Прощення

«Маркс»

Білий дивиться на годинник: пів на восьму. О сьомій було відкриття виставки в новій міській галереї «Маркс». Досі вже, напевно, закінчилися всі промови. Гості кинулися до накритих столів, оглядаючи нові приміщення. Білий давно мав би бути там і перехопити Павела Дона Ковача, директора «Культурної столиці Європи», бо, якщо він цього не зробить, це буде катастрофа. Голова Рози, її кучері спадають на голий торс Білого. Металева права рука спочиває нижче його пупа, на пряжці ременя. Ні, нічого такого не сталося, не станеться, не може статися. Є почуття, які знаходять свій відгук, а є почуття, які розверзають безодні, куди людина летить стрімголов. Розине дихання, запах алкоголю; її тверде тіло — це тварина, яка спить, віддана на поталу виснаженості, безпорадності та кошмарам. З того, як тремтять її опущені повіки, Білий висновує, що Розині сни саме жорстоко граються з нею.

Білий повільно перекладає Розу на ліжко поруч і вкриває. Натягає сорочку. З кишені Розиної шуби бере пудреницю і кладе до свого чорного портфеля. Дверна ручка сильно скрипить, але Роза спить глибоко, не ворушиться. Перед дверми готелю «Орел» група хлопців. Вони перевдягнені в циганів, курять. Сильний запах трави. На вулиці ще кілька людей. Від яток з напоями на Замковій площі гримить народна розважальна музика. Кілька п’яних окриків, три пари стоять навколо чоловіка, що грає на акордеоні. Світле волосся стирчить вусібіч, чоботи на високих підборах тонуть у снігу, густа суміш парфумів, похмурі погляди супутників, які в кожному бачать суперника. Пісна п’ятниця. На мосту хтось продає пампушки за півціни — сморід старої олії чути здалеку. Троє хлопців на велосипедах з п’яним реготом мчать через міст. За ними гуркіт: на мотузці підстрибує кілька консервних банок. З Лента рікою вгору лине дзеленькотіння дзвоників ряджених. Ліхтарі мерехтять, злегка потепліло — і враз здається, що зима не триватиме вічно.

Перед входом до галереї покинутий будівельний майданчик. Заметені снігом екскаватори сумно схилили свої іржаві ковші до землі. Вузька стежина, освітлена смолоскипами. Палети цегли та купи щебеню закривають напис «Культурна столиця Європи». Здалека долинає гудіння, наче в осиному гнізді. Ліхтарі, велика тераса, вид на ріку й освітлене місто, люди, які курять, розмовляють. В останній момент Білий уникає зіткнення з чоловіком, що йде прямо на нього, ні на міліметр не відхиляючись. Чоловіка зупиняє Павел Дон Ковач, шепоче щось на вухо, той стенає плечима.

— Побачимо, — все, що чує Білий та інші. Адам розуміє, що це — мер Вода, який у супроводі двох охоронців уже покидає урочистий захід.

— Дон?

— Гей, Білий, long time no see[12]. Чим займаєшся? Добре, що ти тут. Наша нова галерея красива, хіба ні? Гадаю, не страшно, що біля галереї так і не побудували нового театру, як планували спочатку, але тобі, напевно, це не подобається.

— А що, планувався новий театр? — запитує Білий.

— Ну так, а ти не чув? Театр і багато іншого. Ти ж знаєш, як це відбувається в нашій столиці: поки воно на папері — все можливо, все жива матерія.

— Жива, так, — каже Білий.

— А потім замість п’яти зірок врешті отримуєш кімнату, що пропонує сільський туризм. Що вдієш? Головне — ми в теплі. Сьогодні день перемоги, ми успішно спустили на воду нашу КСЄ, відкрили галерею, ніхто нічого не може нам вдіяти, Білий. Дійсно класно, що ти тут. Ну що? Будьмо!

Павел Дон Ковач і Білий підіймають келихи з шампанським. Білий просто вмочує губи, Ковач вихиляє до дна.

— Андреас тут? — цікавиться Білий. — Галерея — це його дітище, наскільки я знаю.

— Було б дивно, якби він з’явився в місті. Адаме, я знаю, що ваші дороги тоді розійшлися і, ймовірно, у вас не найкращі стосунки, але на те, як з ним обходяться в цьому місті, на таке ставлення не заслуговує ніхто, а особливо режисер, який щось зробив для світу. Цього про себе сказати не може жоден з тих щурів, яких ти тут бачиш. Гидко, скажу я тобі, справді дуже гидко! Вони настільки дурні та безсовісні, що навіть залишили центрові назву, яку він йому дав — на честь Карла, звісно. Можеш собі уявити, на протилежному боці ріки — місто клерикалів, які відтепер будуть змушені вдень і вночі споглядати на «Маркс». Але що тут вдієш? Не будемо про Андреаса. Глянь, у них є шампанське…

Ковач бере ще один келих, вмить спустошує і хрипить із полегшенням.

— Я голодний, ще сьогодні не їв. Ходи зі мною до буфету, може, ще щось лишилося… Ааа, пречудесного вечора вам бажаю… доброго вечора… як справи?

Ковач усміхається, тисне руки, люди плескають його по плечу, короткі фрази ввічливості.

— Білий, ти знаєш нашого ведучого програми «Terminal 12»? Це тип, який би тебе міг ну дуже зацікавити. Він також веде міжнародну театральну програму. Алеше Штеґер, це Адам Білий.

Коротке потискання рук, Штеґер тягне Ковача вбік, щось йому повідомляє на вухо, обличчя Ковача похмурніє.

— Та до курви матері, скажи їм, хай ідуть далеко і вони, і їхня опера, чорт би їх побрав! — кричить Павел Дон Ковач.

Кілька людей обертається, Ковач вимушено їм усміхається і піднімає келиха на знак привітання.

— Ану виріши це, швидко!

Штеґер іде геть не прощаючись, зі стривоженим виразом обличчя. Ковач знов широко усміхається, однією рукою обіймає Білого, другою — бере з таці новий келих шампанського і вихиляє.

— Адамчику, це ніби всі 365 днів кожного дня мати по дві прем’єри. Знаєш, що це означає — такі 365 днів? Ради батьківщини я жертвую не лише нервами і душею. Ради батьківщини я жертвую всім.

— Усім? — усміхається Білий.

— Навіть печінкою, якщо треба! — кричить Ковач. — Ти не знаєш Штеґера? Це наш міністр закордонних справ. Він охоче стрибає навколо іноземних дипломатів і культурних діячів, але що з того, якщо жодного ефекту? Жод-но-го! Ех, сам знаєш, як воно. Всі кажуть: командна робота, командна робота, та зрештою ти сам прибираєш у свинюшнику. А ти? Де ти пропадав усі ці роки? Чому не озивався? Ми могли б ще якийсь новий проект разом створити, як у старі часи. Ех, старі часи… Як довго ти вже в місті? До речі, ти вже був у «Off»?

Білий дивиться перед собою і стенає плечима.

— Ти чув, що сталося? Mon dieu[13], Адаме, Дорфлер здурів. Не те щоб це було серйозною втратою — це ще той шахрай. Кілька років тому мене так обмахлярив, ти й уявити не можеш як. І все ж. Його сестра Евелін, ти ж її знаєш, дзвонила мені. Геть дахом поїхала. Мої малі якраз наглядають за її тхорами. Вона повністю зламалася. А тхори до дідька чутливі тварини. Вони відразу відчули, що щось не так, і тепер їх неможливо заспокоїти.

— А що з Дорфлером?

— Та ніхто не знає, що сталося. Він не здавався психічно нестабільним, навпаки. Подейкують, це справа рук мера. Дорфлер був керівником команди, яка організовувала акції протесту, пиляла стілець під мером, головно через заплановане будівництво очисної споруди. Дорфлер був негласним кандидатом на посаду мера. Чесно кажучи, я сам не вірю, що він ні з того ні з сього поїхав мізками. Думаю, це наркотики. Зараз він нібито зовсім out. Його знайшли закривавленим, з порізаним язиком. Адаме, listen to this,[14] він нібито стояв навкарачки і лизав металевий поріг «Оff». Жах! Такого несмаку навіть своїм найбільшим ворогам не побажаю — а його серед них нема.

Ковач зупиняє офіціанта. Бере з таці келишок грушівки, виливає її в інший келишок і вихиляє вміст обох. При цьому злегка червоніє, а його обличчя стає ще більш меланхолійним.

— Ну, так чи інакше. Today is the day.[15] Сьогодні ми святкуємо. Виставка чудова. Ми отримали нову галерею, а мер — великий об’єкт для офіційних зустрічей. Бачив, який він задоволений? Чув його промову на відкритті?

— А що тут буде, крім галереї? — питає Білий.

— Весілля та різні прийоми, — відповідає Ковач. — Ти б бачив приміщення нагорі! Exceptionnel![16] Якщо чесно, я не вважаю, що мер обов’язково повинен мати окремий ліфт із підземного гаража до свого офісу. Площа того офісу — триста п’ятдесят квадратних метрів, там є дві спальні, ванна кімната з джакузі та видом на Драву, але це деталі. Я задоволений. Для мене важливо, що ми маємо де розгорнутися зі своєю програмою, бо ж програма величезна. Марибор — столиця Європи, тож іноземці до нас так і пруть, щоби побачити красу міста й отримати відповідні враження. Уяви, якби ми не мали місця, де могли показати їм усі highlighte[17] нашого мистецтва, — це була б une catastrophe[18]!

У цю мить підходить молода жінка, яка вже кілька хвилин чекала слушної нагоди неподалік.

Модні окуляри, шовкова хустка навколо шиї. Поруч із нею дві старші пані.

— Пане директоре, можна вас попросити на хвильку. Пані — з Європейського Союзу, у нас проблеми з їхнім готелем, тобто — він чотиризірковий, але басейну нема…

— Адаме, мені треба йти, ще побачимось, гаразд? — помітно втомлено каже Павел Дон Ковач і кисло всміхається дамам.

Офіціант приносить напої: шампанське і грушівку для Ковача. Вони підіймають келихи.

Білий прогулюється до бенкетного столу. Кошички з хлібом, декоративні фрукти на скатертинах між тацями, де‑не-де ще лишився плястерок ковбаси. За великими дверми — виставка під назвою «Античні гідротехнічні споруди міста-побратима Малі». Три величезні виставкові приміщення видаються порожніми, кілька світлин, панно та описів. Вітрини з виставленими копіями лопат та інструментів: ними на хорватському острові дві тисячі років тому вирили кілометровий тунель-водогін, яким село отримувало воду. Надписи, які сповіщають, що місто Марибор — побратим Малі й що виставка — результат особистої дружби між мерами обох міст. І, врешті, виготовлена з пінопласту модель частини тунелю, а в ній бавляться діти. До них підбігає засапаний охоронець з великим животом і кричить:

— Вимітайтеся звідси, нíчого тут знищувати культуру, навіть якщо вона хорватська!

Білий повертається на терасу. Люди потроху розходяться. Чарівний вид на Марибор, що на протилежному березі річки. Білого охоплює відчуття, що місто перед ним — незрівнянно більше, ніж є насправді. Заломлене світло вуличних ліхтарів у снігу і темряві створює геть інше місто — сценічну ілюзію, місто за містом. Марибор, що перед ним, — головний актор якогось ще не написаного сценарію, і дійові особи цього епізоду пишуть його самі в цю мить за допомогою своїх фантазій, страхів, реакцій на щось, чого не існує. Тобто він існує тільки як наслідок, але ніколи не як заздалегідь визначений драматичний текст, план чи реальність. Чи має Білий план? Чи він сам — лише реакція без плану? Чи план у ситуації, коли всі змінні кожної миті змінюються, взагалі можливий? І чи сама мета не є такою, визначити яку значно важче, ніж власне сам шлях до її досягнення? Знову починає сніжити. Цього разу падає дрібненький, твердий, схожий на пінопласт сніг, він кришиться в темряву під терасою, де шумить ріка.

Кожен злочин містить фатальну помилку. Одна з душ мусила уникнути знищення Ксену. Вона мусила якось вберегтися від стирання пам’яті душ, яке відбувалося після кожної великої бійні на Землі. Інформація мусила тривати впродовж усіх цих мільйонів років. Невідомо як і в якій формі, але крізь час вона примандрувала до Білого, в сузір’я цього часу і цього простору. Марибор, 2012. Це щось на зразок того, якби одна з тих сніжинок, які тануть перед Білим, зовсім непошкодженою пережила і падіння у воду, і вируючу течію ріки, і танення всіх інших сніжинок, і мандрування водного потоку крізь мільйони років. Які шляхи їй довелося подолати, щоб дістатися сюди зараз? Що тримає її при житті? Що відрізняє її від усіх інших душ, які були понівечені, стерті? Або ж ідеальний план Ксену містив помилку — і душі мають якусь таємну програму самозбереження, яка тепер, через стільки часу, активувалася?

— Адаме, це справді ти?

Адам упізнає цей голос. Це голос із такого минулого, яке ніколи не минає. Відлунює в його судинах, наче потріскування віддаленої пожежі. Вона давно згасла, та лише на перший погляд, і зараз раптом знову розгорілася; така всеосяжна пожежа вмить спалює весь час між теперішнім і минулим. Шістнадцять років згоріло, чи вмент розтало — як сніжинка, що впала в темну ріку, в якій із протилежного боку віддзеркалюється місто з миготливими світлами ліхтарів.

Несподівано, наче вийшовши з вогню, перед ним постає Анастасія Ґрін — у темно-червоній сукні, огорнена великою шовковою хусткою, чорною як ніч.

Іскристі очі, на шкірі помітний шар пудри, коротка зачіска, майже хлоп’яча, що надає її обличчю хлоп’ячої пустотливості.

— Отак здалеку твоє місто виглядає велично, — озивається Білий.

— Це місто і твоє також, ти забув, Адаме? — відповідає Анастасія Ґрін.

— Я нічого не забув. Але Адам, про якого ти говориш, був якимсь іншим Адамом.

Анастасія Ґрін пильно вдивляється в очі Білого. Тиша. Потім вона відводить погляд на місто, що перед ними.

— Я не бачу жодної різниці між тобою і ним, — висновує Анастасія. — Звісно, я помиляюся. Очевидно, помиляюся, — додає.

Останні слова зриваються з вуст Анастасії з дивовижною легкістю, пливуть, мов хмарка теплого подиху, до Білого. Білий усміхається. Подих, який припливає до нього, раптом наче розширяється, і тепер простір між ними заповнює біла хмарка.

— Ти давно в місті?

— Кілька днів.

— І на скільки залишишся?

— Це залежить…

— Від чого?

— Від справ.

— Відколи в тебе знову справи в Мариборі, Адаме?

— Я супроводжую одну австрійську журналістку, яка робить репортаж про Марибор.

— А де вона? Тут?

— Сьогодні ввечері залишилася в готелі, вона почувається не найкраще.

— Твоя дівчина?

— Так, моя дівчина. Чого питаєш?

— Я думала, ти повністю віддався релігійним справам, і кров та плоть тебе більше не цікавлять. Ти все ще голова вашого саєнтологічного клубу? Навіть місцеві газети писали про це…

— Саєнтологи — не католицькі священики, Анастасіє, їм дозволяється одружуватися.

— Знаю, знаю, пам’ятаю я ці дискусії. Рекомендується одружуватися з іншими саєнтологами. А особливо, якщо вони амбітні та хочуть піднятися внутрішньою ієрархією. А ти ніколи ж не був неамбітним, правда?

— Що ти хочеш цим сказати?

— Що востаннє ми розійшлися, скажімо так, за досить бурхливих обставин. Ти стверджував, що знайшов велику таємницю свого життя і став чистим, чи clear, чи як ти там це назвав. Це, мабуть, так, наче ти переживаєш релігійне одкровення. Чи навіть небовзяття? А тоді за ніч спакувався і зник з міста. Ще добре, що ми зустрілися тут, на землі, Адаме.

Білий якийсь час мовчить. Спостерігає, як тонуть сніжинки в шумній безодні темряви під ними.

— Я більше не в саєнтології.

— Ні?

— Ні. Кілька років тому я повністю порвав з ними контакти.

— Як же так, Адаме? Це ж було твоє життя, ти був clear, це було найцінніше, що ти мав.

— Я б так не сказав.

— Ну, в кожному разі, це було незрівнянно ціннішим, ніж я, ціннішим, ніж ми, Адаме. Ти був заступником голови саєнтологів Штирії, належав до їхньої еліти. Ти був близьким оточенням, чи як ви це називаєте. І ні з того ні з сього покинув усе це?

— Саме так, ні з того ні з сього.

— Але чому, заради Бога?

Білий відсьорбує теплого шампанського. Місто вкрите снігом. Ріка. Відображення міста в ріці мерехтить, як у вогні. Лапаті сніжинки падають і злипаються з іншими в геометрично правильних, гострих формах.

— Я захворів, — тихо промовляє Білий. — Але, будучи clear, я ніколи не повинен був хворіти. Якщо ти — clear, ти ніколи не захворієш, хіба що ти не справжній clear, або якщо з усією саєнтологічною доктриною щось геть не те.

— Ти хворий?

— Рак, хіміотерапія, я виборсався з того за допомогою схуднення. Зморив його голодом. Але до саєнтологів більше не повернувся. Якийсь час вони мені ще писали, делегували інших шанованих членів, телефонували посеред ночі, навіть погрожували судом. Але зрештою все стихло. Однак я збанкрутував, після виходу із секти мені довелося оплатити всі тренінги за десять років, включно з відсотками. Щастя ще, що в мене була квартира, яку я міг продати.

— Тобто тепер ти живеш зі своєю журналісткою?

— Анастасіє…

— Чому б тобі не привести її у вівторок до мене в театр? У вівторок велика словенська прем’єра — постановка Андреаса «Війни і миру» Толстого. Спектакль справді хороший. Я вже бачила його допрем’єрний показ у Загребі. Добрий старий Андреас переживає свої найкращі часи. Ці мариборські дурні прогнали його з міста. Ти чув про це, Адаме? Вже вдруге його облили брудом і вигнали з його міста: вперше — коли він був директором театру, а тепер знову. Причому з такою огидною зловтіхою. Це щури, Білий. Усе дуже погано. Його мати не зважується вийти з дому, засоби масової інформації влаштували проти нього цілу кампанію. Мені дуже цікаво, чи він хоч на прем’єрі з’явиться, якщо сьогодні не з’явився тут. Уявляєш, ніхто його навіть не згадав у своїй промові. Але всім зрозуміло, що без його зусиль галереї не було б. Навіть назва галереї — його, на честь Маркса, його улюбленого актора з мариборського періоду.

— Я бачу, ти все ще віддана йому.

— Розумієш, ми всі професіонали, і я ціную те, чого він досяг у театрі. На відміну від багатьох тих, хто його знищував і хто у своєму нікчемному житті не досяг абсолютно нічого — крім його знищення.

— Ти й досі його вірна захисниця, попри все, це фантастично, — зауважує Білий і посміхається.

— А ти? Кому тепер вірний ти без свого саєнтологічного клубу? Хоча б собі вірний?

Білий знову посміхається, на цей раз трохи вимушено.

— Слухай, Адаме, я залишу для твоєї австрійської подруги і для тебе два квитки на вечір вівторка. Приходь у вівторок о третій до мене в театр, добре? Обов’язково приходь, бо я їх віддам комусь іншому. Після скандалу з від’їздом Андреаса інтерес до вистави такий, що люди готові вбивати одне одного за квитки. Мушу йти, пізно вже. Завтра приїдуть хорвати з виставою, і мене чекають важкі вихідні.

Анастасія нахиляється, її губи злегка торкаються щоки Білого. На мить Білий відчуває все тепло її тіла. Він дивиться їй услід. Її тінь — пожежа посеред білого снігу. Перед ним — зяюча безодня, в якій кипить Драва. Темрява пожирає всі без винятку сніжинки. На протилежному боці — спляче місто. Вуличні ліхтарі раптом гаснуть, хоча ще не ранок, — ймовірно, поломка або заходи економії. Вода під ним нечутно тече далі. Відблиски полум’я перетворилися на темряву і попіл.

У галереї залишається кілька людей. Офіціанти збирають порожні келихи. Білий відставляє свій і йде до виходу. У дверях його зупиняє оклик, він обертається. За колоною стоїть Павел Дон Ковач і махає йому, навколо нього незнайоме товариство. Білий підходить. Павел Дон Ковач починає співати. Це його звичний трюк. Коли він п’яний, завжди співає, і ті, хто з ним, змушені слухати.

Non, rien de rien, non, je ne regrette rien.

C’est payé, balayé, oublié, je me fous du passé!

— Адаме, ти справжній мариборець. Ми, мариборці, завжди останніми покидаємо забави. А перед відходом ще трохи освітлюємо ніч своїм співом, — бурмоче Павел Дон Ковач і невиразно затягує наступний куплет:

Avec mes souvenirs j’ai allumé le feu.

Mes chagrins, mes plaisirs je n’ai plus besoin d’eux …

Павел Дон Ковач замовкає і досить помітно похитується.

— Я ще одну знаю:

In einer Kaserne vor dem …

У цей момент повз них проходить офіціант. Павел Дон Ковач перестає співати, зривається, бере з таці напівпорожню пляшку шампанського.

— Ну, ми не будемо виливати гроші платників податків! — гарчить Ковач і наповнює келихи для товариства.

— Ех, скільки ми їх колись переспівали! Сьогодні всі соромляться співати. Голос — це щось найсвятіше, але ми його соромимося. Що за часи! Того, що маємо, соромимося, а те, чого не маємо, завжди нам здається найкращим. Яка метафізика божевілля — всратися можна!

Nede mi več rasla,

travica zelena, ge se mi je šetala, lübica liblena.

Павел Дон Ковач наливає товариству, піднімає келих як для тосту, всі випивають. Павел виливає собі решту і вихиляє сам.

Очи черные…

— У Мариборі чорні не очі, а свині! — каже чоловік, що стоїть біля Ковача.

Очевидно, всі, крім Адама Білого, розуміють натяк, бо все товариство після цих слів починає сміятися.

— Я зустрів його сьогодні на площі Гайській. Вони собі прогулювалися, Майстер і за два метри попереду — його чорна свинка на повідку, — додає чоловік.

— Отакої! Той тип справді талісман. Деякі міста мають драконів, інші — левів, треті — святих, а наше місто має дивакуватого адвоката зі свинею. Якщо тебе цікавить моя думка, він заслужив, щоб його якось увічнили в культурній столиці Європи. Може, звести якийсь пам’ятник із плюшу, зробити таку-сяку листівку або постер із написом «DAS IST MARIBOR», — пропонує хтось інший із присутніх.

— Ви смієтеся, а я думаю, що Майстер — політично і соціально заангажований тип художника, який ставить перед цим містом дзеркало, — каже Ковач. — По-перше, Майстер — першокласний юрист із першокласними тарифами. Очевидно, під час приватизації він першокласно розстарався — бо ж розумний, спритний і першокласний, — інакше сьогодні не володів би стількома квартирами в старому місті. That’s a fact!

Ковач у запалі набирає в груди повітря, — присутні на нього дивляться, очікуючи продовження думки. Але продовження думки нема. Очі Ковача, наче шукаючи втрачену нитку, блукають приміщенням у пошуках наступної пляшки.

Чоловік, який починав розповідь, заговорив знову:

— Можу підтвердити. Майстер — першокласний юрист. Вів дві мої справи, в обох домігся виправдання, хоча обидві були безнадійними. Але водночас Майстер — дивовижний шанувальник тварин. Насправді я не знаю, що він собі взагалі думає, поселивши у своїх старих міських квартирах поросят замість людей.

— Я його розумію, — озивається старша пані з величезною брошкою на дещо завеликому декольте. — Ви хоч знаєте, які люди живуть у старих міських квартирах у середмісті? Більшість із них з однієї кімнати робить три буди. Опускають стелі, збивають ліпнину, палять старі меблі, встановлюють пластикові вікна та двері, на паркет кладуть ламінат — і вважають, що їм нарешті вдалося зробити щось сучасне з того, що ще залишилося в місті від міщанської культури. Їхній рівень — це квартира соціалістичного типу в багатоповерхівці. Погляньте, які занедбані подвір’я в старій частині міста. Я мешкаю на вулиці Єврейській. У нашому дворі колись був доглянутий квітник. А тепер сусід із квартири піді мною використовує подвір’я для зберігання ринв. Звідки всі ці ринви? Вкрадені, звісно. А що я можу вдіяти? Коли йде дощ, то так товче по листовому металу, що я мусила спальню перенести в інший кінець квартири, хоча я вже й трохи туга на вухо. А купа у дворі продовжує рости. Зараз вона така висока, що сягає моїх вазонів із квітами на підвіконні третього поверху. Ще трошки, і старі ринви заглядатимуть крізь мої вікна до квартири. Іноді під ринвами збираються безхатьки і смажать на шампурах невеличких тварин. Не знаю, котів чи щурів. Одного разу я викликала поліцію, але поліціянти мені сказали, щоб я не виступала багато, що в Перу також їдять морських свинок. А ще мені сказали, що боротьба з голодом поки що не є незаконною і що мені має бути соромно за відсутність почуття солідарності. Почуття солідарності, чуєте?! Уявіть собі!

— Кажу вам, Майстер — не лише топовий юрист і один із найзаможніших мариборців, але й великий митець. Хто б іще поселив у своїх тридцятьох чи більше квартирах свиней замість людей? І хто би проти скарг сусідів, що начебто свині створюють багато шуму та смороду, захищався нотаріально засвідченими договорами оренди, в яких неграмотні свині виступали договірними сторонами, кожен з іменем і прізвищем? Кажу вам: те, що робить Майстер, — найбільший перформанс в історії міста! — Павел Дон Ковач знову вклинюється в розмову.

— Я не знаю, що таке той ваш перформанс, але факт у тому, що врешті він все одно мусив тих свиней виселити! — відрубує Ковачу пані з величезною брошкою, що заважка і, перекрутившись, висне защіпкою назовні.

— Хто так сказав? Прийшла санстанція, але нічого не змогла йому закинути. Він знав так багато дірок у законі, що крізь них ще століття можна вантажівками їздити, заповненими свинячими рульками. Свині рохкали, гризли старі шпалери на стінах і ратицями ковзали по паркету, тому у квартирі було практично як у хліві. Тільки стелі зосталися елегантними. Потім свині почали зникати з квартир. Думаю, це сусіди організувалися або когось найняли. Зломи продовжувалися кілька днів, доки в нього не лишилась одна-єдина свиня.

— Її ніхто не наважується чіпати, — зауважує жінка і поправляє величезну брошку; злегка розмазаний макіяж, краплини поту на зморщеному чолі.

— Бо вона чорна! — вигукує чоловік.

— І тому що, певно, цвірінькає. Уявіть собі, чорна свиня, яка цвірінькає, оце дивина! — каже жінка. Брошка знову падає, і вона вирішує притримувати її рукою.

— Мистецький естеблішмент теоретизує, встановлює і вигадує концепти та всілякі бздури тільки щоб називатися авангардом, але йому не вдається. Авангард — це Майстер. Коли він іде на прогулянку містом зі своєю чорною свинею Марією — це першокласне мистецтво. Вигляд Майстра з Марією відповідає всім постулатам художнього досвіду за Інґарденом, — додає Ковач, на слові «художнього» дивно кривлячи губи, ніби при його вимові з одного кутика губ в інший перекотилася велика гиря і практично вибила його з рівноваги.

— Може, Майстрова чорна свиня ще й літає вночі. Хоча я не надто вірю в такі чутки. Але можу сказати, що, ймовірно, чорна свиня сере чорним лайном, чорним, як вугілля. Кажуть, воно настільки чорне, що неможливо розпізнати, сидять на ньому мухи, чи ні. Лайно чорної свині отруйне, це нормально. Кажуть, що хтось випадково наступив на нього і за секунду його підошва розчинилася.

— Ще добре, що бідолаха вчасно висмикнув обсмалену ступню з жару, інакше втратив би й ногу, — приєднується ще один до розмови.

— Кажуть, він вчасно висмикнув ногу з лайна. Нога лишилася, але замість ступні в нього зараз ратиця, — додає інший.

Загальний сміх.

— Знаєш, це така вигадка! Але насправді люди бояться чорної свині. Не знаю чому, але до того боялися тільки адвоката Майстра, однак зараз Майстра разом з його чорною свинею бояться вдвічі більше, — каже жінка і брошкою тягне свою в’язану кофтинку так, що та починає поротися.

C’est payé, balayé, oublié, je me fous du passé!

Співаючи, Ковач ногою зачіпає пляшку, перевертає її, пінистий напій тече по підлозі галереї.

— Зараз, попри все, ми зливаємо в каналізацію гроші платників податків, — каже Ковач, спостерігаючи, як пляшка порожніє, а її вміст перетікає в калюжу біля його черевиків.

— Ех, скільки ми їх колись переспівали! Пам’ятаєш, Білий? Сьогодні всім соромно співати. Але голос — це найсвятіше з усього, що ми маємо. Чуєш, найсвятіше! Кожен би мусив співати. Навіть якщо цвірінькає, як Майстрова свиня. Що це за часи такі, коли навіть свині не мають права цвірінькати, — то страшне! Ми соромимося всього, що маємо. А хто нам дасть щось інше, скажіть мені? — обурено виголошує Ковач і раптом рушає до виходу. — Ми самі повинні брати те, що нам належить. Ніхто в цьому світі не думає замість нас, запам’ятайте! — кричить Ковач біля дверей. — Ми зовсім самі, покинуті самі на себе, — ще чутно за Ковачем.

Білий біжить за ним, ледве його наздоганяє перед галереєю.

— Яке гадюче місце, Адаме. У чоловіка замість білого пса, який квокче, вдома чорна свиня, яка цвірінькає. І через це його посадили б на кілок. Уявляєш? Jesus Christ![19]

Ковач відходить помочитися. Струменем намагається загасити притухлий у снігу смолоскип, але не поцілює, тільки вимальовує рівчачок навколо нього.

— Білий, гайда до міста, перехилимо ще по одній і спати. Завтра культура. Аби хоч сніг припинився! Мене той сніг дратує.

— Мене теж, — тихо додає Білий, крокуючи поруч із Ковачем, якого сильно заносить із кожним кроком, але щоразу він дивом утримується на ногах.

— Хоча сніг теж має свої переваги. Отаке вибілене місто виглядає не таким занедбаним, яким є насправді. Але в мене серйозна проблема: як у таку погоду встановити свої елементи декорації. Глянь — моя куля з емблемою!

Ковач указує на ще одну величезну кулю з написом «КСЄ» і знак, що нагадує вітряк.

— Я здурію, Білий, кажу тобі, я здурію. Не через митців, не через журналістів. Здурію через отих із міністерства культури, з міськради і через мера. Кожного ранку, ще перед восьмою, він викликає мене і кричить, чи я знаю, що роблю і що роблять мої працівники. Уявляєш собі? Crazy![20] І якщо я не роблю всього, що він наказує, він направляє до нас аудиторів. У нас уже було три, а тільки середина лютого. І кожен аудит займає чотирнадцять днів. Merde![21]

— Що він хоче? Втручається в програму?

— Та він не має уявлення про програму. Періодично в нього виникають бажання на зразок цієї виставки стародавньої системи водопостачання з Малі, бо це міста-побратими і він щороку туди їздить на підводну риболовлю. До того ж його геть не цікавить програма.

— А що тоді?

Ковач дивиться в небо і голосно гарчить:

— Надувні кулі, Адаме, надувні кулі!

Ковач указує на величезну підставку, на якій повільно обертається повітряна куля.

— Знаєш, що це таке — пересувати ці кулі? Вони встановлені на електропідставках. Кожна важить кілька тонн, потрібні робітники, підйомники, дозволи, перекриття доріг…

— І?

— Він переміщає їх майже щодня.

— Для чого, їх же добре видно? Навіть занадто добре, як на мене, — каже Білий.

— Бо йому так говорить його ворожка.

— Ворожка?

— А ти не знаєш про ворожку? Ти дійсно out. Насправді Вода — вона. Вона керує міською політикою і вирішує, де стоятимуть ці кулі. Її карти майже щодня вказують на якесь інше місце, а я повинен їх переміщати. Надувні кулі та ремонт кругових перехресть — це єдине, що цікавить мера, Адаме. Я не чорнороб, щоб кожного дня переносити його кулі та перевіряти, чому освітлення фонтанів не працює. Для чого він розпорядився їх встановити посеред кругових перехресть? Чорт, я КСЄ, Адаме, а не мариборський автодор!

Ковач з усієї сили буцає смітник. Той злітає в повітря. Павел розлючено лупить ногою порожній смітник, який лежить на снігу. Білий намагається заспокоїти цей вибух люті, але марно.

— Пусти мене, Адаме, пусти мене! — кричить Ковач. — Я не митець. Мій батько був митцем, він диригував симфонічним оркестром, а я просто чортів футболіст, відпусти мене.

Білому пригадалося Ковачеве минуле футболіста-аматора. Після того, як його клуб випав з регіональної ліги, Ковач став музичним продюсером. А згодом йому відкрилися двері до управління КСЄ.

— Ходи сюди, пішли далі.

— Не далі, Адаме, ти не розумієш. Далі в цьому місті не існує. Ми можемо йти тільки униз або залишитися там, де ми є.

— Тоді вниз, просто подалі від цього морозу. Біля ріки дуже холодно, — каже Білий.

Ковач з Білим переходять міст, спускаються вузькою вуличкою до Драви. Зачинені кав’ярні, де‑не-де ще світять ліхтарі. За вікнами однієї з кав’ярень — жінка, яка замітає. Поруч із нею лежить величезний пітбуль і меланхолійно спостерігає за рухом віника.

— Минулого року, — каже Ковач, — ми оголосили конкурс на проекти, пов’язані з рікою Дравою. Переміг якийсь молодий голландець. Він розставив по місту двадцять чотири тисячі склянок з річковою водою. Прекрасний проект, оригінальний. Але можна подумати, що тут щось таке сприймуть. За тиждень місто стало суцільною горою скла. Крім того, втрутився ще один мариборський митець, Шава, знаєш його? — Білий заперечно хитає головою. — Ну, це неважливо. Одне слово, Шава — нібито провідний митець у Мариборі, але конкурс програв. Звичайно, він організував мистецький перформанс на знак протесту — тут, у Драві. Він сидів до пояса в річці, був серпень, було спекотно. Протестуючи проти того, що якісь голландці, які перемогли в конкурсі, крадуть у мариборських митців їхній життєвий простір і хліб, Шава за дві години випив двадцять чотири пляшки пива. Уявляєш? Чоловік за дві години випив дванадцять літрів рідини і випорожнився в річку. Засцяв річку, випив пиво, а потім геть п’яний ходив містом і кричав: «Марибор — це арт і гній. Ковач — злодій і пияк». От, це моя робота, це культура, це Європа, і ми — столиця всього цього лайна.

Ковач і Білий заходять крізь стару хвіртку. У дворі темно. Лише одна лампадка тьмяно мерехтить між рештками старих автомобілів, покритих тонким шаром снігу. Ковач відгортає килим, яким закриті вхідні двері, і починає спускатися в підвал.

— Ще тільки один келишок, Білий, щоб легше заснути. Завтра в мене жахливий день. Знов доведеться переміщати кулі. А крім того, прибуває Андреасова хорватська трупа. А ще — встановлення протея — «людської рибки», замороженої в брилі кривавої води. Розмістимо перед театром. А головне, ще маю той фінансовий аудит, fuck it, фігня повна.

— Який протей? — запитує Білий, спускаючись сходами у темряві навпомацки за Ковачем у все більш задушливе приміщення.

— Та якісь митці великого протея заморозили у воді, до якої додали кілька літрів крові. Своєї, звісно. Кілька місяців її старанно збирали. Завтра все це виставлять і будуть чекати південного вітру, щоб лід розтопився і риба звільнилася. Ще одна мистецька дурня.

Накурений підвал. Склепіння низькі — можна вдаритися головою об цеглу. Свічі та ніші зі столами й лавками.

— Bienvenue![22] Це мій рай! — каже Ковач. — Принеси нам літр червоного.

Білий спостерігає за офіціанткою: та зникає в густому димі, наче її поглинув туман. Ковач щось бурмоче під ніс і клацає у своєму мобільному телефоні.

Nede mi več rasla, rien de rien…

— Тільки тут я себе справді добре почуваю, Адаме. Тут ми дійсно в безпеці. Під землею, п’ять метрів під гладінню Драви, жодного мобільного покриття, жодного, хто б від тебе чого не хотів. Це рай. Глянь, хто там!

Ковач киває сухорлявому старому, що сидить самотою за порожнім столиком.

— Бачиш? Ще один великий митець із кров’ю. Він — місцева легенда. Вчора якраз була про нього стаття в газеті. Вже сорок років він щонайменше раз у місяць здає кров. Сорок років, уявляєш? Це рекорд Словенії. Можливо, його предки були цілителями і вирощували п’явок. А він каже, що здає кров для Марибора. Що це його місія — здавати щомісяця кров для Марибора, і що буде здавати її до смерті. Каже, що місто не має чого боятися, поки існують такі, як він. І все це — безкоштовно. Все, що він отримує натомість, — кранська ковбаса за кожен зданий літр крові: калорії, щоб відновити сили. Уявляєш? Це по десять літрів крові щороку, а помножимо на сорок, виходить чотириста літрів крові для Марибора. Непогано, правда? Чотирмастами літрами уже можна заповнити дитячий басейн. Кожен дає те, що має. Ми даємо містові душу, а він — кров. Бачиш, який він? Геть висох, але кров усе одно добре тече. Я вже не пам’ятаю, яка група крові в нього. Якщо запитаєш його, як він почувається, скаже: «Blut und Boden». Щó б його не спитали, він скаже: «Blut und Boden». Чужинці б не второпали, але нам зрозуміло, що під цим він має на увазі: «Кров і Марибор».

Офіціантка випливає з-за завіси сигаретного диму. Пляшка червоного вина. Червонуваті запалені очі. Нерозбірливе бурмотіння за сусідніми столиками. Білий і Ковач піднімають келихи. Ковач перепрошує і зникає. Білий роззирається по катакомбах. Донор крові сидить нерухомо за сусіднім столиком, береться за палицю. Білий відпиває ковток вина, намагається зловити бодай атом кисню. Очі печуть. Бурмотіння. Білий відчуває легке запаморочення, важкість повік.

Адам знов підводить погляд. Старий пішов. Дивно, як же він так раптово зник? Ніби провалився крізь землю, думає Білий, повільно вертячи корок від пляшки. З одного боку корок закривавлений вином, з нього скапує крапля, дві. Штани Білого заплямлені. В обох келихах тремтить поверхня вина. Повітря немає, тільки легке запаморочення. Дивні, нерозбірливі голоси проникають з-за склепінь підвалу. Цеглини починають рухатися, гнучко і м’яко згинаються, ніби за ними хтось риє землю. Вино в келихах підіймається. Вже витікає через вінця обох, на столі червона липка рідина. З-за цегли теж починає просочуватися та ж рідина, дедалі дужче.

Дивно, ніхто з гостей не переймається бурлінням червоної рідини на підлозі, — раптом зауважив Білий. Вона вже сягає кісточок, густа і тепла. Вона більше схожа на кров, ніж на вино, — думає Білий і вмочує руку, куштує. Справді кров. Невдовзі слизька і густа рідина заповнює підвал, швидко піднімається і затоплює столики та людей. Як дивно, міркує Білий, попри те, що мене накрило з головою, я можу дихати. Навіть задуха нічим не більша, ніж раніше, радше навпаки. Білий бачить, як затопленим приміщенням повільно пливе патериця донора. Повз неї пропливає офіціантка, її криваве червоне волосся. За офіціанткою пропливає величезний протей. Своїм довгим хвостом він хльоскає по цеглі. Коли поціляє в одну із цеглин, цегляні склепіння розсуваються. За ними — кістки. Протей пропливає повз Білого, повсюди в приміщенні — келихи і пляшки в густій липкій червені. Протей підпливає до столика, зацікавлено спостерігає за Білим. У крові пропливає групка маленьких восьминогів, їхні щупальця каламутять рідину. Білий хоче щось їм крикнути, але замість слів по густій крові здіймаються тільки бульбашки повітря. Білий змахує руками і починає плисти до бару за восьминогами. Його трохи нудить, кров тепла, липка і чужа. Йому здається, що крізь мутну червінь він бачить Розу Портеро, яка сидить за барною стійкою зі своїм угорцем. Білий підпливає трохи ближче. Справді, це Роза. Вона дивиться на нього запитально, а угорець тим часом цілує її в шию. Роза заплющує каре око, зелене ж постійно розкрите й незрушне, задирає голову і кричить від задоволення. Угорець тягнеться рукою до її промежини, торкає там. Білий намагається підпливти ще ближче, однак течія крові занадто сильна і починає його відносити; він мусить потужно гребти руками, щоб залишатися на місці. Він намагається гукнути Розу, але тільки випускає з рота бульбашки повітря. Угорець обіймає Розу, вони вже пливуть до вбиральні. Білому якось вдається повернути проти течії, під стелею, де вона менш стрімка. Та трохи далі, біля вбиралень, його затягує у вир. Білий міцно хапається за металевий прут, щоб опиратися течії. Так він плаває під стелею і спостерігає, як Роза металевою рукою чіпляється до ручки бачка від унітазу, а угорець ззаду різко в неї входить. Лівою рукою він тримає Розине густе волосся, аби його не віднесло потоком крові, — і врізається, врізається. Роза стогне від задоволення та болю. Угорець ще більше її стискає, нігтем робить глибоку рану за її правим вухом, Роза кричить. Розине обличчя, рука угорця, все приміщення, все наповнене кров’ю. Їхні тіла непорушні, вони сопуть, а вир їх ледь колише туди-сюди. Тепер Білий помічає, що пеніс угорця також із металу, як і Розина правиця. Вони обоє — частини машини, яка збирається й розбирається під час трахання. Частини людини і частини машини — це одна машина.

— Адаме, Адаме, ти заснув, — Ковач тормосить Білого. — Вибач, я затримався. У сусідньому залі мер Малі з нашими міськими радниками, а ти тимчасом поплив. Давай вип’ємо і вже підемо, — каже Павел Дон Ковач.

Уверх вузькими сходами. З кожним Адамовим кроком кисню стає все більше. Надворі знову пролітає сніг. Вулиця темна, ледь розпізнаваний червоний хрест на чорних плакатах, які повсюди.

— Завтра знов культура, можна здуріти. Ще більше культури! Де ти зупинився, Адаме? Я буду спати у своєму офісі. Там тепло, і так я буду впевнений, що завтра не пропущу першу зустріч з мариборськими культурними діячами. Ти знаєш, як характеризують мариборських діячів культури?

Білий мовчки ступає і тільки заперечно хитає головою, в якій усе ще витають образи зі сну.

— По-перше, він багато говорить. По-друге, мало творить. По-третє, все, що створить, — геніальне. По-четверте, він ображений і обурений, бо ніхто не визнає його генієм. По-п’яте, він протестує, бо не визнана геніальність не винагороджується. По-шосте, він живе з мамою, він алкоголік, періодично трахає дружину кращого друга. І по-сьоме, він добрий тільки якщо гірший за тих, хто його мучить і кого він зневажає. Добре, правда? Я сам це вигадав.

— Доне, як гадаєш, прощення існує? — питає Білий, намагаючись кашлем полегшити відчуття слизу в роті.

— Боже, що це за питання таке? Що ти маєш на увазі?

— Як ти думаєш, чи можуть люди коли-небудь кому-небудь дійсно простити щось, що їм болить?

— Звичайно, ні! Прощення — це казки для не надто добрих католиків, Адаме, це ж ясно. Якщо ти знайдеш мені в цьому місті людину, яка справді внутрішньо готова пробачити кому-небудь, то ти герой. Все якраз навпаки. Ми, люди, живемо тим, що накопичуємо претензії. Ми цим живимося, а не кранською ковбасою і мистецтвом. Ми справжні фахівці в тому, як дрібничку перетворити на невирішальну проблему. Прощення? Не мели бздурів, Адаме.

— Що таке «Великий Орк», Доне?

Ковач спиняється, вдивляється в Білого. Вираз його обличчя стає серйозним.

— Звідки ти це взяв, Адаме? Ніколи більше мене про це не питай, чуєш, нікого про це не питай. Це може коштувати тобі життя. Ну ось, тут Ветринський двір і мій теплий офіс. Мені час. Маєш, може, цигарки? Свої я ще вранці скурив…

Білий дивиться на Павела Дона Ковача. Чи це справді той самий Ковач, з яким він грав у футбол у дитинстві, а пізніше реалізував перші проекти в театрі? Той захоплений Ковач, який згодом став головним музичним продюсером у місті, але не припиняв насвистувати шансон, чим би не займався і з якою б політичною партією не співпрацював?

Білий виймає з кишені піджака пудреницю.

— Тут є один чудесний смаколик, Доне.

— Що це в тебе, Білий? Ти постачаєш наркотики школяркам?

Білий виймає з іншої кишені пачку пігулок, витрясає кілька на долоню і ковтає.

— Для мене — пригорща сильнодійних, для тебе — одна м’якої дії. Не хвилюйся, завтра після неї станеш новою людиною, — каже Білий.

Ковач дивиться на білу дражину на простягнутій долоні. Пролітають дрібні сніжинки. По-мишачому тихо, абсолютно вимерле місто. Лише слабке мерехтіння вуличних ліхтарів та неонових вивісок. Десь загавкав пес і защебетала якась дивна пташина, можливо, свиня.

— А чому б і ні? Ніч ще молода, і ми теж, — каже Ковач, ковтаючи драже. — Спи спокійно, Адаме.

— На добраніч, друже, — промовляє Білий, спостерігаючи, як силует Ковача перетинає площу і зникає у воротах Ветринського двору, де розташований офіс «Культурної столиці Європи».