Єретики Дюни

***

«Во ім’я нашого Святого Ордену та нерозривного Сестринства цей запис визнано точним і гідним внесення до Хронік Капітули».

Тараза з почуттям неприязні вдивлялася у слова, що проєктувалися на її дисплей. Ранкове світло малювало на проєкторі смугу жовтих відблисків, надаючи словам вигляду неясної таємничості.

Сердитим рухом Тараза відштовхнулася від проєкційного столу, встала та підійшла до південного вікна. День тільки починався, на її дворику лежали довгі тіні.

«Маю я прибути туди особисто?»

Від цієї думки її охопила нехіть. Це житло здавалося таким… таким безпечним. Нерозумне почуття, вона знала це кожним нервом тіла. Хоча Бене Ґессерит жили тут понад чотирнадцять століть, Планета Капітули досі мусила вважатися тимчасовим притулком.

Вона поклала ліву руку на гладеньку раму вікна. Кожне її вікно розміщено так, щоб воно привертало увагу до чудового краєвиду, що відкривався за ним. Кімната — її пропорції, умеблювання, кольори — це все було втіленням задуму архітекторів і будівничих, які злагоджено працювали, щоб дарувати мешканцям почуття підтримки.

Тараза спробувала зануритися в це приязне переживання і зазнала невдачі.

Суперечка, учасницею якої вона щойно була, залишила в цій кімнаті гіркоту, хоча слова промовлялися якомога спокійнішим тоном. Її радники були впертими і (з цим вона беззастережно погоджувалася) мали для цього зрозумілі причини.

«Зробити з себе місіонерок? Та ще й для тлейлаксу?»

Тараза торкнулася плитки керування біля вікна й відчинила його. До кімнати повіяв теплий вітерець, напоєний запахом весняного цвіту з яблуневих садів. Сестринство пишалося плодами, які вирощувало тут, у центрі влади всіх їхніх укріп­лень. У жодній Твердині та Нижчій Капітулі, які ткали мережу Бене Ґессерит на більшості заселених планет Старої Імперії, не було гарніших садів.

«За їхніми плодами ви пізнаєте їх», — подумала вона. Деякі старі релігії досі можуть дарувати мудрість.

Зі своєї високої кімнати Тараза бачила весь південний обшир будівель Капітули. Тінь розміщеної поблизу вартівні рисувала довгу нерівну лінію на дахах і двориках.

Замислюючись над цим, вона розуміла, що це напрочуд мала площа для тієї сили, яка на ній міститься. За кільцем садів і квітників розкинулася дбайливо розпланована шахівниця приватних резиденцій, кожну з яких оточувала власна плантація. Ці привілейовані садиби займали заслужені Сестри, що вийшли на спочинок, і вибрані вірні сім’ї. Зубчаті гори, вершини яких часто блищали снігом, визначили західні кордони. За двадцять кілометрів на схід звідси лежав космодром. Серцевину Капітули оточували відкриті рівнини, на яких паслася худоба особливої породи, така вразлива на чужі запахи, що з хрипким ревом кидалася врозтіч, ледь зачувши людей, не відмічених місцевими пахощами. Найближчі до центру доми, оточені живими огорожами з колючих рослин, один із найраніших башарів спроєктував так, щоб ніхто ні вдень ні вночі не міг перебратися через їхні кручені канали нарівні з землею, зоставшись при цьому непоміченим.

Усе здавалося випадковим, розкиданим навмання, проте підкорялося суворому порядку. А це, як знала Тараза, було уособленням Сестринства.

Покашлювання позаду нагадало Таразі: одна з тих, що найзатятіше сперечалися з нею в Раді, терпляче чекає біля відчинених дверей.

«Чекає мого рішення».

Превелебна Мати Беллонда хотіла, щоб Одраде «вбили від руки», без зволікань. Жодне рішення не було ухвалено.

«Цього разу ти справді це зробила, Дар. Я очікувала від тебе дикої незалежності. Навіть хотіла такого. Але це!»

Беллонда, стара, огрядна й червонолиця, з холодними очима і природженою злобою, найвідомішою її рисою, пропонувала засудити Одраде як зрадницю.

— Тиран негайно б її розчавив! — доводила Беллонда.

«І це все, чого ми від нього навчилися?» — міркувала Тараза.

Беллонда переконувала, що Одраде не лише з Атрідів, а й із Корріно. Серед її предків було багато імператорів, віце-регентів і могутніх адміністраторів.

«З усією жадобою влади, яка з цього випливає».

— Її предки пережили Салусу Секундус! — уперто повторювала Беллонда. — Невже ми нічого не навчилися з нашого досвіду селекції?

«Ми навчилися творити таких, як Одраде», — подумала Тараза.

Коли Одраде витримала Агонію прянощів, її послали на Аль Дханаб, еквівалент Салуси Секундус, де вона мала пройти свідоме гартування планетою постійних випробувань: високі скелі та сухі ущелини, гарячі й холодні вітри, замало вологи й надто багато вологи. Вважалося, що це відповідний тренувальний полігон для тих, кого доля може закинути на Ракіс. Міцні особи, які виживуть у таких умовах, вийдуть із них загартованими. Висока, гнучка й мускулиста Одраде була однією з найміцніших.

«Як я можу врятувати цю ситуацію?»

Останнє послання Одраде сповіщало, що кожен мир, навіть тисячолітній під примусом Тирана, випромінював фальшиву ауру, яка може бути фатальною для тих, хто надто в неї вірить. Це було водночас і силою, і слабкістю аргументів Беллонди.

Тараза здійняла погляд на Беллонду, що чекала у дверях. Вона надто товста! Демонструє це нам!

— Не можемо позбутися Одраде. Так само, як не можемо позбутися гхоли, — промовила Тараза.

Голос Беллонди був тихим і рівним:

— Тепер вони обоє для нас небезпечні. Глянь, як Одраде ослабила тебе своїм звітом зі словами з січі Табр!

— Невже Тиранове послання ослабило мене, Белл?

— Ти знаєш, що я маю на увазі. У Бене Тлейлакс немає моралі.

— Перестань змінювати тему, Белл. Твої думки кружляють, як комаха довкола цвіту. Який запах ти занюхала насправді?

— Тлейлаксу! Вони зробили цього гхолу з власною метою. А тепер Одраде хоче, щоб ми…

— Ти повторюєшся, Белл.

— Тлейлаксу ідуть навпростець. Їхній погляд на генетику відмінний від нашого. Це не людський погляд. Вони творять монстрів.

— Справді?

Беллонда вступила до кімнати, обійшла довкола столу і стала поблизу Тарази, закривши Матері Настоятельці вид на нішу з фігуркою Ченоа.

— Союз зі священниками Ракіса — так, але не з тлейлаксу. — Одіж Беллонди зашелестіла, коли вона змахнула рукою, стиснувши кулак.

— Белл! Теперішній Преосвященник — мімік-лицепляс. Ти маєш на увазі союз із ним?

Белл сердито труснула головою.

— Легіони людей вірять у Шай-Хулуда! Знайдеш їх повсюди. Яким буде їхнє ставлення до нас, якщо наша співучасть у цьому ошуканстві стане колись загальновідомою?

— Ти помиляєшся, Белл! Ми влаштували все так, щоб вразливими виявилися лише тлейлаксу. У цьому Одраде має рацію.

— Ні, не так! Якщо ми їхні союзники, то теж вразливі. Будемо змушені служити тлейлаксу. Це буде гірше, ніж наша довга підлеглість Тиранові.

Тараза побачила злобні спалахи в очах Беллонди. Її реакція була зрозумілою. Жодна Превелебна Мати не могла міркувати про те особливе рабство, яке вони терпіли під правлінням Бога-Імператора, без принаймні кількох спогадів, від яких кров холола в жилах. Гнав їх батогом, як невільників, вони ніколи не мали певності, чи Сестринство доживе до завтрашнього дня.

— Думаєш, завдяки цьому ідіотському союзу ми забезпечимо собі постачання прянощів? — спитала Беллонда.

Тараза розгледіла в цьому той самий старий аргумент. Без меланжу й агонії його перетворення не буде Превелебних Матерів. Для блудниць із Розсіяння меланж, напевне, був однією з цілей — прянощі та влада, яку має Бене Ґессерит завдяки своєму вмінню його використовувати.

Тараза повернулася до свого столу й сіла у слідокрісло, відкинувшись назад, доки воно припасовувалося до її контурів. Це було проблемою. Особливою проблемою Бене Ґессерит. Хоч вони невпинно шукали й експериментували, Сестринство так і не знайшло замінника прянощів. Космічна Гільдія могла прагнути меланжу для трансформації своїх навігаторів, але вони могли замінити прянощі іксіанськими механізмами. У них була альтернатива.

У нас ні.

Беллонда стала по той бік столу Тарази, поклала обидва кулаки на гладеньку поверхню і схилилася, глянувши на Матір Настоятельку згори вниз.

— Ми й досі не знаємо, що тлейлаксу зробили з нашим гхолою!

— Одраде це з’ясує.

— Цього не досить, щоб пробачити їй зраду!

Тараза тихо озвалася:

— Ми чекали цієї миті з покоління в покоління, а ти хочеш отаким простим ударом обірвати проєкт. — Злегка ляснула долонею об стіл.

— Дорогоцінний ракіанський проєкт — не наш проєкт, — промовила Беллонда. — І, можливо, ніколи ним не був.

Зосередивши всі свої могутні ментальні сили, Тараза знову проаналізувала наслідки цього знайомого аргументу. Він часто повторювався під час попередніх довгих сеансів незгоди.

Чи план гхоли було приведено в дію Тираном? Якщо так, то що вони зараз можуть з ним зробити? Що вони повинні з цим зробити?

Під час тривалого диспуту всі пам’ятали про Звіт Меншості. Нехай Шванг’ю мертва, але її однодумці вціліли, і скидається на те, що Беллонда примкнула до них. Невже Сестринство засліпило само себе й не бачить цієї фатальної можливості? Звіт Одраде про це приховане послання на Ракісі можна витлумачити як грізну пересторогу. Одраде підтвердила це, доповівши, що її гнало внутрішнє почуття тривоги. Жодна Превелебна Мати не могла ігнорувати таку подію.

Беллонда випросталася та склала руки на грудях.

— Ми ніколи до кінця не позбудемося впливу вчителів з нашого дитинства та взірців, які нас сформували, чи не так?

Це був типовий аргумент у суперечках Бене Ґессерит. Він нагадував про те, що було їхнім особливо слабким місцем.

«У глибині душі ми аристократи, а наше потомство успадковує владу. Так, це наше слабке місце, а Майлс Теґ — найкращий доказ цього».

Беллонда знайшла просте крісло й сіла в нього, пильно дивлячись на Таразу. Тепер їхні очі були на одному рівні.

— У кульмінаційний період Розсіяння, — сказала вона, — ми втратили близько двадцяти відсотків своїх невдач.

— Ті, що зараз до нас повертаються, — не невдачі.

— Але Тиран, напевне, знав, що так станеться!

— Розсіяння було його метою, Белл. Це був його Золотий Шлях виживання людства!

— Однак ми знаємо, що він відчував до тлейлаксу, і все-таки не знищив їх. Міг, а не знищив!

— Він прагнув різноманітності.

Беллонда гримнула кулаком об стіл.

— І, без сумніву, добився її!

— Ми вже не раз наводили ці аргументи, Белл, а я й далі не бачу, як нам уникнути того, що зробила Одраде.

— Підлеглість!

— Зовсім ні. Невже ми колись цілковито підлягали владі якогось імператора до Тирана? Навіть Муад’Діба!

— Ми й далі в пастці Тирана, — звинуватила її Беллонда. — Скажи, чого тлейлаксу дотепер продукують його улюбленого гхолу? Минули тисячоліття, а все одно цей гхола досі виходить з їхніх контейнерів, як лялька-танцівниця.

— Думаєш, тлейлаксу донині виконують таємний наказ Тирана? Якщо так, то твій аргумент на користь Одраде. Вона створила нам чудові умови, щоб дослідити це.

— Він нічого такого не наказував! Просто зробив цього конкретного гхолу дуже привабливим для Бене Тлейлакс.

— А для нас ні?

— Мати Настоятелько, зараз ми мусимо вирватися з пастки Тирана! Якомога прямішим способом.

— Рішення за мною, Белл. Я й далі схиляюся до обережного союзу.

— Тоді принаймні вбиймо гхолу. Шіана може мати дітей. Ми могли б…

— Цей проєкт ні тепер, ні взагалі ніколи не був суто розплідним!

— Але міг би таким бути. А якщо ти помиляєшся щодо сили, яка приховується за Атрідівським ясновидінням?

— Усі твої пропозиції ведуть до відчуження від Ракіса та Тлейлакса, Белл.

— Сестринство може витримати п’ятдесят поколінь на теперішньому нашому запасі меланжу. І більше, якщо запровадити нормування.

— Белл, думаєш, що п’ятдесят поколінь — це багато? Хіба ти не бачиш, що саме через таку настанову ти не сидиш в моєму кріслі?

Беллонда відштовхнулася від стола, її крісло човгнуло об підлогу. Тараза бачила, що не переконала її. Беллонді більше не можна було довіряти. Їй, можливо, доведеться померти. І де ж у цьому шляхетна мета?

— Це нас ні до чого не приведе, — сказала Тараза. — Залиш мене.

Зоставшись наодинці, Тараза ще раз обдумала послання Одраде. Грізне віщування. Легко було зрозуміти, чому Беллонда та інші так бурхливо відреагували. Та це показувало небезпечний брак самоконтролю.

«Ще не час писати останню волю і заповіт Сестринства».

Якимось дивним чином Одраде й Беллонда поділяли той самий страх, але він привів їх до різних рішень. У інтерпретації Одраде це послання на камені Ракіса містило стару пересторогу: І це мине.

«Та чи маємо ми спіткати свій кінець тепер, розчавлені ненажерливими ордами з Розсіяння?»

Але таємниця аксолотлевих контейнерів майже в руках Сестринства.

«Якщо ми це здобудемо, ніщо нас не зупинить!»

Тараза озирнулася довкола, не минаючи поглядом жодної деталі кімнати. Сила Бене Ґессерит ще тут. Капітула залишається прихованою за оборонним валом не-кораблів, її розміщення не записане ніде, окрім як у думках людей Тарази. Невидимість.

Тимчасова невидимість! Трапляються випадки.

Тараза випростала плечі. Зберігай обережність, але не живи в тіні, вічно ховаючись. Літанія проти страху добре служила, коли слід було розігнати тіні.

Тривожне послання, з якого випливало, що Тиран досі веде їх своїм Золотим Шляхом, було б не таким страшним, якби воно прийшло від когось іншого, не від Одраде.

Цей клятий Атрідівський талант!

«Не більше ніж таємне товариство?»

Тараза роздратовано скреготнула зубами.

Пам’ятей не досить, якщо вони не кличуть вас до шляхетної мети!

А якщо це правда, що Сестринство більше не чує музики життя?

Прокляття йому! Тиран досі може їх дістати.

Що він намагається нам розповісти? Його Золотому Шляхові ніщо не загрожує. Це заслуга Розсіяння. Людство поширилося в простір у незліченних напрямках, як голки їжака.

Він мав видіння про повернення людей Розсіяння? Міг передбачити цю плутанину з колючого гілля біля підніжжя свого Золотого Шляху?

«Знав, що ми здогадуватимемося про його сили. Він знав це!»

Тараза подумала про наплив звітів, які сповіщали, що Загуб­лені повертаються до своїх коренів. Надзвичайна різноманітність людей і артефактів, оповитих так само надзвичайною таємничістю, а ще численні докази змови. Не-кораблі особливої конструкції, зброя й артефакти, такі хитромудрі, що від цього перехоплювало подих. Різноманітні народи й різноманітні звичаї.

«Деякі напрочуд примітивні. Принаймні на перший погляд».

А вони прагнули чогось куди більшого, ніж меланж. Тараза розпізнала особливу форму містицизму, що гнала назад людей Розсіяння. «Прагнемо ваших давніх таємниць!»

Послання Всечесних Матрон теж було доволі ясним: «Візь­мемо те, чого прагнемо».

«Одраде тримає все у власних руках», — подумала Тараза. У неї Шіана. Невдовзі, якщо Бурзмалі поталанить, отримає гхолу. Має тлейлаксанського Пана Панів. Може здобути сам Ракіс!

«Якби тільки вона не була Атрідкою».

Тараза глянула на проєктовані слова, що й досі танцювали над поверхнею стола: порівняння цього найновішого Дункана Айдаго з усіма його вбитими попередниками. Кожен гхола трохи відрізнявся від попередніх. Це було достатньо ясним. Тлейлаксу щось удосконалювали. Але що? Може, підказка прихована в цих нових лицеплясах? Тлейлаксу, вочевидь, намагалися створити лицепляса, якого неможливо викрити. Створити міміка, мімікрія якого сягнула досконалості, копіювальника, що копіює не лише подобу й пам’ять своїх жертв, а й їхні найглибші думки та особистість. Це була форма безсмертя, ще спокусливіша за ту, яку практикували сучасні Пани тлейлаксу. Вочевидь, саме тому вони й трималися цього курсу.

Результати Таразиного аналізу збігалися з думкою більшості її радників: такий мімік став би тим, кого він копіює. Доповіді Одраде про лицепляса, що замінив Туека, були дуже переконливими. Навіть Пан тлейлаксу неспроможний змінити набуті таким міміком-лицеплясом форми й поведінку.

І його вірування.

Клята Одраде! Загнала своїх Сестер у глухий кут. Не мали іншого вибору, окрім як піти слідом за нею, і вона це знала.

Звідки вона це знала? Знову цей дикий талант?

«Я не можу діяти наосліп. Мушу знати».

Тараза проробила добре знайому послідовність дій, що мали повернути їй почуття спокою. Не зважувалася ухвалювати важливі рішення у роздратованому настрої. Їй допомог­ло довге споглядання статуетки Ченоа. Вставши зі слідокрісла, Тараза підійшла до свого улюбленого вікна.

Вона часто заспокоювала себе, дивлячись на цей краєвид, спостерігаючи, як міняються далекі простори разом із денним рухом світила та змінами добре керованої планетної погоди.

Відчула голод.

«Сьогодні я їстиму з аколітками і світськими Сестрами».

Інколи добре було зібрати довкола себе молодих і згадати усталені ритуали спільної трапези у визначену пору дня — зранку, ополудні, ввечері. Це творило надійні зв’язки. Вона любила дивитися на своїх людей. Були наче приплив, що ніс із собою глибші речі, розповідав про невидимі сили та більші енергії, які залишалися постійними, бо Бене Ґессерит знайшли способи пливти в цьому сталому потоці.

Такі думки повернули Таразі рівновагу. Надокучливі питання можна було тимчасово відсунути. Вона могла вже дивитися на них без пристрасті.

«Одраде й Тиран мали рацію: без шляхетної мети ми ніщо».

Та годі було втекти від факту, що критичні рішення щодо Ракіса ухвалювала особа, наділена постійними вадами Атрідів. Одраде завжди виявляла типову для Атрідів слабкість. Була помітно поблажливою до заблудлих аколіток. З такої поведінки виростала прихильність!

Небезпечна прихильність, яка затьмарювала розум.

Це ослаблювало інших, що мусили якось компенсувати таку розкутість. Викликали компетентніших Сестер, щоб вони прибрали до рук заблудлих аколіток і виправили їхні слабкості. Звичайно, поведінка Одраде змушувала ці вади аколіток виявлятися. Слід це визнати. Можливо, Одраде саме так і міркувала.

Коли Тараза так думала, в її сприйнятті змінилося щось тонке й потужне. Їй довелося перебороти глибоке почуття самотності. Це завдавало їй болю. Меланхолія могла затьмарювати розум так само, як і прихильність… чи навіть любов. Тараза та її пильні Сестри Пам’яті приписували такі емоційні реакції усвідомленню смертності. Була змушена прийняти факт, що одного дня вона стане не більше ніж набором спогадів у чиємусь живому тілі.

Помітила, що спогади й випадкові відкриття зробили її вразливою. І саме тоді, коли їй потрібні були всі доступні здібності!

«Та я ще жива».

Тараза знала, як відновити сили. І знала наслідки. Після таких нападів меланхолії вона завжди здобувала ще міцніший контроль над своїм життям і його цілями. Вади в поведінці Одраде були джерелом сили її Матері Настоятельки.

Одраде знала це. Тараза похмуро всміхнулася такому розумінню. Влада Матері Настоятельки над Сестрами завжди зростала, коли вона виходила з такої меланхолії. Інші це помічали, та лише Одраде знала про лють.

Ось воно!

Тараза усвідомила, що постала перед грізним сім’ям свого роздратування.

Одраде за кількох нагод ясно розпізнала, що лежить в основі поведінки Матері Настоятельки. Величезне почуття люті через те, як інші обертають її життя собі на вжиток. Сила цієї придушеної люті лякала, хоча її ніколи не можна було виразити так, щоб розрядити. Ця лють ніколи не може зцілитися. Як це болісно! А те, що Одраде все розуміла, робило біль ще інтенсивнішим.

Наслідок цього можна було передбачити. Обов’язки, накладені Бене Ґессерит, розвивали певні ментальні мускули. Вони творили захисний шар нечулості, який не можна було виявити нікому чужому. Любов була однією з найнебезпечніших сил у Всесвіті. Сестри мусили захищатися від неї. Превелебна Мати ніколи не могла дозволити собі інтимності, навіть якщо це мало послужити Бене Ґессерит.

«Симуляція: граємо необхідну роль, яка нас рятує. Бене Ґессерит триватиме й надалі».

Скільки цього разу триватиме їхня підлеглість? Чергові тридцять п’ять століть? Ну що ж, прокляття їм усім! Це однаково тимчасово.

Тараза повернулася спиною до вікна й заспокійливого крає­виду. Почувалася відновленою. До неї припливли нові сили. Мала досить енергії, щоб перебороти цю тремку нехіть, що не давала їй ухвалити основне рішення.

«Я полечу на Ракіс».

Вона більше не могла відкидати розуміння того, що саме викликало її нехіть.

«Можливо, мені доведеться зробити те, чого хоче Беллонда».