Єретики Дюни

***

Одраде та Шіана йшли оброслою бур’янами дорогою повз склад прянощів, а мовчазний Вафф випереджав їх кроків на двадцять. Усі вони мали на собі нові пустельні накидки і блискучі дистикости. Крізь вічка сірої нуль-пласкляної огорожі, що оббігала дворище складу поруч із ними, виглядали пучки трави й коробочки бавовнику. Дивлячись на ці коробочки, Одраде думала про них як про життя, що намагається пробитися, попри людське втручання.

Позаду них смажилися під сонцем раннього пополудня зведені з блоків будівлі, що виросли довкола Дар-ес-Балята. Коли Одраде надто швидко вдихала, гаряче сухе повітря пекло їй горлянку. В голові у неї паморочилося, всередині немов точилася війна. Мучила спрага. Йшла, наче балансуючи на краю прірви. Ситуація, яку вона створила з наказу Тарази, щомиті могла вибухнути.

Яке це все ламке!

Балансували три сили. Вони насправді не підтримували одна одну, але були пов’язані мотивами, що могли миттєво змінитися і повалити весь союз. Військовики, послані Таразою, не заспокоювали Одраде. Де Бурзмалі? Як на те пішло, де гхола? Мав би вже тут бути. Чого їй наказано призупинити дії?

Сьогоднішня вилазка точно призупинить дії! Хоч Тараза дала на неї благословення, Одраде вважала, що подорож до пустелі, де мешкають черви, може призвести до вічної зупинки. Та ще й Вафф. Знайдуться шматочки, які він міг би підібрати, якщо виживе?

Попри найкращі ліки Сестринства, які мали прискорити процес зростання кісток, Вафф казав, що руки й досі болять у місцях, де Одраде їх перебила. Не скаржився, просто сповіщав інформацію. Здавалося, що він схвалює їхній крихкий альянс, навіть ту його модифікацію, яку внесла ракіанська священнича кліка. Без сумніву, Ваффа заспокоювало те, що один із його лицеплясів зайняв лаву Преосвященника під личиною Туека. Тлейлаксу гучно вимагав від Бене Ґессерит «розплідних матерів», під цим претекстом відмовляючись виконувати свою частину угоди.

— Це лише невелика затримка, доки Сестринство перегляне нову умову, — пояснювала Одраде. — Тим часом…

Сьогодні настало «тим часом».

Одраде відігнала побоювання та почала входити в настрій цієї пригоди. Її чарувала поведінка Ваффа, особливо його реакція на зустріч із Шіаною: помітний острах і чимале благоговіння.

Служниця його Пророка.

Одраде скоса глянула на дівчинку, що слухняно йшла поруч із нею. Ось справжній важіль, що має надати цим подіям обрису згідно із задумом Бене Ґессерит.

Прорив Сестринства в реальність, приховану за поведінкою тлейлаксу, наповнював Одраде піднесенням. Фанатична «істинна віра» Ваффа набувала форми з кожною його новою відповіддю. Відчувала, що їй поталанило вивчати релігійні налаштування Пана тлейлаксу. Навіть скрегіт піску під Ваффовими ногами виявляв поведінку, яку її навчили розпізнавати.

«Ми мали б здогадатися, — думала Одраде. — Маніпуляції нашої власної Міссіонарії Протектіви повинні були підказати нам, як це зробили тлейлаксу. Трималися разом, блокуючи всі вторгнення ззовні, упродовж усіх цих тяжкоплинних тисячоліть».

Вони, схоже, не скопіювали структуру Бене Ґессерит. А яка ж інша сила могла вчинити щось таке? Це була релігія. Велика Віра!

«Хіба що тлейлаксу використовують свою систему гхол як різновид безсмертя».

Тараза може мати рацію. Перевтілені Пани тлейлаксу не були такими, як Превелебні Матері. Без Інших Пам’ятей, лише власні спогади. Але наскільки тривалі!

«Як це збуджує!»

Одраде глянула вперед, на Ваффову спину. Тяжкоплинність. Це, здавалося, прийшло до нього як природна риса. Вона згадала, як він назвав Шіану. «Аляма». Ще одна змога зазирнути у Велику Віру Ваффа, цього разу лінгвістичного характеру, що підтверджує здогади. Це слово означає «Благословенна». Тлейлаксу зберегли древню мову не лише живою, а й незмінною.

Чи знав Вафф, що на це спроможні тільки могутні сили, такі як релігії?

«Ми дісталися коріння твоєї одержимості, Ваффе! Вона не надто відрізняється від дечого, створеного нами самими. Знаємо, як маніпулювати такими речами для власної мети».

У свідомості Одраде палало Таразине повідомлення: «План тлейлаксу прозорий: возвеличення. Людський Усесвіт мусить бути перетворений на тлейлаксанський Усесвіт. Вони не можуть сподіватися здобути таку мету без допомоги Розсіяння. Отже…»

Годі було заперечити міркування Матері Настоятельки. З цим погодилася навіть опозиція, та глибока схизма, що загрожувала Сестринству розколом. Та думка про людські маси в Розсіянні, їхню чисельність, що наростала по експоненті, викликала в Одраде почуття розпачу.

«Нас так мало порівняно з ними».

Шіана схилилася, підняла камінець. Якусь мить придивлялася до нього, а тоді метнула в огорожу поруч із ними. Камінець пролетів крізь вічка, не торкаючись сітки.

Одраде зібралася з силами, щоб міцніше себе опанувати. Звуки їхніх кроків по надмах піску, що засипав цю маловживану дорогу, зненацька здалися надто гучними. При кінці цієї вузької дороги, за двісті чи й менше кроків перед ними, лежала крута гребля, що вела через кільцевий канат і захисний рів довкола Дар-ес-Балята.

— Я роблю, що ти наказала, Мати, — заговорила Шіана. — Та й досі не знаю навіщо.

«Бо це тигель, в якому ми випробовуємо Ваффа, а за його посередництвом переформовуємо тлейлаксу!»

— Це демонстрація, — промовила Одраде.

Це була правда. Не вся правда, але достатня її частина.

Шіана йшла, опустивши голову й пильно дивлячись, куди ступає. «Вона завжди так підходила до свого Шайтана? — міркувала Одраде. — Обдумано та відсторонено?»

Одраде почула над собою тихе лопотіння. Це летіли сторожові орнітоптери. Трималися на відстані, але багато очей стежило за цією демонстрацією.

— Я затанцюю, — сказала Шіана. — Це зазвичай прикликає великого.

Одраде відчула, що її серцебиття прискорилося. Чи коритиметься той «великий» Шіані, попри присутність двох її супутників?

«Це самогубче божевілля!»

Та це слід було зробити: розпорядження Тарази.

Одраде глянула на огороджений склад прянощів біля них. Місце здавалося дивно знайомим. Більше ніж дежавю. Внутрішня впевненість, передана їй Іншими Пам’ятями, сповіщала, що це місце майже не змінилося від древніх часів. Конструкція баків для прянощів на цьому дворищі була такою ж старою, як Ракіс: овальні контейнери на високих ніжках, металево-пласкляні комахи чекають на ногах-ходулях, щоб кинутися на здобич. Вона здогадувалася, що це підсвідоме послання первісних проєктантів: меланж — це і благо, і отрута.

Під баками розкинулося піщане пустище, де не сміла виткнутися жодна рослина. Лише глинобитні будівлі, амебоподібний виступ Дар-ес-Балята, що майже сягав краю каната. Довго приховувана не-куля Тирана дала життя релігійній спільноті, яка прикривала більшу частину своєї діяльності за безвіконними стінами та під землею.

«Таємна робота наших несвідомих прагнень!»

Шіана заговорила знову:

— Туек змінився.

Одраде побачила, що Ваффова голова різко шарпнулася вгору. Він почув. Чи можемо ми приховати щось від посланниці Пророка?

«Надто багато людей уже знає, що під личиною Туека чаїться лицепляс», — подумала Одраде. Священнича кліка, звичайно, вірила, що наставила на тлейлаксу досить сітей, аби піймати не лише Бене Тлейлакс, а й Сестринство.

Одраде відчула гризький запах хімікатів, які використовували для знищення диких рослин на дворищі складу прянощів. Ці запахи повернули її до дійсності. Не сміла давати собі волю, пускаючись у ментальні мандри! Сестринство легко могло потрапити у власну пастку.

Шіана спотикнулася і тихо скрикнула, більше від роздратування, ніж від болю. Вафф різко повернув голову і глянув на Шіану, тоді знову перевів увагу на дорогу. Побачив, що дитина просто спіткнулася на нерівній поверхні дороги. Навіяний пісок приховував місця розколин.

Але ельфійська гребля перед ними здавалася непошкодженою. Не настільки міцною, щоб витримати одного з потомків Пророка, та цілком достатньою, аби благальник міг перейти нею до пустелі.

Вафф думав про себе переважно як про благальника.

«Приходжу як жебрак до землі Твого Посланця, Господи».

Він мав підозри щодо Одраде. Превелебна Мати привела його сюди, аби вичерпати його знання, перш ніж убити. Та з Божою поміччю він ще може її здивувати. Знав, що його тіло невразливе на Іксіанський Зонд, хоч вона, вочевидь, не мала при собі такого громіздкого знаряддя. Проте Ваффа заспокоїло не це, а сила власної волі та віра в Боже милосердя.

«Що, як рука, яку вони нам простягли, простягнута щиро?»

Це теж було б діянням Бога.

Союз із Бене Ґессерит, надійний контроль над Ракісом — яка ж це мрія! Нарешті запанує Шаріат, а бене-ґессеритки стануть його місіонерками.

Коли Шіана знову втратила рівновагу і ще раз тихо й жалібно скрикнула, Одраде сказала:

— Годі скаржитися, дитино!

Одраде побачила, що Ваффові плечі напружилися. Йому не подобалося, що «Благословенній» так суворо наказують. Цей малий чоловічок мав внутрішній стрижень. Одраде розпізнала в ньому силу фанатизму. Навіть якщо черв прийде його вбити, Вафф не тікатиме. Віра в Божу волю поведе його просто до смерті, якщо тільки він не втратить своєї релігійної певності.

Одраде придушила усмішку. Могла простежити процес його мислення. «Бог невдовзі виявить Свою Ціль».

Але Вафф думав про свої клітини, що повільно ростуть у Бандалонгу. Хай там що станеться, його клітини вціліють для Бене Тлейлакс… і для Бога — серійний Вафф завжди служить Великій Вірі.

— Знаєш, я відчуваю запах Шайтана, — промовила Шіана.

— Просто зараз? — Одраде глянула на греблю перед ними. Вафф був уже за кілька кроків від її аркоподібної поверхні.

— Ні, коли він наближається, — відповіла Шіана.

— Звичайно, відчуваєш, дитино. Кожен це відчуває.

— Я відчуваю його запах здалеку.

Одраде глибоко втягла повітря, відділяючи запахи від усюдисущого тла — паленого кременю: легенький аромат меланжу… озон… щось виразно терпке. Кивнула Шіані, щоб та першою вийшла на греблю, де можна було йти лише поодинці. Вафф далі тримався на двадцять кроків попереду. Гребля опускалася в пустелю метрів за шістдесят від них.

«За першої ж нагоди спробую пісок на смак, — подумала Одраде. — Це мені багато розповість».

Переходячи по греблі рів із водою, глянула на південний захід — там на небокраї виднівся невисокий бар’єр. Зненацька вона зіткнулася з нездоланною Іншою Пам’яттю. У ній не було гостроти справжнього видіння, але Одраде розпізнала її — мішанину образів із найглибших внутрішніх джерел.

«Прокляття! — подумала вона. — Не зараз!»

Годі було втекти. Такі вторгнення мали свою мету: це було неуникною вимогою, зверненою до її свідомості.

Пересторога!

Примруживши очі, глянула на небокрай, дозволивши Іншій Пам’яті вийти на передній план: дуже давно, високий бар’єр там удалині… люди, що рухаються по його верхівці. У цій віддаленій пам’яті був ельфійський міст, нематеріальний і прекрасний. Сполучав одну частину цього зниклого бар’єра з другою, а вона, і не бачивши, знала, що під цим давно зниклим мостом протікає річка. Річка Айдаго! Ось на цьому накладеному образі розпочався рух: якісь об’єкти падають із мосту. Були надто далеко, щоб їх розгледіти, але зараз вона мала потрібні мітки й могла поєднати їх із проєктованим образом. З почуттям жаху та піднесення Одраде розпізнала цю сцену.

Ельфійський міст розвалився! Впав у річку.

Побачене у видінні руйнування не було випадком. Це було класичне насилля, закарбоване в численних спогадах, які перейшли до неї в мить Агонії прянощів. Одраде могла класифікувати тонко узгоджені компоненти цього образу: тисячі її предків бачили цю сцену в мисленій реконструкції. Не справж­ня візуальна пам’ять, а набір точних звітів.

Саме там це і сталося!

Одраде зупинилася і дозволила проєкціям образу дістатися її свідомості. Пересторога! Розпізнано щось небезпечне. Вона не намагалася докопатися до сенсу цієї перестороги. Знала, що, якби це зробила, попередження розділилося б на окремі частини, кожна з яких могла виявитися значущою, але первісна певність зникла б.

Це все було зафіксовано в Атрідівській історії. Лето ІІ, Тиран, звалився з цього ельфійського мосту, розпавшись на частини. Великий черв Ракіса, сам Бог-Імператор упав із цього мосту під час своєї передвесільної подорожі.

Тут! Саме тут, у річці Айдаго, під знищеним мостом Тиран поринув у агонію. Саме тут відбулося перевтілення і постав Розділений Бог — тут усе почалося.

Навіщо ця пересторога?

Міст і річка зникли з цієї землі. Висока стіна, що оббігала пустельний край Тирана, Сар’єр, під впливом ерозії стерлася, стала пунктирною лінією на розпеченому обрії.

Якби зараз з’явився якийсь черв із зануреною у вічний сон перлиною пам’яті Тирана всередині, чи була б ця пам’ять небезпечною? Саме це доводили Таразині опоненти в Сестринстві.

Він прокинеться!

Тараза та її радники заперечували таку можливість.

А все ж цей сигнал з Інших Пам’ятей Одраде не можна було відкидати.

— Превелебна Мати, чого ми зупинилися?

Одраде відчула, як її свідомість повертається до теперішньої дійсності, що вимагає її уваги. Там, у застережному видінні починався нескінченний сон Тирана, але втручалися й інші візії. Шіана стояла перед нею зі здивованим виразом обличчя.

— Я дивилася туди, — вказала Одраде. — Там починався Шай-Хулуд, Шіано.

Вафф зупинився при кінці греблі, від піску його відділяв один крок, а від Шіани й Одраде вже сорок. Голос Одраде змусив його насторожитися, але він не обернувся. З його пози Одраде відчула, що він невдоволений. Вафф не потерпів би й натяку на цинізм стосовно свого Пророка. А Превелебних Матерів він завжди підозрював у цинізмі, надто ж у релігійних справах. Не був іще готовим прийняти як факт те, що давно зненавиджені та грізні Бене Ґессерит можуть поділяти його Велику Віру. Цю територію слід заповнювати обережно, як завжди й чинить Міссіонарія Протектіва.

— Кажуть, тут була велика річка, — промовила Шіана.

Одраде відчула насмішкувату нотку в голосі Шіани. Ця дитина швидко вчиться!

Вафф обернувся і сердито глянув на них. Теж почув цю нотку. Що він зараз думає про Шіану?

Одраде одною рукою обхопила Шіану за плечі, другою показувала.

— Там був міст. У великій стіні довкола Сар’єру зробили розколину, щоб могла протікати річка Айдаго. Через цю розколину перекинули міст.

Шіана зітхнула.

— Справжня річка, — шепнула вона.

— Не канат, і значно більша за канал, — підтвердила Одраде.

— Я ще ніколи не бачила річки, — сказала Шіана.

— Там Шай-Хулуда скинули в річку, — пояснила Одраде. Вказала ліворуч від себе. — З цього боку, за багато кілометрів у цьому напрямку він збудував палац.

— Там нема нічого, крім піску, — промовила Шіана.

— Палац зруйнували за Голодних Часів, — сказала Одраде. — Думали, що там скарбниця прянощів. Очевидно, помилялися. Він був надто хитрим для цього.

Шіана схилилася ближче до Одраде й шепнула:

— Але великий скарб прянощів існує. Про це йдеться у піснях. Я часто таке чула. Мій… кажуть, що його сховано в печері.

Одраде всміхнулася. Шіана, звичайно, посилалася на Усну історію. А ще ледь не сказала «мій батько», маючи на увазі справжнього батька, що загинув у цій пустелі. Одраде вже витягла з дівчинки цю історію.

Усе ще шепочучи Одраде на вухо, Шіана сказала:

— Чого той маленький чоловічок іде з нами? Він мені не подобається.

— Це необхідно для демонстрації, — запевнила Одраде.

Вафф використав цю мить, щоб спуститися з греблі на пологий піщаний схил. Він рухався обережно, але без помітного вагання. Опинившись на піску, обернувся, його очі блиснули під гарячим сонцем. Спершу глянув на Шіану, потім на Одраде.

«Він досі дивиться на Шіану з благоговінням, — подумала Одраде. — Вірить, що знайде тут щось велике. Відновить свої сили. І престиж!»

Шіана затінила очі долонею і пильно оглянула пустелю.

— Шайтан любить спеку, — промовила вона. — Люди ховаються в домівках, коли гаряче, та саме тоді й приходить Шайтан.

«Не Шай-Хулуд, — подумала Одраде. — Шайтан! Ти добре це передбачив, Тиране. Що ще ти знав про наші часи?»

Чи справді Тиран дрімає всередині червів, його потомків?

Жоден із аналізів, які вивчала Одраде, не давав однозначного пояснення, що змусило Лето піддати себе симбіозу з первісним червом Арракіса. Що він передумав за тисячоліття цієї жахливої трансформації? Чи якась, бодай найменша, часточка цього збереглася у теперішніх ракіанських червах?

— Він близько, Мати, — озвалася Шіана. — Чуєш його запах?

Вафф неспокійно зиркнув на Шіану.

Одраде глибоко вдихнула: насичений аромат кориці з відтінком гіркого кременю. Вогонь, сірка — загороджене кристалами зубів пекло великого черва. Вона схилилася, поклала на язик щіпку надмуханого піску. Тут було все тло: Дюна Іншої Пам’яті та теперішній Ракіс.

Шіана вказала ліворуч, туди, звідки віяв легкий пустельний вітер.

— Це там. Мусимо поспішати.

Не чекаючи дозволу Одраде, Шіана пустилася греблею, проминула Ваффа й вибігла на першу дюну. Там зупинилася, чекаючи, коли Одраде та Вафф її наздоженуть. Повела їх схилом дюни вниз, тоді вгору, через інший піщаний вал, який перегороджував їм дорогу, потім уздовж великого вигнутого бархана, з вершини якого вітер приносив смуги пилу та кристалів солі. Невдовзі від безпечного, оперезаного водою Дар-ес-Балята їх відділяв майже кілометр.

Шіана знову зупинилася.

Задиханий Вафф став одразу ж за нею. З-під каптура його дистикоста, там, де той перетинав чоло, стікав піт.

Одраде зупинилася за крок од Ваффа. Щоб заспокоїтися, глибоко дихала, дивлячись повз Ваффа на те, що привернуло увагу Шіани.

Люта хвиля піску, гнана штормовим вітром, прокотилася крізь пустелю, за дюну, на якій вони стояли. Відкрилася скельна порода — підніжжя довгої та вузької алеї між величезними кам’яними брилами, порозкидуваними та поперевертуваними, наче поламані будівельні блоки якогось безумного послідовника Прометея. Пісок лився рікою крізь цей природний лабіринт, залишаючи свій слід — глибокі подряпини та виїмки, — а тоді стікав із невисокого узвишшя та губився в інших дюнах.

— Там, унизу, — промовила Шіана, вказуючи на скельну алею. Спустилася з їхньої дюни, ковзаючи і продираючись крізь піщані насипи. Зупинилася долі біля брили, щонайменше вдвічі більшої за неї.

Вафф і Одраде стали відразу ж за нею.

Біля них здіймався у сріблясто-синє небо схил чергового гігантського бархана. Він звивався, наче хребет грайливого кита.

Одраде використала зупинку, щоб відновити кисневий баланс. Цей шалений біг багато вимагав від тіла. Помітила, що Ваффове обличчя почервоніло, він тяжко дихав. У цьому тісному переході крем’яно-корицевий запах здавався гнітючим. Вафф принюхався, потер носа тильним боком долоні. Шіана стала навшпиньки, крутнулася, стрімко промчала десять кроків уздовж скельної алеї. Поставила одну ногу на піщаний схил дальшої дюни, здійняла обидві руки до неба. Почала танцювати — спершу повільно, тоді швидше й швидше переміщаючись по піску.

Звуки ’топтера вгорі ставали дедалі гучнішими.

— Слухайте! — покликала Шіана, не припиняючи танцю.

Вона привертала їхню увагу не до ’топтерів. Одраде обернула голову, щоб обома вухами чути новий звук, який вривався у їхній лабіринт із перекинутих каменів.

Приглушений піском звук сичання, що видобувався з-під землі, наростав зі швидкістю, яка шокувала. Він ніс із собою спеку. Вітер, що вихором кружляв у скельній алеї, помітно потеплішав. Сичання переросло в гучне ревіння. Зненацька над дюною, просто над Шіаною, здійнялася гігантська паща — роззявлена, обрамлена кристалами.

— Шайтане! — гукнула Шіана, не збиваючись із танцювального ритму. — Я тут, Шайтане!

Вибравшись на дюну, черв скерував пащу вниз, у напрямку Шіани. Довкола її стоп каскадами посипався пісок, змусивши дівчину припинити танець. Корицевий запах наповнив скельну ущелину. Черв зупинився над ними.

— Посланець Божий, — видихнув Вафф.

Тепло висушило піт на відкритих частинах обличчя Одраде і змусило ізоляцію дистикоста помітно напучнявіти. Вона глибоко вдихнула, розбираючи складники цієї корицевої атаки. Повітря довкола них було різким од озону і швидко збагачувалося киснем. Напруживши чуття до повної готовності, Одраде нагромаджувала враження.

«На випадок, якщо вцілію», — подумала вона.

Так, це були цінні дані. Може, настане день, коли ними скористаються інші.

Шіана відступила з надмуханого піску на відкриту скельну поверхню. Відновила танець, рухаючись несамовитіше, стріпуючи головою при кожному оберті. Волосся шмагало її по обличчі, і щоразу, обертаючись лицем до черва, вона скрикувала: «Шайтан!»

Делікатно, наче дитя на незнайомій території, черв знову рушив уперед. Переповз через вершину дюни, звиваючись, спустився на відкритий камінь і продемонстрував палючу пащу трохи вище Шіани, за два кроки від неї.

Коли він зупинився, Одраде усвідомила, що всередині черва гуде, як у глибині печі. Не зводила погляду з відблисків мерехтливого жовтогарячого полум’я в цьому створінні. Це була печера таємничого вогню.

Шіана припинила танець. Стиснула кулаки, опустила руки по боках і глянула на монстра, якого покликала.

Одраде глибоко й розмірено дихала, контролюючи кожен рух як Превелебна Мати, що збирає всі свої сили. Якщо це кінець, то що ж — вона виконала Таразин наказ. Нехай Мати Настоятелька довідається все, що їй потрібно, від спостерігачів там, угорі.

— Вітаю, Шайтане, — сказала Шіана. — Я привела з собою Превелебну Матір і чоловіка-тлейлаксу.

Вафф опустився навколішки й уклонився.

Одраде прослизнула повз нього і стала поруч із Шіаною.

Шіана глибоко дихала. Її обличчя покрилося рум’янцем.

Одраде відчула, як цокають їхні перенапружені дистикости. Гаряче, насичене корицею повітря довкола них було повне звуків цієї зустрічі, а домінували над ними всіма бурмотіння полум’я всередині непорушного черва.

Вафф підійшов до Одраде і втупився у черва, мов у трансі.

— Я тут, — прошепотів він.

Одраде подумки його вилаяла. Кожен безпричинний шум міг притягти до них цю бестію. Хоча вона знала, що думає Вафф: жоден інший тлейлаксу ніколи не стояв так близько до потомка його Пророка. Навіть ракіанські священники ніколи не робили цього!

Раптово Шіана зробила правицею жест, показавши вниз.

— Схилися перед нами, Шайтане! — наказала вона.

Черв опускав роззявлену пащу, аж доки внутрішня піч заповнила скельну ущелину перед ними.

Голосом, ледь гучнішим за шепіт, Шіана промовила:

— Бачиш, Мати, як Шайтан слухається мене?

Одраде відчувала панування Шіани над червом, пульсування прихованої мови, спільної для дитини та страховиська. Це було несамовито.

Здійнявши голос у зухвалій гордині, Шіана сказала:

— Я попрошу Шайтана дозволити нам проїхатися на ньому!

Вона видряпалася на схил дюни, стала поруч із червом. Велика паща негайно здійнялася, наслідуючи її рухи.

— Не рухайся! — гукнула Шіана.

Черв зупинився.

«Вона не словами йому наказала, — подумала Одраде. — Це щось інше… щось інше…»

— Мати, іди зі мною, — покликала Шіана.

Підштовхуючи Ваффа вперед, Одраде послухалася. Вони видряпалися на піщаний схил за Шіаною. Розворушений пісок сипався вниз, до черва, що чекав, горою здіймаючись в ущелині.

Звужений до кінця хвіст черва викручувався вздовж хребта дюни перед ними. Рухаючись піщаним схилом, Шіана повела їх до самого кінця хвоста. Там ухопилася за передній край кільця, що виступало на рубчастій поверхні, і видерлася на свого пустельного звіра.

Одраде та Вафф повільніше пішли за нею. Тепла поверхня черва здавалася Одраде неорганічною, наче це був якийсь іксіанський артефакт.

Шіана просунулася вперед уздовж спини й сіла навпочіпки відразу ж за пащею, де випиналися особливо товсті та широкі кільця.

— Отак, — промовила вона. Схилилася вперед і вхопилася за передній край кільця, легко його припіднявши, аби відкрився рожевий м’якуш унизу.

Вафф негайно послухався, але Одраде рухалася з більшою обережністю, нагромаджуючи враження. Поверхня кільця була тверда, як пластбетон, і покрита дрібними інкрустаціями. Пальці Одраде досліджували м’якуш під краєм кільця. Він слабко пульсував. Поверхня довкола них здіймалася і опадала в майже непомітному ритмі. За кожним порухом Одраде чула тихе скреготіння.

Шіана штовхнула ногою поверхню черва позаду себе.

— Шайтане, рушай! — наказала вона.

Черв не відповів.

— Прошу, Шайтане, — заблагала Шіана.

Одраде почула розпач у голосі Шіани. Дитина так довіряла своєму Шайтанові, та Одраде знала, що дівчинці дозволено було проїхатися лише першого разу. Одраде знала цю історію повністю, від прагнення смерті до сум’яття серед священників, але жодна подробиця не могла підказати, що станеться далі.

Зненацька черв рушив. Різко піднявся, повернув ліворуч, тісною дугою виповз із скельної ущелини, тоді попрямував геть від Дар-ес-Балята, у відкриту пустелю.

— Ми їдемо з Богом! — гукнув Вафф.

Звук його голосу шокував Одраде. Яка дикість! Вона відчула силу його віри. Згори долинало лопотіння крил орнітоптерів, що летіли за ними слідом. Одраде обвівав вітер цього переходу, повний озону та запаху розжареної печі, викликаний тертям гігантського страховища об пісок.

Одраде через плече озирнулася і глянула вгору, на ’топтери. Подумала, як легко було б ворогам звільнити цю планету від клопіткої дитини, так само клопіткої Превелебної Матері та погорджуваного тлейлаксу — досить однієї миті насилля у відкритій пустелі. Вона знала, що священнича кліка може зважитися на це, сподіваючись, що спостерігачі Одраде прибудуть надто пізно, щоб цьому запобігти.

Чи стримають їхню цікавість і страх?

Одраде зізнавалася, що їй і самій дуже цікаво.

«Куди він нас везе?»

Безперечно, не до Кіна. Одраде здійняла голову й зиркнула вперед, понад головою Шіани. На обрії, точнісінько перед ними, лежало те легендарне місце, заглибина між поваленими скелями, куди Тиран упав зі свого ельфійського мосту.

Про це місце перестерігали Інші Пам’яті.

Від раптового відкриття думки Одраде завмерли. Вона зрозуміла пересторогу. Тиран помер у місці, яке вибрав сам. Численні смерті зоставили тут свій відбиток, але його загибель найграндіозніша. Тиран навмисне проклав так шлях своєї передвесільної подорожі. Шіана не наказувала червові повзти саме сюди. Він рухався цим шляхом із власної волі. Магніт нескінченного сну Тирана притягнув його назад, до місця, де цей сон розпочався.