Єретики Дюни

***

Будівля стояла здаля від широкої алеї, під захистом дерев і старанно доглянутих живоплотів. Живоплоти звивалися, утворюючи лабіринт, білі стовпи в людський зріст заввишки окреслювали засаджені площі. Жоден автомобіль не міг в’їхати сюди чи виїхати звідси інакше, ніж повільно повзучи. Військовий розум Теґа миттю це збагнув, коли броньований землехід доставив його до дверей. Фельдмаршал Муззафар, єдиний, крім нього, пасажир на задньому сидінні, зауважив Теґову оцінку й сказав:

— Ми захищені зверху променевою анфіладною системою.

Солдат у камуфляжному однострої з довгоствольним лазерострілом на перекинутому через плече ремені відчинив двері і став струнко, коли Муззафар виходив.

Теґ вийшов за ним слідом. Пізнав це місце. То була одна з «надійних» адрес, які він отримав від Служби безпеки Бене Ґессерит. Очевидно, інформація Сестринства перестала відповідати дійсності. Однак сталося це недавно, бо Муззафар не дав знаку, що Теґ може знати це місце.

Коли вони підійшли до дверей, Теґ помітив, що інша захисна система, яку він бачив під час першої подорожі по Айсаю, залишилася незмінною. Стовпи, що стояли тут, ледь помітно відрізнялися від інших, розміщених уздовж бар’єра з дерев і живоплотів. Ці стовпи були сканелайзерами, керованими з приміщення десь у будинку. Їхні ромбічно з’єднані конектори «зчитували» простір між ними й будинком. Досить легенького натиску на кнопку в сторожовій кімнаті — і сканелайзери покрають на шматки м’яса будь-яку живу плоть, що перетне їхні поля.

Біля дверей Муззафар зупинився і глянув на Теґа.

— Всечесна Матрона, з якою ви зараз зустрінетеся, наймогутніша з усіх, що прибули сюди. Вона не терпить нічого, крім цілковитого послуху.

— Як я розумію, ви мене попереджаєте.

— Я знав, що ви зрозумієте. Називайте її Всечесною Матроною. Цього досить. Рушаймо. Я дозволив собі таку вільність і приготував для вас новий мундир.

Кімната, куди завів його Муззафар, належала до тих, яких Теґ не бачив під час свого попереднього візиту. Невелика й так заставлена чорними скриньками, які постійно цокотіли, що для них двох залишилося небагато місця. Кімнату освітлювала єдина жовта світлокуля під стелею. Муззафар втиснувся у куток, а Теґ тим часом зняв з себе забруднений і пом’ятий мундир, який носив від виходу з не-кулі.

— Мені прикро, що не можу запропонувати вам купелі, — сказав Муззафар. — Та ми не можемо зволікати. Вона втрачає терпіння.

У мундирі Теґ почув себе іншою людиною. Це був знайомий чорний однострій, навіть із зірочками на комірі. Тож він мав постати перед цією Всечесною Матроною як башар Сестринства. Цікаво. Він знову цілковито був башаром, хоча годі сказати, що те могутнє почуття ідентичності колись його покидало. Але мундир доповнював і проголошував це. У цьому вбранні Теґ не мав потреби якось додатково підкреслювати те, ким він був.

— Так краще, — сказав Муззафар, ведучи Теґа до передпокою, а звідти крізь двері, які він пам’ятав. Так, тут він зустрічався з «надійними» контактами. Тоді він добре розпізнав функції кімнати, схоже, що й зараз нічого в ній не змінилося. Уздовж лінії, де стеля змикалася зі стінами, тяглися ряди мікроскопічних комунікаторів, замаскованих під срібні напрямні стрічки до світлокуль, що плавали вгорі.

«Той, за ким стежать, цього не бачить, — подумав Теґ. — А у Спостерігача мільярд очей».

Його подвійне бачення попереджало про небезпеку, але це не було негайне насилля.

У цій кімнаті в п’ять метрів завдовжки й чотири завширшки велися справи на найвищому рівні. Торгівля не передбачала виставляння справжніх грошей. Люди тут бачили тільки портативні еквіваленти того, що вважалося валютою. Це міг бути меланж або молочні су-камені розміром з очне яблуко. Ідеально круглі, вони здавалися водночас блискучими й м’якими, але райдужно променіли, коли на них падало світло чи коли вони торкалися живих тіл. Це було місце, де данікен меланжу чи складана торбинка з су-каменями сприймалися як щось цілковито природне. Тут переходили з рук у руки суми, достатні для купівлі планети, — для цього досить було кивнути головою, кліпнути, тихо пробурмотіти. Жодних гаманців із валютою при цьому. Найближчу до них роль відігравали тонкі прозорі кейси, із захищених отрутою нутрощів яких виймали тонкі аркуші кристалічного рідуліанського паперу. На них непідробним друком були записані дуже великі числа.

— Це банк, — сказав Теґ.

— Що? — Муззафар пильно дивився на зачинені двері у протилежній стіні. — О, так. Вона невдовзі з’явиться.

— Зараз, звичайно, вона за нами стежить.

Муззафар не відповів нічого, але міну мав похмуру.

Теґ озирнувся довкола. Чи змінилося тут щось від його попередніх відвідин? Він не бачив жодних значущих змін. Міркував, чи подібні святилища якось особливо змінюються впродовж еонів. На підлозі лежав росовий килим, м’який, як пух казарки, і білий, наче підчеревина хутряного кита. На ньому зблискували росинки, та це був обман зору. Боса стопа (не те щоб це місце бачило колись босу стопу) не відчула б нічого, крім пестливої сухості.

Майже в центрі кімнати стояв вузький стіл, що мав приблизно двометрову довжину. Стільниця була щонайменше двадцять міліметрів завтовшки. Теґ здогадався, що це даніанська джакаранда. Темно-коричнева поверхня була відполірована до блиску, що притягав погляд і відкривав глибинні жилки, схожі на річні потоки. Довкола стола стояли лише чотири адміральські крісла, зроблені майстром-митцем з того ж дерева, що й стіл, на сидінні та підлокітниках оббиті ліршкірою точнісінько відтінку полірованого дерева.

Лише чотири крісла. Більше було б надміру. Раніше він їх не випробовував, та й зараз не сів, але знав, що відчула б там його плоть: у них було майже так само зручно, як у слідокріслах. Звичайно, не зовсім так м’яко й без пристосування до форм тіла. Надмірний комфорт може схилити до розслаблення. Ця кімната і її вмеблювання казали: «Почувайся зручно, але не втрачай пильності».

Теґ подумав, що в такому місці потрібно мати не тільки сприт, а й чималу бойову силу за спиною. Такого висновку він дійшов уже раніше, а зараз його оцінка не змінилася.

Тут не було вікон, а ті, які він побачив ззовні, закривали танці ліній світлоенергетичного бар’єра, що мав тримати оддалік зловмисників і унеможливити втечу. Теґ знав, що такі бар’єри мають власні небезпеки, але важливими були наслідки. Енергетичного потоку, потрібного для їхньої підтримки, вистачило б для забезпечення цілого міста впродовж найтривалішого з життів його мешканців.

У цій демонстрації багатства не було нічого випадкового.

Двері, за якими стежив Муззафар, відчинилися з легким клацанням.

Небезпека!

До кімнати вступила жінка у блискучих золотих шатах. На тканині її одежі танцювали червоно-оранжеві лінії.

Вона стара!

Теґ не очікував, що вона виявиться такою древньою. Її обличчя було поморщеною маскою. Глибоко посаджені очі мали барву зеленого льоду. Ніс скидався на видовжений дзьоб, тінь якого торкалася тонких губ і повторювала гострий кут підборіддя. Чорна пласка шапочка майже повністю прикривала сиве волосся.

Муззафар уклонився.

— Залиш нас, — наказала вона.

Не кажучи й слова, він вийшов у двері, з яких вона ввійшла. Коли двері за ним зачинилися, Теґ озвався:

— Всечесна Матроно.

— То ти розпізнав, що це банк? — У її голосі відчувалося лише легеньке тремтіння.

— Звичайно.

— Завжди є шляхи переказування значних сум чи купівлі енергії, — промовила вона. — Кажу не про ту енергію, що рухає фабриками, а про ту, що рухає людьми.

— І яка зазвичай виступає під дивними назвами уряду, суспільства чи цивілізації, — погодився Теґ.

— Я так і здогадувалася, що ти виявишся дуже розумним, — зауважила вона. Відсунула крісло й сіла, проте не зробила Теґові знаку сідати теж. — Я вважаю себе банкіром. Це економить час. Дозволяє уникнути каламутних і неприємних просторікувань.

Теґ не відповів. У цьому начебто не було потреби. Далі пильно її вивчав.

— Чому ти так на мене дивишся? — зажадала вона.

— Я не сподівався, що ви будете такою старою, — зізнався він.

— Ге-ге. Маємо багато несподіванок для тебе, башаре. Пізніше молодша Всечесна Матрона може прошепотіти тобі своє ім’я, щоб позначити тебе. Молися Дуру, якщо так станеться.

Він кивнув, не надто розуміючи сказане.

— Цей будинок теж дуже старий, — промовила вона. — Я стежила за тобою, коли ти ввійшов. Це також тебе дивує?

— Ні.

— Загалом цей будинок залишався незмінним кілька тисячоліть. Його зведено з матеріалів, що зберігаються значно довше.

Він зиркнув на стіл.

— О ні, не деревина. А те, що в глибині: поластин, полаз і пормабат. П3, з яких ніколи не глузують, якщо їхнє використання необхідне.

Теґ зберігав мовчання.

— Необхідне, — повторила вона. — Ти протестуєш проти якоїсь із потрібних речей, заподіяних тобі?

— Мої протести нічого не важать, — відповів він. Куди вона хилить? Вочевидь, вивчає його. Як він вивчав її.

— Гадаєш, інші колись протестували проти заподіяного їм?

— Безсумнівно.

— Ти природжений полководець, башаре. Думаю, що будеш дуже цінним для нас.

— Я завжди думав, що я найбільш цінний для себе самого.

— Башаре! Глянь мені в очі!

Він підкорився, побачивши маленькі оранжеві цятки, що плавали на білках. Почуття небезпеки загострилося.

— Якщо колись побачиш мої очі цілковито оранжевими, стережись! — сказала вона. — Це означатиме, що ти образив мене понад межі мого терпіння.

Він кивнув.

— Мені подобається, що ти вмієш наказувати, але ти не можеш наказувати мені. Наказуй сміттю, бо це єдина функція, яку ми маємо для тобі подібних.

— Сміттю?

Вона недбалим рухом махнула рукою.

— Тим назовні. Ти їх знаєш. Їхні інтереси вузькі. Жодні великі питання не дістаються у їхню свідомість.

— Я думав, що саме про це і йдеться.

— Ми працюємо над тим, щоб такий стан зберігався, — підтвердила вона. — Усе, що до них потрапляє, проціджується через щільний фільтр. А він пропускає лише те, що має безпосередню вартість виживання.

— Жодних великих питань, — сказав він.

— Ти ображаєшся, та це нічого не важить, — промовила вона. — Для тих отам важливим питанням є: «Чи їстиму я сьогодні?», «Чи матиму цієї ночі притулок, куди не вторгнуться напасники або шкідливі комахи?». Розкіш? Розкіш — це здобути наркотики або особину протилежної статі, яка певний час триматиме бестію на відстані.

«А бестія — це ви», — подумав він.

— Я витрачаю на тебе певний час, башаре, бо бачу, що ти міг би бути для нас іще ціннішим, ніж Муззафар. А він украй цінний. Навіть у цю мить ми винагороджуємо його за те, що він доставив тебе до нас у сприйнятливому стані.

Теґ мовчав, і вона захихотіла.

— Не вважаєш себе сприйнятливим?

Теґ зберігав мовчання. Йому дали з їжею якийсь дурман? Подвійне бачення мерехтіло, але насильницькі рухи відступали. Водночас з очей Всечесної Матрони зникали оранжеві цятки. Хоча слід триматися подалі від її стоп. Це смертоносна зброя.

— Ти просто неправильно думаєш про сміття, — продовжувала вона. — На щастя, найбільша їхня здатність — це самообмеження. Щось там вони знають у найглибших глибинах свідомості, але не можуть знайти часу, щоб подумати про це. І взагалі про будь-що, крім безпосередньої боротьби за виживання.

— І їх не можна поліпшити? — спитав він.

— Їх не слід поліпшувати! О, ми дбаємо, щоб самовдосконалення залишалося у них дуже модним. Звичайно, це манія, за якою не приховується нічого справжнього.

— Чергова розкіш, яку їм слід заборонити, — промовив він.

— Не розкіш! Те, чого взагалі не існує! Слід постійно тримати його за бар’єром, який ми охоче називаємо захисним невіглаством.

— Те, чого ти не знаєш, не може тобі зашкодити.

— Мені не подобається твій тон, башаре.

В її очах знову затанцювали оранжеві цятки. А все ж відчуття насилля зникло, коли вона знову захихотіла.

— Те, чого ти остерігаєшся, є протилежністю тому-чого-ти-не-знаєш. Ми навчаємо, що нове знання може бути небезпечним. Очевидне доповнення цього: «Будь-яке нове знання несумісне з виживанням».

Двері позаду Всечесної Матрони відчинилися, і повернувся Муззафар. Це був змінений Муззафар, його обличчя розчервонілося, очі блищали. Він став за кріслом Всечесної Матрони.

— Одного дня я зможу поставити отак за собою й тебе, — сказала вона. — Вчинити таке — у моїй владі.

Теґ намагався здогадатися, що вони зробили з Муззафаром. Чоловік скидався на одурманеного.

— Бачиш, що я маю владу? — спитала вона.

Він прокашлявся.

— Це очевидно.

— Я банкір, пам’ятаєш? Ми саме внесли депозит на ім’я нашого вірного Муззафара. Ти вдячний нам, Муззафаре?

— Так, Всечесна Матроно. — Його голос був хрипким.

— Я певна, що ти загалом розумієш цей різновид влади, башаре, — промовила вона. — Бене Ґессерит добре тебе вишколили. Вони достатньо талановиті, та, боюсь, не такі, як ми.

— А ще мені казали, що ви доволі численні, — зауважив він.

— Не численність є ключовою, башаре. Така влада, як наша, спрямована у визначене русло, і її можна контролювати невеликою кількістю людей.

Теґ подумав, що деяка риса робить її схожою на Превелебну Матір: може дати відповідь, не виказуючи багато.

— У своїй суті, — промовила вона, — така влада, як наша, може стати основою виживання для багатьох людей. У такому разі погроза її скасування — це все, що потрібно, аби правити. — Вона зиркнула через плече. — Хотів би ти, щоб ми відібрали в тебе нашу ласку, Муззафаре?

— Ні, Всечесна Матроно. — Він справді затремтів!

— Ви винайшли новий наркотик, — припустив Теґ.

Вона відповіла сміхом, спонтанним і гучним, майже хрипким.

— Ні, башаре! Маємо старий.

— І ви зробили б мене залежним від нього?

— Як усі інші, кого ми контролюємо, башаре, маєш вибір: смерть чи послух.

— Це доволі старий вибір, — погодився він.

Якою була безпосередня загроза з її боку? Він не відчував насилля. Геть навпаки. Подвійне бачення показувало уривчасті спалахи з украй чуттєвим підтекстом. Вони вважають, що можуть провести з ним імпринтинг?

Вона всміхнулася йому зі значущим виразом обличчя, під яким приховувалася крига.

— Він добре нам служитиме, Муззафаре?

— Я вірю, що так, Всечесна Матроно.

Теґ замислено насупився. Довкола цієї пари витало щось порочне. Вони протистояли всім етичним нормам, які були взірцем його поведінки. Приємно було згадати, що ніхто з них не знав про дивне прискорення його реакцій.

Здавалося, їм подобається його збентеження.

Теґ певним чином заспокоївся, зрозумівши, що ніхто з цих двох не знає справжньої радості життя. Виразно бачив це поглядом, який просвітило Сестринство. Всечесна Матрона і Муззафар забули чи, ймовірніше, відкинули все, що було основою виживання радісних людей. Подумав, що вони, либонь, неспроможні вже знайти справжнє джерело радості у власному тілі. Мусили вести існування вуаєристів, вічних підглядачів, постійно пам’ятаючи, як було раніше, перш ніж вони перетворилися на тих, ким стали. Навіть коли глибоко загрузали в болоті того, що колись вважалося винагородою, мусили щоразу сягати нових крайнощів, тільки б торкнутися краю власних спогадів.

Всечесна Матрона вищирилася ширше, показавши ряд блискучих білих зубів.

— Глянь на нього, Муззафаре. Гадки не має, що ми можемо зробити.

Теґ чув це, але водночас і бачив очима, натренованими Бене Ґессерит. У жодному з цих двох не зосталося й міліграма наївності. Не було нічого, що могло б їх здивувати. Не було нічого насправді нового. А все ж вони плели інтриги й вигадували підступи, сподіваючись, що ця крайність викличе гострі відчуття, як — пам’ятали це — було раніше. Знали, звичайно, що цього не буде, й очікували винести з цього переживання лише додаткову порцію палючої люті, а вона, своєю чергою, підштовхне їх до нової спроби дістатися недосяжного. Ось як вони міркували.

Теґ змайстрував для них усмішку, використовуючи всі вміння, вивчені під рукою Бене Ґессерит. Це була усмішка, повна співчуття, розуміння і справжнього задоволення з власного існування. Знав, що це найсмертоносніша зневага, якої він міг їм завдати, побачив, що влучив у ціль. Муззафар грізно вирячився на нього. Всечесна Матрона перейшла від оранжевоокої люті до раптового здивування, а тоді, досить повільно, до проблиску втіхи. Цього вона не сподівалася! Це було щось нове!

— Муззафаре, — сказала вона, оранжеві цятки зникли з її очей. — Приведи Всечесну Матрону, яку вибрано, щоб позначити нашого башара.

Теґ, подвійне бачення якого показувало пряму загрозу, нарешті зрозумів. Відчував, як усвідомлення власного майбутнього хвилями виливається назовні й розходиться навсібіч разом із силою, що наростала в ньому. Дика зміна в ньому продовжувалася й далі! Енергія розширювалася. Разом з нею прийшло розуміння й вибір. Бачив, як він вихором проноситься крізь цей будинок, залишаючи позаду порозкидувані тіла (серед них і тіла Муззафара та Всечесної Матрони). Бачив, що весь цей комплекс буде схожим на бойню, коли він його покидатиме.

«Я мушу це зробити?» — міркував він.

За кожного, кого він уб’є, будуть убиті інші. Та бачив необхідність цього, як урешті розгледів проєкт Тирана. Біль, побачений ним самим, ледь не змусив його скрикнути. Проте він стримав цей крик.

— Так, приведіть цю Всечесну Матрону, — сказав він, знаючи, що тоді йому доведеться на одну особу менше шукати в цьому будинку, щоб знищити її. А насамперед слід зайнятися кімнатою, звідки керують сканелайзером.