЕ,

МОЇ ПИТАННЯ ПРОСТІ:

З КИМ ВСТУПАЄТЕ В СОЮЗ?

ІЗ ТЛЕЙЛАКСУ, ЩО ПОКЛОНЯЮТЬСЯ САМІ СОБІ?

З БЮРОКРАТІЄЮ МОЇХ РИБОМОВОК?

З КОСМІЧНИМИ БЛУКАЛЬЦЯМИ ГІЛЬДІЇ?

З КРОВОЖЕРНИМИ ХАРКОННЕНАМИ?

ЗІ ЗЛИВНОЮ ЯМОЮ ДОГМАТІВ ВАШОГО ВЛАСНОГО ТВОРИВА?

ЯК ЗУСТРІНЕТЕ СВІЙ КІНЕЦЬ?

СТАВШИ НЕ БІЛЬШИМ ЗА ТАЄМНЕ ТОВАРИСТВО?

Підіймаючись сходами, Одраде проминала питання і перечитувала їх удруге. Шляхетна мета? Ламка це річ, і завжди такою була. Як же легко її перекрутити. Та була в цьому сила, злита з постійною небезпекою. Усе це написано на стінах і сходинках тієї кімнати. Тараза знала все й без пояснення. Ясно, до чого закликав Тиран: приєднуйтесь до мене!

Діставшись комірчини і знайшовши вузький виступ, уздовж якого вона могла пробратися до дверей, Одраде глянула вниз, на знайдений нею скарб. Хитнула головою, захоплена мудрістю Тарази. То ось як могло закінчитися Сестринство. Задум Тарази був ясним, усі шматочки мозаїки склалися. Жодної певності. Багатство і влада — усе це закінчується однаково. Шляхетний задум розпочато, і його слід довести до кінця, навіть якщо це означатиме смерть Сестринства.

«Які ж убогі знаряддя ми вибрали!»

Дівчинка, що чекає у глибокій печері під пустелею, ця дівчинка і гхола, готований для Ракіса.

«Тепер я розмовляю твоєю мовою, старий хробаче. У ній немає слів, та я знаю її суть».