Прощення

Ненавиджу карнавал

Роза Портеро й Адам Білий, скрип черевиків у напрямку автомайданчика. Роза бере Білого під лікоть. Від його піджака несе болотом, хоч надворі зима і піджак зовсім чистий.

— Ліворуч — цвинтар для тварин, — каже Білий. — Багато років тому про це писали всі газети. Землю звідси продавали як високоякісний перегній, особливо придатний для вирощування бонсай. Попередник Магди Орнік змушений був піти з посади директора. Шанувальникам бонсай не сподобалося, що для хатніх рослин їм продавали цвинтарну землю. Не знаю, що сталося з тим попередником. Швидше за все, нічого виняткового, просто змінив місце роботи. Це особливість цього міста. Воно занадто мале, щоб його мешканців можна було ізолювати. Якби діяло правило, узвичаєне у великих громадах: помилка — і ти вже поза грою, в Мариборі б вже нікого не лишилося. Навіть якщо всі знають, що хтось зробив щось протиправне, це знання тільки зміцнить становище того злочинця в суспільстві. Його негідні вчинки ще глибше пов’язують його зі злочинним середовищем. Перед тими людьми тобі не треба соромитися чи боятися, бо як мариборець ти знаєш, що вони такі ж, як і ти. Знаєш, із ким маєш справу. Схожий кінець має історія про кулеметника, що про нього говорила Магда. Я пам’ятаю його. Тоді я ще в молодших класах вчився. Його звільнили з посади Діда Мороза. Пізніше він був головним розповсюджувачем дитячої порнографії. Всі знали, чим він займається, але через своє минуле кулеметник був недоторканним. Коли він помер, на його похорон прийшло чи не найбільше людей в історії Марибора. Діда Мороза вулицями міста возили його ж старим трактором марки «Урсус». У відкритій труні. Довга біла борода покоїлася на грудях померлого. Вся наша школа в піонерській формі тримала почесну варту на головному мосту, коли труп кулеметника у супроводі поліційного духового оркестру з великими державними почестями несли до кладовища. Виглядало велично. Сімейний бізнес перейшов до його внуків ще кілька зим тому, коли він мусив відійти в тінь через скандал. Спочатку вони якийсь час сперечалися, хто з них буде Дідом Морозом. Виникали конфузні ситуації. Двадцять четвертого грудня обидва внуки вийшли на головну площу, переодягнені Дідами Морозами, і там на очах у всіх дітей сперечалися, котрий з них справжній. Імовірно, все б закінчилося зведенням родинних порахунків, якби не з’явилася виняткова можливість мирного врегулювання, спричинена політичним потеплінням у вісімдесятих. Мариборський Дід Мороз отримав молодшого брата — Санту Клауса, тож вони обидва й сьогодні відвідують місцеві дитячі садки та школи і лякають дітей.

Роза кермує мовчки. Білий збоку спостерігає за нею. Вона здається йому гарнішою, ніж будь-коли. Водночас його переповнює непереборне відчуття заборони, навіть опору. Ні, Білий добре знає, що ніколи не повинен мати стосунків з Розою. Бути з Розою стало б фатальною помилкою. Перед очима Білого — Розине тіло, що звивається від задоволення та болю, коли угорець вривається в неї. Сцена, як після сексу він залишає їй мітку — поріз за правим вухом.

— Я бачив, у тебе рана за правим вухом, — озивається Білий.

— Ніякої рани в мене нема, ти щось наплутав.

— Можливо, — каже Білий, чухаючи шию.

— Що ти хочеш, Білий? — нервово питає Роза.

— Я хочу врятувати це місто, Розо. Це мерзенне місто, яке не заслуговує на жоден порятунок. Знаєш, що страшно? Що в цьому місті можна падати безконечно низько. У кожному суспільстві є сітка для безпеки — як у цирку, в номері на трапеції. Десь невисоко над землею є сітка безпеки, щоб зловити тих акробатів, які падають. Скрізь, у кожному суспільстві, ті сітки натягнуті, а ось тут — нема. Люди просто зі зловтіхою спостерігають за тобою, як ти падаєш і розбиваєшся. І якщо в інших громадах когось можна врятувати лише простягнувши йому руку, то тут це абсолютно неможливо.

— Ти перебільшуєш, — відповідає Роза. — Думаю, тебе це особисто зачіпає, бо це твоє місто. Або принаймні колись було твоїм містом. Скільки ти тут не був? Шістнадцять років? Це місто більше не твоє, прийми це. Хоча мова не про це місто. Мовиться про більш доленосні речі. Якби справа була тільки в цьому місті, мене б тут не було, повір. Роза Портеро небагато вартує. Але все одно Рози Портеро було б шкода для марної справи. Ти кажеш, що це місто абсолютно байдуже. Мені здається, що тут усі грають в мікадо.

— Що ти маєш на увазі?

— Хто перший ворухнеться, той програв. Просто, ні? Але це ще не страшно.

— А що таке, по-твоєму, страшно?

— Страшно, що ти віриш тільки у свої мрії. А в те, що відчуваєш, узагалі не віриш, Білий. У твоїй голові є місце тільки для твоєї місії — і ні для чого більше. Іноді я про все це розмірковую. Моє викрадення, тижні, які я провела, замкнена в сирому, темному підвалі, те, що ти мене звільнив — замість того, щоб убити, а передусім те, що нас урешті зловили, однак залишили живими, — хіба у всьому цьому не занадто багато збігів, щоб це було схоже на правду? Чи ми з тобою не є просто інструментом чийогось, нам не відомого, плану? Такого продуманого плану, який, крім всього іншого, передбачає ще й руйнування його самого. Відповідно, для знищення того плану ми б мусили зробити саме те, що від нас вимагається й очікується! Можливо, ці очікування помилкові. Можливо, тобі слід було тоді мене вбити біля Балатону і стати священиком культу Близнюків? Адаме, ти коли-небудь думав про це? Можливо, так ти втратив єдиний ключ, який у тебе був, щоб викрити «Великого Орка»? Що нам тепер робити? Ми маємо ще три імені та трохи часу. Жоден з відвіданих нами членів «Великого Орка» не знав імен інших членів. Крім власника ресторану, який знав трохи більше половини. Що, якщо ніхто з решти трьох не знає, хто ті четверо, яких нам ще бракує? Що, якщо ми ніколи не знайдемо їх? «Великий Орк» незабаром дізнається, що його щупальця атакували, що він у небезпеці. Він буде захищатися, Адаме, і ти краще за мене знаєш, що він має силу, значно більшу за нашу. О, чорт!

Роза різко крутнула кермом. Автомобіль заносить, на мить здається, що він ось-ось злетить зі шляху, але на заледенілій дорозі його розвертає перпендикулярно — і він спиняється на пішохідному переході.

— Що це таке, чорт забирай? — шепоче зблідла Роза.

До шибки автомобіля притуляється морда величезної тварини. Паща з чорними зубами, довгий язик із тканини, в горлі стирчить людське обличчя; з пащі вистромлюються руки і розбризкують по автомобільному склу червону речовину, кетчуп чи щось схоже.

Чути регіт, зминання мішковини, хтось голосно реве. Величезна гусінь, вісім пар ніг з плавниками, і котрась із них раз по раз хвицає по крилу автомобіля. Гусінь повільно повзе через пішохідний перехід на інший бік, зникає за будинками.

— Це маскарадний костюм, незвично довгий костюм, зазвичай для двох осіб, але тут їх усередині більше, — сміється Білий.

— Мені геть не смішно, мені страшно, ще не вистачало, щоб я переїхала того черв’яка, — обурюється Роза і проводить тремтячою рукою по волоссю. Рани за вухом немає, хоча Білий міг заприсягтися, що ще півгодини тому її чітко бачив.

— Ненавиджу карнавал! — невдовзі озивається Роза.

— Та ж насправді нема жодної різниці. Все це запуст. Люди вдають, що вони інакші, ніж є насправді. У різному виконанні, звісно, — каже Білий і кладе свою ліву долоню на Розину праву, відчуваючи, яка вона напружена, як судомно стискає важіль перемикання передач.

Ззаду сигналить автомобіль.

— Fuck off! — кричить Білий. Роза дивиться на нього, вмикає першу передачу і кермує далі.

— На Кубі, крім нашої версії карнавалу, є ще один — літній карнавал. Проводиться після збору цукрового очерету. Mamarachos називається і походить з Африки.

— У чому різниця?

— Перш за все люди танцюють, п’ють і не одягають масок. Найбільший у Сантьяго.

— Чекай, ти колись наче казала, що твій батько із Сантьяго? — питає Білий.

— Я там виросла. Одного разу батько взяв мене з собою на карнавал. У вуличному натовпі я загубилася. Мене знайшли через кілька годин в якоїсь старої жінки. Мама мало не збожеволіла. Сказала, що старенька наді мною виконувала ритуал сантерії. Певно, я сиділа посеред її передпокою зовсім нерухомо. Навколо столу було викладене коло з квітів, фруктів та свічок. У руках я тримала ляльку, обмотану тонкою білою ниткою. Мені було чотири з половиною роки, але я нічого не пам’ятаю. Я би взагалі про це не знала, якби мені пізніше не розповіла мама. Після цієї події мама більше не хотіла залишатися на Кубі. Вона забрала нас із сестрою-близнючкою до своїх батьків у Ґрац. Через кілька місяців їй якось вдалося отримати документи для мого батька. Він приїхав, але не витримав. Через півроку повернувся. Більше я його ніколи не бачила і не чула про нього. Можливо, це такий своєрідний карнавальний підхід до виховання дітей: замаскуватися у власне зникнення, але мені це не подобається, Адаме. Такий карнавал справді мені не до вподоби.

У готелі до Білого та Рози підходять двоє чоловіків, які відрекомендовуються поліціянтами. Свист витиснутого повітря, коли вони в холі готелю сідають у старі фотелі, обтягнуті світло-сірим шкірозамінником. Фотелі хиткі й глибоко просідають під вагою тіл. Розі на мить здається, що шкірозамінник живий і повільно затягує її в себе, як болото.

— Нам потрібна певна інформація, пане Білий, — каже інспектор поліції Маус. — По-перше, мене цікавить, за якою адресою ви зараз зареєстровані.

— У Леобені, у Австрії. Я там уже чотири роки. До того я довго жив у Ґраці, — відповідає Білий, оглядаючи одяг обох поліцейських. Вони вбрані в подібні чорні куртки, джинси, схожі чорні туфлі. В очі впало, що обидва на ногах мають білі тенісні шкарпетки.

— А пані Портеро? — запитує інспектор Маус.

— Вона з Ґраца. Пані — журналістка. Працює на австрійському державному радіо. Я перекладаю і допомагаю їй у роботі. Я походжу з Марибора, але не живу тут уже більше п’ятнадцяти років. Пані Портеро робить репортаж про місто та «Культурну столицю Європи».

— Розумію, розумію, — каже інспектор Маус, задоволено киваючи. Тим часом його колега, якого Маус представив як свого помічника Ґроса, старанно нотує щось у нотатнику. Білий на мить дивується, коли Ґрос згортає нотатник і відкладає на стіл. На обкладинці напис «1980».

— Коли ви прибули до міста, пане Білий?

— Ми приїхали в середу ввечері, тобто три дні тому.

— А доки залишатиметеся?

— Напевно, до ранку середи. У кожному разі, ми б хотіли ще подивитися Андреасову прем’єру у вівторок увечері, «Війну і мир», — каже Білий.

— Мир, спокій, якби його було більше, пане Білий. А його нема. Ми всі тут хочемо миру та спокою, але як зачаровані робимо все можливе, щоб його ніколи не мати, — мудрує інспектор Маус і вдоволено сміється до себе. Довгий вимушений регіт.

Чуючи той регіт, помічник Ґрос теж посміхається і киває своєму начальникові.

— Ви мариборець, пане Білий, тому, звичайно, знаєте пана Івана Дорфлера.

— Звичайно, знаю. У студентські роки ми товаришували.

— Ви бачили пана Дорфлера після приїзду в Марибор?

— Я зустрів Дорфлера в «Оff», це було в четвер увечері.

— Пані Портеро була з вами?

— Так. Чого ви питаєте? Щось не так з Дорфлером? — питає Білий, дивлячись Маусу в очі.

— Скажіть, коли точно ви бачили професора Дорфлера?

— Десь близько дев’ятої вечора.

— І яким був Дорфлер?

— Що ви маєте на увазі під цим «яким він був»?

— Чи поводився він якось дивно?

— Я б не сказав. Він був у доброму гуморі.

— І коли ви прощалися — теж?

— Теж. Ми трохи випили. Знаєте, як це буває, коли люди зустрічаються через багато років.

— Ага-ага, — задоволено киває головою інспектор Маус. — Припускаю, ви не читали сьогоднішню місцеву газету? Зрештою, чого б ви її читали. У кожному разі, з Дорфлером тієї ночі, коли ви з ним зустрічалися, сталося щось на зразок нервового зриву. Зараз він перебуває на лікуванні в психіатричній лікарні. До речі, вашу присутність в «Off» у четвер увечері також підтвердили його працівники.

— Це жахливо! — сухо реагує Білий.

— Це досить дивно. Професора Дорфлера знайшли з порізаним ротом, коли він лизав килимок в «Off». З того вечора він геть неадекватний. Якщо його відпускають, він одразу починає лизати підлогу, незалежно від того, яка вона і що на ній. Але цей випадок, імовірно, не був би якимось особливим, якби того ж дня щось подібне не сталося з іще одним чоловіком, відомим підприємцем Тіне Свинком. Він теж мізками поїхав. Посеред зустрічі з діловими партнерами з Абу-Дабі він розлютився на одного з гостей і вкусив його за руку. Досить сильно. Постраждалому довелося накладати шви, бо ж не вистачало ще, аби він повернувся в Абу-Дабі з непрацюючою рукою. Певно, зайве додавати, що такі події не сприяють ринковому успіху мариборських компаній.

На цих словах інспектор Маус знову на весь голос регоче. На той регіт начальника помічник Ґрос теж ледь помітно підхихикує.

— Свинка ви теж того ранку відвідали, чи не так? — цікавиться Маус.

— Ми з ним зробили коротке інтерв’ю. Ми намагаємося скласти мозаїку з різноманітних портретів мариборців, щоб якомога багатогранніше донести місцевий колорит до слухачів австрійського радіо, — каже Білий.

— Звичайно, звичайно, — задоволено киває Маус.

— А що зі Свинком? — питає Білий.

— Має подібні прояви, що й Дорфлер, але Дорфлер лиже підлогу, а Свинко кусає всіх, хто потрапляє йому під зуби. Він дуже небезпечний. Психіатри кажуть, що нічого схожого раніше не бачили. Передусім, дивно, що в один і той же день замакітрилось у головах одразу двох видатних містян, які раніше не мали жодних симптомів і які, за моєю інформацією, жодним чином між собою не пов’язані. Крім…

— Крім? — питає Білий.

— Крім того, що вони обидва зустрічалися з вами та пані Портеро, причому за кілька годин або якраз перед тим, як з’їхати з глузду.

— У чому ви мене тут звинувачуєте, пане Маусе?

— Знаєте, лікарі підозрюють, що і Дорфлер, і Свинко споживали якусь невідому речовину. Нічим іншим вони не можуть пояснити їхнього раптового психічного розладу. Вони зробили перші аналізи, але нічого не знайшли. Зараз роблять додаткові. У кожному разі, зараз я не звинувачую вас ні в чому, пане Білий. Я тільки прошу вас допомогти мені вирішити загадку. Як можливо, щоб щось таке сталося з двома чоловіками зі здоровою психікою, які, найімовірніше, навіть не контактували? Причому, того самого дня, коли бачилися з вами і пані Портеро? Ви мусите визнати, що справа досить дивна.

— Так, я теж здивований, і мені не байдуже. Я би з дорогою душею вам допоміг, але не бачу як, — каже Білий, ледь стримуючись, аби не почухатись, бо після Маусових слів йому сильно засвербіло праве коліно.

— Одне запитання, пане Білий: чи знаєте ви Воду?

— Мера Воду?

— Мера Воду, правильно.

— Ні, ніколи в житті не зустрічався з ним і не мав із ним жодних справ.

— Звичайно, звичайно, я так і подумав. Звідки б ви його знали, — задоволено киває Маус. — А скажіть, Білий, ви помітили щось незвичне, коли зустрічалися зі Свинком і Дорфлером?

— Що незвичне?

— Запитаю інакше. Чи не помітили ви під час зустрічі поруч птахів, можливо, голубів? Чи був у «Off» чи в Свинковому офісі який-небудь пташиний послід або щось пов’язане з птахами?

Білий перекладає запитання Розі Портеро, та заперечно хитає головою. Вони мовчки перезираються.

— Ні, ми не помітили жодних голубів, жодного пташиного посліду.

— Ви були в Дорфлеровому офісі?

— Так.

— Ви бачили там плакат з білим голубом?

Після цих Маусових слів Білий пригадав плакат з білим голубом миру. Киває.

— Ви знаєте, поріг, який лизав Дорфлер, був весь у голубиному посліді. Підвіконня у Свинковому офісі теж було в лайні. Це мій перший слід. Другий — ви. І ще один маю.

— Ще один? — запитав Білий.

— Обидва, і Свинко, і Дорфлер, є заклятими ворогами Води. А точніше, були. Тепер вони більше ні проти кого не виступають, — каже Маус і встає. Відразу за ним підводиться його помічник Ґрос. Навстоячки ще записує останніх кілька речень і згортає свій великий нотатник, на зеленій обкладинці якого золотою фарбою виписаний рік — «1980».

Роза Портеро та Білий стежать за інспектором Маусом і його помічником Ґросом, які йдуть геть. Білий сильно чухає ногу й живіт, підморгує Розі, щоб вона йшла за ним у його номер.

— Не хвилюйся, вони нічого не мають, вони не можуть нічого мати, — каже Білий, зачиняючи за собою двері свого номера.

— Ти певен, Адаме? А як же ті аналізи, які вони роблять?

— Жоден аналіз у світі не може показати, що когось отруїли. Аналізи виявлять речовини, які могли б спричинити такий ефект, але ми нікому не давали наркотиків. Те, що отримують члени «Великого Орка», — чиста інформація, а не наркотики. Інформація повертає свідомість душам, пам’ять яких була стерта. Ці душі — це наша індивідуальність. Стулені докупи, вони геть безпомічні, як зграйки сплячих кажанів. Інформація про те, що сталося і хто ми є, люди, будить їх, як промінець сонця. Душі, що спали протягом мільйонів років, знову прокидаються і покидають людське тіло, яке їм слугувало своєрідним укриттям. Тварина, яка називається людиною, знову стає пустою твариною без душ. У цьому сенсі Габбард, лідер саєнтологів, мав рацію. Він все правильно бачив. Людей не існує. Ми лише людські тварини і зграї душ убитих. Душ, які через дезорієнтацію оселилися в тілах людських тварин. Коли ми комусь даємо драже, ми знову інформуємо ті душі, але в жодному разі їх не отруюємо.

— Але та інформація повинна з чогось виникати, Адаме. Вона повинна мати якесь підґрунтя, вона не може бути лише словом у повітрі. З чого ті драже, які ми даємо людям? Де ти їх узяв? Адаме, чи можливо, що хтось спіймав тебе в пастку, даючи їх тобі? Може, ти просто вважаєш, що це — гола інформація, а насправді це якісь наркотики?

Почувши це, Білий різко чухає голову обома руками. Розчарований, навіть розлючений сумнівами Рози. Якщо її віра в те, що вони роблять щось необхідне й неуникне, така слабка, то чому вона досі з ним? Все це не має жодного сенсу. І навіть auditing виявив би, якби Роза була з ним із якимись недобрими намірами. Білий тричі застосовував до Рози гіпноз і перевіряв е-метром, перш ніж дозволити їй поїхати з ним до Марибора. Попри те, що вже першої миті, коли він побачив її зв’язаною на березі Балатону, в нього виникло незвично сильне відчуття, що їй можна довіряти. Саме Роза — та людина, яка у видіннях Білого про «Великого Орка» поставала його помічницею. Так чи інак, Білому нічого іншого не лишалося, як довіритись їй. Якщо він і потребував чогось у цей момент, то це людини, на яку може покластися.

— Ти справді так мало мені довіряєш, Розо? — питає Білий, хапаючи Розині долоні.

Відчуття людських пальців в одній долоні й металевих у рукавичці — в іншій охоплює його і витворює перед ним подобу незвичайної істоти — ні людини, ні машини.

— Білий, я довіряю тобі, ти добре це знаєш. Але все одно хочу знати, звідки те драже, — наполягає Роза Портеро і строго дивиться Білому в очі.

— З «Гофера», — відповідає Білий і усміхається.

— Звідки? — з невірою дивиться на нього Роза.

Білий відчуває, як Розині пальці, живі й металеві, стискаються — кліщі й надія водночас.

— Те, що ми даємо членам «Великого Орка», — це звичайне драже, яке можна купити в будь-якому магазині. Родзинки, цукор, патока, якийсь емульгатор і стабілізатор, і це все. Але на відміну від звичайних дражин, ці є носіями інформації. Щось на зразок гомеопатичних пігулок, що містять дуже розбавлену інформацію про хворобу, від якої лікують. Але наші дражини інформують не за допомогою слабо концентрованого складу, а за допомогою чистої свідомості.

— Свідомості? Чиєї свідомості, Адаме?

— Моєї, твоєї, свідомості всіх, хто дозволяє цій свідомості проявитися. Розумієш, перебуваючи серед саєнтологів, я пройшов багаторічний процес самоаналізу та очищення. Я став clear, а це дуже просунута стадія свідомості. Але водночас я практично одночасно захворів на рак яєчок. А це не сумісно. Всім правилам суперечило те, що clear може захворіти на рак. Ось чому я покинув саєнтологію. Але деякі знання, які я там отримав, допомогли мені згодом подолати рак. І я переміг його постом та медитацією.

— Жодного опромінення?

— Ну, було трохи. Крім того, я переніс операцію. Але рак був уже на такій пізній стадії, що на мені поставили хрест. Однак я не поставив хрест на собі й медитував. Сорок днів і ночей — тільки вода і медитація. Весь час я був зосереджений на одній точці. Через неї я спробував установити зв’язок з вищою свідомістю.

— Це свідомість убитих?

— Ні, це якась інша свідомість. Ця свідомість — понад часом і простором, тобто понад усіма вбивствами, які вчиняються і вчинялися. Ця свідомість — понад великим катаклізмом, в якому Ксену наказав убити мільйони своїх людей і кинути їх у вулкани. Два з цих вулканів — Піраміда та Кальварія.

— Гаразд, а який стосунок це має до драже?

— Через двадцять один день суворого посту в мене почалися галюцинації. Мене несло крізь мої попередні життя, крізь час і простір. Я був свідком створення світу, перших звірств і найбільших банальностей, які тільки можна собі уявити. Одного разу протягом кількох годин мені ввижалося, що я з глибокого болота рятую віз, який там застряг. І ніде нікого, хто б допоміг. Корова тонула в багнюці. Я був молодою дівчиною. Повертався додому, одягнений у горенський національний костюм, дуже брудний і подертий. Врешті мені вдалося врятувати свою корову та воза, мій очіпок був знищений, моя біла сорочка — порвана. Я був практично голий. З неба безперестану лив брудний дощ. Коли я отямився, відчуття було невимовне.

— І?

— І так я медитував днями й ночами та пив воду. Спочатку ще застосовував клізму, а потім тільки пив чисту воду. І на сороковий день відкрився горизонт: мене осяяло світло, і я піднявся над хмарами — й одразу все зрозумів. Однак був настільки слабкий, що навіть не міг підвестися. Я лежав на килимі посеред своєї квартири. Біля мене були пляшки води. Я знав, що будь-якої миті можу померти. Але потім крізь вікно полилося зелене світло. Воно було схоже на довгий килим на якомусь королівському прийомі. З останніх сил я встав і пішов по зеленому килиму. Вікно переді мною відчинилося. Ніжно, ніби я ступаю по ваті, я ходив над містом. Там була Мура, а там — Шлоссберг з його годинником. Мої ноги з кожним кроком ставали все більш пружними, зелене світло мене живило, і в тіло поверталися сили, повністю втрачені мною під час голодування та медитації. За мить зелений килим світла м’яко спустив мене вниз на землю, між будинки. Пригадую, що налякався, бо повз мене саме проїжджав трамвай і дзеленчав. Там були двері — моя мета, туди вів зелений килим. Вони відчинилися, а далі я пам’ятаю тільки здивовані й нажахані обличчя. Вони схилилися наді мною, коли я прокинувся. Я лежав у «Гофері», на піддоні з цукром, і судомно стискав у руках пакетик з драже. Я навіть ламаного гроша не мав. Чи то зі страху, чи з гидливості, чи від того й іншого, та продавчині дозволили мені забрати те драже. Певно, я виглядав трохи незвично посеред листопада: такий геть виголоданий, у піжамі та босий. Вони дозволили мені вийти з крамниці. Я вже не знаю як, та якось мені таки вдалося повернутися до своєї квартири, що була за рогом. Там я сів на килим, не зелений, його більше не існувало, а на перський, на якому я постив останні сорок днів і ночей. Вдихнув свіже повітря, що проникало крізь відчинене вікно. Світла вже не було, жодної зеленої вати. Були лише хмари, що незвично швидко пролітали небом. Був гамір міста і спів птахів. Я встановив контакт із найвищою свідомістю, яка не вмирає. Задер голову і витряс у рот весь пакетик драже.

— Ти їх з’їв, Адаме?

— Не з’їв. Вони просто проходили крізь моє тіло і на шляху отримували інформацію. Через кілька хвилин дражини вийшли із заднього проходу. Я зібрав їх і поклав назад у пакетик. І заснув від виснаження. Спав майже весь день і всю ніч, а коли прокинувся, навколо себе побачив ще більше дражин. Але, на відміну від перших, вони були темнішого кольору. Уявляєш, це означає, що драже не розкладається, а подорожує всіма довгими метрами травного тракту людини? Це близько десяти метрів. Розо, це диво, і кожен, кому б я про таке розповів, мав би подумати, що я здурів. Але водночас це означає, що зв’язок між людським тілом і душами, чи свідомістю, яка в нас живе, значно багатогранніший, ніж ми думаємо. Тіло тварини може стати інформатором вищої свідомості, тіло залишає відбитки того, чим є свідомість сама по собі. Ми не просто тварини, Розо, ми божі тварини, якщо хочеш знати.

— А як ти тоді дізнався, як діє драже?

— Я перевірив, спочатку на своєму псові хаскі. Бідолаха перестав гавкати і постійно чухався. Пізніше — ще на двох людях. Думаю, що після того, як душі цих двох людей були звільнені, саєнтологія в Штирії отримала більше шансів створити для себе спільноту, варту довіри. Однак між світлими і темними дражинами нема різниці. І ті, й інші дають однаковий ефект, але світлі діють через кілька днів, а темні інформують і звільняють відразу. Але про це я тобі вже й так казав, хіба ні?

Білий знову чухає правий бік і живіт. Роза вдивляється в нього.

— Адаме, все гаразд?

— Звісно, все добре. Пропоную зустрітися через годину-дві, мушу трохи відпочити.

Роза ще якийсь час пильно дивиться Білому в очі, а потім іде геть. Коли за Розою зачиняються двері, Білий зриває з себе сорочку та майку, штани. Заходить до ванної кімнати, вмикає світло. У дзеркалі помічає на своєму тілі відбитки значних розмірів. На кшталт опіків від великих щупалець, які наче оповили всього його.