Єретики Дюни

***

Бурзмалі продумав свій план, опираючись на те, чого навчився від башара, але на власний розсуд вибрав із численних опцій та обміркував запасні варіанти на випадок збою. Це було прерогативою командира! З потреби він вивчив про територію усе, що можна.

За часів Старої Імперії та навіть за правління Муад’Діба район довкола Твердині Гамму був лісовим заповідником, покритим пагорбами, що здіймалися значно вище за нафтоносні обшири, які становили переважну частину Харконненівської території. На цих пагорбах Харконнени вирощували найкращі види пілінгітама — дерева, що за всіх часів було твердою валютою, найбільші багачі завжди дуже його цінували. Споконвіку знавці воліли оточувати себе благородною деревиною, а не штучними матеріалами масового виробництва, раніше відомими як поластин, полаз і пормабат (пізніше їх скоротили до тин, лаз і бат). Вже у Старій Імперії існувала зневажлива мітка для власників дрібніших капіталів і представників Менших Домів, що постала зі знання про вартість рідкісної деревини.

«Він — П3», — казали про тих, хто оточував себе дешевими копіями, зробленими з нешляхетного матеріалу. Найбагатші, навіть якщо змушені були використовувати один із цих жалюгідних П3, за можливості приховували його за П1, пілінгітамом.

Бурзмалі знав це все і ще більше, коли послав своїх людей на пошуки стратегічно розміщеного пілінгітама поблизу не-кулі. Ця шляхетна деревина мала багато цінних якостей, що робили її бажаною сировиною для вмілих майстрів. Зі щойно зрубаним пілінгітамом можна було працювати, як з м’яким деревом; висушений і старий зберігався як тверда деревина. Поглинав багато пігментів, а під кінець роботи могло здатися, що це його природний зернистий відтінок. Іще важливіше те, що пілінгітам був невразливим до грибків, і жодна комаха не вважала, що він годиться їй на обід. І, нарешті, його не брав вогонь, а старі живі дерева росли назовні, так що всередині зоставалася порожня труба.

— Зробимо несподіване, — сказав Бурзмалі своїм шукачам.

Він помітив характерну лаймову зелень пілінгітамового листя, уперше пролітаючи над цим районом. За Голодних Часів ліси на цій планеті були об’єктом нападів та вирубування, але величні П1 далі вели достойне життя між хвойними і листяними деревами, насадженими за наказом Сестринства.

Шукачі Бурзмалі знайшли такий П1, що височів над пагорбом поблизу не-кулі. Розпростер своє покрите листям гілля майже на три гектари. Пополудні визначеного дня Бурзмалі розставив приманки на певній відстані від цієї позиції та відкрив тунель із неглибокої болотистої низини до порожньої серцевини пілінгітама. Там облаштував свій командний пункт і помістив усе, потрібне для втечі.

— Дерево — це форма життя, — пояснив він своїм людям. — Воно замаскує нас від життєвідстежувачів.

Несподівано.

Складаючи плани, Бурзмалі ні на мить не припускав, що всі його дії зостануться непоміченими. Він міг лише розтягти свою вразливість, щоб складніше було здогадатися, у чому ж вона полягає.

Коли атака почалася, Бурзмалі побачив, що все йде згідно з попередньо передбаченою схемою. Як він і припускав, напасники покладалися на не-кораблі та велику кількісну перевагу. Так само було під час штурму Твердині Гамму. Аналітики Сестринства запевнили його, що головну загрозу становлять сили Розсіяння, потомки тлейлаксу, підвладні дико брутальним жінкам, які називають себе Всечесними Матронами. Він вбачав у цьому не відвагу, а надмірну самовпевненість. Справж­ня відвага входила до арсеналу кожного учня, вишколеного башаром Майлсом Теґом. Допомогло й те, що Теґ міг вдаватися до імпровізацій у межах плану.

Через свої реле зв’язку Бурзмалі міг відстежити втечу Дункана й Люцілли, що поквапом вибиралися вгору. Солдати з комунікаційними шоломами і приладами нічного бачення створили чудовий спектакль там, де було розставлено приманки, а Бурзмалі та його відбірні резерви тим часом не зводили очей з напасників, ніяк не виявляючи своїх позицій. Теґові переміщення легко було відстежити, так шалено він відбивав наступ.

Бурзмалі зі схваленням помітив, що Люцілла не припинила бігу, почувши, як наростає шум битви. Зате Дункан намагався зупинитися і ледь не звів план нанівець. Але Люцілла врятувала становище, ткнувши Дункана в болісне нервове сплетіння та різко гримнувши: «Ти нічим йому не допоможеш!»

Виразно почувши її голос через підсилювач шолома, Бурзмалі тихцем вилаявся. Інші, напевне, теж почують! Хоча, без сумніву, вони вже її знайшли, використавши життєвідстежувач.

Бурзмалі віддав субголосовий наказ через мікрофон, ім­плантований йому в горлянку, і приготувався покинути свою позицію. Більшу частину його уваги поглинав підхід Люцілли й Дункана. Якщо все піде за планом, його люди поведуть цю пару вниз, а двоє інших, без шоломів та відповідно перевдягнених, продовжуватимуть втечу до розставлених приманок.

Тим часом Теґ прокладав захопливо руйнівний шлях, яким міг уже проїхати землехід.

До Бурзмалі ввірвався ад’ютант:

— Двоє напасників поблизу башара, ззаду!

Бурзмалі відмахнувся. Не міг присвятити надто багато уваги шансам Теґа. Усі сили слід було зосередити на порятунку гхоли. Бурзмалі дивився вниз, подумки з силою повторюючи:

Давай! Біжи! Біжи, бодай тебе!

Люцілла, схоже, думала так само. Штовхала Дункана, підганяючи вперед. Сама трималася позаду, щоб прикрити його з тилу. Зібрала всі сили для найбільшого можливого опору. У ці моменти вийшли на перший план її найцінніші риси — природжені й здобуті в процесі вишколу. Ніколи не здаватися! Якщо здасися, твоя свідомість перейде в Живі Пам’яті іншої сестри або кане в забуття. Навіть Шванг’ю під кінець спокутувала свої гріхи, повернувшись до затятого опору. Зустріла смерть героїчно, за традиціями Бене Ґессерит, змагаючись до останку. Бурзмалі доповів про це Теґові, а той Люціллі. Тож, збираючи разом свої незліченні внутрішні життя, Люцілла подумала: «Я не можу зробити менше!»

Слідом за Дунканом вона спустилася у плитку болотисту заглибину біля стовбура гігантського пілінгітама, а коли з темряви з’явилися якісь люди й потягли їх униз, ледь не кинулася на них, наче берсеркер. Та тут голос на чакобса прошепотів їй у вухо: «Друзі!» Це на одне серцебиття затримало її реакцію, а тоді вона побачила, що переодягнені приманки продовжують втечу із заглибини. Це сильніше за все інше пояснило їй план, Люцілла зрозуміла, ким є ті люди, що притисли їх зараз до землі, густо напоєної багатим запахом листя. Коли ці люди поперед неї вві­пхнули Дункана в тунель, який вів усередину гігантського дерева, і (далі на чакобса) наказали поспішити, Люцілла збагнула, що її втягнуто в пригоду у відважному, типово Теґовому стилі.

Дункан теж це побачив. При вході в тунель, що нагадував ворота підземного царства, він розпізнав Люціллу за запахом і постукав їй по руці, передавши звістку давньою беззвучною бойовою мовою Атрідів: «Нехай ведуть».

Форма повідомлення застала її зненацька, та за мить вона усвідомила, що гхола, звичайно, знає цей спосіб спілкування.

Не кажучи й слова, люди довкола відібрали в Дункана тяжкий древній лазеростріл і через люк заштовхали втікачів у транспортний засіб, якого вона не розпізнала. У темряві ненадовго зблиснуло червоне світло.

Бурзмалі субголосом промовив до своїх людей:

— Ідуть!

З позицій-приманок виїхало двадцять вісім землеходів і злетіло одинадцять флітер-топтерів. «Оце справжнє відволікання», — подумав Бурзмалі.

Тиск у Люціллиних вухах сповістив її, що люк зачинено. Знову зблиснуло й погасло червоне світло.

Вибухівка розтрощила велике дерево довкруж них. Їхній транспорт — тепер Люцілла розпізнала броньований землехід — різко здійнявся і злетів на силових підвісках та реактивних двигунах. Люцілла могла простежити їхній курс лише за спалахами вогню і викрутасами сузір’їв, які вона час від часу бачила крізь овальні вікна з пласкла. Силове поле, що їх оточувало, робило цей несамовитий рух відчутним тільки для зору. Вони сиділи, ледь погойдуючись у пласталевих кріслах, а тим часом їхня машина стрімко мчала схилом униз. Різко змінюючи курс, кидаючись туди-сюди, вони перетнули позицію Теґа. Жоден із цих диких рухів не передався тілам пасажирів. Був лише танець груп дерев і кущів, деякі з них палали. А тоді зорі.

Під час руху вони злегка зачіпали верхівки лісового руйновища, залишеного Теґовим лазерострілом! Тільки тоді вона посміла сподіватися, що їм вдасться втекти. Зненацька їхня машина затремтіла, політ уповільнився. Зорі за маленькими пласкляними овалами перехилилися і зникли з очей за якоюсь темною перешкодою. Повернулася гравітація, з’явилося тьмяне світло. Люцілла побачила, що Бурзмалі відкриває люк ліворуч від себе.

— Виходьте! — різко наказав він. — Не можна гаяти й миті!

Вони вибралися з люка на вогку землю — Дункан перший, Люцілла за ним. Бурзмалі підштовхнув її у спину, вхопив Дункана за руку й відтяг їх від машини.

— Швидко! Туди!

Крізь високі кущі вони продерлися до вузької брукованої дороги. Зараз Бурзмалі тримав за руки їх обох. Переволік разом через дорогу, а там змусив долілиць розпластатися в канаві. Накинув на них життєсховне покривало, а сам здійняв голову. Озирнувся туди, звідки вони сюди дісталися.

Люцілла зиркнула туди ж, йому через плече, і побачила зоряне світло на засніженому схилі. Відчула, що Дункан біля неї заворушився.

Далеко вгорі по схилу модифікований землехід з реактивними двигунами — їх можна було розгледіти на тлі зірок — здійнявся на червоному плюмажі, вище… вище… вище. Зненацька повернув праворуч.

— Наш? — прошепотів Дункан.

— Так.

— Як же він туди дістався, не показавшись…

— По закинутому водопровідному тунелю, — пошепки відповів Бурзмалі. — Машину запрограмовано на автоматичний рух.

Він далі вдивлявся у далекий червоний плюмаж. Раптом від червоного сліду відкотився гігантський спалах блакитного світла. Відразу ж після світла залунав глухий гуркіт.

— Ах, — видихнув Бурзмалі.

— Вони мали б подумати, що двигун був переобтяжений і перегрівся, — притишеним голосом сказав Дункан.

Бурзмалі кинув здивований погляд на це юне обличчя, примарно-сіре в зоряному світлі.

— Дункан Айдаго був одним із найкращих пілотів на службі Атрідів, — промовила Люцілла.

Це був езотеричний клаптик знання, і він прислужився своїй меті. Бурзмалі негайно побачив, що він не просто опікун двох безпорадних утікачів.

Його підопічні мали здібності, які можна було використати в разі потреби.

Блакитні й червоні іскри розсипалися в небі, де вибухнув модифікований землехід. Не-кораблі обнюхували віддалену кулю гарячих газів. Що вирішили винюхувачі? Блакитні й червоні іскри сипалися вниз і зникали за осяяними зорями випуклостями пагорбів.

Бурзмалі обернувся на звук кроків по дорозі. Дункан вихопив лазеростріл так швидко, що Люцілла насилу перевела подих. Поклала руку йому на плече, та він скинув її. Невже не бачив, що Бурзмалі зустрів прибульця як друга?

— Йдіть зі мною. Швидко, — долинув тихий голос з дороги.

Мовець, рухома пляма темряви, кинувся вниз, повз них, пробився крізь прогалину в кущах уздовж дороги. Темні плями на засніженому схилі за кущовою завісою перетворилися на щонайменше дюжину озброєних постатей. Решта збройного загону, не ховаючись, збігала засніженим схилом до темної лінії дерев.

П’ять мовчазних постатей на відстані сотні кроків одна від одної стали строєм, двоє спереду, троє позаду, а втікачі сховалися між ними — Бурзмалі на чолі, Люцілла відразу за Дунканом. Невдовзі вони дісталися ущелини в темній скелі під кам’яним виступом.

Там чекали, прислухаючись до гуркоту інших модифікованих землеходів у повітрі позаду них.

— Приманки всередині приманок, — прошепотів Бурзмалі. — Ми засипали їх цими приманками з головою. Знають, що мусимо тікати в паніці, якомога швидше. А ми тим часом почекаємо поблизу, у схованці. Тоді підемо повільно… пішки.

— Несподівано, — прошепотіла Люцілла.

— Теґ? — Це Дункан, голосом ледь гучнішим за дихання.

Бурзмалі нахилився до лівого вуха Дункана.

— Думаю, вони його дістали. — У шепоті Бурзмалі був тон глибокої туги.

— А тепер мерщій. Сюди. Вниз, — сказав один із їхніх темних супутників.

Їх, як овець, перегнали крізь вузьку ущелину. Щось поблизу видало скрипучий звук. Чиїсь руки заштовхали їх у закритий перехід. Позаду знову пролунало скрипіння.

— Добре зачиніть двері, — сказав хтось.

Спалахнуло світло.

Дункан і Люцілла озирнулися довкола. Вони були у великій, багато обставленій кімнаті, вочевидь, вирізаній у скелі. Підлогу покривали м’які килими, темно-червоні й золоті, з фігурним узором — повторенням блідо-зелених зубців. На столі біля Бурзмалі, який тихо розмовляв з одним із їхнього супроводу — ясноволосим чоловіком з високим чолом і пронизливими зеленими очима, — лежала купа вбрання.

Люцілла уважно слухала. Слова були зрозумілими, стосувалися розстановки вартових, але такого акценту, як у зеленоокого чоловіка, вона ніколи раніше не чула. З дивовижною швидкістю сипалися горлові звуки і клацали приголосні.

— Це не-покій? — спитала вона.

— Ні, — відповів їй чоловік позаду, що говорив з таким самим акцентом. — Нас захищають водорості.

Замість того, щоб обернутися на звук слів, вона глянула вгору, на жовто-зелені водорості, які товстим шаром покривали стелю і стіни. Тільки біля підлоги видно було кілька латок темного каменю.

— Тут ми в безпеці, — втрутився Бурзмалі. — Їх навмисне тут вирощено. Життєвідстежувачі сповістять лише про наявність рослинного життя і не помітять нічого, що приховують водорості.

Люцілла обернулася, не сходячи з місця. Спробувала розібратися з деталями кімнатної обстановки. Грифон Харконненів на кришталевому столі, оббивка з екзотичних тканин на кріслах і кушетках. На стійці для зброї під однією зі стін — два ряди довгоцівкових лазерострілів польової моделі, яких вона ніколи раніше не бачила. Кожен із них мав дзвоноподібно розширене дуло й заокруглений золотий захисник поверх спускового гачка.

Бурзмалі повернувся до розмови із зеленооким чоловіком. Це була суперечка про те, як їм слід перевдягтися. Вона слухала краєм вуха, пильно вивчаючи двох членів їхнього ескорту, які зоставалися в кімнаті. Інші троє вийшли крізь перехід біля шафи зі зброєю, в отвір, закритий товстою завісою з блискучих срібних ниток. Як вона помітила, Дункан стежив за її реакцією, тримаючи руку на маленькому лазерострілі при поясі.

«Люди з Розсіяння? — міркувала Люцілла. — Кому вони служать?»

Наче знічев’я підійшла до Дункана і, послуговуючись мовою дотику до його передпліччя, передала свої підозри. Вони обоє глянули на Бурзмалі. Зрада?

Люцілла знову стала оглядати кімнату. Чи стежили за ними невидимі очі?

Приміщення освітлювало дев’ять світлокуль, творячи дов­кола себе окремі яскраві острови. Світло тяглося назовні, до спільного перетину поблизу місця, де Бурзмалі досі розмовляв із зеленооким. Частину світла безпосередньо випромінювали плавучі кулі, всі налаштовані на відтінок багатого золота, а частина відбивалася від водоростей. Результатом такого освітлення була відсутність темних тіней навіть під меблями.

Блискучі срібні нитки внутрішніх дверей розділилися. До кімнати ввійшла стара жінка. Люцілла пильно на неї глянула. Жінка мала покрите зморшками обличчя, темне, як старе палісандрове дерево. Гострі риси виділялися на обличчі, обрамленому розкуйовдженим сивим волоссям, що безладно спадало майже до пліч. Мала на собі довгу чорну одіж, на якій золотими нитками було вишито міфологічних драконів. Жінка зупинилася за диваном і поклала на його спинку руки, на яких сильно проступали вузлуваті жили.

Бурзмалі та його товариш припинили розмову.

Люцілла перевела погляд зі старої жінки на власну одежу. Як не брати до уваги золотих драконів, вбрання було схожим, відкинуті каптури падали на плечі. Драконяча одежа відрізнялася лише прорізом збоку й тим, як вона розстібалася спереду, зверху вниз.

Оскільки жінка так і не озвалася, Люцілла глянула на Бурзмалі, чекаючи пояснення. Той відповів їй напруженим поглядом. Стара жінка далі мовчки вивчала Люціллу.

Ця пильна увага наповнила Люціллу тривогою. Вона помітила, що Дункан теж це відчув. Тримав руку на малому лазерострілі.

Довга тиша, під час якої очі вивчали її, ще посилила Люціллин неспокій. У тому, як ця жінка просто стояла й дивилася, було щось бене-ґессеритське.

Дункан перервав мовчання, зажадавши від Бурзмалі:

— Хто вона?

— Та, що порятує ваші шкури, — сказала стара. Голос мала тонкий, трохи тріскучий, але з тим самим дивним акцентом.

Інші Пам’яті Люцілли принесли їй образ, з яким вона могла порівняти одяг старої жінки. Щось схоже носили плейфем, куртизанки давнини.

Люцілла ледь не хитнула головою. Ця жінка, безперечно, була надто старою для такої ролі. А міфічні дракони, вишиті на тканині, відрізнялися від тих, які підказала їй пам’ять. Люцілла знову перевела погляд на старече обличчя: очі вологі від вікових хвороб. Суха кірка у зморшках біля куточків очей. Надто стара для плейфем.

Стара жінка заговорила до Бурзмалі:

— Думаю, вона добре це носитиме.

Почала стягати з себе драконячу одіж. Люціллі сказала:

— Носи з повагою. Нам довелося піти на вбивство, щоб ді­стати її для тебе.

— Кого ви вбили? — зажадала Люцілла.

— Постулантку[12] Всечесних Матрон! — У хрипкому голосі старої звучала гордість.

— Чого я маю це вдягати? — вимогливо спитала Люцілла.

— Поміняєшся зі мною одягом, — промовила стара.

— Ні, поки мені не пояснять. — Люцілла відхилила простягнутий їй одяг.

Бурзмалі ступив крок уперед.

— Ти можеш їй довіряти.

— Я друг ваших друзів, — сказала стара. Тріпнула одягом перед Люціллою. — Ну, бери.

— Я мушу знати ваш план, — звернулася Люцілла до Бурзмалі.

— Ми обоє мусимо знати, — підтримав Люціллу Дункан. — Чому ми маємо довіряти цим людям? Хто дав їм повноваження?

— Теґ, — відповів Бурзмалі. — І я. — Він глянув на стару. — Можеш їм розповісти, Сірафо. Ми маємо час.

— Ти носитимеш цей одяг, коли супроводжуватимеш Бурзмалі в Айсай, — сказала Сірафа.

«Сірафа», — подумала Люцілла. Ім’я звучало майже як у Лінійному Варіанті Бене Ґессерит.

Сірафа пильно оглянула Дункана.

— Так, він ще досить малий. Перевдягнемо його й перевеземо окремо.

— Ні! — заперечила Люцілла. — Мені наказано охороняти його!

— Поводишся по-дурному, — дорікнула їй Сірафа. — Вони шукатимуть жінку, схожу на тебе, у товаристві когось такого, як цей юнак. Не шукатимуть плейфем Всечесних Матрон з її нічним товаришем… чи Пана тлейлаксу та його супровід.

Люцілла провела по губах кінчиком язика. Сірафа говорила з цілковитою певністю Дому Прокторів.

Сірафа перекинула драконячу одіж через спинку дивана. Стояла роздягнена, в обтислому чорному трико, яке не приховувало жодної лінії її тіла, досі гнучкого та пружного, навіть гарно заокругленого. Це тіло здавалося набагато молодшим, ніж обличчя. Коли Люцілла на неї дивилася, Сірафа провела долонями по чолі та щоках, від центру назад. Прокладені віком зморшки розгладилися, з’явилося молодше обличчя.

Лицепляс?

Люцілла пильно дивилася на жінку. Не було жодних інших ознак лицепляса. Проте…

— Знімай свою одежу! — наказала Сірафа. Зараз її голос був молодшим і навіть ще більш владним.

— Ти мусиш це зробити, — благав Бурзмалі. — Сірафа займе твоє місце як чергова приманка. Це єдиний спосіб, як ми можемо пробратися.

— Куди пробратися? — спитав Дункан.

— До не-корабля, — відповів Бурзмалі.

— І куди ж ми на ньому полетимо? — зажадала Люцілла.

— У безпечне місце, — запевнив Бурзмалі. — Ми нафаршируємося шером по самі вінця, але більше я сказати не можу. Навіть шер з часом вивітрюється.

— Як же мене видадуть за тлейлаксу? — спитав Дункан.

— Довірся нам, так і буде, — знову запевнив Бурзмалі. Тоді зосередив увагу на Люціллі. — Превелебна Мати?

— Ви не залишаєте мені вибору, — сказала Люцілла. Зайнялася застібками і швидко зняла одежу. Вийняла з-під корсета маленький лазеростріл і кинула його на диван. Її трико було світло-сірим. Вона побачила, що це не пройшло повз увагу Сірафи, як і ножі в піхвах на її ногах.

— Інколи ми носимо чорне спіднє, — сказала Люцілла, на­дягаючи драконяче вбрання. Тканина здавалася тяжкою, але насправді виявилася легкою. Люцілла крутнулася, відчуваючи, як одежа розвіялася і припасувалася їй до тіла, наче була створена спеціально для неї. Якась шорстка плямка торкалася шиї. Вона підняла руку, провела пальцем по цьому місці.

— Це там, де в неї влучив дротик, — пояснила Сірафа. — Ми діяли швидко, але кислота трохи пошкодила тканину. На око це непомітно.

— Вигляд правильний? — спитав Бурзмалі в Сірафи.

— Усе дуже добре. Але мушу її проінструктувати. Вона не сміє помилитися, а то піймають вас обох, отак! — Щоб підкреслити свої слова, Сірафа плеснула в долоні.

«Де я бачила цей жест?» — спитала себе Люцілла.

Дункан торкнувся ззаду Люціллиного правого передпліччя, його пальці передали таємне повідомлення: «Це плескання! Манера Г’єді Прайм».

Інші Пам’яті Люцілли підтвердили це. Невже ця жінка належала до ізольованої спільноти, що зберегла давні звичаї?

— Хлопцеві слід уже йти, — промовила Сірафа. Жестом вказала на двох членів супроводу, які ще зоставалися в кімнаті. — Доставте його на місце.

— Мені це не подобається, — сказала Люцілла.

— Ми не маємо вибору! — гарикнув Бурзмалі.

Люцілла могла тільки погодитися. Знала, що може покладатися на клятву вірності, яку Бурзмалі склав Сестринству. А Дункан не дитина, нагадала вона собі. Його прана-бінду реакції сформовані під наглядом старого башара та її самої. Гхола мав здібності, до яких мало хто поза Бене Ґессерит міг дорівнятися.

Вона мовчки дивилася, як Дункан і двоє чоловіків виходять крізь блискучу завісу.

Коли вони зникли, Сірафа обійшла диванчик і стала перед Люціллою, вперши руки в боки. Їхні очі зустрілися на однаковому рівні.

Бурзмалі прокашлявся і спробував на дотик купу грубого одягу на столі біля себе.

Обличчя Сірафи, особливо очі, здавалися напрочуд виразними й переконливими. Очі були ясно-зеленими, з чистими білками. Їх не маскували лінзи чи ще якийсь штучний витвір.

— Вигляд у тебе як слід, — сказала Сірафа. — Пам’ятай, що ти особливий різновид плейфем, а Бурзмалі твій клієнт. Жодна звичайна людина не посміє втрутитися.

Люцілла розпізнала в цьому завуальований натяк.

— Але є такі, що посміють втрутитися?

— Тепер на Гамму є посольства всіх великих релігій, — промовила Сірафа. — З деякими ти ніколи не стикалася. Вони походять із того, що ви називаєте Розсіянням.

— А як називаєте його ви?

— Пошуком. — Сірафа застережливо здійняла руку. — Не бійся! У нас спільний ворог.

— Всечесні Матрони?

Сірафа повернула голову вліво і сплюнула на підлогу.

— Глянь на мене, бене-ґессеритко! Мене вишколено лише для того, щоб убивати їх! Це моя єдина функція і мета!

Люцілла обережно мовила:

— З того, що ми знаємо, ти мусиш бути майстринею своєї справи.

— У дечому я, можливо, перевершую тебе. А зараз слухай! Ти сексуальна адептка. Це ти розумієш?

— Чого священники мали б втручатися?

— Ти називаєш їх священниками? Ну… гаразд. Вони втручатимуться не з тієї причини, яку ти можеш собі уявити. Секс для задоволення є ворогом релігії, еге ж?

— Жодні замінники священної радості неприйнятні, — промовила Люцілла.

— Хай захистить тебе Тантрус, жінко! У Пошуку є різні священники, є й такі, що не проти дарованого екстазу сьогодні, замість обіцяного в майбутньому.

Люцілла ледь не посміхнулася. Чи ця самозвана вбивця Всечесних Матрон думає, що може повчати Превелебну Матір у справах релігії?

— Тут чимало людей, перевдягнених у священників, — продовжила Сірафа. — Вони дуже небезпечні. А найнебезпечніші ті, що є послідовниками Тантруса й запевняють, наче секс — єдиний спосіб поклоніння їхньому богові.

— Як мені їх розпізнати? — Люцілла почула в голосі Сірафи щирість і тривогу.

— Це не твій клопіт. Тобі не слід поводитися так, наче ти помічаєш такі відмінності. Перше твоє завдання — упевнитися, що тобі заплатять. Думаю, ти повинна вимагати п’ятдесят соляріїв.

— Ти не сказала мені, чого б вони мали втручатися. — Люцілла озирнулася на Бурзмалі. Він розклав грубе вбрання і знімав із себе бойове спорядження. Люцілла знову перевела погляд на Сірафу.

— Серед них є послідовники древньої конвенції, що дає їм право розірвати твою угоду з Бурзмалі. Насправді дехто намагатиметься випробувати тебе.

— Слухай уважно, — сказав Бурзмалі. — Це важливо.

— Бурзмалі буде одягнений як польовий працівник, — продовжила Сірафа. — Інакше годі пояснити мозолі від зброї на його руках. Ти називатимеш його Скар, тут це поширене ім’я.

— А що ж мені робити, якщо втрутиться священник?

Сірафа витягла з-під корсета маленький гаманець і вручила його Люціллі. Та зважила гаманець у долоні.

— Тут двісті вісімдесят три солярії. Якщо хтось представиться як божий пророк… Запам’ятаєш це? Божий пророк?

— Як же я можу забути? — голос Люцілли був майже глузливим, але Сірафа не звернула на це уваги.

— Якщо хтось такий втрутиться, ти перепросиш Бурзмалі та повернеш йому п’ятдесят соляріїв. Ще у цьому гаманці твоя картка плейфем на ім’я Піра.

— Піра.

— Ні! Сильніше наголос на «а»!

— Піра!

— Так може бути. А тепер слухай мене якомога уважніше. Ви з Бурзмалі вийдете на вулицю пізньої ночі. Можна очікувати, що в тебе вже були клієнти. Мусять бути докази цього. Тому ти… ах, тішитимеш Бурзмалі перед виходом звідси. Розумієш?

— Які тонкощі! — прокоментувала Люцілла.

Сірафа прийняла це як комплімент і всміхнулася, але помітно було, як сильно контролює вона вираз свого обличчя. Наскільки чужими були її реакції!

— Ще одне, — сказала Люцілла. — Якщо мені доведеться тішити божого пророка, як я пізніше знайду Бурзмалі?

— Скара!

— Так. Як я знайду Скара?

— Куди б ти не пішла, він чекатиме поблизу. Скар знайдеться, тільки-но ти з’явишся.

— Дуже добре. Якщо божий пророк втрутиться, я повертаю Скарові сто соляріїв і…

— П’ятдесят!

— Я так не думаю, Сірафо. — Люцілла повільно похитала головою. — Після втіхи зі мною божий пророк знатиме, що п’ятдесят соляріїв — це замала сума.

Сірафа стисла губи й повз Люціллу глянула на Бурзмалі.

— Ти попереджав мене, що вона особлива, та я не при­пускала…

Вдавшись лише до тіні Голосу, Люцілла промовила:

— Не припускай нічого, доки не почуєш це від мене!

Сірафа насупилася. Голос, очевидно, застав її зненацька, але вона продовжила так само зверхнім тоном:

— Я правильно розумію, що тобі не слід пояснювати сексуальних варіацій?

— Цілком правильно, — підтвердила Люцілла.

— І не мушу казати, що твій одяг ідентифікує тебе як адептку п’ятого рівня в Ордені Горму?

Тепер настала черга Люцілли насупитися.

— Що, як я виявлю вміння, вищі за п’ятий рівень?

— Ах, — сказала Сірафа. — Ти й надалі мене слухатимеш?

Люцілла відповіла коротким кивком.

— Дуже добре, — промовила Сірафа. — Можу я припускати, що ти здатна викликати в себе вагінальну пульсацію?

— Здатна.

— У будь-якій позиції?

— Я можу контролювати кожен мускул свого тіла!

Сірафа глянула повз Люціллу на Бурзмалі.

— Це правда?

— Інакше вона б цього не казала, — відповів Бурзмалі, що стояв одразу ж позаду Люцілли.

Сірафа втупилася Люціллі в підборіддя. Вона здавалася замисленою.

— Думаю, що це може все ускладнити.

— Щоб не виникло непорозумінь, — промовила Люцілла, — вміння, яких мене навчено, не призначені для ринкового вжитку. У них інша мета.

— О, я в цьому певна, — погодилася Сірафа. — Та сексуальна справність — це…

— Справність! — Люцілла вклала у свою інтонацію всю пов­ноту обурення Превелебної Матері. Однаково, що задумала досягти Сірафа, слід поставити її на місце. — Справність, ти кажеш? Я можу контролювати генітальну температуру. Знаю і можу збудити п’ятдесят одну ерогенну точку. Я…

— П’ятдесят одну? Але ж їх лише…

— П’ятдесят одну! — гарикнула Люцілла. — А їхніх комбінацій у різних послідовностях — дві тисячі вісім. І це все у поєднанні з двомастами п’ятьма сексуальними позиціями.

— Двомастами п’ятьма? — Сірафу це, вочевидь, вразило. — Ти ж, напевне, не хочеш сказати…

— Насправді їх більше, якщо врахувати дрібні варіації. Я імпринтерка, а це означає, що я опанувала триста кроків підсилення оргазму!

Сірафа прокашлялася, провела по губах кінчиком язика.

— Тоді мушу тебе застерегти, щоб ти стримувалася. Не виявляй своїх умінь на повну силу або… — Вона знову глянула на Бурзмалі. — Чого ти не попередив мене?

— Я попереджав.

Люцілла ясно почула веселощі в його голосі, але не обернулася, щоб перевірити.

Сірафа двічі тяжко вдихнула й видихнула.

— Якщо тобі поставлять якесь питання, відповідай, що ти невдовзі проходитимеш випробування перед підвищенням рівня. Це може вгамувати підозри.

— А якщо мене спитають про це випробування?

— О, це просто. Загадково всміхайся і мовчи.

— А якщо мене спитають про Орден Горму?

— Погрози, що сповістиш про таке своїм наставникам. Питання мають припинитися.

— А якщо не припиняться?

Сірафа знизала плечима.

— Вигадай, що хочеш. Ти б і Правдомовця розвеселила своїми викрутами.

Люцілла прибрала невимушеного виразу обличчя, обдумуючи при цьому своє становище. Почула, як Бурзмалі — Скар! — заворушився просто позаду неї. Не бачила жодних серйозних труднощів у влаштуванні такого спектаклю. З цього може навіть вийти забавна інтерлюдія, про яку вона розповість пізніше в Капітулі. Як зауважила Люцілла, Сірафа всміхнулася Бурз… — Скарові! Люцілла обернулася і глянула на свого клієнта.

Бурзмалі стояв оголений, його бойовий мундир і шолом лежали, акуратно складені, біля копички грубого одягу.

— Як я бачу, Скар не заперечує проти співучасті у твоїх приготуваннях до цієї пригоди, — промовила Сірафа. Вказала рукою на його твердий ерегований пеніс. — Тож я вас залишаю.

Люцілла почула, як Сірафа виходить крізь блискучу завісу. Люціллині думки переповнило гнівне розуміння:

«Зараз тут мав би бути гхола!»