«Новий світ» пана Ґ





Дехто, нам невідомий, прощає, щоб допомогти іншим. Більшість із нас прощає, щоб допомогти собі. А існують дивні особи, які прощають, бо переконані, що таким чином рятують світ. Звідки в них ця віра? Хто наділив їх цією унікальною роллю? Хто нашіптує їм їхні думки? Причому, дуже небезпечні думки й такі, що завжди зринають в якомусь точно встановленому місці та в точно визначений час? Не знаємо? Це взагалі важливо? Це би щось змінило? Хіба не єдине, що має значення, — це щільно ткана парчева театральна завіса, обважнілість туману, який опускається крізь темряву, волога і холод? Тиша. Темінь. Завіса піднімається, і все, що вдається розпізнати, — чоловік. Схований за піднятим коміром зимового пальта, руки в кишенях, на правому зап’ястку бовтається чорний портфель. Його злегка заносить. Тротуар нечищений, чоловік намагається потрапляти в протоптану на снігу вузьку стежину. Ледь не падає. За ним — занедбані фасади в стилі модерн, крізь бліді вуличні вогні сипле дощ, який переходить у сніг. Поодинокі перехожі, темрява їх мовчки випльовує, щоб наступної миті так само мовчки знову поглинути. Чоловікові весь час на п’яти наступає жіночий силует. Їм назустріч рухається постать, чимось схожа на диявола. Та це і є диявол. За метр від чоловіка він спотикається. Льодяна плитка, вузька стежина та неповний вміст пляшки, яку він тримає у граблистій руці, роблять своє. Високо в тумані зблискують підошви, на мить показуються мокрі штанини джинсів, що їх дідько вдягнув під свій маскарадний костюм. Біля краю тротуару дзеленькає ланцюг, пляшка котиться по брудному снігу. Дідько гепається з тупим звуком. З прокльонами.

Церковний дзвін вибиває десяту. Чоловік чує жінку, що ступає слідом, її слова: «Der arme Teufel»[1]. Із крижаного туману тьмяно виблискує напис «НОВИЙ СВІТ». Дивно, як легко в такі вечори може вразити невеличкий неоновий напис! Наче йдеться про епохальне відкриття, хоча ресторан уже добрих тридцять років стоїть затиснутим у тому кутку вулиць. Чоловік обертається і підморгує жінці, що позаду. Вони прийшли.

Пружина повільно зачиняє двері за ними.

— Нічого не змінилося за всі ці роки, — тихо по-німецьки каже чоловік.

Силует позаду нього відкидає каптур своєї шуби. Довге, чорне, кучеряве волосся сколихнуло повітря в приміщенні.

— Гут, — відповідає жінка хрипло і роззирається.

Дерев’яні стовпчики, рибальські сіті з коралами і мушлями, люстри у формі якоря, запорошені верші, настінний годинник з морською німфою на маятнику, морський захід сонця, намальований на стіні в пастельних тонах. Ніде нікого.

З кухні чутно булькотіння олії. Важке повітря із запахом риби та олії. На дерев’яній стійці — плакат, червоний хрест на чорному тлі, під ним підпис «І МИР». Частина плаката заклеєна ще одним — з нього усміхаються четверо веселих моряків, анонсуючи виступ далматинського гурту.

«Кухня вже не працює!» — лунає в густому повітрі. Офіціант зникає за розкривними дверима. Перед ним дві кишталеві чаші з морозивом та вершками, дві літаючі тарілки, які за руки тягнуть офіціанта по приміщенню. У ресторані немає відвідувачів. Лише старша пара в дальньому кутку. Кришталеві чаші опускаються на стіл перед ними. Жінка зариває ложку у вершки, чоловік рахує гроші та кладе їх на стіл.

— Вибачте, ми зачиняємось! — повторює офіціант не озираючись.

— Нам потрібен шеф, пан Ґрам, — каже чоловік у зимовому пальті.

Офіціант указує на три низькі дерев’яні сходинки, що ведуть до сепаре. Чорноволоса жінка глянула на чоловіка перед собою: він тримає чорний портфель і заходить першим. Скрип сходинок.

— Доброго вечора, — вітається чоловік.

Само Ґрам, або пан Ґ., як люблять називати власника ресторану «Новий світ», сидить сам за великим столом, схилений над газетою. Сірі окуляри на кінчику носа, з-під них визирають густі білі брови. Його чоло орошене краплями поту. Очевидно, Ґрам — із тих чоловіків, яким постійно жарко, а світильник, що зі стелі спускається низько над столом, лише підкреслює це враження. Ґрамова присутність наповнює атмосферу незвичною задухою. Незважаючи на роки, проведені в рибному ресторані, його тіло не поширює рибного запаху, але від пана Ґ., поза сумнівом, тхне свинями. І що більше він пріє, то більше смердить.

— Добрий вечір, — помітно втомлено відповідає Ґрам і змірює поглядом обох прибулих. — Слухаю вас.

— Ви, напевно, не пам’ятаєте мене, — відповідає чоловік. — Мене звати Адам Білий, це моя колега Роза Портеро.

Ґрам підводиться, простягає обом руку. Разом сідають за стіл, накритий газетою.

— Я мариборець, хоча не живу тут уже шістнадцять років. Свого часу я був вашим постійним відвідувачем. Я працюю журналістом австрійського національного радіо. Ну, насправді, я помічник, а моя колега хотіла б написати портрет міста. Тепер, коли Марибор став культурною столицею Європи, для австрійців це — цікава тема. Ми подумали, що найкраще почати із закладу, відомого в місті, який може слугувати відправною точкою репортажу. Ресторанчики зберігають історію міста, і ваш, без сумніву, деяким австрійським слухачам добре відомий.

— Звичайно, звичайно, — буркоче Ґрам. — Ви голодні, будете щось їсти, пити? Бокал вина? Тоне! — гукає Ґрам, не чекаючи відповіді.

— Дякуємо, мило з вашого боку, але ми не голодні, — відповідає Білий.


У цей момент заходить Тоне з вечерею і столовими приборами для однієї особи.

— Мусите мені вибачити, я весь день на ногах і ще нічого не їв. Будь ласка, чим вас почастувати? Звичайно, все за рахунок закладу, — додає Ґрам.

Тоне долонею згортає зі столу газету і ставить перед Ґрамом тарілку.

— Дуже дякую, ми не голодні, мені тільки мінеральну воду, — каже Білий.

— Ви не мариборець, якщо п’єте тільки воду, хоча ваша вимова таки видає у вас мариборця, — відповідає Ґрам. — Хіба ви не знаєте, що мінеральна вода шкідлива для зубів? А ви, ласкава пані? — м’яко дивиться на Розу Портеро, яка вже зняла чорну шубу і сиділа в темно-червоній сукні, якою плівся візерунок темних орхідей.

— Ein viertel Weisswein, Riesling, bitte,[2] — замовляє Роза Портеро несподівано грубим, майже чоловічим голосом.

— Розумієте, пані Портеро не розмовляє словенською, лише кілька слів, але багато чого розуміє, — пояснив Білий.

— Звичайно, звичайно, — відповідає явно здивований її голосом Ґрам, запихаючи серветку за розстебнуту сорочку, з-під якої буйно пнуться сиві волосини, що ними вкриті його широкі груди.

— Будь ласка, не турбуйтеся. Смачного! — додає Білий, поглянувши на супутницю.

— Guten Appetit, — додає своїм глибоким голосом Роза Портеро.

На Ґрамовій тарілці лежить печений на грилі восьминіг. Його щупальця звисають на стіл. Навколо тіла молюска — печена картопля, а ще половинка лимона.

— Люблю восьминогів, а ви? — запитує Ґрам, продовжуючи жувати і не очікуючи відповіді Білого. — Ви знаєте, що в них три серця? Три! — театрально вигукує Ґрам і піднімає кінчика ножа в повітря, як лицар свого списа перед двобоєм. — Ви знаєте, що вони надзвичайно спритні? Навіть великі особини, як оця, прослизають крізь отвір вужчий, ніж мій великий палець.

Ґрам піднімає правицю, в якій тримає виделку, і випростує великий палець у напрямку Рози Портеро.

— І розумні, та ще й які! — каже Ґрам.

Тоне приносить мінеральну воду та два келихи вина — білого і червоного.

— Вам ще щось потрібно, шефе? Якщо ні…

— Все нормально, ти закінчуй, я замкну, — каже Ґрам і дає офіціантові знак ножем, що він може йти.

— Отже, на чому я зупинився? Ага, на інтелекті восьминогів. Ви думаєте, люди розумні завдяки їхньому мозку? Та де там! Ми всі вважаємо, що мислимо мозком. Восьминіг — живий доказ того, що це не так. Восьминіг має дуже маленький мозок, але розумний як сам чорт. А знаєте чому? Бо має розумне тіло. Навіть його тіло розумне, не кажучи вже про крихітний мозок. Людям промивають мізки, і вони сліпо вірять науці, яка більшість речей приховує або демонструє у спотвореному світлі.

Ґрам витирає піт з чола та, помітно схвильований, відкидається на спинку крісла, і воно тихо скрипить.

— Дуже цікаві міркування, — спокійним голосом мовить Білий і відсьорбує мінеральної води зі склянки.

— Дивіться, людина вигадала комп’ютер, — продовжує Ґрам. — Але замість того, щоб трактувати комп’ютер як щось дуже спрощене й наближене до людської діяльності, ми сприймаємо комп’ютер як модель людини. Коли ми розмірковуємо про людський мозок, то уявляємо його чимось на кшталт жорсткого диску. Неправильно, все неправильно! — вигукує Ґрам і відкладає ніж та виделку, які ще мить тому встромляв у одне зі щупалець печеного восьминога. — Хліб не старший за борошно, розумієте? Правда в тому, що в мозку нічого не зберігається. Нічого! Мозок — це лише конвертор, трансформатор, вимикач: струм біжить, струм не біжить, це все. Не вірите? Гляньте на восьминога, він все вам розповість.

Усі троє дивляться на тарілку. Якусь мить чутно тіктакання настінного годинника із сусіднього приміщення.

Ґрам знову бере в руки столові прибори й продовжує пошепки, майже змовницьким голосом:

— Ще одне, чому нас може навчити восьминіг, — це як насправді все відбувається. Причиною природної смерті восьминогів завжди є спарювання. Восьминоги не вмирають від старості. Їх або хтось вбиває, або вони гинуть самі через розмноження. Самці вмирають за кілька місяців після запліднення, а самки, meine liebe Dame[3] — Портеньо, так? — самки восьминогів виснажуються, оберігаючи свої яйця.

Нарешті Ґрам устромляє ножа в середину восьминога. Великий шматочок соковитого м’яса з кінчика виделки перекочовує до рота. Ґрам задоволено жує і киває головою. Гості мовчать. Ґрам безсоромно розглядає красиве волосся Рози Портеро. Спокусливо посміхається до її темно-карого лівого ока, яке трохи сором’язливо заплющилось і відразу знову розплющилось, тоді як праве око повністю закрите водоспадом її густих чорних кучерів. Ґрам підморгує їй і відпиває трохи вина. Роза приязно усміхається. На руках усе ще має тонкі шкіряні рукавички. Лівою рукою обхоплює свій бокал з рислінгом, підносить його і — хоп! — випиває до дна двома нескінченно довгими, ненаситними ковтками.

Адам Білий витягує авторучку з петельки свого піджака і починає водити нею по газетних сторінках.

Роза відставляє бокал. Червоний півмісяць її помади вгризається у вінце бокала. Долонею в рукавичці вона торкається кутиків губ і відкидає волосся з обличчя.

Чи Ґраму просто ввижається, чи в нього справді вдивляється зелене скляне око? Йому здається, що воно будь-якої миті кинеться на нього, як змія, і проковтне. Йому здається, він може впасти в це зелене око глибоко-глибоко, настільки глибоко, що не буде дороги назад, на поверхню, на гладінь. Білий піднімає авторучку, тіктакає годинник у сусідньому приміщенні, тік-таком коливається авторучка. І око, яке водночас є ротом, а в роті — скляний голос. Навіть якби пан Ґ. був сміливим хлопчаком, який біжить босим по полю в невідомому напрямку далеко від дому, — йому не втекти. Гострий біль від підошов зі шпичаками, легке запаморочення від страху та подивування із себе самого.

Ґрам захлинається. Починає кашляти. Білий нахиляється вперед, сильно б’є його по спині. Шматок восьминога вилітає з рота назад на тарілку. Склеюється з двома куснями розрізаного восьминога. При цьому щупальця ворушаться, скручуються навколо краю тарілки. Восьминіг на тарілці оживає. Щупальця тремтять, рухаються і наступної миті членистоноге гепається під стіл. На тарілці залишається тільки кілька шматків картоплі, а на газетному папері — вологий звивистий слід від присосків.

«Це неможливо!» — такою була остання думка Ґрама, коли він падав усе глибше й глибше. Ця думка — єдиний крихкий камінчик, за який він чіпляється, провалюючись крізь зелене скло.

Тим часом весь навколишній світ нестримно занурюється дедалі глибше у зелень, тіт-так, полонини все світліші, стодоли, дерева і верхівки зелених гір крутяться в далині. Ні, тепер уже немає шляху назад, він уже не вдома. Тепер уже неможливо вдивлятися в траву, яка нуртує і хвилюється на вітрі. Наче вона жива, наче росте повсюди довкола, й огортає, і щомиті більше поглинає Ґрама, позбавляючи будь-якого порятунку.

— Дотримуйся моїх вказівок, і все буде добре, — каже Білий, забираючи зі столу тарілку, склянки та столові прибори.

Роза нахиляється близько до Ґрамового обличчя і двічі клацає язиком.

— Він у глибокому гіпнозі, — промовляє Білий, — в нього нема шансу збрехати. Та я все одно підключу його до е-метра, — каже Білий.

Роза киває. Білий виймає з чорного портфеля металеву коробку в шкіряному футлярі. На коробці — кілька кнопок і шкала. Білий під’єднує два електроди з металевими котушками на кінцях і вкладає їх Ґрамові в руки.

— Сильно стисни, — наказує Білий.

Ґрам слухається, дивлячись відсутнім поглядом перед собою, і стискає металеві ролики.

— Записуй, — каже Білий.

Роза виймає з кишені шуби диктофон, вмикає.

Білий схиляється і пошепки питає Ґрама:

— Хто ти?

— Само Ґрам, — відповідає пан Ґ.

— Хто ти за професією?

— Митник.

— А крім того?

— У мене було багато імен — справжні та вигадані, зважаючи на потреби.

— На кого ти працюєш?

— На себе. Тепер тільки на себе.

— На кого ти працював у минулому?

— На митницю й водночас на Службу національної безпеки Югославії, а пізніше — на «Сову».

Слухаючи відповіді, Білий стежить за стрілкою на е-метрі, яка весь час коливається десь посередині розміченої позначками шкали.

— Бачу, ти не брешеш, — каже Білий.

Роза Портеро встає і зникає в першому, більшому приміщенні.

— Не брешу, — твердить Ґрам.

— З чим у тебе асоціюється слово «брехня»?

— З моїм котиком. Одного разу він зник. Я шукав його скрізь, довкола ферми, на якій ми жили, по полях, навіть у сусідніх горах. Я невтішно плакав, і моя мама пообіцяла мені, що він повернеться. Я відразу збагнув, що вона бреше.

— Що перше тобі спадає на гадку при слові «щастя»? — питає Білий.

— Спадає. Свіжина на кордоні.

— Що там сталося?

— Тоді я був молодим митником. Це сталося в Каринтії, на кордоні між тодішньою Югославією й Австрією. Я весь день ходив лісом, багато заробив, було багато приколів. Тоді я того не відчував, але якщо сьогодні оглянутися назад, розумію, що я був щасливим.

— Наведи мені один приклад, коли ти був щасливий.

— Один селянин мав дім прямо на кордоні. Кордон пролягав через його кухню. Розумієте, насправді йому потрібен був паспорт, щоб перейти з кухні, яка містилася в Югославії, на інший бік «залізної завіси» — щоб посрати, бо його туалет був у Австрії. Але селянинові захотілося свіжини. Свіжини в забороненій прикордонній зоні! Попросив нас, митників, нелегально йому доправити м’ясника. І ми доправили. А через кілька годин привезли до нього ще й австрійських митників. Коли свиня вже була оббілована й розрізана, ми й нагрянули разом з австрійцями і добряче на нього нагнали страху. І не тільки через нелегальну свіжину. А значно гірше: через спробу допомогти м’ясникові незаконно перетнути кордон. За це тоді йому загрожувало двадцять років. Селянин так благав, що врешті впав на коліна і всцявся в штани. Курва, ми з австрійцями тоді наіржалися як коні. Але селюкові було не до сміху. Він стояв на колінах у власній сечі і продовжував просити. Врешті, за те, що не здамо його, ми собі взяли по пів свині. І лишили йому свинячу голову. Вона лежала точно на лінії розмежування, і не було сенсу сперечатися, чи вона югославська, чи австрійська.

— Це робило тебе щасливим?

— Ще й як. До того ж я розбагатів, ну, принаймні нагріб достатньо, щоб змогти купити цей ресторан після десяти років роботи на митниці.

— Що тобі перше спадає на гадку, коли думаєш про щось сумне? — запитує Білий, випростовуючись, аби побачити, що робить Роза. У цей час порожнім рестораном розлягається дзенькіт склянок із‑за барної стійки.

— Футбол.

— Я маю на увазі, що тебе особливо зачепило?

— Мама мене набила, бо я приніс додому кості, які нібито були людськими. На Побрежжі, де я виріс, вони повсюдно стирчали із землі. Ми, діти, їх витягали і грали ними в хокей на траві. Але додому мені їх не можна було приносити. Я досі пам’ятаю, як вона перехилила мене через коліно, і як із кожним ударом хрускала кістка, якою вона мене била.

— Це найсумніша річ, що трапилася з тобою в житті?

— Не знаю.

— Як не знаєш?

— Є щось сумніше. Але не знаю, чи це сталося в цьому житті саме зі мною.

— А з ким?

— Сталося з моєю мамою. Я чую її крики. Все навколо мене стискається, душить мене. Я відчуваю, як щось м’ясисте стукається об мою голівку.

— А де ти?

— Я у своїй мамі, ще не народився.

— Це твій батько?

— Ні.

— Що сталося з цим чоловіком пізніше?

— Не знаю, я так і не дізнався, хто це був.

— Як ні?

— А так. На щастя, бо якби дізнався, мусив би його вбити.

— Хто ти?

— Само, Само Ґрам. У школі мої однокласники насміхалися з мене: казали, що я Ґрамчик. Пізніше я всім їм показав, хто я.

— А ким ти був до того?

— Бачу зелене світло. Галявини засліплюють мене. Вони згорять, хіба не бачиш?

— Повторюю запитання: ким ти був до того, як народився Само Ґрамом?

— Багато ким.

— Наприклад?

— Був плотарем, тут, на Драві. Ріка, її течія, моє життя. Це прекрасні роки, але в той час я цього не знаю. Надто сильно сумую за своєю сім’єю, чотирма синами і дружиною. Ми любимо одне одного.

— Далі, — каже Білий.

— Вдихаю запах вологої темряви. Кривавий кашель роз’-їдає мої легені та ніздрі. Я бачу маленький ліхтарик, що ледь мерехтить в тунелі, де я працюю шахтарем ртутної копальні. Вчора в сусідньому тунелі засипало трьох вуглярів. Під час роботи перед моїми очима постійно спотворені трупи, які я допомагав виносити назовні. Якими ж вони були холодними, хоча ми їх швидко відкопали.

— Продовжуй.

— А також я був черницею в монастирі. Це було перед Першою світовою війною.

— У монастирі?

— Лікувала прокажених у Баварії.

Ґрам хихоче.

Білий дивиться на шкалу пристрою, стрілка плаває посередині.

— Чому ти смієшся?

— Я була лесбіянкою, але, на щастя, про це ніхто ніколи не довідався, крім Анни.

— Анна?

— Це була сестра-бенедиктинка, моя коханка.

— Чого ти насправді боїшся?

— Кальварії.

У сусідньому приміщенні дзеленчать пляшки, Роза жбурляє одну об підлогу, і вона розлітається на друзки. З другою в руці повертається до Білого, ставить її на стіл, «Джек Деніелс». Білий строго глянув на неї, але допиту пана Ґ. не припинив.

— Якої Кальварії? — продовжує Білий.

— Кальварії.

— Маєш на увазі Христової[4]?

— Та якої Христової. Маю на увазі Кальварію, гору над Марибором. Я думав, ти звідси, та бачу, що ти нічого не знаєш. Я боюся Кальварії та сили «Великого Орка».

— Що за «Великий Орк»?

— «Великий Орк» — тринадцять охоронців таємниць.

Ґрам знову хихоче.

— Що знову смішного? — питає Білий.

— Дехто навіть не знає, що є частиною «Орка», — відповідає Ґрам і відразу серйознішає. — Більшість не знає інших членів. Тринадцять членів «Великого Орка» приводять у рух це місто. Приводять, але навіть не знають, що, і чому, і…

Роза нахиляє пляшку, відпиває і знову ставить на газетний папір. Її каре око — мутне, напівзаплющене.

— Ти багато чого знаєш, — зауважує Білий.

— Це моя професія — багато знати. Якби я не знав так багато, я б уже не жив.

— Namen, wer sind sie?[5] — викрикує Роза.

— Не можу, «Великий Орк», вони мене вб’ють! — перелякано вигукує Ґрам.

Ґрам починає труситися, ширячи нестерпний свинячий сморід.

— Ми врятуємо тебе, не хвилюйся, — каже Білий.

— «Великий Орк» мене вб’є. Ніхто не має таких сил, щоб утекти від нього!

— Ти віриш у прощення?

— Я не знаю, що таке прощення. Що ти маєш на увазі?

— Неважливо, — каже Білий. — Просто знай, що від того часу тобі буде прощено. Ти будеш жити, але «Великий Орк» не зможе тобі нічого заподіяти.

— Я застарий, щоб тікати за кордон. Узагалі немає місця, де можна бути в безпеці.

— Не хвилюйся, ми знаємо місце, де тобі буде безпечно. Ти від народження не був аж у такій безпеці. Зараз просто скажи мені їхні імена.

— Я не знаю, хто вони, я знаю лише декого з них.

Білий спостерігає за стрілкою свого вимірювального пристрою. Час до часу вона сильно відхиляється вліво.

— Namen, wirwollen Namen![6] — кричить Роза. Ліву рукавичку вмочує в пляму віскі, що розливається між заголовками, колонками та світлинами, і на газетному папері малює велике коло.

Ґрам називає шість імен: Тіне Свинковцев, Дорфлер, Ласло Фаркаш, Павел Дон Ковач, Анастасія Ґрін, Магда Орнік.

— Далі, нам потрібні всі тринадцять.

— Я більше не знаю.

Стрілка на е-метрі сильно відхиляється вліво.

— Як це можливо, що він бреше навіть під глибоким гіпнозом? — бурмоче Білий.

Роза зубами виймає корок із пляшки, випльовує його, робить великий ковток, із тріском розбиває пляшку об стіл і хлюпає віскі на Ґрама. Ґрам не ворушиться. Скло розсипається по всій газеті. Роза відгортає його рукавичкою і вказує на фотокартку.

— Так, він теж.

— Що ти знаєш про нього?

— Надто багато. Коли ми були дітьми, то разом гралися. Пізніше ми жили разом в одній кімнаті, коли вчились у кадетській школі. Через нього я її не закінчив. Хтось вкрав гаманець у директора і підкинув його в мою шафу. Відтоді ми ненавидимо один одного до глибини душі. Ставши мером, він різними шляхами намагався вигнати мене з міста. Але я не піддався. Я теж маю свою інформацію. Ось чому він дав мені наразі спокій. Знає, що я можу йому нашкодити і навіть знищити.

Роза глянула на Адама.

— Правда? — питає по-словенськи.

Адам стежить за стрілкою на е-метрі. Киває.

— Далі?

— Більше нікого не знаю, справді не знаю інших імен.

Білий і Роза переглядаються.

Роза вимикає диктофон, витирає його чорними орхідеями своєї сукні.

— Тут у нас є дещо для тебе, стара душе, візьми, і тобі буде відпущено все минуле, — каже Білий.

Роза кладе на вологий газетний папір срібну пудреницю. Всередині — світло-коричневе драже.

— Я вже тридцять років не їм солодкого, — каже Ґрам.

— Що таке тридцять років порівняно з вічністю? — відповідає Білий і запихає йому в рот одну дражинку.

Через кілька хвилин перед рестораном «Новий світ» вимикається світло. Дві пари ніг, одна з них злегка протикається. Хода по свіжому снігу, що сипле з неба так, наче хоче назавжди накрити місто і весь світ. Три удари годинника на дзвіниці. Плакати з червоним хрестом на чорному тлі. Кішка, яка шмигнула через порожню вулицю. Ще трішки — і північ.


Загрузка...